21 грудня 2019 року Олег Калиняк, лікар Рубанської амбулаторії загальної практики сімейної медицини Бахмацького району Чернігівської області, передав до Музею Голодомору унікальні та історично важливі медичні документи.

Олеся Стасюк, директорка Національного музею Голодомору-геноциду, зазначила:

«Для позначення масового штучного голоду 1946–1947 років використовувалося дуже багато нав’язаних радянською владою ярликів: післявоєнний голод, тимчасово важке життя тощо. Але варто нагадати, що політика СРСР стосовно українського народу протягом усього його існування була геноцидною. Це підтверджують і усноісторичні джерела. Нещодавно вийшла друком книга «Голод 1946-1947 рр. в Україні: колективна пам’ять», яка ілюструє усю реальність тих років. Її упорядником є доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту дослідження Голодомору Василь Марочко».

Історик Ростислав Мартинюк зазначив: «Комуністи цілеспрямовано знищували усі документи, аби приховати злочини та протиправні дії, які вони робили. Журнали, передані сьогодні до Музею Голодомору, могли коштувати людського життя. За зберігання антирадянських матеріалів людей карали різними способами: від звільнення до заслання у концентраційні табори. Проте відважні лікарі, які розуміли їхню цінність, зберегли ці документи. Працівники лікарні розробили власну мітку для позначення смерті від голоду й зберігали журнали протягом 73 років, тому такою важливою є сьогодні їх передача до музею».

Наразі медичні документи, виявлені та привезені Олегом Калиняком, передали до музейних фондів на постійне зберігання.

Джерело: https://www.istpravda.com.ua/short/2019/12/27/156797/

Олег Калиняк, лікар, ветеран АТО

Отець Володимир Павлина показав нам храми дивовижної краси, в яких йому Божою милістю даровано служити. Це завжди відчувається, коли священик стільки душі віддає своїй парафії, коли так добре знає та відчуває своїх парафіян. Вони його сім’я. Діти Божі. Брати та сестри в Господі. Проповідями та власним прикладом він надихає любити ближнього, як це заповідав Отець Небесний.

І саме в цьому і полягає контраст між нашою рідною та ворожою церквами. Наші священники наставляють Любити та Вірити, а запорєбрікові попи зомбують на служіння кремлівським богам та возвеличують страждання. Здавалося б усе так очевидно, але чомусь навіть після стількох років війни очевидно настільки не для всіх… Таке враження, ніби сьогодні існують дві різних України. І як же боляче СПРАВЖНІМ усвідомлювати існування цієї викривленої московитською пропагандою реальності.

Олег Калиняк. Лікар. Учасник російсько-української війни. Просвітянин. Українець. Справжній. Небайдужий. Переконаний. Коли почалася війна, він не залишився осторонь. Не маючи відповідних навичок та підготовки, він пішов на фронт, готовий віддати всього себе заради Батьківщини.

Це поклик крові. Сама суть нащадка стародавнього українського роду. Лікар Олег Калиняк. Той, чиє покликання рятувати життя, поїхав туди, де смерть проводить свої криваві жнива. Поїхав боронити чужі життя, ризикуючи власним.

Мені яскраво запам’яталася та мить, коли ми завітали до Олега Калиняка додому, а він з гордістю та ніжністю показував нам красивий, доглянутий квітник. Мало хто здатен настільки любити життя в усіх його проявах.

Наша «Сповідь» виявилася досить недовгою. Складалося таке відчуття, що все що хотів, цей чоловік вже сказав своїми справами. Слова здавалися зайвими. Громіздкими. Досить було того, що два небайдужі українці зустрілися, подивилися один одному в очі та переконалися в тому, що СПРАВЖНІ ще є посеред нас. Були, є і будуть.

В гостях у пана Олега ми відчували себе ніби вдома. В цьому домі так багато душі. Там є Бог і Україна. Ми вже збиралися, коли берегиня цього дому запросила нас залишитися на обід. Це по-справжньому важливе відчуття — розділити хліб і те, що Господь послав з тими, кого поважаєш. Зі СПРАВЖНІМИ. Зі СВОЇМИ. З УКРАЇНЦЯМИ.

Пишу ці рядки та згадую добрі та мудрі очі цього українця. Я безмежно вдячний за усе, що дарує нам Господь. Наша справжня, істинна Україна — неймовірно щедрий, цінний Дар Отця Небесного усім нам.

https://youtu.be/qnQPvRXo8Rw

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/master/dyachenko

Юрій Олександрович Дяченко, лікар, художник, різьбар, заслужений майстер народної творчості України, член національної спілки художників України, майстер народного мистецтва України

Перш ніж розпочати написання статті про героя програми я уважно вивчаю відбиток буття людини в інформаційному просторі. Статті, котрі я знайшов про Юрія Дяченка вражають своїм творчим наповненням. В них, як і в роботах героя цієї «Сповіді» надзвичайно багато справжнього, глибинного, українського.

