Осінь Арди. Записки толкініста.

Попередження - хто не читав "Сильмарилліон", тому краще не витрачати часу на цю оповідку, бо все одно не зрозумієте хто з ким воює, і де це все діється. smile

Фан-оповідка за мотивами епосу Дж. Р.Р. Толкіна "Сильмарилліон"
Тільки для толкінутих ))

Щасливчик

Аварі цей був з вигляду як і більшість Нандор - худенький, крихкий, великоокий. І звали його Гелір - веселун, отже.
Загін Нарамакіла Гелір знайшов по осанве, інакше не скажеш. Знайди, спробуй, голку в стозі сіна, а десяток ельфів на дортоніонських нагір'ях.
От саме за це володар Гімрінгу Нельяфінве, і цінував блукаючих ельфів - за інтуїцію і почуття відстані. При ньому завжди було кілька Нандор, котрі служили грізному Феанорінгу розвідниками і гінцями. Служили не за страх, а за совість, незважаючи на лиху славу братовбивць, що висіла над Першим Домом, як нині попіл над Ард-Галеном.
Гелір вручив Нарамакілу коротеньку записочку, в якій його лорд наказував своєму воїну повертатися до Гімрінгу зі своїм загоном. Писана вона була на квенья, і тенгви хилилися ліворуч, як сосни під вітром.
Нарамакіл потиху зітхнув з полегшенням. Від його загону (три десятки мечників та два десятки лучників) залишилось нині восьмеро Ельдар - сам Нарамакіл дев'ятий. І п'ятеро аварі, котрі прибилися до загону: четверо Нандор та один Сінда.
Нарамакіл був воїном в боях загартованим, не в цитаделі відсиджувався - більше на кордоні служив, набачився всякого, але ця війна змучила його вкрай.
І ось тепер – наказ повертатися ... Що ж ... Значить так тому і бути.
Гелір дивився на кано з тихою усмішкою, і Нарамакіл посміхнувся гінцю. Запитав - як справи в Гімрінгу, ельф відповів з готовністю, що, справи зрушили на краще, поруйновані під час облоги вежі та стіни відновлюються, з'явився лорд Маглор з тим, що зосталося від його прибічної дружини, з Нарготронду прибув гонець – вже давно це було - приніс листа від лордів Келегорма і Куруфіна, обидва брати володаря Гімрінгу живі, військо і обоз пошарпані, але втрати є невеликими. І ще один лист був, від Фінрода, володаря Нарготрондського, що, мовляв, просить він лорда Маедроса зоставити його родичів у Нарготронді, замість загиблих братів володаря Фінрода, Ангрода з Аегнором, бо мало у нього війська.
Нарамакіл сумнівався, що його лорд все це особисто Геліру розповідав, але знав, що чутками земля повниться, а Аварі - народ цікавий. Запитав - чи не було звісток з Таргеліону, або від лорда Моріфінве, прозваного Карантіром, Гелір похитав головою - невідомо мовляв.
Для Нарамакіла невідомість все ж таки кращою була, ніж точні звістки про те, що в Таргеліоні не вижив ніхто. Перед самою війною туди відбула його дружина Туілінде з маленьким сином, помилуватися озером Гелеворн, і відомостей про їхню долю воїн не мав.
Значить повертатися ... Що ж ... Партизанщина в Дортоніоні поволі згасала, це Нарамакіл давно знав, тільки не наважувався рушати до Гімрінгу без прямого наказу. Населення тут практично не залишилося, ні ельдар, ні аданів - хто загинув, кого вивести вдалося в Бретіль, або далі в Гітлум, кого орки погнали в Ангбанд ... Нагір'я зайнято було Морготовимі тварями, хоча розгулювати по лісах вільно орки все ж побоювалися, пам'ятаючи про те, що можна несподівано в безпечному, ніби, місці отримати стрілу в око.
Шість років тому ситуація була інакшою зовсім. Ще стояв Мінас-Тіріт, і Сіріонов прохід був вільний, і адани дортоніонські допомагали воїнам всіляко, сподіваючись на те, що ворога виб'ють геть, і їм не доведеться залишати рідні хутори.
Замки лицарів Дортоніону було зруйновано, вцілілі у битвах пішли в ліси, очоливши опір. Допомоги Дортоніону надати не могли ні Гімрінг, ні Гітлум, які самі відбивали ворожі атаки, ні Нарготронд, що втратив у битвах дві третини війська.
А ось летючі загони лорд Нельяфінве в Дортоніон послав.
