Одного літнього дня селом пролетіла чутка, що донька тітки Галини Марічка пішла до лісу за грибами і додому не повернулася. Її вже почали шукати, але поліські ліси такі безмежні, що заблукавшу людину в них марно шукати.

  Для односельців навіть був буденним той факт, що час від часу в глухих лісах хтось навічно пропадав. Було дивним лише те, що голоси тих, хто не повернувся з лісу, іноді чули мисливці чи збирачі грибів і ягід. Деякі навіть стверджували, що бачили зниклих людей, але зустрітися з ними віч-на-віч не вдавалося.

  Марічка для Миколи була не просто дівчиною з його села. Він був в неї закоханий, але освідчитись ніяк не наважувався. Тому питання чи піде він її шукати зовсім не стояло. Без найменших вагань він взяв з собою все необхідне для перебування в лісі декілька діб і негайно пішов на пошуки Марічки.

  Ліс зустрів Миколу як завжди привітно. І не дивно, бо можна сказати, що Микола в ньому виріс. Кожну лісову дорогу, кожну галявину він знав, як свої п’ять пальців.

  Перший день пошуку результатів не дав. Луна старанно розносила лісом ім’я дівчини, але у відповідь була пише лісова тиша.

  Другого дня, втомившись звати Марічку, Микола присів відпочити на повалене дерево. І тут йому почувся голос Марічки. Спочатку невиразно легкий вітерець доносив до нього слова знайомої пісні. А потім і сама постать дівчини промайнула за деревами.

  Що є сили кинувся Микола до Марічки.

– О, Колю, ти теж вирішив сходити за грибами? А я вже майже цілий кошик назбирала.

 Ні краплинки тривоги не було в голосі Марічки, ніби вона декілька годин тому пішла в ліс по гриби. На її обличчі навіть була легка усмішка. І це Миколу спантеличило так, що він стояв і не знав, що сказати.

– Що мовчиш, ніби язик проковтнув?

– Марічко, ти добре себе почуваєш? Чому примусила всіх хвилюватися? Тебе вже декілька днів розшукують, а ти тут з піснями розгулюєш.

– Не мели дурниць. Чи ти багна нанюхався? Я сьогодні зранку пішла до лісу і вже збираюся додому.

– Гаразд. Не хочеш зізнаватися, то й не треба. Напевно була в гостях в далекому лісовому селі. Але то твоя справа.

  Ревнощі розпирали Миколу. Точно до якогось хлопця ходила в далеке село. Інакше чого б це казати казна що. І він втомлений пішов додому, залишивши Марічку збирати гриби.

  Повернувшись в село Микола в першу чергу зайшов до тітки Галини.

– Совісті немає у вашої доньки. Тут всі з ніг збилися, а вона з піснею гриби збирає. Годину тому бачив її в лісі.

  Сльози радості і сльози горя змішалися в очах тітки Галини і все текли по її щоках. Вона не знала вірити, чи не вірити Миколі. Бо на її Марічку це було не схоже. Донька завжди була відповідальною і порядною дівчиною.

  Не зважаючи на запевнення Миколи,  Марічка додому так і не прийшла. А про Миколу по селу покотилися самі неймовірні чутки. Одні казали, що він від горя з розуму зійшов, бо його почуття до Марічки не були секретом у селі. У селі взагалі ніякі секрети довго не живуть.

  Інші казали, що то мавка лісова у вигляді Марічки хотіла Миколу звабити. Були й такі, що стверджували ніби хлопець зустрів неприкаяну душу Марічки. А хто не вірив у всіляке таємниче, дотримувалися версії про коханця дівчини у далекому лісовому селі.

  Якби там не було, але Микола знову зібрав речі і подався до лісу в надії знову зустріти Марічку. І цього разу це вдалося відразу. Вона продовжувала збирати гриби біля тієї ж галявини, що й минулого разу.

– Привіт, Марічко. Сідай поруч, у мене до тебе є розмова.

