Теорію Маркса можна розбирати по пунктах безкінечно довго, і щоразу приходити до висновку, що в житті все зовсім не так, і взагалі людство розвивається не за Марксом. Не вірите? А давайте розберемося з ключовим терміном марксистської теорії, каталізатором класової боротьби — «експлуатацією». Що це взагалі таке, яким приладом чи органом її можна відчути або виміряти? Як визначити її ступінь? Як людині зрозуміти, що її експлуатують, і наскільки сильно? Працювала собі людина на приватному підприємстві, і за теорією Маркса, створювану нею додаткову вартість привласнював власник, тобто «експлуатував» працівника. Але ось підприємство націоналізували (ПриватБанк — яскравий приклад), і що, експлуатація закінчилася? Зарплата у людини не зросла, а проблем додалося — то комісія, то перевірка, то додаткова звітність. Куди ж поділася додаткова вартість? Розтанула як білий дим? Ні, вона пішла в кишеню держави. Отже, експлуатація продовжилася, але вже не людини людиною, а людини державою.
Отже, панове марксисти, поясніть мені, недалекому, у чому сенс «пролетарської революції»? Був власником заводу який-небудь Путилов, а сталася революція — Путилових, Міхельсонів, Нобелів у кращому випадку вигнали, у гіршому — розстріляли, і власником заводу став… а хто, власне, став? Робітники? Та де там. Власник має право розпоряджатися своєю власністю, а робітники після революції як працювали за зарплату, так і працюють. І не робітники вирішують, чи проводити реконструкцію, яку продукцію випускати і кому продавати, скорочувати управлінський апарат чи розширювати — до подібних речей робітників і близько не підпускають. Це компетенція власника. А хто ж у нас власник? Держава. А що таке держава? Це армія, поліція, парламент (верховна рада), уряд (рада міністрів), чиновники на місцях і так далі. То хто ж керує підприємством? Поточні питання вирішує директор, а стратегічні — чиновник із міністерства (наркомату). Отже, що ми маємо в підсумку: до революції робітника «експлуатував» власник, а після — чиновник. Ось і весь підсумок до копійки.
АААА! — закричать прихильники СРСР — «ми при СРСР жили багатше, відпочивали в Криму, у нас усе було, а зараз нічого!». Скажіть мені, шановні, що було найбільшим щастям для радянської людини? Правильно — потрапити за кордон. У гіршому випадку за путівкою, а в кращому — поїхати на роботу. Тому що навіть у найбіднішій африканській країні можна було КУПИТИ такі речі, які у нас ні за які гроші НЕ МОЖНА було ДІСТАТИ. Ось звідки й «багатство» радянської людини: купити нічого. Машину? Стій у черзі 10 років. Квартиру? А ти вважаєшся таким, що потребує покращення житлових умов (менше 6 м на людину)? Якщо ні — то забудь, навіть у кооператив не вступиш. Нормальна їжа, меблі, одяг і взуття — усе або «по блату» з переплатою (у 1,5–2 рази), або у спекулянтів, але там як пощастить. І кому-кому, але Росії оплакувати СРСР — дивно: згадайте 1980 рік, пік могутності країни, а на території РРФСР такі «предмети розкоші», як ковбаса, м’ясо і масло — за талонами. 600 г вареної ковбаси на місяць, 200 г вершкового масла і 2 кг м’яса. Причому «м’ясна норма» була умовною: 2–3 рази на рік гуляш (на великі свята), в інші місяці — суповий набір або пельмені, а то й пиріжки з лівером. Отака «велика країна». І це в мирний час, за нормальних урожаїв! Як на мене, панове марксисти, то жодної експлуатації не існує, а є просто договір купівлі-продажу між роботодавцем і працівником. Роботодавець купує знання, уміння, фізичну силу, професійні навички працівника за чітко обумовлену плату. Ціна праці залежить від кон’юнктури ринку та багатьох інших умов (як і ціна будь-якого товару). У разі невиконання умов договору однією зі сторін (оплата нижча за обумовлену, затримки виплат, порушення трудової дисципліни, недобросовісне ставлення до роботи тощо) договір може бути розірваний з ініціативи однієї зі сторін. Власник може звільнити недобросовісного працівника, працівник може піти від недобросовісного роботодавця. Якось так. І це лише один з аспектів нісенітниці під назвою марксизм. І взагалі, що б і де не намагалися побудувати марксисти у них завжди виходить тільки концтабір, приклад дві Кореї, сталінський совок, маоїстський Китай та інші країни так званого соцтабору, жодна з яких навіть не наблизилася по рівню і стандартах життя до капіталістичних країн. Показав свою повну економічну неспроможність совок, за часів дорогої нафти він так сяк тримався на більш-менш пристойному рівні, навіть мостився у наддержави вліз в Афганістан, там нічого не домігся, роздавав різним придуркам мільйони калашів, щоб вони боролися з імперіалізмом, та знову вийшов пшик, бо боролись вони лише за власні кишені. Але ціна на нафту впала і слава Богу, совок здох, але залишився величезний шматок, у якого досі свербить в дупі імперська велич, хоча величі як такої власне ніколе не було, були постійні спроби догнати розвинені країни і мрія про війну, так так, саме мрія, де ми малою кров'ю, могучим ударом, а нас зустрінуть квітами та поцілунками. Рашисти і досі не розуміють, чому Україна не капітулює, чому ВСУ не переходять на бік вялікой расєі, вони не можуть зрозуміти, що їх руській мірь нікому не потрібен.

