Отже, підведемо підсумок. Моя думка (вона лише моя) така: Велика МОНГОЛЬСЬКА імперія — це фейк, міф. Кочівники не можуть створити не те що імперію, а навіть примітивну державу. Кажуть, що Чингісхан мріяв дійти до «останнього моря». Скажіть, будь ласка, як може людина мріяти про те, чого вона ніколи не бачила, більше того — мріяти про існування того, про що вона навіть не може підозрювати! Звідки неграмотний кочівник, який ніколи не покидав степу, міг дізнатися про існування моря, більше того — дізнатися, що море є «першим», і відповідно «останнім»? Десь я вичитав (убийте, не пам’ятаю де, пам’ятаю лише, що стаття була написана черговим «доктором професорських наук»), що у Чингісхана, виявляється, була карта «всесвіту», а точніше Євразії, на якій і були показані всі моря — океани, ріки і гори… Господи! Та цей прохвесор хоч уявляє, яка це праця — складати карту, і що як мінімум для цього потрібно? А потрібно для цього як мінімум 3 речі — компас, секстант і хронометр (нічого з переліченого в ті часи не існувало, ну максимум компас), крім цього — купа часу і море кваліфікованих помічників. А якщо ця карта — спадщина «давніших цивілізацій», то як вона потрапила до кочівника, і як той зрозумів, що реально у нього в руках?
Підемо далі. «За кілька років монгольська армія, миттєво переймаючи всі досягнення тактики, військової техніки й технології у своїх противників…» Ага, зараз! Неграмотні кочівники одразу навчилися стріляти бойовими ракетами…
Хто служив в армії, той у цирку не сміється! Хто служив, той знає, що хлопців, призваних із гірських кишлаків — аулів до складної техніки на гарматний постріл не допускали, бо наслідки незворотні. При тому, що ці хлопці мали такі самі атестати про середню освіту, як і всі інші. А тут кочівники — та за кілька років… ну не смішіть.
До «останнього моря»… От наказав Чингісхан, і вони пішли. Навіщо? А наказав вождь — от і пішли. Ну от накаже вам мер, або навіть цілий президент, усе кинути і кудись іти — і що, ви підете? Сумніваюся. Якщо народ кудись зривається з насиджених місць, значить на те є об’єктивна причина (похолодання, посуха чи ще щось), а просто так, бо цар наказав — то навряд чи.
І ще ось що: у монголів немає імені Чингіс, таке ім’я є у тюрків (для ясності я так називаю всі тюркомовні народи — татар, турків, туркменів, узбеків, якутів, киргизів, казахів тощо).
У монголів немає титулу хан, він є лише у тюрків і в перекладі означає «владика». У монгольській мові немає слова «орда», у перекладі з тюркської воно означає «армія, організоване військо». Не вірите? У Казахстані є славне місто Кизилорда, свою назву воно отримало у 1925 році, до цього називалося інакше, а названо на честь Червоної Армії. Кизил Армія, Червона Орда.
Чи був у реальності такий чоловік Чингісхан? Швидше за все, був. Чи був він монголом? Нізащо і ніколи. Уууу, дилетант! Закричать ревнителі «нетлінки». Його звали Темуджин, а ім’я Чингісхан він прийняв у пам’ять про переможеного татарського хана на знак поваги до противника. Добре, поставимо питання інакше: а ви знаєте, що т. Сталін у червні 1945 р. наказав іменувати себе фюрером Адольфом Алоїзовичем Муссоліні? На знак поваги. Маячня, дурниця, такого не було і бути не могло! Знову заволають «ревнителі» — і будуть праві. А Темуджин? Було, було! Так ким же він був? Тюрком, і ніким іншим. Чи був він кочівником? Дуже навряд чи. Швидше за все, він був досить освіченим тюрком, а освіту він міг отримати лише в місті. Міста в Середній Азії були. Причому досить великі і розвинені у сенсі науки та освіти. Тоді все сходиться. Освічена людина, до того ж талановитий полководець і адміністратор цілком могла закласти основу імперії (звісно не в тих розмірах, як пишуть «професори», але все ж таки).
Не зрозуміло мені лише одне, і для себе я пояснення не знаходжу такому факту: держава, заснована Чингісханом, називалася Золота Орда. ЗОЛОТА ОРДА. Одне слово слов’янське, інше — тюркське. Чому так? Не знаю. Орда — армія. Держава, названа армією? Дивно, незрозуміло, принаймні мені.

60-ті роки. Виступає чоловік с прізвищем Калюжний на тему що між російсь кою та українською мовами різниці нема.
Тут встає Рильський і каже:
Ні, різниця є. Російською ваше прізвище звучить кал южний, а українською гімно південне.

