Четверта ранку.
Стою біля маминого вікна і дивлюся, як над Вінницею поволі займається 25 липня. Небо ще нічне, але біля самого горизонту вже з’явилося жовтувате світло. Ще не світанок, а так, натяк. Ніч ніби тримається, хоча вже зрозуміло, чим усе закінчиться.
І тут над районом розноситься голос із гучномовця:
«Відбій повітряної тривоги».
За кілька секунд лунає сирена відбою. Така сама гидка, як і сирена на початку тривоги.
Я стою біля вікна після майже доби дороги, дивлюся на це дивне жовто-нічне небо і думаю:
Ну що ж. Welcome додому, Ліля.
Точніше моменту повернення, мабуть, і не вигадаєш.
Ще добу тому я була на Півночі, де в липні ніч так і не настає. Сонце лише опускається низько над сопками, а температура навіть посеред літа іноді встигає піти в мінус. Потім були п’ятнадцять шведських миль до Рованіємі, літак до Гельсінкі, звідти до Варшави, потім Кишинів, автобус до Вінниці.
Кілька країн, кілька аеропортів, кілька мов. І ось я вдома. Під сирену.
В останньому літаку навколо мене були переважно молдавани. І я раптом дуже відчула різницю між людьми Півночі й людьми звідси.
Молдавани були відкритіші. Могли першими заговорити, щось підказати, включитися в чужу ситуацію. У них не було тієї скандинавської дистанції, до якої я вже настільки звикла, що майже її не помічаю.
Я давно добре почуваюся серед північних людей. Мені зрозуміла їхня стриманість, небажання лізти в душу, звичка не заповнювати кожну паузу словами. Я сама вже живу приблизно так.
Але й оцей наш південніший спосіб бути я теж упізнаю одразу. Коли людина може втрутитися без запрошення, щось порадити, почати розмову. Іноді це дратує. Іноді дуже виручає.
І я подумала, що, мабуть уже не зовсім лише звідси. Але й не зовсім звідти. Мені зрозумілі обидва світи.
У Кишиневі на паспортному контролі мене запитали те саме, що вже питали в Польщі: «Звідки летите? Куди їдете? Яка мета поїздки?»
Запитання однакові. Але відчувалися зовсім по-різному.
У Польщі все теж було коректно, без проблем. Просто сухо. А тут я відчула доброзичливість. Не в словах навіть. У погляді, голосі, в тому, як людина тримає твій паспорт і як віддає його назад.
Такі речі важко пояснювати, бо формально все однакове.
Вийшла з аеропорту і пішла кількасот метрів ліворуч, до знайомого місця біля літака з написом «Молдова». Я знала, що там стоять автобуси на Україну.
Побачила автобус із написом «Одеса».
Один із водіїв запитав:
- Вам куди?
- До Вінниці.
- Хвилин за сорок буде автобус на Київ. Він їде через Вінницю. Можете одразу купити квиток у нас, ми одна компанія.
Хлопці винесли переносний термінал. Я приклала картку, вони роздрукували мені квиток — дооовгий такий папірець. Моє місце було 78.
Сімдесят вісім. Мій рік народження.
Потім сказали, що автобус буде під номером 888.
Вісімка. Саме до палати №8 мене привезли з пологової зали двадцять чотири роки тому, коли народився син.
Я вже майже усміхнулася сама до себе. Значить, доїду.
Стою посеред Кишинева, купую квиток у польових умовах у незнайомих хлопців біля автобуса на Одесу, а мозок уже збирає з випадкових цифр маленькі докази, що все буде добре.
Дивлюся на квиток і думаю.
А якщо мене щойно дуже красиво кинули?
Начебто люди приємні. Усе просто, без зайвих складнощів. А в голові все одно вмикається ця перевірка: а точно автобус буде? А точно квиток справжній?
Автобус приїхав. Квиток був справжній. Ніхто мене не кинув.
Поруч зі мною сиділа приємна жінка років за п’ятдесят. Вона їхала до Києва, а звідти мала пересідати на маршрутку до Сум, навідати свою вісімдесятирічну маму.
Сама вона живе в Берліні, працює в дитячому садочку. Початок повномасштабної війни зустріла в Харкові.
Розповідала про вибухи, підвали, про те, що спочатку хотіла залишитися. Волонтерити, бути корисною.
А потім побачила приліт на власні очі. Один.
І після цього вже не змогла.
Те, що до того було десь навколо, раптом стало зовсім поруч. Залишився страх. У Німеччині були родичі, і вона поїхала до них. Тепер уже влаштувала там життя. Повертатися, здається, не планує.
Ми говорили кілька годин. Про Харків, Берлін, роботу, мам, Україну. І вже майже перед Вінницею я раптом зрозуміла, що ми навіть не запитали, як звати одна одну.
Знали одна про одну доволі особисті речі, але залишилися без імен. Таке теж буває в дорозі.
До Вінниці дісталися близько третьої ночі. Мене висадили на Хмельницькому шосе, біля якоїсь заправки.
Третя ночі. Комендантська година. Темне місто. Я стою сама з валізами і викликаю таксі. Знала, що деякі служби їздять і в цей час.
Машина приїхала хвилин за десять. Комфортна, чиста і зручна.
Водій запитав, звідки я приїхала.
- Зі Швеції.
- Ну і як там у Швеції?
- Та Швеція як Швеція. Нема чого особливо розповідати. Але українців дуже підтримують. Вони взагалі проукраїнські.
Він одразу відреагував:
- Ага, ну-ну. Легко підтримувати українців чужими руками. Сидіти в спокійній ситій Швеції і підтримувати українців руками самих українців.
