Профіль

nolofinve

nolofinve

Україна, Запоріжжя

Рейтинг в розділі:

Роман проффессора Івана Денікіна "Город Львов"

Милі мої українці! Зараз повним ходом розкручується кампанія по робленню з нас ідіотів. Мішенню вибрано місто Львів - одне з найкращих міст України.
Робиться це для того, щоб люди, котрі ніколи не були у Львові, вважали його схожим на місто з роману героя руху Фофудья Івана Денікіна.
Читайте роман, смійтесь - і розумійте, кому потрібно створювати Львову такий імідж.

Деникин Иван
Город Львов. Роман

Часть первая. Прибытие.

[ Читати далі ]

Світ абсурду

Скажіть мені, добрі люди, ельфи і всі інші розумні істоти - вам ніколи не здавалось, що ми з вами давно провалились в якусь зону сутінків - як ото в американському телесеріалі?
Перед першим травня телефонує мені одна добра приятелька.
- Ноло, - говорить, - я щось проспала?
- Що саме? - питаю
- Ну.. державний переворот.
В їхню установу, виявляється, рознарядка прийшла - вивести 30 чоловік на першотравневу демонстрацію. Хто не піде - постраждає матеріально.
1-го травня, як відомо, був поминальний день. Бідолашні дами змушені були кидати жереб - кому не їхати на гробки, а йти нести червоний прапор.
- А що таке ваш шеф? - запитую
- Хряк з партії регіонів, - зло відповідає леді і кидає трубку.
Наступна зустріч - іде знайома лікарка. Зупиняється.
- Ноло, - говорить, - я вже років сім телевізор не дивлюся. Інтернет мовчить. Я щось проспала?
- Скільки чоловік на демонстрацію? - запитую
- По 3 від відділення, - зітхає лікарка, - Рознарядка з облздраву прийшла. Лякають, що знімуть сумісництво. Ой, Ноло, ти чи ясновидець?
Далі йду. Плентається зі зміни знайомий робітник. Уже добряче грітий.
- Ноло, - каже, - я б їх сволочєй...
- Ти прапор несеш, чи портрет Леніна? - запитую
- Екстрасенс, блін, - лютиться знайомий, - всі люди на гробки, а мене - прапори носити. Задарма. От на Мотор-Січі, говорять, за вихід на демонстрацію дають полтіннік, а якщо прапор понесеш - то стольник.
- Та може - брешуть люди, - потішаю.
- Не піду! - наважується мужик, - грозились, правда, премії не дать...
- Їзжай на гробки, - кажу, - пронесе.
- Та може і так...
А тепер розгадайте загадку зони сутінків.
Перше травня, взагалі-то - день солідарності трудящих. В який вони демонстрували свою єдність боротись з клятими капіталістами за свої права.
У нас влада охлократично-олігархічна. Тобто - нами править розбагатіле бидло, котре прибрало до рук владу, заводи, пароходи.
І ця ж таки влада в лиці облздраву, хазяїв підприємства і хазяїна фірми (усі або ПР, або КПУ) виганяє людей на першотравневу демонстрацію солідарності - з ким? Боротьби проти кого?
Чи хазяї заводу, на якому працює мій приятель, хочуть повернути його у державну власність, а член ПР і власник фірми - дати у своїй фірмі пай всім своїм працівникам?
Ой, сумніваюся...
Так що це було - може хто підкаже?
А сьогодні вийшов з двору - сусідка іде. Люта-прелюта.
- Ноло, - говорить, - у них є у голові клепка? Мені на дачу - сіяти, садити...
- Прийшла рознарядка, - говорю, - на 9 травня усім на парад...
- На роботі ще не казали, - мовить жінка, - але Ноло... Ти точно думки читаєш. Сину-третьокласнику загадали на парад прийти з батьками. Під розписку.Обов язково. А батьків у нього - одна я...
Сутінкова зона розширюється, співгромадяни.

Роман жахів у вампірському дусі, або "Сутінки" в Україні.

