Парадигма, або дещо про суперечки толкіністів.

Оскільки я не блогер, і власну сторінку в Інеті завів лише минулої осені, то пропустив багато цікавого – що і намагаюсь нині надолужити.
Мова йде про віртуальні суперечки поміж «ельфійськими родами», а власне поміж їхніми поклонниками.
Наскільки я зміг розібратися – головна вісь протистояння толкіністів не Сильм-ЧКА, як то, здається мало б бути, а Феанорінги-Арфінги. При чому – дім Нолофінве нібито зникає з поля зору сперечальників. Мені, наприклад, траплялись лише суперечки на тему чи дійсно Нолофінве бажав влади в Тіріоні. І задля цієї теми ніхто особливо списів не ламав.
Однак, між Першим та Третім Домами і досі йде «холодна війна». Це при тому, що давно відшуміли суперечки про Чорну Книгу Арди.
В чому ж причина? Можливо в тому, що Професор, сам того не бажаючи, зачепив підсвідомі архетипи, на яких, власне кажучи, базується людський світогляд.
Це вісь протистояння, котра актуальна і досі, та власне буде актуальна і завжди. Протистояння прадавнього язичництва та християнства.
Одразу пояснюю – під словом «язичник» я зовсім не маю на увазі дикуна з кремнієвим ножем. Язичництво в моєму розумінні – це природня релігія певного народу зі своїми святощами і життєвими правилами, котра нічим християнству, мусульманству і т.п не поступається.
В Сильмі Феанорінги уособлюють прадавнє язичництво, а Арфінги – християнство.
Згідно всіх міфологій  - для визнавця давніх релігій головне:
Обітниця, Помста, Доблесть. В дужках – саме доблесть, а не честь в пізнішому її розумінні. Бої в прадавньому язичництві йшли без правил, і вигравав не шляхетніший, а сильніший. Обітниця – будь яка - вважалась для язичника священною, право на помсту – беззаперечним.
Тепер перейдемо до Феанорінгів.
Обітниця – ну тут без коментарів, Помста – є привід, і є месники, Доблесть – вистачає з лихвою.
Образ Феанаро тут, звичайно, центровий – він заміняє характерний для епосів і міфологій образ напівбога. Обставини народження – мати втомилась життям, народивши могутнього сина, фактично божественний розум, безоглядність, певна байдужість до соціуму…
Його сини – Воїн (Маедрос), Скальд (Маглор) Мисливець (Келегорм) Берсерк (Карантір) Митець (Куруфін) Отроки-учні (Амбаруссар) теж повністю відповідають міфологічним архетипам.
Життя цього роду визначає Обітниця – навіть Помста відсувається на задній план. Обітниця має бути виконана за будь-яку ціну – за давніми повір ями раз сказане слово не можна було взяти назад.
Феанаро недарма гине в першій же битві – за логікою подій він мав би стати самодержавним правителем Белеріанду. Ціна? А коли вона хвилювала засновників династій і прадавніх королівств?
Загибель Вогняного Духа була і злом і добром одночасно. Злом – бо більш «демократичний» Нолофінве не зміг домогтися всеельфійської єдності. Добром – бо ця єдність встановилася б Феанаро одним шляхом: через усобну війну.
Не сумніваюся, що Феанаро знайшов би спосіб підкорити й Доріат, незважаючи на захисний пояс. Наприклад – викликав Тінгола на поєдинок, або на бій: військо на військо. За логікою подій – в разі загибелі Сінголло, Меліан покинула б Ендоре, не намагаючись помститись.
Але Професор не дав Феанаро розвернутись в усю ширину натури – мабуть зрозумів, чим це може закінчитись))
Протилежний архетип – Арфінги, що уособлюють Самопожертву, Прощення, Смирення: головні чесноти християнства.
Центрова постать – Фінрод, володар і мудрець, котрий приносить себе в жертву задля слабшої істоти. Для порівняння – для нас це все одно, що віддати життя за метелика, котрий
 володіє інтелектом, який майже дорівнює нашому, але живе всього лише добу.
Власне кажучи – тут ця паралель напрошується сама – те саме робить і Ісус, земний аватар Божества.
І архетипи у Арфінгів – теж християнські: Миротворець (Ородрет), Лицар (Ангрод), Закоханець (Аегнор), Розкаяний грішник (Арафінве)
Особливо цікавим в плані архетипів є образ Артаніс-Галадріель, котрий за три епохи видозмінюється від Войовниці до Наставниці. Смирення у Арфінгів якраз уособлює вона – «Я пройшла випробування. Я повернуся на Захід і зостануся Галадріеллю.»
Так от – між цими протилежними світоглядами і йдуть фендомські війни. Справжні війни – бойового духу прихильникам обох Домів не позичати.
Своєрідний тест-контроль на приналежність до одного з цих світоглядів – ставлення до Берена, як особи.
Берен в архетипі Арфінгів уособлює все стражденне Людство, задля якого, власне кажучи і творилася Арда. Тому добре до нього ставлення для правовірного Арфінга є обов язковим.
