Важливе досягнення за 2021, або до чого тут ср*ка
- 12.01.22, 08:50
___
Не вийшло наприкінці грудня минулого року написати традиційні для всіх соцмереж "підсвинки року". 2021 нічого яскравого не приніс... Але і трагічних подій, від яких втрачаєш ґрунт під ногами і хочеш розфігачити лоба об дверний косяк, також (поки) не було, і це можна вважати своєрідним плюсиком.
Так би я і жив далі взагалі без підбиття жодних підсумків, якби таки не згадав. Подія ця сталась саме в грудні, десь у першій його половині, і дивно, як я про неї забув! Це той випадок, який можна (мабуть) порівняти зі втратою цноти - щось трапилось вперше і, відповідно, залишило яскравий і незабутній відбиток в голові. Це як вперше покататись на вєліку. З'їсти морозиво хрєн-брюлє (набагато смачніше ніж крем-брюле). З'їздити на море і не отруїтись місцевою їжею. Зустріти світанок на вершині Кіліманджаро...
Далі трошки задовга передісторія... Я колись писав, що в Харкові знімаю житло в однієї бабусі. Бабуся загалом норм, але, звісно, нам було не дуже зручно в тісній хрущівці, особливо зважаючи на те, що вищезгадана бабуся взагалі не хотіла змінювати графік і готувала собі їжу саме тоді, коли я приходив з роботи. Як то кажуть, штовхались дупами.
Але ось в листопаді у нас сталось поповнення (гусари, мовчати!). З Чехії з двома великими валізами завалився син бабусі, мальчік років 35 із завжди дитячим виразом обличчя, який успішно живе в нашій з бабусею квартирі і понині, ділячи з власницею житла диван (бо спати більше ніде).
Комфорту, таким чином, стало ще менше - я ввечері ходжу на кухню через зайняту сімейством прохідну кімнату, мельтешу, займаю вже згадану кухню і ванну, та і загалом - чужа людина у своїй оселі, навіть за великі бабки, а саме 2 тисячі українських гривень, це не дуже добре.
Я теж потерпав. Раніше тиха бабуся виявила небиякий дар до балаканини, оскільки з'явився об'єкт для неї, а саме рідний син, на якого щовечора сипляться перекази новин, роздуми про майбутній ремонт і старі-добрі наїзди, причину яких я так і не зрозумів. Мальчик мовчить і терпить. І супиться, коли я проходжу повз, какбе натякаючи... Я роблю покер-фейс. Зрештою це він сам мене запросив до цього житла, не зазначивши, що буде жити й сам, хай тепер супиться, мені все одно.
Однак пофігізму часто бракує. Увечері на хаті постійно шумно - говорить телевізор, говорить радіо, говорить бабуся, і до цього ще доєднується музика з ноутбука сина, яку він полюбляє вмикати після 9 вечора, коли я вже лягаю спати.
Ця довга передісторія лише для того, щоби підтвердити факт того, що жити в тій двушці в одному зі спальних районів "першої столиці" не надто комфортно - очікувано не лише квартиранту, а і господарям.
Атмосфера помалу розпалювалась, напруження було видно по обличчям, які мене зустрічали ввечері (але робив вигляд, що натяку не розумію, знову покер-фейс). Я чекав: скоро щось буде...
І ось на початку грудня, сидячи в себе в кімнаті, почув шматок розмови. Так буває, що ти повністю не вловлюєш слова, але якимось п'ятим відчуттям вгадуєш, що говорять про тебе. Почав прислухатися. Наскільки я зрозумів, син намагався переконати бабушку вести себе ввечері тихіше, на що бабуся обурилась і, забувши про конспірацію, мало чи не повен голос сказала: "Нам шо тепер, на ципочках ходити? Та пішов він у сраку". Він - це я, драстє.
Я спочатку обурився. Як мене і в сраку? Але потім згадав, скільки я матюків висипав на їхню адресу (нехай і в себе в голові), коли голодний приходив з роботи і сидів у кімнаті, чекаю, поки звільниться осоружна кухня. Тому списав це на карму і подумав, що головне - у будь-якій ситуації треба знаходити позитив. І я знайшов, бо то був перший раз, коли мене послали в сраку.