***

  • 17.02.24, 00:06


   Яскраве сонце щедро ділилося своїм теплом, залишаючи приємні відчуття по всьому тілу. А позаду плескалося хвилями таке жадане море. Омріяне в думках, чаруюче ласкою своїх хвиль, даруюче надію на нові побачення зі своїми синіми просторами. 
  Вона лежала на теплому піску і ніжилась в променях сонця. Її мрія збулась, але на душі залишався ледь помітний сум. Пам’ять знову і знову переносила її в ті дні, коли їй було приємно навіть від простого спілкування з ним. І вона була впевнена, що і в нього були такі ж відчуття від спілкування. 
  Але ті часи вже в минулому. І вона не розуміла чому, коли вже ніщо не заважає, не насолоджуватись буттям і взаємними теплими стосунками. 
  Дивні люди в своїх діях. Зробивши в житті помилки і відчувши біль, вони назавжди будують навколо себе стіни байдужості і зневіри в життя. Наче окрім негативу в житті більше нічого позитивного не може бути. Лишаючи себе такого можливого щастя і душевного тепла. 
  Вчора йшов холодний дощ, а пориви пронизливого вітру перетворили море в недружелюбну стихію. Прийшлося весь день відсиджуватись в приміщенні. А сьогодні знову неймовірно приємний день. Чому ми можемо забути про вчорашню негоду і сповна насолоджуватись чудовою погодою, а в житті на довгий час, якщо не назавжди, залишаємо в собі спогади про душевну непогоду і відгороджуємося від душевного сонця і тепла? Це ж зовсім не логічно. Ми самі крадемо в себе своє щастя.
  Вона проснулася віш зміїного шипіння двигунів ракет в небі. Її улюблене море залишилося десь в покинутих снах. А колюча реальність боляче вдарила по серцю. В такі хвилини хочеться підтримки рідної душі. Але він залишається далеко і не бажає відчути її душевний порив.

Микола і Марійка (продовження).


  Поки Микола розмовляв з русалкою Марійкою на березі річки, йому прийшла в голову авантюрна ідея.

– Марійко, а давай сходимо до моєї бабусі в гості.

– Ти жартуєш? Хочеш, щоб вона отримала інфаркт?

– За неї не хвилюйся. Вона все про тебе знає.

– Та якось боязко мені. Втім, якщо ти будеш поруч, то я згодна.

   На порозі ганку на них вже чекала Миколина бабуся.

– Проходьте, молодята, я для вас смачненьких пиріжків напекла.

– Доброго дня, бабусю. У мене таке дивне враження, ніби я і не вмирала.

– А ти й не вмерла, Марійко. Водяні русалки і лісові мавки живуть на межі між двома світами. Я більше тобі скажу, поки їх тіло не поховане в землі, є, хоч і мала, але реальна можливість повернути їх в світ живих. Твоє ж тіло так і не знайшли. І могилки твоєї немає на цвинтарі. Розумієш, про що я?

   Від цих бабусиних слів Марійка завмерла, а в її душі пронісся вітер мрій і надій.

– Слухайте, що я вам скажу. Я спробую повернути Марійку в світ живих, а ви вигадуйте деталі від’їзду Марійки до міста на навчання. Мов, посварилася з матір’ю і нічого їй не сказала.

  Поки бабуся щось шепотіла над дивними предметами на столі, декілька раз небо закривала чорна хмара, яскраві блискавки били зовсім поруч, а шалений вітер зривав з дерев зелене листя. А потім в се стихло.

– Ось і все, молодята. Можете прогулятися селом і показати себе людям. А то давно в селі не відбувалося нічого цікавого. А я тим часом сходжу до матері Марійки і приготую її до зустрічі з донькою.

  Марійка обняла бабусю Миколи, і мабуть не було зараз щасливішої людини в світі, ніж вона.

  Коли Марійка з Миколою йшли вулицею, зустрічні люди христилися і ховалися по дворах. А молодят цей спектакль неймовірно тішив.

– А давай, Марійко, зайдемо в магазин.