Попередження - крута фофудья, нервовим, слабодухим і малоросам краще не читати. Друкується мовою оригіналу. Автор невідомий.

Скрежет клыков. (Роман ужасов)

Вася вышел из метро и замер. Улица была едва освещена ("независимая" "Украина"!). Высокие, посаженные ещё при советской власти тополя бросали причудливые тени на изрезанный временем асфальт.
Осенняя ночь. Вася знал: именно в такое время и выходят на охоту бандеровцы. Затаившись в тёмных переулках и кустах, они поджидают свои русскоязычные жертвы.
Крепче сжав в руки портрет Януковича, Василий пошёл во тьму.
Шаг. Ещё один. Хруст ветки заставил Васю остановиться. Тень метнулась перед ним. Во тьме загорелась пара пылающих глаз. Клацнули зубы. Послышалось глухое рычание. "А мы ж нашу червону калыну..." - разобрал Вася. Бандеровец.
"Главное - не показать, что ты боишься" - подумал Вася. Оба замерли. Шестым чувством Вася уловил: бандеровец готовится к прыжку...
Вася опередил врага на долю секунды. Отскочив в сторону, он увидел, как бандеровец пронёсся над его ухом. И тогда Вася побежал. Он бежал что есть сил, чувствуя за спиной топот бандеровских лап. Вскочив в свою парадную, он закрыл дверь.
"Это излишне, - подумал он. - Бандеровец всё равно не решится войти в русскоязычный дом".
Теперь можно и отдышаться.
Который год газеты пестрели предупреждениями. И который год ситуация ухудшалась.
Когда сепаратист Кравчук провозгласил "незалежность", о бандеровцах никто и не слыхивал. Старые люди хвастались, будто в молодости ходили на бандеровскую охоту. Ездить, будто бы, приходилось в глухие карпатские леса, т.к. в других местах бандеровцев уже не было. Да и в Карпатах их, будто бы, становилось всё меньше. А после они исчезли совсем. Конечно, никто не верил стариковским побасенкам. Шутка ли, представить себе, что сейчас, в наш век атома и космоса кто-нибудь станет говорить "по-украински"!
Но вот, не город и не два, а целая Малороссийская губерния отброшена в средневековье. Целая Малороссия отрезана от Москвы с её университетами и неоновыми огнями. Теперь возможно всё.
Первые слухи поползли уже в 1991 году. Вернувшиеся с Карпат туристы-горнолыжники рассказывали, будто в ночь полнолуния некоторые крестьяне превращаются в бандеровцев. Сбиваясь в стаи, они в клочья разрывают тех, кто не знает, как "по-украински" пуговица или галстук.
К середине девяностых бандеровцы подобрались ко Львову. После - и к другим городам. Прячась в лесах и в глухих сёлах, они постепенно захватывали малороссийскую землю. Власти бездействовали. Конечно! Ведь в их интересах как раз и было попрочнее отделиться от Москвы...
К тому времени, как Янукович пообещал навести порядок, было уже поздно: бандеровцы гуляли обезлюдевшими улицами Матери Русских Городов.
***
Назавтра - новый день. Забыт ночной кошмар. Солнце, метро, институт...
Он увидел её внезапно. Аня Иванова шла по улице среди подружек. Такая же, как тогда. Красивая, стройная...
- Вася! - узнала она.
И они обнялись.
Они не виделись уже несколько лет, с тех пор, как закончили школу. Он тогда тайно был влюблён в неё. Но проклятая застенчивость не давала сделать первый шаг. Потом они поступили в разные ВУЗы и перестали видеться. И тут - такая встреча!
Аня была ему рада. Оставив подружек, она пошла по улице рядом с Васей.
Была осень. Золотые листья падали на землю. Они ели мороженое и смеялись. Им было так хорошо вместе!
- Знаешь, я вчера встретил бандеровца! - похвастался Вася. - Еле спасся!
- Бандеровца? - странно переспросила Аня. Взгляд её стал задумчивым.
- Что-нибудь не так? - спохватился Вася.
- Да нет... - отозвалась Аня. - Просто как-то не верится. Откуда бы им взяться в Киеве?
- Но ведь газеты пишут...
- Тебе просто показалось, - сказала Аня. - Никаких бандеровцев не бывает. Это всё бабушкины сказки.
Вася решил не спорить.
- Пошли! - сказала Аня, взяв его за руку.
Они отправились собирать опавшие листья.
"О чём она думает? - размышлял Вася, собирая и разбрасывая золотые и красные охапки. - Просто радуется школьному товарищу? Или..."
Играя листьями, они подошли к памятнику Владимиру Великому, которого украинствующие пытались выдать за своего "гэтьмана". Возле бордюра открывался вид на Днепр - реку, текущую сразу по трём частям России - России Великой, России Белой и России Малой. Первые две давно уже взялись за руки под сенью звёзд Кремля. Последняя же - малая и неразумная - оказалась под игом петлюровских оккупантов.
Они стояли рядом, глядя на реку. "Поцеловать её? - лихорадочно думал Вася, пряча своё волнение. - А вдруг она меня отвергнет? Тогда уж точно всё будет потеряно...".
