Тетяна Серветник, Rzeczpospolita (Польща)

За результатами досліджень Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), кількість прихильників суверенітету України зростає, коли Росія конфліктує з іншими державами або на її території стаються теракти, пише Тетяна Серветник.

«У 1994-1996 роках Росія воювала в Чечні. Чимало українців усвідомили тоді, що якби Росія і Україна були єдиною державою, їхні діти мали б воювати і гинути на Північному Кавказі. Кількість прихильників української незалежності зросла з 56 до 71%», – цитує авторка статті коментар керівника КМІС Валерія Хмелька тижневику «Дзеркало тижня». У статті зазначається, що та сама ситуація склалася і після теракту в московському театрі на Дубровці у 2002 році. За незалежність країни виступили 77% українців. При цьому рекордні показники (82%) зафіксовані у 2008 році – після війни Росії з Грузією за сепаратистську Південну Осетію. Як зазначається в статті, на думку соціологів, загроза втрати територіальної цілісності сильніше впливає на суспільну думку.

«Якби не Росія, в Україні не було б такого явища, як патріотизм», – жартують на російських порталах, як цитує видання.

На проросійському півострові Крим, де в 1990 році суверенітет України підтримали 36% мешканців, тепер за незалежність виступає 71%. Попри сепаратистські настрої, тільки 27% жителів Криму виступають за інтеграцію з Росією, набагато більше таких людей на сході України, закрема в Луганській та Харківській областях, йдеться в статті.

«Серед мешканців Криму – чимало росіян, які мають родичів на батьківщині. Вірогідно, вони отримують більше інформації про те, що там відбувається, ніж жителі східних областей України», – цитує видання коментар пана Хмелька. І, як сказав виданню київський політолог Василь Зоря, «жителі Криму розуміють, що їхні перспективи в Україні кращі, ніж в Росії, де їх можуть не помічати. Тому я сумніваюся, що побоювання щодо відокремлення півострова від України в результаті якогось конфлікту були обґрунтовані».

16 вересня  1979 року з метою запобігання частим викидам метану, вугілля та породи, у донецький шахті «Юнком» в м. Юнокомунарськ на глибині 903 м між вугільними пластами «Дев'ятка» та «Цегельний» було здійснено підземний ядерний вибух потужністю 500 тонн тротилового еквіваленту.

Правду про те, що насправді відбулося в шахті «Юнком» 16вересня 1979 року, жителі Юнокомунарівська дізналися лише через 12 років після публікації в журналі «Собеседник». Перед цим уже багато хто звертав увагу на дивні захворювання, офіційні діагнози яких явно не відповідали симптомам та ознакам. Замислювалися також, чому в містечку та довколишніх селах різко зросла смертність…

Шахта «Юний комунар» (або «Юнком») виникла ще до Жовтневої революції. Заснований наприкінці ХІХ століття металургійний завод в Єнакієвому потребував вугілля. Саме тому «Російсько-бельгійське металургійне товариство», яке у той час володіло заводом, почало видобувати паливо недалеко від виробництва. Шахта була закладена серед голого степу, в 1908 році, а перше вугілля дала у 1911. Назву підприємство отримало на ім'я глави правління АТ – Андрія Бунге. Так само стало називатися і селище біля нього. Втім під цією назвою воно проіснувало недовго, оскільки вже в 1920 році більшовики змінили назву шахти на «Юний комунар», а селище перетворилось на Юнокоммунаровськ.

Так за період з 1959 по 1979 рік тут сталося 235 викидів газу, 28 з яких закінчилися загибеллю гірників. Радянська преса, зрозуміло, не повідомляла про ці події. Тому багато хто і зараз вважає, що в Радянському Союзі виробничий травматизм був значно нижчий, ніж в незалежній Україні. Насправді це не так – жителі Юнокоммунаровська зі здриганням згадують часті похорони своїх односельців.Саме з метою зниження загазованості пластів, за офіційною версією, на шахті в 1979 році був проведений ядерний експеримент.

Вибух 1979 року так і залишився єдиним у своєму роді. Він жодного разу не був повторений, хоча небезпечних «газових» шахт і в Донбасі, і в Союзі взагалі, окрім «Юнкома», було предостатньо. Скоріш за все, експеримент і не був розрахований на досягнення тієї мети, яка сьогодні вважається офіційною. Або ті, хто його проводив, були повними ідіотами, бо піддали небезпеці тисячі людей та викинули даремно мільйони державних коштів. Або ж вибух на «Юнкомі» мав зовсім іншу мету — військову.

На користь військової версії говорить і той факт, що вся документація, пов'язана з експериментом, була свого часу вивезена до Москви і до сьогодні є секретною. Через це на сьогоднішній день немає чіткої відповіді, що саме відбувається в надрах шахти, і які надалі будуть наслідки вибуху. З цього приводу є декілька припущень, які будуть наведені нижче. Доки ж повернемося у вересень 1979 року, щоб побачити, як все відбувалося того дня.

Об’єкт «Кліваж»  16 вересня жителі вулиць, прилеглих до шахти «Юний Комунар», були вимушені на цілий день покинути свої будинки. За одними даними, їх повідомили, що будуть проводити якісь вибухові роботи на шахті, за іншими евакуацію пояснили навчаннями цивільної оборони. Нині свідоцтва очевидців різняться, але швидше за все працівникам шахти дійсно повідомляли деякі деталі майбутнього експерименту, а в селищі, де шахтарі були основним населенням, ця інформація не могла не стати загальновідомою.

Хто міг, самі виїхали з будинків до вечора, тих, кому нікуди було йти, вивезли організовано, машинами, на заміський став, де працювали польові кухні. Евакуювали найближче до шахти селище, яке називалось Стара Колонія. Довкола його оточили внутрішні війська. У новій частині Юнокоммунаровська, що складається з багатоквартирних будинків, евакуаціяне проводилася.

Ядерний заряд для «Юнкому» був виготовлений в закритому місті атомників Арзамас-16. Це був триметровий металевий циліндр діаметром 80 см. Камерадля розміщення заряду була обладнана на глибині 903 метри між вугільними пластами. Аби недопустити викиду газоподібних продуктів вибуху, камера була перекрита залізобетонними перемичками завтовшки 6-10метрів. У результаті вибуху жителі, що залишилися в місті, відчули сильний підземний поштовх, місцями з полиць падав посуд, але в цілому жодних руйнувань нової, неевакуйованої частини Юнокоммунаровська, експеримент не приніс. Гірше було в прилеглих до шахти приватних будинках: там з'явилися тріщини і обвалилась штукатурка. На подвір’ях від страху вили собаки, ревла худоба в сараях. Лише ввечері жителі евакуйованої ділянки змогли повернутися в свої будинки. Вже наступного дня «Юний комунар» відновила роботу в звичайному режимі, і під землю спустилася шахтарська зміна ( !!! ).

У результаті вибуху в шарі піщанику утворилася овальна камуфлетна камера,в якій, за підрахунками вчених, нині поміщено 95 відсотків радіоактивних продуктів – так званий об'єкт «Кліваж». Понад 20 років після експерименту шахта працювала в звичайному режимі, а шахтарі рубали вугілля в декількох десятках метрів від епіцентра ядерного вибуху. За словами колишнього забійника, а нині вартового шахти Сергія Глазкова, сьогодні майже нікого з них вже немає серед живих.

У 2002 році шахта «Юний комунар» була зупинена як безперспективна. Зараз вона працює в режимі відкачування води.До цих пір точно невідомо, наскільки сильно вплинув вибух на здоров'я жителів Юнокоммунаровська.Смертність в п’ятнадцятитисячному містечку висока, проте подібна ситуація сьогодні спостерігається у всьому Донбасі. Тому неможливо точно сказати, в чому полягає причина вимирання «юних комунарів». Медичним обстеженням жителів не піддавали. Офіційно вважається, що підземний ядерний вибух негативно не вплинув на людей, але не всі згодні з цим твердженням. Представниця громадської організації «Громада Юнокоммунаровська» Любов Леоненко, яка довгий час займалася вивченням

історії випробувань на Юнкомі, вважає, що вибух серйозно збільшив смертність жителів селища Стара Колонія.

Поспілкувавшись з нею, я відправився в саме селище. Картина виявилася невтішною. Стара Колонія, що примикає впритул до шахти, дійсно перебуває в гнітючому стані. Впадає в очі велика кількість розвалин будинків, жителі яких чи то втекли з селища, покинувши житло, чи то померли. Втім,якщо в цьому і винна радіація, то лише частково. Подібні види мені доводилося спостерігати в багатьох містах, де були ліквідовані шахти. Набагато більше за погану екологію на людей традиційно впливає економічний фактор. 