– Привіт, Колю. Ти ж хотів йти додому, а все сидиш на цьому поваленому дереві. І грибів, я бачу, зовсім не назбирав.

– Марічко, можна я доторкнуся до твоєї руки?

  Дівчина голосно засміялася і погладила Миколу по голові.

– Колюню, в тебе голова не болить?

  Микола чітко відчув дотик її ніжних рук і камінь впав з його серця. Значить не привид. Значить жива.

  Далі пішла довга розмова в результаті якої обличчя Марічки стало сумним.

– То може я вмерла? Але чому ти мене бачиш?

– Я не знаю, Марічко. А давай разом сходимо до твого дому. Може все стане, як раніше.

  Так і вирішили. Але кожного разу якась невідома сила не давала їм вийти з лісу і знову повертала на знайому галявину. Вже й вечоріти почало.

– Слухай, Марічко, я не знаю, що коїться, але схоже ми не зможемо повернутися в село. Тут недалеко є покинутий кордон лісника. Там давно ніхто не живе, але там затишно і прибрано. Краще там переночувати.

  Кордон лісника стояв на березі невеликого озера. Місце було настільки мальовничим, ніби тут жила казка. Марічці воно так сподобалося, що усмішка знову повернулася на її обличчя.

– Як же тут красиво, я згодна тут все життя прожити.

  Марічка не знала, що ці невинні слова стануть пророчими…

  Але наразі вона, як справжня господиня, розпалила пічку і швидко приготувала  просту, але смачну вечерю. Адже продуктів у хатині виявилося не багато. Мабуть ті, що залишили мисливці, коли затримувалися на полюванні.

  Микола ж, забувши про всі проблеми, захоплено дивився на Марічку, і був як ніколи щасливим. А через декілька днів у них було таке відчуття, що вони живуть тут разом цілу вічність. І ця вічність пронизана суцільним щастям.

  Повертатися в село зовсім не хотілося ні Миколі, ні Марічці. Тільки іноді Микола ходив в сільмаг, щоб придбати деякі продукти. Марічка ж ще раз якось спробувала сходити в село, але ліс її знову не відпустив.

  Так і жили вони в злагоді і щасті. А одного разу в сільському магазині Миколі зустрілася тітка Галина.

– Миколо, ти більше не бачив мою Марічку?

– Чому ж не бачив? Щодня бачу. Ми з нею живемо на закинутому кордоні лісника.

– Правда?! А ти не вигадуєш? Чому ж тоді моя донечка не повертається додому?

– Не може вона це зробити. І не питайте чому, бо я не знаю.

  Буря суперечливих емоцій взяла в лещата серце тітки Галі. Вона з недовірою дивилася на Миколу і тихо звернулася до нього з прохання.

– А ти зможеш мене до неї відвести?

– Та хоч зараз. До вечора ще далеко, тож вправимось.

  Чим ближче було до кордону лісника, тим більша тривога опановувала тіткою Галею. А якщо цей Микола вже несповна розуму, заведе в ліс і залишить там вовкам? Бо надто неправдоподібні його розповіді про Марічку.

  Кордон лісника зустрів Миколу і тітку Галю якоюсь пусткою. Озеро було вкрите ряскою і схоже на болото. Хатина виглядала закинутою, а подвір’я поросло високою травою. Зараз кордон лісника зовсім не був схожий на той обжитий, яким його полишив ще вранці Микола.

  Всередині скрізь висіла павутина і товстий шар пилу вкривав підлогу у кімнаті. Виглядало все так, ніби тут роками нікого не було.

  Тітка Галя схопилася за серце. Вона зрозуміла, що все було Миколою вигадане. З великим острахом вона дозволила вивести себе з лісу.

  Микола, не розуміючи, що відбувається, повернувся до кордону лісника. Блакитна гладь озера дихала прохолодою. По затишному подвір’ю прогулювалася пара диких голубів. А з димаря змійкою піднімався дим. Все було таким рідним і знайомим.