Иванова поправила волосы.
- Что ты делаешь сегодня вечером? - набравшись смелости, спросил Вася.
- Сегодня? - улыбнулась Аня. - Сегодня у нас с друзьями вечеринка...
"Отшила, - с досадой подумал Вася"
- А ты? - неожиданно спросила Аня.
- Д-да так, ничего, - глупо сказал он.
- Слушай, пошли на вечеринку вместе? - предложила она. - Одной мне там будет скучно... Ну а потом, можем зайти ко мне, выпить чаю. Родители уехали в Донецк. Ну, идём?
- Конечно, идём! - обрадовался Вася.
***
Вечеринка была в старой киевской квартире на Подоле. Дом был несколько старше двадцатого века. И, конечно же, гораздо старше первых украинствующих с их искусственной, разработанной в лабораториях ЦРУ "мовой".
В квартире было полно людей. Сплошная молодёжь. Самому старшему было на вид около 25 лет. Большинству же - лет 20.
Кто-то танцевал под не слишком тихую музыку. Кто-то пил пиво. А многие просто ходили из комнаты в комнату, от одной беседы к другой. Говорили о микропроцессорах, о "Мастере и Маргарите", о Высоцком и о многом, многом другом.
Красивая и гибкая, Аня водила Васю от одной группки к другой, представляя друзьям. Те встречали его приветливо, с уважением пожимали руки.
- Я сейчас, - шепнула Аня на Васино ухо, - подожди меня здесь.
Она ушла в сторону ванной комнаты.
Вася сел на старенький, потрёпанный диван.
- Андрей Микитенко, - представился сидевший рядом парень. Они разговорились. Оказалось, учились на соседних факультетах. Обнаружили много общих знакомых.
- Ты давно знаешь Аню? - спросил Вася.
- Да, где-то год, - отозвался Андрей. - С тех пор, как сам присоединился к куреню.
- К чему? - не понял Вася.
- Ну, к этой тусовке, - пяснил парень.
- А что у вас за тусовка?
- Ну, так... Единомышленники. - сказал Андрей.
- А вообще, нам просто интересно вместе, - быстро добавил он.
Вася посмотрел на часы. Полодиннадцатого.
- Слушай, а вечеринка - до утра? - спросил Вася.
- Врядли. - сказал Андрей. - Большинство народу разойдётся где-то к двенадцати или к часу.
- Слушай, а бандеровцев в этом районе много? - спросил Вася.
- Что? - удивлённо спросил Андрей.
- Спрашиваю, бандеровцев на Подоле много? - уже громче спросил Вася. - Понимаешь, мне девушку провожать... А вчера сам еле от бандеровца убежал. Вот и думаю, может взять чего потяжелее, чтоб проучить малороссийского сепаратиста...
Разговоры смолкли. Все теперь смотрели на Васю. Воцарилась звенящая тишина. Сомкнувшись в круг, гости надвигались на Васю.
- Вы чё, братушки? - удивился тот.
Тучи за окном расступились. Из-за них вышла полная луна.
Гости начали меняться. Глаза их загорелись.
- Слава Україні! - негромко сказала симпатичная девушка в миниюбке.
- Героям слава! - отозвался Андрей, вставая с дивана.
В это мгновение появилась Аня.
- Бежим! - быстро сказала она, хватая Васю за руку.
Воспользовавшись замешательством собравшихся, они вырвались из круга.
Потом были какие-то лестницы, чердаки, антрисоли и переходы. Наконец, они оказались на заброшенной мансарде, в комнатушке у окна. Вася закрыл дверь на засов. Он тяжело дышал.
- Что это было? - спросил он.
- Т-с-с! - сказала Аня. Она приложила палец к его губам.
Её лицо приблизилось. Вася не выдержал и поцеловал её. Она доверчиво прижалась к нему. Поцелуй был сладок и пьянящ. Аня взяла на себя инициативу. Её руки скользили по его телу. Её губы коснулись его шеи.
- Ты мий! - сладко и жадно произнесла Иванова.
Вася отпрянул, почувствовав внезапный холод её тела.
- Ты мий... - властно повторила она и прыгнула на Васю. Тот не успел увернуться. Через мгновение он вновь почувствовал на горле жадные губы девушки. И... потерял сознание.
***
- Все почалося позаминулого літа, - говорила Аня, лёжа у него на коленях. - Я тоді була у селі, в друзів мого тата. Там познайомилась с одним хлопцем, Владиком. Він був із Рівного. Ми часто блукали лісами... Й одного разу він розповів мені про Бандеру... Потім вже, у Києві, зустрілася з іншими хлопцями та дівчатами. Зробили курінь...
- Ти дуже гарна, Ганнусю, - сказал Вася.
***
Вася одел куртку и пошёл к двери.
- Ты куда? - спросила его мама. - Ночь на дворе!
- Да так, мам, погуляю немного!
- Смотри, время сейчас опасное...
- А я с друзьями, мам. Нас много.
Он спустился вниз и вышел на улицу. В небе висела полная луна.
- Свій, до своїх, по своє, - сказал Вася, трижды переворачиваясь в морозном воздухе.
Обернувшись бандеровцем, он поспешил на "Майдан" "Нэзалэжности", где ждала его Аня.(с)

