Профиль

nolofinve

nolofinve

Украина, Запорожье

Рейтинг в разделе:

Свежие фотографии

Вітре-Стрибоже

Продовжую публікувати нариси про Богів...


 
Вітре-Стрибоже…

О, Вітре, прийди, радість наших очей,
Для тебе приготовано цю пожертву
Прийми її, почуй наш заклик
О, Вітре, співці тебе славлять
Біля наготованого напою
У призначений час
О, Вітре, твій голос заповнює все
Його чути здалеку.

Так оспівується Вітер в «Ріґведі». Ця стихія, подібно двом попереднім, суміщає в собі як прояви очищення так і прояви руйнування. Вітер вважався диханням Всесвіту і всіх живих істот – його раптовий гнів міг привести Світ до загибелі.
В «Рамаяні», давньоіндійському епосі, так змальовано гнів Вітру-Ваю:
«Зник вітер на всій землі… І людям, і Богам і всім живим істотам не було чим дихати, і завмерло життя у світі… Ми повинні вмилостивити Ваю, інакше зникне життя у всіх світах. Дихання – основа всього живого, як стовбур дерева – основа гілок та листя. Без дихання, без руху повітря не може бути благополуччя ні на небі, ні на землі».
Однак Вітер не тільки дає життя, він є й могутнім руйнівником всього старого і віджилого. «Вітер кінця віку-юги» є одним з нищителів старого світу.
Окрім Божества Вітру давні арії славили Богів - буревіїв, котрі, за одним з ведійських гімнів, були породженням  Ваю:

«Для Тебе чисті ранкові зорі
Тчуть щасливу одежу з сяючих променів…
Ти породив Буревіїв з грудей Неба
З самого серця Небес.»

Буревії – Марути за легендою служили в дружині Громовержця Індри, тобто були воїнами, до яких зверталися з проханням про захист від ворогів і навіть від злого чаклунства:

«Хай буде зброя ваша твердою, щоб відштовхнути зло
Міцною, щоб дати йому відсіч
Хай сила ваша буде дивовижнішою
За силу смертного чародія.
О, Марути, той, чию домівку
Ви охороняєте, могутні мужі неба,
Є найзахищенішим…

Ще за однією легендою Буревії-Марути були дітьми грізного Рудри – Божественного Гніву. Цей прояв Вітру, очевидно, якраз і був «вітром змін», що нищить старий Світ задля виникнення нового. Подальша зміна арійських Божественних енергій на індійській землі призвела до перетворення Рудри на Бога Шиву, котрий зберіг свої функції нищителя-очистителя.
Слов’янський Стрибог в свою чергу є видозміною давньоарійського Божества. В християнських джерелах він згадується саме як Бог повітря та вітру («Слово Іоанна Златоуста»). В «Слові про Ігорів похід» вітри називають «Стрибожими онуками». Образ Стрибога знаходився в Київському пантеоні, і його відповідником в подібному пантеоні індійських Божеств був знов таки Рудра.
Слов’яни очищувались вітром, обрядово гойдаючись на гойдалках у Великодні дні. Про те, що це був уламок прадавнього обряду недвозначно свідчить гнів християнських проповідників, направ¬лений проти цієї невинної забави. Заборонялося навіть ховати в освяченому місці тих, хто загинув, випадково зірвавшись з гойдалки. В середині липня відзначався день, напевне колись присвячений Стрибогу. «Цей день святкується задля вітру», - говорили селяни. В хід йшли заклинання погоди, звертання до вітрів та громовиці, щоб ті не погубили врожаю.
Існує версія російського дослідника міфології Ішутіна А.А. («Восточнославянские Боги и их имена»), що «Стрибог как бог ветров есть, на наш взгляд, воплощение неких хаотических, демонических, тёмных начал... Он противоположен Дажьбогу (светлый порядок)». Ми ж вважаємо, що списувати певні стихії «по відомству Чорнобога», лише за те, що людині століттями не вдається їх опанувати повністю, є залишками християнського типу мислення, з якого потім виросло знамените «не будемо очікувати милості від природи…» За споживацьке ставлення до Чотирьох Стихій людство розплачується, страждаючи від повеней, землетрусів, буревіїв, пожеж. Але це зовсім не означає, що стихії є лихими. Вони знаходяться «по той бік добра і зла», і лише завдяки ним існує життя в нашому світі.
Стрибог є покровителем людей рішучих, котрі не бояться змінити своє майбутнє і є здатними на вчинки відважні і відчайдушні. Це Божество є мінливим, недарма ж бо воно є Вітром, і тому його опікунство може бути короткочасним, але ефективним. Вшановувати його необхідно перед самим початком рішучої дії, і тоді можна бути певним перемоги. (с)
 

Дещо про юродивих во Христі...

Уявімо собі 10 століття... Слов янське містечко з усією атрибутикою... Капище, дерев яні Образи Богів...
Десь біля пристані скромно притулилась християнська церква. Тут віддають шану своєму Божеству християни - в основному заїжджі торговці.
Місцеві мешканці їх не чіпають... Тільки посміюються з дивацьких обрядів, вважаючи їх за юродство.
А християнам священик-ромей щоразу нагадує, що живуть вони у ворожому оточенні, що поганство є злом, що Святе Письмо велить руйнувати язичницькі храми...
І от двоє підпилих хрещених варязьких гостей навідали капище з сокирами... Поруйнували...
Але втекти не встигли - хтось з міщан здійняв тривогу, збіглися люди і вчинили самосуд...
Років через сотню, коли Русь вже охрестили вогнем та мечем, в святцях з являться і імена вандалів. Яко християнських великомучеників, котрі прийняли страдницьку смерть від рук звірів-язичників...
Тепер плавно перейдемо до сьогодення.
Острів Хортиця... Три язичницьких капища... Сучасні язичники, такі ж законослухняні громадяни, як і всі інші, проводять там свої обряди. Знов таки - ніяк не вступаючи в конфлікт з віруючими інших конфесій.
Минулого року, на початку вересня на капищах було понищено Образи Богів.
Не треба було навіть підпису "Тут були християни". Образам зрізали обличчя і понівечили язичницьку символіку.
На капищі, яке час від часу відвідую я, стояв ось такий Перунів Образ:



І такий Образ Велеса



Юродиві во Христі знищили ці два Образи і понівечили Образи Макоші та язичницької Трійці на інших двох капищах. Влада та міліція, ясна річ, зробили вигляд, що нічого не трапилось. Хоча я уявляю собі, який би піднявся гвалт, коли хтось з язичників зайшов би з сокирою до церкви і пройшовся нею по іконах.
Громада знайшла різьб яра, і той зробив нові Образи та виправив пошкодження на сусідніх капищах.
Цього року у запорізьких юродивих почалося нове загострення шизофренічного вандалізму.
Знову осквернено всі три капища, знищено новий Образ Велеса (таким він був до відвідин божевільних)


І пошкоджено новий Перунів Образ (таким він був до того, як тут побували хрещені вандали)


Пояснюю спеціяльно для тих, хто в танку, язичники не вважають, що ці рукотворні Образи є Богами. Наші Боги - на Сварзі, і є чистими енергіями, а не обструганим деревом.
Але ж і ікони, котрим щодня молиться віруючий християнин, не є Богами. Так от для нас ці Образи - все одно, що для християн ікони...
За 20 років Незалежності жодна...жодна церква або ікона від рук язичників не постраждала.
Невже був правий князь Святослав, говорячи, що віра християнська юродство єсть...
А щоб на мене не ображались ті мої хрещені друзі, котрі є культурними людьми і ніколи не підуть з сокирою до чужого храму, додаю опитування.

4%, 1 голос

41%, 11 голосов

4%, 1 голос

52%, 14 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Тиха вода, що греблі рве...



Вода – Дана є одною з найтаємничіших стихійних сил. Навіть про її ім’я ми можемо лише здогадуватися: воно збереглося лише в назвах річок та в гуцульських приспівах, дуже схожих на ритуальні замовляння.
Культ води є одним з найдавніших у світі. Символи води знаходять на трипільській кераміці. За праарійськими віруваннями життя зародилося в первісних водах у вигляді золотого яйця. Саме з цього яйця з’являється чотириликий Творець світів і «стверджує землю серед вод». Земні ріки вважалися живими, і їхніх духів-охоронців вшановували як матерів.
За слов’янським звичаєм не тільки кожна ріка, але й кожне озеро або джерело мало власного духа-охоронця. Однак, дуже часто в народних замовляннях зверталися до цілющих властивостей води взагалі. Вода була надійним засобом очищення, і її згадані вище властивості посилювалися певної пори року, або залежали від місцезнаходження джерела.
Найбільш придатною для очищення вважалася вода, освячена взимку новонародженим Сонцем десь за два тижні опісля Зимового Сонцестояння. В ці дні цілющі властивості мала вода з усіх водоймищ. Стрітенська вода, тобто набрана  на свято Стрітення , мала більш чітко окреслені захисні властивості – нею благословляли родичів перед мандрівкою, або перед військовим походом. Окрім джерельної ще використовувалася тала вода з бурульок.
Воду вшановували окрім того перед Літнім Сонцестоянням, коли цілющою вважалася також «купальська роса», та в середині серпня, коли відзначалася низка свят врожаю. Це були дні особливого вшанування джерел та криниць. Їх відвідували всією громадою, очищали і вшановували пожертвами
Окрім того, будь-якої пори року цілющі властивості мала «непочата вода», набрана з певного місця до схід сонця. Наприклад, лікувальні властивості мала вода з місця, де сходяться три річки, або взята з трьох (семи) криниць. Щоб підсилити її цілющі властивості, воду поєднували з вогнем – лили через вугілля що жевріє, або занурювали в воду почергово кожну з трьох частин запаленої свічки-трійці.
Стояча, болотяна вода вважалася неживою, її вважали вмістилищем всіх хвороб. Окрім того існував ще один, найбільш загадковий прояв Дани-води: вода як пограниччя між світами. В слов’янському світі такою рікою-межею вважався Дунай – не явна Дунай-ріка, але прихована ріка забуття, що чимось нагадує грецьку Лету:
Ой, думай, думай, дівчино,
Думай та гадай
Брести тобі дві річеньки,
А третій – Дунай
Перебрела дві річеньки,
А Дунаю – ні…
Та й забула всі розкоші,
А кохання – ні.

На той Світ, за народними повір’ями, можна було потрапити через криницю, або переправившись через ріку, чи море. Існував поховальний обряд, коли померлого клали в човен і пускали за водою, іноді той човен підпалюючи. До наших часів збереглася прикмета, що не можна говорити про живу людину – пішов за водою.
Обряди, зв’язані з використанням води, часто використовувалися в ініціяціях-посвятах і символізували смерть і відродження.

Як Отці наші, маємо
Очиститися мольбою в омовінні
І митися, мольби творячи
За чисті душі свої і тіла
Яко Сварог уставив
 ті омовіння і купалища
і те вказав
що не сміємо те покинути
і умиємо тіла, й умиємо душі свої
в чистих водах живих
і підемо трудитися
всяк день мольбу творячи…
як і Предки раніше робили

Отже, Вода завжди була невід’ємною частиною життя слов’янського люду. Щоправда, деякі сучасні російські дослідники і навіть рідновіри відмовляють Богині Води в праві на існування через відсутність літописних згадок про присвячених їй «кумирів». Однак, розповсюджений в усьому слов’янському світі культ річок, джерел, криниць говорить про те, що Вода-Дана була шанована нашими предками нарівні з Вогнем і Вітром.
В повсякденному житті славлення Дани має проводитися не лише під час рідновірських обрядів, але й під час кожного купання, яке відтак перетворюється на ритуальне омовіння. Вода, освячена в дні Сили, може використовуватися під час магічних практик та для утворення «захисного щита», особливо для дітей.
Дана, як і Мати-Лада опікується жіночою привабливістю та здатністю утримати біля себе свого обранця. До неї звертаються за допомогою при нещасливому коханні – адже текуча вода тим і добра, що забирає з собою все лихо. Щасливицю Дана робить ще привабливішою і вродливішою. (с)
 

Осінь Арди. Записки толкініста.