  Побачивши Миколу, з хатини вийшла Марічка.

– Підемо обідати, Колю. Я приготувала смачний борщ зі свіжої капусти.

– Ці прості слова бальзамом розлилися по душі Миколи. Ще годину тому він побачив, що значить втратити щастя свого, хоч і примарного життя.

  Вони продовжували жити своїм щасливим лісовим життя. Микола рідко з’являвся в своєму рідному селі. А ще рідше його там бачили. Кажуть, що він заходив до магазину, а продавці стверджували, що його там не було. І так було все частіше, поки він і зовсім зник з очей односельців.

  Згодом у Марічки і Миколи народилася донька Катруся. Щебетлива маленька красуня оживила і без того затишний дім. І одного разу вони вирішили спробувати разом сходити в село. І їм це вдалося. Ліс не тримав їх, не заважав переступити свою межу.

  Вони повільно йшли селом, тримаючи маленьку Катрусю за руки. Чемно віталися з односельцями, але ті не звертали на них увагу, наче молодят зовсім не було. Тільки окремі з них здригалися, крутили головою, і знову мовчки поринали у свої думки.

  Для Миколи з Марічкою це вже був інший світ, де їх присутність не була означена зором. Власне, їх це не засмутило. Вони повернулися в свій щасливий примарний світ, де в мальовничому куточку лісу з димаря хатини в будь яку погоду змійкою піднімається дим, як прикмета того, що тут вирує щасливе життя.

    Микола Казкар.

  Зі своєю майбутньою дружиною Микола познайомився в затишному сквері міста. Він повертався з роботи додому і його увагу привернула вродлива дівчина, яка сиділа на лаві з книгою  в руках. Можливо навіть не сама дівчина, а назва книги примусила Миколу зупинитися. 

  «Загадки далекого космосу» – ця назва книги якось не поєднувалась з привабливим образом дівчини. Якби то була книга про кохання, то й питань не було б.

– Ви не проти, якщо я присяду поруч?

– Угу.

  Дівчина навіть не подивилася на нього і продовжила читати свою книгу.

  Пройшло хвилин з десять, перш ніж Микола наважився порушити тишу.

– Вибачте за нетактовність, але чому про космос, а, скажімо, не про кохання?

– Кохання? Ви про ту хімію, яку нам підсунула природа, щоб ми втрачали безрозсудність?

– Ого! Я ще не чув такого визначення для кохання. А як же сімейне життя. Хіба воно можливе без кохання?

– Якраз без кохання і можливо створити міцну передбачувану сім’ю. Немає ніяких ревнощів, ніякого болю і розчарувань. Кожний виконує свою частину сімейної роботи і живе спокійним життям. Я навіть допускаю наявність у обох тимчасових коханців. І погодьтеся, це не стане трагедією і приводом до розлучення, як у звичайних сім’ях. Чим не ідилія для спокійного життя?

– Чесно скажу, ви мене шокували. До речі, як ваше ім’я?

– Я Оля. Невже в вашій душі я посіяла сумнів щодо усталених традицій? Якщо так, то я готова стати вашою дружиною.

  Остання фраза поставила Миколу в ступор.

– Я мабуть піду?

  Оля засміялася, і, нічого не відповівши, продовжила читати книгу.

  Перш ніж наважитись знову пройти повз те місце, де Микола зустрів цю дивну дівчину, він довго обдумував своє минуле життя.

  Років з десять назад під час своєї традиційної відпустки в селі Микола зустрів красиву дівчину Марічку. Сталося це на березі озера. Риба не клювала, тому Микола просто дивився в далину і про щось  мріяв, відгородивши себе від реальності і навколишнього світу. Тому і не помітив, як вона підійшла і сіла поруч.

– Що, Миколо, риба не ловиться?

