[ Читати далі ]

Відгриміла Курська битва, і стало зрозуміло, що Німеччина рано чи пізно програє війну. Наші союзники — британці та американці — нарешті замислилися над відкриттям другого фронту. Відкрити його можна було лише шляхом висадки великої кількості військ на території Франції.
Безпосередня підготовка до десантної операції тривала майже рік. Вона розпочалася з ретельного аналізу обстановки, всебічної розвідки та опрацювання різних варіантів майбутньої операції.
Для висадки великих сил був необхідний порт. Чому? Тому що солдат-піхотинець може зістрибнути з апарелі десантного корабля по груди у воду й швидко дістатися берега. При ньому буде лише особиста зброя та наплічник, у якому кілька сотень набоїв, десяток гранат, сухий пайок, аптечка і трохи особистих речей. Для локального десанту на неукріплене узбережжя цього достатньо. Але для масштабної операції потрібні танки, гармати, вантажівки з боєприпасами, паливом та іншим спорядженням. Усе це можна розвантажити лише на причалі, а причал знаходиться в порту.
Найближчим до Англії французьким портом був Кале. Отже, потрібно захопити саме його й там проводити висадку. Але Кале прикривали три потужні берегові батареї, та й німці, стягнувши сили до місця висадки, могли скинути десант у море, не давши йому закріпитися.
А що ж узбережжя Нормандії? Воно теж було далеко не простим: заболочені береги з в'язкої блакитної глини, у якій загрузне будь-яка техніка; «Атлантичний вал» — ланцюг бетонних артилерійсько-кулеметних дотів; мінні поля та протитанкові рови. І найголовніше — там практично не було портів.
То що ж робити? Готуватися. Але як? Будь-якою ціною переконати німців, що головна висадка відбудеться саме в Кале, а Нормандія стане лише відволікаючим напрямком. Відволікаючий десант мав розпочатися на добу раніше основного. Насправді ж у Кале ніхто висаджуватися не збирався — усе мало відбутися в Нормандії. Немає портів? Не проблема — їх побудують.
Робота закипіла. Було організовано «витоки інформації» про нібито головне місце висадки. Сили французького Руху Опору кинули на спроби вивести з ладу берегові батареї. Щоправда, значного успіху це не мало.
Тим часом в Англії були спроєктовані та побудовані два швидкомонтовані мобільні порти. Для подолання заболочених ділянок створили танк-дорожній укладач «Черчилль-Скарабей», який розмотував перед собою широку стрічку з міцного брезенту, швидко прокладаючи примітивну дорогу. Проходи в мінних полях вирішили проробляти за допомогою мінного трала «Черчилль-Краб». Цей танк мав барабан, що швидко обертався, із закріпленими на ньому товстими ланцюгами з гирями на кінцях. Гирі з силою били по землі й підривали міни. Протитанкові рови планували засипати фашинами — в'язками тонких гілок, для чого також була створена спеціальна машина на базі танка.
З осені 1943 року до Англії почали прибувати транспорти з американськими солдатами, технікою та різноманітним спорядженням. Було знайдено ділянку англійського узбережжя, схожу на нормандську, де проводилися репетиції висадки. Сапери безперервно збирали й розбирали мобільні порти, доводячи кожен рух до автоматизму. Капітани десантних кораблів відпрацьовували швидкий і точний підхід до причалів та такий самий швидкий відхід після розвантаження техніки.
Під час навчань з'ясувалося, що атакуючу піхоту варто підтримати танками ще до завершення складання портів. Але як доставити танки на берег? Винахідливість знайшла рішення. Сто двадцять танків «Шерман» обладнали брезентовими поплавками, перетворивши їх на плавучі машини.
Репетиції тривали, бойова майстерність десанту вдосконалювалася, взаємодія між підрозділами відпрацьовувалася, і результати ставали дедалі кращими.
Наближався День «Д» — день початку висадки. Погода була несприятливою, але операцію вирішили не переносити. Німці повірили, що головний удар буде завдано саме в районі Кале, і стягнули туди майже всі наявні сили. На нормандському узбережжі залишилися лише скорочені гарнізони дотів і слабкі заслони. Союзникам вдалося зберегти в таємниці зосередження військ навпроти Нормандії. Якби німці його виявили, уся конспірація й підготовка були б зведені нанівець.
Так операція «Оверлорд» увійшла у вирішальну фазу.
За добу до висадки союзна авіація завдала потужного удару по порту Кале. У ніч перед морським десантом було висаджено повітряно-планерний десант, який мав атакувати берегові батареї, щоб остаточно переконати німців у швидкій висадці головних сил саме біля Кале.
Висадка в Нормандії розпочалася. І тут, як це часто буває, втрутився випадковий чинник, який ледь не зірвав чудово сплановану операцію. Шторм. Ні, навіть так — ШТОРМ. Із 120 «плавучих» «Шерманів» до берега дісталося лише близько двадцяти. Мобільні порти були зруйновані.
Втім, було й позитивне: через негоду німецька повітряна розвідка не могла працювати й оцінити масштаби висадки.А на донесення заслонів із Нормандії на кшталт: «Вони пруть, як таргани, їх тисячі, дайте підкріплення!» — надходили стандартні відповіді: «Відставити паніку, тримайтеся власними силами!».
Із двох комплектів мобільних портів насилу вдалося зібрати один, але він повністю виконав своє призначення. Добре зарекомендувала себе і спеціальна інженерна техніка, яка забезпечила швидкий прорив Атлантичного валу.
Лише наприкінці третьої доби німці зрозуміли, що в районі Кале ніхто висаджуватися не збирається, і спробували терміново перекинути свої війська до Нормандії. Але зробити це швидко не вдалося. До того ж бензинові заводи не працювали, а запаси у військах були витрачені. Справа в тому, що грізні німецькі "Тигри" працювали на бензині, не кажучи вже про іншу техніку. Бійці Руху Опору виводили з ладу паровози, підривали мости й залізничні колії, мінували автомобільні дороги, руйнували лінії зв'язку. У складі сил Опору діяли також загони, сформовані з колишніх радянських військовополонених і колаборантів. Найвідомішимп серед них був 2-й Український батальйон імені Тараса Шевченка, сформований із колишніх бійців 115-го та 118-го шуцманшафт-батальйонів.
Загалом швидко перекинути війська не вдалося, а коли це стало можливим, союзники вже захопили все узбережжя Нормандії й просунулися на 100–150 км углиб від берега, маючи танки, артилерію та підтримку авіації.
Другий фронт було відкрито, і визволення Франції розпочалося.