Осінь Арди. Записки толкініста.



Маеглін, або Ключі Судьби.

Цікава постать цей Маеглін -  в усьому Сильмі більше нема такої: ельф, котрий став зрадником по власній волі.
Професор зауважив якось, що Люди могли битися по різні боки "барикад",
але Ельфи противились злому до кінця - за визначенням.
В стародавніх трагедіях поняття таке було - "Бог з машини". Тобто - добра сила, котра вирятовує героїв з безнадійних ситуацій.
"Диявол з машини" найчастіше трапляється в сумній реальності: особа, котра
чинить зле нехотячи, просто тому, що не може вчинити інакше.
А може ту особу на те запрограмовано.
Щодо Маегліна, то тут алогізм на алогізмі - не потрібно й відшукувати.
Почнемо з початку - з зустрічі його батьків.
Діти Нолофінве ніколи не були одним цілим, як Феанорінги, чи Арфінги.
Принаймні - між Фінгоном та Тургоном особливої приязні не
просліджується. Наймолодший їхній брат (про якого в Сильмі немає згадки)
загинув чи-то під час Крижаного походу, чи-то в найпершій сутичці на
нових землях. З того часу Нолофінве та його діти чітко розділяються на
дві групи:князь і його спадкоємець та Тургон з сестрою.
Друга пара виникла, можливо, не випадково: у Тургона загинула дружина, і його доньці була потрібна жіноча опіка.
Про відхід Тургона до потаєнного міста, котрий підозріло нагадує дезертирство, я вже писав колись, тож не буду повторюватись.
Де знаходиться Гондолін - не знали навіть найближчі родичі:сам Нолофінве
та княжич Фінгон. Принаймні, на Останню Битву Фінгон брата не запрошував
і явно не очікував.
І от князівні Арельде "тісно стало у граді"
- Тургон її відпускає... Нехотячи, з застереженнями, але відпускає. У супроводі всього трьох вельмож.
Питання - він аж так довіряв сестрі? Ні, я ні чого не маю проти леді, однак відомо всім, що панни є... е... трошки балакучими.
В Белеріанді тоді було спокійно, однак могло трапитись всяке. Зграя орків-вивідачів, наприклад.
- Панна зібралась їхати гостювати до старшого брата, однак, схоже, що за
Фінгоном вона скучила менше, аніж за красенем-кузеном. Принаймні, вона
вирішує спершу навідати Келегорма.
- Найбезпечнішим є шлях через  Доріат, однак Арельде не пропускають...доріатські прикордонники. Взамін  вони вказують їй дорогу через Еред-Горгорот, сповнену страховищ і отруєних джерел.
Був би я Феанорінгом - за одне це розніс би Доріат в щепи. Невже не можна було узгодити з Тінголом дозвіл на проїзд однісінької леді і трьох охоронців?
Відважна Нолде іде вперед - а як же інакше... В тих страхітливих місцях вона відбивається від супроводу, і рятується дивом. Однак - до замку родичів таки добирається.
Панну очікує розчарування - ККК майнули до Таргеліону, в землі Карністіро.
Однак, її приймає з почестями "народ Гімладу" - і можливо намісник
Келебрімбор (?)
В очікуванні кузенів леді починає їздити на полювання. І одного дня щезає у лісі.
Тепер про Еола, татка майбутньої "погибелі Гондоліну".
В тих фанах, які мені траплялися, співчутливі "Еолінги" тиснуть на
"суспільну нерівність" цієї пари. Мовляв, пихата князівна-Нолде гребувала "ельфом-простолюдином".
Однак, Еол є вельможею і родичем князя Тінгола. В Сильмі його означено як "Телеро шляхетного роду"
Чому вельможа з Доріату живе відлюдником і має прізвисько Моріквендо (Темний Ельф)? Напевне ж не від білого та пухнастого характеру. З гномами йому краще спілкуватись, ніж з одноплемінниками, сонячного світла він не
