Ви побачили слово "сра*ка" в загловку, але я вас розчарую - далі ні слова про політику
___
Не вийшло наприкінці грудня минулого року написати традиційні для всіх соцмереж "підсвинки року". 2021 нічого яскравого не приніс... Але і трагічних подій, від яких втрачаєш ґрунт під ногами і хочеш розфігачити лоба об дверний косяк, також (поки) не було, і це можна вважати своєрідним плюсиком.

Так би я і жив далі взагалі без підбиття жодних підсумків, якби таки не згадав. Подія ця сталась саме в грудні, десь у першій його половині, і дивно, як я про неї забув! Це той випадок, який можна (мабуть) порівняти зі втратою цноти - щось трапилось вперше і, відповідно, залишило яскравий і незабутній відбиток в голові. Це як вперше покататись на вєліку. З'їсти морозиво хрєн-брюлє (набагато смачніше ніж крем-брюле). З'їздити на море і не отруїтись місцевою їжею. Зустріти світанок на вершині Кіліманджаро...

Далі трошки задовга передісторія... Я колись писав, що в Харкові знімаю житло в однієї бабусі. Бабуся загалом норм, але, звісно, нам було не дуже зручно в тісній хрущівці, особливо зважаючи на те, що вищезгадана бабуся взагалі не хотіла змінювати графік і готувала собі їжу саме тоді, коли я приходив з роботи. Як то кажуть, штовхались дупами.

Але ось в листопаді у нас сталось поповнення (гусари, мовчати!). З Чехії з двома великими валізами завалився син бабусі, мальчік років 35 із завжди дитячим виразом обличчя, який успішно живе в нашій з бабусею квартирі і понині, ділячи з власницею житла диван (бо спати більше ніде).

Комфорту, таким чином, стало ще менше - я ввечері ходжу на кухню через зайняту сімейством прохідну кімнату, мельтешу, займаю вже згадану кухню і ванну, та і загалом - чужа людина у своїй оселі, навіть за великі бабки, а саме 2 тисячі українських гривень, це не дуже добре.

Я теж потерпав. Раніше тиха бабуся виявила небиякий дар до балаканини, оскільки з'явився об'єкт для неї, а саме рідний син, на якого щовечора сипляться перекази новин, роздуми про майбутній ремонт і старі-добрі наїзди, причину яких я так і не зрозумів. Мальчик мовчить і терпить. І супиться, коли я проходжу повз, какбе натякаючи... Я роблю покер-фейс. Зрештою це він сам мене запросив до цього житла, не зазначивши, що буде жити й сам, хай тепер супиться, мені все одно.

Однак пофігізму часто бракує. Увечері на хаті постійно шумно - говорить телевізор, говорить радіо, говорить бабуся, і до цього ще доєднується музика з ноутбука сина, яку він полюбляє вмикати після 9 вечора, коли я вже лягаю спати.

Ця довга передісторія лише для того, щоби підтвердити факт того, що жити в тій двушці в одному зі спальних районів "першої столиці" не надто комфортно - очікувано не лише квартиранту, а і господарям.

Атмосфера помалу розпалювалась, напруження було видно по обличчям, які мене зустрічали ввечері (але робив вигляд, що натяку не розумію, знову покер-фейс). Я чекав: скоро щось буде...

І ось на початку грудня, сидячи в себе в кімнаті, почув шматок розмови. Так буває, що ти повністю не вловлюєш слова, але якимось п'ятим відчуттям вгадуєш, що говорять про тебе. Почав прислухатися. Наскільки я зрозумів, син намагався переконати бабушку вести себе ввечері тихіше, на що бабуся обурилась і, забувши про конспірацію, мало чи не повен голос сказала: "Нам шо тепер, на ципочках ходити? Та пішов він у сраку". Він - це я, драстє.

Я спочатку обурився. Як мене і в сраку? Але потім згадав, скільки я матюків висипав на їхню адресу (нехай і в себе в голові), коли голодний приходив з роботи і сидів у кімнаті, чекаю, поки звільниться осоружна кухня. Тому списав це на карму і подумав, що головне - у будь-якій ситуації треба знаходити позитив. І я знайшов, бо то був перший раз, коли мене послали в сраку.

