Моє звичайне 4 червня.
Вибачте, що тут знову буде на тему кінця життя. Але така наразі моя реальність. І через рефлексії тут я ніби оновлююсь.
Про життя
Зранку поїхала в лабораторію здавати аналіз крові. Чоловік поїхав зі мною, чим дуже підтримав мене. Просто своєю присутністю.
До речі, хочу сказати просту річ. Не бійтеся лікарів і не відкладайте обстеження на потім. Я знаю, як легко сказати собі: “Та нічого страшного…. Потім запишусь….Зараз немає часу… бла-бла-бла ”. Але багато хвороб роками не болять і ніяк про себе не нагадують. Скринінги, аналізи та все таке не гарантують здоров’я, але часто дають шанс вчасно помітити проблему, коли її ще можна вирішити значно простіше. Тому якщо вам давно треба здати аналізи, пройти мамографію, цитологічний скринінг чи просто записатися до свого лікаря, то зробіть це. Майбутній ви собі за це подякує.
Після лабораторії повернулися додому, а потім я зібралася на роботу, на вечірню зміну.
Троє на долоні
Дорогою на роботу зі мною сталася дуже дивна і зворушлива історія. Шкода, що в той момент не було камери під рукою. Вийшов би і спогад, і контент.
Їду я просілочною дорогою і бачу пташку просто посеред асфальту. Спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. Птахи зазвичай завчасно злітають або відбігають від машини, а ця стояла майже до останнього.
Придивляюся уважніше, а поруч з нею три маленькі пухнасті клубочки.
Пташенята. Зовсім крихітні.
Я почала буквально слаломом об’їжджати їх машиною, щоб боронь Боже нікого не зачепити. З одного боку поле, з іншого поле, а вони сидять просто на асфальті.
Мені стало їх страшенно шкода.
Я звернула в перший-ліпший заїзд, вискочила з машини. Телефон авжеж залишила всередині і навіть не зачинила авто.
Побігла назад до дороги.
Пташенята виявилися такими беззахисними, що навіть не чинили опору. Я просто взяла їх усіх трьох у долоню. Всі троє помістилися в одну руку. Повна жменя життя. Вони були трохи більші, ніж зовсім новонароджені, але все одно неймовірно маленькі.
На жаль, сфотографувати той момент я не змогла. Бо кажу ж, телефон залишився в машині, тому фото нижче створив Ші з гівна і патичків за моїм описом. Вийшло в ШІ двоє, але дуже схоже на те, що я тоді побачила у своїй долоні.
А наді мною літала мама-пташка.
Вона кричала так відчайдушно, що в мене аж серце стискалося.
Я перенесла малюків з асфальту в бік поля, посадила їх у траву і відійшла.
Пташка продовжувала літати наді мною і кричати.
Потім я згадала про телефон. Пішла до машини, взяла його і повернулася назад, щоб хоч трохи зняти цю історію.
Але коли прийшла, пташенят уже не було. Взагалі. Наче розчинилися.
Я навіть розгубилася. За якихось кілька хвилин вони порозбігалися по траві так, що я не могла знайти жодного. А мама все літала над полем і верещала.
Стою і кажу їй уголос: «Та я ж врятувала твоїх дітей. Забрала їх з дороги. Тепер збирай їх сама».
Сподіваюся, вона їх знайшла.
Дуже сподіваюся.
Бо вони були такими крихітними, що мені весь день потім згадувалися ці три пухнасті грудочки в долоні.
Спойлер: Увечері я розповіла цю історію чоловікові. Він лісник, мисливець, народився в селі і живе поруч з природою усе життя.
І тут мене чекала несподіванка.
Він сказав, що це був мій найтупіший вибір з усіх можливих у тій ситуації.
Типу, я своїм запахом могла завадити матері знайти пташенят і лише привернула до них увагу хижаків.
Що пташка чудово знала, що робить. Що не все беззахисне потребує людського порятунку.
Виходить, поки я героїчно рятувала світ і почувалася ахуєнною, природа мейбі мала на цей рахунок зовсім іншу думку.
