Колишній соратник Порошенка пропонує домовлятися з Кремлем, тоді як його публічна риторика дедалі сильніше орієнтується на втомлених від війни українців

Політична траєкторія Олексія Гончаренка переживає черговий поворот. Після виходу з парламентської фракції «Європейська солідарність» він просуває власний сценарій припинення війни, який передбачає переговори з Росією та поступове послаблення санкційного тиску.

Як Олексій Гончаренко приміряє на себе роль головного миротворця

Депутат, якого ще вчора знали як одного з найгучніших критиків Росії, тепер пропонує Україні домовлятися з Кремлем про нейтралітет, мову, санкції та поступки. Але за риторикою «миру» дедалі виразніше проступає питання: чи не йдеться вже про підготовку до власного політичного старту?
В українській політиці мир давно став не лише дипломатичною метою, а й політичним товаром. На ньому можна будувати кар’єру, критикувати владу, мобілізувати втомлене суспільство і водночас претендувати на роль людини, яка нібито знає коротку дорогу до припинення війни. Олексій Гончаренко, схоже, вирішив зайняти саме цю нішу.
На початку жовтня депутат публічно запропонував владі шукати домовленості з Росією, допускаючи обговорення нейтрального статусу України, питання російської мови та поступового зняття санкцій. Президент Володимир Зеленський у відповідь заявив, що Україна не повинна «прогинатися під Путіна», а переговорний процес не визначається заявами окремих політиків.
6 жовтня стало відомо про виключення Гончаренка з парламентської фракції «Європейська солідарність». У самій фракції причиною назвали політичні та ідеологічні розбіжності. Це вже не просто суперечка всередині опозиції. Це момент, коли Гончаренко дедалі виразніше намагається вийти з чужої політичної команди й створити власний порядок денний.

Мирний план, який дивним чином збігається з російськими вимогами

У своїй публічній «мирній» програмі Гончаренко виходить із припущення, що Україна нібито вже досягла паритету на полі бою, а у війні на виснаження неминуче програє. Звідси — пропозиція рухатися до домовленостей поступово.
Спочатку — домовлятися про невикористання певних видів зброї проти конкретних об’єктів. Далі — розширювати перелік таких обмежень. Потім переходити до інших домовленостей і, зрештою, до поступового зняття міжнародних санкцій із Росії.
На папері це можна назвати прагматизмом. Але виникає фундаментальне запитання: що саме Москва має віддати Україні в обмін на ці поступки?
Адже Росія неодноразово демонструвала, що навіть підписані нею домовленості можуть бути для Кремля лише інструментом тактичної паузи. Український досвід Мінських домовленостей, численні порушення режимів припинення вогню та повномасштабне вторгнення після років дипломатичних переговорів не дозволяють ставитися до російських гарантій як до звичайного політичного контракту.
Особливо дивно виглядає ідея української ініціативи за Гончаренком щодо зняття санкцій. Санкції — це не покарання заради покарання. Це один із небагатьох механізмів міжнародного тиску на державу-агресора. Якщо Київ сам починає пропонувати їх поступове скасування, виникає ризик перетворити санкційний режим із важеля примусу Росії на предмет торгу.
І тут виникає головна проблема плану Гончаренка. Росія повинна припинити агресію, щоб отримати поступки. Але що станеться, якщо вона використає поступки для того, щоб отримати час на продовження агресії?

«Поза дужками» залишається саме те, за що Україна воює

Олексій Гончаренко йде на тлі зруйнованої школи. Краматорськ, Україна. 10 квітня 2022 року. Фото: Marko Djurica / Reuters / Scanpix / LETA

Особливо промовистою є пропозиція тимчасово винести за дужки питання окупованих територій Донбасу. Такий підхід може звучати як спроба відкласти найскладніше питання заради припинення бойових дій. Проте для України територіальна проблема — не другорядна деталь переговорного протоколу.
Йдеться про території, людей і державний суверенітет. Російська війна почалася не через відсутність можливості домовитися про гуманітарні коридори чи режим невикористання ракет проти мостів. Кремль поставив під сумнів саме право України самостійно визначати власне майбутнє.
Тому коли російські вимоги щодо нейтралітету, обмеження української зовнішньої політики, мовного питання та статусу церковних структур накладаються на запропоновану Гончаренком модель переговорів, виникає неприємна для автора цієї ініціативи схожість.
План, який мав би бути українським рецептом миру, у низці ключових пунктів небезпечно близький до переліку вимог, які роками висуває Москва. Це ще не означає, що Гончаренко свідомо працює на російські інтереси. Такі твердження потребують доказів.
Але політична відповідальність полягає не лише в намірах. Вона полягає також у наслідках запропонованих рішень.

