Він був у формі, але тільки у чорній (колір вона помітила пізніше), з пакетом в руках. Вони поцілувались і, немов змовившись, пішли на трамвай, який прямував до парку імені Т.Г.Шевченка. Це дуже гарний і великий парк. Певно, найкращий в усьому місті. Вони зайняли місце в самому кінці трамвая. Дівчина стояла навпроти Павла, який обперся на стінку з поручнем. Усю дорогу вонии мовчали. Інколи він щось казав їй, іноді вона щось казала йому, але здебільшого мовчали. Зі сторони вони, певно, були схожі на двох закоханих, які за довгі роки спільного проживання набридли одне одному. Складалося враження, наче вони ображені одне на одного. Але це було не так. Просто ніхто з них не хотів показувати те, що відбувалося у душі.

Вона насолоджувалася кожною секундою, проведеною поряд з ним. Трамвай підіймався вверх по достатньо крутому схилі. В кінці останнього вагона трамвая не дуже добре стояти – сильно теліпає зі сторони в сторону. Їхнє мовчання продовжувалося до тих пір, поки вони не вийшли на своїй зупинці. Було жарко і дівчина зняла куртку від костюма. Вони вдвох перейшли через дорогу і попрямували униз по схилу, що вів до парку. Лише тоді їхнє мовчання, яке починало дратувати, перервалося. Їхній шлях лежав повз шикарне кафе. З виду це кафе було дорогим, що по суті підтверджували дорогі джипи та іномарки, розташовані перед закладом. Вони говорили, жартували, сміялися. Їм було добре. Перед центральним входом парку стояли авто. Багато авто. Їх капоти і дзеркала були прикрашені стрічками різного кольору. Але одна з усіх була наряджена шикарно - це була машина наречених. Кожного разу, коли дівчина приїздила до нього у суботу, вона бачила весільні кортежі. Іноді вони вдвох бачили їх. Ось і тепер на їхньому шляху чиєсь весілля. (Їй іноді здається, що то знак того, що вони з ним повинні і будуть разом. Але це лише її думки, наближені до фантазії.)

Вони повернули вліво і пішли до іншого входу до парку. Дерева скидали листя, застилаючи землю гарним кольоровим килимом. Пройшовши по алеї і відшукавши пристойну лавку, вони присіли. Так добре сидіти в парку на лавці з коханою людиною. Вони обіймались, цілувались, насолоджувалися природою, спостерігали за підлітками, які дуркували, кидаючи одне на одного опавши листя.

- Ходімо на міст, - скоріше попросила ніж запропонувала дівчина. І вони попрямували до мосту.

Це єдиний міст, який має свій звичай. Суть цього звичаю у тому, що кожна пара, яка уклала шлюб, їде на цей міст. Але вони – наречені – не просто так приїжджають сюди. Вони купують або замовляють навісний замочок і вішають його на перила цього мосту. Замок може бути або простий, або з написом імен чи побажання. Пройшовши по цьому мосту, можна побачити стільки замків… А ще міст веде на острівець, на якому є невеличкий парк чи скверик, розваги для дітей, пляж і набережна.

Вони пройшли через міст і, не зупиняючись, пішли далі. Йшли поряд, в сторону пляжу. (Тоді вона вперше побачила його.) Алея вела униз. Потихеньку, не поспішаючи вони йшли по алеї. Дівчина була зачарована красою цього острівця і тим, що відкривалося її очам. Вони кудись звернули. Градус схилу збільшився. Йти було так легко і вільно. Вони проходили повз якогось місця, під мостом для потягів. Воно було огороджено парканом, схожим на сітку. Вона побачила двох дівчат і чоловіка, який тримав повід коня. Їй раптом так захотілося проїхатись верхи на цьому самому коні, на якому сиділа дівчина. Вона мріяла про те, щоб з Павлом удвох помчати кудись верхом на конях; щоб були тільки вони – він і вона, і більше нікого. Вона жадала свободи з ним одним. І тільки з ним. Під час їхньої прогулянки їх супроводжувало все те ж мовчання. Але воно іноді переривалося їхнім невеличким діалогом. Ноги стомилися. Хотілося присісти де-небудь, але поряд не було жодної лавки. І їм довелося йти далі. Доволі велику відстань вони пройшли. Дівчина йшла по бордюру. А він поряд, тримаючи її за руку. Ні, не тому, що вона могла впасти чи спіткнутися, а просто так, щоб нікуди не втекла, як на автовокзалі. Раптом сержант її зупинив і притягнув до себе. Він обійняв її за талію і поцілував. Коли вона з ним цілувалася, то не відчувала ні гіркоти, ні смаку пива, ні запаху сигарет. З ним приємно було цілуватися. Він не курив, майже не вживав алкоголь, і тому його поцілунок був солодким і приємним. Його губи завжди були вологі, не пересохлі, не потріскані, ніжні. Його посмішка… Її неможливо описати. Її потрібно тільки бачити. Він посміхався красиво. У нього була посмішка янгола. Така красива, чиста, відверта, добра, ніжна – як і він сам. (Шкода, що вона не запам’ятала її.)