СТРАНА  ВОДОПАДОВ.

"У всякого человека должно быть место,
куда он может прийти..."
(кто-то из мудрых)

Когда мир очнется юным и прекрасным,
Только сердце стиснет горечь расставанья,
Я уйду за водопады Эргодрасса,
Раствориться чтоб в их призрачном сиянье.
На прохладных переливчатых ступенях
Там вода потоком вниз прольется,
Узелок тугой из горя и сомнений
Сам собой на сердце расплетется.

В зачарованном подоблачном круженье
Брызги радости на солнце серебрятся,
В легком танце по надводного скольженья
Снова вспомнится, что я могу смеяться,
Успокоит душу тишиной и счастьем.
Если ж я нужна кому-то снова,
Пусть поищет в водопадах Эгродрасса,
Ведь обратно я еще вернусь нескоро.
(если вообще вернусь...)

В краткий миг на пике сдержанных рыданий
От тоски и безысходности и боли
Серебристый ветер брызг мои страданья
В голубую гладь реки навеки смоет.
Нет пускай иных богатств в стране волшебной,
Кроме стен воды шумящей меж камнями,
На закате лишь покой ее целебный
Полыхает самоцветными огнями.

Он поглотит в душах все, что наболело,
Пережитое оставив пережитым.
Не забудешь, только станешь чуть мудрее,
Сердце ж станет снова чистым и открытым.
Только станешь чуть счастливее, чем прежде -
В нем не сможешь разочароваться.
Если ж душу покидает вновь надежда -
Ухожу за водопады Эргодрасса.(с)

ФЛЕЙТА

Hад водою стелется белый хвост тумана,
Солнце поднимается из сосновых мачт.
Утопаю в облаке сладкого дурмана --
Запахом сиреневым  моя флейта, плачь!
Первый луч касается соцветия рябины,
Приторным и горьким сочится аромат.
Утро раскрывается полетом лебединым,
Пой же, моя флейта, как сто лет назад!
Ивовые заросли -- словно руки матери:
Укрывают бережно от чужого зла.
Край мой пенно-липовый, как узор на скатерти...
Расскажи же, флейта, мне про свою печаль... (с)

Священний Вогонь

Цей Вогонь… світлом скорив темряву (с)

«Агні, що всім людям належить,
народжуючись для князювання,
світлом скорив темряву…
Це перший жрець – подивіться на нього.
Це світло, безсмертне серед смертних…
Всі Боги вшанували тебе, о Агні,
коли ти перебував у пітьмі».

Так прославляє Вогонь один з гімнів Рігведи – гімн Агні-Вайшнаварі. В індійській мітології Агні, Божество Вогню є прямим проявом Брахми (Світовида слов’янського звичаю). За легендою Боги обрали Вогонь володарем жертвопринесень, найпершим жерцем цього світу. Взамін грізний стихійний дух отримав безсмертя і найвищу шанобу і від Богів, і від людей.
Ведійський Агні був охоронцем домашнього вогнища, тобто – в більш широкому сенсі миру та ладу в родині. Вираз «родинне вогнище» зберігся й донині, коли вже давно оселі не опалюються відкритим вогнем. Вважалося, що устрій житла мусить відображувати загальний світоустрій. Місце в оселі, де зберігався вогонь, було священним. Саме тут відбувалися родинні жертвопринесення та виконання ритуалів.
В староукраїнському побуті збереглося багато ритуалів вшанування Вогню. Біля печі, наприклад, селянки ставили горня з водою та клали поліно – «щоб Вогню було що пити й їсти». Біля печі не можна було лихословити – «бо Вогонь святий». Сердити або оскверняти Вогонь категорично заборонялося. «Ми шануємо Вогонь як Бога, - говорили селяни, - він наш дорогий гість.»
Вогонь був присутнім на кожному святі в якості Сили, що очищує від зла. Вогнища у наших пращурів горіли на зимове, і на літнє Сонцестояння, на весняне й осіннє рівнодення. Очиститися можна було або перестрибнувши через вогнище, або пройшовши поміж двома вогнищами. В ніч на Літнє Сонцестояння стрибання через вогнище зарученої пари освячувало їхній майбутній злюб.
У Велес Книзі згадується Огнебог-Симаргел (друге ім’я можливо походить від слова «смага» - жар) і як Божество домашнього вогнища, і як той, що допомагає померлим якнайшвидше відродитися у Сварзі:

А тут бо в Сварзі
Огнебог Семаргл віщує
Яре, швидке і чисте народження…
Тут же, отроче, відкриєш ворота
І ввійдеш у них –
То красен Вирай Слов’янський…

Вогняне поховання було останнім очищенням людини в явному житті. Саме так пояснили свій звичай родичі померлого слов’янського торговця чужоземцю-арабу. Огнебог, в різних своїх проявах, супроводжував людину по життю від народження, коли щасливі батьки приносили подячні пожертви Богам, до самої смерти.

«Коли приготуєш його (померлого), о Вогонь,
то передай його праотцям
Коли рушить він шляхом, що веде від життя,
То він опиниться у владі Богів…
Хай славиться твоє полум’я, Вогонь,
З його допомогою відправ його в світ благочестивих.
 
У ведійському «Гімні поховальному вогнищу», з якого взяті наведені вище рядки, далі є слова які є чітко розмежовують навський поховальний вогонь та вогонь явного світу:

«Агні, що спалює мертвих,
нехай вирушить в царство Ями (Бога Смерти),
Забираючи з собою нечисте.
Тут же цей, інший Вогонь
Нехай відвезе він жертву Богам, яким відомий шлях».
 