  Микола від несподіванки здригнувся і здивовано подивився на дівчину. Вже з першого погляду він зрозумів, що від кохання йому не втекти. Вона була неймовірно приваблива, а її щира усмішка тенетами огортала душу хлопця.

– Звідки ти мене знаєш?

– Я багато років за тобою спостерігаю. Я Марічка – мавка цього озера.

– Гарний жарт.

– Хіба ти не віриш в казковий світ? Ти ж сам пишеш казки.

– Ну, вірю, але вважаю, що вони десь ховаються від нас. І у них, мабуть, є для цього свої причини.

– Це ти вірно підмітив, що є свої причини. І знаєш, я рада, що ти віриш у казки. Бо я довго не наважувалась прийти до тебе з казки. Але зараз мені вже пора йти додому.

  Дівчина підвелася і з розгону стрибнула в воду. І ця витівка потішила Миколу. Він з усмішкою на обличчі чекав, коли голова Марічки з’явиться над водою.

  Пройшло декілька хвилин, але дівчини видно не було. Тривога закралася в серце Миколи, і він не роздягаючись стрибнув у воду. І хоч там було не глибоко, але Марічка просто зникла, ніби її і не було.

  Решту дня Микола провів ніби уві сні. Все валилося з його рук. Він вже був впевнений, що  біля озера напевно перегрівся на сонці. Але образ Марічки не покидав його.

  Наступного дня Микола біля озера дивився не на поплавок, а чи не з’явиться десь усміхнене обличчя Марічки серед водяного латаття.

– Що, сьогодні знову риба не ловиться?

  Микола підстрибнув, як ошпарений. Біля нього знову сиділа Марічка і дзвінко сміялася.

  Опанувавши собою, Микола сів поруч, і вони до самого вечора так сиділи і розмовляли.

  То була щаслива пара, але розділена різними світами. Після відпустки Микола повертався до міста, а Марічка до наступного року ховалася десь в глибинах озера. Їх спільне життя було обмежене відпусткою Миколи, і що трагічніше – берегом цього озера.

   Микола цілий рік з нетерпінням чекав чергової можливості бути поруч з Марічкою. Його квартира була заповнена безладом. І лише робота, яку він любив, рятувала його від божевілля.

  І ось тепер на його життєвому шляху зустрілася ця дивна дівчина Оля, яка не претендує на кохання і з якою можна прожити життя в простій дружбі. Микола уявив її в своїй квартирі, але згадка про Марічку соромом і одночасно бентегою відгукнулися і його душі.

  Та все ж таки Микола пішов у сквер, де зустрів Олю.

– О, привіт, як тебе там? Прийшов зробити мені пропозицію одружитися? І без квітів? Чудово. Не люблю я умираючих рослин.

  Вона сиділа і сміялася, що було не типово для такої прагматичної людини. Але якраз її щирий сміх вирішив майбутнє Миколи.

  Весілля не було. Вони тихо розписалися лише в присутності найближчих друзів. Кожен продовжував жити своїм усталеним життям. Але їх квартира завдяки Олі перетворилася в затишну оселю. Спокій і злагода були такими виразними, що їх сім’ю всі вважали щасливою і зразковою.

  Оля не вірила в казки, ніколи не читала написаних Миколою, але не перебивала свого чоловіка, коли той розповідав про мавку Марічку. Хай собі тішиться своїми вигадками, бо кожен має право на свої забаганки. Так думала Оля. І Миколу це влаштовувало.

  Цього літа Оля вирішила теж провести відпустку зі своїм чоловіком Миколою в його рідному селі. Вірніше не з Миколою, а зі своєю подругою Ніною. А Микола хай собі десь літає у своїх мріях з вигаданою мавкою, поки вони будуть засмагати біля озера.

  Микола ж звично сидів на березі озера і чекав на свою Марічку. Вона не примусила на себе довго чекати. Обійми, поцілунки і неймовірне щастя – нагорода за тривалу розлуку.