СИМОН ПЕТЛЮРА ПРАЦЮВАВ У РАДИВИЛОВІ

До Четвертого унiверсалу (22 сiчня 1918 p.), який проголосив, що Українська Народна Республіка стає вiльною й самостiйною державою, були мiсяцi сумнiвiв, позбавлення iлюзiй на спiвпрацю з Росiєю. У сiчнi 1918 pоку в Радивиловi (Радзивилові) почала дiяти Рада робiтничих та солдатських депутатiв. Було створено вiйськовий загiн iз числа добровольцiв 105-ї дивiзiї 11-ї армiї - вони мали утримувати лiнiю фронту до укладення перемир’я з Нiмеччиною.

Мiсцеве населення, в серцях якого вже зажеврiло полум’я нацiонального вiдродження, змушене було рахуватися з обставинами, вичiкувати. Тим бiльше, що загроза продовження вiйни не минула: 18 лютого 1918 pоку австро-нiмецькi вiйська вступили в Радивилiв. Хлинула нова стихiя нищення, грабежiв. Оголосили страйк радивилiвськi залiзничники - вони не бажали бути розмiнною монетою у руках полiтикiв.

Вiдтак владу в Українi не без участi австро-нiмецького командування перебрав на себе гетьман Павло Скоропадський. На Волині сприйняли це негативно, розгорнулася пiдготовка до збройного повстання проти гетьманату.

У Радивиловi збройний вiддiл очолив колишнiй штабс-капiтан царської армiї, уродженець села Опарипси Максим Боровий. Вiн повiв своїх бiйцiв до Кременця, де зосередилося досить сильне прогетьманське угруповання. Мiсто з боєм було взяте. З радивилiвцiв загинули дев’ятеро, їх привезли в Радивилiв i при великому зiбраннi людей, над якими майорiли жовто-блакитнi прапори, поховали на кладовищi. Ця могила збереглася, наприкiнцi 80-х рокiв вона була заново впорядкована; за Польщi тут регулярно проводилися богослужiння, вони вiдновилися з утвердженням незалежностi України.

Пiсля успiху в Кременцi пiдроздiл Максима Борового було перетворено в 1-й Волинський полк УНР. Порядку в тi часи розброду й хитань було повсюди дуже мало, тому командир, навчений досвiдом, не мiг усе пустити на самоплив. Отож звернувся до окружної вiйськової команди (ОBK) у місто Золочiв на Львівщині з проханням надiслати до Радивилова пiдмогу з галичан, насамперед - для охорони великих запасiв продовольства та рiзного вiйськового майна, що накопичилося тут у зв’язку з проходженням фронту в 1916 - 1917 роках.

У сiчнi 1919 pоку з Бродiв прибула в Радивилiв сотня Української галицької армiї пiд проводом четаря Наливайка. Галичан зустрiли неабияк урочисто, звучав гiмн "Ще не вмерла Україна". Однак врештi-решт спроба взяти пiд свiй контроль Радивилiв не вдалася - значний вплив тут мали по-бiльшовицькому налаштованi вiйськовi.