В архетипі Феанорінгів Берен  є перш за все перепоною до виконання Обітниці. Тому і ставлення до нього відповідне – див. текст тієї самої Обітниці.
Тому даремно деякі сперечальники в запалі приписують Феанорінгам расову нетерпимість, нелюбов до смертних – тощо. Згідно Обітниці походження особи, котра заявила право власності на Сильмарили, не має жодного значення.
А отже – правовірний Феанорінг Берена не терпить однозначно.
І що цікаво – переглянувши масу коментів і постів, я не знайшов жодної особи, котра подивилась би на конфлікт з точки зору Нолфінгів. Або – хоча б заявила себе як Нолфінга.
Можливо тому – що роль Другого Дому тут називалася б «Зцілення ворожнечі» )) А зцілюватись не хочеться: воювати ж набагато цікавіше.
Другий Дім – це яскрава і цікава суміш обох світоглядів.
Центрова постать – Нолофінве. Він класичний приклад володаря часів розквіту язичництва. Влади бажає, але вже не вимахує зброєю, обітницю дає, однак йде за Феанаро не стільки через обіцянку йти за братом, куди б він не повів, а більше через те, що його відважним синам потрібна батьківська опіка.
Волю має сильну, але не править вогнем та мечем. Власне тому йому і не хочуть підкорятись свавільні Феанорінги, котрі визнають лише власну силу.
З усіх синів Феанаро родича, здається, розумів лише Маедрос. Тому і владу передав йому.
Поєдинок з Морготом – тут, як і завжди у Нолфінгів, можливі дві трактовки. Фендом виразив це двома рядками: «Он видел как гибнет его народ» - тобто вчинок Нолофінве є самопожертвою, але не такого масштабу, як у Фінрода, не за стражденне Людство, всього лише за Нолдор.
Це пояснення з християнського архетипу, і так у Професора. Однак фендом продовжує – «он сказал, что за все отомстит один».
Це вже чисто язичницьке бажання помсти, і думаю, що Великим Князем рухали обидва ці мотиви.
Вірив він, що може перемогти Валу? З точки зору язичницького архетипу – а чому б ні? Епоси ріжних народів переповнені описами поєдинків людини і Бога. Щоправда, в більшости випадків, людину підтримувало інше Божество («Іліада»), або людина сама була напівбогом («Махабгарата») Однак, погодьтесь, що Ельф все ж таки ближчий до статусу напівбожества, аніж Людина. Ну і Боги (Валар) теоретично могли б підтримати, хоча б через Торондора.
З точки ж зору християнського архетипу – не вірив, але свідомо вирушив на смерть. Тут – каяття і бажання мучеництва, котре яскраво прописане в християнському егрегорі.
Сини Нолофінве уособлюють Відвагу (Фінгон) і Призначення (Тургон). Аракано ми в рахунок не беремо, третій Нолфінг загинув юним і в канонічний Сильм не увійшов.
Фінгон – це чисто язичницька постать. Відвага настільки безоглядна, що навіть увійшла у прізвисько, побратимство, що цінується вище за кровні узи ( саме так у язичників), шляхетність ( не забуваємо, що це постать з часів розквіту дохристиянського світу) і впевненість у перемозі, незважаючи на гнів Богів («Ніч минає, Ельдар і Адани»)
Тургон же уособлює християнські чесноти – він особа, призначена Вищими Силами для чогось йому незрозумілого. Тургон виконує вказівки Божества буквально – однак до певної межі, що до речі неодноразово описувалось в сказаннях як язичницьких, так і християнських. Герой не послухав останньої вказівки Бога (Богів), котра здалася йому неправдивою, або неможливою і загинув. Не пройшов, так би мовити, тестування.
Жіночі постаті Другого Дому теж не менш цікаві – Ідріль, мати Дитини Призначення, і Аредель, мати Дитини Погибелі. Саме Другий Дім дав Арді Рятівника (Еаренділь) і Губителя (Маеглін). Щоправда – останньому вдалося погубити лише Гондолін, в той час, як Еаренділь налагоджує контакт між Ендоре і Валінором і є героєм Війни Гніву, переможцем дракона і фактично рятівником тодішнього соціуму Арди. Ці дві постаті – Рятівник-Губитель – теж дуже часто зустрічаються в епосах і походять, як правило, з одної родини: Артур - Мордред (Артуровський цикл), Арджуна - Дурйодгана (Махабгарата).
Словом – Другий Дім уособлює примирення обох світоглядів і закликає до єднання. Принаймні – такий можна зробити висновок.
Ну, а якже зі знаменитим тест-контролем на ім я Берен? ))
І тут подвійне ставлення. Язичницька складова Нолфінгів засуджує – зле, коли за тебе  гинуть інші, кожен вибирає за себе і помирає за себе, або ж за свій рід, що для язичника фактично те саме.
Християнська ж складова одобрює, адже Берен – це теж постать призначення, і поява Еаренділя-рятівника без нього була б неможливою
Однак, чому ж у фендомських війнах немає Нолфінгів? Бути примирителем не так цікаво, як воїном?
Це лишається для мене загадкою. Можливо, серед сперечальників і є примирителі, просто я їх не знайшов.