8 правил Артура Шопенгауэра, чтобы быть счастливыми

Далі...
Якщо Бог є, то саме він послав мені цю жіночку, яка не проїхала повз чужу тітку зі скаженими очима.
- А шо Толік? - питає мене жіночка.
- А не бере трубку.
- А-а-а... він такий.
- А де він живе?
- А ніде. У себе не живе. У мамки не живе. Ото видурить отак гроші і до жінки на Київ. Прогуляють - і знову сюди.
- Ага. Ясно.
- А я вам зараз знайду номер телефона його жінки.
Поки я відкривала рота, щоб сказати: "А знайдіть, будь ласка", то жіночка вже умчала в туман на вєліку. Так само через 2 хвилини вона випірнула з нього, як замурзаний янгол. Жіночка, мабуть, перед зустріччю зі мною топила піч, бо все її обличчя було в сажі. В руці янгол тримав папірець з номером.
- Але ж ви не кажіть, що то я дала, бо Толік такий гамністий...
Телефоную:
- Вікторія, мене звати Ольга. Ви давно бачили свого Анатолія?
- Недавно, пару днів тому. А що таке?
- Вікторія, передайте Анатолію, що якщо через 5 хв. він не зателефонує, то я почну діяти.
- А що? А що він зробив?
- Він нажився не на тій людині. Ваш Анатолій впарив тачку хлопцю і зробив помилку. Я його мама, але я не хочу доводити до того моменту, щоб турбувати його батька. Для вас буде краще, якщо я почну з поліції, а не з нього.
- А хто? А хто батько?
Тут я видаю версію, яка наче і правда, але не зовсім. Справа у тому, що батько Максима - це мій перший чоловік. Розвелися ми, коли Максу було 3 роки. Він з тих, що за друга і за батьківщину помре, а жінка прєдмєт не обов'язковий. Зійшлися ми в студентскій общазі. Я була чиста і наївна, а він після армії і грав на гітарі.  В житті сина він участі не приймав ні морально, ні фізично, ні материально. Але я все одно йому вдячна за сина. В 2014 році він добровольцем пішов на війну, там він і досі. Заключив контракт і служить. Саме завдяки цьому, Максим вчився безкоштовно в універі. Так би я і не згадувала свого бувшого ще довго, якби не це. До правди я додала трохи страху і фантазії і видаю...
- Батько хлопця, якому він впарив Волгу без докуменентів, вже 8-й рік на війні... і додаю: в Правому Секторі!!! Повторюю ще раз, якщо протягом 5-ти хвилин він мене не набере, то я буду дзвонити хлопцям з ПС. А якщо вони приїдуть, то вашого Толіка змішають з його соплями.
Рівно через хвилину мене набрав Толян, якого жінка типу не бачила вже пару днів. Я повторила йому все слово в слово, хоча, впевнена, що ще перший раз він все чув, бо лежав біля цицьки своєї дружини.
- Анатолій, пропоную вам апгрейдитись до нульового рівня. Я можу вас запевнити, що ваші майбутні проблеми не варті тих грошей, які ви отримали від мого сина.
Не сказати, щоб джентельмен удачі не пручався і легко захотів віддати гроші, але мої залякування подіяли. Домовились зустрітись на заправці на трасі.
Стоїмо.
Годину стоїмо.
Півтори стоїмо.
Я згадала, що мені треба заправитись.
Заправилась.
Написала першу частину замітки...
Нарешті з'являється Анатолій.
ГРЬОБАНИЙ ТИ КИТАЙСЬКИЙ НІНДЗЯ з Алі Експрес!!!
Я всю ніч переживала, що ми з Максом приїдем на ту покинуту ферму і до нас вийде амбал 22 метра, надає нам обом звіздюлей і ми поїдем додому. Мій теперишній (сподіваюся, що і останній чоловік), який зараз саме у відрядженні, схуд, мабуть, на 5 кг. Бо весь цей час він був на зв'язку і коли я вирішила їхати на розборки, він теж неслабо пересрав за нас, трохи посивів і полисів.
І тут я бачу Толіка! 145 см понтів і ярості.
- Карочє. Я з вашим хлопцем все вчора парішав. Єво все устраівало.
- А мене ні.
- Так не робицця.
- Ви праві, Анатолій, так не робиться. Не треба намахувати людей.
І тут я вмикаю наступну брехню про кума, який працює в МРЕО і продовжую...
- Як тільки син привіз це (тикаю пальцев в бік Волги) додому, я одразу подзвонила куму. Він сказав, що власник вже, скоріш за все, мертвий і оформити на себе Максим ніколи не зможе. Ви вішали лапшу, що зведете з власником. Власник же мертвий?!
- Ну-у-уууу...
На цім і закінчили. Обміняли техпаспорт на гроші. Сіли в машину і видихнули...
Тут стук у вікно. Толік тихим голоском:
- А ви мене не довезете до Києва?
- НІ!
От мале курво.