  Марійка зразу зрозуміла наміри Миколи і голосно засміялася. Вона першою зайшла в магазин, зупинилася на середині приміщення і в нерухомій позі стала дивитися на продавчиню. Та втратила дар мови, а її обличчя ніби щойно побілили крейдою. Втім, через пару секунд в магазин зайшов і Микола. Не звертаючи уваги на Марійку, ніби її тут і немає, почав замовляти покупки. Це вивело продавчиню із заціпеніння. Але вона продовжувала кидати моторошний погляд на Марійку і весь час помилялася з замовленими продуктами.

  Першим не витримав Микола і, тримаючись за живіт, голосно розсміявся.

– Марійко, потримай пакет, поки я розрахуюся.

  Марійка підійшла до прилавка, взяла пакет у Миколи, і усміхнулася продавчині.

– Тьотю Галю, не тримайте на нас зла. Не померла я, а просто поїхала на навчання в місто. І я не знаю, чому всі вирішили, що я втонула. Ви ж не бачили моєї могилки на цвинтарі.

– А щоб вас трясця взяла! Щоб вас шлях трафив! Я ледь не впісялася із-за вашої витівки. Геть з магазину, щоб мої очі вас не бачили.

  Марійка з Миколою, голосно сміючись, вибігли з магазину. Вони сміялися зі своєї, не зовсім доречної витівки, сміялися від того, що щастю було тісно в їх серцях і воно виплескувалося через край назовні

Микола і Марійка.


  Життя давно закинуло Миколу з рідного села у далеке місто. Але серце його назавжди залишилося в тих мальовничих місцях. І він щороку приїздив в село до своєї старенької бабусі. А вона й була рада такому гостю.  Навіть її маленька хатинка ніби прокидалася від сну.

  Улюбленим заняттям Миколи була риболовля. Тому не дивно, що ще сонце не зійде, а він вже сидить з вудочкою  біля вкритої туманом річки.

  Одного разу, коли сходило сонце і вранішній туман переміщався з річки на луки, не далеко від Миколи випливла із туману постать іншого рибалки. Нічого дивного, адже, щоб наловити риби, потрібно раненько йти до річки.

  Дивним було те, що сусід по берегу зовсім не звертає уваги на Миколу. Ніби поруч зовсім нікого немає. А ще не давала Миколі покою вдача цього рибалки. Не проходило і хвилини, як він витягував з води чергову плотвичку, а то й великого ліща. А в Миколи риба ну ніяк не хотіла ловитися.

– Вибачте, дядьку, а яку наживку ви використовуєте?

  Від почутого рибалка здригнувся і здивовано подивився на Миколу. Потім, не промовивши і слова, продовжив ловити рибу.

– Не хочете, то не кажіть. Я не хотів вас образити.

  Наступного ранку дивний рибалка знову сидів на березі річки, але цього разу час від часу кидав на Миколу недружелюбний погляд.

  Несподівано з води вилізла молода красива дівчина і мовчки сіла біля того рибалки. Звідки вона припливла Микола не помітив. В такий ранній час купатися в річці було явно зарано.

– Красивий хлопець біля вас рибалить, дядьку Митро. Ех, жаль, що не наш.

– Може не наш, а може й наш.

  Від цих слів на обличчі дівчини засяяла усмішка і вона підійшла до Миколи.

– Привіт. Я Марійка. Ти давно втонув?

   І тут до Миколи дійшло, що то за рибалка, і що то за дівчина. У нього потемніло в очах і він на мить ніби провалився в небуття. А коли прийшов до тями, то ні дівчини, ні рибалки поруч не було.

– Слухай, бабусю, здається, я біля річки бачив русалку.

– Случаєм не Марійку? Втопилася вона минулого року.

– Бабусю, ти про це так спокійно кажеш, ніби я тобі розказав про живу сусідку.

– Так то в нас родинне, бачити тих, хто не так давно втопився. Виходить , ця здібність і тобі передалася. Ти їх не бійся, вони тобі не можуть завдати шкоди, навіть, якщо захочуть. Якщо побачиш дядька Митра, то скажи, що я пробачила йому крадіжку яблук, коли він був малим.

  Наступного ранку біля річки дядька Митра не було. Та й Марійки ніде не було видно, лише поодаль круги по воді розходилися.