Ельфи Сильмариліона та їхні поклонники.

Знайшов в Інеті цікаву розвідку Ю. Понєдєльнік, щоправда не нову - написану десь зо два роки тому. Однак розумні думки не старіють, як відомо.
А отже - спершу пост, тоді комент, все як належить.
Пані Юлія намагається розібратися в характерах толкіністів - прихильників Першого та Третього Домів ельфійських князів. І дає їм таку характеристику:
Феаноринги
Тип 1. Воинственные
Самый опасный и упрямый
тип. Обычно это те, у кого воинственный и бунтарский склад
характера. Валар им не указ. Ваниар и Тэлери они презирают, как
малодушных, укрывшихся в своем Валиноре. Синдар они презирают тоже.
(Также как гномов, людей и прочие народы за редкими исключениями).
Вообще, мало тех персонажей в Сильме, на которых они не смотрят свысока.
Из Первого Дома они обычно восхищаются самим Феанором, а также «темной
троицей на К» - Келегормом, Куруфином и Карантиром. Маэдроса обычно
уважают, на близнецов обращают мало внимания. Келебримбора и Маглора
часто относят к «предателям». Оправдывают и одобряют все действия
любимых персонажей: и Клятву, и Резню, и сожжение кораблей, и выстрел в
спину Лутиэн, и разорение Дориата, и оставление детей Диора в лесу, и
нападение на Гавани, и кражу Сильмарилей из шатра Эонвэ. Те, что
поглупее, оправдывают эти поступки просто: «а правильно этих телерей и
синдар резали, нечего на наши Камни зариться!» Более хитрые и умные
придумывают самые различные оправдания и объяснения поступков любимых
героев. (Мне встречалось, например такие: «при невыполнении Клятвы
вечнодлящаяся тьма поглотила бы не только феанорингов, но и все
Средиземье». «Феаноринги были безумны, за них говорила Клятва и они не
могли ей противиться». «Лутиэн выстрелили в спину потому, что КК знали,
что добытый ею Сильмариль станет причиной войн в Средиземье и хотели
обойтись малой кровью» и т.д. и т.п.). Жжение рук Маэдроса и Маглора
Сильмарилями иногда объясняют порчей Сильмарилей Морготом (вариант:
Валар), почему Камни и не признали рук хозяев. То, что право на
Сильмарили есть только у феанорингов, сомнению не подвергается. Берена
либо ненавидят лютой ненавистью, либо презирают как «ничтожество, за
которого все сделала Лутиэн». В мечтах видят себя оруженосцами или
воинами лордов (обычно в мужской роли). К женам любимых героев обычно не
ревнуют, поскольку женскую роль на себя не примеряют. На форумах ведут
себя очень воинственно, в штыки принимая любые, даже справедливые,
обвинения в адрес кумиров. Спор ведут на повышенных тонах, не признавая
даже самых очевидных доводов, главный принцип: «Всех убью, один
останусь!» При столкновении с подобным же типом, но из противоположного
лагеря (например, арфингов) пух и перья летят по всему форуму, иногда до
бана обоим собеседникам. Спор также может кончится вызовом на поединок
(виртуальный или реальный) или обещанием набить морду при встрече.
Иногда спорят и с Типом 3 собственного лагеря. Склонны любой спор по
Арде сводить на Феанора и Клятву (а обойти Первый Дом в рассуждениях о
ПЭ, действительно, непросто). Тексты знают достаточно неплохо. Чувством
юмора обладают не всегда. При остывании пыла (с возрастом) самые умные
могут перейти в Тип 3. Фанфики пишут редко, при написании обычно
воспевают доблестные воинские подвиги любимых лордов.
Тип 2.
Романтичные
Обычно
это девочки юного возраста (впрочем, не всегда), покоренные
романтическим образом «бунтарей» и «страдальцев» Первого Дома. Свунятся
обычно по «душке-Феанору» или «бедненькому однорукому Маэдросу», а также
вздыхают по Келегорму Прекрасному. Лутиэн, Нэрданэль и безымянную жену
Куруфина обычно не любят, поскольку напрочь не понимают, как можно было
добровольно расстаться с такими прекрасными кавалерами. Впрочем, с
другой стороны, испытывают к ним благодарность, поскольку они оставили
вакантные места для фанаток. Настроены обычно не воинственным, а
мечтательно-вздыхательным образом. Мечтают занять место в качестве
жены/возлюбленной любимого героя, которая будет ждать его в замке с
белым платочком в руке. Пишут слезливые фанфики «про любофф», а также
про психологические страдания и переживания любимцев, при этом иногда
для пущего эффекта выжимания слезы детально описывают и физические
страдания персонажа (например, Маэдроса на скале). Философскими
проблемами «права на Камни» или «оправдания Клятвы» интересуются редко.
Тексты знают слабо. Чувство юмора развито плохо. В другие типы переходят
редко, поскольку для Типа 1 у них не хватает воинственности, а для Типа
3 – интереса к философствованию. В спорах на форумах участвуют нечасто,
предпочитая разговорные треды, где можно вдоволь повздыхать и
посвуниться.
Тип 3
Философы
Наиболее разумный и
адекватный тип. К Первому Дому бывают привлечены наличием в характере
воинственности и бунтарского духа или романтичности 1 и 2 Типа, но
выражены эти свойства у них в гораздо меньшей степени (впрочем, иногда
совершенно непонятно, по какому принципу человек выбирает себе кумира).
Обычно любят Маэдроса или Маглора, иногда Феанора в его лучшей ипостаси
«великого мастера». К Келебримбору относются с пониманием. Берена тоже
воспринимают спокойно. ККК любят довольно редко. Нехорошие дела любимцев
(перечисление см. выше) либо осуждают, либо стараются оправдать,
придумывая различные хитроумные объяснения. Иногда страдают от
раздвоенности – вроде бы принципы не позволяют оправдать действия
любимых персонажей, а любовь требует этого оправдания. Пишут иногда
весьма интересные статьи и исследования (или просто философские посты),
пытаясь разобраться в поведении любимых персонажей. Высказывают очень
любопытные идеи. Любят спорить, но обычно делают это спокойно и
аргументированно, лишь иногда проявляя воинственность (все-таки любовь к
«яростным феанорингам» накладывает свой отпечаток). Наблюдать их спор с
арфингом Типа 3 – одно удовольствие, и иногда именно там рождается
истина. Если и пишут фанфики – то обычно хорошие, чаще всего как
оформление собственных философских идей. Тексты знают прекрасно. Почти
всегда отличаются развитым чувством юмора. Отличаются наименьшей
степенью фанатизма.