Я спробувала перевести розмову в трохи спокійніше русло. Сказала, що шведи й до війни не дуже любили росію, що там є історична пам’ять.
Розповіла про інсталяцію біля Полярного кола. Там стоїть земна куля, а навколо прапори різних країн, де те коло проходить. Був і російський. Після початку повномасштабного вторгнення його зняли, і відтоді там стоїть порожній флагшток.
Мені ця деталь завжди здавалася промовистою.
Таксиста вона чомусь бомбанула.
- А що росіяни такого зробили шведам?! Чого вони їх так ненавидять?
Я сказала, що шведи просто пам’ятають свою історію. Полтавську битву, наприклад. А фіни свою. І великої любові до росії після цієї історії теж не мають.
Після цього він перейшов на Зеленського. Говорив дедалі зліше. Називав його ідіотом, казав, що війна йому вигідна і що саме він не хоче її завершувати.
Я замовкла. Не тому, що не мала чого сказати. Просто третя година ночі, я в чужій машині, за кермом незнайомий чоловік, срака якого дедалі більше палає.
Я дивилася у вікно і чекала, коли ми вже приїдемо.
Думала про жінку із Сум. Вона живе майже біля кордону, бачила війну зблизька і говорила про підтримку України з вдячністю. А тут Вінниця, глибокий тил, і зовсім інші розмови. Географія, виходить, нічого не гарантує.
У дворі він зупинився біля першого під’їзду, хоча мені було до четвертого.
Я попросила:
- Підвезіть, будь ласка, трохи далі. У мене важкі торби.
- Ніт. Там двір заставлений, мені буде незручно розвертатися. Далі вже самі.
Поки я витягала речі, почалася повітряна тривога. Я здригнулася. Не подумки, а прямо тілом. Він це помітив і вже зовсім іншим тоном сказав:
- О, бачите. Вам страшно. А ми живемо в таких реаліях, ми майже звикли.
І розповів, як одного разу під час тривоги його викликала жінка з підлітком. Вони вискочили з під’їзду і попросили відвезти їх до підвалу сусіднього будинку. Два будинки.
Вона була переселенкою з Харкова і так боялася за дитину, що не могла просто перебігти двір.
Я слухала і думала, що мені теж справді страшно. Хоча до цього здавалося, що я приїхала спокійна і все розумію.
З торбами пішла до четвертого під’їзду сама.
А через якийсь час уже стояла біля маминого вікна.
Четверта ранку.
За вікном світлішало. Біля горизонту була тонка жовта смуга, вище ще трималася ніч.
І тут оголосили відбій.
Welcome додому, Ліля.
Навіть якби тривога ще тривала, я не впевнена, що пішла б в укриття. У мене просто не було сил. Після майже доби дороги тіло вже відмовлялося виконувати будь-які команди. Я впала і заснула.
Прокинулася після полудня з сильним болем у спині. Дорога наздогнала мене вже вдома.
Мама на кухні закривала абрикоси й варила варення. Їй трохи не вистачило фруктів, а йти на базар самій уже важко.
- Я сходжу, ма.
Заодно вирішила зробити дублікати її ключів і пікалки від домофона.
На ринку «Урожай» довго шукала майстра. У тому місці, де він колись сидів, тепер був ремонт телефонів і ноутбуків. Я заглянула всередину. За столом сидів хлопець.
- Вибачте, не підкажете, де тут майстер із ключів?
Він навіть не підвів очей:
- Зайдіть у хол зліва.
У голосі було стільки роздратування, що я запитала:
- Вас уже, мабуть, задовбали цим питанням?
Він подивився на мене і серйозно відповів:
- Заїбали.
Я нервово посміхнулася. Не тому, що було смішно. Просто не знала, як інакше відреагувати.
Майстра я все-таки знайшла. Він зробив ключі й назвав ціну:
- Чотириста гривень.
Я простягнула тисячу.
- Ні. Ідіть шукайте дрібніші. Здачі немає.
Пішла до магазину, купила продуктів, розміняла гроші, повернулася.
Потім зайшла по цигарки. Жінка на касі говорила зі мною так, ніби ще до початку розмови я вже встигла її страшенно втомити.
Я давно не знаю, які зараз в Україні стіки, тож спробувала попросити поради.
— То визначтеся, що вам треба!
Я вибрала щось навмання, аби не дратувати її ще більше самою своєю присутністю.
Коли розраховувалася, серед грошей випадково трапилася стара десятигривнева купюра.
- Шо ви мені даєте? Це давно вже не ходить!
«Ну, значить буде сувенір»,кажу.
Вийшла на вулицю і подумала, що за кілька годин це вже третя людина, яка спалахує буквально від одного слова. Наче всі ходять із нервами назовні.
І тут я сама себе зупинила: а ти спробуй пожити п’ятий рік під сиренами і обстрілами.
Хамство від цього не перестає бути хамством. Але, мабуть, не все тут лише про характер. Люди втомлені.
Я йшла додому рідними дворами. Тут минули моє дитинство, юність, молодість. І раптом погляд зачепився за палісадники біля під’їздів. Там цвіли флокси і інші липневі квіти, назв яких я не знаю. Хтось їх посадив. Хтось поливає. Хтось прополює.
Між будинками ходили коти. Нічиї, але ситі і доглянуті. Вони не сахалися людей. Видно було, що їх тут годують.
І це мене чомусь дуже зачепило.
Люди можуть зриватися одне на одного, говорити різко, не мати сил на ввічливість. Але хтось усе одно поливає флокси. Хтось годує дворових котів.
Мабуть, саме це я й хотіла побачити, повернувшись додому.