– Марійко, виходь! Я знаю, що то ти там воду каламутиш!

  Не далеко від берега з води показалася голова дівчини. Вона пильно дивилася на Миколу, явно не знаючи, що робити далі.

– А ти на мене зла не тримаєш? Живі люди, які нас бачать, можуть бути для нас небезпечними. Є у них від природи особлива сила.

– Чому це я маю бути тобі ворогом? Давай, вилазь з води. Риба все одно не клює, то хоч поговоримо.

  Все ж таки остерігаючись, Марійка несміливо вилізла з води і сіла поруч з Миколою. Несміливі фрази досить швидко переросли в приємну розмову. І через годину вони з захопленням дивилися одне одному в очі. Наче були знайомі цілу вічність.

  Нездоланна межа буття не давала Марійці і Миколі можливості на щось більше, ніж дружбу. А втім хто зна, на що здібне справжнє кохання. Тільки бабуся Миколи все ж таки щось знала, бо старанно прибралася в хатині і все поглядала у вікно, ніби чекала на бажаних і давно очікуваних гостей.



День народження.

 Так, народ юашки, відірвалися на хвилинку від своїх справ і швиденько побігли поздоровляти мене з Днем народження))).

Дочка мольфарки.


  Випала Миколі нагода навчатися на лісогосподарському факультеті, щоб отримати професію кваліфікованого лісівника. Інакше і бути не могло, бо виріс він в глухих поліських лісах і не уявляв іншого життя, як там, де легенди і повір’я живуть поруч зі звичайним життям.

  Одного разу Микола побачив біля навчального корпусу тендітну струнку дівчину. Щось в ній було таке невловиме, що примушувало Миколу не відривати від неї свій погляд.  Дівчина відчула на собі цей пильний погляд, і подарувала Миколі таку усмішку, від якої його серце готове було вискочити з грудей.

  Після того випадку Микола втратив спокійний сон. Та дівчина снилася йому майже кожної ночі. А вдень він відчайдушно шукав з нею зустрічі. Та все марно. То він її бачив в останню мить, коли вона заходила до аудиторії перед початком пари,То вона знову дарувала йому чарівну усмішку через вікно автобусу №1.

  Як потім Микола дізнався, дівчина навчалася на другому курсі і була родом із Закарпаття. Звали її Марічка. А Микола вже мав закінчити четвертий курс, тому так не просто було зустрітися з Марічкою. До того ж вона жила в своєї тітки в Києві, а Микола у гуртожитку. 

  І все ж таки здавалось дивним, що доля ніяк не хоче влаштувати їм зустріч. Та схоже було, що й сама Марічка не горить бажанням зустрітися з Миколою. Вона ніби грається з ним, даруючи в останню мить чарівну усмішку і знову зникає десь у натовпі.

  Навчання на факультеті швидко добігало до кінця. Залишалася лише дипломна практика, на яку Миколу відправили в гори Карпат.  

  Якось сидить він на лаві біля лісництва і милується мальовничими горами. Раптом хтось , підкравшись ззаду, закриває йому очі і мовчить. Ці тендітні дівочі руки, цей ледь вловимий подих, і це шалене його серцебиття не залишало сумніву.

– Марічко, це ти?

– Нічого собі! Як ти дізнався, що це я?

– У серця свої очі. Від них важко сховатися.

  У відповідь Марічка розсміялася дзвінким чарівним сміхом.

– Як же мені пощастило тебе тут зустріти. Ти навіть не уявляєш.

– Може пощастило, а може то иоя забаганка. Адже я дочка мольфарки і багато на що здібна.

  І Марічка знову розсміялася тим чарівним сміхом, від якого у Миколи серце мліло.

  Потім були численні взаємні подорожі по Закарпаттю. Мукачівський замок Паланок, руїни замку в Хусті, неймовірне озеро Синевир, мальовниче містечко європейського типу Берегове. А також ряд інших цікавих місць.

  Щастю Миколи не було меж. Але як тільки він намагався освідчитись Марічці у коханні, вона завчасно притуляла свій тонкий пальчик до його губ.

– Мовчи, Колю.