Арфинги
Тип 1
Воинственные (а-ля Галадриэль)
Да,
да, несмотря на часто бытующее среди толкинистов мнение, что поклонники
Третьего Дома – это спокойные и мирные люди (или слюнтяи и размазни по
мнению феанорингов Типа 1), бывают и воинственные арфинги. (В общем-то,
это даже не странно, учитывая, что кроме тихих и разумных Финарфина и
Ородрета, в Третьем Доме присутствует и весьма воинственная и властная
Галадриэль, да и Финрод – главный любимец – отнюдь не ягненок). Так как в
Третьем Доме, в отличие от Первого, ярких персонажей мало, то обычно
центром притяжения у всех арфингов является Финрод Фелагунд. Впрочем,
как раз у Типа 1, наблюдается и тяга к Галадриэли – Деве-мужу. В ней они
видят оправдание собственной воинственности и упрямству (раз уж
безусловно положительной Галадриэли можно проявлять такие замашки – то
почему нам нельзя?). Отличаются таким же безудержным стремлением
оправдать любимых персонажей, как и феаноринги Типа 1. Впрочем, эта
задача намного проще, поскольку в жизнеописании представителей Третьего
Дома сложно найти настоящие злодейства. В спор вступают с воинственным
пылом и способны перейти к оскорблениям собеседника, однако призвать их к
порядку неизмеримо легче, чем феанорингов соответствующего типа,
поскольку они способны устыдиться при упоминании того, что Финрод так не
разговаривал даже с идейными противниками. Так же точно, как и
феаноринги Типа 1 обычно представляют себя в мужской роли – часто одного
из десяти эльфов, сопровождающих Финрода в Походе за Сильмарилем.
Отношение к Берену варьируется – от нелюбви по причине «а это из-за него
наш любимый король погиб» до вполне доброжелательного отношения и даже
поклонения как «герою – спутнику Финрода». Иногда даже считают себя
обязанными любить Берена как героя, ради которого отдал жизнь Финрод (по
принципу: «разве наш любимый король мог пожертвовать жизнью ради
ничтожества?») По большей части очень не любят феанорингов (как
персонажей, так и фанатов) и вступают с ними в спор по любому поводу.
Развитие и последствия спора см. выше. К Финарфину и Ородрету часто
относятся как к «слабакам». К Амариэ обычно доброжелательно-равнодушны.
Часто положительно относятся к самой идее Исхода (хотя и не одобряют
Резню). Знание текстов неплохое. Чувство юмора наличествует не всегда.
Фанфики пишут редко.
Тип 2
Романтичные
Это тот
самый тип девочек-фанаток, который породил вечный объект насмешек:
слезливая финродоманка, способная утопить в слезах и соплях весь Инет, с
портретром любимого златокудрого короля над столом и неосуществимой
мечтой оказаться у него в постели (более стыдливые ограничиваются мечтой
о поцелуе). В принципе, они почти не отличаются от Типа 2 феанорингов,
только выбирают объект любви по принципу:
«душка-король-невинная-жертва». На остальных представителей Третьего
Дома они почти не обращают внимания (разве что могут повздыхать над
несчастной любовью Аэгнора). Амариэ обычно очень не любят (из ревности) и
считают, что «она совсем-совсем не любила Финрода» с неизменным
продолжением «вот я бы на ее месте…». Обычно являются авторами тех самых
фанфиков, в которых бедный-несчастный Финрод страдает и в Валиноре
(вопреки первоисточнику), либо связанный с постылой Амариэ либо,
наоборот, страдая от нелюбви этой самой Амариэ, либо тоскуя по
оставленному Средиземью, либо… В общем, причина для страдания всегда
найдется, ибо нестрадающего Финрода они не могут представить себе в
принципе. Пишут фанфики «про любофф», но с большим акцентом на
страданиях героя, как психических, так и физических. Тексты знают плохо.
В споры обычно не лезут, предпочитая вздыхать и закатывать глаза.
Чувство юмора отсутствует.
Тип 3
Философы
В
принципе, о них можно сказать то же, что и о феанорингах Типа 3, но с
некоторыми отличиями. Они не страдают от раздвоенности, свойственной
феанорингам, поскольку могут со спокойной душой оправдывать все действия
героя. Настольной книгой у них является Атрабет, из которой они черпают
вдохновение для своих философских изысканий. В отличие от Типа 1
арфингов они вполне доброжелательны к Финарфину. (с)

