Остання зустріч

(засновано на реальних подіях)

Субота. Теплий сонячний день жовтня. Навіть не день. А ранок…

Любити важко. А ще важче любити на відстані. Любити і знати, що ніколи ти не будеш з ним. Але серцю не накажеш. Воно любить і вірить. Тільки у що вірить? Не відомо.

У цю суботу вранці вирішувалося одне важливе питання: поїде вона до нього чи залишиться вдома? Вона я дуже хотіла туди поїхати, дуже.

Мобільний сповістив мелодією «соні еріксон» про те, що прийшла смска. Дівчина натиснула «Переглянути» і прочитала повідомлення. «Доброго ранку, мала. Просто надсилаю поцілунок.» І посміхнулася. Приємно, коли кохана людина надсилає тобі смски з такими словами. Одразу на душі тепліше стає. Звісно, вона відповіла йому: «Доброго ранку. Мені приїздити?» І так вони переписувалися. Вже зневірившись, дівчина сіла за комп’ютерний стіл. По радіо на кухні сповістили, що «В Києві десята година». І рівно о десятій їй прийшла смска. Знову «Переглянути» і читає: «Я йду у звільнення». Її радості не було межі. Але показувати цю радість при мамі дівчина не хотіла.

Вона вимкнула комп’ютер і пішла до своєї кімнати. Щойно за нею зачинилися двері, їй захотілося підстрибнути до стелі від радості. Це почуття розпирало її зсередини.

Вона почала збиратися, швидко в голові перебираючи варіанти одягу. В результаті довелося одягнути спортивний костюм і кросівки. Швидко написала смску подрузі і відправила. У відповідь отримала коротке і тверде «Ок». Мама теж збиралася йти з дому. Майже одночасно з нею вийшли з будинку. Мама в одну сторону, а вона в іншу. Їй так хотілося кричати від щастя. (Адже цілий місяць не бачити його… Це так важко.)

Майже бігцем пішла на зупинку. І все одно не встигла – «одиничка» поїхала без неї. Тож дівчині довелося чекати «шість а». Чекала якихось нещасних кілька хвилин, а здалося, що цілу годину.

Незабаром вона вже їхала на автовокзал. Здавалося, що маршрутка навмисно їхала повільно. Подумки вона вже мчала у Дніпро, до нього. Хоча насправді була ще в Нікополі. Так завжди буває, коли довго чекаєш чогось, а дочекавшись – не можеш наздогнати у часі. Здається, що час завмер. Але час не може зупинитися. Він йде своїм ходом, і його неможна ні обігнати, ні зупинити, ні сповільнити його хід.

За вікном проносилися люди, зупинки, повороти, дерева. Вона все ближче під’їжджала до потрібної їй зупинки. «Ще трохи і я буду виходити», - думала вона. Що було правдою. А душа веселилася, хоча було трохи тривожно. Вона боялася, щоб її телефон не задзвонив. Тільки не це.

«Восьмий квартал», «Некрасова», «Автовокзал». Нарешті. Дівчина вийшла і попрямувала до пішохідного переходу. Ще трішки, ще крапельку. Швидко перейшла дорогу і ось вже будівля автовокзалу. Увійшла і – о, жах! – черга в обидві каси одночасно. Ну нічого. Вони швидко зникнуть. Вже майже перед віконцем у неї задзвонив телефон. «Тато викликає».

- Ало? – відповіла вона

- Привіт! – сказав голос брата.

- Мама вже поїхала туди, - випалила дівчина.

- А ти де?

- Гуляю, - відповіла і поклала трубку.

Він, правда, ще раз дзвонив, але вона не стала відповідати. Вже її черга підійшла і потрібно було купувати квиток.

- На Дніпро, найближчий, один, - сказала вона і поклала у комірку двадцять гривень.

З-за скла касирка назвала суму. Дівчина не очікувала її почути…

- Двадцять чотири п’ятдесят.

Довелося додати ще п’ять гривень. А що поробиш, усе дорожчає в країні. (Гади!) Проте ціна не перешкода для її радості. Касирка штовхнула комірку з квитком і рештою. Вона глянула на час – одинадцять годин рівно. Подумки прикинула, о котрій буде там і скільки часу у них із ним буде на те, щоб побути вдвох. Вийшло, що о тринадцятій приїде, і п’ять годин погуляє з ним. Не погано. Щоправда, хотілося побути з ним трохи більше, але і за це вона була вдячна. (Проти часу не попреш. Це сильний вартовий.)

Дівчина вийшла на платформу і відшукала свою маршрутку. Увійшла і сіла на своє місце. От і все, тепер діло за водієм і часом. І стала чекати.

Далі буде...

