Якщо вже говорити про глюки, то Фіндекано по їхній кількості стоїть у
мене на першому місці, навіть випереджаючи мого улюбленця Нолофінве.
Може тому, що постать дуже яскрава. Зіткана зі світла - можна сказати й
так.
Отже - Фіндекано, старший син Нолофінве та Анайре.
У Валінорі ми якось не бачимо його на ключових позиціях. Поряд з батьком
завжди високий серйозний красень Турукано. Турукано завжди перший - він
уже і одружений з красунею Еленве, і має донечку, і друзів у нього безліч, та ще й яких друзів: красень Глорфіндейл, видатний музика Ектеліон, Егалмот, Аранве...
І Аракано-молодший, менший братик, вже перегнав найстаршого зростом. А сестра - свавільна Арельде - дратує родину своєю дружбою з синами Феанаро та пристрастю до полювання в почті Ороме.
Фіндекано ж спокійний і виважений, нікому не показує вогонь свого духу.
З обличчя він напевне схожий на маму Анайре, єдиний з трьох синів Нолофінве, - а от очі (це, звісно чисто імха) у нього темно-сині, ваніарські, успадковані від бабусі Індіс. Гарний музика - принаймні арфа завжди з ним... Напевне пише вірші і сам їх кладе на музику. Добре співає - хоча знов таки, ніде цього не виявляє публічно.
Приятелює Фіндекано с синами Фінарфіна - Ангарато й Айканаро. Ці родичі молодші за нього, а отже напевне що в дружбі була присутня опіка старшого над молодшими.
І є у старшого сина Нолофінве ще один друг...
Нельяфінве мав бути старшим за свого приятеля - Фіндекано можливо одноліток Турко, або і Карністіра. Майтімо такий же високий, як і рідні брати - але зовсім інший на вдачу: запальний, веселий, насмішкуватий.
Їхні стосунки - мені здається - почалися з дитинства. Бо - можливо -
первістку Нолофінве не вистачало старшого брата... Або просто родинного
тепла.
У старшого Феанорінга і рідних братів аж шестеро. Але він охоче спілкується з кузеном.
І прізвисько Астальдо Фіндекано отримав від нього. Щось воно та трапилось
в їхніх мандрівках Аманом, коли молодший мав нагоду виявити свою
відвагу.
Відомі події в Тіріоні розлучили друзів. Майтімо відбув з батьком до Форменосу, і довга розлука не поклала край дружбі, однак зробила стосунки прохолоднішими.
Хоча, незважаючи на ворожнечу між родами, Фіндекано признає Феанаро рацію в одному - він теж бажає вирватись з Аману. І не стільки незвідані землі цікавлять його, скільки геройські подвиги.
Загибель Дерев та смерть Фінве раптово пришвидшили відхід. Фіндекано знову десь на другому плані, за плечима батька і брата. Однак - батько довіряє йому командувати загоном лучників.
Нарешті старший син Нолофінве доведе, чого він вартий. Нехай Турукано докоряє йому, що біля Міндон Ельдаліеве Фіндекано не став поруч з ним і батьком проти Феанаро - ну не може Астальдо ворогувати зі своїми. Йому потрібен ворог з тих, про яких оповідають жахіття ельдар-переселенці старшого покоління.
А тут поміж військом поповзли чутки, що їх з Валінору не випустять... Що намагатимуться затримати силою... Сам Еонве зі своїми маяр...
І ось Фіндекано біжить на чолі свого загону по пірсу гавані Альквалонде. І бачить мертві, знайомі з дитинства обличчя нолдор Тіріону. І чує радісний крик Майтімо: "Лучники підійшли! Стріляй же, Астальдо!".
І тільки пізніше вправний лучник, котрий не випустив марно жодної стріли, зрозуміє, що сталася страшна біда, яку нічим не виправити.
Араман... Ельдар хвилюються, сваряться, все ще обговорюють події... Фіндекано ніхто не докоряє, але як привид блукає він понад морем. Йому ввижається осуд в очах батька і братів, він відчуває себе навіки заплямованим братньою кров ю...
Знайома висока постать рушає йому назустріч.
"Я повернусь за тобою сам, з першим же кораблем, - говорить Майтімо, - і там, на тому боці ми помстимося Морінготто"
Майтімо розуміє друга, бо відчуває те саме - біль і жах братовбивства. І Фіндекано ледь помітно усміхається йому.
Гелькараске... Фіндекано не вірить в зраду. Хто завгодно - тільки не Майтімо. Якби була можливість - він би повернувся...
Холод,страждання - нехай, адже він, Фіндекано, сам вирішив продовжувати шлях.Хто не зміг - ті повернулися ще тоді, коли почули голос Намо.
А він іде, послизаючись на кризі і терпить страждання з холодним спокоєм духу, якого йому так не вистачало вдома.
Озеро Мітрім. Страшний шлях позаду, і страшні втрати теж позаду. Немає
братика Аракано, Турукано замкнувся в своєму горі. І мститись нема кому -
змучений Макалауре ледве чутно оповідає, що сталося.
Фіндекано розуміє, що Майтімо приречений. Він бачив ту страшну твердиню, він розуміє, що штурмувати її нині марно.
Та одного дня він щезає з табору. І повертається на крилах Торондора. Друг
з ним, загорнутий в заплямований кров ю плащ, змучений, зранений - але
живий.
Про врятування побратимом побратима складатимуть пісні століттями. Але Фіндекано не пишається подвигом: найвищою нагородою йому є слова Майтімо, вишептані у напівмаренні, що він хотів повернутись, він просто не зміг...
Дор Ломін... Фіндекано тепер дійсно найстарший, найперший помічник батька, Верховного Короля. Він завжди поруч - він робить зброю, муштрує військо, теше камінь. Він відбиває атаки орків, замінивши Турукано на його становиську І бачить, як теплішає батьків погляд, звернений на нього.
Батькові потрібна опора - крижаного лорда дуже вразив відхід Турукано у невідомому напрямку. Батькові потрібні воїни, батькові потрібні фортеці... Батькові потрібен захист Гітлуму від Побережжя... Батькові потрібен союз з Фалатрім... Батькові потрібен союз з Людьми...
Десь, поміж оцими справами, в житті Фіндекано з'являється Вона, єдина и неповторна. (Версія про неодруженого Фіндекано і Гіл-Галада, сина Ородрета не приймається однозначно)
Вона швидше за все - донька лорда Кірдана, з якою Фіндекано познайомився під час своїх візитів до Егларесту. Фіндекано є щасливим чоловіком і щасливим татком маленького Фінеллаха-Ерейніона (ага, і хай хтось спробує довести протилежне, навіть сам Професор)
Тільки нині - під сотнею небезпек, знаючи, що Морінготто призначив винагороду за його голову, Фіндекано відчув себе щасливим.
Його поважає батько, його кохає дружина, йому посміхається син... У нього є
земля, рідна земля, яку він має обороняти. Він нині - дійсно Відважний, він врятував друга, він бився з орками біля Дренгісту і в Дагор Аглареб... Він не приміняв би нині Дор-Ломіну на сади Аману, а Барад-Ейтель на Тіріон.
Мир, довгий мир - але Нолофінве доводить,що потрібно бити першими. Майтімо проти - Фіндекано розуміє, що змученій душі друга потрібен спокій, хоча б ще ненадовго, але вони можуть втратити час.
Вони його втратили - війну розпочав ворог. Хітлум вистояв, але нолдор зостались без Верховного короля.
Мені чомусь здається, що Нолофінве від'їхав несподівано - так само
несподівано, як Турукано щез з Віньямару. І новий Верховний Король часто
роздумував над тим, що він пропустив, чому не помітив, в чому його провина.
А тим часом він готує рішучий удар - на цей раз Майтімо з ним, і війська ніби достатньо. Багатьох немає поряд - Айканаро, Ангарато, Артафінде... Нічого не чути про Турукано. Але Фіндекано певен - ніч минає.
Ця впевненість в тому, що за ніччю завжди настає світанок, надихає Короля на нову битву. І разом з ним цього певні його воїни.
Все проти Астальдо в цій нещасливій битві - і злощасний Гвіндор, котрий не
зміг витримати видовища страждань брата (а хто зміг би...), і занадто поспішний виступ, і затримка військ Майтімо, зрадженого вастаками.
Навіть несподіваний прихід Турукано мало чим допоміг - гондолінці чомусь не
вирушили одразу за полками Короля і підійшли лише тоді, коли Фіндекано і
його союзників вже відкинули від Ангбанду.
А потім прийшов справжній жах - дракон і барлоги.
Він зробив, що міг - синьоокий король нолдор. Він загинув, відважно ставши
проти жахливого ворога, і його синій стяг зі срібними зірками побагрянів
від його крові.
"Відвага його була подібна до вогню, а стійкість - до скелі; був він мудрим, голос його був прекрасним, а руки – вмілими;  любив він честь та справедливість, і ставився по-доброму до всіх Ельфів та Людей, ненавидів же самого лише Моргота; не шукав він для себе ні багатства, ні влади, ні слави, та у винагороду отримав тільки смерть".
Дж.Р.Р. Толкін.