Вони дійшли до пляжу. У Дніпрі чудовий і великий пляж. Тут чистий пісок, якщо не брати до уваги зелень, яка зустрічається доволі часто. Вони не стали йти далі, так як час невблаганно йшов, наближаючи їхню розлуку. Павло повинен повернутися у розташування до вісімнадцятої години. Їй було сумно, що так швидко летить час.

Він запропонував дівчині піти до води і вона погодилася. Вони перетнули пісок, який уповільнював хід, і опинилися біля води. Їй було приємно йти по пляжу з тим, хто став володарем її серця. (Вона справді його любила. І він про це знав. Вона йому сказала, коли розсталися, що не зможе поїхати до нього. Відтоді вона не переставала його любити.) Рука в руці, пісок, море, сонце… Майже як влітку, тільки різниця в тому, що зараз не літо, а осінь. А вони хотіли ще влітку піти на пляж, по засмагати, покупатися… Але не вдалося. Та нічого.

Дійшовши до кінця, вони вийшли на алею і пішли назад, геть з пляжу, з острова і з парку взагалі.

Далі буде...

Нарешті вони досягли місця призначення. Вона з великою радістю залишила маршрутку і попрямувала до виходу з автовокзалу. За ті небагато поїздок вона встигла запам’ятати це місце, як свої п’ять пальців. Та і саме місто Дніпро стало для неї рідне. Вона така радісна, в салатовому костюмі, з посмішкою на вустах, йде по вулиці, і їй байдуже, що думають перехожі. (Ще не раз щаслива посмішка буде з’являтися на її маленьких незіпсованих косметикою губах. Ще не раз у карих очах буде спалахувати вогник маленького щастя при згадці про нього.) Дівчина йшла неспішно, знаючи, що Павло й досі десь на ринку. Скільки разів вона ходила цим шляхом на Привокзальну площу, проходячи повз усіх цих крамниць, бутиків, яток з пресою, повз бабусь, що торгують насінням і горішками. Їй здавалося, що вони вже запам’ятали її і звикли до неї. Коло бордюрів стояли маршрутки з табличками з назвами містечок, селищ і сіл. Коло цих маршруток стояли водії і пасажири. Посеред дороги пролягала колія у два напрями. По цій колії ходять трамваї. Їй особливо подобалося, коли проїздив трамвай і земля під ногами дрижала. Одразу відчувалося, що трамвай дуже важкий. Звісно, що усі вони важкі, але цей був найважчий і важив, певно, більше за інші. Вона обожнювала, коли він проходив повз, змушуючи землю дрижати. По ліву руку від неї розташувалися будинки в три-чотири поверхи. В них усі перші поверхи були віддані під крамниці і бутики. З усіх цих магазинів її найулюбленішими були лише два – «Книги» і «Дім фараона». Особливо останній. Вона обожнювала туди заходити. Їй подобалася аура, створена ввічливими і приємними продавцями.

Коли заходиш всередину, тебе огортає тиша і благодатний спокій. Ти немов потрапляєш в інший світ, більш кращий. Де час не має влади ні над ким і ні над чим. Де твоя душа розслаблена і ти ні про що не турбуєшся і нікуди не поспішаєш. Де змішались одразу кілька древніх світів, націй, божеств. Усі ці статуетки, кулони, вироби з металу, дерева, скла і каменів наближають тебе до вищої ступені насолоди і спокою – до нірвани. Там є фігури різних тварин, фігури людей і птахів. Там можна придбати кулон-талісман для чого завгодно – від кар’єри до кохання. Є дармовіси-талісмани. Але туди мало людей заходить. Напевно, не усі цінують те, що можна відчути, зайшовши у цей дивовижний світ спокою.

Вона пройшла цей магазин і попрямувала до супермаркету електроніки «Фокстрот», щоб там присісти на лавку. Привокзальна площа – це місце має декілька призначень. По-перше, тут розташована кінцева зупинка трамваїв номер один і номер одинадцять. Тут вони розвертаються і знову слідують по своєму маршруту до другої кінцевої зупинки. Ось так вони і їздять по замкнутому колу, який не в змозі розірвати. По-друге, тут є маршрутки, які слідують кудись за межі міста. По-третє, перед площею розташована будівля залізничного вокзалу. Це і є головний пунктик, через який площу назвали Привокзальною. Саме за цією будівлею знаходиться безліч колій, які ведуть у різні напрямки. Тут, на площі, перед «Фокстротом» тиняються цигани, пропонуючи перехожим поворожити на руці. Вона завжди намагається не говорити з ними.