Втім, найголовніші екологічні біди в Юнокоммунаровська можливо ще попереду. Адже ніхто не може спрогнозувати, що буде, якщо атомну капсулу в шахті розмиє ґрунтовою водою. Це ледве не сталося в 2004 році, коли уряд Віктора Януковича при згоді міської влади Єнакієва вирішив затопитишахту.

У серпні 2004 року у «Всеукраїнській технічній газеті» вийшла стаття доктора фізико-математичних наук Миколи Даньшина, який вивчав питання закриття шахти. Він наводив результати дослідження об'єкту «Кліваж», яке проводилося ще в 1990 році вченими Ленінградського НДІ. Дослідження зафіксувало часткове руйнування стінок камери, що утворилася через вибух, і повільне розчинення радіоактивної породи, що спеклася. Вердикт був однозначним: при затопленні шахти можливе винесення і потрапляння в поверхні джерела радіоактивної води з капсули та часток твердого радіоактивного розплаву.

Проте робоча група Міністерства палива і енергетики України, яка 19 травня 2004 року вирішувала питання про затоплення шахти, керувалася зовсім іншою логікою. Було вирішено, що затоплювати шахту безпечно. Найсумніше, що в числі тих, хто висловився за «брудну» консервацію, булимісцеві чиновники - представник Донецької ОДА  Каліущенко і заступник мера Єнакієва Сильванський. Якщо байдуже ставлення київських бюрократів до даної проблеми ще можна було якось пояснити, то поведінка місцевої влади повергла мешканців Юнокоммунаровська в шок.

Один из наиболеебогатых и влиятельных в Украине людей вот уже несколько лет не может найти общий язык с ее руководством. Развитие событий показывает, что до следующих президентских выборов владелец группы "Энергетический стандарт" Константин Григоришин рискует полностью утратить ведущие позиции не только в политике, но и в бизнесе.

Шаткое равновесие       Напомним, что первые неприятности с властями у К.Григоришина начались в 2008 г. Тогда предприниматель серьезно поссорился с окружением президента Виктора Ющенко, которого ранее активно поддерживал, в том числе и в период так называемой "оранжевой революции". В результате ему запретили въезд в Украину.

По всей видимости, конфликт возник на почве споров о праве собственности на некие активы, на которые претендовали и другие члены "помаранчевой" команды. Можно предположить, что Константин Иванович при этом был искренне убежден, что в данном случае он прав, потому что имеет больше прав – все-таки и на Майдане в Киеве лично стоял с оранжевым шарфом. И прочую посильную помощь революционерам тоже оказывал. Если верить показаниям совладельца Приватбанка Игоря Коломойского в Лондонском арбитражном суде, то речь идет о сумме в 12 млн. долл.

Но тогдашний глава Секретариата президента Виктор Балога думал иначе. Поэтому приказ об объявлении К.Григоришина персоной нон-грата в Украине с 16 декабря 2008 г. до 2014 г. включительно подписал первый заместитель главы СБУ Тиберий Дурдинец, который всегда считался человеком В.Балоги. 

Правда, затем в 2009 г. предпринимателю удалось добиться отмены решения СБУ в судебном порядке. Напомним, что в тот период значительное влияние на судебную систему имела премьер Юлия Тимошенко - благодаря лояльному к ней председателю Верховного суда Украины Василию Онопенко, экс-депутату Верховой Рады от БЮТ.

С Ю.Тимошенко у владельца "Энергостандарта"не былостоль напряженных отношений, как с В.Ющенко. Правда, и особо близкой дружбы тоже. Именно поэтому предприниматель с 2005 г. наладил сотрудничество с Коммунистической партией Украины, возглавляемой Петром Симоненко. Благодаря этому ему удавалось продвигать нужных людей на высокие должности.

Так, в 2006 г. по квоте КПУ в правительство Юрия Еханурова министром промышленной политики был назначен А. Головко, ранее руководивший консорциумом "Металлургия" К.Григоришина. А в 2010 г. также по квоте коммунистов портфель председателя Государственной комиссии регулирования рынков финансовых услуг получил Василий Волга.

Решение о сотрудничестве с КПУ казалось беспроигрышным вариантом для представителя крупного бизнеса, заинтересованного в продвижении и защите собственных интересов. Напомним, эта политсила, не пользуясь особой популярностью у избирателей, тем не менее, была представлена во всех созывах Верховной Рады, начиная с 1991 г. – что является своеобразным рекордом политического долголетия.

И всегда, декларируя непримиримую оппозиционность, КПУ ухитрялась находить точки соприкосновения с теми, кто находился у власти. Например, в 2007-2010 гг. парламентская фракция коммунистов неоднократно поддерживала своими голосами законопроекты БЮТ. При этом депутаты ВР от КПУ, в частности, Алла Александровская и глава специальной контрольной комиссии ВР по приватизации Руслан Мармазов, активно помогали К.Григоришину бороться с топ-менеджментом харьковского ОАО "Турбоатом" за контроль над этим крупным предприятием энергетического машиностроения. Как известно, в его уставном фонде структурам, связанным с владельцем "Энергостандарта" принадлежит миноритарный пакет акций.  Надо думать, что и КПУ получала преимущества от негласного взаимодействия с "представителем крупного капитала и буржуазии, беспощадным эксплуататором трудящихся", если использовать для определения классовой принадлежности Константина Ивановича коммунистическую риторику П.Симоненко.

Таким образом, имея явных врагов в высших эшелонах власти, К.Григоришин долгое время нейтрализовал их негативное влияние на собственный бизнес за счет союзников и партнеров. По крайней мере, серьезного давления на принадлежавшие ему предприятия со стороны налоговой администрации и других контролирующих госорганов в 2005-2009 гг. не отмечалось.

Что такое "не везет" и как с ним бороться?   Ситуация резко изменилась после победы на президентских выборах в феврале 2010 г. Виктора Януковича. Причем не в лучшую для К.Григоришина сторону. Первым тревожным звонком стало возвращение в коммунальную собственность харьковской ТЭЦ-3. Ранее, с августа 2008 г., имущественный комплекс ТЭЦ-3 находился в аренде у одноименного ЗАО, подконтрольного ООО "Луганское энергетическое объединение", входящего в бизнес-империю К.Григоришина.

Но его конфликт из-за "Турбоатома" с "отцами" города, известными регионалами Михаилом Добкиным и Геннадием Кернесом, привел к судебной тяжбе и переходу имущества ТЭЦ-3 на баланс КП "Харьковские теплосети". Это произошло как раз в середине февраля 2010 г.

Также можно вспомнить, что 400 млн грн. залога, внесенного еще при Ю.Тимошенко в 2009 г. для участия в конкурсе по приватизации ОАО "Одесский припортовый завод", владелец "Энергостандарта" получил назад уже от правительства Николая Азарова… лишь в конце декабря 2010 г. Это подтверждает, что конфликт с харьковскими властями был поводом, но не причиной того, почему К.Григоришин лишился ТЭЦ-3. При лояльных отношениях с новым руководством страны деньги ему могли вернуть за несколько дней.

О том, что после очередных выборов дела в Украине у К.Григоришина пошли неважно, свидетельствует и продажа 59,96% ОАО "Севастопольский морской завод" экс-министру иностранных дел, совладельцу группы "Укрпроминвест" Петру Порошенко, также в декабре 2010 г. 

Тем временем в июле текущего года Высший хозяйственный суд Украины поставил точку еще в одном деле, обязав принадлежащее К.Григоришину ОАО "Укрречфлот" вернуть в коммунальную собственность здание Республиканской клинической больницы, расположенное в центральном районе столицы.

Разумеется, за период кризиса цена недвижимости в Украине, и особенно в Киеве, резко упала. Тем не менее, эту потерю также следует считать довольно существенной для девелоперского направления в бизнесе Константина Ивановича.

Исходя из вышеуказанного, задержание и взятие под стражу В.Волги в середине июля т.г. выглядит как логичное продолжение войны против владельца "Энергостандарта", лоббировавшего данное назначение в марте 2010 г.

О том, что действия СБУ были точечным ударом именно по К.Григоришину, а не по самой КПУ, как предположили политологи, говорит, прежде всего, отсутствие публичной реакции коммунистов и их лидера на арест своего партнера (после выхода из Социалистической партии Украины В.Волга основал Союз левых сил, позднее договорившись о сотрудничестве с КПУ). Компартия по-прежнему находится в составе провластного большинства во главе с Партией регионов, исправно голосуя в парламенте за законопроекты правительства и Администрации президента.

И самое главное, остаются на своих должностях председатель Государственной таможенной службы Игорь Калетник, также получивший назначение по квоте КПУ, и первый заместитель главы Государственного агентства инвестиций и развития Андрей Симоненко, который приходится родным сыном главному борцу за права трудящихся в Украине. Хотя всем понятно, что при желании правоохранительные органы могут без особых усилий "накопать" на главного таможенника "грехов", тянущих на любое наказание. Тоже самое относится и к руководителю Госинвестиций, имеющему широкие возможности жить не на одну зарплату.  