P.S. Чого я згадала першого чоловіка? Мабуть, це якесь підсвідоме бажання, щоб і він якось приймав участь у житті свого сина.

P.Р.S.  Іноді, мені здається, що занадто багато на мене одну всякої прутні. Але подивлюся на інших, які у них бідові діти, які придурошні чоловіки і трохи видихаєш. Я дуже люблю своїх хлопців, вони у мене хороші і, якщо треба, то за кожного з них виверну тельбухами назовні будь-якого Толіка. Але це не через те, що мужики у мене слабкі. Ні, просто, з часом, я теж стала трохи хлопчиком. Бо ми банда!

СЛАВА УКРАЇНІ І ПРАВОМУ СЕКТОРУ!

Курвамать... з чого би почати? Діло було вчора-сьогодні, але розтягну на дві замітки.
Пам'ятаєте історію про моцик ІЖ, який з гімна і патиків склепав мій старший синок? Хто пам'ятає, той зрозуміє, наскільки веселе може бути життя, коли в сім'ї виріс ветеринар-моторіст 80-го левела... в рот мені ноги.
Так от. Моцик стирили, ви в курсі, я писала. Наступна сходинка яка?!!!! Вгадали!!! Машина. Але машина яка? Хрен ви вгадаєте.
Далі по хронології...
- Ма, я їду в Козелець до Олега (Олег це теж ветеринар-моторіст, але який почав не з ІЖа, а з Жигуля), там чувак займається машинами, то я подивлюся.
- Добре. Дивися, але без нас з батьком нічого не бери.
- Канєшно-канєшно, як щось буде нормальне, я пофоткаю і перешлю папі на телеграм.
З тим і порішили.
Я тим часом збираю всіх інших дітей і їду на село. А село в 12 км від славнозвісного Козельця - клоаки ветеринарів-мотористів, бо в містечку 99% населення вчились на ветеринарів, але просто тому, що там є цей технікум. Воно їм в житті мало пригодилося, а от вміння дістатися до шлунку корови через сраку, то діло безцінне, особливо, коли маєш якусь бляху.
Приїхала, значить, я на село. Вигребла з городу бадилля і т.і. Телефоную...
- Максим, ти де?
- Ми з Олегом в кафе, п'єм каву.
- Ну що?! Ти дивився?
- Я купив! Я зара їду на село.
Розуміючи, що вже ніч і стаж кермування машиною у Максима 20 занять з інструктором і 20 хв на машині Олега, я виїжджаю на зустріч. Домовляємось зустрітись на автостанції в Острі (місто між селом і, мать його за ногу, Козельцем). Стою. Чекаю. Тут одночасно бачу, як прямо біля мене паркуються поліцейські на нічне чергування і розумію, що в срачці забула сумку з документами. Телефоную...
- Максим, явка провалена. Зустрічаємось за містом біля моста.
- ОК.
Стала біля моста. Ніч така, як у нєгра... ну ви зрозуміли де. Адреналін зашкалює, бо хер його знає, хто там в темряві на мене дивиться. Чекаю хвилин 30, але в тій чорній сраці здається, що пройшла осінь і почалася зима... ядерна. Світло не вмикаю, бо зі світлом страшніше. Л - логіка. Зі світлом мене маніяк помітить одразу, а без світла може і ні.
- Ма, я їду.
Нарешті бачу фари. Вмикаю ліхтарі.
Повз мене проноситься... сукабля#ьна@уй біла ВОЛГА!!!
А перед цим ми з батьком вмовляли... Тільки не Волгу, тільки не Волгу!!! Вона здорова як корова і жере так само. В Києві ти хрен де припаркуєшся, вона тяжка, вона тормознута. Чого я знаю? Бо у мого батька була чорна 24.10. Він її купив у 1986 році за 16500 рублів і їздив до останнього, поки в 2013 не подарував її брату в село.
Заїхали у двір.
Дивлюся я на це одоробло та на щасливу пику Максима і розумію, що кров моя закипає.
- Максим, а оформити?
- Та тут мужик віддав техпаспорт, сказав, що завтра зведе з власником.
Дивлюся я на Максима і починаю переходити на ультразвук!
Беру себе в руки. Сідаю і починаю говорити спокійно. Не знаю, якими словами і мольбами, я вмовляю його на ранок поїхати і віддати це... це... це корито назад. Ввечері чувак, що продав машину, телефон вимкнув. Бінго, курва!
Встаєм вранці. Їдем.
Хочу ще сказати, що сдєлка вєка відбулася на секретному об'єкті типу Ферма, оздобленому двома старими коровниками, будкою для сторожа і старим псом, що навіть не виліз з будки. Телефонуємо. Жіночий голос повідомляє, що абонент не доступний.
Бачу, що Максим нарешті допетрав весь масштаб піхвецю. Я спокійна. Я думаю.
Їде якась жіночка на лісапеті.
- Добрий день, - кажу я.
- Доброго дня, - вітається жіночка.
- А ви, случайно, Толіка не знаєте?
- Знаю. А що він вже утворив?
- Та впихнув сину машину без документів.
- А!!!! Той може. Ви не перші, хто його шукає.
- Але я перша, хто його знайде!!!

