Лора. "Чорний лебідь"

Знову якось трапилася на очі ця оповідка. Не люблю я її - навіть не за різкий, який-то злобний тон. І не за занечищення "світлого образу" одного з улюблених героїв.
А просто в оповідці цій зламано основний принцип існування світу Арди.
Ельфи відріжнялись від Людей не лише безсмертям і більшою відпорністю тіла, а ще й силою духу. Не в плані хоробрості, а чи душевної витривалості - кожен Ельф володів певними здібностями, які Людина сприймала як паранормальні.
Спілкування подумки. Можливість "затулити розум" від стороннього втручання. Духовне цілительство.
Завдяки цим здібностям Ельфи ніколи не піддавались лихій силі.
Дійсно, при всій своїй могутньости, ні Моргот, ні Саурон не змогли "перевербувати" жодного Ельфа. За одним винятком, але про нього трохи нижче.
Були битви, були полонені... Однак не було ні перебіжчиків, ні зрадників.
А отже - духовний світ Ельфа залишався закритим від ворога до кінця.
Які є аргументи проти?
Версія про те, що орки є "виведеними з Ельфів". Однак - сам Толкін вагався між цим варіантом і походженням орків "від мавпи". І більше схилявся до другого. До того ж під час усіх белеріандських воєн жодного полоненого Ельфа не було перетворено на орка.
Зрада Маегліна. Однак це одиничний випадок. До того ж Маеглін страждав від нещасливого кохання. Тобто був у депресії - подібний стан душі міг привести і до смерти явного тіла. А отже захист його духу фактично не працював.
Повернення з полону втікачів, якимось чином "порчених" Морготом. Однак - знов таки, ніде не говориться про те, що ці особи служили злу. Колишній воєвода, бранець-втікач Гвіндор з Нарготронду і діє і поводиться цілком розсудливо. Звичайно - він страждає і духовно і фізично, однак переборює тугу і страх і зрештою - гине як воїн.
Пані ж Лора хоче довести, що Моргот мав повну владу над душами тих Ельдар, до яких міг дотягтися. І доводить це на прикладі Маедроса.
Доводи ці, однак, доволі неприйнятні.
- Маедрос-Майтімо вважав себе "учнем Мелькора"... Дуже сумнівно - думаю, що бунтівний Вала, "обробляючи" Феанаро не розмінювався на дрібниці. Тобто - не агітував поодинці його синів.
- Маедрос ненавидить Інголдо, тобто Фінрода. За те, що той такий "вірний і правильний", вважає, що світ, створений Еру, є бездоганним. Неправдоподібно - за Сильмом Майтімо охоче спілкується з князем Нарготронду - полюють разом, тощо. І ніколи б не став Маедрос так огидно радіти з загибелі родича.
- Моргот має повну владу над душею Майтімо. Власне - старший син Феанаро, герой "Чорного лебедя" є повним віддзеркаленням Моргота: такий же злобний і заздрісний. Що зовсім не відповідає першоджерелу.
- Визволення Маедроса з полону є комедією - Морготу набридло забавлятися. Про те, що все це фарс, знає Маедрос, та не знає Фіндекано. Фіндекано є єдиним, кого поважає герой оповідки - за те, що молодий воїн "не лізе йому в душу". Але що ж це за друг, котрий не може відчути, що з другом щось негаразд...
Однак - чому таке бачення сюжету і героїв?
Можливо - зіграв свою роль світогляд "войовничого Арфінга".Деякі з прихильників Третього Дому просто таки ненавидять Феанаро і всю чудову сімку.
Можливо - бажання показати Зло в усій його силі. Однак - сила ця, згідно з сюжетом Сильму, весь час дає збої.
Можливо... Навіть не знаю. Однак - оповідка дуже не подобається: недарма я її свого часу кинув до папки з "ЧКА-шками".
І прийшла до голови цікава думка - це пані Лора знівечила так на догоду власним поглядам вигаданий світ. Тоді яка ж ціна всій науці історії - адже її теж пишуть Люди, а не праведні Айну?

Нещодавно мав з одним приятелем цікаву розмову - мій друг вирішив воцерковитись. І покаятись в гріхах - в тому числі і в дружбі з нерозкаяним язичником та толкіністом.
Оскільки у всіх новонавернених є звичка вербувати в свої ряди нових осіб (мені при цьому чомусь завжди згадується "Гербалайф"), то приятель взявся рятувати мою душу і прочитав мені цілу проповідь про вищість однобожжя над багатобожжям.
Я нагадав приятелеві про те, що Бог є єдиним і багатопроявним. Однак ми знову говорили про ріжних Богів.
Взагалі-то від богословських проблем я є далеким. Але того вечора захопився і віднайшов в компі невеличкого нариса, котрий відповідає моїм власним уявленням про Абсолют:

«Коли не було з нащада світа…»
Людський розум прагне до чітких визначень того, чого він поки що визначити не в змозі. В релігієзнавстві таким поняттям є розуміння Найвищого Божества, Всевишнього.
Всі релігійні війни, всі сутички через віру і задля віри походять від того, що недосконалий розум людини підмінює те, що він не може собі уявити, образом людиноподібного найвищого Божества. Внаслідок чого ця могутня істота набуває в уяві людини, яка йому поклоняється, родових рис того народу, до якого належить ця людина.
Існує й інше, цілком протилежне розуміння, коли Всевишній ототожнюється з Всесвітом, який врешті решт стане доступним пізнанню. Таке вчення, в якому Природа є Богом, визначали філософи-пантеїсти.
Ведійське розуміння Всевишнього є трохи інакшим. Воно не говорить, що Всесвіт є Богом, але вчить, що Бог проявляється в усьому, що складає наш Всесвіт і ще мільйони світів.
Спільна для всіх індоаріїв ідея абсолютного Божества найчіткіше визначена в «Упанішадах».
«Воістину, - говориться в Майтрі-упанішаді, - спочатку це було Божеством, єдиним, безкінечним, безкінечним на схід, безкінечним на південь, безкінечним на захід, безкінечним на північ, безкінечним і вгору, і вниз, і навсібіч. Бо для Нього не існує ні сходу, ні інших напрямків – впоперек, вниз, або вгору. Цей вищий Дух, той, що його не можна уявити, безмежний, ненароджений, це Дух простору. Коли все гине, один він не засинає. Воістину, з цього простору він пробуджує розум. Все мислить завдяки Йому, і зникає в ньому. Це Його сяючий образ гріє в Сонці, палає у вогні, є всередині людини. Бо сказано так: І Той, що у вогні, і Той, що в серці, і Той, що в Сонці є Одним. Те, що не підвладне зору, слуху та розумінню називається безкінечною реальністю».
Всевишній для визнавців Ведизму це «те, перед чим зупиняється і слово і думка». В Чхандогьї-упанішаді однак, є спроба розвити вчення про Всевишнього, який там описано як«всеохоплюючий першопочаток, в якому все виникає, все зникає і все дихає». Найпершою ознакою Всевишнього є його Дух, котрий є основою всього сущого. Цей Дух не є чимось окремим від Всевишнього, але є його проявом.
В «Ішо-упанішаді» говориться про те, що Дух пронизує собою всі речі у Всесвіті. Щоб краще було зрозуміти єдність та багато¬проявність Всевишнього, давні арійські філософи порівнювали його з Сонцем, котре випромінює світло. Сонце є джерелом сили, котра проявляється у вигляді тепла та світла. Те, що знаходиться поза Сонцем, Сонцем не є, але є його променем, часткою. Всякий сонячний промінь є Сонцем, але не є джерелом променів. Подібно поєднується людина з Всевишнім.
Мудреці-ведисти говорили, що всі «Упанішади» можна вмістити в одну фразу:  «Тат твам асі» - «Ти є Тим». Тобто, людина є від самого початку носієм Божественного Духу. «Той, хто живе всередині всіх істот, але не окремо від них… той, хто керує всіма істотами зсередини – Твій Дух, внутрішній Повелитель, Незнищенний…  Він – Князь світу, Він – Володар Всесвіту, Він – мій Дух…»
На повне осягнення цієї короткої істини часом не вистачає кількох перероджень. Деякі мудрі вчителі пропонують прискорити духовний розвиток людини шляхом відмови від того, з чого складається явне життя. На цьому підмурівку стоїть кільканадцять філософських та релігійних напрямків, котрі вчать, що все у світі, окрім Всевишнього, є маною, привиддям. А отже реальність можна безболісно відкинути задля духовної насолоди злиття з Богом воєдино.
Та, визнаючи єдність і багатопроявність Всевишнього, чи варто відкидати всі ті його прояви, серед яких ми живемо? З давніх-давен в оповідях духовних вчителів багатьох народів, а також в родовій пам’яті людства існує впевненість, що Божественний світ є красивим і гармонійним. Напевне, таким він і був в часи Золотого віку. Навіть зараз залишилося безліч уламків того мудрого світу. Від орнаментів-оберегів на сорочках до правил поведінки, яким люди підкорялися вже несвідомо до зовсім недавніх часів.
Свамі Вівекананда, індійський навчитель Вед, мовив якось, що перш ніж шукати Всевишнього в собі, потрібно визначити його наявність в тому, що є довкола нас. Тоді дійсно зникне багатошарова ілюзія зла і бруду, створена людьми за тисячоліття, і до нас повернеться відчуття краси та гармонії Всесвіту.
Ми не знаємо, чи намагалися наші предки означити Всевишнього власним ім’ям… Ця сила настільки неосяжна, що дивувала навіть наймудріших. Можливо, вони і називали його Див - (зрештою в санскриті є співзвучне слово «Дев», яке означає Божество). Оскільки розумування над Першопочатком Всесвіту було привілеєм волхвів, чисто слов’янське його розуміння майже зникло. Тому нині ми змушені звертатися до спільної  арійської спадщини, щоб відновити ці знання. Ця спадщина, святобливо збережена на індійській землі, нині повертається до краю свого народження.
Звертатися до Всевишнього напряму, а не через його численні прояви, може собі дозволити лише людина, котра досягла духовного рівня волхва. Звертання це є не молитовним, а медитативним і метою його є відчуття Бога в глибинах власного духу. Звичайно, почати займатися медитативними вправами, щоб досягнути цього відчуття, може будь-який шукач духовного вдосконалення. Але не слід забувати, що вдосконалення медитативних технік не є рівнозначним підвищенню духовного рівня особистости.(с)

Подібне пояснення мені здається логічним і не дуже складним. Втім - у справах духовних рівень складності визначити важко.
 

