Я належу до класичних представників покоління ХX, чиє дитинство припало на 70-ті, а статеве дозрівання на 80-ті.
Я пам’ятаю, яка погода була у день смерті Брєжнєва, знаю що таке діафільми, скільки коштував проїзд на тролейбусі та який запах стояв в салоні класичної радянської «Волги».
А ще згадую чорно-білий телевізор «Горизонт», що біля нього лежали обценьки, котрими переключали канали ТБ, по яких ми дивилися «В гостях у казки», «Катрусин кінозал», фільми про
Чінгачгука та Оцеолу.
Ми гралися пласкими «будьоновцамі», умлівали від найдорожчого морозива «Каштан» за 28 копійок та естонських (перших в радянському союзі) жувальних гумок «Калєв», цілувалися з дівчатами під «Боні М», «Арабески» чи «Ірапшн». Читали Стівенсона, Жюля Верна та Конан-Дойла. Цікавились нумізматикою та філателією. Ходили на рибалку. Обережно смакували «Там’янкою» чи солодкими кримськими портвейнами.
В нашій юності не було кислоти та каннабісу. Натомість з’явилися «Айсідісі», «Назарет» та «Блек себет», під впливом яких ми потроху починали фарцувати, опановуючи англійську мову. З піонерів ми ставали комсомольцями, замислюючись про вступ до вишів.
Багато хто з нас пройшов через горнило радянської армії, дізнавшись що таке «дідівщина», «люміній» та перловка дріб шістнадцять.
У 90-ті ми одружувалися, крутилися, як могли, щоб купити дітям «Снікерс», який ділився на три частини. Зневірившись в будь-яких ідеологіях, ставали лютими індивідуалістами, зберігаючи ностальгічний фльор за часами, коли «дерева були вищими і сонце світило яскравіше».
Багато хто вдарився у релігію, дехто (не витримавши конкуренції) розпочав деградативний відкат в бік СРСР (как хорошо там било).
Найсильніші працювали 24 години на добу, виборюючи у життя перші японські телевізори, відеомагнітофони та уживані «Опель кадети». Тягалися з клумаками до Польщі, Туреччини, ОАЕ. Робили в квартирах євроремонти, відкривали для себе відпочинок у Болгарії, Чорногорії чи Єгипті.
Наприкінці 90-х в нашому житті почали з’являтися перші комп’ютери, пейджери та мобільні телефони. Ми дізналися що таке дискета та електронна пошта. Слухаючи «Продіджі», опановували перші комп’ютерні ігри. Вчилися відрізняти сорти французьких сирів, італійських ковбас та німецьких йогуртів. Пізнали різницю у смаках британських, шотландських та ірландських віскі. Вперше відвідали Париж, Амстердам та Венецію, навчившись курити домініканські сигари.
У двотисячні ми відкривали для себе світ в усій його миролюбній красі. І цей світ нам подобався. Порівнюючи власне життя з життям наших батьків чи, не дай боже, бабусь, на долю яких випали дві світові війни та три голодомори, ми насолоджувалися життям на повну: організовували корпоративні свята, бухали до світанку, витанцьовуючи на дискотеках під хіти 80-х, фліртували, заводили романи, приростали нерухомістю, могли необачно чкурнути з коханкою до Криму чи Одеси, щоб зустріти світанок на пляжі.
Ми будували плани й нові корпорації, створювали телевізійний контент та прогресивну рекламу, відкривали нові медичні клініки та юридичні контори, деякі з нас ставали топ-менеджерами великих західних компаній, які вливали в українську економіку величезні кошти.
Наше телебачення було найкрутішим у світі (спитайте у тих, хто після початку війни емігрував на захід). Як сказав мій знайомий продюсер: «Українців щодня годували весільними тортами». Такої кількості високоякісних розважальних шоу як на українському телебаченні не було ніде. А ще найсучасніша в світі банківська система, унікально-інноваційна «Нова пошта», і це вже не кажу про індустрію краси чи ресторанну культуру найвищого ґатунку.
Упродовж 30 років української Незалежності ми пройшли неймовірний шлях вилюднення. Від дикунів, які вірили в Кашпіровського та «заряджену воду» Чумака, пили сечу (уринотерапія) та жерли пташине гівно (мумійо), до людей, здатних упродовж доби збирати мільйони доларів на високотехнологічні засоби знищення російських варварів, які прагнуть знову занурити нас у міазми естетичної, економічної та моральної деградації.
Наші діти не уявляють собі життя без гаджетів, я ж володію унікальною технологією перемотки олівцем плівки на аудіокасетах. Нині будь-яку інформацію можна добути в інтернеті за мить, я ж пам’ятаю як читав з ліхтариком під ковдрою самвидавні «Пригоди Чонкіна».
З панцирних ліжок піонерських таборів моє покоління здійснило квантовий стрибок у світ штучного інтелекту. Не знаю чи припадало на долю якогось іншого покоління подібне кінетичне прискорення.
Ми залишили нашим дітям чудову країну. Компенсуючи брак уваги матеріальними подарунками, воліли, щоб у наших дітей «було все». В тому числі і свобода вибору, за яку покоління Х голодувало в 90-му на граніті, скандувало на Майдані «Ющенко ТАК», підносило на Грушевського коктейлі та їхало в 2014-му на війну.
Наші діти не вляпувалися в МММ, не набивали шишок з мережевим маркетингом, не вкладали кошти в «Еліта-центри». Вони розумніші та талановитіші від нас. Тож коли у 2019-му ми кричали їм «вас розводять», вони сміялися нам в обличчя, називаючи «віджилими своє старими пердунами».
І це природньо.
«Вбити у собі батьків» - єдине екзистентне завдання дітей, якщо вони прагнуть відбутися як особистості. Вони зроблять це, навісивши на вас ярлики: «нацика», «фашиста», «сексиста», «расиста», «токсичного маскуліна». Знеособлену людину легше вбивати.
Батьки – перші, на кому діти відточують власну майстерність знищувати суперників у цьому складному, конкурентному світі.
Руйнувати легше, ніж будувати. Вкрасти легше, ніж заробити. Обдурити легше, ніж сказати правду. Підвести простіше, ніж стримати слово.
І наостанок: діти завжди переконані у своїй правоті, в той час як батьки – повсякчас сумніваються.
Таке життя. Іншого нема.
(c) Антін Мухарський