Новая война со старым врагом  Но кто же на нынешнем властном Олимпе так недоброжелательно относится к К.Григоришину и почему? В первую очередь здесь вспоминается его многолетний конфликт с братьями Григорием и Игорем Суркисом, вокруг права собственности на ряд облэнерго и ФК "Динамо-Киев".

Силовые захваты административных зданий ряда облэнерго в западном и центральном регионе, которыми сопровождался этот спор, по праву считаются классикой рейдерских войн в Украине. Да и впервые К.Григоришин был задержан сотрудниками Управления по борьбе с организованной преступностью МВД в Киеве еще в 2002 г., как раз в разгар выяснения отношений с "динамовцами".

Между тем и сейчас не все вопросы между прежними бизнес-партнерами окончательно урегулированы. В частности, продолжается конфликт вокруг управления сумским НПО им.М.Фрунзе, крупнейшим в Украине производителем оборудования для нефтегазовой промышленности.  Финансовые потоки данного предприятия К.Григоришин в 2010 г. вывел в оффшоры. Это, естественно, вызвало недовольство миноритарных акционеров Суркисов, которые, образно говоря, остались сидеть у пересохшего ручья.

Известно, что после победы В.Януковича группа СДПУ(о), включающая братьев Суркисов, экс-главу президентской Администрации Виктора Медведчука и экс-президента Леонида Кравчука частично вернула утраченные в 2004 г. позиции. По крайней мере, они перестали быть для власти врагами, получив возможность решать свои вопросы хотя бы путем переговоров.

Но этого, безусловно, недостаточно для масштабного наступления на интересы владельца "Энергостандарта". Иное дело группа владельца холдинга GroupDF Дмитрия Фирташа, в которую принято включать главу Администрации президента Сергея Левочкина, председателя СБУ Валерия Хорошковского и министра энергетики и угольной промышленности Юрия Бойко.

Само упоминание двух первых должностей показывает степень влияния группы на любые процессы в стране. А пересечься с ней К.Григоришин успел ранее из-за прав на телеканал "Интер". По словам предпринимателя, еще в 2005 г. он заключил конфиденциальное соглашение о покупке "Интера" за 273,8 млн долл. с его тогдашним владельцем Игорем Плужниковым. Однако впоследствии В.Хорошковский, вовлеченный в сделку как посредник, перекупил телеканал (в виде 61% акций ЗАО "Украинская независимая ТВ-корпорация") и опцион К.Григоришина остался нереализованным. По крайней мере, так эта история выглядит в изложении собственника "Энергостандарта", в феврале 2009 г. подавшего иск в Хозяйственный суд Киева с требованием признать недействительной продажу "Интера" В.Хорошковскому.

Напомним, что в тот период на бизнес группы Д.Фирташа и В.Хорошковского вела наступление по всем фронтам премьер Ю.Тимошенко. Поэтому определенные шансы на успех в судебном разбирательстве за телеканал у К.Григоришина были… если бы избиратели на очередных президентских выборах проголосовали немножко иначе. Теперь же ему приходится на собственном примере убедиться, что древние римляне были не так уж далеки от истины, говоря "горе побежденным".

Виталий Крымов, специально для "ОстроВ"

Иностранные СМИ об Украине.

На «1 канале» заявляют, что «вне зависимости от личных политических пристрастий и степени лояльности России каждый украинский лидер рано или поздно приходит к мысли о пересмотре цены на российский газ. Чаще всего появление этих мыслей сопровождается обещаниями своему народу в самое ближайшее время влиться в счастливую европейскую семью. Это не совпадение: нищая Украина в Европе никому не нужна, а денег на украинское экономическое чудо взять больше просто негде. Это, похоже, такая особенность украинской внешней политики – громко заявлять: нам от вас не нужны никакие особые условия и цены, но если вы нам их не дадите, мы гарантируем вам неприятности.

В таком же тоне, и почти одновременно с «1 каналом», выступил телеканал «Россия 24». «Заложницей газовых терзаний Виктора Януковича стала Юлия Тимошенко, - уверены там. - Любопытно, что Янукович тем самым фактически солидаризировался с Виктором Ющенко. Ведь именно Ющенко в свое время изо всех сил препятствовал Тимошенко договориться с Россией, но сам стал недоговороспособным».

Кстати, премьер-министр Украины Николай Азаров в очередной раз поспешил заверить европейцев, что наша страна не намерена интегрироваться с Россией, а будет следовать раз и навсегда выбранным курсом на ЕС. «Сегодня мы связаны с Россией отношениями доброго партнерства. Нас объединяет общая история, поэтому мы никогда не будем вести в отношении нее враждебную политику. Но я повторяю, что наш курс на европейскую интеграцию является стратегическим выбором. Мы разделяем демократические ценности Европы. Они – гарантия стабильного развития Украины», - заявил он в интервью французской газете Le Figaro. 

«Еще несколько месяцев назад он был лучшим другом России. Его победу на президентских выборах воспринимали как реванш, унижение Майдана и его «оранжевых» вождей. На его инаугурацию приезжал сам патриарх Кирилл. С Медведевым и Путиным он встречался чаще, чем многие губернаторы. Он продлил срок базирования Черноморского флота и пообещал не вступать в ненавистное НАТО. Такого друга у России еще не было. В одночасье этот замечательный человек оказался главным врагом России…» - Замечают «Грани.ру».

Теперь, обращает внимание их корреспондент, «российское телевидение рассказывает о проблемах с демократией, наступивших после его победы. Российский президент говорит об «иждивенчестве» власти соседней страны. Российский премьер обещает построить дополнительный подводный газопровод - только чтобы не зависеть от его капризов. В Москве готовы даже отказаться от продления базирования флота - лишь бы не давать ему лишних денег. Совместные дни рождения, автопробеги и прочие маленькие радости вечно занятых государственных мужей - все это забыто. Пройдет еще неделя-другая - и российские телезрители увидят фильм об Украине, стонущей под его железной пятой. О его криминальном прошлом. О его снисходительном отношении к украинским националистам. О его дружбе с Ющенко».

Об «иждивенчестве» - это были слова Дмитрия Медведева: так Президент РФ охарактеризовал «газовые» претензии Украины. В «Эхе Москвы»  ответили на это за Украину: если Медведев когда-либо торговался за овощи на рынке, пытаясь сбить цену, он тоже, оказывается, иждивенец.

«Хамоватое рыло российского официоза имеет свою неизбывно имперскую причину – руководство убеждено, что своя страна никогда не будет зависеть от соседа. Более того, ей от соседа никогда ничего не будет нужно, - говорит ведущий «Эха Москвы».- Это заблуждение рассеивает поучительный пример. Запретила империя ввоз «Боржоми». И тут понадобилось вступать в ВТО, а Грузия против. Раскидывали пальцы веером, говорили «мы и так вступим», но нет дороги в ВТО без разрешения Грузии. Почесали репу и решили пустить «Боржоми» в Россию. Вначале Онищенко высокомерно намекал, что пора бы грузинам обратиться к России с нижайшей просьбой, которая возможно будет рассмотрена. А грузины не обращаются. Потом просьбу написали специальные грузины – московские. Но компания «Боржоми» сказала – это писали не мы. Итог: России пришлось самой (!) писать просьбу к грузинам. Видимо, «Боржоми» теперь в России будет, но грузины никак не увязывают её появление в Москве с членством в ВТО. Они говорят: «Вы воду просили - мы дали. Но при чем тут ВТО?». Вот цена имперской распальцовки. Сейчас Россия, оскорбляя Украину высокомерными словечками, на коне. Газ с нефтью текут со всех дыр, «Северный поток» открыт. Но история – дама хитрая. Кто знает, что придется вскоре попросить у Украины – потенциально мощнейшей европейской державы. А ведь придется. И совсем не сало с горилкой».

Как утверждают в газете «Ведомости», Дмитрий Фирташ «строит свой химический холдинг Ostchem Holding не в одиночку, рассказывают два бизнесмена из его окружения и близкий к Газпромбанку источник. Фирташ около года назад заключил с российским бизнесменом Аркадием Ротенбергом, одним из крупнейших подрядчиков «Газпрома», договор о сотрудничестве в области химии, который, в частности, предполагает совместную покупку предприятий и в России, и на Украине… По словам бизнесменов из окружения Фирташа, на Украине Ротенберг будет получать до 50% в каждом активе, покупаемом совместно с Фирташем. Под эти цели «Газпромбанк» и предоставил деньги, уточняют они. Той же версии придерживается и близкий к «Газпромбанку» источник». По информации издания, речь идет о сумме свыше миллиарда долларов.