Не було у нашій офіційно визнаній історії постаті більш яскравої й
цільної, аніж останній князь-язичник Русі Святослав Хоробрий. Навіть
ченці-літописці через десятки літ по його загибелі підпали під вплив
цього богатирського образу, про що свідчить захоплений панегірик
князю-воїну в "Повісті літ минулих". Однак - та сама літописна традиція
змальовує Святослава темним варваром та нікчемний політиком, а укладач
Іоакимівського літопису навіть зловтішно висловився з приводу загибелі
Великого Князя: "Так прийняв кару від Бога".
Ближчі до нашого часу
історики також перейняли це дещо зневажливе ставлення. Навіть М.
Грушевський, хоч і називав Святослава "козаком на престолі", однак теж
відмовляв йому в політичній далекоглядності. На думку цього видатного
історика північно-східні походи Святослава були його непоправною
помилкою. Грушевський вважає, що зруйнувавши Хазарський каганат, князь
відкрив доступ на Русь кочовикам степу.
Однак, Хазарський каганат
ніяк не годився на ролю благодійника слов янських народів. Слов яни весь
час воювали з хазарами, а певний час були змушені навіть платити їм
данину. Данина ця складалася не лише з дорогоцінних хутр і не менш
дорогоцінної зброї - данину брали юними дівчатами. Збереглася легенда
про доньку чернигівського князя Чорну, котра кинулася з вежі городища,
не бажаючи стати живою податтю.
Дещо про хазарське іго збереглося і в
офіційно визнаних джерелах. Так Іоакимівський літопис нагадує, що свого
часу  "Слов яни, котрі жили по Дніпру терпіли утиски від хозар, котрі
обклали їх та Київ-град важкими податями та мучили люд тяжкими
роботами". Проти хозар ходив воювати князь Оскольд і повернув Києву
волю. Однак хозари у відповідь нацькували на Київ орди чорних булгар та
мадярів. Далі той же самий Іоакимівський літопис сповіщає, що Оскольд
відбив напад печенігів, на той час - хазарських вірних васалів та
найманців.
"Хозари дійшли до граду Київського і там усілися -
свідчить і "Велес Книга" - ті ж русичі, котрі не воліли бути під
хозарами, пішли у степ, до боярина Скотеня, іронця з роду. Іронці ж не
чіпали звичаїв наших і рабів не брали, і так лишили русичам життя
руське. Хозари ж брали до роботи своєї рабів, а жонам велике зло
творили".
Почав визволяти наших пращурів від хозарського лиха князь Олег. А закінчив - Святослав.
Чому
ж тепер історики воліють не помічати згадок про хозарське зло, про яке
згадують Іоакимівський літопис, літописи народів Закавказзя?
Причин
напевне три. Перша - збереження "іміджу" нашого народу (адже,
сподіваюся, ніхто з мислячих людей не сумнівається, що русичі є прямими
предками сучасних українців) як народу-жертви, народу-християнина,
котрий тільки й робив, що терпів муки і страждання, "тільки захищався"
від ворога, а в завойовницькі походи ніколи не ходив. Саме цей імідж
жертви, старанно культивований нашими істориками, і приводить до того,
що про деякі історичні моменти воліють не згадувати.
Друга причина -
хозари були народом тюркської крові, котрий прийняв юдаїзм. Власне вони є
пращурами частини європейських євреїв. Діяння Хазарського Каганату
свого часу були дуже огидними навіть для жорстокого середньовіччя. А
оскільки єврейська тема у нашої інтелігенції завжди була під негласною
забороною, то про слов янсько-хозарські війни наші історики воліють
мовчати.
Третя причина - воювали з хозарами і добряче їх били
князі-язичники. А нам намагаються довести, що історія Русі-України
почалася з 988 року, в крайньому разі з "хрещення Аскольдового". До того
ж, часу якщо вірити воцерковленим історикам, наші пращури були темними
неписьменними дикунами.
Оскільки образ Святослава-воїна вдрузки
розбиває "мильну оперу" нашої офіційної історії, то і історикам і навіть
націоналістам, котрі звикли щиро жаліти "сплюндровану неньку-Україну",
вигідніше вважати войовничого князя дурнем, авантюристом, міфом, в
крайньому разі - "козаком на троні", але не державним діячем.
Не буду тут докладно передавати життєпис юності Святослава - він є достатньо відомим, тому почну одразу з хозарської війни.
964-965рр.
Святослав вирушає походом на Волгу через землі в ятичів. Арабський
історик ібн-Хаукаль подає доволі яскраву картину бойових дій - спершу
Святослав розгромив підневільних союзників Хозарії - поволзьких булгар і
буртасів. Далі військо русичів спустилося Волгою і взяло на меч столицю
Хазарського каганату Ітиль. До цього, як свідчить ібн-Хаукаль, між
Святославовим військом та військом хазарського кагана сталася "велика
битва в чистому полі" котра закінчилася перемогою русичів. Потім
Святославове військо швидкими переходами дісталося до узбережжя Каспію і
знищило стародавню столицю Хазарії - Семендар. Пройшовши землями
Північного Кавказу Святослав переміг ясів та касогів і повернувся до
Сурожського (Азовського) моря. Останньою битвою цієї війни був перехід
військ Святослава до Дону і знищення останнього з великих хазарських
міст - Саркелу.
Оскільки хазари були відомими в тодішньому світі
работорговцями, і творили на руських землях багато зла - шкодувати за
ними, думаю, не варто. Недарма каганат увійшов в наші казки як
страхітливе Чудо-Юдо, у якого відростають відрубані голови. Вірно - адже
замість однієї найманої орди степовиків, якщо вдавалося її розбити, на
слов янські землі накочувались друга. Хвиля за хвилею.
Кочівники
дійсно нападали на Русь і опісля Святослава. Однак, з печенігами русичі
впоралися - а воювали з ними, як ми бачимо, і за існування каганату, а з
торками і половцями, опісля періоду воєн,  навіть почали родичатися. За
існування ж Хазарії, наші землі півтори сотні літ були для каганату
джерелом багатств і "живого товару".
Опісля "Північно-Східної
кампанії" Руссю зацікавилася Візантійська Імперія. Візантійцям було
вигідно зіштовхнути державу Святослава з Дунайською Болгарією, а потім,
як зазвичай, вчепитися в горло ослабленому боями переможцю. Святослав в
свою чергу теж зацікавився землями на Дунаї - адже болгари, нарід
мішаної слов яно-тюркської крові, зовсім недавно був насильно хрещений
"огнем і мечем" власним правителем і знемагав в міжусобних війнах. На
Святослава в Болгарії явно очікували - 80 укріплених градів здалися
грізному "царю скитів" майже без опору. Князь зробив своєю резиденцією
місто Преславу і почав подумувати про знищення Візантії і створення
власної Імперії - "се буде середина землі моєї". Принаймні він заявив
киянам, що перенесе свій стольний град на Подунав я, ближче до місця
майбутніх подій.
Спеціяльно для моїх сучасників - не треба дивитися
на дії особи з 10 століття зором людини, котра звикла жити в країні з
чітко окресленими кордонами, і лише землю в межах цих кордонів вважати
"своєю". В 10-му столітті кордони держав перекраювались мечами, і на ті
часи це було цілком нормальним. Якби Святослав заснував свою імперію, то
ми б вважали своєю землею і сучасну Болгарію. А може й не вважали б -
середньовічні імперії швидко виникали і швидко руйнувались.
Візантійці
зрозуміли - ситуація вийшла з-під контролю. Могутній ворог опинився
біля їхніх кордонів зовсім не ослабленим, а повним сили і завзяття. Вони
посилають до печенізької орди послів з багатими дарами - і печеніги
вирушають на Київ.
Святослав зоставляє на Дунаї військові залоги, а
сам повертається на береги Дніпра з кінною дружиною. У блискавичній
сутичці він розбиває печенігів і по лицарські відпускає на волю
полоненого хана Курю, того самого, з ким звела його доля опісля - в
останній битві. Швидко навівши лад у стольному місті, князь русичів
повертається на Подунав я, щоб вступити у боротьбу з Візантією.
В цій
боротьбі переможців не виявилось. Обидві сторони виснажились -
Святослав взяв кілька укріплених міст, зітнувся з візантійцями під
Адріанополем: в Царгороді вже почали пакувати речі, однак битва
закінчилась "внічию". Зиму князь перебув у Доростолі, а навесні почалася
нова кампанія.
Під час облоги Доростолу візантійцями Святослава
трохи не настигла смерть. Російський історик Татищев, спираючись на
болгарські джерела, говорить, що причиною невдачі була зрада частини
болгарських воєвод, котрі присягнули новому володарю, однак християнська
віра, як відомо, дозволяє ламати присягу, дану язичнику. Цим
скористались візантійські вивідачі, які перетягли на свій бік не лише
цих осіб, але й загін хрещених русичів під проводом особи на ім я Гліб,
яку літописи називають родичем Святослава.
Відомо, що мислення
хрещеної людини 10-го століття ставило узи віросповідання вище за узи
крові. Тому нема нічого дивного, що цей Гліб піддався на умовляння -
адже для його безсмертної душі було корисніше допомагати одновірцям, а
не однокровникам. І нема нічого дивного в страхітливих репресіях, яким
піддав вцілілих зрадників зранений Святослав. Для язичника-воїна слово
чести було святинею, тим більше - для такого воїна, як Святослав, котрий
попереджав ворога коротким "Іду на ви" про наступний напад. До того ж
згадаємо, що візантійці, наприклад, піддавали тортурам не зрадників, ні,
звичайних бранців. Такі тоді були часи - людина з 10-го століття, яка
вважала страту зрадника нормальним явищем, можливо вжахнулася б з того,
що вважається нормальним в столітті 21.
Опісля цієї битви Святослав
був змушений укласти з Візантією мирну угоду і відвести війська.
Одночасно до хана Курі вирушив з Царгороду архієрей Феофіл з певною
таємною місією.
Загибель Святослава на Крарійській переправі в виду
Хортиці сповнена загадок. Основне військо відстало від авангарду на
кілька днів дороги - чому? Син Святослава Олег вбив сина Свенельда,
воєводи основного війська, тільки-но дізнався, як того воїна звати, і
чиїм він є сином... В літописах відзначено, що печеніги зробили з черепа
Святослава чашу, окуту золотом, на якій язичник-печеніг Куря нібито
звелів вибити цілком християнську сентенцію "Чужої землі шукав - свою
втратив". Цікаво - якою мовою і якою буквицею...
В 30-ті ж роки 20-го
століття археологами було розкопане поховання, яке називали "Кічкаським
скарбом" З ями підняли 15 кг золотих речей болгарського і
візантійського походження, датовані археологами кінцем 10-го століття. З
золота стирчало три схрещених меча.
Під скарбом були рештки
вогняного поховання. В лодії - як і належить. Професор Міллер та його
асистент Грищенко були впевнені - вони знайшли могилу князя Святослава.
А
потім за археологами прийшли люди в чорних шкірянках... Адже - не
забуваймо три причини, вказані вище. Сенсація про віднаходження
Святославового поховання (до речі Міллер стверджував, що серед обгорілих
кісток були і рештки черепа) була абсолютно невигідна тодішній та й
теперішній офіційній історії.
Що ми знаємо про Святослава?
Свого
часу мені трапив на очі вірш - на жаль забув ім я авторки, запам ятав
лише, що це була жінка, наша сучасниця. Зміст вірша приблизно такий -
Святослав, мовляв, надсилав ворогам оте своє "Іду на ви", але зовсім не
думав, що бідолашного воїна, котрий стане перед ворогом з таким
посланням, піддадуть жахливим тортурам. Жінка щиро жаліє "підневільного
солдатика" - і не поїхати не можна, стратить грізний князь, і поїхати -
смерть.
Ми нічого не знаємо про тих людей. Тільки прадавні сказання
говорять нам, що в ті часи не вбивали послів, а якщо посланник навіть
знав, що має їхати до осіб без совісті і чести на вірну смерть, то
вважав це відзнакою. Адже воїни вважали, що немає кращої смерти як за
свого володаря. "Княже, де твоя голова поляже, там і ми загинемо".
Невже Святослав Хоробрий був негідним таких дружинників? Чи вояцька честь є міфом, хоробрість дурістю, а відвага - авантюризмом?