Від «Одеса — російське місто» до «домовляймося з Росією»

Найбільш незручна частина цієї історії — політичне минуле самого Гончаренка. За наведеною у матеріалі Ольги Мусафірової інформацією, на початку політичної кар’єри він був пов’язаний із Партією регіонів і брав участь у її мітингах в Одесі. Авторка також нагадує про його колишню проросійську риторику та заяви щодо України.

Згодом політична траєкторія Гончаренка змінилася радикально. Він став депутатом Верховної Ради, одним із найгучніших критиків Росії, приєднався до «Європейської солідарності», виступав із різкими заявами щодо російського суспільства та підтримував жорстку антиросійську позицію.
Тепер — новий поворот. І саме тому сьогоднішні мирні пропозиції Гончаренка неможливо розглядати у відриві від його політичної біографії. Політик має право змінювати погляди. Більше того, демократичне суспільство передбачає можливість переглядати власні позиції. Але тоді виборець має право поставити просте запитання: що стало причиною чергового політичного перевтілення?

Політичний розрив із Порошенком — випадковість чи старт нового проєкту?

Олексій Гончаренко у Верховній раді України. Київ, Україна. 10 лютого 2015 року. Фото: Igor Golovniov / ZUMA Wire / Alamy Live News / Vida Press (edited)

«Європейська солідарність» тривалий час була для Гончаренка політичним дахом і водночас майданчиком для його публічної активності. Тепер цього зв’язку немає. Фракція пояснила рішення ідеологічними розбіжностями. Формально — цілком зрозуміла причина. Але політичний контекст значно ширший.
Гончаренко виходить у самостійне плавання саме в той момент, коли в українському суспільстві зростає втома від війни, а тема майбутніх переговорів із Росією стає дедалі гострішою. Це величезне політичне поле.
Мільйони українців хочуть миру. Вони хочуть повернення додому, припинення ракетних ударів, нормального життя для дітей, можливості працювати без повітряних тривог і не боятися чергової ночі. І саме на цій втомі можна будувати дуже успішну політичну кампанію. Формула проста: «Влада не може закінчити війну — я знаю, як це зробити».
Саме тому фраза «Я вам потрібен, панове!» у контексті нинішньої політичної активності Гончаренка звучить уже не просто як ефектний заголовок. Вона звучить як заявка.

«Гончаренко-центри» — політика, яка будується не лише в парламенті

Є ще один важливий елемент цієї історії — мережа «Гончаренко-центрів». За наведеними у матеріалі даними, в Україні працюють десятки таких просторів, які проводять освітні, культурні, соціальні та волонтерські заходи. Мережа має амбітні плани розширення.
Це не обов’язково означає політичний проєкт. Але з точки зору майбутньої виборчої кампанії така інфраструктура має очевидну цінність: вона створює присутність у регіонах, формує спільноти та забезпечує політику прямий контакт із людьми поза межами телевізійних студій і парламентської трибуни.
Саме тому питання фінансування та донорської підтримки таких структур має залишатися предметом максимальної прозорості. Не через політичну симпатію чи антипатію до Гончаренка. А тому, що будь-який великий політичний проєкт в Україні під час війни повинен мати зрозуміле походження ресурсів.

Гетьманцев — ще один симптом

Паралельно з Гончаренком із подібними тезами виступає Данило Гетьманцев — представник уже не опозиції, а провладної «Слуги народу». Його заяви про «людей світу», необхідність об’єднання громадян навколо відмови від порядку денного «партії війни» та можливість референдуму щодо умов миру також викликали гостру реакцію.
Це важливий сигнал. Бо коли однакові за напрямом дискусії виникають одночасно в опозиційному та провладному таборах, це означає, що запит на тему миру вже став частиною внутрішньої політичної боротьби. І тут Україні потрібно бути особливо уважною.
Втома від війни — реальна. Але втомлене суспільство є також особливо вразливим до простих відповідей на надзвичайно складні питання.