Дівчина пройшла повз циганки, яка спробувала заманити її пропозицією поворожити. Але вона не повелася на ці хитрощі. Їй і так було відомо, хто чи що чекає на неї попереду. Знайшовши майже вільну лавку, вона присіла і стала чекати. Біля цієї лавки стояло двійко закоханих. Вони весело про щось розмовляли, сміялися і жартували. Вони очевидно кудись зібрались. Сонечко вирішило порадувати всіх своїм теплом. Поки дівчина сиділа на лавці, їй подзвонив друг. Поговоривши з ним трохи, вона попрощалася. Подумки вона молила бога, щоб більше ніхто їй не дзвонив. Дівчина не бажала, щоб хтось відволікав її у цей чудовий день. Так, як вона була у светрі з короткими рукавами, їй стало трохи жарко. Хлопець, що стояв за спиною, вирішив щось купити і пішов до ларьочка. Дівчина залишилася чекати. Через декілька хвилин він йшов назад, а за ним ув’язалася циганка. Він їй щось казав, але вона не відставала. Вони йшли в їхньому напрямку. Бачачи наполегливість цієї ворожки, вона вирішила залишити місце на лавці і пішла прогулятися по площі. Не знаючи куди піти, дівчина попрямувала до потягів. Потяги – це її слабкість. Вона обожнює їздити ними. Та й взагалі, вона дуже полюбляє подорожувати, будь-яким транспортом, окрім літаків. Їй ще ніколи не доводилося літати літаком. А оскільки вона боїться висоти, то ні за що не зійде на літак.

Віддаляючись від того місця, де вона кілька секунд тому насолоджувалася теплом жовтневого сонця, дівчина наближалася до будівлі залізничного вокзалу, обходячи його зліва, і минаючи кафе з такою теплою і веселою назвою «Пузата хата». Вона йшла прямо на платформу. На першій колії стояв «Столичний експрес». Вона одразу зупинилася ненадовго. А потім пішла вздовж потяга. Її думки раптом здобули меланхолійний характер. А усмішка на вустах то з’являлась, то зникала. Вона навіть не знала, чому пішла туди. День, коли товариш сержант демобілізується і залишить Дніпропетровськ, безжально наближався. Їй так хотілося повернути свій двадцять перший день народження, день їхнього знайомства і всі наступні дні… Вона боялася думати про їхню розлуку, але все ж думала, не в змозі керувати своїми думками. Дівчина повільно йшла по перону, не маючи сил зупинитися. Таким спокійним і розслабленим кроком вона могла йти довго. І хто знає куди може дійти. Це відчуття спокою гіпнотизувало усі її рефлекси і рухи. Їй здавалося, що вона наче літає. Дівчина йшла, уявляючи, як буде проводжати його, дивлячись услід потягу і зберігаючи на губах прощальний поцілунок, а в душі надію на зустріч у майбутньому. Вона знала, що буде плакати, коли він буде віддалятися від вокзалу. Ноги несли її вперед. Вона кинула сумний погляд на будівлю і усередину її. Їй хотілося зайти туди, але якийсь страх не дозволив повернути вправо. Те, що вона побачила через скло, полонило її. Вона порівняла цю красу і велич зі своїм нікопольським вокзалом. «Яка велика і гарна будівля. Не те, що наша. Наша і поряд не стояла», - подумала вона. Тоді дівчина вперше побачила вокзал міста Дніпропетровськ. Зачарована цією красою, вона побрела далі, повернувшись до своїх сумних думок.

Вона вже наближалася до кінця платформи, коли задзвонив телефон. Відповіла. Це був Павло. Він уже звільнився і приїхав на Привокзальну. Вони домовилися, що вона зараз підійде до центрального входу вокзалу і на сходах буде його чекати, поки він не підійде. Обійшовши будівлю з іншої сторони, вона попрямувала на вказане місце очікування. При цьому вони не переривали зв’язок. Через це вона почула слова, які залишили в пам’яті і в душі м’який і теплий слід, а саме: «З’явись, сонце». Вона не знала, спеціально він їх промовив чи вони випадково вирвались, але їй було приємно це почути. Нарешті вони знайшли одне одного. Вони зустрілися.

Далі буде...

Час, як на зло, йшов повільно. Тягнувся, мов резина. Вона вирішила подзвонити йому і сказати, що виїде об одинадцятій годині з автовокзалу. Напам’ять знаючи номер, її пальці швидко забігали по кнопках. Прослухавши гудків п’ять - скинула. Через декілька секунд телефон заграв мелодією Олексія Хворостяна «Бросок на небеса». (Саме ця мелодія стояла на виклик, коли дзвонив Павло. Адже він солдат, сержант. Коли вони познайомилися, а це було на її день народження, він був у званні молодшого сержанта.) Дівчина натиснула кнопку «Відповісти» і піднесла телефон до вуха.