Три місяці я пробув на I. UA і за цей час виявилось, що мені приємно спілкуватись з півсотнею осіб. Сподіваюся, що й вам, мої віртуальні друзі, не дуже набридав єхидний ельф Нолофінве
Завтра ввечері я відбуваю в давно плановану мною поїздку, і ще не знаю, чи матиму можливість часто виходити в ефір.
Тому - про всяк випадок - я говорю вам всім: до побачення. Не прощаюсь - адже я повернусь додому на початку лютого, а до того, можливо, час від часу з являтимусь в Інеті. Однак, користуючись випадком, висловлюю вам усім свою вдячність - толкіністам, націоналістам, просто хорошим людям, які назвали мене другом.
Я вмію цінувати дружбу, а віртуальна дружба часом важить багато, принаймні мені вона дуже допомогла в цей доволі складний час. І тому вдячний вам всім - просто за те, що ви існуєте.
Щасти вам всім
Нолофінве

Ельфи Сильмариліона та їхні поклонники.

Знайшов в Інеті цікаву розвідку Ю. Понєдєльнік, щоправда не нову - написану десь зо два роки тому. Однак розумні думки не старіють, як відомо.
А отже - спершу пост, тоді комент, все як належить.
Пані Юлія намагається розібратися в характерах толкіністів - прихильників Першого та Третього Домів ельфійських князів. І дає їм таку характеристику:
Феаноринги
Тип 1. Воинственные
Самый опасный и упрямый
тип. Обычно это те, у кого воинственный и бунтарский склад
характера. Валар им не указ. Ваниар и Тэлери они презирают, как
малодушных, укрывшихся в своем Валиноре. Синдар они презирают тоже.
(Также как гномов, людей и прочие народы за редкими исключениями).
Вообще, мало тех персонажей в Сильме, на которых они не смотрят свысока.
Из Первого Дома они обычно восхищаются самим Феанором, а также «темной
троицей на К» - Келегормом, Куруфином и Карантиром. Маэдроса обычно
уважают, на близнецов обращают мало внимания. Келебримбора и Маглора
часто относят к «предателям». Оправдывают и одобряют все действия
любимых персонажей: и Клятву, и Резню, и сожжение кораблей, и выстрел в
спину Лутиэн, и разорение Дориата, и оставление детей Диора в лесу, и
нападение на Гавани, и кражу Сильмарилей из шатра Эонвэ. Те, что
поглупее, оправдывают эти поступки просто: «а правильно этих телерей и
синдар резали, нечего на наши Камни зариться!» Более хитрые и умные
придумывают самые различные оправдания и объяснения поступков любимых
героев. (Мне встречалось, например такие: «при невыполнении Клятвы
вечнодлящаяся тьма поглотила бы не только феанорингов, но и все
Средиземье». «Феаноринги были безумны, за них говорила Клятва и они не
могли ей противиться». «Лутиэн выстрелили в спину потому, что КК знали,
что добытый ею Сильмариль станет причиной войн в Средиземье и хотели
обойтись малой кровью» и т.д. и т.п.). Жжение рук Маэдроса и Маглора
Сильмарилями иногда объясняют порчей Сильмарилей Морготом (вариант:
Валар), почему Камни и не признали рук хозяев. То, что право на
Сильмарили есть только у феанорингов, сомнению не подвергается. Берена
либо ненавидят лютой ненавистью, либо презирают как «ничтожество, за
которого все сделала Лутиэн». В мечтах видят себя оруженосцами или
воинами лордов (обычно в мужской роли). К женам любимых героев обычно не
ревнуют, поскольку женскую роль на себя не примеряют. На форумах ведут
себя очень воинственно, в штыки принимая любые, даже справедливые,
обвинения в адрес кумиров. Спор ведут на повышенных тонах, не признавая
даже самых очевидных доводов, главный принцип: «Всех убью, один
останусь!» При столкновении с подобным же типом, но из противоположного
лагеря (например, арфингов) пух и перья летят по всему форуму, иногда до
бана обоим собеседникам. Спор также может кончится вызовом на поединок
(виртуальный или реальный) или обещанием набить морду при встрече.
Иногда спорят и с Типом 3 собственного лагеря. Склонны любой спор по
Арде сводить на Феанора и Клятву (а обойти Первый Дом в рассуждениях о
ПЭ, действительно, непросто). Тексты знают достаточно неплохо. Чувством
юмора обладают не всегда. При остывании пыла (с возрастом) самые умные
могут перейти в Тип 3. Фанфики пишут редко, при написании обычно
воспевают доблестные воинские подвиги любимых лордов.
Тип 2.
Романтичные
Обычно
это девочки юного возраста (впрочем, не всегда), покоренные
романтическим образом «бунтарей» и «страдальцев» Первого Дома. Свунятся
обычно по «душке-Феанору» или «бедненькому однорукому Маэдросу», а также
вздыхают по Келегорму Прекрасному. Лутиэн, Нэрданэль и безымянную жену
Куруфина обычно не любят, поскольку напрочь не понимают, как можно было
добровольно расстаться с такими прекрасными кавалерами. Впрочем, с
другой стороны, испытывают к ним благодарность, поскольку они оставили
вакантные места для фанаток. Настроены обычно не воинственным, а
мечтательно-вздыхательным образом. Мечтают занять место в качестве
жены/возлюбленной любимого героя, которая будет ждать его в замке с
белым платочком в руке. Пишут слезливые фанфики «про любофф», а также
про психологические страдания и переживания любимцев, при этом иногда
для пущего эффекта выжимания слезы детально описывают и физические
страдания персонажа (например, Маэдроса на скале). Философскими
проблемами «права на Камни» или «оправдания Клятвы» интересуются редко.
Тексты знают слабо. Чувство юмора развито плохо. В другие типы переходят
редко, поскольку для Типа 1 у них не хватает воинственности, а для Типа
3 – интереса к философствованию. В спорах на форумах участвуют нечасто,
предпочитая разговорные треды, где можно вдоволь повздыхать и
посвуниться.
Тип 3
Философы
Наиболее разумный и
адекватный тип. К Первому Дому бывают привлечены наличием в характере
воинственности и бунтарского духа или романтичности 1 и 2 Типа, но
выражены эти свойства у них в гораздо меньшей степени (впрочем, иногда
совершенно непонятно, по какому принципу человек выбирает себе кумира).
Обычно любят Маэдроса или Маглора, иногда Феанора в его лучшей ипостаси
«великого мастера». К Келебримбору относются с пониманием. Берена тоже
воспринимают спокойно. ККК любят довольно редко. Нехорошие дела любимцев
(перечисление см. выше) либо осуждают, либо стараются оправдать,
придумывая различные хитроумные объяснения. Иногда страдают от
раздвоенности – вроде бы принципы не позволяют оправдать действия
любимых персонажей, а любовь требует этого оправдания. Пишут иногда
весьма интересные статьи и исследования (или просто философские посты),
пытаясь разобраться в поведении любимых персонажей. Высказывают очень
любопытные идеи. Любят спорить, но обычно делают это спокойно и
аргументированно, лишь иногда проявляя воинственность (все-таки любовь к
«яростным феанорингам» накладывает свой отпечаток). Наблюдать их спор с
арфингом Типа 3 – одно удовольствие, и иногда именно там рождается
истина. Если и пишут фанфики – то обычно хорошие, чаще всего как
оформление собственных философских идей. Тексты знают прекрасно. Почти
всегда отличаются развитым чувством юмора. Отличаются наименьшей
степенью фанатизма.