– Чому?

– У долі свої правила і закони. Я не можу їх порушувати. На тебе давно чекає в поліських лісах лісова Мавка. І я не можу у неї тебе забрати.

  Після цих слів Марічка сумно зітхнула.

– Ти мене, Колю, забудеш, Ти мене забудеш.

  І Марічка пішла, а Микола, розбитий горем, навіть не зміг підвестись, щоб її наздогнати. І голос в нього пропав, щоб закричати.

  Наступного дня Микола вже нічого не пам’ятав. Ні тих щасливих днів з Марічкою, ні її самої. А після закінчення навчаггя, він повернувся в поліські ліси, де серед численних боліт зустрів свою Мавку.

  Час від часу Марічка снилася Миколі, і він знову згадував своє минуле щастя. Після таких ночей Микола декілька днів ходив як тінь, поки Марічка знову не забирала у нього спогади про себе.

– Кохана, що зі мною не так? Я зовсім не пам’ятаю, де був вчора.

– Тебе знову крала у мене моя сестра по крові прадавніх часів. Але зараз ти знову зі мною.

  Микола сидів зі своєю дружиною біля чепурної хатинки, що стояла на узліссі, і вони милувалися безмежним зоряним небом, і слухали, як соловей співає свою весняну пісню. І були вони щасливі від того, що були разом.

Марійка.


  В глибині поліських лісів розкинулося велике непрохідне болото. Навіть взимку вода в ньому не замерзала. Люди казали, що на тому болоті є великий острів, на якому живе Марійка. Ця легенда прийшла в село з глибини віків.

  Незважаючи на ласкаве ім’я, Марійкою звали стару-престару бабусю з тих самих древніх легенд. Кому вдавалося  побачити її в лісі, казали, що Баба Яга в порівнянні з нею справжня красуня. Але рідко кому випадала така нагода, після якої людина довго не могла прийти до тями.

  Незважаючи на страхітливий вид, Марійка вважалася доброю істотою. Старі люди були впевнені, що це вона оберігає село від всіляких негараздів. Тому вони часто приносили до болота хто відро картоплі, хто пристойний, але вже не потрібний одяг, або ще щось важливе для господарства.

  Жив в лісовому селі хлопець Микола. На теренах Інтернету вважав себе блогером. Казки писав, іноді для Ютуба відео знімав. І зацікавила його легенда про Марійку. Вирішив він зняти про неї відео. Ну, як відео, просто казку опублікувати на тлі знятого лісу.

  Іде він лісом вздовж болота, пташок слухає, та казку на включену відеокамеру розказує.

– Що, відео знімаєш?

  Скрипучий голос поруч за спиною виявився таким неочікуваним, що відеокамера випала із рук Миколи. Він озирнувся, але за спиною нікого не було. Бажання вести подальшу зйомку вивітрілось, як вчорашній сон. І Микола, часто озираючись,  пішов геть від цього болота.

  Вже вдома, переглядаючи зняте на камеру, Микола побачив ту саму Марійку, про яку ходили легенди. Відеокамера встигла її зняти, коли впала на землю. Якщо така присниться, то до ранку про сон можна позабути.

  Бажання знову сходити до болота пропало у Миколи навідріз. Але опубліковане їм відео стало вірусним і набрало захмарне число переглядів. А сам Микола став популярним блогером. Всі очікували від нього продовження історії.

  Що поробиш, іноді життя блогера перестає належати лише одному йому. І Микола твердо вирішив зустрітися з Марійкою. А оскільки вона вважалася доброю, то Микола вирішив виманити її з болота солодощами. Адже відомо, що хороші люди полюбляють солодке.

  І ось вже біля болота стоїть невеликий туристичний стіл, поруч два складних стільці, а на столі всілякі солодкі смаколики і термос з чаєм. На одному стільці весь блідий сидить Микола, інший чекає на гостю. І відеокамера, як холоднокровний свідок очікуваної ганьби, стоїть поруч на тринозі.

  Довго чекати не прийшлось. Марійка з’явилася раптово і невідомо звідки.

– Миколо, це ти для мене гостинці приготував?