Дрібний глюк про Макалауре

Завжди уявляю їх удвох - гордий, насмішкуватий рудоволосий воїн, і тихий, задумливий темноволосий співець. Майтімо і Макалауре.
Співець обожнює батька - величного і недосяжного, зате старший брат завжди поруч, і це самий улюблений брат.
Кров на мармурових плитах Гавані Лебедів - біль і моторошна краса першої сутички застигнуть кованими рядками "Нолдоланте"
Горять кораблі в затоці. Майтімо стоїть осторонь - у нього вистачило сил
опиратися батькові. Де Макалауре? Мені здається - що поряд з братом.
Але вже не стало батька, і немає поруч брата. Але у Макалауре, який раптово став старшим у сім'ї, вистачає сил відкинути ультиматум Ворога -
співець розуміє, що це нічого не дасть, і нікого не врятує Рятувати
Майтімо треба самим.
Однак врятував Майтімо не брат, а побратим.
Почуття провини ... Воно не зникає з плином років. Воно застигає в
звуках пісень і рядках сказань.
Маглорова твердиня ... У найнебезпечнішому місці - саме вона приймає перший удар. Співець став воїном. Він сам тримає оборону, і не його провина, що ворог виявився занадто сильним.
Однак організувати відхід при тих умовах Макалауре зумів.
Тепер йому зосталося тільки йти за братом, поруч з братом - на Нірнает, на
Доріат, на Гавані ... Йти за улюбленим братом, втрачаючи інших,
оплакуючи їх у піснях.
Десь в палаючому Хімрінгу залишилася кохана співця. А чи була вона? Чи це лише тінь, неясний сон?
Він був би хорошим батьком - цей задумливий музика, двоє маленьких заручників з Гаваней полюбили його, як рідного.
Але настала Війна Гніву, і Сильмарили в руках Еонве. А йому з братом пропонують з'явитися на суд Валар ...
Він так втомився - співець народу Нолдор, він повернувся б ... можливо. Але
Макалауре не полишить брата. Не через вірність Обітниці, о ця Обітниця,
він так втомився ...
Сильмарил в руці, ці обпалені пальці ніколи більше не торкнуться струн. Співець дивиться в обличчя того, за ким йшов всі ці страшні роки, і розуміє - Майтімо зробив вибір.
Але подивитися ще раз на море - тільки подивитися ...
Він ступає в воду, ноги ковзають по камінню. Біля цього нового берега так глибоко, така прозора морська вода ...
У сяйві Сильмарила морська глибина здається входом в незвідане. Арфа зосталася на березі.

Попередження - хто не читав "Сильмарилліон", тому краще не витрачати часу на цю оповідку, бо все одно не зрозумієте хто з ким воює, і де це все діється.



Фан-оповідка за мотивами епосу Дж. Р.Р. Толкіна "Сильмарилліон"
                                                                            Тільки для толкінутих ))

                                                         Щасливчик

[ Читати далі ]

Парадигма, або дещо про суперечки толкіністів.

Оскільки я не блогер, і власну сторінку в Інеті завів лише минулої осені, то пропустив багато цікавого – що і намагаюсь нині надолужити.
Мова йде про віртуальні суперечки поміж «ельфійськими родами», а власне поміж їхніми поклонниками.
Наскільки я зміг розібратися – головна вісь протистояння толкіністів не Сильм-ЧКА, як то, здається мало б бути, а Феанорінги-Арфінги. При чому – дім Нолофінве нібито зникає з поля зору сперечальників. Мені, наприклад, траплялись лише суперечки на тему чи дійсно Нолофінве бажав влади в Тіріоні. І задля цієї теми ніхто особливо списів не ламав.
Однак, між Першим та Третім Домами і досі йде «холодна війна». Це при тому, що давно відшуміли суперечки про Чорну Книгу Арди.
В чому ж причина? Можливо в тому, що Професор, сам того не бажаючи, зачепив підсвідомі архетипи, на яких, власне кажучи, базується людський світогляд.
Це вісь протистояння, котра актуальна і досі, та власне буде актуальна і завжди. Протистояння прадавнього язичництва та християнства.
Одразу пояснюю – під словом «язичник» я зовсім не маю на увазі дикуна з кремнієвим ножем. Язичництво в моєму розумінні – це природня релігія певного народу зі своїми святощами і життєвими правилами, котра нічим християнству, мусульманству і т.п не поступається.
В Сильмі Феанорінги уособлюють прадавнє язичництво, а Арфінги – християнство.
Згідно всіх міфологій  - для визнавця давніх релігій головне:
Обітниця, Помста, Доблесть. В дужках – саме доблесть, а не честь в пізнішому її розумінні. Бої в прадавньому язичництві йшли без правил, і вигравав не шляхетніший, а сильніший. Обітниця – будь яка - вважалась для язичника священною, право на помсту – беззаперечним.
Тепер перейдемо до Феанорінгів.
Обітниця – ну тут без коментарів, Помста – є привід, і є месники, Доблесть – вистачає з лихвою.
Образ Феанаро тут, звичайно, центровий – він заміняє характерний для епосів і міфологій образ напівбога. Обставини народження – мати втомилась життям, народивши могутнього сина, фактично божественний розум, безоглядність, певна байдужість до соціуму…
Його сини – Воїн (Маедрос), Скальд (Маглор) Мисливець (Келегорм) Берсерк (Карантір) Митець (Куруфін) Отроки-учні (Амбаруссар) теж повністю відповідають міфологічним архетипам.
Життя цього роду визначає Обітниця – навіть Помста відсувається на задній план. Обітниця має бути виконана за будь-яку ціну – за давніми повір ями раз сказане слово не можна було взяти назад.
Феанаро недарма гине в першій же битві – за логікою подій він мав би стати самодержавним правителем Белеріанду. Ціна? А коли вона хвилювала засновників династій і прадавніх королівств?
Загибель Вогняного Духа була і злом і добром одночасно. Злом – бо більш «демократичний» Нолофінве не зміг домогтися всеельфійської єдності. Добром – бо ця єдність встановилася б Феанаро одним шляхом: через усобну війну.
Не сумніваюся, що Феанаро знайшов би спосіб підкорити й Доріат, незважаючи на захисний пояс. Наприклад – викликав Тінгола на поєдинок, або на бій: військо на військо. За логікою подій – в разі загибелі Сінголло, Меліан покинула б Ендоре, не намагаючись помститись.
Але Професор не дав Феанаро розвернутись в усю ширину натури – мабуть зрозумів, чим це може закінчитись))
Протилежний архетип – Арфінги, що уособлюють Самопожертву, Прощення, Смирення: головні чесноти християнства.
Центрова постать – Фінрод, володар і мудрець, котрий приносить себе в жертву задля слабшої істоти. Для порівняння – для нас це все одно, що віддати життя за метелика, котрий
 володіє інтелектом, який майже дорівнює нашому, але живе всього лише добу.
Власне кажучи – тут ця паралель напрошується сама – те саме робить і Ісус, земний аватар Божества.
І архетипи у Арфінгів – теж християнські: Миротворець (Ородрет), Лицар (Ангрод), Закоханець (Аегнор), Розкаяний грішник (Арафінве)
Особливо цікавим в плані архетипів є образ Артаніс-Галадріель, котрий за три епохи видозмінюється від Войовниці до Наставниці. Смирення у Арфінгів якраз уособлює вона – «Я пройшла випробування. Я повернуся на Захід і зостануся Галадріеллю.»
Так от – між цими протилежними світоглядами і йдуть фендомські війни. Справжні війни – бойового духу прихильникам обох Домів не позичати.
Своєрідний тест-контроль на приналежність до одного з цих світоглядів – ставлення до Берена, як особи.
Берен в архетипі Арфінгів уособлює все стражденне Людство, задля якого, власне кажучи і творилася Арда. Тому добре до нього ставлення для правовірного Арфінга є обов язковим.
В архетипі Феанорінгів Берен  є перш за все перепоною до виконання Обітниці. Тому і ставлення до нього відповідне – див. текст тієї самої Обітниці.
Тому даремно деякі сперечальники в запалі приписують Феанорінгам расову нетерпимість, нелюбов до смертних – тощо. Згідно Обітниці походження особи, котра заявила право власності на Сильмарили, не має жодного значення.
А отже – правовірний Феанорінг Берена не терпить однозначно.
І що цікаво – переглянувши масу коментів і постів, я не знайшов жодної особи, котра подивилась би на конфлікт з точки зору Нолфінгів. Або – хоча б заявила себе як Нолфінга.
Можливо тому – що роль Другого Дому тут називалася б «Зцілення ворожнечі» )) А зцілюватись не хочеться: воювати ж набагато цікавіше.
Другий Дім – це яскрава і цікава суміш обох світоглядів.
Центрова постать – Нолофінве. Він класичний приклад володаря часів розквіту язичництва. Влади бажає, але вже не вимахує зброєю, обітницю дає, однак йде за Феанаро не стільки через обіцянку йти за братом, куди б він не повів, а більше через те, що його відважним синам потрібна батьківська опіка.
Волю має сильну, але не править вогнем та мечем. Власне тому йому і не хочуть підкорятись свавільні Феанорінги, котрі визнають лише власну силу.
З усіх синів Феанаро родича, здається, розумів лише Маедрос. Тому і владу передав йому.
Поєдинок з Морготом – тут, як і завжди у Нолфінгів, можливі дві трактовки. Фендом виразив це двома рядками: «Он видел как гибнет его народ» - тобто вчинок Нолофінве є самопожертвою, але не такого масштабу, як у Фінрода, не за стражденне Людство, всього лише за Нолдор.
Це пояснення з християнського архетипу, і так у Професора. Однак фендом продовжує – «он сказал, что за все отомстит один».
Це вже чисто язичницьке бажання помсти, і думаю, що Великим Князем рухали обидва ці мотиви.
Вірив він, що може перемогти Валу? З точки зору язичницького архетипу – а чому б ні? Епоси ріжних народів переповнені описами поєдинків людини і Бога. Щоправда, в більшости випадків, людину підтримувало інше Божество («Іліада»), або людина сама була напівбогом («Махабгарата») Однак, погодьтесь, що Ельф все ж таки ближчий до статусу напівбожества, аніж Людина. Ну і Боги (Валар) теоретично могли б підтримати, хоча б через Торондора.
З точки ж зору християнського архетипу – не вірив, але свідомо вирушив на смерть. Тут – каяття і бажання мучеництва, котре яскраво прописане в християнському егрегорі.
Сини Нолофінве уособлюють Відвагу (Фінгон) і Призначення (Тургон). Аракано ми в рахунок не беремо, третій Нолфінг загинув юним і в канонічний Сильм не увійшов.
Фінгон – це чисто язичницька постать. Відвага настільки безоглядна, що навіть увійшла у прізвисько, побратимство, що цінується вище за кровні узи ( саме так у язичників), шляхетність ( не забуваємо, що це постать з часів розквіту дохристиянського світу) і впевненість у перемозі, незважаючи на гнів Богів («Ніч минає, Ельдар і Адани»)
Тургон же уособлює християнські чесноти – він особа, призначена Вищими Силами для чогось йому незрозумілого. Тургон виконує вказівки Божества буквально – однак до певної межі, що до речі неодноразово описувалось в сказаннях як язичницьких, так і християнських. Герой не послухав останньої вказівки Бога (Богів), котра здалася йому неправдивою, або неможливою і загинув. Не пройшов, так би мовити, тестування.
Жіночі постаті Другого Дому теж не менш цікаві – Ідріль, мати Дитини Призначення, і Аредель, мати Дитини Погибелі. Саме Другий Дім дав Арді Рятівника (Еаренділь) і Губителя (Маеглін). Щоправда – останньому вдалося погубити лише Гондолін, в той час, як Еаренділь налагоджує контакт між Ендоре і Валінором і є героєм Війни Гніву, переможцем дракона і фактично рятівником тодішнього соціуму Арди. Ці дві постаті – Рятівник-Губитель – теж дуже часто зустрічаються в епосах і походять, як правило, з одної родини: Артур - Мордред (Артуровський цикл), Арджуна - Дурйодгана (Махабгарата).
Словом – Другий Дім уособлює примирення обох світоглядів і закликає до єднання. Принаймні – такий можна зробити висновок.
Ну, а якже зі знаменитим тест-контролем на ім я Берен? ))
І тут подвійне ставлення. Язичницька складова Нолфінгів засуджує – зле, коли за тебе  гинуть інші, кожен вибирає за себе і помирає за себе, або ж за свій рід, що для язичника фактично те саме.
Християнська ж складова одобрює, адже Берен – це теж постать призначення, і поява Еаренділя-рятівника без нього була б неможливою
Однак, чому ж у фендомських війнах немає Нолфінгів? Бути примирителем не так цікаво, як воїном?
Це лишається для мене загадкою. Можливо, серед сперечальників і є примирителі, просто я їх не знайшов.