Мир потрібен усім. Але якою буде його ціна?

Гончаренко говорить про збереження життів, економіки, Києва, Одеси, Харкова, Дніпра. Це сильні аргументи, тому що вони апелюють до найприроднішого бажання людини — вижити.
Але питання не в тому, чи потрібен Україні мир. Питання в тому, що саме називати миром. Тиша після домовленостей — ще не гарантія безпеки. Припинення обстрілів — ще не гарантія завершення війни. Підписаний документ — ще не гарантія того, що Кремль його виконуватиме. А зняття санкцій — тим більше не гарантія того, що Росія відмовиться від своїх імперських цілей.
Україна вже має трагічний досвід, коли дипломатичні формули створювали ілюзію стабільності, а Москва використовувала паузу для підготовки до нового удару. Тому будь-який мирний план повинен починатися не з питання «на що погодиться Україна?», а з питання «які реальні гарантії не дозволять Росії розпочати наступну війну?» Саме цього у політичних рецептах швидкого миру часто бракує найбільше.

Головний ризик — не Гончаренко

Втім, було б надто просто зробити з цієї історії персональну драму одного депутата. Гончаренко — лише симптом значно ширшого процесу. Українське суспільство виснажене. Армія виснажена. Економіка виснажена. Мільйони людей живуть роками в умовах війни. І тому політики, які скажуть: «Я припиню це швидко», неодмінно матимуть аудиторію.
Питання лише в тому, що вони запропонують цій аудиторії натомість. Якщо це буде справжній мир із надійними гарантіями безпеки — суспільство лише виграє. Якщо ж під словом «мир» продаватимуть капітуляцію, замасковану під компроміс, — Україна може отримати не кінець війни, а відкладену війну. І тоді рахунок за сьогоднішню політичну «мудрість» доведеться сплачувати вже наступному поколінню.
Гончаренко, схоже, зробив ставку. Він вийшов із фракції, виніс на публіку власний рецепт завершення війни і фактично заявив політичному класу: «Я вам потрібен, панове!».
Тепер черга суспільства відповісти. Не оплесками й не свистом. А найскладнішим для будь-якого політика запитанням: потрібен — для чого саме?

   

Скандали навколо оборонних контрактів посилюють увагу міжнародних партнерів до того, як Україна витрачає мільярди гривень і європейської допомоги

Від справи «Львівського арсеналу» до закупівлі бракованих мін і кризи навколо Агенції оборонних закупівель — оборонна сфера України не раз ставала центром корупційних розслідувань та суспільних скандалів. Тепер Берлін прямо заявляє про необхідність контролю й вимірних результатів.

Берлін вимагає не обіцянок, а результату

Візит канцлера Німеччини Фрідріха Мерца до Києва мав продемонструвати незламність європейської підтримки України. Але за дипломатичними заявами й домовленостями прозвучала тема, яку українській владі дедалі важче відкладати на потім, — корупція.

Разом із Мерцом до української столиці приїхала міністр економіки Німеччини Катаріна Райхе. Вона зустрічалася не лише з українським керівництвом, а й із представниками німецького бізнесу, які вивчали можливості участі у захисті критичної інфраструктури України від російських атак.
За словами Райхе, переговори з президентом Володимиром Зеленським були непростими. І серед тем, які обговорювалися, була корупція.
«Так, звичайно, про це теж треба говорити, і ми це робимо», — заявила німецька міністр у підкасті шеф-редактора BILD Пауля Ронцхаймера.
На перший погляд — звичайна дипломатична фраза. Насправді ж за нею стоїть значно серйозніший сигнал.

Європа платить — і хоче знати, куди йдуть гроші

Німеччина стала одним із найбільших донорів України. Йдеться про мільярди євро допомоги — на озброєння, протиповітряну оборону, інфраструктуру та інші потреби держави, яка воює. Тому для Берліна питання корупції давно перестало бути виключно внутрішньоукраїнською проблемою.
Райхе сформулювала позицію німецького уряду максимально чітко: Берлін хоче бути впевненим, що виділені кошти використовуються саме за призначенням. І це принципово.
Європейські партнери готові допомагати Україні вистояти у війні, але вони не можуть погодитися з ситуацією, коли гроші платників податків перетворюються на джерело збагачення чиновників, посередників або наближених до влади бізнесменів.
Ще важливіше інше. Україна претендує на членство в Європейському Союзі. А отже, боротьба з корупцією — не декоративна вимога для красивих звітів перед Брюсселем, а одна з фундаментальних умов європейської інтеграції.
«Нам також доведеться стежити за тим, щоб справа не обмежилася одним запевненням, а щоб ми мали вимірні результати», — наголосила німецька міністр. Фактично це можна прочитати як дипломатично коректне: Європа більше не хоче чути лише обіцянки. Європа хоче бачити результат.

