Не думав, що вусатий фанк ВІА 70-х в сучасній обробці може чудово звучати!

Прикольний трек! Неповторне звучання Даніеляна (DJ Dan Alien)! А скільки мелодій! А які чудові звуки бандури!

Про тривалість взагалі мовчу. Коли вперше побачив, подумав, що там два треки, а не один.

Не планував сьогодні нічого писати, але найшло натхнення і захотілося поділится спогадами і думками про перервану традицію, що пов'язана із сьогоднішнім днем. Хоча, здається, про це вже писав? Ну, значить, напишу ще раз.

Щороку, в наступну неділю після Великодня, їздили на кладовище поминати померлих родичів. Часто це не обмежувалось однією поїздкою, і напередодні "гробків" або Поминального дня, приїздили, щоб прибрати біля могил: згребти і винести опале листя, старі вінки, штучні квіти, сміття, підрізати гілки або вирвати самонасіяні деревця, підсипати грунт на могилках, висадити квіти, пофарбувати оградки). До кладовища добирались, переважно, на власному авто. Хоча одного разу ходили із мамою і сусідкою пішки. З сьогодення це здається чимось фантастичним.

До відвідування кладовищ ставився, як до усталеного ритуалу, що зводився до поїдання крашанок, пасок і цукерок біля могил спочилих предків. Звичайно, основна мета була інша — вшанування померлих родичів. Можливо, в цей день був привід згадати тих, кого нема. Але я застав лише бабцю. Інші дідусі та бабусі померли ще до того, як я народився. Та й то, вичавити спогади вдавалось рідко, бо бабця померла, коли я був дитиною. Тому замість спогадів приходили сумні думки про тлінність життя і швидкоплинність часу. "Поспішайте, у вас мало часу!" — лунало у голові фрази з одного російського треку. Іноді згадував пісні, хоч вважав, що це було недоречно. Але частіше замислювався над кількістю з'їдених солодощів та підступний карієс.

На кладовищі було гнітюче враження. Навіть тоді, коли було сонячно. Підсилював гнітючу атмосферу вітер. Скільки їздив, пригадую, було дуже вітряно. Тому мама стояла біля свічки та прикривала її від вітру. Але полум'я сбивалось вітром або згасало, тож, поки свічка догоряла, її доводилося запалювати по декілька разів. А з опівдня обов'язково псувалась погода і часто дощило.

Розставлені пасочки, крашанки і цукерки швидко забирали цигани роми, що походжали кладовищами у поминальні дні. Хтось на могилках розпивав горілку. Дехто ледве не пікнік влаштовував. А були й такі, що реготали. Вважаю, що це недоречно. Хоча хтозна, може вони згадували смішні бувальщини покійних?

Пригадуються купи сміття на смітниках навколо кладовища. А обабіч дорог і біля лісу взагалі були стихійні сміттєзвалища.

У поминального дня були й приємні, якщо можна так сказати, аспекти. По-перше, це поїздка на машині (поки вона була справна, а батько міг нею керувати) і вихід у світ. По-друге, можна було позадивлятись на красиво одягених жінок (їх було небагато, але тим цікавіше). По-третє, на кладовищі можна було зустріти батьківських знайомих, до яких раніше їздили у гості. Крім того, на кладовища приїздили на старовинних і/або рідкісних автомобілях. Здавалось навіть, що приїхав на ретро-виставку. Ще однією особливістю поминальних днів були спеціальні маршрутки до кладовищ. Було цікаво, який рухомий склад поставлять на маршрути або заберуть з інших маршрутів. А в столиці підсилювали машрути до кладовищ і організовували тимчасові маршрути (наприклад, №740). Саме тому багато років їздив подивитись на комунальні київські автобуси, що підволили людей до столичних кладовищ, розташованих у області(!). Тепер вже дивуюсь, як примудрявся після відвідання померлих родичів, ще й з'їздити через весь Київ, до Лісової. Була й "романтична прогулянка" від нашого міського кладовища до Південного кладовища. Маршрутку, яка майже доїздила до Одеської траси, на поминальний день скасували, тож довелося йти пішки. Є що згадати.

Останнім часом стали приїздити лише на прибирання або прибирали в поминальний день. Без власної машини їздити стало незручно: треба або просити когось (що викликає обмеження по часу збору і часу відвідання кладовища), або користуватись маршрутками (що дорого, з пересадками, ще й у тисняві). А потім додалися ковід і похилий вік батьків. Цього року на заваді "гробків" стала війна. Звісно, й маршрутки їздять рідше, ніж в доковідні часи. Хоча батько їздив прибирати. А ось мама передумала. Каже: "Нехай вибачають". Обставини й правді не сприяють вільному пересуванню. Але якщо й поїду вшановувати в наступні роки, то мабуть, доведеться це робити самому.