Згодом у Радивилiв з ОВК-Золочiв було надiслано вiйськову групу з 300 стрiльцiв, iз повним бойовим забезпеченням, на чолi зi старшиною УГА Петром Вовком. Вiн описав своє перебування тут i знайомство з Максимом Боровим у статтi "Волинь пiд вiйськовим зарядом галичан - 1919 p.", опублiкованiй 1922 року в багатьох числах журналу "Український скиталець" (видавався в Чехословаччинi). Петру Вовку вдалося взяти пiд свiй контроль i Радивилiв, i цiлi Дубенський та Кременецький повiти, було забезпечено проходження поїздiв по мiсцевiй залiзницi, що мало велике значення у зносинах УНР iз Галичиною.

Чимало радивилiвцiв тодi влилося у вiйсько Української Народної Республіки, сотником 1-го Богданiвського полку був Якiв Бортник iз Радивилова. I все ж загалом бiльшовики, головним чином надiсланi з Росiї, тiснили Директорiю. Через постiйнi змiни воєнної ситуацiї уряд часто й багато їздив, засiдання нерiдко проходили в залiзничних вагонах.

З кiнця 1918 pоку столицею вiрних Симону Петлюрi сил стало Рiвне. 29 квiтня отаман Володимир Оскiлко зробив спробу вчинити державний переворот, але Петлюра, перебуваючи в Здолбуновi, швидко органiзував контрдiї проти заколотникiв.

Пiсля 5 травня 1919 pоку уряд голови Директорiї Симона Петлюри працював на залiзничнiй станцiї Радивилiв («Радзівілов»), бiля хутора Гранична. Отож і в нашому місті в 2026 році долучаються до всеукраїнських заходів до 100-х роковин з дня загибелі Симона Петлюри.

Тодiшнiй мiнiстр народної освiти Iван Огiєнко у своєму щоденнику занотував: "1919.Y. Блукання уряду УНР. Переїзд iз Рiвного до Радивилова..."

На будівлях багатьох українських залізничних вокзалів встановлені меморіальні дошки на честь перебування Симона Петлюри, зокрема - на станціях у Здолбунові, Новограді-Волинському та Бердичеві. На жаль, у Радивилові поки що такої пам’ятної таблиці немає. В Івано-Франківську також збереглася унікальна кінохроніка прибуття Петлюри на вокзал у 1920 році.

I все ж невдовзi урядовцi змушенi були емiгрувати в Торунь. Лише 12 серпня за пiдтримки полякiв петлюрiвцi змогли повернутися в Радивилiв, днем ранiше розгорнулися триденнi запеклi бої за Рiвне.

А проте слабкiсть соцiальної бази українського руху 1917 - 1920 рокiв не могла не позначитися на кiнцевих результатах: революцiя захлинулася в кровi, була поглинута пiдступами зовнiшнiх ворогiв з Росії i внутрiшнiм зрадництвом. Усе ж вогонь нацiонального пробудження остаточно загасити не вдалося нi польськiй владi, нi (згодом) бiльшовицькiй, промосковській. Питання нацiонального самовизначення не знiмалося з порядку денного, воно переносилося на бiльш пiзнi строки.

Володимир ЯЩУК.

[ Читати далі ]

Сріблястий, подекуди ніби оповитий хмарками диск Марса помітно більшав. Сліпучо виблискувала пляма льодів південного полюса. Нижче від неї розстилалася вигнута туманність. На сході вона доходила до екватора,неподалік од середнього меридіану здіймалася, розложисто оточуючи світлішу поверхню, і роздвоювалась, утворюючи біля західного краю диска другий мис.

По екватору містилися — їх було виразно видно — п’ять темних точок, круглих плям. Вони з’єднувалися прямими лініями, які утворювали два рівнобічних трикутники і третій — подовжений. Підніжжя східного трикутника охоплювала правильна дуга. Від середини її до крайньої, західної точки, йшов другий півкруг. Кілька ліній, точок і півкругів було розкидано на захід і схід од цієї екваторіальної групи. Північний полюс тонув у млі.

Лось (прізвище - прим.) жадібно вдивлявся в це плетиво ліній: ось вони, ті, що зводять з розуму астрономів, завжди мінливі, геометрично правильні, незбагненні канали Марса. Лось розрізняв тепер під цим чітким малюнком другу, ледь видну, ніби стерту, сітку ліній.

Аеліта. Олексій Толстой.

В дитинстві марсіанські канали були такою невід'ємною частиною космічних загадок, як кільця Сатурна чи пояс астероідів. Але зараз виявляється, що ніяких каналів, чи взагалі щось подібного немає. І ніколи не було ! 

Ефект Мандели якийсь.