
Із книги "На білому коні" - про 1941 рік
Границю ж пролетіли сливе непомітно поміж спілими житами,
зеленими гайками, і, за винятком мене, ледве чи хто інший думав про неї, бо
хлопці, як звичайно хлопці, почали саме щось про Сагайдачного заводити,
"що проміняв жінку на тютюн та люльку", що їм, очевидно, живцем з
самої душі виходило і що так чортячо пасувало до загального справді козацького
настрою, без якого наша людина погано почувала б себе на землі, і що так
виразно промінювало з кожного загорілого на бронзу обличчя.
Назустріч летіла відома стара "волинська тиха
сторона", моя прабатьківщина, яка давно вже затратила свою
"тихість" з її бурхливим, асфальтовим шляхом на Київ, по якому
справді, як дракони, гнали машини, щоб, бува, не спізнитися і зловити того бика
за хвоста, на якому, як відомо, примостилася блудна Европа. Не менше блудним
почував себе й я на цьому її порозі, ніби той син з Євангелії, який вертався з
далекої чужини, переповнений непевністю, що саме знайде на місці родинного
огнища і як зустріне його земля предків.
ЗІС нестримно бігла назустріч Радивилову.
… І ось, нарешті, Радивилів! Волинь. Яка ж це
година? Сьома. Сонце все ще на небі.
Машина якось сама зупиняється, а я механічно зіскакую, щоб
торкнутися рідної землі.
І як тут багато знаків доби: і прапори, і тризуби, і хлопці в
ритуальних мазепинках, і плякати, що сливе захрипло пропагують "нашу
славу". Просто не віриться, що це те саме дерев'яне, колись прикордонне,
багато разів згадуване містечко, де і я одного разу, під осінь, якогось там
десятесотенного року пожинав лаври слави на чолі танцювальної групи безсмертних
Авраменкових гопаків та "запорожців", разом з моїми юними друзями –
Сергієм Снігуром, Женею і Надею Шудраківними, Вірою Тимофієвою. Повна заля
публіки, повно захоплення, бурхливі оплески. На сцені вибиває навприсядки
чумак-гонивітер з своїм батіжком, і навіть не хочеться вірити, що це був той
самий добродій, що ось тепер вертається через це містечко з далекого свого
Криму і дивується, мов би він уперше все це бачить. Пригадуються танці до
ранку, бурхливі залицяння, блискучі очі, вишиті сорочки, гарячі ревнощі...
І другого дня гостина у Батькові, три кілометри від міста, у
незабутніх товаришів Антона і Володимира Гакенів з їх чарівною сестрою
Юлінькою, романтичним млином, поетичним ставом, човном і... "ніч яка,
Господи, місячна, зоряна"... Пригадується ліричний Василь Суханів з його
"ніжними" віршами, не менш ліричні сестри Шпаченки у квітчастих
вишивках, невтомний жартун Марко Маркопольський...
То були вірші, співи, гопаки, вишивані сорочки. Цікаво, що з
того вийшло за двадцять років. Тоді ще хотілося лишень кудись
"тікати", за якийсь кордон...
Але "наш отаман Бульба, отаман завзятий" наглить. Брат-ваааа!
їдемо! І от ми їдемо. Крупець, Почаївська Рудня, Верба, Птиче...
Із книги "На коні вороному" - про 1943 рік
У великому загальному все вказувало, що нам пора збиратися в
далеку і, мабуть, безповоротню дорогу. Але поки що, в кінці жовтня, ми з
Арсеном Шумовським вирішили зробити прогулянку до Галичини і побачити, що там
робиться, з наміром вернутися назад...
З нами їхав також малий син Шумовських Дорко, але що він не
мав урядової перепустки до генерал-губернаторства, то ми мусіли
"перепачкувати"" його через границю нелегально. Перед границею
за Радивиловом ми закидали його на дні вантажника різним крамом, і гранична
сторожа цього не помітила. А нам це коштувало трохи нервів, як казав Шумовський
— "наїлись трохи страху"... Бо могли мати і не трохи клопотів...
Вертаючись назад до Рівного, ми ще раз заїхали до Львова...
Додому ми виїхали у п'ятницю, 6 листопада, в годині четвертій по обіді,
а тому змушені були заночувати в Радивилові... Щоб на другий день, перед
обідом, докотитися завантаженим шляхом до Рівного…