Маеглін, або Ключі Судьби.

Цікава постать цей Маеглін -  в усьому Сильмі більше нема такої: ельф, котрий став зрадником по власній волі.
Професор зауважив якось, що Люди могли битися по різні боки "барикад",
але Ельфи противились злому до кінця - за визначенням.
В стародавніх трагедіях поняття таке було - "Бог з машини". Тобто - добра сила, котра вирятовує героїв з безнадійних ситуацій.
"Диявол з машини" найчастіше трапляється в сумній реальності: особа, котра
чинить зле нехотячи, просто тому, що не може вчинити інакше.
А може ту особу на те запрограмовано.
Щодо Маегліна, то тут алогізм на алогізмі - не потрібно й відшукувати.
Почнемо з початку - з зустрічі його батьків.
Діти Нолофінве ніколи не були одним цілим, як Феанорінги, чи Арфінги.
Принаймні - між Фінгоном та Тургоном особливої приязні не
просліджується. Наймолодший їхній брат (про якого в Сильмі немає згадки)
загинув чи-то під час Крижаного походу, чи-то в найпершій сутичці на
нових землях. З того часу Нолофінве та його діти чітко розділяються на
дві групи:князь і його спадкоємець та Тургон з сестрою.
Друга пара виникла, можливо, не випадково: у Тургона загинула дружина, і його доньці була потрібна жіноча опіка.
Про відхід Тургона до потаєнного міста, котрий підозріло нагадує дезертирство, я вже писав колись, тож не буду повторюватись.
Де знаходиться Гондолін - не знали навіть найближчі родичі:сам Нолофінве
та княжич Фінгон. Принаймні, на Останню Битву Фінгон брата не запрошував
і явно не очікував.
І от князівні Арельде "тісно стало у граді"
- Тургон її відпускає... Нехотячи, з застереженнями, але відпускає. У супроводі всього трьох вельмож.
Питання - він аж так довіряв сестрі? Ні, я ні чого не маю проти леді, однак відомо всім, що панни є... е... трошки балакучими.
В Белеріанді тоді було спокійно, однак могло трапитись всяке. Зграя орків-вивідачів, наприклад.
- Панна зібралась їхати гостювати до старшого брата, однак, схоже, що за
Фінгоном вона скучила менше, аніж за красенем-кузеном. Принаймні, вона
вирішує спершу навідати Келегорма.
- Найбезпечнішим є шлях через  Доріат, однак Арельде не пропускають...доріатські прикордонники. Взамін  вони вказують їй дорогу через Еред-Горгорот, сповнену страховищ і отруєних джерел.
Був би я Феанорінгом - за одне це розніс би Доріат в щепи. Невже не можна було узгодити з Тінголом дозвіл на проїзд однісінької леді і трьох охоронців?
Відважна Нолде іде вперед - а як же інакше... В тих страхітливих місцях вона відбивається від супроводу, і рятується дивом. Однак - до замку родичів таки добирається.
Панну очікує розчарування - ККК майнули до Таргеліону, в землі Карністіро.
Однак, її приймає з почестями "народ Гімладу" - і можливо намісник
Келебрімбор (?)
В очікуванні кузенів леді починає їздити на полювання. І одного дня щезає у лісі.
Тепер про Еола, татка майбутньої "погибелі Гондоліну".
В тих фанах, які мені траплялися, співчутливі "Еолінги" тиснуть на
"суспільну нерівність" цієї пари. Мовляв, пихата князівна-Нолде гребувала "ельфом-простолюдином".
Однак, Еол є вельможею і родичем князя Тінгола. В Сильмі його означено як "Телеро шляхетного роду"
Чому вельможа з Доріату живе відлюдником і має прізвисько Моріквендо (Темний Ельф)? Напевне ж не від білого та пухнастого характеру. З гномами йому краще спілкуватись, ніж з одноплемінниками, сонячного світла він не
терпить, однак має якихось челядинців і зв язок з Доріатом. Принаймні -
про Вихід Нолдор він знав, і зробив висновки.
- Еол заманює Арельде до своєї оселі чародійством. І хоча Професор зауважує, що "ніде не сказано, що Арельде вийшла за Еола вкрай неохоче, або життя в Нан-Ельмоті було їй ненависним", однак... Щось не віриться, щоб їхній злюб був щасливим.
От у цієї дивної пари і народився Маеглін.
М-м,родинні стосунки, де мати вихваляє звитяги Нолдор, а тато кляне
материних родичів, називаючи їх "убивцями родичів ( Альквалонде),
завойовниками і загарбниками наших осель(а це вже, вибачте, неправда)",
для гарного виховання непридатні. "Духом і розумом" Маеглін удався в
батька - цікаве зауваження, однак. З лиця юнак був схожим на Нолдор,
однак успадкував від батька мовчазність, чародійський голос і якусь
неельфійську потайну злобність. Для порівняння - якщо в рознос йшов
котрийсь з Феанорінгів, то його часом не могли втримати і шестеро
позосталих.
- Від матері юнак дізнається про свого вуя Тургона, і про
те, що Тургон має лише доньку і не має спадкоємця. Повний алогізм -
Гондолін був неприступним, Тургон не воював (ніхто ж не міг передбачити
Нірнает). Про якого спадкоємця може бути мова? Єдиний шлях -  убивство
родича, чи не занадто?
Ясна річ - злюб закінчується розлученням, тобто втечею Арельде.
За все існування ельфійської спільноти - Арельде єдина, котра наважилась
на розлучення. Саме розлучення, не розлуку. Розлука між Ельфами
траплялась, і досить часто - Феанор, їдучи до Форменосу, зоставив в
Тіріоні Нерданель, а Фінве - Індіс, ну і під час Виходу Нолдор багато
жон і коханих не наважились відправитись в небезпечний похід. Однак -
ініціаторами розлуки, як правило, були чоловіки, і пари сподівалися на
возз єднання. Арельде ж явно не збиралась повертатись до чародійського
лісу.
Читав доволі злобні фани "Еолінгів" про те, як пихаті Нолдор
знущались над бідолашним Синда, котрий кинувся наздоганяти жону і сина.
Однак - по тексту - нічого такого не просліджується. Навіть Куруфінве,
на якого натрапив Еол в своїх пошуках, просто посилає незваного родича
подалі. П ятий Феанорінг, ясна річ, не є зразком ввічливості, однак його
гнів є цілком виправданим: шлюб, підозріло схожий на насильство, "без
дарунку чи дозволу" на думку нолдорського княжича є ганебним для його
кузини. Однак "злобний Куруфінве" все-таки вказує Еолу дорогу, якою
вирушила Арельде. Не бажаючи втручатись в родинні справи, напевне.
В Гондоліні Еола... приймають з почестями. Тургон сходить з трону, бере
чоловіка сестри за руку і визнає його родичем. Єдине застереження: Еол
нині не може покинути Гондолін і мусить жити у граді.
Подальша  промова Еола - це просто перл. Долину Тумладен він оголошує "землею Телері", Нолдор - завойовниками (нагадаємо - Нолдор жили в Белеріанді до своїх мандрів у Валінор нарівні зі своїми телерійськими родичами). Арельде з сином він оголошує своєю власністю - "я вимагаю повернути те, що справедливо моє - дружину та сина". В разі ж відмови Маегліна - люблячий татко загрожує його проклясти.
М-м... білі і пухнасті доріатці... Нехай там Еол і є якимось винятком, але варто згадати Тінгола з його забороною квенья, або те, як він послав бідолашного
Берена Морготу в зуби...
Тургон відповідає по-княжому: про нолдорські мечі, котрі бережуть спокій Белеріанду (не йому б про це казати, звісно, однак...), про те, що без заслони з цих мечів ті з Синдар, яких не прикриває чародійський пояс Доріату, давно б гарували в ангбандських копальнях. І знову пропонує, тепер уже жорсткіше - жити тут, або померти тут.
Люблячий татко вихоплює дротик і метає в сина з криком: "Я вибираю друге, для себе і свого сина. Ти не заволодієш тим, що належить мені"
Коротше, від пана Еола на милю несе Ангбандом... Або людським суспільством набагато пізніших епох.
Сина Арельде закрила собою - мати і Нолде зробила свій вибір.
Потім відбувся суд. І страта.
Маегліна звинувачують в тому, що він навіть оком не змигнув, коли батька
зіштовхнули зі скелі. Ну, на мій погляд, важко очікувати від хлопця
синівської любові до чоловіка, котрий вбив його матір і хотів вбити його
самого.
Довга передісторія, звісно - але вона напевне пояснює деякі особливості характеру княжича Гондоліну.
В коханні йому теж не пощастило - покохав кузину і покохав невдало. За
законами Ельдар шлюби між такими близькими родичами не схвалювались:
кузин (кузенів) сприймали швидше як сестер (братів)
Хоча Арельде подобався ж Келегорм...
Ну, а тепер про основну його провину і загибель.
Боягузом Маеглін не був - більше того, приймав участь в Нірнает.
Людей він недолюблював - як відомо в Гондоліні побували Гурін та Гуор, і
Маеглін з ними не дуже ладнав. Ну, а Туора зненавидів, певна річ, - Адан
закохався в князівну Ідріль, ту саму кузину...
Може Маеглін від батька успадкував оте - вважати кохану за свою власність?
Є дві версії Маеглінового зрадництва.
Одна - з "Падіння Гондоліну", огидна не лише на ельфійський - на будь який
погляд. Маеглін, котрий відповідав за ковальську справу, потрапив під
час пошуків рудних жил у лапи до орків. Від страху за своє життя
злощасний ельф одразу запропонував оркам "всі явки і паролі", забажав,
щоб його відвели до Ангбанду (будь-який Ельда краще б помер на місці) і
там виклав Морготу все, що знав про потайне місто.
Версія з Сильму відрізняється кардинально: орки притягли Маегліна до Ангбанду, і там він чи-то не витримав тортур, чи-то психологічної ломки. А на психіку давити Моргот з Сауроном уміли - достатньо згадати загибель загону
Барагіра. В усякому разі - з хлопця напевне витягли його нещасливу
любовну історію, а потім пообіцяли йому Гондолін і одруження з Ідріль.
От що зле - в обох варіантах Маеглін вичікує сім літ. Його відпустили -
цікаво, як він пояснив свою відсутність - і княжич жив в Гондоліні на
правах вивідача.
Будь-який нормальний Ельф виклав би все, що з ним  сталося, попередив про небезпеку та ще похвалився б, що обвів ворогів довкола пальця.
А отже - в душі Маеглін погодився з розоренням міста, що дало йому притулок, і з загибеллю одноплеменців.
Протистояння Маеглін - Туор цікаве ще й тим, що Туор є "голосом Ульмо". Божество прислало його попередити Тургона - збувається Прокляття, всі діяння Нолдор підуть у непам ять.
Ульмо вустами Туора радив покинути град і пробиратись на південь, до побережжя. Так у Тургона був шанс врятуватись.
Маеглін був проти відступу - проти ще до того, як зрадив Гондолін.
Тобто - Туор тут є якщо не "Богом з машини", то, принаймні, голосом
Божества-рятівника. А Маеглін виконує ролю "адвоката диявола".
Послухати Туора Тургону завадила нолдорська гордість. І жаль за своїм прекрасним творінням - теж чисто нолдорський жаль.
Можливо, Туор і Маеглін були лише ключами в руках Судьби... Або Судді.