Із 16 по 18 вересня 2011 року в місті Кам'янець-Подільський Хмельницької області пройде фестиваль сучасного вуличного мистецтва Республіка.

Протягом трьох фестивальних днів на трьох сценах виступлять 29 рок-колективів, близько 10 поетів, 11 команд художників-райтерів з України, Росії, Білорусі та Іспанії.

Музична частина фестивалю проходитиме протягом трьох днів на території старої фортеці. У рамках фестивалю виступлять як відомі, так і молоді гурти України та Росії: С.К.А.Й., Сheese people, О. Торвальд, АННА, Карна, The Вйо, Мотор'ролла та інші.

Художня частина буде проходити вдень (протягом фестивалю і 7 днів після) на території старого і нового міст.

Художники з Іспанії, Росії, Білорусі та Україні будуть розфарбовувати ці будівлі. За словами організаторів, головне завдання художників — перетворити занедбані будинки на художнє надбання міста, біля якого будуть фотографуватися всі туристи, які відвідають Кам'янець-Подільський.

Крім того, у рамках фестивалю пройдуть літературні читання, фестиваль пива, майстер-класи, hand-made ярмарок, брейк-данс, фаєр-шоу та інші події.

За словами організаторів, Республіка — некомерційний арт-фестиваль, метою якого є залучення уваги до культурно соціальних проблем маленьких міст.

23-25 вересня у Львові, на площі Ринок (з північної сторони) вп’яте відбудеться міське свято «На каву до Львова». У програмі: кавовий ярмарок, кавовий тур короля і королеви, голосування за найкращу каву в улюбленій кав’ярні, також Західноукраїнський чемпіонат баріста – 2011.

Як повідомили організатори, 5 років – це вже святкова ароматна традиція міста Львова, тож програма цьогорічного свята збереже вже традиційні: кавовий ярмарок на площі Ринок – цьогорічне дійство пройде на північній частині площі Ринок; кавовий тур Короля і Королеви, де короновані особи та гості свята зможуть обрати найгостиннішу кав’ярню із найсмачнішою кавою та віддадуть за неї свій голос;голосування за найкращу каву в улюбленій кав’ярні, нагороди і у номінаціях «Кава і до кави»,«Кав’ярня – відкриття року», а також «Кавова легенда Львова».

Крім того в рамках Vсвята «На каву до Львова» відбудеться Західноукраїнський Чемпіонат баріста – 2011 (Відбірковий чемпіонат перед UBC, UkraineBaristaChampionship2011—2012, що відбудеться у Києві) . До участі у чемпіонаті збираються найкращі баріста зі Львова та західного регіону України, зокрема представники кав’ярень, що беруть участь у святі. Патронат чемпіонату — SCAE в Україні (ЄвропейськаяАсоціація Спешиалти Кави )

Цьогорічне свято «На каву до Львова» окрім традиційних заходів відродить галицьку традицію благодійності. 25 вересня, в день завершення Фестивалю, відбудеться Перший Львівський благодійний забіг «На каву до Львова». 8-ми кілометровий забіг «На каву до Львова» — це пропагування здорового способу життя, відродження традиції благодійності та єднання у цікавому заході навколо суспільних проблем. А також, свідчення любові до ароматного напою, що так кортить посмакувати учасникам марафону якнайшвидше.

Метацьогорічного благодійного марафону — привернутиувагуспільноти до осіб з особливими потребами. Зібрані кошти, які організатори планують отримати від реєстраційних внесків учасників та спонсорів, будуть спрямовані на підтримку та розвиток проекту «Соціальне таксі» – служба транспортування осіб з особливим потребами у Львові.

Традиційно на час свята у Львові з’явиться газета «На каву до Львова», за допомогою якої усі львів’яни та гості міста зможуть слідкувати за усім, що відбувається в рамках свята.

Про інші цікаві атракції незабаром можна буде взнати на оновленому сайті свята.

Обіч мальовничих берегів витоку річки Ірклій, яка є лівою притокою Дніпра, розташувалось давнє козацьке село Красенівка. Село виникло в перші десятиріччя XVIII ст. Назва села походить від одного з імен першопоселенців — значкового товариша Переяславського полку Війська Запорозького Низового Григорія Красіона. Козаки і селяни, що мешкали в Красенівці, займались землеробством, чумацтвом, скотарством.

Територія, на якій стоїть село Красенівка, відносилась до Іркліївського куреня Війська Запорозького Низового. Козаки гартували свою міць в походах на турків, татар у війську Богдана Хмельницького змагались проти польської шляхти, здобуваючи у складі Кропивняньської сотні Кропивнянського полку незалежність для рідної України. Під час складання «Реєстру Війська Запорозького Низового 1649 року» до Кропивняньської сотні було вписано 284 козаки, серед яких були і Піддубні.

26 вересня (8 жовтня за новим стилем), року Божого 1871, в родині спадкового козака Максима Піддубного, народився первісток Іван – майбутній непереможний українець, чемпіон-чемпіонів.

Прапрапрадід Івана Піддубного в 1708 році під Полтавою, спільно з лицарством Низовим, під проводом Кошового отамана Костя Гордієнка та козацьким військом Гетьмана Івана Мазепи, воював проти Московії за суверенну Україну. Дужим та міцним був рід спадкових козаків Піддубних. Батько Івана Максимовича Піддубного вільно гнув підкови, мов пір`їнку кидав на воза п`ятипудові мішки. Вдавшись у батька, його син Іван робив теж саме. Саме тому у спадок Івану Піддубному дісталось крім богатирського здоров`я, ще й українські козацькі лицарські чесноти: щира любов до рідної землі, надзвичайно висока моральність, працелюбство та тверезість. Давня Запорозька закваска характеру Івана Піддубного не раз дозволяла йому з гідністю проходити іспити та випробування за право називатись українцем, цебто залишатись вірним ідеалам прищепленим з дитинства, роблячи не простий козацький вибір між смертю і життям.

Відправляючи свого 23-річного сина Івана на заробітки, батько сказав: «Пам`ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, Запорозького і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам`ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені і я не батько тобі…».

За порадою одного зі своїх односельців, двадцятитрьохлітній Іван Піддубний подався до Криму на заробітки, де працював вантажником фірми «Лівас» у Севастопольському морському порту. Працювати доводилось по 16 годин на добу, 6 днів на тиждень, проте кожну хвилинку вільного часу Піддубний витрачав на зайняття гирьовим спортом.

У 1896 році Іван Піддубний вперше ступив на борцівський килим, спробувавши свою богатирську силу в чемпіонаті, влаштованому у місті Феодосії цирком Безкоровайного. Тоді ж він вперше і востаннє програв, бо ж був занадто слабкий у техніці боротьби. А вже наступні сорок років борцівської кар`єри великий українець не зазнав жодної поразки.

Відомі слова самого Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організувати, спрямовуючи її в потрібне русло…». В побуті Іван Піддубний був звичайною простою людиною.

Моя бабуся Югина якось розповідала, що до революції, на запрошення місцевого пана, на ярмарок поборотися приїхав сам Іван Піддубний. Адже споконвіку на Україні була така традиція – боротись на ярмарках. Всі дівки села, в тому числі і моя бабуся зробили складки: хто приніс півня, хто масла, хто буряків, хто яєць та стали готувати чемпіону вечеряти. Після змагань, коли Піддубний зайшов на подвір`я однієї з хат на вечерю, дівки села Копіювата, що на Черкащині, крім усіх інших наїдків поставили перед ним величезну мисяру борщу, в яку принаймні вміщалося відро, такої улюбленої для українців традиційної страви. Сівши за стіл Іван Піддубний, чемно усміхнувшись в свої богатирські вуса, а навколо стола зібрались мешканці чи не всього села, сказав: «Дівчата, чи ж вам не соромно, я такий же як і ви – проста людина, дайте мені маленьку мисочку, таку як у всіх…». І з апетитом, разом з усіма повечеряв борщем, а від горілки відмовився.

Російська імперія, в якій фанатами вільної боротьби були ледь не всі верстви населення, як чоловіки так і жінки, у 1903 році послала «русского богатиря» Піддубного рятувати честь своєї корони на світовий чемпіонат до Франції. Певна справа, здолавши всіх претендентів, у фінальному поєдинку Івану Піддубному довелось зустрітись із нечесним французом Раулем ле Буше. Наперед бачачи, що Піддубний його переможе, підлий француз намастився перед поєдинком олією, тож буквально як вуж вислизав із дужих обіймів українця. Однак судді незаконно віддали перемогу французькому шевальє із формулюванням – « За красиве і вміле уникання силових прийомів супротивника». Протести Івана Піддубного, щодо неспортивної поведінки Буше, до уваги ніхто з суддів не взяв.