– Ттттак, сссідай, Марійко.

    Вигляд у Миколи був ще той, але він швидко себе опанував. І вже за декілька хвилин камера знімала приємну розмову страховиська і молодого хлопця на тлі лісового болота.

– Ну, то давай, Миколо, піднімемо ці чашки з чаєм за наше знайомство.

  Як тільки чашки торкнулися одна одної, відбулося щось неймовірне.

Марійка з болотного страховиська перетворилася на неймовірну красуню. Такої красивої білявки Микола ніколи не зустрічав. Він онімів і не знав, що сказати.

– Що мовчиш Миколо? Мій попередній вигляд тобі подобається більше?

   І дзвінкий щирий сміх Марійки луною озвався прямо в його серці. Вони розмовляли до самого вечора, ніби знали одне одного цілу вічність. І не виникало ніякого сумніву, що вони будуть разом на все життя.

  А відео Микола так і не опублікував на своєму каналі. Своїм друзям в групі «Розповіді закоханої мольфари» він сказав, що Ютуб його заблокував. То була неправда, але що не скажеш заради власного щастя.

Кришталевий графін.


  Микола в своєму сільському будинку проживав один. Його дружина Марійка після народження внуків переїхала в місто до дочки, щоб допомагати по догляду за малечею, та так там і залишилася. І тільки по вихідних днях приїжджала до Миколи.

  Таке положення справ влаштовувало не так самого Миколу, як його кума Петра. Полюбляв він зайти до свого кума з міцною горілочкою  власного виробництва, щоб подалі від очей дружини хильнути одну другу чарчину. А заодно і з кумом поговорити про тяжке життя чоловіків у селі.  

  Свою горілочку Петро приносив завжди в красивому графіні, який дістався йому від діда. Кум стверджував, що графін кришталевий, що більше такого ніде немає, бо дід привіз його як трофей з Германії.

  З часом Микола почав помічати що у Петра з’явилися серйозні проблеми з пам’яттю. То він вимагав повернути позичені  гроші, хоч Микола віддав борг ще минулого тижня. То коли Микола намагався повернути фуганок, що брав у кума буквально позавчора, Петро сказав, що у нього взагалі ніколи фуганка не було.

– Куме я турбуюсь за тебе. Може б ти прибрав свій графін куди подалі і перестав вживати свою «солоденьку»? А то пам’ять почала тебе серйозно підводити. Ось навіть свій фуганок не захотів забирати.

– Що ти таке кажеш? Ти ж сам мені заніс його, і той фуганок я поклав в себе в гаражі.

– Так, так, я зараз покажу в якому гаражі лежить твій фуганок.

  І Микола пішов в комірку, щоб взяти фуганок і показати своєму куму, наскільки він заплутався в часі. Але фуганка в комірці не було…

  Микола повернувся весь розгублений.

– Що, куме, може це тобі потрібно перестати пити? Ти скажи, і мій графін більше не з’явиться на твоєму столі.

  Того разу Микола і Петро прийшли до згоди, що не в графіні справа, а просто вони старіють. І не варто відмовляти собі в дружньому спілкуванні з красивим графіном на столі.

  Та одного разу трапилася подія, яка вивела кумів з рівноваги. Якось ввечері, коли вони сиділи за столом, а на столі виблискував своїми гранями кришталевий графін, в двері хтось постукам.

– Заходьте. Двері не замкнені.

  Двері відчинилися і в кімнату зайшов…Петро. Тепер один кум сидів за столом, а другий кум стояв в на порозі з кришталевим графіном в руках. Обидва куми, як і сам Микола були сковані від подиву і страху. Всі мурашки околиці перебралися на спини завмерлої трійці.

  Ще через секунду дивний спалах світла і невеликий струс будинку закінчився тим, що один кум, який сидів за столом раптом зник, а другий підійшов до столу і поставив на нього кришталевий графін. Тепер на столі стояло вже два однакових кришталевих графіни. Не примарні, і ніякий з них так ніколи і не зник.

  Після того випадку Петро наливав свою горілочку лише у пляшки, бо кожного разу, коли на очі попадався його кришталевий графін, мурашки знову бігли по його спині.