Арфинги
Тип 1
Воинственные (а-ля Галадриэль)
Да,
да, несмотря на часто бытующее среди толкинистов мнение, что поклонники
Третьего Дома – это спокойные и мирные люди (или слюнтяи и размазни по
мнению феанорингов Типа 1), бывают и воинственные арфинги. (В общем-то,
это даже не странно, учитывая, что кроме тихих и разумных Финарфина и
Ородрета, в Третьем Доме присутствует и весьма воинственная и властная
Галадриэль, да и Финрод – главный любимец – отнюдь не ягненок). Так как в
Третьем Доме, в отличие от Первого, ярких персонажей мало, то обычно
центром притяжения у всех арфингов является Финрод Фелагунд. Впрочем,
как раз у Типа 1, наблюдается и тяга к Галадриэли – Деве-мужу. В ней они
видят оправдание собственной воинственности и упрямству (раз уж
безусловно положительной Галадриэли можно проявлять такие замашки – то
почему нам нельзя?). Отличаются таким же безудержным стремлением
оправдать любимых персонажей, как и феаноринги Типа 1. Впрочем, эта
задача намного проще, поскольку в жизнеописании представителей Третьего
Дома сложно найти настоящие злодейства. В спор вступают с воинственным
пылом и способны перейти к оскорблениям собеседника, однако призвать их к
порядку неизмеримо легче, чем феанорингов соответствующего типа,
поскольку они способны устыдиться при упоминании того, что Финрод так не
разговаривал даже с идейными противниками. Так же точно, как и
феаноринги Типа 1 обычно представляют себя в мужской роли – часто одного
из десяти эльфов, сопровождающих Финрода в Походе за Сильмарилем.
Отношение к Берену варьируется – от нелюбви по причине «а это из-за него
наш любимый король погиб» до вполне доброжелательного отношения и даже
поклонения как «герою – спутнику Финрода». Иногда даже считают себя
обязанными любить Берена как героя, ради которого отдал жизнь Финрод (по
принципу: «разве наш любимый король мог пожертвовать жизнью ради
ничтожества?») По большей части очень не любят феанорингов (как
персонажей, так и фанатов) и вступают с ними в спор по любому поводу.
Развитие и последствия спора см. выше. К Финарфину и Ородрету часто
относятся как к «слабакам». К Амариэ обычно доброжелательно-равнодушны.
Часто положительно относятся к самой идее Исхода (хотя и не одобряют
Резню). Знание текстов неплохое. Чувство юмора наличествует не всегда.
Фанфики пишут редко.
Тип 2
Романтичные
Это тот
самый тип девочек-фанаток, который породил вечный объект насмешек:
слезливая финродоманка, способная утопить в слезах и соплях весь Инет, с
портретром любимого златокудрого короля над столом и неосуществимой
мечтой оказаться у него в постели (более стыдливые ограничиваются мечтой
о поцелуе). В принципе, они почти не отличаются от Типа 2 феанорингов,
только выбирают объект любви по принципу:
«душка-король-невинная-жертва». На остальных представителей Третьего
Дома они почти не обращают внимания (разве что могут повздыхать над
несчастной любовью Аэгнора). Амариэ обычно очень не любят (из ревности) и
считают, что «она совсем-совсем не любила Финрода» с неизменным
продолжением «вот я бы на ее месте…». Обычно являются авторами тех самых
фанфиков, в которых бедный-несчастный Финрод страдает и в Валиноре
(вопреки первоисточнику), либо связанный с постылой Амариэ либо,
наоборот, страдая от нелюбви этой самой Амариэ, либо тоскуя по
оставленному Средиземью, либо… В общем, причина для страдания всегда
найдется, ибо нестрадающего Финрода они не могут представить себе в
принципе. Пишут фанфики «про любофф», но с большим акцентом на
страданиях героя, как психических, так и физических. Тексты знают плохо.
В споры обычно не лезут, предпочитая вздыхать и закатывать глаза.
Чувство юмора отсутствует.
Тип 3
Философы
В
принципе, о них можно сказать то же, что и о феанорингах Типа 3, но с
некоторыми отличиями. Они не страдают от раздвоенности, свойственной
феанорингам, поскольку могут со спокойной душой оправдывать все действия
героя. Настольной книгой у них является Атрабет, из которой они черпают
вдохновение для своих философских изысканий. В отличие от Типа 1
арфингов они вполне доброжелательны к Финарфину. (с)

Роздуми дуже цікаві, і, напевне, основані на власних спостереженнях. Щоправда, чисті типажі, зрідні описаним, мені не траплялись. Сам я в юності був, напевне, Феанорінгом-філософом можливо - в усякому разі цей типаж мені чимось близький. І Маедросом я захоплювався до нестями, навіть в історію потрапив: певна письменниця (я про це тоді не знав) в ніч на Сонцестояння доволі довго слухала біля вогнища мої захоплені викладки, котрі стосувалися і Толкіна, і ще багатьох речей, а тоді написала оповіданнячко, в якому я став прототипом головного героя на прізвисько Маедрос Років через 5 мені це оповідання попалося в Інеті. Висновок - ніколи не розмовляйте з невідомими леді, а то ще у книжку потрапите
Однак, пані Юлія зовсім не звернула уваги на Другий Дім. Що не дивно - та сама письменниця, про яку я допіру згадував, шкодувала про те, що Дому Нолофінве не пощастило з літописцями і навіть у фільмі не показали Гіл-Галада. Показати-то показали - однак - лише на мить, я сам зрозумів не одразу, ким є воїн зі списом, котрий вбиває орка в Битві Останнього Союзу.
А чи є у Другого Дому подібні типи прихильників?
Войовничі Нолфінги? Напевне є - я сам такий, войовничий. Однак, ця войовничість стосується лише ворогів. Не зустрічав ще жодного поклонника Другого Дому, який би не терпів, скажімо, Перший Дім, і ставив Феанаро у провину спалені кораблі Лосгару. Навпаки - всі чомусь намагаються виправдати Вогняного Духа, діючи за принципом: всі Ельфи - одна родина. Відома пісня Феалінде "Брат", яку я, до речі, не дуже люблю, часто ставала доводом у суперечках. І взагалі - всі Нолфінги, навіть найвойовничіші, сходяться на тому, що Нолофінве любив свого брата Феанаро, і якби той не наламав дров через свою гарячкуватість...
Певний виняток ставлять прихильники великого граду Гондоліну. Обожнюючи Тургона, яко володаря, вони співчувають його стражданням і тому недолюблюють Феанорінгів. Однак і вони згодні, що для спільної справи потрібно забути усі незгоди.
Маедрос для Нолфінгів - все одно, що член родини, Маглора вони поважають, до ККК ставляться прохолодно, однак терпимо, і чомусь дуже люблять Амбаруссар. Третій Дім теж користується повною повагою, окрім хіба що слабодухого Ородрета - однак більшість Нолфінгів терпіти не може Фіндуїлас (через історію з Гвіндором та Туріном). Берен та Лутіень... Тут думки розходяться до діаметрально протилежних - від захоплення до повного неприйняття, в залежності від ступені войовничости Нолфінга. Менш войовничі захоплюються, більш войовничі нагадують, що це велике кохання нанесло великий удар по всеельфійській справі боротьби з Ангбандом і по єдності раси.
До інших ельфійських народів ставляться приязно, особливо поважають Фалатрим, яко союзників, однак недолюблюють Синдар з Доріату (відсиділися в кущах, в той час, коли наші кров проливали). З тієї ж причини недолюблюють і Телері з Альквалонде. Не те, щоб Нолфінги одобрювали цю сутичку, однак - на їхню думку - князь Ольве, во ім я тієї ж всеельфійської єдності, мав проявити поступливість. Деякі навіть ( і я серед них) намагаються якщо й не виправдати Перший Дім та загін Фіндекано, але принаймні вказують на пом якшуючі обставини.
Романтичні Нолфінги? Таких не зустрічав. Як не зустрічав і толкіністки, закоханої на умор в Фінгона а чи Тургона. Цікаво - а чому? Можливо, романтичні панянки дійсно можуть закохуватись лише в романтичних злочинців, або в романтичних страждальців (хоча Фінрод не є страждальцем, це могутня сильна натура - та дівчатка, напевне, вважають інакше). Ну, Нолофінве-Фінголфін в силу свого крижаного характеру для романтичного кохання явно не підходить, але його сини - особливо Тургон (втрата коханої і т.п.) цілком вдячна постать для романтиків. А тим більше Фінгон - красень і воїн. Однак...
Нолфінги-філософи? Філософствування в Нолфінгах необоримо поєднується з войовничістю. Швидше за все, це навіть не два типи, а один: войовничі філософи, а чи воїни, схильні до роздумів. Щодо знання текстів - більшість Нолфінгів доволі добре начитана в творах Професора, а ті, хто читав мало, потрапивши поміж вояків з Барад-Ейтель, намагаються надолужити прогаяне. Інакше може трапитись лихо - компанія, потягуючи чайок з ще гарячих кухликів, філософствує всю ніч, забувши про те, що завтра знову буде бій, а бідний "неначитаний" новачок, втративши нитку розмови, кліпає очима, намагається не заснути і зрештою його ставлять на варту, щоб не розслаблявся. Принаймні так бувало в нашій команді.
Почуття гумору? Ну, не знаю... Нолфінги, в більшости своїй, недолюблюють стеб за творами Професора, вважаючи це... ну, оскверненням святинь. Особливо не терплять слешерів - за осквернення образу Фінгона (бідолаху кляті слешери звинуватили у зв язку не тільки з Маедросом, а ще з десятком Ельфів і не тільки.) і за перетворення Ельронда на ката і садиста. На слово "слешер" кожен Нолфінг реагує приблизно так, як затятий націоналіст на слово "москаль": повбивав би.
Ставлення до ЧКА - пані Юлія цей момент випустила з виду. Однозначно негативне. Зло є зло, а війна війною. При чому, Нолфінги не вважають Ельфів носіями абстрактного "Світла" чи абсолютного Добра. Однак виправдань для Ангбанду не приймають. До речі - більшість Нолфінгів спримає дуже позитивно "По ту сторону рассвєта". Хоча там - в основному про Третій Дім, однак Брільова дуже сильно проїхалась по ЧКА, і це радує непримиримі душі прихильників Фінголфіна.
Чи пишуть Нолфінги фанфіки? Я б писав, коли б мав на те талант. Однак, мені зостається лише читати. І серед своїх приятелів не знаю жодного, хто б цим займався. Окрім отієї письменниці, про яку вже згадував. До речі - вона належить до дуже рідкісного типу: всі Три Доми однаково милі її серцю. Однак - на мою думку - пані Мирослава є таки Нолфінгом, бо обидва її фанфіки присвячені саме "нашим хлопцям". Хоча в "Атарінья" є такі пасажі, що будь який войовничий Феанорінг позаздрить.
Ну, а найкраще, як на мій погляд, характер Нолфінгів розкриває пісня Теленіс. Адже прихильники схожі, або намагаються бути схожими на своїх кумирів. Дуже гарна пісня - ні проклять, ні скарг, ні зойків... Спокійна зреченість - так має бути. Якщо одна ціна і добру і злу - все таки будемо намагатись служити добру. І йти вперед.