Вогонь вшановувався і в своєму духовному прояві як «внутрішній вогонь натхнення». В згаданому вже вище «Гімні Агні-Вайшнаварі» Агні прославлявся як сила, котра надихає співця у хвилину натхнення. Розуміння цієї сили показане через духовний стан виконавця славнів, котрий напевне вперше виступає у змаганнях співців. Трохи розгубленому юнакові, котрий має виступити самостійно, без підтримки навчителя, має стати зрозуміло, що він мусить відчути духовно те, чого не можуть бачити інші. Ці відчуття якраз і стосуються потаємної сутьности Бога Вогню як жерця безсмертного світла, котре є і в душі співця. Відкриття для себе цієї таємниці надихає співця на створення подячної пісні.
Отже, Вогонь здавна вшановували якнайменше у трьох Його проявах: духовний Вогонь - дарунок явному світу від Світу Богів, котрий дає людині можливість творити, явний Вогонь - посередник між Богами і людьми, котрий втілювався у жертовних вогнищах, очисних вогнищах та домашніх вогнищах – оберегах роду, та «навський Вогонь» - поховальний вогонь останнього очищення. У житті сучасного рідновіра зараз набагато менше можливостей для вшанування і споглядання проявів Вогнебога. Однак, жертовне вогнище є неодмінною приналежністю більшости рідновірських свят, і багато кому з нас відомий відблиск творчого вогню в глибині власного духу. (с)



З Днем Перуновим



Лятуринська Оксана 

"Ти ще не вмер, ти ще не вмер!"

Ти ще  не  вмер,  ти  ще  не  вмер! 
Через  розбурханий  Дністер 
з  Дніпра  ти  видибаєш,  Боже! 
Впадуть  долів  боги  ворожі. 
Перед  лицем  великих  чуд 

жахнеться  князь,  чернець  і  люд. 
Тоді  ж  у  громі-блискавиці 
запаляться  скирти  пшениці. 
Злетить  офірою  когут. 
Явися,  Боже,  і  пребудь!













Наш Бог - Світовид...

Опісля того, як прочитав кілька книг про культ Світовида на острові Руян - зацікавився цим Божеством... І знайшов нарис на цю тему, котрий, мені здається, розкриває її повністю.