терпить, однак має якихось челядинців і зв язок з Доріатом. Принаймні -
про Вихід Нолдор він знав, і зробив висновки.
- Еол заманює Арельде до своєї оселі чародійством. І хоча Професор зауважує, що "ніде не сказано, що Арельде вийшла за Еола вкрай неохоче, або життя в Нан-Ельмоті було їй ненависним", однак... Щось не віриться, щоб їхній злюб був щасливим.
От у цієї дивної пари і народився Маеглін.
М-м,родинні стосунки, де мати вихваляє звитяги Нолдор, а тато кляне
материних родичів, називаючи їх "убивцями родичів ( Альквалонде),
завойовниками і загарбниками наших осель(а це вже, вибачте, неправда)",
для гарного виховання непридатні. "Духом і розумом" Маеглін удався в
батька - цікаве зауваження, однак. З лиця юнак був схожим на Нолдор,
однак успадкував від батька мовчазність, чародійський голос і якусь
неельфійську потайну злобність. Для порівняння - якщо в рознос йшов
котрийсь з Феанорінгів, то його часом не могли втримати і шестеро
позосталих.
- Від матері юнак дізнається про свого вуя Тургона, і про
те, що Тургон має лише доньку і не має спадкоємця. Повний алогізм -
Гондолін був неприступним, Тургон не воював (ніхто ж не міг передбачити
Нірнает). Про якого спадкоємця може бути мова? Єдиний шлях -  убивство
родича, чи не занадто?
Ясна річ - злюб закінчується розлученням, тобто втечею Арельде.
За все існування ельфійської спільноти - Арельде єдина, котра наважилась
на розлучення. Саме розлучення, не розлуку. Розлука між Ельфами
траплялась, і досить часто - Феанор, їдучи до Форменосу, зоставив в
Тіріоні Нерданель, а Фінве - Індіс, ну і під час Виходу Нолдор багато
жон і коханих не наважились відправитись в небезпечний похід. Однак -
ініціаторами розлуки, як правило, були чоловіки, і пари сподівалися на
возз єднання. Арельде ж явно не збиралась повертатись до чародійського
лісу.
Читав доволі злобні фани "Еолінгів" про те, як пихаті Нолдор
знущались над бідолашним Синда, котрий кинувся наздоганяти жону і сина.
Однак - по тексту - нічого такого не просліджується. Навіть Куруфінве,
на якого натрапив Еол в своїх пошуках, просто посилає незваного родича
подалі. П ятий Феанорінг, ясна річ, не є зразком ввічливості, однак його
гнів є цілком виправданим: шлюб, підозріло схожий на насильство, "без
дарунку чи дозволу" на думку нолдорського княжича є ганебним для його
кузини. Однак "злобний Куруфінве" все-таки вказує Еолу дорогу, якою
вирушила Арельде. Не бажаючи втручатись в родинні справи, напевне.
В Гондоліні Еола... приймають з почестями. Тургон сходить з трону, бере
чоловіка сестри за руку і визнає його родичем. Єдине застереження: Еол
нині не може покинути Гондолін і мусить жити у граді.
Подальша  промова Еола - це просто перл. Долину Тумладен він оголошує "землею Телері", Нолдор - завойовниками (нагадаємо - Нолдор жили в Белеріанді до своїх мандрів у Валінор нарівні зі своїми телерійськими родичами). Арельде з сином він оголошує своєю власністю - "я вимагаю повернути те, що справедливо моє - дружину та сина". В разі ж відмови Маегліна - люблячий татко загрожує його проклясти.
М-м... білі і пухнасті доріатці... Нехай там Еол і є якимось винятком, але варто згадати Тінгола з його забороною квенья, або те, як він послав бідолашного
Берена Морготу в зуби...