Нарамакіла лорд вибрав тому, що молодий кано вмів і любив спілкуватися з людьми. Свого часу лорд приставив його вчителем бойових мистецтв та ельфійських манер до тих нащадків Амлаха, які оселилися на землях Гімрінгу, і погодилися служити на кордоні.
Спочатку Нарамакіл вважав це даремною втратою часу - чому можна навчити істот, вік яких є таким коротким - проте адани навчалися швидко, і в прикордонних сутичках з орками дуже скоро стали незамінними. І Нарамакіл до них звик - звик до дивакуватих, на його погляд, облич, різкого запаху, майже гномівських борід у старших за віком, та до особливого почуття гумору, який, в основному, торкався способів розмноження живих істот.
Четверте покоління аданів Гімрінгу вже й від ельфів відрізнялося хіба що за більш кремезними статурами, та за зморшками на обличчях у більш старших осіб. Спокійні, витримані, витончені - недарма запальні троє братів володаря Гімрінгу якось мовили єхидно, що Нарамакіл виховав справжніх вірнопідданих Государя Нолофінве, і ці слова аж ніяк не були похвалою. Лорду Маедросу (воїни-люди звали володаря Гімрінгу його синдарським прізвиськом) віддані адани ці були особисто, і лорд платив їм приязню, і все хвалив Нарамакіла за гарну роботу.
Нащадки Беора з Дортоніону від нащадків Амлаха відрізнялися хіба що більшою запальністю та майже ельфійською гордістю. Не раз це могло призвести до біди - при зустрічі двох загонів командири мало не обнюхувалися між собою, немов вовки. Дортоніоном ходили різні чутки - про орків, схожих на людей так, що й не відрізниш, про ельфійських дів, які насправді не ельфійки були зовсім, але упириці, про зурочених Морготом людей, котрі видавали себе за втікачів з полону, і про зурочених ним же ельфів.
Нарамакіл обережності дотримувався - хоча ніяких жахів ще не бачив. Це потім він надивився всякого: бачив орків людиноподібних, які під виглядом партизанів вирізали цілі хутори і села, і з каракаельде зустрітися довелося - у сутичці з упирицею загинуло троє його воїнів, і на зурочених теж надивився, хоча, на думку Нарамакіла, не вроки то були зовсім, а втрата естель ...
А тут зустрівся їм загін - не лісові брати-хуторяни, яких вже бачив Нарамакіл, але уламок війська. Командир підтягнутий, поголений, вуса кінцями донизу - вигляд для адана самий геройський. Зійшлися вони на галявині: двоє на двоє - адан з юнаком якимось, для заступника молодим занадто, а при Нарамакілові була леді Еаріель, нервен - цілителька, яка небезпеку чула на відстані. Тільки-но розпочалася звичайна обережна розмова, як глянув Нарамакіл на руку співрозмовника, і вперше подумав, що зір його підводить ... Згадався подвір'я садиби лорда Феанаро, там, у Валінорі, усміхнений Нельяфінве тримає в руках срібну флейту , а поруч троє ельдар, і у кожного на колінах арфа ... А він, Нарамакіл, тоді підліток, слухає з захопленням гру родичів ... Мир тоді ще був між родами, і на арфах грали злагоджено брати двоюрідні - Канафінве, Фіндекано та Артафінде.
А потім лорд Артафінде з посмішкою показує свою нову роботу - красивого персня у вигляді переплетених змій, які підтримують золотий вінець ...
Адан помітив, яким поглядом Нарамакіл полоснув по його руці і мовив голосом нехорошим:
- Пан ельф визнав мене за мародера, або зрадника?
Саме так Нарамакіл і подумав - війна ... Про долю володаря Нарготронду тоді в Гімрінгу невідомо було, а тут цей перстень ... Ельф-то себе убезпечив - десяток лучників давно вже зайшов загону аданів з тилу і чекав тільки знаку десятника по поштовху осанве. Тому мовив спокійно, що прикраса здалося йому знайомою - і тільки.
Тут у розмову вступив юнак і заявив гнівно і палко, що персня цього Государ Фінрод подарував при багатьох людях і ельфах батькові його Барагіру за порятунок його, государевого, життя. А хто засумнівається в його словах, то справу буде мати з ним, Береном особисто, на тій зброї, що є під рукою.
У потилицю Нарамакілу ніби вдарило щось, і прошепотів в мозку голос Еаріелі:
«Юнак чистий і говорить правду ... Старший теж чистий ... »
Еаріель досі не помилялася жодного разу, і Нарамакіл вирішив ризикнути, команди стріляти не дав, а замість того вирушив з командиром аданів у табір його загону, перед тим запевнивши його всяко, що нічого поганого і подумати не міг. Юний Берен зостався з Еаріелью.