«Львівський арсенал»: 1,5 мільярда і жодної міни

Особливо болісно питання корупції звучить тоді, коли йдеться про оборонні закупівлі. У 2022 році Міністерство оборони уклало контракт із компанією «Львівський арсенал» на закупівлю 100 тисяч мінометних снарядів. Держава перерахувала 100% передоплати — близько 1,5 млрд гривень. Але українські військові не отримали обіцяних боєприпасів.
Гроші були переведені на рахунки іноземної компанії-посередника. У справі фігурували, зокрема, колишній керівник департаменту військово-технічної політики Міноборони Олександр Лієв, тодішній очільник департаменту Тоомас Нахкур та директор «Львівського арсеналу» Юрій Збітнєв.
Важливо, що кошти зрештою вдалося повернути до оборонного бюджету. Але залишається принципове питання: чому взагалі під час великої війни держава змогла віддати мільярди за боєприпаси, яких армія так і не побачила?
Для родини загиблого військового це не просто бухгалтерська помилка. Це питання, чи могла на фронті бути врятована чиєсь життя, якби замість паперових контрактів і фінансових схем армія вчасно отримала необхідні боєприпаси.

Браковані міни — коли корупція може ставати питанням життя

Ще більш небезпечною виглядає історія із закупівлею непридатних мін майже на 2,9 млрд гривень. За даними, наведеними у матеріалах справи, було укладено п’ять державних контрактів із фіктивним товариством на постачання артилерійських мін. Боєприпаси виявилися технічно непридатними та бракованими.
Проблема не обмежувалася фінансовими втратами. Наприкінці 2024 року українські військові масово повідомляли про проблеми зі 120-мм мінами — осічки, нештатне спрацювання та аномальні вибухи. Тобто там, де держава повинна була забезпечити військового надійною зброєю, з’явився ризик перетворити боєприпас на загрозу вже для самого військового.
ДБР повідомляло про затримання чотирьох учасників схеми. Підозри отримали також військовослужбовці Міноборони та посадовець державного підприємства. І тут уже важко говорити лише про «економічні злочини». Бо корупція під час війни має іншу ціну. Вкрадений мільйон — це гроші. Вкрадений оборонний ресурс — це потенційно чиєсь життя.

23 мільярди, прикордонники і питання прозорості

Наприкінці 2024 року серйозні питання виникли й навколо рішення Кабінету Міністрів перерозподілити 23 млрд гривень з Агенції оборонних закупівель на Державну прикордонну службу для закупівлі боєприпасів. Антикорупційні розслідувачі побачили в цьому спробу обійти прозорі процедури АОЗ.
Особливе занепокоєння викликала польська компанія PHU Lechmar, з якою намагалися укласти контракт. За інформацією розслідувачів, компанія вимагала 100% передоплати, не мала необхідної експортної ліцензії та вже мала проблеми з постачанням у 2023 році. Навіть якщо відкинути політичні оцінки, сама конструкція подібних контрактів породжує питання, на які влада повинна відповідати публічно.
Адже під час війни прозорість оборонних закупівель — це не бюрократична забаганка. Це механізм, який має захищати державні кошти від тих, хто може сприймати війну як найкращу можливість для заробітку.

«Війна реєстрів» навколо Агенції оборонних закупівель

На початку 2025 року Україна отримала ще один удар по довірі до системи оборонних закупівель. Конфлікт між тодішнім міністром оборони Рустемом Умєровим та очільницею Агенції оборонних закупівель Мариною Безруковою переріс у масштабну кризу, яку називали «війною реєстрів».
У центрі конфлікту опинилося питання: хто і як контролюватиме багатомільярдні закупівлі зброї для української армії. Громадські антикорупційні організації звинувачували керівництво Міністерства оборони у спробах повернути закупівлі під ручний контроль та відновити практику роботи через неефективних посередників.
НАБУ повідомляло про кримінальне провадження у зв’язку з подіями навколо АОЗ. Для міжнародних партнерів це був дуже тривожний сигнал. Адже Україна просить у Заходу дедалі більше зброї, грошей і технологій. І водночас всередині самої держави точиться боротьба за контроль над системою, через яку проходять сотні мільярдів гривень.