Життя у подарунок.


  Коли Марічка чекала на дитину, її стан здоров’я неочікувано погіршився. Спочатку всі думали, що це пов’язано з її вагітністю. Але лікарі поставили невтішний діагноз. Сказали, що їй залишилося жити один місяць, максимум два.

  Її чоловік Петро ходив темніший темної ночі. І одного разу, як здалося зовсім недоречним, сказав своїй матері, що його по роботі відправляють в тривале відрядження.

– Ну як же так, синку. У тебе дружина присмерті, а ти про роботу думаєш.

– Все буде добре, мамо. Потурбуйся про мою Марічку.

  І Петро поїхав, незважаючи на сльози матері і невимовний сум своєї дружини.

  А через декілька днів Марічці стало краще. Рум’янець повернувся на її обличчя, і вона навіть намагалася робити деяку роботу. Сусіди казали, що таке буває, що то короткочасна ремісія. Але хай в своїй надії побуде щасливою хоч би декілька днів.

  Дні минали, а Марічка все більше ставала схожою на ту, якою вона була до захворювання. Лікарі були в повному шоці, коли ніяких ознак хвороби у своєї пацієнтки більше не побачили.

  Петро щодня дзвонив і Марічці, і своїй матері. Але кожного разу дзвінки Петра були коротшими, зіславшись на втому по роботі. А одного разу він сказав, що його відправляють у таке місце, де зв’язку не буде.

  Ні дружина, ні мати Петра, перебуваючи у невимовній радості від одужання Марічки, не придали цьому особливого значення. Але Петро їм  більше  так і не подзвонив.

  Односельчани говорили, що ймовірно, коли захворіла цого дружина, він знайшов іншу, а потім вже не міг повернутися. А коли пройшло більше півроку, і в Марічки народилася красуня донечка, то в цю версію повірила і вона. Лише мати  ще зберігала надію і все гляділа на хвіртку, чи не переступить поріг двору її син.

  Одного разу до них завітала сусідка, щоб поговорити про життя сільське.

– Знаєш, Василино, я на днях була у відьми. Ну, ти ж знаєш, що в мене вже друга корова здохла, а це явно не просто так. Так ось, та відьма чомусь мене спитала, як живе ваша Марічка і її донечка. Я їй кажу, що сталося чудо, і Марічка повернулася до життя, і що в неї все гаразд. А вона мені, уявляєш, що сказала? Що то не чудо, а подарунок чоловіка Марічки. Ніби життя можна подарувати.

  Василина стала блідою і все зрозуміла. Вона чула, що відьми можуть перекласти хворобу на іншу людину. Але в цьому випадку хворобу своєї дружини взяв на себе Петро, подарувавши життя своїй коханій і своїй майбутній донечці.

  Сльози текли по обличчю матері, яка враз втратила надію будь коли побачити свого сина. Але невістці вона нічого так і не сказала.

  Йшли роки, маленька Оля підростала. Одного разу, коли їй було п’ять років, Оля повернулася з прогулянки з красивою лялькою.

– Доню, де ти взяла цю ляльку?

– Мені ляльку подарував мій тато. Я його впізнала по фотографії на твоєму столі. У нього на носі була така ж смішна темна цяточка, як і на фото. Він вибачився, що не може жити зі мною поруч, і що він зараз на небі.

  Перше, що подумала Марічка, то це те, що її Петра совість замучила, і він вирішив побачити свою дитину.

– Олю, а в яку сторону він пішов?

– Він нікуди не пішов. Тато спочатку став прозорим,  а потім зовсім зник. А ще він казав, що щасливий від того, що завжди може за нами спостерігати з неба.

  Від цих слів душу Марічки переповнили такі почуття, яким і слів важко підібрати. В ці хвилини вона зрозуміла чиє життя було подароване їй і її донечці. Марічка подивилася вгору і усміхнулася. І їй здалося, що вона на мить побачила у відповідь усмішку свого чоловіка.

Чорна вдова.


  Не щастило Марічці в житті. З першим чоловіком у шлюбі вона прожила трохи більше року. Навіть народити дитину не встигла. Її чоловік провалився на річці під лід, і навіть його тіло не вдалося знайти. 