Від Барагіра Нарамакіл дізнався про нещасливу битву в трясовині Сереху, і про загибель половини нарготрондського війська. Про геройство своє адан скромно помовчував - за його словами виходило, що він зі своїми списоносцями просто опинився в потрібному місці в потрібний час і нічого такого особливого не зробив. На Нарамакіла ж Барагір поглядав неприязно, словам його примирливим, мабуть, не повіривши, а Нолдо в свою чергу вважав, що нема чого ображатись - війна.
Образи образами - а кілька спільних вилазок обидва загони провели, і з великою користю для загальної справи. Відбили у орків великий обоз з хуторянами, яких гнали в рабство, знищили кілька орочих загонів, зруйнували мости, колись любовно побудовані ельфами, щоб поганці з Ангбанду змокли дощенту, перебираючись через ущелини. Ну, а невеликі орочі зграї просто холоднокровно відстрілювали, не витрачаючи часу на рукопашну.
Великими з єднаннями в скелястому Дортоніоні воювати не з руки було - от і діяли маленькі загони кожен сам по собі, іноді об'єднуючись для потужного удару, або для побудови схронів, де можна було запасти провізію, зберігати зброю або просто пересидіти біду.
Але лиха не ставало менше - з півночі на Дортоніон наповзала темрява, від якої корчилися в муках дерева на гірських схилах ... З Бретилю, куди прямували обози з біженцями, прийшла звістка про загибель Государя Нолофінве. Бретилець-зв'язковий клявся і божився, що чув це від Аварі-розвідника, а той, у свою чергу - від якогось Нолдо з Гітлуму. Нарамакіл, почувши про поєдинок, за який говорили пошепки, тільки головою покрутив - надто вже неймовірною була розповідь про битву ельфа з Валою. Але незабаром про той же слух оповів зв'язковий Барагіра - Горлім, сумний невисокий Адан, який дуже тужив за своєю жоною Ейлінель. Будинок адана був зруйнований, а жона пропала без вісті ... І Нарамакіл, під впливом хвилини, раптом розговорився і розповів Горліму про Туілінде і маленького сина, які зникли в Таргеліоні. Адан зітхнув, стиснув ельфу руку, і так вони розлучилися.
Найгірше сталося, коли впав Мінас-Тіріт. У потужному замку, збудованому колись лордом Артафінде для захисту Сіріонового проходу, засів Майя Саурон, за чутками права рука Моргота. І до того було тяжко - особливо дортоніонцям, котрі втратили все, тепер же зникли останні надії на допомогу з Гітлума. У лісах з'явилися такі створіння, які Нарамакілу не снилися і в самому жахливому сні. Ось тоді-то і надивився він на всілякі жахіття, втратив у боях дві третини воїнів, бився з перевертнями й чудовиськами, з яких найбільш моторошними були орки мов дві краплі води схожі на людей, хіба що на зріст трохи менші та смаглявіші трохи. Саме ця подібність і доводила Нарамакіла до нестями, особливо, коли він бачив розтерзаних цими тварюками дортоніонців - старих і малих, тих, хто не зумів вчасно втекти з власного селища.
Барагір зі своїми зник - в обумовленому місці на Нарамакіла замість зв'язкового чекала засідка, і орки явно хотіли взяти Нолдо живцем. Ельда вирвався дивом - ціною трьох ран і неймовірного навіть для нього стрибка через яр. Відлежавшись, і зцілившись турботами Еаріелі, Нарамакіл відкопав вхід до схрону, про який було відомо лише трьом - йому та Барагіру з сином, і побачив, що частина провізії зникла - але невелика частина, з того, що взято, міг прохарчуватись хіба що один адан. Крім того зник меч, який Барагір називав родовим і брав із собою на вилазки дуже рідко. На діжці з сухарями лежав шматок деревної кори, на якому було видряпано синдарськими рунами: «Нас зрадили, загону немає, батько загинув, я залишився сам ...»
Підпису не було, та він був і непотрібен. Нарамакіл пошкодував за палким юнаком, який на спільних стоянках доводив Ельдар до холодного кипіння, пропонуючи всім і кожному помірятися з ним силою в бою на мечах, і ризикнув залишити йому записку на тому ж шматку кори про місце і час зустрічі.
Юнак до вказаного місця не прийшов – зник без вісті, як багато хто в ті часи. Більше Нарамакіл його не зустрічав, і незабаром забув про нього – віддаватися жалю було ніколи, вороже кільце стискалося мов зашморг.