На вєрхнем фото ви можєтє відєть в пєчалі самоґа Вєлічайшєго - політіка, діпламата і асвабадітєля страждающіх от баригі. Он сідіть, уставший от тяжкіх дум о народє, слажив сваі натружеєнниє от висадкі міліарда дерєв’єв рукі. На ніжнєм фото - вєсьолий і беззаботний Барига - ісчадіє ада, каторава нельзя пасадіть в тюрму за сто папитак, дажє імєя сваіх ручних пракурорафф! І дажє нельзя виталкнуть із страни, імєя ранєє нєвіданную полноту власті! Етот монстр на фото - весьолий і смєйоца с Байденом, явно купіл єво улибку на камєру за міліард украдєнних із бюджета баксафф!

Рік тому завели ми равликів. Два було нам мало, завели, курва, чотири (вибачте троха псіхую). Рік ці равлики жили і майже не приносили нам проблем. Єдиною проблемою було - це постійне шукання їм їжі. Пучок салату вони зжерали за два дні, а це, між іншим, 50 гривень за кожен пучок з бюджету. За зиму вони знищили приблизно камаз їжі, весною стало легше, пішла трава та і я трохи насадила.
Йшов час, равлики росли, терлися між собою слизькими тілами і от одного дня в акваріумі якось різко додалося мешканців. Коротше хтось з них, непомітно для нас, відклав в грунт ікри, а вже з неї повилуплювалось штук 150 малих пиздюків, які одразу стали жерти, як скажені. Ні, щоб посмоктати якусь равликову цицьку у мамки чи поїсти чогось в земельці, так вони одразу напали на кабачки і огірки.
Від такого приплоду мене, звісно, трохи прибило, бо куди їх дівати я не знаю, а викинути не можу, бо... бо така я придурошна. Іноді ненавиджу себе за це. Ось недавно їхала на машині і в'їхала в стадо горобців, які на дорозі дзьобали шовковиці і тут мені здалося, що один з горобців попав під колеса. Нормальна людина поїхала би далі, а я розвернулася і пішла шукати труп збитого льотчика. Труп я знайшла, але вже з мухами. І я відчула полегшання, що збила не я і на мені нема гріха за загублену горобчину душу. Діло було не на трасі, а серед приватного сектора, бо ще подумаєте, що я зовсім-зовсім ку-ку.
Ну коротше, народилися ці равлики. Живуть, жеруть, досить активно ростуть, іноді хтось дохне сам, але не так часто, як би хотілося. Бо вбити самому і щоб вбив природній відбір, то різні речі. Залишиться штук 100, думаю я, то 20 може впарю по знайомим, щось роздам задурно через ФБ, щось може дитина подарує однокласникам...
А сьогодні підхожу до акваріума і що ви думаєте я бачу?!! А бачу я те, що підійшла нова партія. Тепер у нас не 150, а, в рот мені ноги, в два рази більше і всі ці 300 спартанців дивляться на мене своїми оченятами-антенками і просять не вбивати.
А саме прикольне, що двоє з чотирьох великих равликів законопатились і вивісили табличку "не турбувати". Хоч вони і гермафродити, але ці двоє законопачених точно мужики. Сидять там тепер у себе в хатинках і ріжуться в равликовий плейстейшен, або парнуху дивляться, бо що там у них в тих мушлях ніхто не знає. А мені ото тепер голову суши...
Коротше, равлики нннада?!