Бронежилети, які не захищали

Окрема історія — справа колишнього заступника міністра оборони В’ячеслава Шаповалова та екскерівника департаменту закупівель Богдана Хмельницького. На початку повномасштабної війни держава закуповувала для армії величезні обсяги амуніції. Але, за даними слідства, частина бронежилетів, касок та іншого спорядження виявилася непридатною. Йшлося про закупівлі на понад 1,4 млрд гривень.

Захист не відповідав заявленому класу безпеки.
Уявімо просту ситуацію: військовий одягає бронежилет, тому що вірить державі. Він виходить на бойове завдання, переконаний, що має хоча б мінімальний захист. А потім з’ясовується, що цей захист не працює.

Тоді корупція перестає бути абстрактним словом із кримінального кодексу. Вона стає питанням між життям і смертю.

«Мідас» і новий рівень суспільного запиту

На цьому тлі особливо показовим є нинішній резонанс навколо справи «Мідас» та інших масштабних антикорупційних проваджень. Українське суспільство вже не готове сприймати корупційні скандали як неминучий побічний ефект державного управління. І тим більше — під час війни.
Коли мільйони українців донатять армії, коли військові збирають гроші на автомобілі, дрони, тепловізори та зв’язок, коли родини загиблих рахують кожну гривню, інформація про мільярдні оборудки викликає не просто обурення. Вона руйнує довіру. А довіра — один із головних ресурсів держави у війні.

Німецьке попередження Києву

Саме тому слова Катаріни Райхе варто сприймати не як чергову дипломатичну репліку. Берлін фактично поставив перед Києвом просте питання: чи здатна Україна довести, що міжнародна допомога використовується чесно, прозоро і за призначенням?
Німеччина готова підтримувати Україну. Німецький бізнес готовий дивитися на можливості відновлення та захисту української інфраструктури. Європа готова допомагати Україні наближатися до ЄС. Але разом із грошима, зброєю та політичною підтримкою приходить і відповідальність.
Не може бути європейської інтеграції без верховенства права. Не може бути довіри без контролю за бюджетними коштами. І не може бути справжньої європейської держави, якщо мільярдні оборонні контракти залишаються територією для непрозорих схем.
Україна воює не лише за територію. Вона воює за право стати іншою державою. Саме тому боротьба з корупцією під час війни — це не вимога Берліна, Брюсселя чи Вашингтона. Це українська вимога до самої себе.
І тепер європейські партнери дуже чітко дають зрозуміти: обіцянок недостатньо. Потрібні вимірні результати.

Проблема не приходить одна. Так часто буває і трапилось знову. По-перше, протираючи окуляри зламав оправу. Добре, якщо можна буде здати в ремонт. По-друге, почали боліти зуби. Причому і той зуб, який треба лікувати, і другий зуб, з яким наша стоматполіклініка навряд чи зможе щось зробити. Звісно, розхвилювався. Поліз питати у ШІ що і до чого. По-третє, почалась розхитуватись коронка на передньому зубі (скільки разів казав собі не їсти тверде). Тепер би заснути з такими проблемами.

Ну, добре, з запланованим ремонтом зуба спробую розібратись. А що можна бути зробити з другим зубом? У скільки грошей виллється лікування? Якщо треба буде серйозне втручання, на седацію буде шкода грошей.

Також очікується плановий візит до психіатра (ледве встиг записатись, бо згадав у останній момент). Ну а коли до коронки дійде справа, не знаю.

Три речі, які уникають пояснювати: як робиться політика, з чого роблять сосиски і що треба, аби ми цьогоріч отримали ще понад 20 мільярдів євро допомоги від Євросоюзу.

Приділимо останньому належну увагу, трохи зануримося в деталі.

Чи хоче від нас Євросоюз чогось надзвичайного? Чогось скерованого на те, аби позбавити Україну конкурентних переваг чи зробити життя українців гіршим? Ці питання висять у повітрі, бо відповідь на них не дуже зручна для тих, кому вони адресовані.