А потім я подумала, що ми просто побачили різні речі.
Я побачила трьох маленьких дітей на дорозі. Він побачив дику природу, яка живе за своїми законами.
І знаєте що? Я досі не впевнена, хто з нас правий.
Можливо, ніхто. Можливо, обоє.
Бо іноді життя ставить нас перед вибором між правильним рішенням і людським рішенням.
Я не знаю, чи правильно вчинила.
Але відчуваю, що якби завтра побачила на дорозі ще трьох таких самих пухнастих малюків, то напевно знову побігла б до них.
Марта
Після історії з пташенятами я нарешті приїхала на роботу і потрапила зовсім в іншу історію.
Назву її Мартою. Усі імена в цьому тексті навмисно змінені.
Марта помирала.
Колись вона була дуже повною жінкою, більше ста кілограмів. А потім в якийсь рандомний момент перестала їсти, через «проблеми із зубами» (яких насправді не було). І поступово перетворилася на скелет. Зараз у ній навряд чи більше двадцяти з чимось кілограмів.
Дивно, як людина може просто перестати їсти і поступово зникнути.
І ще дивніше, як життя може звузитися до одного ліжка, кількох ковдр і людей, які час від часу заходять зволожити тобі губи.
Ми сиділи біля неї, коли звільнялася вільна хвилинка.
Я взяла спеціальну паличку для догляду за ротовою порожниною з м’якою поролоновою губкою на кінці, змочила її водою і почала зволожувати їй губи та рот. Якщо чесно, мені було неприємно торкатися її голої шкіри руками, тому я вдягнула рукавички.
І ось тут я спіймала себе на цікавому відчутті. Зранку я без вагань брала в руки маленьких пташенят, а тут мені хотілося захиститися рукавичкою від вмираючої людини.
Мабуть, справа не в гидливості. Мені здається, мене лякає сама смерть. Не людина. Не хвороба. А саме близькість смерті.
Рукавичка ніби створювала маленьку дистанцію між мною і тим, що відбувалося.
Коли я торкнулася її губ, Марта раптом ніби захлинулася.
Я мало не посивіла від страху.
Перша думка була: «Господи, я зараз людину вб’ю».
Розумом розумію, що це був природний процес і я навряд чи могла щось зробити не так. Але серце в той момент гепнуло кудись вниз.
Очі в неї були напіввідкриті.
На них лежала якась каламутна поволока.
І чомусь мені згадалися кошенята, які тільки-тільки відкривають очі.
Тільки там життя починається.
А тут воно закінчувалося.
І я подумала, що смерть дивно схожа на народження. І там, і там людина майже безпорадна. І там, і там поруч стоять інші люди і можуть лише трохи допомогти, але не можуть пройти цей шлях замість неї.
У кріслі навпроти сиділа моя колега Софія.
Раптом вона нахилилася до мене і майже пошепки почала розповідати про Марту.
Що та все життя була ледачою.
Що ніколи не хотіла працювати.
Що не мала ні чоловіка, ні дітей.
Що завжди жила якось осторонь від інших.
Що в неї була дуже важка і деспотична мати, яка зламала їй життя.
І поки вона це говорила, я ловила себе на дивному відчутті.
Марта ще ж тут. Ще дихає. Ще не пішла.
А про неї вже говорять так, ніби її життя підсумували і склали в кілька коротких речень.
Мене навіть кольнула думка: а раптом вона все це чує?
Кажуть, що слух зникає одним з останніх.
І я сиділа між двома жінками. Одна тихо вмирала. Інша тихо розповідала її біографію.
І чомусь мені стало не по собі.
Я сиділа біля цього ліжка і думала, як легко ми описуємо людей одним реченням.
Ледача.
Самотня.
Бездітна.
А за кожним таким словом може ховатися ціле життя, про яке ми вже ніколи не дізнаємося.
Мене останнім часом часто вражає ця думка. Поки людина жива, вона складна. Як тільки помирає, про неї лишається дві-три фрази. Іноді навіть несправедливі.
