Репост
Про виснаження, тривогу та безнадію. Точніше, надію. Сьогодні з різними людьми ми говорили про те, що, окрім виснаження після цієї ночі, навіть у тих, хто тримався, з’явилися тривога та безнадія.
Виснаження та підсилення тривоги - для нас більш очевидні, їх можна легше пояснити. Ми так багато знаємо вже про реакції на стрес і те, що нам може допомогти.
Але раніше було: я відчуваю небезпеку - мобілізуюсь і відновлююсь. Зараз частіше: я відчуваю небезпеку - мобілізуюсь і … водночас очікую наступної небезпеки.
Саме це також дуже виснажує. Не дає завершити цикл стресової реакції.
Тому найголовніше сьогодні і в подібні дні не збільшувати навантаження. Бо сама ніч уже стала надзвичайним навантаженням. Якщо є можливість, варто не додавати того, що може ще більше стимулювати нервову систему і бути травматичним: новин, фотографій, складних рішень, суперечок.
Нам справді допомагають прості дії. Бо мозок постійно намагається передбачити, що буде далі.
Під час обстрілів світ стає непередбачуваним. Тому після них навіть такі прості речі, як почистити зуби, застелити ліжко, полити квіти чи протерти пил, стають для нервової системи сигналом: я хоч на щось можу впливати. У світі ще є щось, що відбувається так, як я очікую.
Якщо є сили й бажання, добре бути поруч із людьми. Просто мовчати поруч, побачити інших. Наші нервові системи співрегулюються. Нам дуже важливо знати, що десь поруч є свої.
Після таких ночей ми часто намагаємося швидко зібратися й діяти. У цьому багато сили. Але нам так важливо дати нервовій системі можливість завершити реакцію на пережите.
Смішно говорити українцям "ти маєш розслабитися". Ми можемо створювати лише мікровідновлення в періоди "достатньої безпеки".
Ми не можемо зараз казати і в моменти без тривог - "я в безпеці". Наш мозок неможливо переконати в цьому. Але нам важливо знайти те, що є стійким, опорним попри небезпеку. Знаходити і відмічати моменти "достатньої безпеки", щоб нервова система встигала хоч трохи відновитися.
Наше відчуття безнадії та тривоги, що можуть проявлятися після обстрілів, пов'язане з тим, що після сильного стресу мозок тимчасово втрачає здатність уявляти майбутнє.
Особливо після таких ночей відчуття безнадії не обов'язково означає, що ми втратили надію як цінність. А лише те, що зараз майже всі ресурси були спрямовані на виживання своє і близьких. І ми знаємо, що це не останній досвід - знаємо, що це буде повторюватися. Не знаємо лише - коли. Ця невизначеність і знання теж виснажують.
Ще раз повторю - наше виснаження і відчуття невизначеності не означає, що ми втратили надію як цінність.
Я сьогодні думала, що якраз, коли на надію не вистачає сил, починає працювати Віра. В те, що для кожного з нас важливе і щире.
Нам потрібні малесенькі кроки, щоб дати нервовій системі і мозку хоч трохи видиху, опори. Відчуття "зараз", від нього ми зробимо крок в відчуття "завтра". У кожного вони свої.
Коментарі
Тарас Музичук
17.07.26, 07:05
Казала колись моя бабуся, якось воно та буде, бо так щоб ніяк не було бути не може!??Живемо далі і сподіваємося на краще
Anne
28.07.26, 22:19
Головне, завжди, за будь-яких обставин - залишатися Людиною....
Nech sa paci
310.07.26, 05:15
Узагалі-то на нулі наші військові мають куди більші складнощі. Це ще один привід узяти себе в руки.
Anne
410.07.26, 14:35Відповідь на 3 від Nech sa paci
Так і є....
...тільки звідки брати сили? з порівнянь що комусь ще гірше? думаю.. це не зовсім правильно...
............................................. ............................................. ............................................. ...........................
Nech sa paci
511.07.26, 03:10Відповідь на 4 від Anne
Це відомий мені зе до війни (до 2014) прийом "а в Африці діти з голоду помирають". Інколи спрацьовує, головне — не перестаратися.
Голубка
611.07.26, 10:18
Що б там не сталося - треба йти вперед і не зупинятися...
Anne
711.07.26, 13:33Відповідь на 5 від Nech sa paci
Так. Є таке. Пам'ятаю про це.
У мене є інший стимул, проте не завжди спрацьовує. Міра болю навколишнього світу занадто велика, і закривати на це очі не може кожна адекватна доросла людина... хоча і наші діти, діти війни, подорослішали завчасно...
Тому....
думаю, треба намагатися помічати найменші прояви добра і щирості, плекати їх і розповсюджувати... це і буде підтримка, якоюсь мірою...
кожну мить пам'ятати.... зберігати в своєму серці...
Anne
811.07.26, 13:34Відповідь на 6 від Голубка
так. тільки вперед. не озираючись...
я вірю в життя. я дякую ЗСУ.
Україна переможе.
Vivyenn
911.07.26, 15:58