Тургон відповідає по-княжому: про нолдорські мечі, котрі бережуть спокій Белеріанду (не йому б про це казати, звісно, однак...), про те, що без заслони з цих мечів ті з Синдар, яких не прикриває чародійський пояс Доріату, давно б гарували в ангбандських копальнях. І знову пропонує, тепер уже жорсткіше - жити тут, або померти тут.
Люблячий татко вихоплює дротик і метає в сина з криком: "Я вибираю друге, для себе і свого сина. Ти не заволодієш тим, що належить мені"
Коротше, від пана Еола на милю несе Ангбандом... Або людським суспільством набагато пізніших епох.
Сина Арельде закрила собою - мати і Нолде зробила свій вибір.
Потім відбувся суд. І страта.
Маегліна звинувачують в тому, що він навіть оком не змигнув, коли батька
зіштовхнули зі скелі. Ну, на мій погляд, важко очікувати від хлопця
синівської любові до чоловіка, котрий вбив його матір і хотів вбити його
самого.
Довга передісторія, звісно - але вона напевне пояснює деякі особливості характеру княжича Гондоліну.
В коханні йому теж не пощастило - покохав кузину і покохав невдало. За
законами Ельдар шлюби між такими близькими родичами не схвалювались:
кузин (кузенів) сприймали швидше як сестер (братів)
Хоча Арельде подобався ж Келегорм...
Ну, а тепер про основну його провину і загибель.
Боягузом Маеглін не був - більше того, приймав участь в Нірнает.
Людей він недолюблював - як відомо в Гондоліні побували Гурін та Гуор, і
Маеглін з ними не дуже ладнав. Ну, а Туора зненавидів, певна річ, - Адан
закохався в князівну Ідріль, ту саму кузину...
Може Маеглін від батька успадкував оте - вважати кохану за свою власність?
Є дві версії Маеглінового зрадництва.
Одна - з "Падіння Гондоліну", огидна не лише на ельфійський - на будь який
погляд. Маеглін, котрий відповідав за ковальську справу, потрапив під
час пошуків рудних жил у лапи до орків. Від страху за своє життя
злощасний ельф одразу запропонував оркам "всі явки і паролі", забажав,
щоб його відвели до Ангбанду (будь-який Ельда краще б помер на місці) і
там виклав Морготу все, що знав про потайне місто.
Версія з Сильму відрізняється кардинально: орки притягли Маегліна до Ангбанду, і там він чи-то не витримав тортур, чи-то психологічної ломки. А на психіку давити Моргот з Сауроном уміли - достатньо згадати загибель загону
Барагіра. В усякому разі - з хлопця напевне витягли його нещасливу
любовну історію, а потім пообіцяли йому Гондолін і одруження з Ідріль.
От що зле - в обох варіантах Маеглін вичікує сім літ. Його відпустили -
цікаво, як він пояснив свою відсутність - і княжич жив в Гондоліні на
правах вивідача.
Будь-який нормальний Ельф виклав би все, що з ним  сталося, попередив про небезпеку та ще похвалився б, що обвів ворогів довкола пальця.
А отже - в душі Маеглін погодився з розоренням міста, що дало йому притулок, і з загибеллю одноплеменців.
Протистояння Маеглін - Туор цікаве ще й тим, що Туор є "голосом Ульмо". Божество прислало його попередити Тургона - збувається Прокляття, всі діяння Нолдор підуть у непам ять.
Ульмо вустами Туора радив покинути град і пробиратись на південь, до побережжя. Так у Тургона був шанс врятуватись.
Маеглін був проти відступу - проти ще до того, як зрадив Гондолін.
Тобто - Туор тут є якщо не "Богом з машини", то, принаймні, голосом
Божества-рятівника. А Маеглін виконує ролю "адвоката диявола".
Послухати Туора Тургону завадила нолдорська гордість. І жаль за своїм прекрасним творінням - теж чисто нолдорський жаль.
Можливо, Туор і Маеглін були лише ключами в руках Судьби... Або Судді.