  Вдруге Марічка вийшла заміж лише через три роки. І знову її спіткало горе. Не пройшло й три місяці, як її чоловік пішов на полювання, та так більше його ніхто і не бачив.

  І лягло на Марічку тяжке тавро чорної вдови. Навіть ті чоловіки, кому вона подобалася, не наважувалися до неї підходити. А жінки того села говорили, що їй пороблено, що потрібно звернутися до авторитетної знахарки, щоб та їй допомогла.

  І хоч Марічка не дуже вірила у всі ці прокляття, та назбиравши достатньо грошей, подалася у сусідній район до однієї жінки, слухи про яку давно ходили по окрузі.

– Проходь, проходь, дівчино, я зможу тобі почистити карму.

  Почувши ці розхожі слова, характерні для всяких подібних шахраїв, Марічка не стала переступати поріг хатини і попрямувала до хвіртки.

– То кажеш, що ти чорною вдовою стала?

  Ця фраза змусила Марічку зупинитись. Адже ця жінка ніяк не могла знати про її проблеми.

– Звідкіля ви це знаєте?

– Ну, ти ж не до психолога районної лікарні прийшла. А за карму пробач. Зірвалося з вуст. То заготовка для міських дівчат, які на цьому зовсім не розуміються. Що там казати,  бізнес у мене, але чесний. Ти ж готова мені заплатити? А я готова на своїх здібностях заробити. І повір, що робота ця і мені приносить біль.

  В кімнаті знахарки панувала напівтемрява. На столі горіла свічка, а поруч лежала колода карт. Жінка розкинула карти і, дивлячись кудись в темряву, почала говорити.

– Ви ж зовсім не дивитесь на карти? Вибачте, але я сумніваюся в ваших здібностях.

– Невже, дівчино, ти гадаєш, що вся сила в картах? То прості аркуші цупкого паперу, які нічого не варті в руках простих людей. Та й у мене вони більше для антуражу. Я бачу, що ти з першим чоловіком прожила трохи більше року, а з другим менше трьох місяців. А їх самих немає ні Тут, ні Там. Ти повинна допомогти не тільки собі, а й їм. То мені продовжувати?

– Продовжуйте.

– Пороблено тобі, і дуже сильно. Але все можна виправити. Я дам тобі маленький вузлик, але ти не дивись, що в ньому знаходиться. Коли настануть ночі з повним місяцем, ти  вдень сходи на кладовище і закопай цей вузлик в будь яку могилу. А ще я дам тобі палицю. Глибоко встромиш її на межі води і суші. Теж вдень, краще на болоті. Але підійде і будь яка калюжа.

  Тієї ж ночі опівночі прибіжить до тебе та людина, яка навела на тебе лихо. Буде благати сходити з нею на кладовище. Не погоджуйся, як би вона не просила. А коли вона піде на кладовище сама, тебе охопить жаль до неї. І якщо цей жаль буде сильний, то можеш піти до води і трохи вийняти ту палицю.

  Коли Марічка перед тим, як йти, протягнула жінці гроші, та подивилася на неї такими сумними очима, неначе сама пережила в житті той нестерпний біль.

– Не візьму я з тебе грошей. Іди, дівчино, іди.

  Марічка все зробила так, як веліла їй знахарка. Без особливої надії на успіх, вона  сіла перед телевізором і стала чекати. Вже дрімаючи, Марічка почула тривожний стукіт у вікно. Годинник показував дванадцяту годину ночі.

– Впусти мене, Марічко. Це я, твоя сусідка Василина.

Василину було не впізнати. Сама бліда, губи сині, її всю трясло.

– Чого тобі треба в такий пізній час?

– Благаю тебе, сходи зі мною на кладовище. Хочеш, я на коліна перед тобою впаду?

– Нічого мені там робити. Якщо тобі так закортіло , то йди сама.

   В очах сусідки з’явився якийсь зловісний блиск, а через секунду вона побігла геть. А Марічку охопив такий нестерпний жаль, що, не зважаючи на темряву, вона вирішила сходити і трохи підняти палицю. Ставок знаходився зразу за її городами, тож це зробити було не складно. Але як не шукала, але палиці Марічка не знайшла.