Я не мистецтвознавець і навіть не знавець мистецтва. Просто українець, мандрівник, котрий подорожує теренами нашої вражаючої Батьківщини та відшукує душі, сповнені українством. Відшукує та намагається вчитися у таких душ. Ось і сьогодні я розповім про зустріч з душею та творчістю неймовірної людини та надзвичайно талановитого Майстра.

Лише зайшовши до зали Гайсинського будинку культури, я одразу прикипів поглядом до однієї з робіт. Пізніше пан Юрій мені сказав, що вона називається «Прощай, друже!». На ній зображений вбитий стрілою козак, із сорочки якого видно хрест, і двоє вовків поруч, один з яких виттям на повний місяць проводжає душу полеглого героя, а інший вже почав розривати плоть. А вдалині видніються силуети побратимів, котрі тепер мають жити не тільки за себе, а й за загиблого у бою побратима.

В цій роботі стільки сили, правди та душі, що я попросив поставити її поруч з нами й не міг відвести від неї очей. Знов і знов історія повторюється. Знову найкращі з нас віддають своє життя за нашу Батьківщину, знову цвіт Нації гине від ворожих пострілів. З віку у вік ми, ніби рухаючись по колу, повторюємо ті самі помилки й відчуваємо той самий біль.

Як розірвати це замкнене коло? Це одне із тих запитань, відповіді на яке я прагну навчитися у Душі Українства, котра виблискує в очах найкращих з нас і рветься назовні надзвичайною любов’ю до України. Того дня Господь подарував мені зустріч з такими людьми, одним з яких був Юрій Дяченко.

Різьба по дереву. Дерево, котре сягає своїм корінням глибоко в землю, звідки бере свій початок, і сягає своєю кроною неба, куди прагне дорости. Чи здатні ми навчитися у нього цієї мудрості: знати, куди ти прагнеш і усвідомленню того, що до мети тебе може привести лише сильне, потужне коріння? Коріння, котре не помітне оку, але уся наша сила захована саме в цій глибині.

Дерево опанувало душею Юрія Дяченка. Кожен його рух інструментом при створенні картини – це і шана давнині й безмовна молитва до Неба, й водночас відбиток власної душі Майстра, що назавжди карбується у деревині.

Талановитий лікар, член династії лікарів, він допомагає людям, часто працюючи на межі людських можливостей. Та своїми силами, знаннями, працею і любов’ю він ніби віддає данину цьому світу, адже там, за порогом його майстерні, на нього чекає інший світ, інший вимір, в якому так багато мудрості дерева, мудрості Творця.

Цю людину настільки переповнює українство, що біль Нації розриває йому душу. Цей біль талантом застигає у його роботах, змальовуючи як гіркі, так і прекрасні моменти нашої історії, нашої генетики, нашої суті. Сюжети народжуються в ньому і лише потім краплинками душі проливаються на дерево, надаючи дереву друге дихання, перетворюючи неживе знову в живе, наповнюючи деревину душею.

Можливо саме через це Юрій Дяченко так рідко продає свої роботи, збираючи їх у свою власну колекцію. Йому важко відпустити так багато душі, вкладеної у творчість. Але це потрібно робити! Нація має бачити це. Бачити, усвідомлювати та відчувати.

Ми вже достатньо мовчали про нашу історію, про те, ким ми є і хто наші предки. І за цим мовчанням в нас ледве не відібрали культуру, історію, мову, віру і навіть державу. Та сьогодні ми перейшли точку неповернення. Гинуть найкращі з нас. Тому ми тут, в тилу, не маємо права замовчувати українство! І не важливо чи мовою повсякденного спілкування, чи творчістю, чи щоденними справами, але ми маємо стверджувати українство кожним своїм подихом, аби не втратити самих себе!

Господь дарував нам все для того, щоб ми були сильною, квітучою та щасливою Нацією. Та в нас віками відбирали Бога і Україну, знищували ці усвідомлення у нашій свідомості. Але сьогодні у нас є шанс відчути, усвідомити своє коріння і силою цього усвідомлення вирости до небес. Я навчився цієї правди у цієї душі, котрій Богом дарована така мудрість і безмежно вдячний Господу за цю зустріч і цю «Сповідь».