Не планував сьогодні нічого писати, але найшло натхнення і захотілося поділится спогадами і думками про перервану традицію, що пов'язана із сьогоднішнім днем. Хоча, здається, про це вже писав? Ну, значить, напишу ще раз.
Щороку, в наступну неділю після Великодня, їздили на кладовище поминати померлих родичів. Часто це не обмежувалось однією поїздкою, і напередодні "гробків" або Поминального дня, приїздили, щоб прибрати біля могил: згребти і винести опале листя, старі вінки, штучні квіти, сміття, підрізати гілки або вирвати самонасіяні деревця, підсипати грунт на могилках, висадити квіти, пофарбувати оградки). До кладовища добирались, переважно, на власному авто. Хоча одного разу ходили із мамою і сусідкою пішки. З сьогодення це здається чимось фантастичним.
До відвідування кладовищ ставився, як до усталеного ритуалу, що зводився до поїдання крашанок, пасок і цукерок біля могил спочилих предків. Звичайно, основна мета була інша — вшанування померлих родичів. Можливо, в цей день був привід згадати тих, кого нема. Але я застав лише бабцю. Інші дідусі та бабусі померли ще до того, як я народився. Та й то, вичавити спогади вдавалось рідко, бо бабця померла, коли я був дитиною. Тому замість спогадів приходили сумні думки про тлінність життя і швидкоплинність часу. "Поспішайте, у вас мало часу!" — лунало у голові фрази з одного російського треку. Іноді згадував пісні, хоч вважав, що це було недоречно. Але частіше замислювався над кількістю з'їдених солодощів та підступний карієс.
На кладовищі було гнітюче враження. Навіть тоді, коли було сонячно. Підсилював гнітючу атмосферу вітер. Скільки їздив, пригадую, було дуже вітряно. Тому мама стояла біля свічки та прикривала її від вітру. Але полум'я сбивалось вітром або згасало, тож, поки свічка догоряла, її доводилося запалювати по декілька разів. А з опівдня обов'язково псувалась погода і часто дощило.
Розставлені пасочки, крашанки і цукерки швидко забирали цигани роми, що походжали кладовищами у поминальні дні. Хтось на могилках розпивав горілку. Дехто ледве не пікнік влаштовував. А були й такі, що реготали. Вважаю, що це недоречно. Хоча хтозна, може вони згадували смішні бувальщини покійних?
Пригадуються купи сміття на смітниках навколо кладовища. А обабіч дорог і біля лісу взагалі були стихійні сміттєзвалища.
У поминального дня були й приємні, якщо можна так сказати, аспекти. По-перше, це поїздка на машині (поки вона була справна, а батько міг нею керувати) і вихід у світ. По-друге, можна було позадивлятись на красиво одягених жінок (їх було небагато, але тим цікавіше). По-третє, на кладовищі можна було зустріти батьківських знайомих, до яких раніше їздили у гості. Крім того, на кладовища приїздили на старовинних і/або рідкісних автомобілях. Здавалось навіть, що приїхав на ретро-виставку. Ще однією особливістю поминальних днів були спеціальні маршрутки до кладовищ. Було цікаво, який рухомий склад поставлять на маршрути або заберуть з інших маршрутів. А в столиці підсилювали машрути до кладовищ і організовували тимчасові маршрути (наприклад, №740). Саме тому багато років їздив подивитись на комунальні київські автобуси, що підволили людей до столичних кладовищ, розташованих у області(!). Тепер вже дивуюсь, як примудрявся після відвідання померлих родичів, ще й з'їздити через весь Київ, до Лісової. Була й "романтична прогулянка" від нашого міського кладовища до Південного кладовища. Маршрутку, яка майже доїздила до Одеської траси, на поминальний день скасували, тож довелося йти пішки. Є що згадати.
Останнім часом стали приїздити лише на прибирання або прибирали в поминальний день. Без власної машини їздити стало незручно: треба або просити когось (що викликає обмеження по часу збору і часу відвідання кладовища), або користуватись маршрутками (що дорого, з пересадками, ще й у тисняві). А потім додалися ковід і похилий вік батьків. Цього року на заваді "гробків" стала війна. Звісно, й маршрутки їздять рідше, ніж в доковідні часи. Хоча батько їздив прибирати. А ось мама передумала. Каже: "Нехай вибачають". Обставини й правді не сприяють вільному пересуванню. Але якщо й поїду вшановувати в наступні роки, то мабуть, доведеться це робити самому.