  Після тієї ночі Василина кудись зникла. Кажуть, що вона доручила своїй сестрі продати хату, а сама назавжди виїхала в невідомому напрямку. Її подальша доля залишилася невідомою.

  А Марічка втретє вийшла заміж за приїжджого хлопця, який не вірив у всілякі, як він казав, забобони. У них згодом народилося троє діточок і вони до сих пір живуть щасливим життям.

Всі жінки відьми.


  Серед глухого лісу, де шумлять вікові дуби і могутні сосни підпирають небо, розкинулося невелике лісове село. Лише єдина нічим не покрита дорога з’єднувала його з іншими віддаленими селами.

  Віддаленість від цивілізованого світу наклала особливий відбиток на життя його мешканців. Вони жили в гармонії з оточуючим лісом, а він їм за це дарував не тільки все потрібне для життя, а й неймовірну свою силу.

  Кожна жінка того села добре зналася на травах і коріннях, була і лікарем, і захисником своєї сім’ї. І якщо якась фраза для пересічної людини була лише безневинною фразою, то для любої жінки з того села вона могла нести в собі неймовірну силу. І якщо у якоїсь сусідки зривалося з вуст «щоб твої кури повиздихали», то ніхто не сумнівався, що так і буде.

  Загалом люди того села були доброзичливі, бо розуміли, що з такими здібностями взаємну війну краще не починати. Бо від неї постраждають обидві сторони. Тому тільки в крайньому разі жінки застосовували свою силу до односельців. Та й то швидко мирилися за чарчиною файної горілчаної настойки на лісових травах.

  А от чоловіки в тому селі були звичайними і працелюбними. Лише чесність і відвертість  була притаманною їм аж занадто. Можна сказати, що на генному рівні. А як же інакше, якщо фраза з вуст дружини «дивись мені прямо в очі» була тотожною попереджувальному пострілу в повітря. Її погляд, як сканер, проходився по самим потаємним куточкам думок чоловіка, і краще було сказати правду.

  Проживав в тому селі хлопець Іван. Якось йому довелося бути у відрядженні в степовому селі, де він познайомився з хорошою дівчиною Галею. А вона в нього так закохалася, що без вагань готова була переїхати в те лісове село.

– Я повинен попередити тебе, Галю, що в нашому селі всі жінки відьми.

  Галя сприйняла це як жарт і голосно розсміялася.

– То і я там теж буду відьмою.

– Ти смієшся, а я серйозно тобі кажу. Не боїшся жити серед відьом?

  Від цих слів Галі стало не до жартів. І вона замислилася.

– А якщо я скажу, що я дуже сильна відьма, то я ж буду в безпеці?

– Та я не те хотів сказати. Ніхто тебе зачіпати не буде. Легенько натякнути за допомогою своїх здібностей можуть, але без зла. Але якщо хочеш, то можеш спробувати.

  Переїзд в село нової дівчини, як і інші новини, миттєво розлетівся по всім вулицям. І коли вона вперше з’явилася в місцевому магазині, то стала об’єктом неабиякої зацікавленості.

– А що це в тебе, дівчино, такий погляд неласкавий і з під лоба?

– Тому що я могутня відьма.

  Ці слова злетіли з вуст Галі зовсім несподівано для неї самої, що призвело не просто до сміху, а гучного реготу всієї черги.

– Донечко, тут всі відьми, але це не привід бути злою і нечемною. А тобі ще потрібно буде багато чому навчитися, щоб нею стати. Але таке в нашому селі життя. Без сили, дарованої лісом, тут важко прожити. Подружишся з лісом, і все буде гаразд.

  І справді, через деякий час свекруха Галі навчила її всім премудростям лісового життя. Потрібно сказати, що в тому селі, на відміну від усталеної думки, невістки зі своїми свекрухами жили мирним і злагодженим життям. Адже невістка в сім’ї не тільки помічниця, а й в тому числі частинка бойової команди по захисту всієї сім’ї від всяких негараздів. А там, де злагода, там і сила, там і спокій.

Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
72
попередня
наступна