Наступного року, у Петербурзі, козацький правнук помстився блазню Буше, поставивши його на карячки і так тримав аж 41 хвилину, поки підлий французький чемпіон таки не визнав своєї поразки. Непереможна хода великого чемпіона крокувала світовими аренами, сплутуючи карти багатьом корумпованим рефері, адже Івану Піддубному неодноразово пропонували захмарні суми за поразку, тільки б лише він здався. Але Піддубний рубав, як його прадіди козацькою шаблею: «Я не баба, ні під кого не ляжу».

Сучасники засвідчили, що під час громадянської війни, у місті Бердянську, на поєдинок чемпіона-чемпіонів прийшов подивитись сам Нестор Махно. Батько Махно, виставляючи проти Піддубного своїх найсильніших вояків, безапеляційно заявив: «Мої не програють! І крапка!». Організатори змагань, в котрих при появі Батька Махно затремтіли піджилки, натякнули Піддубному, що Махно в разі поразки своїх бійців, запросто може розрядити в нього маузер. Кінця двобою всі чекали з жахом. Перемога була звичайно за Піддубним, котрий як мух розкидав махновських силачів. Махно лиш засміявся та наказав нагодувати переможця.

Проте більшовики виявились менш шляхетними ніж гуляйпольський анархіст. І «знайомство» з ними великого чемпіона було набагато менш успішним. Одеські чекісти, котрі всіх українців називали «жлоб`єм», кинули Піддубного до своїх казиматів, де Іван Максимович по пояс у холодній воді впродовж тижня чекав своєї черги на розстріл. Однак не судилось козаку-характернику вмерти тоді в Одеській буцегарні. Після цієї пригоди, друзі наполегливо умовляли Піддубного виїхати за кордон, де не було чекістів, а чекала заслужена слава і гроші. Іван Максимович з обуренням відхилив подібні пропозиції: «Україна моя перша любов, тут і залишусь». Щоправда його дружина, російська дворянка, не дуже поділяла його патріотичних поглядів, а відтак прихопивши з собою всі золоті чемпіонські медалі, які необачний Іван Піддубний залишив їй на зберігання, втекла з ними до іншого. Він одружився вдруге. Однак брак коштів, розруха та голод після громадянської війни, змусили Піддубного знову вийти на борцівський килим. Його захопливо вітають Франція, Німеччина куди він виїхав на запрошення численних рефері. В США в 1927 році наш козак стає «Найкрасивішим чоловіком Всесвіту». Піддубному запропонували винагороду в півмільйона доларів за умови прийняти громадянство США. Іван відмовився від винагороди та повернувся в Україну. Щоправда, чекісти у рідній Красилівці, за придбану ним землю, оголосили родичів куркулями. Іван Максимович такий черговий подарунок більшовиків сприйняв по-чоловічому мужньо. Зрозумівши, що як і тисячам його земляків-козаків в часи Катерини ІІ, московські чекісти на малій батьківщині жити йому достойно не дадуть, Піддубний, як і Запорожці, вирушив на Кубань, де придбав хату в місті Єйськ.

СРСР, як реформована Російська імперія, не залишила в спокою нашого земляка, виписавши йому паспорт громадянина СРСР. В ньому було вказано: «Иван Поддубный – национальность русский». Це було жахливого 1937 року, в час коли українців на Кубані прирівняли до дичини, влаштувавши справжнісіньке полювання. Бо всіх, хто розмовляв українською, або ж відкрито визнавав себе українцем, називали Петлюрівцями, тобто ворогами. Однак це не зупинило Піддубного. Він довго вимагав від міліції, щоби паспорт виправили. Міліцейське начальство, втілюючи лінію більшовицької партії по «орусачіванію хох лов» почало відверто знущатись над ним. Тоді гордий нащадок Запорозьких козаків власною рукою вніс виправлення до «краснокожего совецкого паспорта» написавши своє прізвище «Піддубний», а в графі національність замість «русский» виправив на «українець». Піддубного заарештували. Один із фельдшерів, який надавав йому допомогу, пізніше розповідав, що після катувань Івана Максимовича електропаяльником у в`язниці Ростовського управління НКВС, вся спина була у страшних язвах, рубцях та опіках. Через рік Піддубного випустили з російської катівні на волю. Однак у передвоєнні роки довкола борця був організований вакуум замовчування. Настав 1939 рік. Радянська Росія уклала з ІІІ рейхом союзницький договір. Так званий «пакт Молотова-Рібентропа». Користуючись цим, німецьке атлетичне товариство розпочало пошуки Піддубного. Тож, щоб не зганьбитися перед своїми німецькими союзниками, Піддубного поспішно викликали до Москви та присвоїли йому звання Заслуженого артиста РРФСР, а також вручили орден «Трудового червоного прапора». Йому також гостинно дозволили зустрітись з атлетами третього рейху, однак заборонили їхати до Германії. Після німецької окупації Єйська, великий чемпіон завів приятельські стосунки з німецьким начальником морського порту. Очевидці стверджували, що під покровительством цього шанувальника, Піддубний любив прогулюватись по набережній Єйська з орденом «Червоного прапора», незважаючи на окупаційні війська вермахту. Один із німецьких офіцерів якось був спробував зірвати орден з грудей чемпіона. За це безстрашний Іван Піддубний як курку жбурнув його через паркан. Проте окупація Єйська була не довгою – всього півроку. У лютому 1943 року, після розгрому під Сталінградом, війська фашистської Німеччини поспішно залишили Кубань. У місто повернулись давні приятелі Піддубного чекісти. За літнього вже чемпіона знову взявся НКВдиський «смерш», бо ж хтось із доброзичливців доніс, що під час окупації комендант Єйського морського потру, аби якось підтримати в голодні часи, надсилав йому додому обід із офіцерської їдальні.

Офіційно, для ідеологів СРСР, Іван Піддубний на шпальтах газет був «непобедимым руським борцом», неофіційно ж «ворогом народу» — українським буржуазним націоналістом.

Дійсно, Іван Максимович був козаком-характерником, адже і цього разу йому вдалося уникнути НКВДшної кулі в потилицю, або ж зашморгу. Зросійщуючи українську Кубань, НКВСніки все ж таки не посміли розстріляти українського патріота, але вони зробили все по ієзуїтськи підло. Вони просто викреслили його з життя, примусивши чемпіона-чемпіонів, чемпіона світу, найсильнішу людину планети, голодним побиратися між людьми, довівши до виснаження, а відтак смерті.

У 1949 році, 8 серпня, від голодної смерті назавжди залишила цей світ людина-велетень, чемпіон, легенда у борцівському світі, козак-характерник, якого ніхто й ніколи не зміг здолати в чесному поєдинку. Національний герой, яким би пишалась будь-яка країна, котрий відмовився від мільйонних статків за кордоном, на зросійщеній Кубані не мав навіть костюма. А всі свої спортивні нагороди від був змушений поміняти на шматок хліба.

В останню путь його прийшли проводжати усім містом. На надмогильному чорному камені викарбувано: «Здесь русский богатырь лежит». Помиляєтесь, людомори, там лежить український козак.

Чи ж не тому якийсь українофоб, в часи горбачовської перебудови видряпав на пам`ятнику Піддубного слова: «Хахол-Петлюровец».

Аліна Пастухова, Олександр Михельсон

Професійні українофоби не здатні переінакшити суспільство, але залишаються одним із чинників

дестабілізації ситуації в країні

Один із відносно оптимістичних висновків із 20 років незалежності полягає в тому, що в Україні не так уже й багато її патентованих ворогів, відомих під загальною назвою «українофоби». Точніше, йтися має не про «українофобію» (від грец. «фобос» – страх), а про щось на кшталт «мізукраїнства» (від грец. «мізос» – ненависть).

Нерідко антиукраїнство проявлялось у відомих діячах не «від природи», а внаслідок особистих образ чи з кон’юнктурно-кар’єрних резонів. Так, екс-головнокомандувач Чорноморського флоту РФ Іґорь Касатонов став запеклим українофобом лише після того, як йому не вдалось очолити український флот. А покійний нині екс-губернатор Харківщини Євген Кушнарьов досконало володів українською, чимало зробив для зміцнення центральної влади за часів Леоніда Кучми і лише в дні Помаранчевої революції раптом став провіщати, що «до Киева от Харькова 480 километров, а до границы с Россией – 40». Таких прикладів можна навести чимало.

Разом із тим боротьба з «українізацією», а насправді, чого в мить відвертості не заперечують і самі «борці», з усім українським, – досить зручна та вигідна справа. Особливо в останні роки. Нечисленні, але добре організовані й суттєво фінансово підтримані Кремлем «активісти» особливо помітні тоді, коли влада навіть не замислюється про речі, основоположні для існування будь-якої держави.