Революція в раю.

Читаючи про "найпершу революцію в Арді", завжди дивувався - а для чого вона була потрібна?
Опісля спішної евакуації Ельфи у щасливому Валінорі і жили щасливо. Три народи, а власне - три варни побудували собі міста ( цікаво, що Ваніар, Нолдор та Телері поселились окремо від самого початку: Ваніар перебралися до Валмару, ближче до Богів, Нолдор продовжували прикрашати Тіріон - місто на пагорбі, (символічно однак), Телері зосталися на узбережжі.
Всі три народи мали своїх князів (буду все таки притримуватись слов янської термінології). Княжий рід Нолдор з часом розділився на три гілки, до яких входили нащадки князя Фінве та їхні родичі.
Подальші події відомі - з ув язнення виходить Мелькор, відомий всьому світу руйнівник і пакосник. Боги Арди пробачають провинного брата і дозволяють йому не тільки вільно подорожувати Валінором, але й спілкуватись зі своїми підопічними.
Це мені завжди нагадувало старий анекдот про те, як до дитсадка взяли вихователем старого рецидивіста
Тут на мітологію Професора лягає тінь Апокаліпсису - саме там розкручується подібна ситуація. Ті, хто уважно читав Біблію, мають згадати - опісля воскресіння і суду Сатану буде відпущено, і він буде ходити поміж воскреслими і виправданими "овечками" (не забуваємо, що "козлів" уже засуджено і вкинуто у вогняне озеро) та спокушати їх. Жорстко, однак, - адже "овечки" вважають себе у безпеці. Ті з них, хто піддався спокусі - отримають своє разом зі спокусником.
Ситуація в Арді м якша - Ельфи, котрі не послухали Валар і зосталися в Ендоре, не понесли покарання. Однак - іде війна. Перша Белеріандська. Не привчені воювати Телері Середзем я гинуть і страждають, аж доки князю Ельве Сінголло не вдається вимуштрувати військо, домовитись з Гномами про зброю, тощо... Пекло не пекло, але й щасливим життя тих, хто зостався на східному березі, не назвеш. Доріат було оточено захисним поясом, однак за його межами залишились цілі народи.
А захисники і воїни Нолдор тим часом на Західному березі будували Тіріон та Альквалонде.
І слухали оповідки "агітатора Мелькора" у вільний від роботи час.
На те, чим спокусив Мелькор Ельфів, відповідає Професор - владою.
Дійсно, а які ще у раю могли бути спокуси? Території? Скільки завгодно, хочеш на пагорбі Туни будуйся, хочеш на березі моря. Родючі землі? Поруч мати Яванна, Богиня родючости. Все росте само, встигай збирати. Збільшення кількости підданих - для чого? Ельфи все робили власноручно: їхні князі були найкращими митцями та ремісниками. Тобто - їм не були потрібні ні слуги, ні раби. Кордони поміж державами - які у раю кордони, від кого їх охороняти...
І виникає закономірне питання - а чим була для Ельфів влада?
Для Людини влада може бути всім. Можливістю нічого не робити, жити у розкошах... Можливістю панувати над тілами і душами підданих... Володар може спати на похідному жорсткому ложі, носити витерте вбрання і насолоджуватись владою як такою - страхом підданців, підлабузництвом, можливістю будь-якої хвилини розчавити людину морально і фізично.
Однак - влада потребує і віддачі. Володар мусить забезпечувати оборону країни та порядок у межах її кордонів. Володар сам, або руками своїх воїнів (чиновників) чинить суд та розправу, стежить за виконанням законів...
Це у Людей... А яку реальну владу мав, скажімо, Великий Князь Фінве?
У Валінорі на той час відбулися два суди. Перший - над тим таки Мелькором. Фінве на цьому суді був свідком. Судили Мелькора Валар і присудили поганцю триста літ Мандосу.
Другий суд, а радше нарада, відбулася з приводу добровільного відходу до Мандосу Міріель, жони Фінве, і прохання самого Фінве про можливість взяття другого шлюбу. Опісля довгої наради Валар дозволяють Фінве одружитись з ваніе Індіс.
Гаразд - це проблеми, які Ельфи самі вирішити не могли (хоча щодо шлюбу... мм... не певен). Однак - провинного Феанаро судять знов-таки Валар. Це - третій суд, перед цим відбулася вікопомна нарада у князя Фінве, на якій Феанаро загрожував брату мечем.
Вже цю проблему Ельдар мали б вирішувати самі. Гаразд, Фінве сумнівався, що справедливо розсудить сутичку між синами... Однак - у нього мали бути радники, врешті решт...
Про що це говорить? Та про те, що реальної влади Ельфи у Валінорі не мали. Навіть у дрібницях зверталися до опікунів.
Так що ж тоді - Ельдар рушили до Ендоре за реальною владою?
Однак, до загибелі князя Фінве і знищення двох світлоносних дерев, Ельфи і не думали про те, щоб покинути Валінор. Навіть Феанаро - Вогняний Дух, будував свій Форменос на совість, явно не бажаючи нікуди вирушати з твердині.
Коли Нолдор опинились в Ендоре, реальної влади у них, звісна річ, побільшало. Однак...
За всю Першу Епоху відбувся лише один суд - над Еолом, вбивцею князівни Арельде.
Раз поділивши землі, князі Нолдор ніколи не сперечались за їхні кордони.
Оскільки Ельфи - раса дисциплінована, за нечисленними винятками, то вони не мали потреби ні у внутрішніх військах, ні у в язницях, ні у наглядачах над працівниками.
Князь Ельфів - це перш за все воєвода. І тільки...
Єдина сутичка "за владу" - Нарготрондська усобиця... Слід погодитись, що обставини там були екстремальні.
Питання - так все ж таки, чим Мелькор спокусив Феанаро та інших? Невже можливістю повоювати? Але в цьому випадку Темний Вала має вигляд нерозумної істоти: замість лагідних Аварі, для яких війна була ну дуже великим напрягом, він виманив з Валінору на біду собі та Саурону озброєну до зубів касту природжених кшатріїв, налаштувавши їх проти себе.
Напевне лиха сила завжди страждала повною відсутністю логіки. Спершу Мелькор століттями роз яснював Ельфам, як їм погано живеться "під гнітом" Валар, довів Нолдор до стану майже громадянської війни, особливо тиснув на Феанаро, пропонуючи похід в Ендоре і себе улюбленого в якості гіда, (швидше за все, щоб нацькувати їх потім на інших Ельфів), а потім поламав власні ж плани, викравши Сильмарили.
Але найбільше мене дивують Валар, котрі завершили ситуацію прокляттям. І не Мелькора прокляли, а Ельдар, над якими взялися опікуватись.
Не дивно, що частина Нолдор озлобилась і проти Моргота, і проти своїх опікунів. Особливо - Перший Дім і його чудова сімка.
Однак, з вищесказаного виходить, що Ельдар сперечались за символ - золотий вінець. Який так і зостався символом.
До речі - Ельфи безсмертні... Ще одна загадка: яким чином мала відбуватись передача влади? Шляхом добровільного зречення? Маедрос віддав корону Фінголфіну, однак реальної влади у Великого Князя від того не побільшало - і Фінрод, і той же Маедрос володарювали цілком автономно.
Невже вся ця бурхлива революція в раю сталася виключно заради права називатись Великим Князем?

На честь проминулого Зимового Сонцестояння і Сонця Непереможного розміщую цю замітку.

Сонце Трисвітле

Ми вибираємо собі цей великий бажаний скарб
Бога Савітара, мудрого Асури,
Що захист дарує тим, хто шанує його
Великий Бог розпростер його над нами крізь ночі

Той, що тримає небо, повелитель всіх істот у світі,
Він вбирає золотавий одяг, цей творець…
З всеохоплюючим зором, простір собою наповнюючи,
Савітар породив благодать, гідну хвали.

Він заполонив простори небесні та земні
Голос його звучить за його законом
Савітар простягнув руки, щоб світ був у русі
Живий світ заспокоюючи вночі і пробуджуючи знову

Не піддаючись неправді, опікуючись всіма істотами,
Бог Савітар оберігає обітницю
Він простягнув руки до всіх істот у світі
Твердо дотримуючись обітниць, він править у величі свого шляху

Хто несе високу благодать, пробуджує і заспокоює знову
Хто повелитель обох: рухомого і нерухомого
Цей Бог Савітар хай дарує захист
Для нас, для наших домівок, потрійний захист від лиха

Прийшов Бог своєчасно: хай захистить він домівки наші
Нехай дасть нам Савітар насолоду у вигляді чудових нащадків
Нехай вселяє в нас життя ночами і днями
Нехай дасть нам багатство і силу у вигляді нащадків
 