Потім ми з колегою Софією змінили тему і говорили тихо про батьків.
Вона розповіла, що її батько помер на Різдво. І коли його вже після смерті одягали в улюблені спортивні штани, брат раптом запитав:
“А йому не буде холодно?”
Софія сказала, що її це дуже вразило.
А мене ні. Я добре зрозуміла її брата.
Бо коли людина щойно померла, розум уже знає правду, а серце ще ні. Іноді серце ще довго не знає.
Я розповіла про свого тата. Про те, що встигла попрощатися. Що встигла сказати йому, що люблю його. І він почув.
І поки говорила, раптом подумала, яке це велике щастя. Бо багато людей потім роками носять у собі слова, які не були сказані.
А я свої встигла сказати.
І, мабуть тому сьогодні, сидячи біля ліжка Марти, я відчувала не лише сум. Я відчувала вдячність.
Інгрід
Наприкінці зміни на ніч неочікувано заступила Інгрід.
Тут, у Швеції, в паліативному догляді не прийнято, щоб людина йшла у вічність на самоті.
Якщо зрозуміло, що кінець вже близько, комуна намагається забезпечити постійну присутність поруч (якщо рідні не можуть). Хтось має сидіти біля ліжка, змочувати губи, гладити по руці, вчасно дати ліки від болю або просто бути поруч.
Бути свідком. Бути людиною біля людини.
Цієї ночі такою людиною для Марти стала Інгрід.
Нічний персонал чесно сказав, що не зможе безперервно сидіти біля однієї пацієнтки, тому що є ще інші мешканці, яким теж потрібна допомога.
Почали шукати когось окремо.
І на цю ніч погодилася Інгрід.
Мене ця ситуація чомусь дуже вразила. Марта і Інгрід були однолітками. Але які різні долі.
Інгрід також пенсіонерка, але продовжує підпрацьовувати. Навіть не стільки через гроші, скільки через людей. Через спілкування. Через бажання бути серед життя.
Вона енергійна, жвава, цікава до всього, що відбувається навколо.
Марта ж лежала в своїй кімнаті і доживала свої останні години.
Я дивилася на них і думала про те, наскільки по-різному складаються людські життя.
Поки я передавала Інгрід рапорт, вона раптом попросила мене не поспішати.
Сказала:
“Посидь ще хвилинку. Я тобі таке розповім…”
І тут почалася історія, яка за кілька хвилин перенесла нас від смерті, паліативного догляду і вічності до цілком земних людських справ.
Смерть відступила на другий план і почалося життя )
З його дрібними образами, дивними союзами, людськими слабкостями і вічним питанням справедливості.
Інгрід нещодавно підробляла прибиранням в одному великому будинку.
Одинадцять годин.
Одинадцять годин вона мила вікна, драїла сауну, повзала по підвалу, витирала пил, відмивала кути, носила відра і наводила лад.
Будинок був великий, старий і трохи схожий на свого господаря. Міцний, але вже втомлений від часу.
І поки Інгрід на сьомому десятку років мила вікна і тяганням швабри заробляла собі біль у спині, в будинку відбувалося дещо інше.
На дивані солодко спала молода господиня.
І найбільше її обурило навіть не це.
Не різниця у віці.
Не самі стосунки.
Не те, хто з ким живе.
А те, що поки одна жінка одинадцять годин працювала, інша навіть не подумала запропонувати допомогу.
Чи хоча б чашку кави.
Врешті Інгрід не витримала і сама попросила:
— Може, хоча б кавою пригостиш?
Я вже не пам'ятаю, чи отримала вона ту каву. Чи допила її.
Але пам'ятаю, з яким обуренням вона про це розповідала.
І сидячи там, між Мартою та Інгрід, я подумала, що люди неймовірні створіння.
Навіть коли смерть стоїть зовсім поруч, життя все одно знаходить спосіб нагадати про себе.
Через любов. Через образи. Через несправедливість.
І навіть через чашку незапланованої кави.
Все, виговорилась. Дякую