Вони то виходили на вилазки, знищуючи орків і гаурів, то відсиджувалися в схронах, то добували провізію полюванням ... Траплялося й їсти траву, і тижнями обходитися без води і їжі ... В останньому випадку Нарамакіл втішав себе тим, що він хоч і голодний, але на волі і при зброї, а його лорд страждав від голоду і спраги у ворожому полоні, прикутий до скелі. Нолдо, пам'ятаючи про долю лорда Нельяфінве, твердо вирішив живим не даватися, і у всіх сутичках бився так відчайдушно, що заслужив славу неймовірного сміливця, в той час, коли у нього в душі все крижаніло від страху перед полоном і муками.
І ось наказ повертатися - і перед Нарамакілом знову зажевріла естель.
Гелір сказав, що дорога через Аросів брід нині відносно безпечна. Хоча в Аглоновому проході засіли орки, але рівнина Гімладу патрулюється загонами ельдар. Орки теж по ній сновигають, так що доведеться покластися на вояцьке щастя. Нарамакіл посміхнувся - останнім часом він тільки на нього і покладався.
Вирішено було триматися дортоніонського кордону. Хоча Нарамакіл знав, що за Поясом допомоги їм не отримати, проте орки остерігалися підходити близько до зачарованого Поясу Майе Меліан.
І тут удача Нарамакілу зрадила так само несподівано, як невірна аданет своєму чоловікові.
Після дводенного маршу натрапили вони на стоянку аданів - загін не загін, біженці не біженці, так, незрозуміле щось. Зо два десятки виснажених брудних аданет, з ними дітлахи, всі худющі та заморені, чоловік п ять легкопоранених аданів, а з ними - охорона з підлітків, озброєних луками та самострілами. Меч рідко у кого - в основному ножі-запоясники. І налякане це воїнство до смерті - коли Нарамакіл несподівано виник перед ними, підліток-кано пальнув по ньому з самострілу, Ельда ледве пригнутися встиг.
Командир-підліток назвався Еленділем. Незважаючи на ім'я дзвінке ельфійського друга, на Нарамакіла поглядав він косо, мабуть побоюючись якогось підступу. Втім це як раз і не дивно було - Нарамакілу доводилося зустрічати зурочених однокровників, і нічим хорошим ці зустрічі не закінчувалися.
Хлопчина все ж таки розговорився, і розповів Нарамакілу, що люди ці - все, що зосталося від клану батька його, Садрона, далекого родича Беорінгам. Жінки - дружини воїнів, з хуторів їх зігнала війна, Садрон же влаштував для рідні великий схрон у важкодоступних печерах лісистого схилу невисокої гори, і жінки з дітьми перебували там, а воїни приходили час від часу - зачаїтися після вилазки.
Але в останній рік таїтися стало дедалі важче, як і добувати провізію. Садрон вирішив покинути схрони і рухатися на південь - відшукувати Нарготронд, потайний град володаря Фінрода, вірним васалом якого він і був. Та тільки не встигли вони багато і пройти - наскочили на орочий загін і декількох гаурів. Садрон звелів синові та іншим підліткам взяти аданет під охорону і спішно йти на південь, а сам з чоловіками залишився прикривати відхід.
Хлопчик сказав, що батько пообіцяв їх наздогнати, але видно було, що він у це не вірить, і давно зрозумів, що Садрона немає в живих, а він, Еленділь, його син і спадковий воїн, тепер є відповідальним за весь цей обоз. Очі у юного Адана налилися слізьми, і він запитав Нарамакіла несміливо, забувши про недовіру:
- Ви ж залишитеся з нами, пане Ельф?
Нарамакіл оглянув закутані в лахміття фігури, на жіночі мало схожі, дітей, які за час життя в схронах і плакати-то розучилися, поранених в смердючих пов'язках - тендітні тіла людські і схильні до зарази всякої - і сказав, зітхнувши:
- Залишимося, кано Еленділь.
Нарамакіл розумів, однак, що до Нарготронду, куди прагнув Еленділь привести своїх підопічних, їм не добратися. Через Еред-Горгорот і раніше було небезпечно йти, а нині і зовсім неможливо, до того ж таємний град тому й таємний, що шлях туди мало кому відомий. Нарамакіл жодного разу в Нарготронді не бував, дорогу відав лише приблизно, але знав, що в обхід Доріату шлях неблизький, а нині - і небезпечний. Нолдо підозрював, що тварі, яких намагався затримати Садрон, щоб дати синові можливість відійти подалі, йдуть нині по сліду загону. Якщо навіть змучені аданет з дітьми витримають далеку дорогу, і Нарамакіл відшукає на Таур-Ен-Фароті славетний печерний град Фелагунда - то приведе орків-розвідників прямо на поріг до лорда Артафінде.