Цей гімн з «Ріґведи» до Сонця, яке в арійські часи звалося Савітаром, говорить про прадавність сонячного культу. Сонце в ньому ще називається асурою, тобто належить до старшого покоління ведійських Божеств, є рушійною силою Світу, захисником і опікуном людського роду, а також дає людям життєву силу, необхідну для появи нащадків. Згодом, у індоаріїв культ Сонця занепав, можливо, через жаркий південний клімат, котрий завдавав багато неприємностей білошкірим північанам. Однак індійські сонце¬поклонники є і в наші часи, і поклоняються Сонцю, проголошуючи три тисячі його імен, серед яких найголовнішими є Савітар, Сур’я та Вівасват.
Запорозький історик та науковець Г. Калайда у своїй праці «Ріґведа для спраглих» так описує походження праарійського сонячного культу:
«Оскільки арії вважали себе нащадками Бога Сонця, то їхній життєвий цикл був узгоджений з річним сонячним циклом, чому слугувала система астрономічних спостережень за допомогою святилищ-обсерваторій… Ця система святилищ-обсерваторій розповсюдилася від Аратти до крайнього заходу Європейського континенту і до Індії на сході.
У систему сакральних споруд входили крім святилищ також степові піраміди – кургани, різноманітні мегалітичні споруди: кромлехи, менгіри, дольмени та ін. Сучасним дослідникам поступово стало очевидним, що всі види сакральних споруд створюють складну взаємопов’язану систему. Фактично маємо справу з єдиним археологічним пам’ятником, комплексом, що займав територію цілого Євразійського континенту.
Нещодавно святилища-обсерваторії були відкриті археологами і реконструйовані на о. Хортиця. А в тридцяті роки минулого століття в межах сучасного м. Запоріжжя кілька святилищ було відкрито археологами і незабаром зруйновано будівельниками Дніпрогесу.»
Отже, наші пращури жили «за Сонцем» споконвіку. Ми наведемо ще один ведійський гімн Сонцю, щоб повніше розкрити його прадавні повноваження як того, хто береже наш зелений і прекрасний світ і опікується як людьми, так і Богами:

Ось прийшов до нас Бог Савітар, гідний хвали
До якого цієї години мають звертатися мужі
Який роздає людям скарби, -
Щоб дав він нам тут найкращий скарб

Спершу  Богам, гідним пожертви,
Ти призначаєш безсмертя як вищу долю.
А потім, о Савітар, ти відкриваєш дар
Для людей – послідовні строки життя

Якщо ми, по нерозумінню,
звершили лихе проти Божественного роду
Через безсилля волі своєї,
коли людська сутність взяла гору,
О, Савітар, серед Богів та людей
Очисти нас від зла

Не зменшуйте важливости того
в божественній природі Савітара,
Що він мусить підтримувати всю світобудову
Що цей золоторукий Бог призначає для земного простору,
Для небесних висот – все є істиною

Якщо у наших індоарійських родичів означені вище опікунські функції перейшли до інших Божественних енергій, то в слов’янському світі Сонце під ім’ям Дажбога так і зосталося покровителем людей, котрий має дбати про цілісність світобудови в її космічних проявах.

«Се бо Дажбог створив нам яйце,
Що є світ-зоря, яка нам сяє.
І в тій безодні Дажбог повісив землю нашу
Аби тая удержана була…»

На цій Землі люди мають жити згідно законів Прави – законів світу Богів у світі явному від Нави до Нави, від народження до смерти:

«Права бо є невідомо
Уложена Дажбогом
А по ній,  як пряжа,
Тече Ява
І та соутворює життя наше
І та коли одійде, смерть є.
Ява текуща,
А творена в Праві.
Нава бо є по тій:
До тої є Нава,
І по тій є Нава,
А в Праві ж є Ява».

Ці слова Велес Книги перегукуються з ведійським гімном, де Сонце прославляється як творець законів буття для Богів і для людей. В ній також згадується і ведійське ім’я Сонця – Сур’я. Використовується ця давня назва для молитви-заклинання проти лихої сили.

«Явитися Богові сильному
І бити пітьму мечем-блискавкою
Нехай вона згине,
Хай Сурія світить на нас
І до нас, і видно всім.
Перша слава Сурію-Світлодіду,
Що тінь проганяє злу»

«Культ Бога Сур’ї був розповсюджений на землях нинішньої України і до, і після міграції частини аріїв. Про це свідчить багато археологічних знахідок – кургани, які зображують Сонце з сімома променями; захоронені в курганах семиколесні колісниці тощо. Сім променів, як і сім коліс зображують, скоріш за все, сім відомих аріям на той час планет.  
Сур’я перетинає всі простори, створює світло, він обернений до Богів, до людей, до всіх, щоб бачили світло.  Арії вважали, що Сонце є денне і нічне. “Зірка дня” – це денне Сонце, шлях якого на небі видимий. Коли ж Сонце ховається за обрій, коли його не видно, то ніхто не знає, який його шлях вночі.
Сур’я уособлює Сонце, що світить для Богів і людей, проганяє зло і всякі погані сили, лікує людей. Боги, оком яких є Сур’я, ним оглядають Всесвіт, спостерігають за живими істотами, відзначають їх добрі і лихі вчинки. Що Сонце як Око Боже вшановували на українських землях, відомо з дискусії між священиками різних релігійних напрямків, викладеній у “Посланні оріїв хозарам”, віднайденім у бібліотеці Ватикану наприкінці минулого століття.» (Г. Калайда «Рігведа для спраглих»)
В арійській традиції Сонце-Сур’я є батьком першої людини нашого світу. «Велесова книга» доповнює: Сонце-Дажбог є праотцем слов’янського роду.

«У давні часи був муж, який був і благ і доблесний
І той мав жону і дві дочки
І не було чоловіків для їхніх дочок
Так молив Богів, щоб згасання роду пресікли
І Дажбог почув молитву ту
І по мольбі дав йому прошене
Як було провіщано теє…»

Оскільки Дажбог був родоначальником слов’ян, то до Сонця у наших Предків було особливе ставлення. Свята сонячного кола та їхня обрядовість дожили до наших днів, в той час, як обряди, присвячені іншим, не менш важливим Божествам, дослідники змушені відновлювати буквально з уламків.
Різдвяна ніч була для наших предків ніччю народження Сонця. Гуцули цієї ночі танцювали обрядовий танок «Кругляк» - подобу «Аркану». Обрядові пісні-колядки, окрім створених у 18 столітті, майже всі присвячені Сонцю.
Ю. Федькович, поет і дослідник народних звичаїв, писав у своїй книзі «Коляди старосвіцькі»:
«Божеством наших праотців було світле Сонечко… і святкували йому кожного року три великі празники. Перший празник святкували тогди, коли сонечко зачинало змагатися в силу і день рости, то єсть при кінці місяця Декемврія (грудня)… За кожним віршом… коляд повтаряєт ся слово «Ой, Дайбоже!», бо Сонечко звалося также Дайбог, Дажбог, Світ…і т.д.»
Ще на початку 20-го століття гуцули чудово знали, яку саме подію вони святкують в ніч на Зимове Сонцестояння. Один з гуцульських просвітянських діячів Шекерик-Доників в праці «Як відбуваються коляди у гуцулів» описав конфлікт між селянами та церковною владою котрий стався 1907 року. Суть його була в тому, що гуцули ходили колядувати за давнім звичаєм: з трембітою, музиками, маючи на чолі гурту знавця обрядовості, так званого «пережу» (можливо – чоловіка, оперезаного якимось ритуальним поясом, або шнуром), котрий заміняв людності жерця-обрядодія. «Кожен пережа, - згадує Шекерик, - муси учіти си усіх звичаїв давніх, старосвіцьких, тих, що люди до них звикли, і їх лиш одних хоте. Бо аби єкі то не були нові коляди файні (маються на увазі християнизовані колядки), то їх люде не любе, лиш любе таки свої давні старосвіцькі колєди».
Станіславський владика того року виступив проти гуцульського колядування, сказавши дослівно: «То поганський звичай колєди. А ще такі, як у вас на Гуцулах коляди, то вже цілком не християнські, а ті ваші звичаї безбожні, які ви виробляєте в колядниках». Владика наказав сільським священикам заборонити «гуцульські колєди», нехай, мовляв, колядують «як на долах». Заборона вилилася в правдивий бунт, при чому «зачєли всі люди говорити, що то вже попи хотє віру скасувати нашу давну, бо в нас говорє так, що доки писанки пишут і доки колєдники ходе, то доти і наша віра руська буде на світі».
Як бачимо, тут «віра руська» конкретно відмежовується від віри християнської. А перемогли гуцули «попів» просто – перестали давати на церкву, і священики дали спокій бунтівливим горянам.

Наступним святом було славлення Сонця в Його весняній Сутьности. Християнський Великдень-Паска увібрав у себе цілий період давнього святкування  Весняного Ярила. Якщо дослідити Великодню символіку, то саме до зустрічі Ярила - Весняного Сонця, на Весняне Рівнодення, мали б фарбувати крашанки у червоний колір, які символізували зародження життя, а також пекти присвячені Сонцю хліби-баби, які під впливом християнства почали називати пасками. Етнограф В. Скуратівський в книзі «Дідух» наводить таку молитву при випіканні «баб», трохи змінену за часів двовір’я:
«Свята пасочко, будь велична і красна як Сонце, бо Сонцю тебе печемо. Хай усі рідні коли живі, будуть здорові. Щоб діти так швидко і красно росли, як ти ростеш. Світи нам, паско, як світить Сонце ясне, щоб хліб на ниві був такий багатий і величний, як ти велична».
Перед сходом Сонця люди відчиняли віконниці, завіси, щоб «впустити Сонце в дім». При появі перших променів  дівчата читали молитву-славень:

«Добрий день тобі, Сонечко яснеє
Ти святе, ти ясне, прекраснеє
Ти чисте, величне, поважнеє
Ти освіщаєш гори й долини, і високі могили
Освіти мене (ім’я) перед усім миром
Добротою й красотою, любощами й милощами
Як ти ясне, величне й прекрасне,
Щоб і я така була ясна, велична, прекрасна…»

Через місяць після весняного рівнодення, коли на Землю вже остаточно приходила Весна, і Ярило - весняне Сонце вже пробудив Землю-Матінку, освятив і засіяв зерно, люди прославляли Його й Лелю-Весну танцями і піснями на природніх підвищеннях - місцях сили, які вже були прикрашені першоцвітом. Збереглася назва для цих обрядодійств - Красна (Красива) Гора.  В цей час вже належало писати писанки – розмальовані яйця з різноманітною символікою, в якій на відміну від крашанок, котрі уособлювали зародок життя,  відображалося саме життя в ріжних його проявах. Вшановували Ярила до Свята Великого Дня – середини весни.

