1909 року в Петербурзі встановлюють кінний пам’ятник Алєксандру ІІІ із напрочуд здоровенними сраками, що в імператора, що в його коня. На це поет Рославлєв відгукується епіграмою:
Третья дикая игрушка
Для российского холопа:
Был царь-колокол, царь-пушка,
А теперь ещё царь-жопа.
Про царь-жопу обов’язково поговоримо наступним разом, а наразі зосередимося на згаданій Царь-пушці.
Здавалося б, а що тут скажеш, бо хто не чув про знаковий зразок московських довбоєбізму та гігантоманії. Повірте, не всі чули не все. Бо дурнуваті розміри гармати – це не найсмішніше в цій історії. Отож, про історію створення Царь-пушки. Коротко, без заглиблення в технічні деталі.
1586 року майстер Андрєй Чохов виливає з бронзи гігантську гармату за наказом царя Фьодора Івановіча. Більшість істориків важають, що насправді це була ідея Боріса Годунова, швагра государя-батюшки, який де-факто керував на той час московією. Але суті це не міняє.
Калібр Царь-пушки – 890 мм, довжина ствола – 5,345 м, вага – 39,312 тон, вага кам’яного ядра – 819 кг (50 пудів). Зрозуміло, що чавунні ядра були ефективніші, однак їх і не подумували виготовляти. Чавунне ядро такого ж розміру важило б 120 пудів і щоб ним бабахнути потрібен був нєвїбатільський пороховий заряд, який до чортової матері розірвав би ствол. Від гріха подалі, з пушки вирішили взагалі не стріляти. Московити вважали, що вона відлякуватиме ворогів лише одним своїм виглядом.
Головним ворогом на той час, до речі, були кримські татари. 1571 року вони спалили москву і з того часу періодично обіцяли дочекатися, поки її відбудують, аби прийти і дати повторної пизди. На жаль, не прийшли. Але не через Царь-пушку, а через свої внутрішні срачі.
А тепер про найцікавіше. Створюючи пушку, московіти, очевидно, не підозрювали, що їбатимуться з нею століттями. Головна проблема, де вона мала стояти. Де б не запиздячили пекельну гармату, через якийсь час з’ясовувалося, що вона там нафіг не потрібна і її перетягували на нове місце. Проблема була в тому, що пушка була фактично нетранспортабельна. З місця на місце її тягнуло на катках 200 коней. Отож, щоразу перетягування гармати обходилося в чималу копійчину.
Спершу пушку встановили у «лобного мєста» біля Спаських воріт кремля. Ну як встановили… Просто кинули на землю, і аж через 40 років під неї сотворили дерев’яний зруб (так званий «раскат»), який для міцності наповнили грунтом. Ще через 10 років якийсь хитрюган зметикував, що гармату може втримати і полий із середини кам’яний раскат. Задум реалізували і він виявився просто прекрасним. У середині «раската» під пушкою облаштували… винну лавку. Щасливий люд міг милуватися творінням майстра Чохова, благовійно заливаючи собі їбала.
Ще через півстоліття для пушки міг настати каюк. Пьотр І 1701 року, після того, як під Нарвою шведи розхерачили ледь не всю його артилерію, вирішив оновлювати арсенал. Вроджений ідіотом Пьотр, усе ж часом включав здоровий глузд. Включив і тут. Глянув Пьотр на Царь-пушку, пометикував разом з інженерами і охуїв. Виявляється, замість Царь-пушки можна будо б зробити 20 менших гармат, які б реально стріляли і приносили користь. Гармату Чохова мали переплавляти, але забили на цей прожект. Враховуючи, що і майстер Чохов і його патрони-замовники вже давно гнили в землі, пиздити за розсирання казни не було кого, а значить Пєтру далі займатися проблемою пушки стало нецікаво.
Але все ж, щоби не муляла государеві очі, гармату перетягнули подалі від «лобного мєста», у двір тодішнього арсенала. 1812 року французи, відступаючи з москви, підірвали арсенал. Пушка вціліла, але її дерев’яний лафет згорів наніц. Новий лафет сподобилися виготовити аж через 5 років і тут же вирішили перетягнути пушку з двору до воріт, під що списали ще купу грошей.
1835 року у Петербурзі на заводі Чарльза Берда виготовили новий, того разу вже добротний лафет і чотири декоративних, порожніх усередині ядра. Курчий син англієць зробив такий файний лафет, що московити вирішили перетягнути пушку вже до головних воріт арсенала. Перед тим, щоправда, серйозно поїбалися, як таке одоробло на той лафет витягнути. Оголосили навіть конкурс, який виграла фірма якогось Міхаіла Васільєва. За нечувану на ті часи суму у 1400 рублів Васільєв витарабанив гармату на її місце. Суми відкату ми вже не взнамо ніколи.
Здавалося б, нарешті Царь-пушка отримала довгожданний спокій. Але хрен там, не з московською невгамовною душею. Не минуло й восьми років, як 1843-го її з якогось перепою потягли до тодішньої Оружейной палати. Швидше за все, комусь захотілося освоїти чергові грошики, адже, пам’ятаємо, що волочіння одоробла коштувало чималу суму.
Понад сто років простояла пушка біля казарм, в які була преобладнана палата. Аж поки вже за совєтів, у 1960 році, московитам акурат на місті історичних казарм не приспічило будувати Дворєц сєздов. Царь-пушку похуячили на Івановську площу, де вона і стоїть. Дотепер.
Але повернемося у 1610 рік. Тоді у москві гостював литовський шляхтич Самуїл Маскевич, який залишив такий спогад: «Среди рынка я видел еще мортиру, вылитую кажется только для показа: сев в нее, я на целую пядень не доставал головою до верхней стороны канала. А пахолики наши обыкновенно влезали в это орудие человека по три, и там играли в карты, под запалом, который служил им вместо окна…»
Тобто якусь користь, будемо об’єктивними Царь-пушка принесла. Можемо спробувати собі уявити несухих «пахолків», які в її «череві» рубляться в карти, час від часу виставляючи пісюна чи сраку, аби справити потреби, не відриваючись від гри.
І на завершення ще один цікавий факт. 2001 року на «Іжсталі» було виготовлено дві копії Царь-пушки. Одну залишили на підприємстві, а другу подарували… Донецьку у відповідь на подаровану іжевцям пальму Мєрцалова. До речі, якось треба поцікавитися чи «ополчєнци» її ще не здали в пункт металобрухту.
Роман Онишкевич