Лора. "Чорний лебідь"

Знову якось трапилася на очі ця оповідка. Не люблю я її - навіть не за різкий, який-то злобний тон. І не за занечищення "світлого образу" одного з улюблених героїв.
А просто в оповідці цій зламано основний принцип існування світу Арди.
Ельфи відріжнялись від Людей не лише безсмертям і більшою відпорністю тіла, а ще й силою духу. Не в плані хоробрості, а чи душевної витривалості - кожен Ельф володів певними здібностями, які Людина сприймала як паранормальні.
Спілкування подумки. Можливість "затулити розум" від стороннього втручання. Духовне цілительство.
Завдяки цим здібностям Ельфи ніколи не піддавались лихій силі.
Дійсно, при всій своїй могутньости, ні Моргот, ні Саурон не змогли "перевербувати" жодного Ельфа. За одним винятком, але про нього трохи нижче.
Були битви, були полонені... Однак не було ні перебіжчиків, ні зрадників.
А отже - духовний світ Ельфа залишався закритим від ворога до кінця.
Які є аргументи проти?
Версія про те, що орки є "виведеними з Ельфів". Однак - сам Толкін вагався між цим варіантом і походженням орків "від мавпи". І більше схилявся до другого. До того ж під час усіх белеріандських воєн жодного полоненого Ельфа не було перетворено на орка.
Зрада Маегліна. Однак це одиничний випадок. До того ж Маеглін страждав від нещасливого кохання. Тобто був у депресії - подібний стан душі міг привести і до смерти явного тіла. А отже захист його духу фактично не працював.
Повернення з полону втікачів, якимось чином "порчених" Морготом. Однак - знов таки, ніде не говориться про те, що ці особи служили злу. Колишній воєвода, бранець-втікач Гвіндор з Нарготронду і діє і поводиться цілком розсудливо. Звичайно - він страждає і духовно і фізично, однак переборює тугу і страх і зрештою - гине як воїн.
Пані ж Лора хоче довести, що Моргот мав повну владу над душами тих Ельдар, до яких міг дотягтися. І доводить це на прикладі Маедроса.
Доводи ці, однак, доволі неприйнятні.
- Маедрос-Майтімо вважав себе "учнем Мелькора"... Дуже сумнівно - думаю, що бунтівний Вала, "обробляючи" Феанаро не розмінювався на дрібниці. Тобто - не агітував поодинці його синів.
- Маедрос ненавидить Інголдо, тобто Фінрода. За те, що той такий "вірний і правильний", вважає, що світ, створений Еру, є бездоганним. Неправдоподібно - за Сильмом Майтімо охоче спілкується з князем Нарготронду - полюють разом, тощо. І ніколи б не став Маедрос так огидно радіти з загибелі родича.
- Моргот має повну владу над душею Майтімо. Власне - старший син Феанаро, герой "Чорного лебедя" є повним віддзеркаленням Моргота: такий же злобний і заздрісний. Що зовсім не відповідає першоджерелу.
- Визволення Маедроса з полону є комедією - Морготу набридло забавлятися. Про те, що все це фарс, знає Маедрос, та не знає Фіндекано. Фіндекано є єдиним, кого поважає герой оповідки - за те, що молодий воїн "не лізе йому в душу". Але що ж це за друг, котрий не може відчути, що з другом щось негаразд...
Однак - чому таке бачення сюжету і героїв?
Можливо - зіграв свою роль світогляд "войовничого Арфінга".Деякі з прихильників Третього Дому просто таки ненавидять Феанаро і всю чудову сімку.
Можливо - бажання показати Зло в усій його силі. Однак - сила ця, згідно з сюжетом Сильму, весь час дає збої.
Можливо... Навіть не знаю. Однак - оповідка дуже не подобається: недарма я її свого часу кинув до папки з "ЧКА-шками".
І прийшла до голови цікава думка - це пані Лора знівечила так на догоду власним поглядам вигаданий світ. Тоді яка ж ціна всій науці історії - адже її теж пишуть Люди, а не праведні Айну?

Ельфи Сильмариліона та їхні поклонники.