Візьмімо за основу листа єврокомісарів, надісланого до Верховної Ради в середині вересня, на початку минулої пленарної сесії. Список перелічених там законів умовно ділиться на три однаково важливі для українців категорії: боротьба з корупцією, ефективність роботи державних органів та добробут.

Антикорупційна стратегія 2026-30 – назва говорить сама за себе. У ній ідеться про те, як має розбудовуватися антикорупційна інфраструктура.

З травня – очікує розгляду у Верховній Раді.

Конкурси для вступу на державну службу – це боротьба з феодальними замашками та кумівством.

З квітня триває підготовка у Верховній Раді до другого читання.

Затвердження процедури банкрутства – це створення правової рамки для виходу малого і середнього бізнесу з кризи та підвищення ефективності управління державним майном.

З лютого по вересень 2026 проєкт лежав у Верховній Раді й лише тепер готується до другого читання.

Закон про оцінку майна переводить її на міжнародні стандарти й серед іншого дозволяє адекватне відшкодування збитків.

Понад рік лежав у ВР до першого читання, тепер готується на друге.

Міжнародні експерти з відбору до Рахункової палати не цікавитимуться, з якої партії кандидат до органу, який перевіряє, як витрачають наші податки та міжнародні позики – зокрема на оборону, ліки й відбудову.

У вересні Рада провалила голосування, комітет подав повторно.

Новий Митний кодекс переводить українську митницю на правила ЄС, які стануть запобіжниками для зловживань на митниці. Внесений до Верховної Ради цього літа, зараз лише готується на друге читання.

І це ми говоримо лише про те, що конкретно привязане до грошей, а є ще зобовязання, які Україна має виконати, аби вступити до ЄС. Ідеться, зокрема, про судову реформу, реформу ДБР, незалежну експертизу для НАБУ. Усі ці закони спрямовані на посилення верховенства права в Україні.

На 6 жовтня зволікання вже коштує Україні €5 млрд за планом Ukraine Facility. Ось за що:

— Боротьба з корупцією, ~€1,7 млрд: антикорупційна стратегія, прозорий відбір керівників прокуратури, дисциплінарна відповідальність прокурорів, посилення протидії відмиванню грошей, прозорість переказів криптоактивів.

— Ефективність державного управління, ~€1,6 млрд: зміни до закону про держслужбу, сучасний портал вакансій держслужби, незалежні наглядові ради та корпоратизація держпідприємств, незалежний статус енергорегулятора НКРЕКП, відновлення закону про державну допомогу.

— Добробут громадян, ~€1,8 млрд: спрощене банкрутство для малого й середнього бізнесу, стратегія захисту прав людини, захист від шахрайства з платіжними картками, дорожня карта лібералізації ринків газу й електроенергії, вимоги до енергоефективності будівель.

Про те, як гальванізувати процес ухвалення законів у парламенті, я вже писала. Разом із тим уряд Корецького заявив, що на кінець вересня із 42 запланованих рішень виконано вже 17. Решту 25 пообіцяв завершити до 15 жовтня, тобто за 9 днів.

І тут питання не в тому, наскільки негативно в Брюселі сприймають затягування Україною ухвалення обіцяних законопроєктів. А в тому, як до цього ставимося ми самі. Адже йдеться не тільки про гроші. Кожен із вищезгаданих законів сприятиме створенню належних правових рамок, усуненню зловживань і зменшенню корупції. Що саме по собі сприятиме і бізнес-клімату, і тому, що гроші не зникатимуть мішками.

автор: Лана Зеркаль, дипломатка, надзвичайна і повноважна амбасадорка; сторінка авторки у фейсбук

Для театру цей альбом — спроба показати українську класику з менш відомого боку та нагадати, що наші поети вміли говорити про кохання і секс тонко, ніжно й без вульгарності. Команда сподівається, що ці тексти знайдуть нових слухачів і надихнуть молодих авторів сміливіше говорити про близькість мовою поезії.

Промокод

Спеціально для слухачів альбому інтимної лірики! Магазин Amurchik.ua дарує промокод 8HEAB, який дає 15% знижки на покупки товарів до кінця 2026 року. 

Учасники проєкту

• Вірші про кохання читають: Айрін Сафарлі та Герман Гошкадор.
• Музичне оформлення: Герман Гошкадор.