Варух не священник, а гнилое подобие или попытка им казаться, долбоебов в священники пошло много, но проповеди в шаблонах никому не интересны потому его игнорируют 99% , человеколюбие его заключается в банах и игноре за неудобные вопросы, тест священника он не прошёл , короче двоешник, может выбросить свою рясу, она на нем как седло на свинье.

Кста почетал как варух выпрыгивает из рясы 100500 раз, ... дивный лжец, обиделся , в преступники меня запесал, интересно по какому законодательству, наверно по российскому, сублимировонному с его ебнутой нирваной прошлого столетия ... Жалкий и дремучий, - это и есть его человеколюбие наместника божьего , только маленький вопросик - кого вообще он любит, целующих его в жопу ? ,... В кого вообще эта тварь в рясе верит - ?

Петро Дмитрович Шепченко народився 1870 року, навчався у Харківському університеті, займався революційною діяльністю, за що й був виключений. Матеріальні проблеми, психологічні стреси не могли не позначитися на здоров'ї.

Саме в цей час захворів туберкульозом, раз у раз лікувався. Врешті-решт у Вільнюсі здобув лікарську освіту. Хірургічна праця в Радивилові (Радзивилові) на початку ХХ століття дала змогу Петру Шепченку розкрити свій яскравий талант.

У відомостях Дубенського земства за 1912 рік заслужений лікар України, доктор медичних наук Євген Боровий натрапив на цікаві факти, які характеризують Шепченка. Отже, того року було 660 стаціонарних хворих, із яких 44,4 відсотка – хірургічного профілю. Хірург зробив їм 269 операцій. Крім того, в амбулаторних умовах було проведено 517 операцій. Серед стаціонарних операцій було й 6 килосічінь (при грижі), операції на трахеї, ліктевому суглобі, на кістках при гнійному запаленні, проводилися проколи грудної порожнини тощо. Для порівняння: того ж року килосічіння виконали: в Житомирі – один раз, у Луцьку – два рази. Коментарі, як мовиться, зайві, Шепченко був спеціалістом у широкому діапазоні операцій, які тоді здійснювалися в хірургії.

У роки світової війни Петро Дмитрович надавав допомогу населенню, особливо після того, як 1914 року від пожежі постраждала лікарня в Радивилові і прооперованих поранених доводилося розміщувати на приватних квартирах.

П. Шепченко був хірургом у Радивилові до 1920 року, потім став залізничним лікарем на маршруті Здолбунів – Львів, продовжуючи проживати в місті. Його сім'я мала садибу на околиці, на хуторі (тепер там ремонтні майстерні сільгосптехніки). Звісно, хірургічному покликанню не зрадив – брав участь майже в усіх операціях, які виконувалися в лікарні.

А ще Петро Дмитрович був відомим активістом «Просвіти», його дім перетворився на осередок української думки та культури. Багато хто користувався великим зібранням національно-патріотичної літератури, у будинку Шепченка з участю численних гостей відбувалися політичні дискусії, ушановувалася пам'ять видатних діячів української історії, письменників. Усе це служило пробудженню національної самосвідомості місцевих українців.

Помер Петро Шепченко в 1931 році. Виконуючи його волю, дружина, Зінаїда Михайлівна, теж активістка “Просвіти”, передала велику медичну бібліотеку українському академічному товариству медиків у Львові.

На похорони чудового лікаря-хірурга, українського патріота, справжнього інтелігента зібралося майже все доросле населення Радивилова, були люди і з довколишніх сіл. Поховали Шепченка на міському кладовищі.

На жаль, у післявоєнні роки могила видатного діяча була забута. Краєзнавець Федір Бортник, який пам'ятав місце захоронення, у 80-і роки побачив тільки розрівняну землю. А поряд же із Петром Дмитровичем у 1948 році була похована його дружина. Федір Бортник насипав нову могилу, поклав бетонне обрамування, поставив залізний хрест, написав табличку. Кращого впорядкування могили лікарська спільнота міста не забезпечила досі.

Не раз звучали пропозиції одну з вулиць Радивилова назвати ім'ям Петра Шепченка, але таке найменування не відбулося.

Володимир ЯЩУК, член Національної спілки журналістів України.

Великий вояка, лорд Макарон,

Іде на війноньку й рахує ворон.

А перша - чорнява, а друга - як сніг,

І дзьобає третя розбитий горіх.

Четверта – літає, а п’ята – сидить,

А шоста – співає, а сьома – мовчить.

Он восьма, дев’ята, і навіть деся…

Ой, де це поділася армія вся?

 

малюнок ШІ