Знайшов в Інеті цікаву розвідку Ю. Понєдєльнік, щоправда не нову - написану десь зо два роки тому. Однак розумні думки не старіють, як відомо.
А отже - спершу пост, тоді комент, все як належить.
Пані Юлія намагається розібратися в характерах толкіністів - прихильників Першого та Третього Домів ельфійських князів. І дає їм таку характеристику:
Феаноринги
Тип 1. Воинственные
Самый опасный и упрямый
тип. Обычно это те, у кого воинственный и бунтарский склад
характера. Валар им не указ. Ваниар и Тэлери они презирают, как
малодушных, укрывшихся в своем Валиноре. Синдар они презирают тоже.
(Также как гномов, людей и прочие народы за редкими исключениями).
Вообще, мало тех персонажей в Сильме, на которых они не смотрят свысока.
Из Первого Дома они обычно восхищаются самим Феанором, а также «темной
троицей на К» - Келегормом, Куруфином и Карантиром. Маэдроса обычно
уважают, на близнецов обращают мало внимания. Келебримбора и Маглора
часто относят к «предателям». Оправдывают и одобряют все действия
любимых персонажей: и Клятву, и Резню, и сожжение кораблей, и выстрел в
спину Лутиэн, и разорение Дориата, и оставление детей Диора в лесу, и
нападение на Гавани, и кражу Сильмарилей из шатра Эонвэ. Те, что
поглупее, оправдывают эти поступки просто: «а правильно этих телерей и
синдар резали, нечего на наши Камни зариться!» Более хитрые и умные
придумывают самые различные оправдания и объяснения поступков любимых
героев. (Мне встречалось, например такие: «при невыполнении Клятвы
вечнодлящаяся тьма поглотила бы не только феанорингов, но и все
Средиземье». «Феаноринги были безумны, за них говорила Клятва и они не
могли ей противиться». «Лутиэн выстрелили в спину потому, что КК знали,
что добытый ею Сильмариль станет причиной войн в Средиземье и хотели
обойтись малой кровью» и т.д. и т.п.). Жжение рук Маэдроса и Маглора
Сильмарилями иногда объясняют порчей Сильмарилей Морготом (вариант:
Валар), почему Камни и не признали рук хозяев. То, что право на
Сильмарили есть только у феанорингов, сомнению не подвергается. Берена
либо ненавидят лютой ненавистью, либо презирают как «ничтожество, за
которого все сделала Лутиэн». В мечтах видят себя оруженосцами или
воинами лордов (обычно в мужской роли). К женам любимых героев обычно не
ревнуют, поскольку женскую роль на себя не примеряют. На форумах ведут
себя очень воинственно, в штыки принимая любые, даже справедливые,
обвинения в адрес кумиров. Спор ведут на повышенных тонах, не признавая
даже самых очевидных доводов, главный принцип: «Всех убью, один
останусь!» При столкновении с подобным же типом, но из противоположного
лагеря (например, арфингов) пух и перья летят по всему форуму, иногда до
бана обоим собеседникам. Спор также может кончится вызовом на поединок
(виртуальный или реальный) или обещанием набить морду при встрече.
Иногда спорят и с Типом 3 собственного лагеря. Склонны любой спор по
Арде сводить на Феанора и Клятву (а обойти Первый Дом в рассуждениях о
ПЭ, действительно, непросто). Тексты знают достаточно неплохо. Чувством
юмора обладают не всегда. При остывании пыла (с возрастом) самые умные
могут перейти в Тип 3. Фанфики пишут редко, при написании обычно
воспевают доблестные воинские подвиги любимых лордов.
Тип 2.
Романтичные
Обычно
это девочки юного возраста (впрочем, не всегда), покоренные
романтическим образом «бунтарей» и «страдальцев» Первого Дома. Свунятся
обычно по «душке-Феанору» или «бедненькому однорукому Маэдросу», а также
вздыхают по Келегорму Прекрасному. Лутиэн, Нэрданэль и безымянную жену
Куруфина обычно не любят, поскольку напрочь не понимают, как можно было
добровольно расстаться с такими прекрасными кавалерами. Впрочем, с
другой стороны, испытывают к ним благодарность, поскольку они оставили
вакантные места для фанаток. Настроены обычно не воинственным, а
мечтательно-вздыхательным образом. Мечтают занять место в качестве
жены/возлюбленной любимого героя, которая будет ждать его в замке с
белым платочком в руке. Пишут слезливые фанфики «про любофф», а также
про психологические страдания и переживания любимцев, при этом иногда
для пущего эффекта выжимания слезы детально описывают и физические
страдания персонажа (например, Маэдроса на скале). Философскими
проблемами «права на Камни» или «оправдания Клятвы» интересуются редко.
Тексты знают слабо. Чувство юмора развито плохо. В другие типы переходят
редко, поскольку для Типа 1 у них не хватает воинственности, а для Типа
3 – интереса к философствованию. В спорах на форумах участвуют нечасто,
предпочитая разговорные треды, где можно вдоволь повздыхать и
посвуниться.
Тип 3
Философы
Наиболее разумный и
адекватный тип. К Первому Дому бывают привлечены наличием в характере
воинственности и бунтарского духа или романтичности 1 и 2 Типа, но
выражены эти свойства у них в гораздо меньшей степени (впрочем, иногда
совершенно непонятно, по какому принципу человек выбирает себе кумира).
Обычно любят Маэдроса или Маглора, иногда Феанора в его лучшей ипостаси
«великого мастера». К Келебримбору относются с пониманием. Берена тоже
воспринимают спокойно. ККК любят довольно редко. Нехорошие дела любимцев
(перечисление см. выше) либо осуждают, либо стараются оправдать,
придумывая различные хитроумные объяснения. Иногда страдают от
раздвоенности – вроде бы принципы не позволяют оправдать действия
любимых персонажей, а любовь требует этого оправдания. Пишут иногда
весьма интересные статьи и исследования (или просто философские посты),
пытаясь разобраться в поведении любимых персонажей. Высказывают очень
любопытные идеи. Любят спорить, но обычно делают это спокойно и
аргументированно, лишь иногда проявляя воинственность (все-таки любовь к
«яростным феанорингам» накладывает свой отпечаток). Наблюдать их спор с
арфингом Типа 3 – одно удовольствие, и иногда именно там рождается
истина. Если и пишут фанфики – то обычно хорошие, чаще всего как
оформление собственных философских идей. Тексты знают прекрасно. Почти
всегда отличаются развитым чувством юмора. Отличаются наименьшей
степенью фанатизма.

Арфинги
Тип 1
Воинственные (а-ля Галадриэль)
Да,
да, несмотря на часто бытующее среди толкинистов мнение, что поклонники
Третьего Дома – это спокойные и мирные люди (или слюнтяи и размазни по
мнению феанорингов Типа 1), бывают и воинственные арфинги. (В общем-то,
это даже не странно, учитывая, что кроме тихих и разумных Финарфина и
Ородрета, в Третьем Доме присутствует и весьма воинственная и властная
Галадриэль, да и Финрод – главный любимец – отнюдь не ягненок). Так как в
Третьем Доме, в отличие от Первого, ярких персонажей мало, то обычно
центром притяжения у всех арфингов является Финрод Фелагунд. Впрочем,
как раз у Типа 1, наблюдается и тяга к Галадриэли – Деве-мужу. В ней они
видят оправдание собственной воинственности и упрямству (раз уж
безусловно положительной Галадриэли можно проявлять такие замашки – то
почему нам нельзя?). Отличаются таким же безудержным стремлением
оправдать любимых персонажей, как и феаноринги Типа 1. Впрочем, эта
задача намного проще, поскольку в жизнеописании представителей Третьего
Дома сложно найти настоящие злодейства. В спор вступают с воинственным
пылом и способны перейти к оскорблениям собеседника, однако призвать их к
порядку неизмеримо легче, чем феанорингов соответствующего типа,
поскольку они способны устыдиться при упоминании того, что Финрод так не
разговаривал даже с идейными противниками. Так же точно, как и
феаноринги Типа 1 обычно представляют себя в мужской роли – часто одного
из десяти эльфов, сопровождающих Финрода в Походе за Сильмарилем.
Отношение к Берену варьируется – от нелюбви по причине «а это из-за него
наш любимый король погиб» до вполне доброжелательного отношения и даже
поклонения как «герою – спутнику Финрода». Иногда даже считают себя
обязанными любить Берена как героя, ради которого отдал жизнь Финрод (по
принципу: «разве наш любимый король мог пожертвовать жизнью ради
ничтожества?») По большей части очень не любят феанорингов (как
персонажей, так и фанатов) и вступают с ними в спор по любому поводу.
Развитие и последствия спора см. выше. К Финарфину и Ородрету часто
относятся как к «слабакам». К Амариэ обычно доброжелательно-равнодушны.
Часто положительно относятся к самой идее Исхода (хотя и не одобряют
Резню). Знание текстов неплохое. Чувство юмора наличествует не всегда.
Фанфики пишут редко.
Тип 2
Романтичные
Это тот
самый тип девочек-фанаток, который породил вечный объект насмешек:
слезливая финродоманка, способная утопить в слезах и соплях весь Инет, с
портретром любимого златокудрого короля над столом и неосуществимой
мечтой оказаться у него в постели (более стыдливые ограничиваются мечтой
о поцелуе). В принципе, они почти не отличаются от Типа 2 феанорингов,
только выбирают объект любви по принципу:
«душка-король-невинная-жертва». На остальных представителей Третьего
Дома они почти не обращают внимания (разве что могут повздыхать над
несчастной любовью Аэгнора). Амариэ обычно очень не любят (из ревности) и
считают, что «она совсем-совсем не любила Финрода» с неизменным
продолжением «вот я бы на ее месте…». Обычно являются авторами тех самых
фанфиков, в которых бедный-несчастный Финрод страдает и в Валиноре
(вопреки первоисточнику), либо связанный с постылой Амариэ либо,
наоборот, страдая от нелюбви этой самой Амариэ, либо тоскуя по
оставленному Средиземью, либо… В общем, причина для страдания всегда
найдется, ибо нестрадающего Финрода они не могут представить себе в
принципе. Пишут фанфики «про любофф», но с большим акцентом на
страданиях героя, как психических, так и физических. Тексты знают плохо.
В споры обычно не лезут, предпочитая вздыхать и закатывать глаза.
Чувство юмора отсутствует.
Тип 3
Философы
В
принципе, о них можно сказать то же, что и о феанорингах Типа 3, но с
некоторыми отличиями. Они не страдают от раздвоенности, свойственной
феанорингам, поскольку могут со спокойной душой оправдывать все действия
героя. Настольной книгой у них является Атрабет, из которой они черпают
вдохновение для своих философских изысканий. В отличие от Типа 1
арфингов они вполне доброжелательны к Финарфину. (с)