Третім великим сонячним святом, згаданим у Федьковича, було Літнє Сонцестояння, або Купальська Ніч. Літнє Сонце - Семиярило, або  Купалбог, згадані у «Велес Книзі», славилося з особливою пишністю. Сама ж Купальська ніч вважалася чародійною – сила Сонця наповнювала цілющі трави, цілющою вважалася ранкова роса і набрана удосвіта купальська вода. Народне гуляння включало в себе обрядове очищення вогнем та водою, а в давнину – укладання шлюбів. Свято символізувало шлюб Сонця та Води і проводилося на берегах річок. Одним з прадавніх обрядів, присвячених божественому шлюбу, було скочування з крутого берега до ріки палаючого колеса. Ще одним містичним дійством було утворення вогняного кола за допомогою обертання подвійного смолоскипа. Цей обряд зберігся і в кельтському звичаї святкування Сонцестояння. Окрім того, в деяких місцях обрядово укладався шлюб зроблених з соломи та гілля образів «Купала та Марени», або «Купайла та Купайлиці», після чого «пошлюблену пару» доручали вогняній та водяній стихії.

У Велес Книзі згадується ще один сонячний прояв – Сивояр, сутність осіннього Сонця. Відомостей про його вшанування майже не збереглося. Можливо, воно входило в культ Світовида, якого, наприклад, на Гуцульщині, вшановували, як Сонце в його чотирьох проявах – зимове, весняне, літнє, осіннє. Звісно, Світовид був Божеством вищого порядку, аніж охоронці нашого світу. Однак, ще у Ведах сказано було: «хочеш зрозуміти сутність Бога – подивись на Сонце».
Дажбог є Божеством найближчим слов’янській людині і «по крові тіла», як-то говориться у Велес Книзі, і по духовним якостям. Вшанування Сонця доступне і необхідне всім рідновірам, незалежно від їхніх нахилів. Дажбог в різних своїх проявах одним дає юнацьку завзятість, другим – мудрість і здатність до самозаглиблення, третім – вояцьку силу, бо Велес Книга свідчить, що Дажбог в своєму прояві Гнівного Сонця нарівні з Перуном стояв на чолі слов’янських воїнів.
Саме з Дажбогом-Ярилом зв’язане й те, про що в нашому зіпсутому світі говорять або в дуже грубій, або в лицемірній формі – чоловіча привабливість та здатність до запліднення. Сам акт кохання в давнину прирівнювався до славлення Богів. Лад у стосунках з протилежною статтю є необхідний у житті рідновіра – адже всі наші дії у явному Світі так чи інакше відгукуються в інших Світах.
Славити Дажбога найкраще на світанку та опівдні, або коли Сонце з’являється з-за хмар опісля довгої відсутности. Захід Сонця є найкращим для медитативної задуми.

(З дозволу автора)
 

Про Ельфів і не тільки...

Не раз і не двічі задавав собі питання - чому майже всі письменники, котрі присвятили свою творчість фентезі, впевнені, що Першонароджені повинні:
- Поступитись людям територією
- Конфліктувати з людьми
- і врешті решт зникнути
Взагалі-то, найправильніше цю проблему вирішив Пол Андерсон у "Зламаному мечі". За його теорією, світи Ельфів та Людей майже не перетинаються, а існують паралельно. Люди можуть відчувати Ельфів на духовному рівні, а вже спілкуватись з ними можуть тільки знахарки, яких непоштиво прозивають відьмами. З хрещенням, якому Андерсон придає дуже велике значення, лазівки в паралельний світ закриваються.
Цікавою є теорія Андерсона про те, що у Ельфа нема душі, а отже він позбавлений можливості любити. Звісно, Першонародженні менше емотивні, ніж Люди, хоча - дивлячись які, звичайно. Феанор, наприклад, за напругою емоцій будь-якій Людині дасть три очки вперед. Однак, Андерсон це не Толкін, він серйозно вважає, що Ельфа можна наділити душею через...хрещення. Тільки при тому Ельф забуде, що він Ельф - така ось катавасія.
Толкін, найвищий авторитет в ельфійській проблемі, вирішує її з властивим йому тактом - час Ельфів минув, і вони відпливають на Захід, до щасливого Валінору. Хоча, чому цей час минув - незрозуміло. Гаразд, Нолдор прокляв Суддя Намо, і в прокляття якраз входило оце побажання блукати людським світом, поволі перетворюючись на тіні. Однак, чим завинили Ельфи-Аварі, котрі ніколи не покидали Ендоре? Їм-то за що поступатись Людям своїми лісами?
У Толкіна, наприкінці Третьої Епохи, доволі цікаве ставлення Людей до Ельфів. В краях, від цивілізації далеких, Люди спілкуються з Ельфами, торгують з ними (королівство Трандуїла). Рівендейл - це вже "останній затишний притулок", і Ельронд спілкується лише з дунаданами, нащадками нуменорців. Лоріен же, котрий знаходиться найближче до центрів тодішньої цивілізації, взагалі закрито для сторонніх, і серед роганців про нього ходять недобрі чутки - "ельфійська відьма" проживає в Лоріені. Хто туди раз потрапив - назад не повернувся.
Але Професор, принаймні, не доводить справу до збройних конфліктів між расами. І Ельфи з Людьми дружать - з добрими Людьми, звичайно. Конфлікти, звісно, існують - але в межах загальних бойових дій проти Ангбанду, а чи Мордору. До чести Ельфів, вони не є мстивими - Маедрос, наприклад, не став опісля Нірнает, відстрілювати вастаків, хоча було за що.
І тут в ельфійську проблему вломлюється  Анджей Сапковський...
Скільки мені доводилося розмовляти і з поклонниками творчости цього товариша - якось паном його назвати язик не повертається - і з прихильниками гри "Відьмак", ніхто не помічав деяких цікавих особливостей його багатотомної епопеї.
Починав Сапковський як "іронічний фентезіст". Перша частина "Відьмака" складається з казкових сюжетів, загиджених так, що навіть оркам не снилось. Білосніжка, котра спала з сімома гномами - не найогидніша версія. Враження таке, що у поштивого поляка було дуже важке дитинство, залізні іграшки і дитбудинок замість люблячої мами.
Потім світ Сапковського починає розширюватись і вже не обмежується казковими сюжетами. Власне кажучи - Сапковський це Толкін навиворіт. У нього навіть гобіти є, тільки називаються по-іншому. Але те, що у Професора є красивим, у Сапковського є огидним.
Щодо Ельфів, то тут Сапковський зробив нам, українцям, честь - він дав Першонародженим можливість повоювати у повстанському війську. Я свого часу вивчав матеріали по бойовим діям УПА - так скоя-таелі (Ельфи-повстанці у Сапковського) фактично повторюють деякі операції наших партизанів.
Ясна річ, що Сапковський Ельфів не одобрює. Його теорія така - Першонароджені, звісно ж, від Людей талановитіші, розумніші, красивіші, врешті-решт... Ну і нема чого їм взагалі існувати, як окремому народу. Люди плодяться швидко, Людям потрібні території... Ельфи мусять злитись з Людьми в один народ і зникнути - Валінору в світі Сапковського не передбачено.
Однак, Ельфи зливатись з Людьми в одну спільноту не бажають. Нудить їх, бачте, від хамства, бруду, людського свинства. І Сапковський не шкодує чорної фарби - Ельфи-повстанці відстрілюють Людей з лісових засідок, є страшними расистами (трохи не написав - українськими націоналістами), приєднуються до жахливої Імперії, і - о жах - вбирають чорні однострої зі срібними стрілами.
Опісля такого "падіння" винищення Ельфів стає справою шляхетною, а головне - добре оплачуваною. Наприкінці, коли Імперія Зла, ясна річ, впала - прості добрі Люди діляться з полоненими Ельфами шматком хліба. Сапковський наводить дуже багато подробиць в описі бранців - брудні, завошивлені, смердючі... Ви вважали себе кращими - так ось же вам...
Ясна річ, що кожен письменник вкладає в свою модель світу своє бачення світу. Мораль Сапковського така - краса і витонченість не мають права на існування. Більшість завжди права, хоч вона, ця більшість, не варта доброго слова - Сапковський не ідеалізує людство. А якщо вас, витончених, ввічливих, гарних мало - зникніть, або помріть, щоб нам, свиням брудним, не було заздрісно і перед собою соромно.
Приблизно подібних же поглядів притримується більшість письменників-фентезистів, у світі яких живуть Ельфи. Конфлікт між расами є неминучим - або Люди винищують Ельфів і роблять це з задоволенням, або Ельфи перетворюють Людей на рабів.
І чого ми так боїмося ввічливих, витончених, розумних? Страшно потім дивитись на себе у дзеркало?
Цікавим винятком з довгої шереги ельфоненависників є Майкл Муркок. В романі "Вічний войовник" великий воїн Ерікьозе, якого Люди прикликали, щоб воювати проти лихих і жорстоких Елдренів (майже Ельдар), з жахом починає розуміти, що він воює якраз на боці лихих і жорстоких осіб - Елдрени ж є зразком лицарства і відваги. Спроба примирити обидві раси закінчується провалом, та остаточно добиває Ерікьозе одна деталь - в останній цитаделі Елдренів є арсенали, в яких заховано найсучаснішу зброю: автоматичні танки, лазери, гармати... А Елдрени воюють мечами і луками - бо так озброєні їхні супротивники.
Елдрени у Муркока - прибульці з іншого світу. Ерікьозе - теж з іншого світу, він знайомий з усією тією технікою. І великий воїн всупереч волі правителя Елдренів виводить на поле битви вбивчу зброю.
Муркок вирішує проблему просто - очманілі Елдрени зостаються на планеті самі: Ерікьозе винищив своїх одноплемінників до останньої людини. Сам він пояснює свої дії так - подібні жалюгідні істоти, котрим завжди потрібен ворог, не мають права жити на світі. "Коли б вони знищили вас, - пояснює він розгубленому правителю Елдренів - то накинулися б одне на одного і воювали б століттями. Я тільки прискорив процес".
Ще один оригінальний варіант співіснування двох рас подає Мирослава Горностаєва, наша землячка. Її Дивні (тобто ті самі Ельфи), як і у Муркока, є прибульцями з іншої планети. Їх світ загинув - і Дивні шукають собі притулку. На одній з планет вони віднаходять людську цивілізацію раннього середньовіччя. І укладають з одним народом військовий союз, взамін на можливість поселитись на їхній території.
Прибульці допомогли місцевим розгромити ворога. Але ж Люди - це тільки Люди. З усіма наслідками. І Дивні вирішують змінити Людство духовно. На жаль засобів у них вистачає лише на один народ.
Цивілізація, що виникла в результаті - це неймовірний "гібрид вишні з сакурою". Японська витонченість, але без жорстокості, українська любов до краси, але без оцього нашого остійського "моя хата з краю". Нащадки Людей і Дивних створили неймовірний світ. Ну, а сусідів, звісно, задавила жаба - і понеслось.
Отже, сумно - але існувати разом раси Ельфів і Людей можуть лише в разі "підтягування" Людей до ельфійського рівня. Чим, до речі, займався у Толкіна славетний Фінрод Фелагунд - виховував. Часу це забирало багато, але князь Нарготронду твердо вірив в успіх.
Наш час не сприяє не тільки Ельфам, але й тим з нас, хто хоче бути схожими на Ельфа, а не на немитого орка з пляшкою пива в одній руці і сигареткою з планом в іншій. Доходить до того, що ввічлива, непитуща людина починає викликати підозри. У мене один час були певні проблеми з діловими партнерами, тому, що я не хочу вживати спиртне. Не не вмію пити - просто не хочу. Потім до цього звикли, однак...
Часом світ стає таким огидним, що думаєш - а чи варто триматись за якісь заборони. З орками жити... Ну й тому подібне... Але ж таки варто... І я не вірю, що я є самотнім.
Люди, будьте Людьми... Тоді, може й Ельфи повернуться