А чому вирішив Нарамакіл, що гонитва йде по сліду - орочі звички за роки лісової війни він вивчив, і знав, що тварі не залишать гонитви, якщо їх не збити зі сліду, і що, якщо вони до цього часу не з'явилися, то це говорить про одне: на чолі орочого загону тварь, схожа на людину - а може і весь загін з таких тварей, людиноподібних. Звичайні-то орки нажеруться, відіспляться - і знову в дорогу за легкою здобиччю, а ці вичікують, значить. Розумні ...
Тут до Нарамакіла, котрий перебував в задумі, підійшов один з його воїнів - Симпар.
Симпар цей був Синда, з самого Менегроту. Відбив його загін Нарамакіла у орків, які катували бранця, казна для чого - швидше за все просто для розваги. Як ельф цей опинився за Поясом - Нарамакіл до цього часу не знав: Синда не говорив, а Нолдо не розпитував. Навіть імені врятованого не відав Нарамакіл, просто, коли, перебивши орків, Нолдор розв'язали бранця, той, ніби забувши про рани свої, почав повзати по траві, відшукуючи флейту, яка була при ньому в момент полону.
Тасаріл, десятник Нарамакілових лучників, хмикнув тоді шанобливо:
- Такої миті не забути про флейту ... Симпар ...
Так і пристало до Синда прізвисько - Симпар - Флейтист. Імені свого Синда не називав, на Нолдор спершу дивився орком, і той же Тасаріл пророкував, що Симпар спробує самотою дістатися до Доріату, чому всі партизани будуть тільки раді.
Але Симпар залишився і показав себе неперевершеним стрільцем. З Нарамакілом він не те щоб здружився, але перестав вже кривитися від звуків квенья, на якому говорили Нолдор між собою, а в бою завжди тримався біля командира - прикривав, отже. Нарамакіл же в душу йому не ліз, спілкувався ввічливо, але прохолодно і цінував як найкращого стрільця з лука і знавця дортоніонськіх стежок, по яких Синда до війни, мабуть, бродив чимало.
Так ось цей Симпар і запропонував йти до Доріату.
Пояс був близько - Еаріель вже відчувала потужні чари Майе Меліан. Нарамакіл заперечив, однак, що у доріатців є наказ від їхнього Государя Тінгола - Нолдор і Аданам притулку не давати, і щось чуток не було, що наказ цей відмінено.
- Я - вельможа високого роду, - відповів Симпар з такою гордістю, що Тасаріл, який стояв тут же, тільки очі звів до неба та посміхнувся єхидненько, - невже мої родичі не дадуть на моє прохання притулок для цих злощасних істот?
Словом - загін повернув до Поясу, і дуже скоро опинився в смузі туману. Симпар зупинився на галявині із симпатичним озерцем, і сказав, що тепер залишилося тільки дочекатися вартівників кордону, а там він вже умовить кано послати до Государя Тінгола гінця з проханням дати можливість аданам хоча б відсидітися за Поясом, поки орки, які їх переслідують, не заберуться геть .
- За нас, за Нолдор, можеш не просити, - посміхнувся Нарамакіл, - ми будемо раді можливості зайвий раз помахати мечем. А то чекати ще, коли орки зволять забратися.
Симпар прошипів щось про пихатих Нолдор з Дому Феанаро, але сваритися з Нарамакілом не став.
Розбили табір, аданет, котрі побачили воду, захотіли вимитися, і на березі задзвенів несміливий дівочий сміх ... Еленділь повеселішав, увірувавши в щасливий кінець подорожі. Та й Нарамакіл підбадьорився - можливо Симпар випросить для Аданів можливість пройти через Доріат на південь, а це означало, що юний кано добереться з загоном до Нарготронду, а він, Нарамакіл, зможе з чистою совістю вирушити додому.
Прикордонники з явилися увечері. Доріатці не поспішали - Морготові тварі в смугу туману зайти не могли. На перемовини Нарамакіл пішов з Симпаром разом, Синда сам наполіг на цьому.
Кано доріатців звався Магор, і він пізнав Симпара - не одразу, правда. Орки так знівечили прекрасне колись обличчя менегротця, що деякі рани не затягнулися повністю, як-то зазвичай буває у ельфів,а утворили шрами. Проте, впізнавши, Магор трохи струнко не став - а Симпар тут же звелів звати його військовим прізвиськом, не на ім я.
Коли Симпар пояснив Магору ситуацію - той лише головою похитав.
- Государів наказ, - сказав, - ні Нолдор, ні Аданів за Пояс не проводити.