*   *   *

Сербинівці — Северинівка…

Зранку небо було затягнуте хмарами, дощ то моросив, то трохи збільшувався, але треба йти далі. Я приготувалась до самого неприємного, чого не хотіла на Шляху – до дощу в дорозі. Спочатку вирішила не одягати дощовик, а просто йти в куртці, а далі в дорозі зорієнтуюсь.

 На вулиці моква, під ногами слизькуватий ґрунт, а що буде в полях і думати страшно. 

Я пам’ятаю свій перший день, коли дощу не було, але нічний дощ добре намочив стежки і липка глиниста грязюка страшенно налипала на ноги. Виходжу в центр села і тут мені зустрілась добра жіночка, яка побачила рюкзак за плечима, зрозуміла, що я пілігримка і здивовано запитала, невже я збираюсь йти полями в Северинівку. Я без ентузіазму , але впевнено підтвердила, що збираюсь Вона зі здивуванням і співчуттям сказала, що у них в таку погоду навіть машинами намагаються не їхати туди   А потім порадила почекати шкільний автобус і якщо він таки буде їхати, то проїхати ту дорогу на автобусі. Мені повезло і я під’їхала на автобусі. І коли їхала, побачила яке там було місиво, мене брав страх що було б, якби я таки вирішила йти пішки…

Отже прибула я в Северинівку. Село Северинівка розкинулось на пагорбах за 15 кілометрів від Жмеринки. У західній частині протікає річка Рів, північна частина межує з Чернятином, а південно-східна сторона села обмежена залізницею Жмеринка — Могилів-Подільський.