Роздуми дуже цікаві, і, напевне, основані на власних спостереженнях. Щоправда, чисті типажі, зрідні описаним, мені не траплялись. Сам я в юності був, напевне, Феанорінгом-філософом можливо - в усякому разі цей типаж мені чимось близький. І Маедросом я захоплювався до нестями, навіть в історію потрапив: певна письменниця (я про це тоді не знав) в ніч на Сонцестояння доволі довго слухала біля вогнища мої захоплені викладки, котрі стосувалися і Толкіна, і ще багатьох речей, а тоді написала оповіданнячко, в якому я став прототипом головного героя на прізвисько Маедрос Років через 5 мені це оповідання попалося в Інеті. Висновок - ніколи не розмовляйте з невідомими леді, а то ще у книжку потрапите
Однак, пані Юлія зовсім не звернула уваги на Другий Дім. Що не дивно - та сама письменниця, про яку я допіру згадував, шкодувала про те, що Дому Нолофінве не пощастило з літописцями і навіть у фільмі не показали Гіл-Галада. Показати-то показали - однак - лише на мить, я сам зрозумів не одразу, ким є воїн зі списом, котрий вбиває орка в Битві Останнього Союзу.
А чи є у Другого Дому подібні типи прихильників?
Войовничі Нолфінги? Напевне є - я сам такий, войовничий. Однак, ця войовничість стосується лише ворогів. Не зустрічав ще жодного поклонника Другого Дому, який би не терпів, скажімо, Перший Дім, і ставив Феанаро у провину спалені кораблі Лосгару. Навпаки - всі чомусь намагаються виправдати Вогняного Духа, діючи за принципом: всі Ельфи - одна родина. Відома пісня Феалінде "Брат", яку я, до речі, не дуже люблю, часто ставала доводом у суперечках. І взагалі - всі Нолфінги, навіть найвойовничіші, сходяться на тому, що Нолофінве любив свого брата Феанаро, і якби той не наламав дров через свою гарячкуватість...
Певний виняток ставлять прихильники великого граду Гондоліну. Обожнюючи Тургона, яко володаря, вони співчувають його стражданням і тому недолюблюють Феанорінгів. Однак і вони згодні, що для спільної справи потрібно забути усі незгоди.
Маедрос для Нолфінгів - все одно, що член родини, Маглора вони поважають, до ККК ставляться прохолодно, однак терпимо, і чомусь дуже люблять Амбаруссар. Третій Дім теж користується повною повагою, окрім хіба що слабодухого Ородрета - однак більшість Нолфінгів терпіти не може Фіндуїлас (через історію з Гвіндором та Туріном). Берен та Лутіень... Тут думки розходяться до діаметрально протилежних - від захоплення до повного неприйняття, в залежності від ступені войовничости Нолфінга. Менш войовничі захоплюються, більш войовничі нагадують, що це велике кохання нанесло великий удар по всеельфійській справі боротьби з Ангбандом і по єдності раси.
До інших ельфійських народів ставляться приязно, особливо поважають Фалатрим, яко союзників, однак недолюблюють Синдар з Доріату (відсиділися в кущах, в той час, коли наші кров проливали). З тієї ж причини недолюблюють і Телері з Альквалонде. Не те, щоб Нолфінги одобрювали цю сутичку, однак - на їхню думку - князь Ольве, во ім я тієї ж всеельфійської єдності, мав проявити поступливість. Деякі навіть ( і я серед них) намагаються якщо й не виправдати Перший Дім та загін Фіндекано, але принаймні вказують на пом якшуючі обставини.
Романтичні Нолфінги? Таких не зустрічав. Як не зустрічав і толкіністки, закоханої на умор в Фінгона а чи Тургона. Цікаво - а чому? Можливо, романтичні панянки дійсно можуть закохуватись лише в романтичних злочинців, або в романтичних страждальців (хоча Фінрод не є страждальцем, це могутня сильна натура - та дівчатка, напевне, вважають інакше). Ну, Нолофінве-Фінголфін в силу свого крижаного характеру для романтичного кохання явно не підходить, але його сини - особливо Тургон (втрата коханої і т.п.) цілком вдячна постать для романтиків. А тим більше Фінгон - красень і воїн. Однак...
Нолфінги-філософи? Філософствування в Нолфінгах необоримо поєднується з войовничістю. Швидше за все, це навіть не два типи, а один: войовничі філософи, а чи воїни, схильні до роздумів. Щодо знання текстів - більшість Нолфінгів доволі добре начитана в творах Професора, а ті, хто читав мало, потрапивши поміж вояків з Барад-Ейтель, намагаються надолужити прогаяне. Інакше може трапитись лихо - компанія, потягуючи чайок з ще гарячих кухликів, філософствує всю ніч, забувши про те, що завтра знову буде бій, а бідний "неначитаний" новачок, втративши нитку розмови, кліпає очима, намагається не заснути і зрештою його ставлять на варту, щоб не розслаблявся. Принаймні так бувало в нашій команді.
Почуття гумору? Ну, не знаю... Нолфінги, в більшости своїй, недолюблюють стеб за творами Професора, вважаючи це... ну, оскверненням святинь. Особливо не терплять слешерів - за осквернення образу Фінгона (бідолаху кляті слешери звинуватили у зв язку не тільки з Маедросом, а ще з десятком Ельфів і не тільки.) і за перетворення Ельронда на ката і садиста. На слово "слешер" кожен Нолфінг реагує приблизно так, як затятий націоналіст на слово "москаль": повбивав би.
Ставлення до ЧКА - пані Юлія цей момент випустила з виду. Однозначно негативне. Зло є зло, а війна війною. При чому, Нолфінги не вважають Ельфів носіями абстрактного "Світла" чи абсолютного Добра. Однак виправдань для Ангбанду не приймають. До речі - більшість Нолфінгів спримає дуже позитивно "По ту сторону рассвєта". Хоча там - в основному про Третій Дім, однак Брільова дуже сильно проїхалась по ЧКА, і це радує непримиримі душі прихильників Фінголфіна.
Чи пишуть Нолфінги фанфіки? Я б писав, коли б мав на те талант. Однак, мені зостається лише читати. І серед своїх приятелів не знаю жодного, хто б цим займався. Окрім отієї письменниці, про яку вже згадував. До речі - вона належить до дуже рідкісного типу: всі Три Доми однаково милі її серцю. Однак - на мою думку - пані Мирослава є таки Нолфінгом, бо обидва її фанфіки присвячені саме "нашим хлопцям". Хоча в "Атарінья" є такі пасажі, що будь який войовничий Феанорінг позаздрить.
Ну, а найкраще, як на мій погляд, характер Нолфінгів розкриває пісня Теленіс. Адже прихильники схожі, або намагаються бути схожими на своїх кумирів. Дуже гарна пісня - ні проклять, ні скарг, ні зойків... Спокійна зреченість - так має бути. Якщо одна ціна і добру і злу - все таки будемо намагатись служити добру. І йти вперед.

Революція в раю.

Читаючи про "найпершу революцію в Арді", завжди дивувався - а для чого вона була потрібна?
Опісля спішної евакуації Ельфи у щасливому Валінорі і жили щасливо. Три народи, а власне - три варни побудували собі міста ( цікаво, що Ваніар, Нолдор та Телері поселились окремо від самого початку: Ваніар перебралися до Валмару, ближче до Богів, Нолдор продовжували прикрашати Тіріон - місто на пагорбі, (символічно однак), Телері зосталися на узбережжі.
Всі три народи мали своїх князів (буду все таки притримуватись слов янської термінології). Княжий рід Нолдор з часом розділився на три гілки, до яких входили нащадки князя Фінве та їхні родичі.
Подальші події відомі - з ув язнення виходить Мелькор, відомий всьому світу руйнівник і пакосник. Боги Арди пробачають провинного брата і дозволяють йому не тільки вільно подорожувати Валінором, але й спілкуватись зі своїми підопічними.
Це мені завжди нагадувало старий анекдот про те, як до дитсадка взяли вихователем старого рецидивіста
Тут на мітологію Професора лягає тінь Апокаліпсису - саме там розкручується подібна ситуація. Ті, хто уважно читав Біблію, мають згадати - опісля воскресіння і суду Сатану буде відпущено, і він буде ходити поміж воскреслими і виправданими "овечками" (не забуваємо, що "козлів" уже засуджено і вкинуто у вогняне озеро) та спокушати їх. Жорстко, однак, - адже "овечки" вважають себе у безпеці. Ті з них, хто піддався спокусі - отримають своє разом зі спокусником.
Ситуація в Арді м якша - Ельфи, котрі не послухали Валар і зосталися в Ендоре, не понесли покарання. Однак - іде війна. Перша Белеріандська. Не привчені воювати Телері Середзем я гинуть і страждають, аж доки князю Ельве Сінголло не вдається вимуштрувати військо, домовитись з Гномами про зброю, тощо... Пекло не пекло, але й щасливим життя тих, хто зостався на східному березі, не назвеш. Доріат було оточено захисним поясом, однак за його межами залишились цілі народи.
А захисники і воїни Нолдор тим часом на Західному березі будували Тіріон та Альквалонде.
І слухали оповідки "агітатора Мелькора" у вільний від роботи час.
На те, чим спокусив Мелькор Ельфів, відповідає Професор - владою.
Дійсно, а які ще у раю могли бути спокуси? Території? Скільки завгодно, хочеш на пагорбі Туни будуйся, хочеш на березі моря. Родючі землі? Поруч мати Яванна, Богиня родючости. Все росте само, встигай збирати. Збільшення кількости підданих - для чого? Ельфи все робили власноручно: їхні князі були найкращими митцями та ремісниками. Тобто - їм не були потрібні ні слуги, ні раби. Кордони поміж державами - які у раю кордони, від кого їх охороняти...
І виникає закономірне питання - а чим була для Ельфів влада?
Для Людини влада може бути всім. Можливістю нічого не робити, жити у розкошах... Можливістю панувати над тілами і душами підданих... Володар може спати на похідному жорсткому ложі, носити витерте вбрання і насолоджуватись владою як такою - страхом підданців, підлабузництвом, можливістю будь-якої хвилини розчавити людину морально і фізично.
Однак - влада потребує і віддачі. Володар мусить забезпечувати оборону країни та порядок у межах її кордонів. Володар сам, або руками своїх воїнів (чиновників) чинить суд та розправу, стежить за виконанням законів...
Це у Людей... А яку реальну владу мав, скажімо, Великий Князь Фінве?
У Валінорі на той час відбулися два суди. Перший - над тим таки Мелькором. Фінве на цьому суді був свідком. Судили Мелькора Валар і присудили поганцю триста літ Мандосу.
Другий суд, а радше нарада, відбулася з приводу добровільного відходу до Мандосу Міріель, жони Фінве, і прохання самого Фінве про можливість взяття другого шлюбу. Опісля довгої наради Валар дозволяють Фінве одружитись з ваніе Індіс.
Гаразд - це проблеми, які Ельфи самі вирішити не могли (хоча щодо шлюбу... мм... не певен). Однак - провинного Феанаро судять знов-таки Валар. Це - третій суд, перед цим відбулася вікопомна нарада у князя Фінве, на якій Феанаро загрожував брату мечем.
Вже цю проблему Ельдар мали б вирішувати самі. Гаразд, Фінве сумнівався, що справедливо розсудить сутичку між синами... Однак - у нього мали бути радники, врешті решт...
Про що це говорить? Та про те, що реальної влади Ельфи у Валінорі не мали. Навіть у дрібницях зверталися до опікунів.
Так що ж тоді - Ельдар рушили до Ендоре за реальною владою?
Однак, до загибелі князя Фінве і знищення двох світлоносних дерев, Ельфи і не думали про те, щоб покинути Валінор. Навіть Феанаро - Вогняний Дух, будував свій Форменос на совість, явно не бажаючи нікуди вирушати з твердині.
Коли Нолдор опинились в Ендоре, реальної влади у них, звісна річ, побільшало. Однак...
За всю Першу Епоху відбувся лише один суд - над Еолом, вбивцею князівни Арельде.
Раз поділивши землі, князі Нолдор ніколи не сперечались за їхні кордони.
Оскільки Ельфи - раса дисциплінована, за нечисленними винятками, то вони не мали потреби ні у внутрішніх військах, ні у в язницях, ні у наглядачах над працівниками.
Князь Ельфів - це перш за все воєвода. І тільки...
Єдина сутичка "за владу" - Нарготрондська усобиця... Слід погодитись, що обставини там були екстремальні.
Питання - так все ж таки, чим Мелькор спокусив Феанаро та інших? Невже можливістю повоювати? Але в цьому випадку Темний Вала має вигляд нерозумної істоти: замість лагідних Аварі, для яких війна була ну дуже великим напрягом, він виманив з Валінору на біду собі та Саурону озброєну до зубів касту природжених кшатріїв, налаштувавши їх проти себе.
Напевне лиха сила завжди страждала повною відсутністю логіки. Спершу Мелькор століттями роз яснював Ельфам, як їм погано живеться "під гнітом" Валар, довів Нолдор до стану майже громадянської війни, особливо тиснув на Феанаро, пропонуючи похід в Ендоре і себе улюбленого в якості гіда, (швидше за все, щоб нацькувати їх потім на інших Ельфів), а потім поламав власні ж плани, викравши Сильмарили.
Але найбільше мене дивують Валар, котрі завершили ситуацію прокляттям. І не Мелькора прокляли, а Ельдар, над якими взялися опікуватись.
Не дивно, що частина Нолдор озлобилась і проти Моргота, і проти своїх опікунів. Особливо - Перший Дім і його чудова сімка.
Однак, з вищесказаного виходить, що Ельдар сперечались за символ - золотий вінець. Який так і зостався символом.
До речі - Ельфи безсмертні... Ще одна загадка: яким чином мала відбуватись передача влади? Шляхом добровільного зречення? Маедрос віддав корону Фінголфіну, однак реальної влади у Великого Князя від того не побільшало - і Фінрод, і той же Маедрос володарювали цілком автономно.
Невже вся ця бурхлива революція в раю сталася виключно заради права називатись Великим Князем?