Роздуми дуже цікаві, і, напевне, основані на власних спостереженнях. Щоправда, чисті типажі, зрідні описаним, мені не траплялись. Сам я в юності був, напевне, Феанорінгом-філософом можливо - в усякому разі цей типаж мені чимось близький. І Маедросом я захоплювався до нестями, навіть в історію потрапив: певна письменниця (я про це тоді не знав) в ніч на Сонцестояння доволі довго слухала біля вогнища мої захоплені викладки, котрі стосувалися і Толкіна, і ще багатьох речей, а тоді написала оповіданнячко, в якому я став прототипом головного героя на прізвисько Маедрос Років через 5 мені це оповідання попалося в Інеті. Висновок - ніколи не розмовляйте з невідомими леді, а то ще у книжку потрапите
Однак, пані Юлія зовсім не звернула уваги на Другий Дім. Що не дивно - та сама письменниця, про яку я допіру згадував, шкодувала про те, що Дому Нолофінве не пощастило з літописцями і навіть у фільмі не показали Гіл-Галада. Показати-то показали - однак - лише на мить, я сам зрозумів не одразу, ким є воїн зі списом, котрий вбиває орка в Битві Останнього Союзу.
А чи є у Другого Дому подібні типи прихильників?
Войовничі Нолфінги? Напевне є - я сам такий, войовничий. Однак, ця войовничість стосується лише ворогів. Не зустрічав ще жодного поклонника Другого Дому, який би не терпів, скажімо, Перший Дім, і ставив Феанаро у провину спалені кораблі Лосгару. Навпаки - всі чомусь намагаються виправдати Вогняного Духа, діючи за принципом: всі Ельфи - одна родина. Відома пісня Феалінде "Брат", яку я, до речі, не дуже люблю, часто ставала доводом у суперечках. І взагалі - всі Нолфінги, навіть найвойовничіші, сходяться на тому, що Нолофінве любив свого брата Феанаро, і якби той не наламав дров через свою гарячкуватість...
Певний виняток ставлять прихильники великого граду Гондоліну. Обожнюючи Тургона, яко володаря, вони співчувають його стражданням і тому недолюблюють Феанорінгів. Однак і вони згодні, що для спільної справи потрібно забути усі незгоди.
Маедрос для Нолфінгів - все одно, що член родини, Маглора вони поважають, до ККК ставляться прохолодно, однак терпимо, і чомусь дуже люблять Амбаруссар. Третій Дім теж користується повною повагою, окрім хіба що слабодухого Ородрета - однак більшість Нолфінгів терпіти не може Фіндуїлас (через історію з Гвіндором та Туріном). Берен та Лутіень... Тут думки розходяться до діаметрально протилежних - від захоплення до повного неприйняття, в залежності від ступені войовничости Нолфінга. Менш войовничі захоплюються, більш войовничі нагадують, що це велике кохання нанесло великий удар по всеельфійській справі боротьби з Ангбандом і по єдності раси.
До інших ельфійських народів ставляться приязно, особливо поважають Фалатрим, яко союзників, однак недолюблюють Синдар з Доріату (відсиділися в кущах, в той час, коли наші кров проливали). З тієї ж причини недолюблюють і Телері з Альквалонде. Не те, щоб Нолфінги одобрювали цю сутичку, однак - на їхню думку - князь Ольве, во ім я тієї ж всеельфійської єдності, мав проявити поступливість. Деякі навіть ( і я серед них) намагаються якщо й не виправдати Перший Дім та загін Фіндекано, але принаймні вказують на пом якшуючі обставини.