  Пройшло небагато часу і з води показалося обличчя маленької дівчинки. Вона зачаровано дивилася на Миколу і не наважувалася вийти на берег.

– Матусю, можна я підійду до тата, щоб його обійняти?

– Вибач мене, Колю. Я не наважувалася тобі сказати, що у нас народилася донька. Я не знала, як ти це сприймеш. Її звуть Катруся.

   Микола не зразу прийшов до тями. Звісно, він був радий, Ала це така несподіванка. Це такий розвиток казки, про який він і мріяти не міг.

  Микола сам підбіг до води і обережно взяв свою доньку на руки. Це був найщасливіший день в його житті.

  День був вже пообіді. Десь там поодаль відпочиває його дружина зі своєю подругою. Тільки тепер про них згадав Микола.

– Вибач, Марічко, я мушу йти.

– Я розумію. Інакше, на жаль, і не може бути. Звісно йди.

  Оля з Ніною, щоб зовсім не обгоріти, перемістилися в тінь великої верби і пили з термоса холодний квас.

– Дивись, твій Микола йде. Один. Не боїшся, що він і справді прийде з якоюсь там Марічкою?

– Я тебе благаю. В нього в голові одні казки та робочі комп’ютери. Та врешті якби й прийшов, то то його справа. Ти ж знаєш мою життєву позицію.

– Ой, подруго, ризикуєш ти.

  Микола підійшов і теж присів в тіні верби. Вираз обличчя, на думку Ніни, був у нього якийсь таємничий.

– Ти б познайомив нас зі своєю мавкою.

  Звісно, звернення Ніни було іронічним і жартівливим, але на останньому слові вона раптом замовкла і здивовано дивилася, як до них наближається вродлива молода жінка з маленькою дівчинкою поруч.

– Всім привіт. Я мавка Марічка. Ви ж хотіли зі мною познайомитись?

  Німа сцена трималася явно більше хвилини. Якщо Оля з Ніною були просто здивовані, то Микола і взагалі не знав, що робити. І як тільки всі почали опановувати собою, мала Катруся знову повернула всіх в початковий стан.

– Татусю, а хто ці тьоті?

  Одна Марічка не розгубилася, загадково усміхнулася і попросила вибачення у Миколи. Потім взяла Катрусю на руки, сказала «до побачення» і стрибнула в озеро.

  А ось цього подруги вже ніяк не чекали.

– Рятуй їх! Чого стоїш?! Довів дівчину до самогубства!

  Як не дивно, але такий розвиток повернув Миколі рівновагу і впевненість.

– Перестаньте панікувати. Мавки не тонуть. Вони там живуть. А нам пора йти додому. Там мабуть мати вже наварила вареників з вишнями.

  Наступного дня Оля з Ніною відмовилися йти з Миколою до озера. Вони були впевнені, що молоду жінку з дитиною вже шукає все село на дні озера. Тому Микола пішов один.

  Але жіноча цікавість, то таке почуття, що боротися з ним важко. І через годину подруги наближалися до озера, де на них знову чекав шокуючий сюрприз.

  Микола з Марічкою сиділи біля озера обійнявшись, а біля них бігала за метеликами Катруся і дзвінко сміялася. І було в цьому не просто щось казкове, але те, що випромінює щастя.

  Оля дивилася на них і розуміла, що саме в цю мить руйнуються всі її погляди на життя. Що вона розминулася в житті з чимось самим найважливішим. І що її життя вже не буде таким передбачуваним і спокійним, як раніше.

    Микола Казкар.

  Серед глухого лісу, де шумлять вікові дуби і могутні сосни підпирають небо, розкинулося невелике лісове село. Лише єдина з численними бродами дорога з’єднувала його з іншими селами.