Колись на місці теперішньої Северинівки ріс дубовий ліс. У 1802 р. тодішній власник володіння Северин Орловський збудував тут свою резиденцію. Власне, село й отримало назву від його імені.

Окрасою місцевості є Северинівська лікарня відновного лікування, яка займає комплекс старовинних приміщень колишньої графської садиби, збудованої в класичному стилі з елементами бароко.

Сьогодні Северинівка — одне з найкращих сіл району. Є газ, є водогін, школа, кафе, магазини, чудовий парк.

Спочатку йду відвідати Палацо-парковий ансамбль садиби Орловських — памятку культурної спадщини Вінницької області. У 1784 р. Межирівський ключ купив Анджей Орловський. Його син, Северин Орловський, отримавши ці землі у спадок, зніс два села (Молохів і Войтівці) і заклав на їх місці село Северинівка, назване на його честь. Садиба заснована у першій половині ХІХ ст. Северином Орловським. У 1802-1804 рр. побудовано палац і створено парк у ландшафтному стилі.

Під час революційних подій 1917 року садиба значно постраждала, була пограбована. Проте більша частина цінних колекцій була вивезена власниками до Вінниці і Києва, звід­ки під час походу Юзефа Пілсудського 1920 року вони були забрані до Варшави. У радянські часи тут були школа та лікувальний корпус кістково-туберку­льозного санаторію, який знаходиться тут і до цього часу.

Звісно тут живуть постійні мешканці  ось така смішна собачка, для якої у мене знайшовся собачий корм, що я брала на всяк випадок для пригощання в дорозі 

І такі два котики  щоправда один кам"яний, а інший живий

Тепер щоб поставити чергову печатку йду в будинок культури. Навколо БК мене вразила яскраво викладена плиточка і дві, вже можна сказати, старовинні скульптури механізатора і доярки .

Всередині мене теж чекало приємне видовище: невеличкий музей побуту, цікава мапа територіальної громади, герб Северинівки. Все таке жваве, цікаве. 

Тут я зарядилась позитивом і пішла далі в село Чернятин.

Йдучи в Чернятин дорогою паралельно з річкою поринула в свої думки і краєм вуха чую надокучливий звук, трохи забутий за ці спокійні три дні – шахед… летить низенько по руслу річки. Як раз закінчилось так зване перемир’я і почалась атака на центр і захід України   

Дякувати Богу дощ не йде, але я йду то стежками, то травою, щоб не набратись глини на ноги. 

Вуличками Северинівки зустрічаю вказівники, яскраві будиночки і котиків

Сьогодні я маю вирішити чи закінчую я Шлях в Барі, і це буде перший офіційний відрізок шляху на якому видають Сертифікат, чи все ж таки йду далі? Ще вдома я боялась, що фізично не зможу пройти весь Шлях одразу і думала можливо розділити його на два рази. Але далі скільки всього цікавого, чого варте село Зіньків і Маліївці, а костел в Підлісному Мукарові!! Та і м’язи вже майже подолали кріпатуру, а рюкзак вже став як єдине ціле зі мною  А ця свобода польоту дорогами України – це щось неймовірне . І я точно впевнена, що якщо не піду далі, вже в потязі додому я буду 100% жалкувати, що не пішла далі. Так зі своїми думками я дійшла до палацу в Чернятині.

Це була лише половина сьогоднішнього дня, а вже скільки всього цікавого побачено. Отже далі чекає огляд палацу і кінцева точка сьогоднішнього дня - місто Бар.