Про Світовида

«Не було неіснуючого, не було існуючого тоді
Не було ні простору-повітря, ні неба над ним
Що рухалося там? Де? Під чиїм захистом?
Що за вода – глибока безодня?
Не було тоді ні смерти ні безсмертя
Не було ознак ночі, або дня
Дихало не колишучи повітря, згідно своїм законам, щось Одне
І не було нічого іншого, окрім нього.»
Цей відомий гімн Рігведи, якщо уважно вчитатися в його рядки, точно описує сплячу істоту. Дійсно, навіть людина може увійти в подібний стан в глибокому сні без сновидінь. Однак, той хто спить має прокинутися. І тоді в темних водах безодні запломеніє золотий зародок життя.
Це не є жодною мірою «творення світу». Давньоарійські любомудри давно вивели дві істини – з нічого не виникне щось, ніяка дійсність не може бути створена з нічого, тому, якщо її немає тепер, то і не буде ніколи. І тим самим щось явне не може зникнути без сліду. Якщо воно є тепер – то воно буде завжди.
Ця давня мудрість є запорукою і безкінечности життя і безсмертя нашого існування. Відгук її зберігся у Велес Книзі:
 «Права бо є невідомо
Уложена Дажбогом
А по ній,  як пряжа  тече Ява
І та соутворює життя наше
І та коли одійде, смерть є.
Ява текуща,
А творена в Праві.
Нава бо є по тій:
До тої є Нава,
І по тій є Нава,
А в Праві ж є Ява.»
Себто, Бог-покровитель певного світу укладає закони його життя - Праву. У Праві виникає «текуще», тобто таке, що змінюється з часом, явне життя – Ява. Поза межами цього життя (до нього і після нього) є Нава, котра настає після смерти. Але смерть не є погибеллю, а є лише переходом з одного стану в інший.
Саме подібне розуміння Світу відображує прадавня легенда про Золоте Яйце, як зародок життя, в темних водах Нави. Дійсно, вчитавшись ще раз в рядки Велес Книги, ми можемо уявити собі не тільки людське життя, але й оточений первісною Тьмою-Навою зародок життя-Яви в шкаралупі-Праві. Опікується ним творча Сила - прояв Всевишнього. Власне таких сил може, а навіть і має бути декілька. Навіть у відомій колядці світ опоряджують три голубочки, котрі поміж собою «раду радять».
Згідно Велесової Книги закони людського життя «уложено Дажбогом». Це збігається з ведичною традицією, за якою першолюдину Ману навчав основам життя Бог Сонця Сур’я. Та ми повернемося до Сили, котра «розділила» Першояйце на Небо і Землю. Ця Сила породила також Вогонь, Повітря і Воду, Життєву Снагу, котра дає життя кожній  істоті знаного світу, а також упорядкувала цей світ у часі і просторі.
За ведійським звичаєм впорядковує світ Чотириликий Брахма, котрий пробуджується у Світовому Яйці. Слов’янським відповід¬ником цієї Сили є Світовид Чотириликий, пам’ять про якого на щастя збереглася і в образах і в переказах.
Велес Книга говорить про Світовида так:
І Богові Світовидові
Ми славу прорекли
Бо цей Бог став
Богом Правія і Явія
І Йому співаємо пісні
Яко єсть Він святий
І через Нього ми
Побачили світ видимий
І буття Яви
І Він буде нас у Навії берегти
А тому хвалу співаємо
А співаючи, маємо танцювати
І викликуємо Бога нашого
Бо це Він Землю
І Сонце світле наше
І звізди держить
І Світ міцнішим творить.
Цей опис цілком збігається з ведійським розумінням Бога – упорядника Світу, а радше – Всесвіту. Світовид – Бог Прави і Яви, тобто володар законів Всесвіту і явного життя. Через нього люди та інші живі істоти побачили «світ видимий і буття Яви». І Він же буде «берегти нас у Навії», тобто під час наступного Божественного сну інформація про все існуюче зберігається в його пам’яті. А під час проміжку часу, що його індоарії називають Днем Брахми, Він «держить» в порядку наш Всесвіт, постійно укріплюючи його. З «Велес Книги» видно, що існували певні обряди вшанування Світовида, що включали в себе славлення та обрядові танці.
На одинадцятій дощечці «Велес Книги» є кілька загадкових рядків, котрі стосуються Світовида. Нагадаємо її зміст – спершу йдеться про вшанування Триглава, тоді – Сварога, як «начельніка» Богів нашого світу, і згадуються Сварожі Луки, як місце відпочинку душ померлих. Наступним є славлення Перуна, воїни якого ідуть у життя вічне до Полку Перунового, (тобто вказано два місця перебування душ після смерти). Далі – славлення Світовида, як упорядковувача Всесвіту, яке ми приводили вище. Згадування місця спочинку померлих, наводить думку автора дощечки на необхідність очищення духовного і тілесного, а також необхідність якоїсь конкретної дії – «Отрце (отроце) пущеніємо». Борис Яценко, дослідник Велес Книги, перекладає це місце, як «рабів відпустимо», і напевне має рацію. Зазвичай раб-військовополонений мав відпрацювати вдіяну шкоду певний строк, скорочення цього строку трактувалася як добра справа. Наступні рядки звучать дослівно так: «Се бо таїна вліка єсе якожде і Сврг Перуно єсе а Свентовенд тиє два єсьва одєржени о сварзі». Б. Яценко перекладає цей рядок так: «А се таємниця велика, як і Сварог. Перун і Світовид – ті обоє удержані в небі». Г. Лозко (Волхвиня Зореслава) подає такий переклад «Бо це є тайна велика: яко Сварог є Перуном і Святовитом, а ті обоє удержані у Сварзі.» А. Асов, російський перекладач, дає третій варіант перекладу: «Ибо тайна та велика есть: как Сварог и Перун есть в тоже время и Световид. Эти двое охватывают небо». На нашу думку істина як завжди є десь посередині. Роздивившись це складне місце в контексті всієї дощечки, ми вважаємо, що мова тут іде не про прояви Богів, а саме про оті два вираї, про які говорилося на початку дощечки. Луки Сварожі, і Перунів вирай зрештою є одним, бо Світовид їх обидва утримує на небі. Далі перечисляються Боги і духи-опікуни природи нашого світу, котрі перебувають там же, у світі Прави, потім описується прихід праведної душі до вираю: «тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них. То красен рай слов’янський…» А завершується дощечка ще одним славнем Перуну «який стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде. Воїнам сам Він і суд і честь, і, яко златорун, милостив і всеправеден єсть». Тобто праведна людина не воїнського стану сама проходить крізь браму Вираю, а воїнів зустрічає Перун, який і судить, чи гідний загиблий стати до лав Перунового полку. Оскільки Світовид, як було сказано вище, «береже нас у Навії», то не дивно, що саме він опікується обома вираями.