Нарамакіл зауважив, що Нолдор якраз про захист і заступництво і не просять, проте хочуть, щоб Государя Тінгола сповістили про те, що захисту потребують людські жінки, піддані його ж, Тінгола, родича Фінрода Фелагунда. На що Магор відповів не менш зарозуміло, що накази Государеві в Доріаті не обговорюються, і не збирається він, Магор, тривожити Государів слух подібними проханнями.
- Це не наша війна, - мовив врешті кано прикордонників, - ви, Нолдор, самі накликали погибель на Белеріанд. Ми не даємо притулку ні братовбивцям з Дому Феанора, ні їхнім союзникам - жалюгідним істотам, яких все одно чекає рання смерть. Ви ж, пане ... Симпар, вільні повернутися додому, і з вами ті Квенді, чиї руки чисті від крові родичів.
Нарамакіл вислухав це спокійно, тільки перед очима у нього раптом спалахнув багряний вогонь, а у вухах задзвенів незабутній голос лорда Феанаро, Государя Феанаро:
«Труси і зрадники засіли в Лебединій Гавані! Нолдор, кров Государя Фінве волає про помсту, а ці нерозумні Телері кажуть: «Це не наша війна»! Не бажаючи нам допомагати збройно - нам, Нолдор, які своїми руками звели для них Альквалонде - вони навіть не хочуть дати нам кораблі, дати на якийсь час, для переправи до Ендоре! Вони бояться гніву Валар - покажемо ж їм, чого вартий гнів Нолдор, які жадають помсти! »
І свій власний голос почув Нарамакіл:
«Айя! Айя Феанаро! Айя! »
І вже прикинув Нарамакіл, скількох прикордонників зможе він зрубати мечем, перш ніж спустять тятиви нашорошені лучники-Синдар, і вже якось опинилася за його спиною Еаріель, незворушна і спокійна, з привітною посмішкою, і з парою метальних ножів у широких рукавах куртки .. . І вже тримав напоготові лука Тасаріл, а решта шестеро Нолдор завмерли, ніби змії, які піднялися на хвости - оманливо нерухомі і такі ж небезпечні. І розгублено збилися докупи четверо Нандор та зв'язковий Гелір ...
Але Симпар обхопив Нарамакіла за плечі, прикривши собою від однокровників, і сказав рівно:
- Магор, їхня смерть буде моєю смертю, і станеться це з твоєї вини ...
І Синдар опустили луки, а ельдар Нарамакіла перевели дух.
Сам же Нарамакіл вже бачив світ не крізь багряну пелену гніву, а тому дозволив Симпару відвести себе до стоянки, де і мовив:
- Бери інших аварі, Флейтисте, і йди до своїх ...
Симпар помовчав з хвилину, а тоді прошипів:
- Невже нолдорська пиха так само безсмертна, як і дух? Ти думаєш, родич Дому Феанора, що я покину бойових побратимів і піду зараз до Менегроту? Сяду біля водограйчику і буду грати на флейті - а ви вирушите назустріч смерті?
- Ти добре граєш, меллон, - сказав Нарамакіл примирливо, - шкода буде, якщо тебе вб'ють.
- Я залишуся з вами, - холодно сказав Синда, не прийнявши дружнього тону, - не заради вас, але заради цих смертних і їхніх дитинчат. Загону потрібен буде кожен клинок.
Моторошно було Нарамакілу повідомити людям, що перепочинку не буде, і треба рухатися далі, але жінки не заплакали навіть, покірно загорнулися у лахміття, і пішли за прикордонниками. Нолдо пояснив Еленділю, що Доріат - королівство закрите, у ньому свої закони, і раз їх відмовилися прийняти, то так тому і бути. Але чи підуть вони зараз не до Нарготронду - бо туди їм не дібратися, а до Гімрінгу, через Аросів Брід.
Хлопчик опустив голову, а тоді сказав тихо:
- Я вдячний за допомогу ... Але може ми ризикнемо самі ... до Нарготронду ... Государю Фінроду ми васали, а ваш лорд може теж накаже вигнати нас геть ...
Нарамакіл мовив з упевненістю:
- Лорд Маедрос завжди допомагав Людям, і притулок вам буде забезпечений. Тільки туди треба добратися, кано Еленділь.
Була б на місці Еленділя людина старшого віку - може і не ризикнула б вона довіритися Нарамакілу знову. Але Еленділь був занадто юний, і тому наважився повірити ще раз.
Ельфи загону пішли від Поясу усі - з аварі не зостався ніхто.