- Ало, - трохи кокетливо промовила це ненависне і набридле їй стандартне слово.

- Привіт! – Почувся його голос.

Такий ніжний і приємний, зовсім інший, голос. (Вона завжди намагалася уявити його обличчя, коли говорила з ним по телефону. Але його голос був відмінністю від його ж голосу вживу. Здавалося, що вона балакає з іншою людиною.)

- Як ти? – Спитав Павло.

- Нормально, - відповіла вона.

- Ти де? – Поцікавився він.

- На автовокзалі. Ми виїжджаємо об одинадцятій годині рівно, - сказала дівчина і, глянувши на час, додала: - Скоро будемо їхати.

- Це ти приїдеш о тринадцятій?

- Так.

- Отже я встигну сходити на ринок. Коли приїдеш, набереш мене, - дав він вказівку мені.

- Гаразд, - відповіла вона и вони роз’єдналися.

У ті хвилини вона була найщасливішою. «Ми побачимося. Побачимося», - думала дівчина і, не приховуючи радості, усміхалася. Їй було дуже добре. Дуже добре.

А час, як на зло, йшов повільно. Через кожні дві хвилини вона дивилася на годинник і подумки просила: «Ну поїхали вже». І ось жіночий голос оголосив відправлення її автобусу з автовокзалу Нікополя. Вона ледь не закричала від радості. В її очах спалахнув вогник немаленького щастя, яке відчуває закохана людина. Душею і подумки вона пролітала ті місця, які запам’ятались їй найбільше. Проте дівчина знала, що тепер їй треба довіритись часові і водієві, і спокійно чекати.

Вони виїхали з міста, минувши університет, проїхавши через міст. Вона відчувала, як в по венах вирує адреналін. Емоційне напруження дасться взнаки тільки ввечері,коли вона буде вже вдома. Невідомо, з якою швидкістю вони їхали, але їй здалося, що автобус їде не достатньо швидко. Їй хотілося хоч якось згаяти час, але не знала як. Можна було б поспати. Але їй не вдалося заплющити очі через збуджений стан. З тих пір, коли вона почала їздити до нього у Дніпро, знаком пройденої половини шляху був міст, що завертав на Запорізьке шосе. І поки вони до нього не доїхали, їй доводилося дивитися на минаючі за вікном голі поля, котрі по-своєму були прекрасні, особливо вдалині; на дерева, що ростуть недалеко від дороги вздовж шосе. Це було так нудно, що хотілося вити. Проте, коли вона побачила покажчик з написом «Січ», їй стало веселіше. Вона знала, що недалеко той самий міст.

Невдовзі транспорт досяг того моста і вони з’їхали на Запорізьке шосе. У ці хвилини їй не було нудно. Дівчині здавалося, що ще декілька кілометрів і вони будуть на місці. Увесь шлях – від Нікополя до Дніпропетровська – вона думала про нього, про свого сержанта. У той день, такий радісний для неї, вона навіть і не підозрювала, що це їхня остання зустріч.

Їй згадалися попередні зустрічі. Вона уявляла майбутні зустрічі, серед яких була і ця. Вона думала, що вони повинні зустрітися з ним до дембеля ще максимум два рази, тобто, без цієї, вона мала поїхати до нього ще один раз. Проте доля розпорядилася інакше.

Дівчина знала, що ця радість зустрічі повинна скінчитися. Але не думала, що так швидко. Вона їхала до коханого з посмішкою на вустах, і повинна розпрощатися з ним теж з посмішкою.

Невдовзі вони досягли мети. Залишилося лише пройти невеличку перешкоду – доїхати до автовокзалу. Немає нічого гіршого, ніж їхати по великому місту, де можуть виникнути затори. Але найбільше за все її дратувало те, що вони зупинялися на світлофорах. А у великому місті на широких дорогах, розділених на три-чотири полоси в одному напрямку і стільки ж в іншому, ці зупинки на червоне світло не дуже радують. Адже світлофори передбачені для усіх напрямків. Тому і стояти доводилося трохи довше, ніж у її маленькому містечку. Але це лише невеличка перепона, яка закінчувалася, коли вмикалося зелене світло.

Дніпропетровськ – велике місто, яке є областю для маленького Нікополя. Дніпро велике і галасливе місто. Його жителі дуже метушливі люди. Навіть сама аура в ньому не дуже приємна. Восени, особливо у дощові дні, місто здається сірим і холодним. Холодні вітри доповнюють його відчуженість. А влітку тут спекотніше, ніж де інде. Адже в місті дуже багато авто, від яких йде багато викидів вихлопних газів, що забруднюють і так задушливе повітря. А ще тут є один вид транспорту, який неможливо побачити в Нікополі – це трамвай. І вона достатньо наїздилася трамваєм.

Далі буде...