Страждання молодого Келегорма.

Найбільше мені у Професора подобається його ставлення до мов. Жоден творець фентезі не створив для своїх героїв повноцінну мову. І не одну - одразу декілька.
Найцікавіше - що мови пішли в хід: ними не тільки говорять, ними складають вірші і пісні.
Моїх власних знань квенья та синдарину вистачало свого часу на кілька дзвінких фраз під час чергової рольовки. Тому завжди по-доброму заздрив тим, хто цими мовами володіє настільки, щоб продовжити стару добру традицію ельфійської поезії.
Не так давно натрапив на пісню - я чув її і раніше, однак якось до мене не доходив її зміст. Сюжет доволі простенький - ельф страждає від нещасливого кохання. Оскільки мене більше цікавили бойові марші, то я, як-то кажуть, слухав та не прислухався.
А нещодавно перебирав старі записи, і знайшов цю пісеньку. Виявилось, що страждає за жорстокою дівою не просто собі ельф - син Феанаро.
І чим я цю пісню слухав 5 років тому... Може тому, що недолюблював Перший Дім, і пропустив мимо вух.
Згадалася в зв язку з цим цікава історійка. Наша команда толкінутих вперше, і як потім виявилося, востаннє вирішила зіграти "Нарготрондську усобицю". Вийшло з того одне велике казна-що: наш Фінрод виявився запальнішим за Феанорінгів, а я, Саурон, на його тлі взагалі мав вигляд блідої поганки. Не говорю вже про решту персонажів.
Так от, вже опісля всього, наші дівчата - а куди ж без них - засперечалися, кого б вони покохали на місці Лутіень.
Голоси розділилися надвоє - поміж Береном та Даероном. Одна, найпродвинутіша, заявила, що покохала б тільки Фінрода, тим більше - за сюжетом синдарська князівна мала доволі близько знати родича свого батька. Наша "готка", котра в цій грі була Тхурінгветіллю, заявила, що закохалася б лише в Саурона. Ельфи тільки знизали плечима - а чого ще очікувати від подібної особи.
А про сина Феанаро так ніхто і не згадав.
Співати пісню про нещасливе кохання з-поміж чудової сімки міг лише Келегорм.
Отже - Келегорм... Третій син Феанаро, найстарший серед трійці ККК. Білявий красень поміж рудих та чорнявих. Вдався в бабусю Міріель, напевне... Затятий мисливець - принаймні у нього одного є власний пес та ще і зі зграї самого Ороме.
Запальний і гарячкуватий, як і його браття. Однак - вірний у дружбі: стосунки з Арельде, донькою Нолофінве, підтримував навіть під час ворожнечі поміж родами. Арельде теж не забувала побратима по мисливським забавам: першим, кого вона вирішила відвідати опісля того, як покинула Гондолін, був Келегорм.
З братів найближчим білявому мисливцю був Куруфін. Карантір завжди був якось сам по собі, згодом Маедрос відвів йому Таргеліон, а інших двох К поставив стерегти Аглонів прохід.
До речі, цікаво - а чого вони опинились у Гімладі разом? Землі не вистачило? Сумнівно... Не захотіли розлучатись? Оце можливо. Та й місце там було небезпечне - стратегічна ущелина, гірська дорога.
Хоробрий воїн - відзначився ще в Підзоряній битві. Добрий кіннотник - якраз воєводою кінного війська його призначив ще Феанор. Кіннотою Келегорм командував і в усіх інших боях.
Під час Дагор Браголлах зумів вивести рештки війська з-під удару і відійти на тилову базу - до Нарготронду. Разом з братом, племінником і доволі великим обозом.
Нарготронд, як-то кажуть, незмивна пляма на репутації білявого Феанорінга. Хоча формально він мав рацію: Фінрод не мав права вести на вірну погибель те, що зосталося від воїнства Третього Дому. Власне кажучи, князь Нарготронду і сам це знав - тому і сталося те, що сталося.
Чи зрозумів Келегорм гру Фінрода? Хто-зна... Якщо не зрозумів, то тоді йому годі виправдатись - він фактично покинув родича напризволяще. Якщо зрозумів - то зробив найрозумніше, позоставивши Фінрода його долі, і його Обітниці.
Мені чомусь здається, що зрозумів - що таке Обітниця син Феанора знав краще за будь-кого.
І тут Келегорма наздогнало оте його закляте кохання. До Лутіень.
Хоробрий воїн і відважний воєвода неначе божеволіє... Власне кажучи - нічого дивного: ельф закохується раз у житті, а серце панни вже зайняте.
Він намагається утримати Лутіень у Нарготронді. Його брат веде перемовини з Тінголом - у Куруфіна свій інтерес: якщо брат одружиться з Лутіень, то Нарготронд дістанеться йому.
Опісля загибелі Фінрода брати стають ізгоями - з ними до Гімрінгу не повернувся ніхто, навіть син Куруфіна.
Вони ще раз намагаються викрасти Лутіень - це вже найбільше падіння, адже дівчина ясно дала зрозуміти, що не любить Келегорма.
Однак в Лутіень та Берена стріляє таки Куруфін. Не Келегорм.
Уявляю собі, що сказав родичам Маедрос по їх прибутті до Гімрінгу... Найстарший Феанорінг товаришував з Фінродом, ну і репутація Рудого завжди була бездоганною.
Брати приймають участь в Останній Битві - Нірнает, Келегорм як завжди на чолі кінноти.
Отже - йому пробачено. І братом і його воїнами.
Напад на Доріат Келегорм якщо й не очолив - Маедрос намагався стримувати братів, і стримував, доки Берен та Лутіень прожили своє друге життя - то, принаймні, ініціював.
З помсти? Хто-зна... Хоча кому тут мститись - сину Берена...і її? Що було основною причиною? Тільки Сильмарил?
Під час взяття Доріату троє Феанорінгів наклали головами. Воїни Келегорма помстились за воєводу, зоставивши у лісі двох підлітків - синів Діора.
Дружинники, отже, таки любили свого князя... Але чому саме так помстились - адже діти для ельфів є святинею...
Не знаю, з якого це випливло глюку, але читав і неодноразово, що доріатці користувались отруєною зброєю, і ніби, лише завдяки цьому Діору вдалося здолати трьох синів Феанора. Однак, підтвердження цьому у Професора не знайшов.
Не любив я ККК, однак чомусь шкода мені цього воїна і закоханця. Злочинець задля любові... Навіть не третій зайвий - четвертий...
Pella hisie, penna mar
orenyan iltuvima lar.
Erya tenn ambarone sundar
 nalye firie, nwalme, nar.
Tular Valar mi silme fanar.
Meldanya curuntanen tanar.
Minya Vard elerrile anta;
miruvore Yavanna quanta.
Ulmo - losse earo, yallo
Aule cara vanima canta.
Nesso - lintesse, Vano - helma.
Tula Melkor ar anta melmo.
Erwa na Feanaro hin,
uner mara voronda nin.
Hlara, melda carmeo aina,
laurefinda ve Laurelin:
u-kenuvalye tenn Ambar-metta.
Hlara enya metima quetta.
Pella hisie, pella nen,
tira iluvekena hen.
Indis. Engwa indeo olos.
Nava manina elya men.
Нет мне дома и за морем,
И в далях туманных полей -
Нет покоя, как нет и сердца -
Ты сожгла его до корней.
Только Валар создать могли
Тебя, любимая, дочь Земли;
Варда свет подарила белый,
Напоила Йаванна хмелем,
Ульмо дал тебе пенный образ,
Ауле вылепил дивный облик,
Нэсса с тела сняла оковы,
Мелькор заставил любить другого...
Одинок Фэанаро сын,
Нет преданных ныне ему.
Слушай, дева, чьи кудри - злато,
Ты, что создана мне на беду:
Я бессмертен, нет худшей доли -
Мне не видеть тебя, доколе
За туманы, за гладь воды
 Не уйдут и мои следы;
За тобою, чей путь был краток,
Как летящий по ветру дым.