Ти народився у батьків пізно? Ти молодший з дітей? Вітаю! Ти щасливчик.
Всі вже розслабились і почали планувати свої тихі вечори і відпустки раз на рік...а тут тидищ! Дві полоски. 
Всі свої амбіції, експерименти у вихованні і нерви батьки витратили на старших дітей. Тебе не дуже і чекали, якщо чесно. Але тобі були раді.
Отже, в чому плюси... Ти не хочеш їсти - не їж, ти хочеш їсти котячий корм - їж, ти не хочеш спати - не спи, ти захотів спати на підлозі - спи, ти захворів і потекли шмарклі - ніхто не потягне тебе до лікаря, ти знайшов мамину косметичку - не біда, ти знайшов у тата шурупи і змішав їх з пластиліном - біда, але вигребе мама. Навіть коти розуміють, що ти в сім'ї головний і коли ти одночасно обох тягнеш за їхні хвости, то вони, зціпивши зуби і загнавши в палас кігті, тихо приймають свою долю.
Тобі і з садочком пощастило. Коли прийшов час туди йти, то на Землю звалився коронавірус і твій садочок відклався на пів року. Зараз ти вже майже пішов у садочок, але поки на пів дня, бо не вистачає ліжечок і шафок, а це означає, що спати в обід тобі знову не треба.

Продовжую писати про своїх дітей.

Найтяжче серед трьох дітей бути середнім. Тільки ти перестав бути для старшого брата тим, хто вештається під ногами і у вас з ним нарешті з'явилися спільні теми і інтереси, як батьки вирішують зробити тобі подарунок у вигляді малого засранця. І ти ще маєш цьому радіти. В один момент з молодшого в родині, якому пробачається все, ти перетворюєшся на того, кому ще не дозволено те, що дозволено старшому і одночасно тобі вже не пробачається те, що пробачають молодшому.
Мій середній Тимофій натура тонка, ранима і в свої 12 нагадує їжачка. Він милий, тихий, але краще не давати привід випускати голки. В дитинстві ми всі називали його булочка, він не ображався, а завжди казав: "Я булочка, бо люблю булочки". До того всього він був м'ягенький і пухкенький. Але цим літом він різко схуд і попер рости.
Вужі, жаби, павуки, хробаки - це все його. Він знає назви всіх клопів, гусені і т.п. Якщо у дворі з'явиться, за його словами, дуже цінний для людства жук, то він не злізе з тебе до тих пір, поки ти не даси банку для транспортування його в безпечне місце. Так недавно ми везли в трилітровій банці богомола з Броварів за 56 км в село, там випустили його в малині. Перед тим я вислухала лекцію про потепління і чому це зелене лупоглазе створіння треба рятувати. Байки, що у богомола могли бути дітки і ми забрали годувальника з родини, вже не діють. Операція врятувати богомола Раяна відбудеться незалежно від бажань самого Раяна.
Тепер у нас нова турбота - равлики. Але я попередила, як тільки хтось буде намагатися піднести цю слюняву гидоту близько до мене, то я цих равликів згодую свому лисому коту. Не переношу всього, що повзає. Равликів у нас чотири. Два з білим тілом і два з коричневим. Нащо нам чотири? А для того, щоб спостерігати, чи будуть вони спарюватись і яке буде потомство. 

Діти дорослішають і більшими стають їхні іграшки. Мій старший синок Максим людина унікальна... Скільки я його знаю, а знаю я його скоро 22 рочки, він щось ліпить з гімна і палок. Скільки в дитинстві він розібрав машинок не порахувати. Коли з'явилися машинки на пультах, він примудрявся їх розбирати, потім збирати і ще витягти звідти пару зайвих деталей. Колись йому з Італії у подарунок привезли шалено дорогу Ферарі, вона виблискувала своїми червоними металевими частинами. Машинка була розміром 25-30 см і зроблена майже з такої кількості деталей, як справжня. На полиці вона простояла всього пару днів. Одного разу я просто знайшла купу запчастин. Я тоді, пам'ятаю, від розпачу аж ревіла. Людина привезла з Італії, купила там за шалені гроші, а він отак трах-бах і розібрав. Від мого старшого не залишилося жодної цілої іграшки. Після чергового подарунку, на всі мої прохання не розбирати, він мовчав, але як тільки він залишався сам на сам, то все знищувалося за лічені хвилини. Коли я починала сварити, то він кліпав наївними дитячими очима і виправдовувася: "Я хотів знати, що там в середині". Коли йому дарували дві однакові машини, то він розбирав обидві. Виправдання було таке: " Я хотів знати, чи вони в середині теж однакові". Його кімната 7-ми річного і 21-го річного майже не помінялася, з тією різницею, що зараз йому дозволено мати паяльник. На столі повний триндець, в тумбочках армагедон. Щомісяця я намагаюся там прибрати і розкласти все по коробочках. На що замість "дякую" отримую купу претензій, що зникли дуже важливі якісь хреновини і нєфіг знищувати його екосистему.
До речі, у ветеринари він теж пішов більше для того, щоб був доступ всередину. Взагалі він виявляв бажання стати патологоанатомом. Ми з батьком м'яко натякнули, що ми проти.