 

Чомусь згадалась сьогодні одна пісня... Свого часу вона допомогла мені вибратись з доволі важкого депресивного стану. Пам ятаю, яким я був тоді - як ходив, усміхався, спілкувався... І якою страшною була порожнеча в душі. Провалля... Ельфи від такого вмирають.
Приятель приніс мені диск. Він не знав... Ніхто не знав... Ніхто не знає й досі, що сталося.
Все це давно минуло. Тільки оці дні перед Зимовим Сонцестоянням наповнені смутком. Чекаю відродження Сонця. Тоді я відродився разом з Сонцем - потрапив випадково до гурту язичників, їв кутю, співав колядок, і зрозумів раптово, що нічого, ну нічого страшного не трапилось. Що можна відродитись наново в сяючій броні нового Світила.
А зв язок залишився... Пісня Лори... Найтемніші ночі року... Наближення чогось... Загибелі... Ні - відродження.

Страждання молодого Келегорма.

Найбільше мені у Професора подобається його ставлення до мов. Жоден творець фентезі не створив для своїх героїв повноцінну мову. І не одну - одразу декілька.
Найцікавіше - що мови пішли в хід: ними не тільки говорять, ними складають вірші і пісні.
Моїх власних знань квенья та синдарину вистачало свого часу на кілька дзвінких фраз під час чергової рольовки. Тому завжди по-доброму заздрив тим, хто цими мовами володіє настільки, щоб продовжити стару добру традицію ельфійської поезії.
Не так давно натрапив на пісню - я чув її і раніше, однак якось до мене не доходив її зміст. Сюжет доволі простенький - ельф страждає від нещасливого кохання. Оскільки мене більше цікавили бойові марші, то я, як-то кажуть, слухав та не прислухався.
А нещодавно перебирав старі записи, і знайшов цю пісеньку. Виявилось, що страждає за жорстокою дівою не просто собі ельф - син Феанаро.
І чим я цю пісню слухав 5 років тому... Може тому, що недолюблював Перший Дім, і пропустив мимо вух.
Згадалася в зв язку з цим цікава історійка. Наша команда толкінутих вперше, і як потім виявилося, востаннє вирішила зіграти "Нарготрондську усобицю". Вийшло з того одне велике казна-що: наш Фінрод виявився запальнішим за Феанорінгів, а я, Саурон, на його тлі взагалі мав вигляд блідої поганки. Не говорю вже про решту персонажів.
Так от, вже опісля всього, наші дівчата - а куди ж без них - засперечалися, кого б вони покохали на місці Лутіень.
Голоси розділилися надвоє - поміж Береном та Даероном. Одна, найпродвинутіша, заявила, що покохала б тільки Фінрода, тим більше - за сюжетом синдарська князівна мала доволі близько знати родича свого батька. Наша "готка", котра в цій грі була Тхурінгветіллю, заявила, що закохалася б лише в Саурона. Ельфи тільки знизали плечима - а чого ще очікувати від подібної особи.
А про сина Феанаро так ніхто і не згадав.
Співати пісню про нещасливе кохання з-поміж чудової сімки міг лише Келегорм.
Отже - Келегорм... Третій син Феанаро, найстарший серед трійці ККК. Білявий красень поміж рудих та чорнявих. Вдався в бабусю Міріель, напевне... Затятий мисливець - принаймні у нього одного є власний пес та ще і зі зграї самого Ороме.
Запальний і гарячкуватий, як і його браття. Однак - вірний у дружбі: стосунки з Арельде, донькою Нолофінве, підтримував навіть під час ворожнечі поміж родами. Арельде теж не забувала побратима по мисливським забавам: першим, кого вона вирішила відвідати опісля того, як покинула Гондолін, був Келегорм.
З братів найближчим білявому мисливцю був Куруфін. Карантір завжди був якось сам по собі, згодом Маедрос відвів йому Таргеліон, а інших двох К поставив стерегти Аглонів прохід.
До речі, цікаво - а чого вони опинились у Гімладі разом? Землі не вистачило? Сумнівно... Не захотіли розлучатись? Оце можливо. Та й місце там було небезпечне - стратегічна ущелина, гірська дорога.
Хоробрий воїн - відзначився ще в Підзоряній битві. Добрий кіннотник - якраз воєводою кінного війська його призначив ще Феанор. Кіннотою Келегорм командував і в усіх інших боях.
Під час Дагор Браголлах зумів вивести рештки війська з-під удару і відійти на тилову базу - до Нарготронду. Разом з братом, племінником і доволі великим обозом.
Нарготронд, як-то кажуть, незмивна пляма на репутації білявого Феанорінга. Хоча формально він мав рацію: Фінрод не мав права вести на вірну погибель те, що зосталося від воїнства Третього Дому. Власне кажучи, князь Нарготронду і сам це знав - тому і сталося те, що сталося.
Чи зрозумів Келегорм гру Фінрода? Хто-зна... Якщо не зрозумів, то тоді йому годі виправдатись - він фактично покинув родича напризволяще. Якщо зрозумів - то зробив найрозумніше, позоставивши Фінрода його долі, і його Обітниці.
Мені чомусь здається, що зрозумів - що таке Обітниця син Феанора знав краще за будь-кого.
І тут Келегорма наздогнало оте його закляте кохання. До Лутіень.
Хоробрий воїн і відважний воєвода неначе божеволіє... Власне кажучи - нічого дивного: ельф закохується раз у житті, а серце панни вже зайняте.
Він намагається утримати Лутіень у Нарготронді. Його брат веде перемовини з Тінголом - у Куруфіна свій інтерес: якщо брат одружиться з Лутіень, то Нарготронд дістанеться йому.
Опісля загибелі Фінрода брати стають ізгоями - з ними до Гімрінгу не повернувся ніхто, навіть син Куруфіна.
Вони ще раз намагаються викрасти Лутіень - це вже найбільше падіння, адже дівчина ясно дала зрозуміти, що не любить Келегорма.
Однак в Лутіень та Берена стріляє таки Куруфін. Не Келегорм.
Уявляю собі, що сказав родичам Маедрос по їх прибутті до Гімрінгу... Найстарший Феанорінг товаришував з Фінродом, ну і репутація Рудого завжди була бездоганною.
Брати приймають участь в Останній Битві - Нірнает, Келегорм як завжди на чолі кінноти.
Отже - йому пробачено. І братом і його воїнами.
Напад на Доріат Келегорм якщо й не очолив - Маедрос намагався стримувати братів, і стримував, доки Берен та Лутіень прожили своє друге життя - то, принаймні, ініціював.
З помсти? Хто-зна... Хоча кому тут мститись - сину Берена...і її? Що було основною причиною? Тільки Сильмарил?
Під час взяття Доріату троє Феанорінгів наклали головами. Воїни Келегорма помстились за воєводу, зоставивши у лісі двох підлітків - синів Діора.
Дружинники, отже, таки любили свого князя... Але чому саме так помстились - адже діти для ельфів є святинею...
Не знаю, з якого це випливло глюку, але читав і неодноразово, що доріатці користувались отруєною зброєю, і ніби, лише завдяки цьому Діору вдалося здолати трьох синів Феанора. Однак, підтвердження цьому у Професора не знайшов.
Не любив я ККК, однак чомусь шкода мені цього воїна і закоханця. Злочинець задля любові... Навіть не третій зайвий - четвертий...
Pella hisie, penna mar
orenyan iltuvima lar.
Erya tenn ambarone sundar
 nalye firie, nwalme, nar.
Tular Valar mi silme fanar.
Meldanya curuntanen tanar.
Minya Vard elerrile anta;
miruvore Yavanna quanta.
Ulmo - losse earo, yallo
Aule cara vanima canta.
Nesso - lintesse, Vano - helma.
Tula Melkor ar anta melmo.
Erwa na Feanaro hin,
uner mara voronda nin.
Hlara, melda carmeo aina,
laurefinda ve Laurelin:
u-kenuvalye tenn Ambar-metta.
Hlara enya metima quetta.
Pella hisie, pella nen,
tira iluvekena hen.
Indis. Engwa indeo olos.
Nava manina elya men.
Нет мне дома и за морем,
И в далях туманных полей -
Нет покоя, как нет и сердца -
Ты сожгла его до корней.
Только Валар создать могли
Тебя, любимая, дочь Земли;
Варда свет подарила белый,
Напоила Йаванна хмелем,
Ульмо дал тебе пенный образ,
Ауле вылепил дивный облик,
Нэсса с тела сняла оковы,
Мелькор заставил любить другого...
Одинок Фэанаро сын,
Нет преданных ныне ему.
Слушай, дева, чьи кудри - злато,
Ты, что создана мне на беду:
Я бессмертен, нет худшей доли -
Мне не видеть тебя, доколе
За туманы, за гладь воды
 Не уйдут и мои следы;
За тобою, чей путь был краток,
Как летящий по ветру дым.