Романтичні Нолфінги? Таких не зустрічав. Як не зустрічав і толкіністки, закоханої на умор в Фінгона а чи Тургона. Цікаво - а чому? Можливо, романтичні панянки дійсно можуть закохуватись лише в романтичних злочинців, або в романтичних страждальців (хоча Фінрод не є страждальцем, це могутня сильна натура - та дівчатка, напевне, вважають інакше). Ну, Нолофінве-Фінголфін в силу свого крижаного характеру для романтичного кохання явно не підходить, але його сини - особливо Тургон (втрата коханої і т.п.) цілком вдячна постать для романтиків. А тим більше Фінгон - красень і воїн. Однак...
Нолфінги-філософи? Філософствування в Нолфінгах необоримо поєднується з войовничістю. Швидше за все, це навіть не два типи, а один: войовничі філософи, а чи воїни, схильні до роздумів. Щодо знання текстів - більшість Нолфінгів доволі добре начитана в творах Професора, а ті, хто читав мало, потрапивши поміж вояків з Барад-Ейтель, намагаються надолужити прогаяне. Інакше може трапитись лихо - компанія, потягуючи чайок з ще гарячих кухликів, філософствує всю ніч, забувши про те, що завтра знову буде бій, а бідний "неначитаний" новачок, втративши нитку розмови, кліпає очима, намагається не заснути і зрештою його ставлять на варту, щоб не розслаблявся. Принаймні так бувало в нашій команді.
Почуття гумору? Ну, не знаю... Нолфінги, в більшости своїй, недолюблюють стеб за творами Професора, вважаючи це... ну, оскверненням святинь. Особливо не терплять слешерів - за осквернення образу Фінгона (бідолаху кляті слешери звинуватили у зв язку не тільки з Маедросом, а ще з десятком Ельфів і не тільки.) і за перетворення Ельронда на ката і садиста. На слово "слешер" кожен Нолфінг реагує приблизно так, як затятий націоналіст на слово "москаль": повбивав би.
Ставлення до ЧКА - пані Юлія цей момент випустила з виду. Однозначно негативне. Зло є зло, а війна війною. При чому, Нолфінги не вважають Ельфів носіями абстрактного "Світла" чи абсолютного Добра. Однак виправдань для Ангбанду не приймають. До речі - більшість Нолфінгів спримає дуже позитивно "По ту сторону рассвєта". Хоча там - в основному про Третій Дім, однак Брільова дуже сильно проїхалась по ЧКА, і це радує непримиримі душі прихильників Фінголфіна.
Чи пишуть Нолфінги фанфіки? Я б писав, коли б мав на те талант. Однак, мені зостається лише читати. І серед своїх приятелів не знаю жодного, хто б цим займався. Окрім отієї письменниці, про яку вже згадував. До речі - вона належить до дуже рідкісного типу: всі Три Доми однаково милі її серцю. Однак - на мою думку - пані Мирослава є таки Нолфінгом, бо обидва її фанфіки присвячені саме "нашим хлопцям". Хоча в "Атарінья" є такі пасажі, що будь який войовничий Феанорінг позаздрить.
Ну, а найкраще, як на мій погляд, характер Нолфінгів розкриває пісня Теленіс. Адже прихильники схожі, або намагаються бути схожими на своїх кумирів. Дуже гарна пісня - ні проклять, ні скарг, ні зойків... Спокійна зреченість - так має бути. Якщо одна ціна і добру і злу - все таки будемо намагатись служити добру. І йти вперед.

