Ви знаєте, як пам.ять працює?

Було мені років шість може сім.

Моя бабуся  в платок загорнувши  миску з кутьою , брала мене за руку, і ми йшли до моїх хрещених. Бабуся повчала, як зайдеш, кажи що батько і мати передали вечерю в Свят Вечір. Бажають Вам, здровля, достатків.

  Що я пам,ятаю, дорослі люди, плакали і дякували, давали якісь цукерки і копійки.

Але я тепер розумію тих старих, десь 1912 року народження, які  пережили першу імпераілістичну, і другу світову, зустрічали нас молодих дитинчат українців, з надією.

Дякую Богу,  що я цю традицію зберіг, 

  З Святом  Вас мої сосайтівці, з Свят Вечером.

Христос Народжається!

    Таки ёпть вас уклонєнців, наріків,алкоголіків і хворих на всю зелену бошку.

Невже ви імєющєя яй…ця дозволите послати свою матір, свою жінку, свою дочку на війну?

  Війна це чисто чоловіча справа, якось санітарки, радистки, я зрозумію.

  За рівноправство полів, таки досі в шахту жінок не пускають, а в армію пжлста.

  Ну що відкосивщі, хворі, плоскостопі, інваліди,наріки, алкаші , ви блеать підете реєструватись в воєнкомат?, чи ёрш його мєть  пошлете замість себе, ваших жінок воювати?

  Так що я пропоную, всіх відкосивши дятлів перевірити, і в армію ёпть, набереться ахуіїтельна маса уйлопанів. Тоді і жінок в армію призивати не потрібно.

     Йшов я містечком шахтарським, і зустрів Петровича, 40 років відпрацювавшего під землею.

-Петрович привіт:

-Ти хто?

-Та ми з тобою колись для України вугілля рубали.

-Багато вас начальників було, але пам’ятаю, ти мене п’яним в шахту не пустив, потім, колись премію виписав, ще й рибу вдвох ловили.

-Та так, Петрович, дякую тобі за добуте вугілля, багато ми з тобою і зубами, і комбайном добували.

  Петрович дуже хитро в вуса посміхнувся, і промовив:

-          Ну що начальник, по «піссят»?

  Таки зайшли  ми до кафешки, замовили по «піссят» і по кухлю пива. Що таки дивно було, молоді шахтарі віталися з Петровичем, бо в маленькому шахтарському містечку, таки дуже поважний шахтар. Трохи посиділи, покурили, і я спитав чомусь:

-Петрович, а якщо війна?

-Та с…рав я на твою війну.

-Що таки не боїшся?

-Не боюсь, мені пох кого пиндити, якщо за діло, за свою жінку бив, за правила безпеки бив, хамла бив, рюського наглєца бив.

-Петрович, а якщо і справді москалі здуріють і підуть війною?

-Ех маладёж, поки збери тривожний чомойданчик. Багато не треба загрібати, документи, гроші, в сумочку під майку, в рюкзачок воду консерви, трохи ліків, води. І чекай що скажуть робити. От ти підеш воювати, я волонтерити, але Ураїну не віддамо, будуть зуби вибиті, будуть двохсоті, але ми Козацького роду, і навчені москалів пиндити.

  Довів я Петровича до його оселі, довго потім думав і за чомойданчик, і за вибиті зуби, і таки за мою Вільну Незалежну Україну.

        Шановні Українці, шановні сосайтівці, поздоровляю вас з Днем Збройних Сил України!

       Дякую Українським Воїнам, що бережуть наше мирне життя!. З великою повагою підтримую нашу Армію. І таки, якщо що, знайте, підтримка вам буде, і ні одна кацапська сім,я проллє сльози за своїми двохсотими. Присягаюсь, стану в ряди тероборони, отримавши ліцензію на відстріл вбивць з мокшанії.

 Добавлю спогадів за голодомор.

 За голодомор, чув від своєї бабусі, батька і матері. В родині діда комуністи забрали підсвинка, забрали зерно, муку, наклали податок на фруктові дерева, прийшлось пиляти.

   Дід, щоб прогодувати своїх чотирьох дітей, працюючи на Заготзерні, топтався ботинками в зерні, і таки щось приносив щоб діти поїли. Не кажу вже про лободу і жолуді, колоски, і картопляні очистки.

   Ще бабуся казали, люди від голоду пухли, помирали  і нікому не було їх ховати.

Десь в 47 році, знову голод, батько будучи пацаном, ловив якусь рибу, і виливав ховрахів.

Сильні дід і бабуся були, всі діти вижили.

А от по лінії матері, троє дітей не вижили померли з голоду.

 Чому пишу, бо тварі рюські штучно створили голодомор на Україні, бо і досі хочуть нас поработити..

  Доречі, ні від одного мокшанина, уральця, чи сибіряка не чув що їх сім,ї в ті часи помирали від голоду.