Цікавою є еволюція цього прояву Всевишнього у розумінні індоаріїв та слов’ян. В сучасному індуїзмі, народ не виявляє масової шаноби до Бога-впорядковувача (Брахми), котрий є нібито головною постаттю індійської Божественної Трійці, але вірні схиляються перед Охоронцем світу – Вішну, або перед Руйнівником-Шивою. Зовсім невелика кількість храмів, нечисленні прихильники з вищих варн, котрі навіть створили в лоні індуїзму новий релігійний напрям «Брахмо - самадж»… Все це говорить про те, що розуміння цього Божества протягом Калі-юги потроху занепадало...
У слов’янському світі найбільш детальна оповідь про Світовида Чотириликого є в «Діяннях данців», написаних літописцем Саксоном Граматиком по гарячих слідах руйнування Аркони – останньої твердині язичницького слов’янства. За його описами, Світовид Арконський втілював для мешканців острова Руян і Бога врожаю й добробуту, і Бога війни, і Бога-оракула, який говорив вустами жриць провидиць, або передавав свою волю через священного білого коня. Храм Світовида оберігали воїни, котрі присвятили свої життя цьому Божеству. Вони носили як відзнаку багряні плащі (багряний колір, як відомо, символізує зародження життя), а їхнім бойовим кличем було: «Наш Бог – Світовид!».  Окрім того, на Руяні були і інші, менші храми, присвячені саме Світовиду.
Образи Чотириликого Бога знаходились і на території Руси-України. Найвідоміший з них – так званий «Збруцький Світовид», віднайдений на Поділлі. Однак, у перелік Божеств, яких, згідно «Повісті минулих літ» вшановував князь Володимир до свого хрещення, Світовид не входить. Але це прадавнє Божество кияни напевне шанували. Адже в багатьох історичних  джерелах є згадки про те, що русичі-язичники присягали «Богом і Перуном». Цей загадковий Бог цілком міг бути Світовидом, надто, коли згадати про воїнський прояв цього Божества. А в 1908 році археологом В. Хвойком в історичній частині Старокиївської гори було виявлено жертовник 5-8 століття, пов’язаний з культом Світовида. На Буковині ж збереглися перекази записані свого часу поетом Ю. Федьковичем про Сонце-Святовида, що має золотого шолома, сім мечів при боці, а восьмий у руці, і їздить на білому коні.
Український народознавець В. Скуратівський у книзі «Русалії» означає Світовида як Бога «народної міфології», який міг би стати «основою національного генотеїзму» та «об’єднати» слов’янські землі в одну релігійну структуру. Світовид у Скуратівського протиставляється «князівсько-дружинним Божествам» Київського пантеону взагалі і Перуну зокрема. З цього приводу можна зауважити, що наші предки ніколи не страждали «класовою боротьбою» поміж варнами, а тим більше не існувало протистояння окремих Богів «для народу» і «для воїнів». Більше того, якби не існувало воїнів, то не існувало б і нас. Недарма Володимир Мономах відповів тодішнім «страждальцям за долю народну» під час чергової сутички зі степовиками: «Якщо ми пожаліємо селянина і не візьмемо нині його коня, то прийде половець і візьме і його коня, і жінку, і дітей і саме життя».  А для природньої релігії зовсім неприродньо творити «єдину релігійну структуру», яка не тільки не здатна нікого об’єднати, але й стає, як от християнство, приводом для релігійних воєн.
Отже, Світовид є прадавнім Божеством, рівнозначним індійському Брахмі, і має з ним спільне праарійське коріння. На жаль не зберігся слов’янський варіянт легенди про Бога-упорядника, але багатопроявність Світовида сумніву не підлягає – він одночасно опікується волхвами-провидцями, воїнами-оборонцями та селянами-трудівниками.
Оскільки в народній пам’яті залишається набагато менше від того, що було відомо жерцям і воїнам, то збереглися перекази саме про «сонячний» прояв Світовида, подателя добробуту, який, однак, має все ж таки доволі войовничий вигляд. Певне, в ті часи вже вважалося, що впорядкувати наш недосконалий світ можна тільки так – на коні, в шоломі і з мечем.
 Островом Руян, де вшанування Світовида було особливо сильним, правили волхви, керуючи і народом і воїнами. Князів на священному острові призначали жерці на час війни, або військових походів. Напевне тому серед «Київського пантеону» Володимира і немає Світовида – майбутній зрадник Віри Предків навіть не намагався привабити на свій бік полянських жерців цього грізного культу. «Богом вищої варни» Чотириликий зостався і в Індії – невелику кількість прихильників компенсувала якість їхнього розуму.
Світовид є Божеством, сила якого доступна особі, котра прагне духовного переродження. Недарма у індоаріїв двічінародженими спочатку звалися лише жерці, а згодом цього почесного звання вдостоїлися і варни воїнів та господарів, тобто тих, кому було дозволено вивчати Веди. Роздуми над тим, як влаштовано наш Всесвіт, є одним з видів дозволеної ведичними писаннями діяльности – йогою джняни (знання). Сила Світовида допоможе людині, котра серйозно вивчає  коріння своєї віри, історію свого народу, і дбає про їхнє збереження. Ця сама сила надихає воїна на захист отриманих знань, а селянина чи торговця – на їх розповсюдження. (с)