Князь Тургон Гондолінський.

Цікава постать, і не до кінця  вивчена. Характери Сильму тим і цікаві, що ніде не описані повністю. Прочитав, інформації мало, починаєш длубатись в тих записах Професора,  котрі є доступними в Інеті,  і іноді мозаїка складається в цікаву  картинку

Отже - другий син Нолофінве... Напевне - улюбленець батька, принаймні чомусь здається, що в Амані Туракано більше ладнав з татком, аніж Фіндекано, котрий "потрапив у погану компанію" рудого кузена. Лагідної вдачі, є палким закоханцем - принаймні, тільки за ним з усієї нолдорської знаті вирушила у невідомість красуня-жона.

Втрата Еленве під час Крижаного Походу мала сильно вплинути на цю занадто  ніжну душу. Тим більше, що в Ендоре змінюються і родинні стосунки. Нолфінги ніколи не були одним цілим, як от Феанорінги або Арфінги. Гордовиті і  замкнені, вони існували, наче кожен сам по собі. Фіндекано товаришував з Майтімо, Арельде, сестра, - з Келегормом та Куруфіном... Деякі джерела  говорять, що у Нолофінве був ще один син, котрий загинув юним чи-то під  час Крижаного Походу, чи-то у першій сутичці на землі Ендоре. Відомостей про цього юнака, якого звали Аракано, замало, однак він теж якось існує сам по собі, особливо не приятелюючи ні з братами ні з сестрою.

Середзем я зріднило Нолофінве та Фіндекано. Крижаний князь, зрозумівши всю силу  духу старшого сина, переніс на нього ту краплину тепла, яку носив у  серці. А до Туракано прихилилась Арельде, котра замінила матір його доньці.

Князівство Тургона знаходилося у Неврасті. Це лісова і болотиста країна, де життя фактично зосередилось на морському побережжі. Там і виникло стольне місто Тургона - Віньямар.

Невраст сусідив з Західним Белеріандом - землями Арфінгів. Тургон і Фінрод зустрічались,  можливо доволі часто. Їх об єднувало спільне лихо - втрата коханих.  Еленве загинула, Амаріе зосталася у Валінорі. І от цим, овіяним тихим  сумом Ельфам, явився Вала Ульмо.

Пропозицію обидва приятелі  отримали однакову - збудувати потайне місто і відвести туди військо і  населення. Ульмо пояснив, що лише так вони зможуть, якщо не врятуватись, то, принаймні провести свій вік у спокої.