При цьому, щоправда, кількість громадян, які бажали б ліквідації суверенної України та її «злиття» з Росією, лишається незначною (зафіксований Центром Разумкова максимум за 20 років становив 8% опитаних). Тобто, на щастя, професійні українофоби не відпрацьовують грошей роботодавців. Утім, за невиконання – чи недовиконання – поставлених завдань деякі борці з українізацією України можуть відповісти. Так, перспективи відставки з міністерської посади Дмитра Табачника, яку довго обговорювали в кулуарах, фактично підтвердив глава Адміністрації президента Сергій Льовочкін.

Але це ще не означає, що професійні українофоби зовсім не досягають своєї мети. Адже їхня діяльність гарантовано вносить сум’яття та конфліктність і в без того бурхливу українську політику. А отже, заважає створенню в державі повноцінної та відповідальної влади, причому незалежно від того, уособлює її в конкретний момент Ющенко, Тимошенко, Янукович чи хтось іще. Саме в такій слабкості нашого керівництва й зацікавлені куратори вітчизняних українофобів із «близького зарубіжжя»: зі слабкою владою значно легше «домовлятися».

Одне слово, окрім героїв Україна має й антигероїв, і Тиждень виокремив найгаласливіших за останні 20 років. Щоб нікого, бува, не образити, імена наведено в алфавітному порядку.

АГАФАНГЕЛ    Митрополит Одеський та Ізмаїльський, архієрей УПЦ Московського патріархату. Один із найактивніших поширювачів ідей «Русского міра» в Україні та критиків «українського націоналізму». Виступає категорично проти створення єдиної помісної церкви: «Никакого «объединения» с «УПЦ КП» или «УАПЦ», согласно святым канонам, не может быть. Может быть лишь присоединение раскольников к канонической Церкви. Духовну діяльність намагається поєднувати зі світською: з 2006 року митрополит Агафангел є членом Партії регіонів. На місцевих виборах 2006-го та 2010-го двічі очолював список ПР до Одеської міськради. Належить до радикально проросійського крила партії влади. «Львов – это наша Чечня», – заявив митрополит в одному з останніх інтерв’ю.

ОЛЕСЬ БУЗИНА    Публіцист і письменник, чия творчість не потребує ані рекомендацій, ані цитування. Зажив сумнівної, зате гучної слави після виходу 2000 року книжки «Вурдалак Тарас Шевченко» (зібрання різноманітних чуток і скомпільованих історичних свідчень, котрі «розкрили старанно приховуваний образ» класика як нібито надзвичайно аморальної особи). Якщо вірити офіційній біографії Бузини, він син співробітника «ідеологічного» управління КДБ і правнук царського армійського офіцера, репресованого радянською владою в 1930-х роках. Можливо, саме тому письменник успішно комбінує у своїй творчості «білогвардійську» претензію на інтелігентність із типово чекістською примітивністю суджень, що в усі часи було найкращим методом «промивання мізків» люмпенізованим колам суспільства.

НАТАЛІЯ ВІТРЕНКО    Лідер Прогресивної соціалістичної партії України воліє називати себе виключно економістом. У грудні 1995 року вийшла із Соціалістичної партії України, звинувативши її лідера Олександра Мороза у «співпраці з владою», і незабаром створила ПСПУ. Тогочасні оглядачі були переконані, що процес простимулювала Адміністрація Кучми, який прагнув розколоти лівий політичний фланг. Свідомо чи ні, але Вітренко виконала цю місію на виборах президента 1999 року (в першому турі вона посіла четверте місце з 11% голосів, трохи пропустивши вперед Мороза; друге – лідер Компартії Петро Симоненко, якого Кучма обіграв у другому турі за схемою «реформатор проти комуніста»).

Разом із тим у риториці Вітренко все гучніше лунають радше проросійські, аніж соціалістичні нотки: «єднання з Росією», нападки на Захід і навіть «захист канонічного православ’я». Але прихильників такої риторики виявилося занадто мало: після президентських виборів 2004 року, на яких Вітренко взяла лише 1,53% голосів, ПСПУ остаточно перетворилася на щось подібне до чорносотенного «Союза русского народа» початку ХХ століття. 2006-го партія не потрапила до парламенту і залишилася маргінальною до сьогодні. А Вітренко, гостро критикуючи колись підтримуваного нею Януковича, намагається потрапити в політичне поле Росії. Так, ПСПУ заявила про приєднання до «Народного фронту» російського прем’єра Владіміра Путіна. Водночас її очільниця критикує чинного президента РФ Дмітрія Мєдвєдєва. «Дмитрию Анатольевичу Медведеву надо быть готовым к тому, что на очередной встрече Виктор Янукович провозгласит бандеровское «Слава Украине!» – сказала Вітренко в січні цього року журналістам.

ГЕОРГІЙ ДЕЛІЄВ    Актор, режисер, сценарист, художник, співак і композитор, керівник одеської комік-трупи «Маски», чиї телепостановки підкорили українське й російське телебачення в першій половині 1990-х років. 2002-го обраний депутатом Одеської міськради. Під час і після Помаранчевої революції виявив стійке неприйняття її ідеалів, що трансформувалося в не менш стійку українофобію. Виявом останньої стали пісня й відеокліп «Рідна мова», записані 2006-го й широко доступні в інтернеті. У кліпі Делієв намагається співати російською, але двоє кремезних чоловіків у темних окулярах, які, слід гадати, символізують «репресивний помаранчевий режим», постійно затикають йому рота й вимагають робити це українською. Як часто буває з виявами політичної боротьби, жодної естетичної цінності в творі не спостерігається (кульмінацією повного варіанта кліпу є нецензурна лайка співака на адресу тодішнього президента Ющенка). 

Ненависть Делієва до «українізаторів» не завадила тому самому Ющенкові присвоїти митцю... звання народного артиста України (серпень 2009 року).

ВАДИМ КОЛЕСНІЧЕНКО    Депутат від Партії регіонів наприкінці серпня спільно із соратником Сергієм Ківаловим, відомим *експертом із правильного підрахунку голосів на виборах*, зареєстрував законопроект про засади мовної політики, який фактично надає російській мові статусу другої державної. Професійний українофоб. Очолює Координаційну раду російських організацій «соотєчєствєнніков» в Україні. Відомий своїми висловлюваннями про те, що незалежність нічого не дала нашій  державі й що «націоналісти» зробили все для того, щоб «украинский язык не мог вызывать ничего, кроме раздражения». У всьому українському схильний вбачати неповагу до людей інших національностей. Такий страх перед «українізацією» навіть змусив депутата звернутися до СБУ з проханням заборонити 2010 року фестиваль патріотичної пісні «Гайдамаки.UA». «Під час проведення заходу організаторами планується низка концертів українських музичних колективів з яскраво вираженою націоналістичною і ксенофобською спрямованістю», – писав Колесніченко в листі. Депутатові не сподобався, зокрема, текст пісні гурту «Мертвий півень»: «А я гуляю по Москві,//І бачу пам’ятник Бандері,//Величний тризуб на Кремлі,//І синьо-жовтий стяг в оселі». До однієї з медійно успішних провокацій Колесніченка варто зарахувати презентацію у квітні 2010-го в Україні (у Києві та низці обласних центрів) скандальної виставки «Волинська різня» польського Товариства вшанування жертв злочинів українських націоналістів. Виставка базована на перебільшених та перекручених даних (спрямованих проти українців) про польсько-український етнічний конфлікт у 1943–1945 роках. У 2009-му Колесніченко агітував за створення Російського навчального центру в містечку Бучі під Києвом (засновником мало бути маловідоме ТОВ «Червонная Русь»). Входить до «піхоти» Партії регіонів, яка працює на проросійський електорат. Нульовий авторитет у ПР пояснюється відсутністю власного бізнесу.

ОЛЕКСІЙ КОСТУСЄВ   Міський голова Одеси. Заборонив депутатам звертатися до нього українською мовою, автор ідеї переведення діловодства в Одеській міськраді на російську. Пишається тим, що при ньому було скасовано статус україномовних шкіл. При цьому мер переконує, що не є «русифікатором Одеси, оскільки вона завжди була російськомовним містом і російськомовним містом залишиться». А «русифікаторами», за його визначенням, слід вважати Алєксандра Пушкіна та інших всесвітньо відомих письменників, які жили і творили там. Саме за Костусєва на вулицях міста з’явилися білборди з портретом російського поета і текстом: «Как материал словесности язык славяно-русский имеет неоспоримое превосходство перед всеми европейскими» ( ??? ). Загалом видається дуже комічним персонажем, перетворив Одесу на «Санта-Барбару» – веде перманентну війну зі своїм біологічним сином, якого покинув ще немовлям, заступником голови Одеської облради Олексієм Гончаренком.