Польські супи швидкого приготування "Knorr", що попалися серед продуктового набору з гуманітарної допомоги, надихнули на ще одну дегустацію. Цей різновид напівфабрикатів видався для мене відкриттям, оскільки його я ще не куштував. Все-таки, швидкорозчинні супи менш поширені, ніж вермішелі або локшини швидкого приготування. В усякому разі, на полицях давно не бачив навіть вітчизняні. Що вже казати про зарубіжні, які у нас не продають. Але найбільше мене вразив асортимент супів цієї торгової марки — він налічує аж 16 смаків! Причому серед них були незвичні смаки. Саме тому, майже без вагань, захотів їх продегустувати.

1. Для огляду обрав аж 10 смаків (9 із них довелося замовити в інтернеті) супу "Knorr" з серії "Goracy kubek" (перекладається як "Гаряча чашка"): борщ червоний, томатний з вермішеллю, томатний крем, томатний крем з перцем чилі, гороховий з беконом і грінками, курячий з вермішеллю і грибами лисичками, грибний з шампіньонами і грінками, сирний з грінками, курячий з лимоном, курячий з вермішеллю. Ці супи розраховані на 200 мл.

Доставка обійшлась в половину вартості покупки! Але воно було того варте! Вийшла величезна дегустація. І не лише у фото, а й у відеоформаті.

Дивний гул спостерігався вчора і сьогодні. Це літаки, чи ракети?

Взагалі, дуже багато дивного трапилось сьогодні. Переглядав фотоархів (тому що при очищенні реєстру злітають прев'юшки). Так виявилось, що він неповний. А я ж його декілька разів перебирав. Мабуть, був неуважним. Але все одно дивно, як раніше прогавив.

Потім ще "прикол" — загубив файл. Добре, що знайшов.

А ще цього тижня Ютуб відмовлявся обробляти відео. Начебто, ніяких ефектів не додавав. Хіба що накладання відео, якого чомусь не було на змонтованому відео. Решта — як завжди. Мучився, мучився — плюнув і вирішив перемонтажити. Ледве "залив".

З пригод — примудрився наступити на дзеркало. Чомусь не знайшли для нього кращого місця, ніж підлога (можна ж було поставити під стіл). А я забув, що воно там лежить. Дзеркало, самі розумієте, тріснуло.

Про кицьку взагалі мовчу: шкрябає меблі, нявчить. Мабуть, блохи докучають. І, як минулого року, ні шампуні, ні ошийники не допомагають. Чухається і нявчить. Так і бігає з одного місця на інше.

Війна важко переживається не лише, як пересічній людині, а й як блогеру, оскільки нема можливості подорожувати і досліджувати закинутки — у нинішній час це може бути небезпечним. Крім того, багато чого не можна показувати: військових (а вони можуть потрапити у кадр випадково), блок-пости, військову техніку, стратегічні об'єкти інфраструктури. Можливо, саме через це багато блогерів змінили тематику, або взагалі затихли. Однак нещодавно багато відеоблогерів почали викладати відео про руйнування від війни. Та й у соцмережах викладають знімки. Правда, роблять це трьома способами: 1) офіційно, як журналіст (але не у всіх блогерів є журналістське посвідчення); 2) як волонтери (роздають гуманітарну допомогу від благодійних організацій чи від себе, і паралельно, знімають або фільмують); 3) як добровольці з прибирання або розчищення від завалів.

Особливого бажання споглядати зруйновані населені пункти немає. Але це чи не єдиний можливий контент, що пов'язаний і з туризмом, і зі сталкерством. Тим паче, російсько-українська війна — надовго (хтось каже, що до середини літа цього року; інші — що до осені; деякі взагалі розповідають, що війна триватиме і в наступному році). Та й в інтернеті слід поширювати інформацію про злодіяння русні. Питання лише в тому, як це зробити. Просто поїхати, як на екскурсію, виглядатиме дико.

Мелодія, як у оригінальній версії, однак звучить соковитіше.

Хотів замовити щось поїсти цікавеньке і смачненьке, але виявилось, що доставка у наше місто не працює. Як так?! В більшість інших міст області можна замовити. У Київ також. А до нас — ні. Причому є аж 3 відділення Нової пошти. Можна, звичайно, спеціально поїхати у столицю, однак збільшили вартість проїзду в маршрутках. Враховуючи націнку за доставку, замовляти взагалі буде невигідно.

Так що вимушений обійтися без дегустації та матеріалу для публікацій.

Злості не вистачає не лише на к@ц@пів, а й на вітчизняних конторщиків. У нашому місті давня проблема з комунальними службами, що займаються вивезенням сміття — їх регулярно замінюють. Ось і нещодавно повідомили, що фірму з вивезення сміття розбомбили, тому обслуговування передали іншій компанії. Вагома причина. Але... відходи буде збирати місцева комунальна конторка (мабуть, комерсанти не захотіли ризикувати і працювати під час війни).

Договір публічний, не треба перезаключати. Ну, добре! Вартість послуг залишили без змін. Теж добре! Лише необхідно дізнатись номер особового рахунку. Дали контактні телефони. Я вже підготував урочисту "промову" ("послати на куй" за зручний сервіс). Але куй додзвонишся. Не беруть слухавку по одному номеру. На іншому — скидають. Що робити? Не платити?

Може порадите якийсь дієвий застосунок для автодозвону?