А тепер подивимось на  мапу. Арфінги оберігали центр порубіжжя - рівнину Ард-Гален і Сіріонів  прохід, котрий був важливим стратегічним вузлом. Тургон знаходився на  лівому фланзі - власне його військо мало заблокувати побережжя,  прикриваючи прохід до Гітлуму і князівство місцевих Телері -  Фалас.

Якщо відвести військо з центру, то ворог розрізав би оборону Нолдор навпіл, розділивши Фінголфіна й Маедроса, що власне і сталося в Дагор Браголлах. Якщо оголити лівий фланг, то стає можливим напад з півночі, від затоки Дренгіст (таких нападів, успішно відбитих Фінгоном було два). 

Мудрий Фінрод вирішив цю задачку. Він збудував потайний град, але перетворив  Нарготронд на тилову військову базу. В Дортоніоні та Ард Галені зосталося військо і вивідачі, Сіріонів прохід заблокувала твердиня Мінас Тіріт, а про те, де знаходиться Нарготронд, знали, принаймні, воєводи, бо Келегорм та Куруфін, відступаючи з боями від Аглонова проходу, потайне місто знайшли без проблем.

Тургон виконав все буквально - збудував потаємний град і зник на сотні літ.

Як поставилися до цього батько і старший брат? Сумніваюсь, щоб схвально.  Принаймні, Фінгон не кликав брата на Останню Битву, інакше не здивувався б, почувши сурми Гондоліну.

В потаємній долині виросла  іграшкова копія Тіріону - з білою вежею, навіть з копіями давно загиблих світлоносних дерев зі срібла та золота. Гондолін став прихистком  любомудрів та витонченої культури. Війна за гірським кільцем не хвилювала Тургона.

А тим часом, його батько змушений був розполовинити військо, щоб прикрити Невраст і фалатрім Кірдана.

А тим часом Фінгон Відважний відбивав орочі атаки, не даючи ворогу вдарити Гітлуму в тил.

Потім спалахнула Дагор Браголлах, коли Ельдар стали потрібні всі їхні сили, щоб просто вижити.

Певне, в душі Тургона щось стало на місце, коли орел Торондор приніс до його  гірського прихистку тіло князя Фінголфіна, котрий загинув у двобої з Морготом.

Перед цим Тургон втратив Арельде. Князівна покинула Гондолін, він не зміг її зупинити, хоча таємниця місцезнаходження граду виявилась під загрозою. Потім вона повернулась - з сином і скривдженим її втечею чоловіком.

Коли Еол вбив Арельде, Тургон прирік його на смерть - це був єдиний смертний вирок, винесений ельфійським князем іншому Ельфу. Арельде цим, звісно, було не повернути. І тут ще одна втрата - Фінголфін.

На Нірнает Тургон прибув вчасно, і врятувався дивом. Його брат, Фінгон зостався на полі битви.

Подальше життя князя Гондоліну в потаєному граді втратило сенс. Він ще продовжував берегти таємницю, він не наважився прийняти свого рятівника, воєводу Гуріна, відпущеного Морготм опісля довгого полону. Можливо, відпущеного якраз для того, щоб віднайти таємничий Гондолін. 

Опісля того, як злощасний Гурін побрів геть від гірського кряжу, за кряжем цим почали стежити, і недарма. Син Арельде, Маеглін, нещасливо закоханий в  Ідріль, доньку Тургона, вийшов з міста, шукаючи чи-то рудних жил, чи-то забуття від нещасливого кохання. 

Маеглін потрапив у полон і погодився на співпрацю - єдиний такий випадок за всю історію Ельдар. Місто було приречене.

Зрада небожа не сколихнула скам яніле серце Тургона. Він загинув не у битві - він зійшрв на свою білу вежу, котра була так схожа на тіріонську Міндон Ельдаліе, і зоставався там, доки вежа не впала у вогні і димі.

Його вірні воїни коштом власного життя дали змогу вирватись з граду князівні Ідріль та її чоловікові Адану Туору. Вижив і маленький Еаренділь - онук Тургона.

Його нащадки доживуть до кінця Третьої Епохи - єдині з усіх нолдорських князів, окрім Галадріель.

Його нащадком, через Ельроса, що прийняв людську долю, був Арагорн, один з  рятівників Середзем я, рівно, як мудрий Ельронд і прекрасна Арвен.

Процвітання нащадків - милість Богів. Однак, хто-зна, чи не шкодував сам Тургон про те, що послухав Валу Ульмо...