МИКОЛА ЛЕВЧЕНКО    Секретар Донецької міськради. Ще скромним 19-річним студентом ітсфаку ДонДУ обраний депутатом однієї з райрад Донецька від Компартії, але вже 2001 року назавжди забуває про боротьбу за права трудящих, вступивши до Партії регіонів, членом якої лишається і нині. Прославився виступом на з’їзді ПР 21 лютого 2007-го: «Украинский язык – язык фольклора... Он не умрет, на нем будут писать песни, рассказывать анекдоты, он станет фольклорным. А русский – язык науки, цивилизации, про себя все переводят на русский». Відверто кумедні, але від цього не менш провокаційні висловлювання 29-річного кандидата наук викликали критику старших партійних товаришів, які розуміли невигідність гучних українофобських заяв для перспектив ПР (зокрема, народний депутат Ярослав Сухий запевняв журналістів, мовляв, Левченкові особисто Янукович ще «пояснить і російською, і українською, що той неправий»). Утім, із юним *талантом*нічого неприємного не сталося, і 2011 року він ще раз уславився як герой документальної стрічки німецького режисера Якоба Пройса «Інший Челсі». У фільмі, серед іншого, відображено контраст між шикарним життям чиновника Левченка й умовами праці донбаських шахтарів.

ІГОР МАРКОВ    Лідер одеської місцевої проросійської партії «Родіна». Встиг свого часу побути у складі «Трудової України» та ПСПУ Наталії Вітренко. Контролює вивезення сміття в Одесі. Власник проросійського каналу «АТВ» (у сюжетах часто присутні антиукраїнські, антиконституційні висловлювання). Прихильник федералізації України й відверто ненавидить українську мову: «Лучше бы ввели русский и давали качественное образование на нормальном языке, а не непонятном суржике… На украинском нельзя получить нормального образования. Невозможно нормально учиться на языке, в который каждый месяц вносится два-три новых слова. Он не адаптирован. На этом языке невозможно защитить диссертацию по техническим предметам. Невозможно сконструировать танк, разработать самолет… Я не противник украинского языка. На нём красиво петь песни, это красивый язык, но он не приспособлен для развития государства». Був організатором побиття мітингувальників в Одесі 2007 року, які виступали проти встановлення пам’ятника Єкатєрінє II. Його вважають причетним і до провокацій проросійських сил у Львові 9 травня 2011-го.

ЮРІЙ МЄШКОВ   Перший і останній президент АРК (1994–1995). Став ним завдяки, з одного боку, обіцянкам домогтися незалежності від України, а з іншого – подолати злочинність. «Мы выбросим украинских оккупантов с нашого русского полуострова! Не Киев – Москва нам указ!» – виступав Мєшков на ключовій зустрічі з севастопольцями перед першим туром виборів глави АРК. Проте злочинність на півострові після його перемоги і далі стрімко зростала, а місцеві еліти не сприйняли формування кримського уряду з привезених із Москви спеціалістів. Це незадоволення вміло підігрівав новий очільник держави Леонід Кучма. Результатом стало те, що з усіх своїх обіцянок Мєшков виконав лише ту, що стосувалася запровадження на півострові московського часу. У березні 1995 року Верховна Рада України скасувала Конституцію Криму і посаду президента республіки. Мєшков був змушений виїхати до Москви, і годинники півострова перейшли на київський час. У липні 2011-го він ненадовго повернувся до АРК (напередодні там померла його перша дружина), але після перших же спроб виступити з політичними заявами його депортували до Росії за рішенням окружного адміністративного суду.

ДМИТРО ТАБАЧНИК    На час виходу цього номера – ще міністр освіти, науки, молоді та спорту. Один із найзапекліших ненависників усього українського твердо переконаний, що Голодомор ніколи не був геноцидом. Належить до найбільш радикально налаштованих прихильників ідеї надання російській мові статусу державної та поборників «дискримінації російськомовного населення». Намагається втілювати свої переконання в життя і нав’язувати їх молодому поколінню. Так, за його наказом було скасовано обов’язковий державний іспит з української мови у вишах для бакалаврів. Міністр виступив ініціатором переписування шкільних підручників з історії України для «затирання» «антиросійських» історичних подій. Найбільше ж йому дошкуляють жителі Західної України, більшість яких не поділяють поглядів політика, а тому, за його висловлюванням, є «лакеями, що ледве навчились мити руки». Понад те, Табачник намагається переконати громадськість, що патріотично налаштовані галичани взагалі не є українцями. «У нас разные враги и разные союзники. Более того, наши союзники и даже братья – их враги, а их «герои» (Бандера, Шухевич) для нас – убийцы, предатели и пособники гитлеровских палачей… Таким образом, присоединение Галичины к УССР объединило в одном административном, а затем и государственном формировании два различных народа – цивилизационных оппонентов. При этом если народы Великой Украины всегда толерантно относились к галичанам, не вмешиваясь в их жизнь и не навязывая свои ценности, то сами галичане при первой же возможности крайне агрессивно, не останавливаясь перед насилием и массовыми убийствами, пытались причесать Украину под свою гребенку…» – писав Табачник в одній зі своїх статей. Прикметно, що напередодні Табачник припустився кумедної обмовки за Фройдом: на обласній педагогічній конференції в Дніпропетровську заявив, ніби живе у Росії. «За результатами дослідження, оприлюдненого на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, Україна – 56-те місце, а ми – на 72-му», – відгукнувся він про розвиток вітчизняної освіти. На 72-й позиції в згаданому рейтингу, втім, була саме РФ. Пізніше урядовець сказав, що обмовився.

ЄВГЕН ЦАРЬКОВ   Народний депутат від Компартії України (з 2008-го, член партії з 1998-го). Дипломований водолаз (1992) і політолог (2006 рік, червоний диплом ОНУ ім. І. І. Мечникова). На відміну від багатьох послідовних антиукраїнців поєднує «великоруські» погляди з лівацькими переконаннями, показово називає себе ворогом НАТО, імперіалізму та інтернету. Втім, як часто буває з «полум’яними інтернаціоналістами», щойно заходиться говорити на українську тематику, перетворюється на типового російського націоналіста. У липні цього року назвав «одним із небагатьох мудрих рішень Адміністрації Януковича» відмову від проведення на День Незалежності святкового параду. Особливо відомий гучними заявами на виправдання Голодомору: «Голод действительно имел искуственный характер, и за ним стояли внешние и внутренние враги советской власти <...> Чтоб усугубить положение, жгли хлеб на полях и в амбарах, крали его и прятали в ямы... была поддержка Англии, прервавшей экономические отношение с СССР в надежде на Оранжевую революцию».

Павло Подобєд  

Україна після закінчення Другої світової війни не вийшла із воєнного стану: до кінця 1940-х років на її західних теренах точилася боротьба УПА проти червоного окупанта. Часом навіть світлини не здатні передати атмосферу того часу, а тим більше настрої та почуття. Утім, по обидва боки барикад були люди з властивими їм емоціями. Ними вони намагалися ділитися з рідними та близькими.

ДЕРЖАВА У ПІДПІЛЛІ

За роки широкого визвольного руху Української повстанської армії було створено фактично прототип держави: військо, запілля, служба безпеки, медична опіка. Тож станом на 1945 рік не збиралися здаватися на милість переможцям кілька десятків тисяч українців. Радянські військовослужбовці, більшість із яких мріяли видряпатися з війни додому, опинилися на новій – неоголошеній. Досягнення радянськими діячами кінцевої мети – знищення визвольного руху та умиротворення українців – розтяглося на невизначений термін. На запитання «скільки ще воювати?» не мали відповіді навіть генерали.

За таких умов психічні та моральні якості військовослужбовців зазнають помітних змін. Ворога не видно. Він ніде і водночас усюди. Місцеве населення не змінює свого ставлення до окупантів так швидко, як би цього хотілося. Єдиним дієвим інструментом управління залишаються репресії. Певне полегшення приносило спілкування зі співслуживцями та листування з родиною. Архів Управління контррозвідки «СМЕРШ» Прикарпатського військового округу містить спецповідомлення Відділу військової цензури НКДБ 4 Українського фронту начальнику управління контррозвідки «СМЕРШ» генерал-лейтенанту Ковальчуку № 00535-а від 8 серпня 1945 року «О действии бендеровских банд на територии Западной Украины». (Саме «бендеровских» – через «е».)

ВТОМА ВІД «БЕНДЕРІВЦІВ»

Працівники НКДБ стурбовані великою кількістю листів військовослужбовців своїм рідним, у яких описується боротьба українців за власну державну незалежність. Спостереження, які робили самі автори у власній кореспонденції, змушували військову цензуру «вживати заходів» як щодо відправників, так і щодо одержувачів таких листів. Із кореспонденції стають зрозумілими і небажання воювати, і страх, і втома, і ерозія моральних цінностей радянських військових. Утім, поза межі штампів радянської пропаганди в оцінках упівців вояки НКДБ-МДБ так і не спромоглися вийти.