Осінь Арди. Записки толкініста.

Попередження - хто не читав "Сильмарилліон", тому краще не витрачати часу на цю оповідку, бо все одно не зрозумієте хто з ким воює, і де це все діється.smile



Фан-оповідка за мотивами епосу Дж. Р.Р. Толкіна "Сильмарилліон"
                                                                            Тільки для толкінутих ))

                                                         Щасливчик

[ Читати далі ]

Містерія долі. Шевченковим роковинам присвячується.

Така доля .. Скільки разів ми повторюємо ці слова. Кожен розуміє під ними щось своє – долю, що її дали нам вищі сили, долю, що ми її “наробляємо” собі за життя, долю, що прийшла до нас з минулого... В сучасній культурі, однак, повністю відсутнє поняття “долі роду”. Людина визнає лише власну, індивідуальну долю, тривожиться тільки нею. Від стародавньої “ родової карми” зостався лише вираз – “на роду написано”. Та й то не кожен розуміє, що це значить.
      У Т. Г. Шевченка є дуже цікавий твір, який повністю присвячений оцій “родовій долі” та зв’язку з нею долі особистої. Це “Великий льох”, річ, яку сам поет назвав “містерією”. Загадку цього твору намагається розгадати не одне покоління дослідників.
  А містика “ Великого льоху ” якраз і є в розумінні того, що древні називали “ дгарма” – невблаганних законів Всесвіту, до яких входить і закон збереження роду. І незнання цих законів аж ніяк не вберігає від відповідальності за їх порушення.
    В першій частині твору Шевченко дає три людські типи, характерні і для нинішніх часів. Всі три “дівочі душі”, описані поетом, були гарними людьми, котрі нічим не переступили законів, що формують поведінку особистості. Та безжалісний закон роду не дає їм заспокоєння. Бездумна відданість гетьману Хмельницькому, людині, котра переступила закони родового збереження, замикає браму вираю перед першою душою. Друга дівчина за життя “ всякому служила, годила”, навіть пережиті нею страхіття руйнування Батурина не викорінили з неї оце бажання коритись  кому завгодно, навіть явному ворогу. Скільки таких, ще живих “душ” ностальгічно зітхають за минулими часами, в яких пережили голод, терор, страх, та бажають і зараз  “годити”  грубій силі. Третя душа символізує тих, кого можна обдурити будь-якою блискучою цяцькою. Розвиток таких людей спинився на рівні немовляти, вони будуть усміхатися навіть тоді, коли в них на очах  зневажатимуть їхню вітчизну та їх самих. Скільки таких “дитинчат” плеще в долоні, побачивши в телевізорі чи на сцені якусь гарно оформлену гидоту, не здогадуючись, що це насміхаються над ними.
    Та три дівочі душі дійсно видаються білими голубками, порівняно з чорними круками Руїни, котрі кружляють над розореним Суботовим. Характерно, що найперший і найгрізніший дух руйнації зовсім не є “окупантом”. Навпаки, він висміює і “польську” і “ московську” ворон – “погано, мовляв, працюєте, подружки”, та дає поради, як краще нищити свою ж вітчизну. Чи мало наша історія знала авантюристів, котрі руйнували власну державність лише зі зневаги до будь-якого порядку? Або тих, котрі воліли бачити над собою “ чужого пана, чим свого гетьмана”?  Це має бути попередженням тим українцям, котрі корінь всіх свої бід бачать в чужинській навалі. Жоден ворог не може здолати народу, котрий не забув про той самий інстинкт самозбереження. Якщо ж про родову долю забуто – настає загибель родової спільноти.
    В давні часи загибель роду символізувало осквернення предківських могил. Поет дає карикатурну, але від цього не менше страшну картину деградації народу, котрий відвик існувати як єдина спільнота. Від колишньої слави зосталося попелище, співці-лірники, носії родової пам’яті – “один сліпий, один кривий, а третій – горбатий”, могилу великого гетьмана, котрий, може й нехотячи прислужився ворогу, розкопують того ворога нащадки, і один з тих зайд наказує вибити бідолах - лірників за .. “пісні про Богдана”, того самого гетьмана, котрий нібито проголосив “єдність” двох братніх народів. Рабам бо не личить мати героїчне минуле.  А за цим останнім глумом жадібно стежать і неприкаяні бездумні “душі-голубки” і духи Руїни. Ось-ось до останнього родового скарбу сягнуть руки завойовників... І тоді Рід зникне, зникне Україна.
  Поет, щоправда зоставляє надію на рятунок.. Має народитись визволитель, але новонароджений “месія” вже має біля себе брата-вбивцю, людину одної з ним крові, котра, однак, ладна “ катам помагати”. І духи Руїни кружляють над породіллею...  А відрізнити добро від зла, Визволителя від його страшної тіні,  -  чи здатні на це ті, хто не відчуває своєї належності до Роду?
  Така доля...  Сам Шевченко дуже сильно відчував отой дух “родової карми”. Ті з його героїв, котрі жили за законами роду, часто видаються жорстокими, як от сотник Гонта, чи батьки Катерини. Різкими і безкомпромісними були й судження самого Шевченка і про нашу історію, і про її діячів, і про звичайних людей, котрі не визнавали, або забули ці закони. Та закон є законом... І недарма поета, котрий помер в чужому краї, таки поховали в рідній землі, в домовині, вкритій червоною китайкою, на древньому кургані, наче загиблого воїна. Один зі свідків перепоховання говорить, що воза з труною везли люди – студенти, міщани, селяни, навіть жінки, і все це нагадало очевидцю прочитаний ним колись опис похорону скитського володаря. Так вшанували людину, котра, як і пращури, обороняла Рід, бо Тарасове слово було і є варте сотні мечів.  