До Арос-ріки все було тихо - оманливо тихо. Однак Еаріель стверджувала, що тварі йдуть по їхньому сліду - не на такій відстані, щоб їх могло видати сяйво нолдорської сталі, але й не на такій, щоб загубити слід приреченого загону. Напад було неминучим - як тільки орки зрозуміють, що звертати на південь здобич не збирається, то кинуться неодмінно.
Острівець на мілководді Нарамакіл, який гарячково шукав шлях до порятунку, зауважив здалеку. На той час у нього вже виник план - поганий план, так само мислив і лицар Садрон, намагаючись врятувати свій клан. Проте - місце було непоганим для оборони, стріл в сагайдаках було ще багато, недарма Нарамакіл весь цей час наказував берегти кожен наконечник ... Ну, і ще була естель ...
Відразу ж, як тільки вони рушили від Доріату, Нарамакіл відправив Нандо Геліра до Гімрінгу, просити про допомогу лорда Нельяфінве. Геліра могла перехопити на рівнині Гімладу інша ороча зграя, Гімрінг міг знову опинитися в облозі, - та хіба мало що ще могло трапитись. Однак, зв'язковий вирушив вперед, і Нарамакіл не втрачав надії.
Табір розбили на острівці, до якого добралися по мілині. Місце для сутички було пристойним - острівець крутим боком дивився на захід, а східний його берег був пологим. Нарамакіл закликав до себе Еаріель і запитав про стан її підопічних. Нолде відповіла, що жінки з дітьми зможуть йти, як вони тримаються ще - незрозуміло, але тримаються. З поранених двоє у важкому стані, останній перехід їх несли на ношах, зроблених з плащів. Одна аданет вагітна, і, їй здається, настав час родити ....
Треба було очікувати - або смерті, або порятунку. Нарамакіл виставив вартових на скелястому західному березі острівця, визначив двох ельдар про всяк випадок стерегти східний піщаний берег, провідав аданет - діви і жони несміливо посміхалися до кано ельфів, готуючи на вогнищі вечерю з підстреленої ельдар по дорозі дичини. Їжі було мало - але краще вже щось, ніж нічого.
Вагітна аданет лежала на плащах і тихо стогнала. В очах її застиг жах. Еаріель сиділа поруч і заспокійливо наспівувала. Обличчя Нолде було спокійним.
- Нервен, - сказав Нарамакіл на квенья, - якщо тварі нападуть, бери тих, хто зможе йти, переходь брід і рухайся до Гімрінгу. Тих, хто не зможе йти - добий, не залишай оркам. Ми будемо тримати їх стільки, скільки зможемо.
Діва-еллет кивнула, не перериваючи пісні. У голові Нарамакіла прошепотів голос цілительки:
«Як нерозумно влаштовані смертні - виношувати і народжувати в такі тяжкі часи»
Ельда в такі подробиці вважав за краще не вдаватися, і відправився на берег острівця, до воїнів.
Орки напали перед світанком.
Це дійсно були людиноподібні створіння, які не боялися світла Анари. Загін переслідувачів був не таким і великим - близько сотні орків. Та тільки у Нарамакіла нині всього-то було чотирнадцять бійців, разом з Еаріель.
Арос в цьому місці був мілкий - орки бігли бродом, розмахуючи кривими шаблями, й вили так, що кров застигала в жилах.
Нарамакіл махнув рукою - і ельдар спустили тятиви ....
Перша атака захлинулася - орки відступили з вереском, залишивши вбитих оскверняти воду чорною кров'ю. Більше вони вперед не лізли - а зачаїлися за річковими валунами броду і теж почали стріляти з луків.
До Нарамакіла підібралася Еаріель.
- Дружина воїна народила воїна, - сказала вона з посмішкою, - коли нам виступати, кано?
- Зараз, - мовив Нарамакіл, - і пам'ятай - оркам нікого не віддавати.
Нервен усміхнулася і сказала:
- Проб'ємося - з нами естель ... Айя, Феанаро!
- Айя! - відгукнувся Нарамакіл, - Айя, Перший Дім!
Ім'я давно загиблого Лорда, що стало бойовим кличем, луною відгукнулося з-за скель, де причаїлися ельфи-лучники. Еллет безшумно зникла.
До полудня біля Нарамакіла виник Симпар - спокійний і витончений, з флейтою в руці.
- Стріли, - сказав він, - мають погану звичку закінчуватися ...
Нарамакіл прикинув відстань, на яку змогли піти адани на чолі з Еаріель. Виходило не дуже багато ... Але і він всього лише ельда, а не всесильний Еру ...
- Грай, Флейтисте, - сказав Нарамакіл, - грай що-небудь веселе ... Брама Мандосу розкривається перед нами. Треба, щоб Нолдор увійшли до Туманних Чертогів озброєні і посміхаючись ...