З прочитаного можна зробити такі висновки:

– Військовослужбовці чітко усвідомлювали, що вони потрапили на війну.

– Головний ворог – українські повстанці, які борються за незалежність України.

– Населення на боці повстанців, усіляко їх підтримує та допомагає їм.

ВІЙНА ЗАСЛІПЛЕНИХ

Шукаючи пояснення на запитання «чому вони не хочуть здаватися?», «скільки це триватиме?», «чому вони нас так ненавидять?», бійці з «буржуазним націоналізмом» часто самі творили образ свого ворога. Він був доволі строкатим. Йдеться про «шайки» та «банды» «по 300, 400 человек, которые нападают на воинские части». Бандерівці постають перед чекістами як «обтрёпанная, оборванная шайка полоумных людей». Водночас ці нібито пришелепкуваті, які вештаються у «шайках», «имеют свои органы власти, свою разведку и печать». На перший погляд, «неорганізованим та диким бендеровцам» чомусь вдається регулярно нападати на місця постою військ НКВС, беручи полонених, і навіть на бійців, які вишикувалися на плацу для збірки. Неадекватне та спотворене сприйняття дійсності, формоване політруками та брехливою радянською ідеологією, перетворило солдатів НКДБ на сліпе «гарматне м’ясо», озлоблене на все і вся навкруги. Зрозуміти справжні причини боротьби УПА вони не змогли.

Андрій Дуда.

Основні гасла українофобів є непереконливими для більшості населення України і слугують для

полегшення фантомних болів прихильників «Русского міра

Європеєць ХХІ століття сприймає національні, релігійні чи «державні» фобії як явище, що перебуває поза правилами хорошого тону. Антисемітизм, антиафриканізм, франко- чи германофобія – сьогодні це неприпустимі форми суспільної та політичної поведінки. Чому ж в українському інформаційному просторі – у ЗМІ, на інтернет-форумах – наявні тисячі фактів вияву українофобії? Яка мета цих інформаційних кампаній безвідносно до того, хто їх замовляє?

Почнімо з прописної істини: мета будь-якої інформаційної кампанії – формування чи зміна громадської думки. Відповідно кожна з них має свого адресата, цільову аудиторію. Утім, проаналізувавши українофобську публіцистику, коментарі в мережі інтернет, про мету і цільові групи залишається лише здогадуватися. Особливо що стосується проросійської українофобії. Бо, приміром, польська дуже прикладна і має на меті формування антиукраїнських стереотипів у міжнародної спільноти (і щодо Волинської трагедії, і щодо післявоєнних кордонів). А ось для багатьох представників «Русского міра» це радше ліки від фантомного болю, аніж певний інструмент для досягнення мети.

Як приклад можемо навести кілька ідеологем проросійської українофобії, які безуспішно вкидаються в український інформаційний простір.

Української мови не існує, це діалект російської. Ця теза родом із ХІХ століття і була абсолютно логічною в контексті російської політики денаціоналізації. Проте у ХХІ столітті, коли Україна має понад 200-річну традицію літературної мови, а українська є рідною для більш як 40 млн людей, вона є, м’яко кажучи, неадекватною. Тому, коли російські ЗМІ активно тиражують ці смішні «лінгвістичні» відкриття «місцевого божевільного» Вассермана чи бригади «коментаторів» в інтернеті ображають українськомовних, хочеться спитати на «общєпонятном»: «What for?» Бо кожне інформаційне посилання повинне мати своїх адресата і мету. А який адресат і мета реінкарнованої валуєвщини сьогодні? Адже навряд чи 40 млн визнають, що немає мови, якою писали Шевченко, Франко, Стефаник, Драгоманов, Українка та інші класики і яка є активно вживаною в усіх сферах життя, науки, мистецтва. Вже не кажемо про те, що пасажі а-ля «нєт і нє било» любові до росіян та Росії і в українсько-, і в російськомовних українців однозначно не додадуть.

Антигалицькі мантри. Антигалицька риторика українофобів має кілька мотивів. Таки далася взнаки історична образа за ганебні провали переможця Другої світової – СРСР – у боротьбі з нашим підпіллям у Західній Україні та на Поліссі, яке вело війну понад п’ять років після «Побєди». Через 40 років в тій самій Західній Україні Москва вбачала ледь не колиску відбудови самостійної Української держави. Чимало українофобів, не знаючи історії нашої країни і не вельми придивляючись до біографій борців за її незалежність, переконані: не було б Галичини, не було б і проблеми «нєзалєжності». Саме тому вони відтворюють комічні Табачникові мантри про те, що українці й західні українці – це буцімто «різні народи». І раз по раз дивуються, чому така маячня не пускає коріння в громадській думці.

Україна вкрала Крим і Севастополь.  http://blog.i.ua/user/3871267/736560/   Навіть якби ця великодержавна російська вигадка мала місце, абсолютно незрозуміло, що змінить постійне повторювання такої мантри. Вочевидь, навіть поміж українофобів-романтиків мало знайдеться мрійників, здатних вірити в повернення Криму і Севастополя Росії.

Українці самостійно не живуть, а виживають. Мовляв, якби були з Росією, все було б інакше. А так, як зловтішаються українофоби, українці масово мігрують за кордон, працюють там на важких і непрестижних роботах, миють туалети і займаються проституцією. Звичайно, спростувати тезу про виняткову українську «бідність» найкраще, порівнявши показники рівня життя в Україні, Росії та інших державах СНД: вони абсолютно зіставні. Понад те, приклад Білорусі застерігає від надміру глибокої інтеграції. Будь-які об’єднання з Росією відбуваються на умовах останньої й означають використання ресурсів приєднаних держав для задоволення амбіцій кремлівських лідерів. Це аж ніяк не сприятиме зростанню добробуту. І те, що рух «за возз’єднання з Москвою» далекий від масовості чи популярності, свідчить: люди в Україні це розуміють.

Україна не відбулася як держава. Українофоби активно тиражують цю ідеологему. Але забувають, що в міжнародному рейтингу Фонду миру Росія значно ближча до failed state, аніж Україна. Та й не могло бути інакше в державі, яка фактично не контролює цілі регіони, а півмільйонній Чечні велика Росія щороку платить «данину». Читайте також: Москва не контролює ситуації в бунтівній республіці  Утім, тема «державної неспроможності» України постійно «турбує» українофобів: і самостійної зовнішньої політики вона нібито не має, і внутрішня «нестабільність» (як кілька років тому тодішня опозиція називала політичний процес за сякого-такого дотримання демократичних правил і свободи слова) висока. І що далі? Яка реальна мета цієї глибокодумної тези? Вона не спричиняє ані розпаду чи «самоліквідації» держави, ані благань уряду до Росії взяти Україну під свою руку.

Вочевидь, це лише кілька російських україноненависницьких тез, які кочують із форуму у форум, зі статті в статтю. Але вони досить рельєфно віддзеркалюють основні характеристики сучасної українофобії. Більшість таких ідеологем відверто орієнтовані на інтелектуально слабкі суспільні сегменти. Такі меседжі цілковито безперспективні з погляду реалізації. І водночас відчутна негативістська тональність сучасної українофобії. Вона абсолютно не прикладна, не мобілізує, не шукає союзників, сповнена негативу, хамства і брутальності. Складається враження, ніби українофоби говорять самі з собою, втішаючи одне одного, що, мовляв, поразка «українського проекту» буцімто «історично визначена». Мабуть, так само як і «загибель світового капіталізму». Крім того, професійні україноненависники спрямовують свої зусилля назовні, аби їх помітили й підтримали в столицях, де досі не можуть зрозуміти, чому Україна не проситься до чергової імперії. Утім, тут «шари» поменшало: партія влади, централізуючи потоки ресурсів у державі, прагне взяти під свій контроль і оплату професійної любові до сусідів.

Проте втішатися змістовою слабкістю українофобських меседжів не випадає. Їхня убогість компенсується масовістю донесення. Геббельсові приписують твердження, що брехня, повторена тисячу разів, брехнею вже не вважається. Тож, доки інформаційний простір України буде відкритий для тиражування україноненависницьких штампів, а публічні особи хизуватимуться перемогами над нашою мовою, культурою та історією, скидати з рахунку українофобію як джерело загроз для національної безпеки не варто.

Влада в Києві має зважати на це безвідносно до партійних кольорів. Адже українофобів та їхніх натхненників судомить не так від конкретних політсил, як від існування Української держави (а отже, влади) як такої.