  Віддаленість від цивілізованого світу і життя серед майже дикої природи наклали особливий відбиток на  його мешканців. Кожна жінка того села добре зналася на травах, була і лікарем, і захисником своєї сім’ї, бо мала особливу силу від природи. І якщо якась гнівна фраза для пересічної людини була лише метафорою, то з вуст жінок того села такі фрази були вкрай небезпечні. І якщо у якоїсь сусідки випадково зривалося з вуст «щоб твої кури повиздихали», то ніхто не сумнівався, що так і буде.

  Загалом жінки того села були доброзичливі і обережні зі своїми словами, бо розуміли, що з такими здібностями взаємну війну краще не починати.  

  А от чоловіки там були звичайними. Лише чесність і відвертість  була притаманною їм аж занадто. Можна сказати, що на генетичному рівні. А як же інакше, якщо фраза жінки «дивись мені прямо в очі» була тотожною попереджувальному пострілу в повітря. А її погляд сканував всі потаємні куточки думок чоловіка. І краще було сказати правду.

  Проживав в тому селі хлопець Іван. Якось йому довелося побувати в далекому степовому селі, де він познайомився з хорошою дівчиною Галею. А вона в нього так закохалася, що без вагань готова була переїхати в те глухе лісове село.

– Я повинен попередити тебе, Галю, що в нашому селі всі жінки відьми.

  Галя сприйняла це як жарт і голосно розсміялася.

– То і я там теж буду відьмою.

– Ти смієшся, а я серйозно тобі кажу. Не боїшся жити серед відьом?

  Від цих слів Галі стало не до жартів. І вона замислилася.

– Та ти не хвилюйся, ніхто тебе ображати не буде. Люди там хороші і до добрих людей відносяться доброзичливо.

  Новина про приїзд в село нової дівчини, як і інші новини, миттєво розлетілася по всіх куточкам села. І коли вона вперше з’явилася в місцевому магазині, то стала об’єктом неабиякої зацікавленості.

– А що це в тебе, дівчино, такий погляд неласкавий і з під лоба?

– А який ще погляд має бути у відьми?

  Вся черга від цих слів голосно розсміялася.

– Донечко, тут всі відьми, але це не привід бути злою і нечемною. Та й одягатися потрібно, коли йдеш до людей, охайно. А то в тебе вся спідниця в сажі.

  Нова хвиля сміху прокотилася по черзі. Галя могла заприсягтися, що перед виходом на вулицю ретельно оглянула себе в дзеркалі і ніякої сажі на одязі не було.

– Так то я мабуть випадково притулилася до вашої спідниці в сажі.

 Чому ця фраза злетіла з її вуст, Галя і сама не знала. Але глянувши на спідницю співрозмовниці, вона побачила, як спідниця жінки повільно покривається сажею. Сажа прямо сипалася з її одягу.

  Сміх в черзі стих так же миттєво, як і розпочався. А в магазині стало раптом так тихо, що чулося шелестіння листя за вікном.  

– Ти нас вразила. Вибач, ми не зі зла сміялися. Прийми це як випробування і знайомство з тобою.

  Після цих слів сажа з обох спідниць щезла, наче її там і не було.

– Вибачте і ви мене. Це, що сталося, мене насправді шокувало більше, чим вас.

  В магазині відновився звичний для черги гомін.

– Розумію, дівчино. Це означає, що навколишній ліс прийняв тебе і наділив такою ж силою, як і інших наших жінок. Але тобі ще потрібно буде багато чому навчитися, щоб життя в тісному контакті з природою не було тягарем, а навпаки. Без сили, дарованої лісом, тут важко прожити. Подружишся з лісом, і все буде гаразд.

  І справді, через деякий час свекруха Галі навчила її всім премудростям лісового життя. Потрібно сказати, що в тому селі, на відміну від усталеної думки, невістки зі своїми свекрухами жили мирним і злагодженим життям. Адже невістка в сім’ї не тільки помічниця, а й в тому числі частинка бойової команди по захисту всієї сім’ї від всяких негараздів. А там, де злагода, там і сила, там і спокій.