Він чекав, що Симпар скаже що-небудь щодо нолдорської пихи, і вже приготував відповідь про синдарську любов до розкошів, яка не згасне і в Мандосі, але Флейтист мовив серйозно:
- Так, нільдо Нарамакіл ...
- Що? - розгубився Нарамакіл.
- Так, друже, - сказав Симпар, і повторив на квенья, - Нільдо ...
Знахабнілі орки потихеньку піднімалися з-за каменів. Нарамакіл перерахував живих соратників: поруч із ним стояли, наготувавши мечі, семеро ельдар ...
- Родичі, - сказав Нарамакіл, - покажемо тварям міць нолдорських клинків ... Айя, Феанаро!
- Айя! - Відгукнулися всі ельдар, і пронизливий звук флейти пронісся над островом.
Вижити Нарамакіл не сподівався, а тому бився так, ніби вже втратив тіло і показує своє вміння битися самому Судді Намо. Він бачив, як падали соратники, як повалився на землю Симпар, так і не випустивши флейту з лівої руки, а меча з правої ... Відчайдушним ударом меча навкіс Нолдо зніс голову черговому орку, а потім щось ніби вибухнуло в голові у нього самого - і настала тиша ...
Цікавість - це загальна риса ельдар, і Нарамакіл в цьому не був винятком. У чертоги Великого Намо він не напрошувався погостювати, але раз уже туди потрапив, треба було хоча б озирнутися навколо.
Але легкості феа не було в ньому, і ледве піднявши набряклі повіки, Нолдо не побачив нічого, крім білого світла, але по легкому вітерцю, який пахнув річкою, зрозумів, що він ще в Ендоре. Зрозумів - і злякався: те, що він ще живий, могло означати одне: полон, подальші страждання і Ангбанд, про який ельф не міг думати без огиди і жаху.
Але знайомий співучий голос, голос ельфа, мовив зовсім поряд:
- Та ти й справді щасливчик, Алассеа ...
Материнським ім'ям Нолдо Нарамакіла називав тільки один ельда - лорд Нельяфінве.
- Мій лорде, - прошепотів Нарамакіл, - невже ...
- Лежи, - сказав Феанорінг, - наказую лежати ...
- Еаріель і адани ...
- Під моїм захистом ...
- Хтось ще уцілів з моїх ельдар, мій лорде?
- Тасаріл і цей твій нільдо з Менегроту.
- Я нічого не бачу, лорде ...
- Ти поранений в голову і в груди - важко поранений ... Але ти виживеш, Алассеа. І зір повернеться до тебе. Послухай - у Гімрінгу радість: живий мій брат Карністіро, він прибув зі Східного Белеріанду, разом з Амбаруссар. У його обозі - Туілінде і твій син ... Ти чуєш мене, Алассеа?
- Так, мій лорде, - ледве вимовив Нарамакіл, - а я ж загадав: врятую цих аданет з дітьми - врятується Туілінде ... І маленький мій Накілон ...
Тверда гаряча рука лягла йому на чоло.
- Видужуй, Алассеа ...
Нарамакіл довго лежав без руху, дивуючись з того, що не має сили навіть заплакати від напливу почуттів. Потім відчув поряд з собою чиюсь присутність.
- Я ще живий, - сказав голос Симпара, - от невдача ...Флейту таки втратив - разом з рукою.
Нарамакіл згадав, як падав Синда, затиснувши в лівій руці свою коштовність. Флейта була чудовою – годилася вона і для орка-мародера, який бачив у інструменті лише срібло та золото ...
- Меллон, - прошепотів Нарамакіл, - як же шкода ...
- О, могло бути й гірше, - голос Симпара був все так само спокійний, - вони могли відрубати мені ту руку, в якій я тримаю меч. Але на меч тварі не спокусилися - тим гірше для них ... Твій лорд примчав на чолі загону, коли орки вже обшукували трупи і в'язали напівживих. Нам пощастило, Нолдо. Між іншим - я поступив на службу до володаря Гімрінгу ...
- Але як же ...
- А ось твій лорд таких питань не задавав, - сказав Симпар з колишнім єхидством, - мовив тільки, що в бою я повинен ставати поруч з ним - і з правого боку.
Про летючий загін з Гімрінгу не співали пісень і не складали сказань, та й ті, що вижили, не вважали, що зробили щось таке особливе - по іншому просто й бути не могло.
Тільки аданет, яка народила дитя мало не на полі битви, з дозволу Нарамакіла назвала свого маленького сина квенійськім ім'ям Алассеа - Щасливчик.