"Вона сиділа у ванній і тихо й беззвучно плакала. А на тому місці, де мали бути крила, були свіжі криваві рани. Сльози текли по обличчю і капали у воду. Їй боліло, боліло... Вода вже вихолола, а вона все сиділа і плакала, відкриваючи рот у німому крику...

Ще учора вона літала, підіймалася високо у небо, насолоджуючись тією свободою, яку пізнала за стільки років свого земного існування. Ще учора вона жила, по-справжньому, на повні груди, вільно... Та це було учора. Тепер вона сиділа і плакала, розуміючи, що більше крила не відростуть.

Вона знає, що пройде час, рани загояться, біль вгамується, але шрами... вони завжди нагадуватимуть їй про ті крила, які вона втратила не за своїм бажанням.

Ще не одну годину вона просиділа у ванній, оплакуючи втрачену свободу. Лише коли відчула холод, зрозуміла, що треба вилазити з холодної води. Огорнувшись рушником, вона вийшла з ванної і, залишаючи за собою мокрі сліди на килимі, попрямувала до кімнати, щоб одягнутися.

Дарма вона сподівалася, що в одязі їй стане тепліше, що зігріється. Навіть гарячий чай їй не подарував того тепла. Як не подарував і спокою. Тепер вона намагатиметься заново почати своє життя. Та чомусь їй цього не хотілося, хоча й розуміла, що треба. Увесь білий світ став для неї темним, наче її поглинула темрява, яку і світло ліхтаря не розгонить.

Вона залізла у ліжко, закуталася теплою ковдрою і... провалилася у сон. Сон був важкий, неспокійний, тривожний... Вона блукала по ньому, як у лабіринті, намагаючись знайти вихід, та знаходила лише тупики. З чергового тупика її вирвав телефонний дзвінок. Вона йшла на той звук, доки її свідомість не повернулася у реальність, і вона зрозуміла, що то телефон дзвонить. Розплющивши очі, вон ще деякий час лежала і дивилася у стелю, прокручуючи в голові сон і відчуття від нього. Вона намагалася зрозуміти, що відчувала, згадати, що їй наснилося, зрозуміти, що це означає... А телефон тим часом усе дзвонив і дзвонив. Та коли вона простягла руку до нього, він перестав дзвонити.

Оглянувши кімнату і зрозумівши, що вона вдома у своєму ліжку, згадала, чому серед білого дня вона спала. І біль, відчай і смуток знову заповнили її свідомість. І рани знову почали боліти, але вже не так сильно, як п'ять годин тому, коли вона сиділа у ванній. Отже, жити можна. Тільки вже по-іншому. Без свободи і крил..."

Мысли о декупаже посещали и раньше, но теперь они стали реальными.
В кладовке, как у любой хозяйки, скопилось много разных банок, бутылей и прочей стеклянной посуды. Но есть такие баночки с завинчивающимися крышечками, в которые даже моя рука не пролазить. Вот и решила, чтобы не выбрасывать и не мучится мытьем - сделаю-ка я из них емкости для хранения рассыпного чая.
Результат ниже на фото.


Это пока только первая. Еще две будут.

P.S. Не судите строго - я только учусь. Приму любые советы по этому виду творчества.

Всем привет!
Лет около 10 назад я впервые СПЛЕЛА бисером картину по технике "крест". Такой техникой девчонками мы во дворе плели браслеты. После первой небольшой своей работы я решилась на крупную работу в технике "крест". И для этой работы я выбрала большую красивую картинку. Дальше будут только фото с небольшим описанием изображенных на них предметах.
И так, поехали!
Фото 1: схема для вышивки крестиком. Размер: 28,5х43 см. (Журнал "Вишивала я узори" на укр.языке.)


Фото 2: схема переделанная для плетения бисером в технике "крест". Размер: 66,5х96,5 см. (Схемку рисовала дважды: первый раз на миллиметровке, второй раз - на обычных листах с тетради в клетку, которые потом склеивала между собой.)


Фото 3: материалы для работы.


Фото 4: первый ряд.


Фото 5: полтора часа работы.


Фото 6: первая половина картины (не полная). Не полная, потому что фигурно сделано.


Фото 7: вторая половина картины (не полная).


Фото 8: соединены обе не полные половины картины. И первую половинку я уже потихоньку доделывала вниз.


Следующий пост будет уже с полностью готовой работой.
P.S. В прошлый раз я не смогла ее закончить из-за отсутствия нужного бисера. Пришлось распустить и, заменив один цвет двумя другими, я снова ее начала. И в этот раз я ее закончу.
Я не знаю сколько бисера уйдет на эту работу, но если бы подсчитывала, то получилась бы самая дорогая картина.