Народження у варні.

З дозволу автора розміщую цікаву замітку - щодо сучасного розподілу суспільства по варнам.
Хоч і говорилось неодноразово, що всі ми рівні й однакові, люди продовжують народжуватись з ріжними духовними здібностями. І нікуди тут не подінешся.


"Про варни та варновий устрій нині є багато літератури, і більшість людей мають уявлення про основні чотири варни людського суспільства ведичних часів – брахмани (жерці, вчені, люди творчої праці), кшатрії (воїни та керівники), вайшьї (торговці, селяни, ремісники-господарі), та шудри – (наймані робітники, челядь, актори та ін.). Дехто, однак,  плутає поняття варни з поняттям касти – тобто розподілом людей за їхнім фахом. Якщо у ведичні часи люди певної варни в основному займали місце у суспільстві згідно свого призначення, то, з настанням Калі-юги, варна і фах людини часто не відповідають одне одному, і нині кшатрій може працювати на заводі, вайшья сидіти у президентському кріслі, шудра – писати романи, а брахман – торгувати на ринку. Хоча кожен з них підсвідомо визнає, що він є не на своєму місці, а щось змінити заважають обставини, суспільство, та багато інших причин.
[ Читать дальше ]

Пристрасний спокій

Вірш невідомого японського поета століття в стилі "нагаута" - "довгий вірш" з антології "Кокін-вака-сю" Цю антологію було складено в 10-му столітті, однак твори, що входять до неї, було створено ще раніше. "Нагаута" - досить рідкісний вид японської поезії, бо японець не часто відкриває глибини свого духу і почуттів.

Ми зустрічатись майже перестали
Відтоді серце радісне моє
На небо в чорних хмарах схоже стало

Кохаючи,
Не дорікаю! Ні!
Як той вогонь у лоні Фудзіями
Моя любов палахкотить в мені.
Зустрітись справді важко в океані
широкім і глибокім,
як моє
Безмежне і незміряне кохання

Можливо, що страждаю я даремно,
Але любов, мов той гірський потік
Що вниз згори
Струмує безперервно.