Взявся сьогодні вже вкотре слухати "Фінрод-зонг". Дослухав до кінця і тепер записую враження. Як же воно змінюється - сприйняття. Років зо три тому я думав трохи інакше.
Що не подобається однозначно:
Доріат і доріатці... Тут нещодавно розмова була про недоліки замкнених анклавів... Однак - Доріат "Фінрод-зонга" це взагалі щось жахливе. Ось доріатці на чолі з Даероном побачили Берена та Лутіень:
"Эльфы
Тревога! Тревога! Чужой в Дориате!
Коли его! Бей его! В землю втопчи!

                         Даэрон
Что, парень? Патруль появился некстати?

                         Лютиэнь
Народ мой, опомнись! Он гость!

                         Даэрон
Помолчи.
Так, значит, ты - гость? Заблудившийся путник?
А мы-то решили - лесное зверье...

                         Лютиэнь
Он в полном сознанье лишь несколько суток.

                         Даэрон
Ты что-то забыл здесь?

                         Берен
Забыл. Вот ее.

                         Даэрон
Триста раз завяла повилика,
Триста раз упал на землю лист,
С той поры, как с нею обручился
Лучший менестрель ее земли......

                         Лютиэнь
Ты  легко слагаешь и стихи, и песни,
Но не дал отец тебе согласья до сих пор.

                         Даэрон
Это дело времени. Гораздо интересней,
Как сюда проник вот этот грязный вор!

                         Берен
Чем я прогневал сердце твое
Где преступил черту?
Я всего лишь на свет шагнул
И встретил свою мечту.

                         Даэрон
Ты не сражен рукою моей -
Я ныне скорблю о том.
Вместе с тобою смута и срам
Ворвались в наш светлый дом.

                         Берен
Чем оскорбил потомок Беорна
Этот волшебный край?

                         Даэрон
Ты продолжаешь играть со смертью?
Разрешаем - играй!

(к эльфам)
Он миновал границу чар,
С ним - разрушение и мгла.
Скажите, где наш Государь?
Он должен видеть короля!
(эльфы окружают Берена,  Даэрон уводит Лютиен)

                         Эльфы (Берену)
                         Иди своей дорогой
                         Исчезни с наших глаз.
                         Ты спешно и убого
                         Стареешь каждый час.

                         А мы вернемся в залы
                         Где лето круглый год,
                         Где четок и незыблем
                         Веков блаженных ход.

                         Над нами солнце светит
                         И слышен лютни звон,
                         Иди, невольник смерти,
                         Исчезни, тяжкий сон."
М-да, з такими ельфами не потрібно і орків... Тінгол з рок-опери - це пихатий самозакоханий дурник-парвеню, а це ж такий неоднозначний і багатогранний образ. Про Даерона я взагалі мовчу - найкращий співець Доріату все ж таки не мусить лаятись, наче п яний швець. Враження таке, ніби автори намагалися протиставити Фінроду всіх і вся:сцена, де Феанорінги б ються за корону Нарготронду є просто огидною.
Центрова сцена - звісно ж поєдинок між Фінродом і Сауроном.Власне кажучи, зовсім незрозуміло - а чому Саурон переміг?. Останній удар Фінрода був якраз доволі влучний:
Сперва ответь:
Чем так ласкает черный трон
Твои глаза, о Саурон?
Как будто мертвый блеск корон
Спасет того, кто не рожден..
Фінрод тут якраз влучив в найболючіше місце Чорного Мая - вічність на других ролях. Здається, тут якраз Саурону - ну, не впасти замертво, а хоч би завити від злоби. Замість того він відбувається відмовкою і начебто перемагає - за рахунок чого? Від усіх його наїздів відважний князь Нарготронду відбився з честю.
Поєдинок Лутіень і Саурона... Хоробра дівчина - "отдай мне то, что мне принадлежит" Трохи не зрозуміло - про що тут йдеться: про кохання, як абстракцію, а чи про особу самого Берена. Якщо про особу, то... Милі мої прекрасні дами, якщо ви між собою і говорите щось таке, то постарайтеся, щоб ми вас не чули.
Щодо кохання, котре не знає правил... Завжди був проти міжрасових шлюбів, нічого доброго вони не дають. У Професора напівкровні завжди або ельфи, або люди. Діор вважав себе ельфом, як і Еаренділь та Ельвінг. Ельрос "став людиною", тобто прийняв смертну долю, однак напевне зостався душею ельфом, хоч і смертним. Його нащадки - люди. Ельронд - ельф... В реалі, однак, особа, народжена від міжрасового та навіть від міжнародного шлюбу часто є розполовиненою духовно, і життя її є досить важким. Правила - водися ворон з вороном - встановлювали наші предки недаремно. Не можна ставити любов понад усе, в тому числі і понад закони збереження роду.
Ну, і ляпи по тексту.
Галадріель називає Фінрода єдиним братом, в той час, коли Ородрет ще живий, ну і двох загиблих не можна ж списувати з рахунку.
В Нарготронді невідомо звідки взявся Карантир. Звісно ККК весь час робили шкоду разом, однак, тут їх було таки двоє.
Пісню Феанорінгів "Клятва" могли б співати Маедрос з Маглором перед останньою вилазкою. "Гибнут дававшие клятву один за одним" - на час Нарготрондської усобиці вся дружна сімка була жива і здорова.
Тепер що подобається.
Беззаперечно - Галадріель і її дует з Фінродом.
Ты скажи мне, вереск, скажи,
Зелен ли твой летний наряд?
Легок ли цветущий твой плат
Под которым спит мой брат,
Мой любимый брат, все простивший брат?
Ты скажи мне, Память, скажи,
Как он бросил все, что имел,
Свет какой звезды в нем горел?
Как предвидеть он посмел
Общий наш удел, проклятый удел?

Финрод:Смотри, сестра, смотри, на мне любовь оставит шрам.
       Беда и боль вдали - ноги моей не будет там!
Галадриэль:Но я сказала: Брат, мы все-таки пойдем вперед.
           Над нами день угас, но там, вдали, горит восход
Ты скажи мне, берег, скажи,
Как мы отреклись от Даров,
Как мы потеряли наш кров...
И под горечью утрат
Шел вперед мой брат, мой любимый брат.
Ты скажи мне, Слава, скажи,
Что могла ты нам предложить?
Ты встречала нас в цвете лжи,
В клевете чужих наград.
И, смотря назад, мне сказал мой брат:
Финрод:     Смотри, сестра, смотри, с Гордыней обвенчалась Смерть.
            Здесь нужно быть, как все. Боюсь, мне это не суметь.
Галадриэль: Но я сказала: Брат, я все-таки пойду вперед.
            У нас надежды нет, но там, вдали, горит восход.
Ты скажи мне, Верность, скажи,
Чем ты покоряешь сердца?
Почему с тобой до конца
Был единственный мой брат,
Мой любимый брат,
Все простивший брат?.
Ты скажи мне, Гибель, скажи,
Как среди теней и снегов
Слышал он твой сумрачный зов?
Как меня сильнее был
Шелест твоих крыл, беспощадных крыл.
Смотри, мой брат, смотри, покоя сердцу не найти.
Одна душа у нас - но как же разнятся пути!
Но там в конце разлук, в краю без горя и невзгод
Над встречей наших рук зажжется золотой восход

Є у мене запис, як це співає Лора Бочарова. Голос Лори мені подобається
більше - взагалі вражаючий голос. Але й дует з "Тампля" непоганий. Хоча зі змістом я згоден лише наполовину. Не були "всі" вже аж такі погані - відвага з гордістю суміщаються дуже добре.
Фінрод в темниці - "Когда-то был я королем гордым..." Вражає до сліз.
Балада Фінрода "Істина" Завжди її любив.
А найулюбленішим місцем для мене є "Клятва Феанорінгів". Чому і не люблю, коли їх кривдять, синів Вогняного Духа. Обітниця є обітницею.
                         Древняя клятва ведет за собою наш род.
                         Древняя клятва связала нас кровью чужой.
                         Древняя клятва сильнее родства, крепче стали ангбандских ворот -
                         Но это наш бой.
                         Это наш бой.
                         Это наш бой.
                         Укравший камни - умрет.

                         Звездные камни - наш светоч, наш дар и позор.
                         Свет их теперь оскверняет корона Врага.
                         Звездные камни в руках наших стиснуть клялись мы тебе, Феанор,
                         Не правда ли, брат?
                         Ответь мне, мой брат,
                         Когда же, мой брат,
                         За все поплатится вор?

                         Светом венца звездного свода,
                         Кровью отца, именем рода,
                         Клятву даю в сердце у Ночи -
                         То, что отец начал, закончить!
                         Клятву скрепить о Сильмариллах
                         Вас призываем, Древние Силы!
                         Кровью свинец в жилах прольется,
                         Если святыня к нам не вернется!
                         Прокляты будут руки любые,
                         Что прикоснуться к камням решили!
                         Стуком сердец выкуем молот -
                         Вражий венец будет расколот!

                         Будь мне свидетель, западный ветер -
                         Клятва дана!
                         Пусть мне напомнят горькие волны -
                         Клятва дана!
                         Бейся о знамя, ярое пламя -
                         Клятва дана!

                         Только одна у нас ныне надежда,
                         Клятва дана, но земля нас не держит...

                         Гибнут дававшие клятву один за одним.
                         Видно, была тяжела она нам семерым.
                         Звездные камни в руках наших стиснуть клялись мы тебе, Феанор -
                         И тот, кто в живых,
                         Остался в живых,
                         За всех остальных
                         Исполнит наш договор.

                         Гончими псами летим через ночь по следу своих утрат.
                         Путь безнадежен, но так суждено - мы знаем об этом, брат,
                         Не правда ли, брат?
                         Ответь мне, мой брат,
                         Когда же, мой брат?...
Мені здається - мабуть я таки неправильний ельф, і нерозкаяний язичник, що такі почуття сильніші за будь-яке кохання. Фінрод теж цієї крові - "честь моя дороже, чем голова". Горді Нолдор - респект і шаноба тим, хто не здається.