Моє місто.... люблю його сильно і віддано..... Не проміняю ні на що, ні на які скарби світу....
Скільки доріг тут пройдено... лівий берег, правий... Воно дуже змінилося з плином часу. Змінилися люди...
Тих, що тут від народження, стало набагато менше.... Нові хвилі людей принесли з собою нові зміни. І не завжди в кращу сторону, на жаль...
Зачепило... бо рідне ріднесеньке. Найкраще для мене. Кожен куточок.
Моє місто. Люблю його.

За роки мого життя в місті побільшало метушні, людей, машин....І справа не в війні.
Я ще пам'ятаю вулиці Хрещатика, ..коли вечорами він ставав повністю пішохідним, і цим широким асфальтом можна було гуляти без поспіху, просто слухаючи шум листя. Пам'ятаю Хрещатик, де повітря пахло свіжістю після поливальних машин, а не вихлопними газами, і де з-під густої зелені ледь проглядалися фасади будинків. Тоді місто мало інший темпоритм — затишніший, розміреніший, де люди ходили «на променад», а не бігли у справах серед нескінченного потоку автівок.

Десь на околиці Полтави,

Де дозріває бузина,

Туман ховає переправу

І підкрадається луна,

Там у садку біліє хата,

Міських не знаючи халеп,

І тінь чиясь сидить чубата

Та мрію думає про степ.

малюнок ШІ