Осінь Арди. Записки толкініста.


Парадигма, або дещо про суперечки толкіністів.

Оскільки я не блогер, і власну сторінку в Інеті завів лише минулої осені, то пропустив багато цікавого – що і намагаюсь нині надолужити.
Мова йде про віртуальні суперечки поміж «ельфійськими родами», а власне поміж їхніми поклонниками.
Наскільки я зміг розібратися – головна вісь протистояння толкіністів не Сильм-ЧКА, як то, здається мало б бути, а Феанорінги-Арфінги. При чому – дім Нолофінве нібито зникає з поля зору сперечальників. Мені, наприклад, траплялись лише суперечки на тему чи дійсно Нолофінве бажав влади в Тіріоні. І задля цієї теми ніхто особливо списів не ламав.
Однак, між Першим та Третім Домами і досі йде «холодна війна». Це при тому, що давно відшуміли суперечки про Чорну Книгу Арди.
В чому ж причина? Можливо в тому, що Професор, сам того не бажаючи, зачепив підсвідомі архетипи, на яких, власне кажучи, базується людський світогляд.
Це вісь протистояння, котра актуальна і досі, та власне буде актуальна і завжди. Протистояння прадавнього язичництва та християнства.
Одразу пояснюю – під словом «язичник» я зовсім не маю на увазі дикуна з кремнієвим ножем. Язичництво в моєму розумінні – це природня релігія певного народу зі своїми святощами і життєвими правилами, котра нічим християнству, мусульманству і т.п не поступається.
В Сильмі Феанорінги уособлюють прадавнє язичництво, а Арфінги – християнство.
Згідно всіх міфологій  - для визнавця давніх релігій головне:
Обітниця, Помста, Доблесть. В дужках – саме доблесть, а не честь в пізнішому її розумінні. Бої в прадавньому язичництві йшли без правил, і вигравав не шляхетніший, а сильніший. Обітниця – будь яка - вважалась для язичника священною, право на помсту – беззаперечним.
Тепер перейдемо до Феанорінгів.
Обітниця – ну тут без коментарів, Помста – є привід, і є месники, Доблесть – вистачає з лихвою.
Образ Феанаро тут, звичайно, центровий – він заміняє характерний для епосів і міфологій образ напівбога. Обставини народження – мати втомилась життям, народивши могутнього сина, фактично божественний розум, безоглядність, певна байдужість до соціуму…
Його сини – Воїн (Маедрос), Скальд (Маглор) Мисливець (Келегорм) Берсерк (Карантір) Митець (Куруфін) Отроки-учні (Амбаруссар) теж повністю відповідають міфологічним архетипам.
Життя цього роду визначає Обітниця – навіть Помста відсувається на задній план. Обітниця має бути виконана за будь-яку ціну – за давніми повір ями раз сказане слово не можна було взяти назад.
Феанаро недарма гине в першій же битві – за логікою подій він мав би стати самодержавним правителем Белеріанду. Ціна? А коли вона хвилювала засновників династій і прадавніх королівств?
Загибель Вогняного Духа була і злом і добром одночасно. Злом – бо більш «демократичний» Нолофінве не зміг домогтися всеельфійської єдності. Добром – бо ця єдність встановилася б Феанаро одним шляхом: через усобну війну.
Не сумніваюся, що Феанаро знайшов би спосіб підкорити й Доріат, незважаючи на захисний пояс. Наприклад – викликав Тінгола на поєдинок, або на бій: військо на військо. За логікою подій – в разі загибелі Сінголло, Меліан покинула б Ендоре, не намагаючись помститись.
Але Професор не дав Феанаро розвернутись в усю ширину натури – мабуть зрозумів, чим це може закінчитись))
Протилежний архетип – Арфінги, що уособлюють Самопожертву, Прощення, Смирення: головні чесноти християнства.
Центрова постать – Фінрод, володар і мудрець, котрий приносить себе в жертву задля слабшої істоти. Для порівняння – для нас це все одно, що віддати життя за метелика, котрий
 володіє інтелектом, який майже дорівнює нашому, але живе всього лише добу.
Власне кажучи – тут ця паралель напрошується сама – те саме робить і Ісус, земний аватар Божества.
І архетипи у Арфінгів – теж християнські: Миротворець (Ородрет), Лицар (Ангрод), Закоханець (Аегнор), Розкаяний грішник (Арафінве)
Особливо цікавим в плані архетипів є образ Артаніс-Галадріель, котрий за три епохи видозмінюється від Войовниці до Наставниці. Смирення у Арфінгів якраз уособлює вона – «Я пройшла випробування. Я повернуся на Захід і зостануся Галадріеллю.»
Так от – між цими протилежними світоглядами і йдуть фендомські війни. Справжні війни – бойового духу прихильникам обох Домів не позичати.
Своєрідний тест-контроль на приналежність до одного з цих світоглядів – ставлення до Берена, як особи.
Берен в архетипі Арфінгів уособлює все стражденне Людство, задля якого, власне кажучи і творилася Арда. Тому добре до нього ставлення для правовірного Арфінга є обов язковим.
В архетипі Феанорінгів Берен  є перш за все перепоною до виконання Обітниці. Тому і ставлення до нього відповідне – див. текст тієї самої Обітниці.
Тому даремно деякі сперечальники в запалі приписують Феанорінгам расову нетерпимість, нелюбов до смертних – тощо. Згідно Обітниці походження особи, котра заявила право власності на Сильмарили, не має жодного значення.
А отже – правовірний Феанорінг Берена не терпить однозначно.
І що цікаво – переглянувши масу коментів і постів, я не знайшов жодної особи, котра подивилась би на конфлікт з точки зору Нолфінгів. Або – хоча б заявила себе як Нолфінга.
Можливо тому – що роль Другого Дому тут називалася б «Зцілення ворожнечі» )) А зцілюватись не хочеться: воювати ж набагато цікавіше.
Другий Дім – це яскрава і цікава суміш обох світоглядів.
Центрова постать – Нолофінве. Він класичний приклад володаря часів розквіту язичництва. Влади бажає, але вже не вимахує зброєю, обітницю дає, однак йде за Феанаро не стільки через обіцянку йти за братом, куди б він не повів, а більше через те, що його відважним синам потрібна батьківська опіка.
Волю має сильну, але не править вогнем та мечем. Власне тому йому і не хочуть підкорятись свавільні Феанорінги, котрі визнають лише власну силу.
З усіх синів Феанаро родича, здається, розумів лише Маедрос. Тому і владу передав йому.
Поєдинок з Морготом – тут, як і завжди у Нолфінгів, можливі дві трактовки. Фендом виразив це двома рядками: «Он видел как гибнет его народ» - тобто вчинок Нолофінве є самопожертвою, але не такого масштабу, як у Фінрода, не за стражденне Людство, всього лише за Нолдор.
Це пояснення з християнського архетипу, і так у Професора. Однак фендом продовжує – «он сказал, что за все отомстит один».
Це вже чисто язичницьке бажання помсти, і думаю, що Великим Князем рухали обидва ці мотиви.
Вірив він, що може перемогти Валу? З точки зору язичницького архетипу – а чому б ні? Епоси ріжних народів переповнені описами поєдинків людини і Бога. Щоправда, в більшости випадків, людину підтримувало інше Божество («Іліада»), або людина сама була напівбогом («Махабгарата») Однак, погодьтесь, що Ельф все ж таки ближчий до статусу напівбожества, аніж Людина. Ну і Боги (Валар) теоретично могли б підтримати, хоча б через Торондора.
З точки ж зору християнського архетипу – не вірив, але свідомо вирушив на смерть. Тут – каяття і бажання мучеництва, котре яскраво прописане в християнському егрегорі.
Сини Нолофінве уособлюють Відвагу (Фінгон) і Призначення (Тургон). Аракано ми в рахунок не беремо, третій Нолфінг загинув юним і в канонічний Сильм не увійшов.
Фінгон – це чисто язичницька постать. Відвага настільки безоглядна, що навіть увійшла у прізвисько, побратимство, що цінується вище за кровні узи ( саме так у язичників), шляхетність ( не забуваємо, що це постать з часів розквіту дохристиянського світу) і впевненість у перемозі, незважаючи на гнів Богів («Ніч минає, Ельдар і Адани»)
Тургон же уособлює християнські чесноти – він особа, призначена Вищими Силами для чогось йому незрозумілого. Тургон виконує вказівки Божества буквально – однак до певної межі, що до речі неодноразово описувалось в сказаннях як язичницьких, так і християнських. Герой не послухав останньої вказівки Бога (Богів), котра здалася йому неправдивою, або неможливою і загинув. Не пройшов, так би мовити, тестування.
Жіночі постаті Другого Дому теж не менш цікаві – Ідріль, мати Дитини Призначення, і Аредель, мати Дитини Погибелі. Саме Другий Дім дав Арді Рятівника (Еаренділь) і Губителя (Маеглін). Щоправда – останньому вдалося погубити лише Гондолін, в той час, як Еаренділь налагоджує контакт між Ендоре і Валінором і є героєм Війни Гніву, переможцем дракона і фактично рятівником тодішнього соціуму Арди. Ці дві постаті – Рятівник-Губитель – теж дуже часто зустрічаються в епосах і походять, як правило, з одної родини: Артур - Мордред (Артуровський цикл), Арджуна - Дурйодгана (Махабгарата).
Словом – Другий Дім уособлює примирення обох світоглядів і закликає до єднання. Принаймні – такий можна зробити висновок.
Ну, а якже зі знаменитим тест-контролем на ім я Берен? ))
І тут подвійне ставлення. Язичницька складова Нолфінгів засуджує – зле, коли за тебе  гинуть інші, кожен вибирає за себе і помирає за себе, або ж за свій рід, що для язичника фактично те саме.
Християнська ж складова одобрює, адже Берен – це теж постать призначення, і поява Еаренділя-рятівника без нього була б неможливою
Однак, чому ж у фендомських війнах немає Нолфінгів? Бути примирителем не так цікаво, як воїном?
Це лишається для мене загадкою. Можливо, серед сперечальників і є примирителі, просто я їх не знайшов.