Змішались почуття, переплелись -
якщо судилось жити в тліннім світі,
як тане сніг,
я зникну теж колись...

До тебе линуть всі мої думки
як з гір одвічних
з-під дерев сочиться
тече вода,
вливаючись в струмки.

Вирують в серці почуття й бажання,
а розказати нікому -
боюсь,
щоб не дізнались люди про кохання.

На землю чорний вечір наповзає,
а я лише зітхаю в самоті,
і знову смуток серце огортає.

Коли печаль
накотиться мов хвиля -
виходжу в сад
утішитись на мить,
і завмираю...
На рукави білі
роса спадає
скочується вниз,
зникаючи...
Отак і я колись!

і знов зітхання,
і одне бажання -
Хоч здалеку побачити тебе,
як весняний серпанок на світанні!

Переклад Ів. Бондаренка, доктора філологічних наук, котрий довгий час
жив і працював у Японії як професор факультету міжнародної культури
університету Тенрі (префектура Нара)


Дещо про Японію - просто так.

Зараз, коли Японія вже вкотре бореться за своє існування, спостерігаються цікава реакція на її біди.
Ну, я не буду говорити про деяких росіян, котрі щиро зловтішаються з чужого горя. В їх числі священики, політики, кіноактори... Вважають вони, що Японію "Бог покарав" за... зневагу до Росії.
Ну, грець з ними, з сусідами, вони завше були в цьому плані трохи закомплексовані. Але нам, українцям, японці зла не робили, Тузли у нас не вимагали, рибку в Чорному морі не ловили. Однак зловтіха таки є - тиха зловтіха. Мовляв, допрацювалися, трудоголіки, довигадувались всяких там роботів та машин розумних. Прийшов таки Годзілла і по ваші душі.
А ще чув я - і не від одної особи - що Японія це великий мурашник, а люди там раби. Що з того, що серед потерпілих нема мародерства, що евакуювались вони похідними колонами, без паніки і страху, що добровольці йдуть у атомне пекло - працювати і вмирати. Раби... А ми є людьми вільними - на роботі вільно випиваємо...
І от пригадав я одну історію, ніяк не зв язану ні з Фукусімою, ні з Хіросімою. Однак, мені здається, що вона дуже добре розкриває глибини японського духу.
В 19 столітті європейські держави насильно, під дулами гармат, змусили Японію відкрити порти для європейських кораблів. У японців подібне "зґвалтування" викликало шок - європейці поводились так, ніби перед ними дійсно були раби.
В порту Сакаї сталося таке... З французького судна зійшли на берег моряки - розважитись. Нічого злого вони не робили - ну когось пнули, ну обмацали дівчину, ну зайшли до храму взутими - що тут такого. Чи мало вони гордо розгулювали по ріжним портам, незважаючи на тубільців.
Городяни кинулися до загону портової охорони. Воїни прибігли якраз тоді, коли якийсь меткий французик зняв з держака один зі стягів порту. На сувенір напевне.
Наслідки... Ну наслідки були поганими. Для французів. В живих зостался тільки двоє.
Французький консул у великому гніві зажадав бачити князя Тоса, правителя області. Князь до чужоземця явився, і, пам ятаючи про гармати націлені на місто, та про наказ зі столиці потакати "варварам" до пори до часу, пообіцяв виплатити грошову компенсацію і покарати винних - двадцятьох шерегових воїнів та двох офіцерів-самураїв.
Винні зізналися самі - їх не довелося розшукувати. Однак їх було двадцять дев ять - хтось зі свідків помилився в рахунку.
Представник князя зібрав вояків і мовив:
"Ваш повелитель не має іншого вибору. Він сумує над тим, що сталося, і сподівається, що кожен з вас охоче пожертвує життям. Потрібно двадцять чоловік - нині ви вирушите до храму Інарі, і там доля вирішить, кому жити і кому померти."
Опісля жеребкування дев ятеро позосталих склали таке прохання:
"Жеребок поділив нас на дві групи, одним випало життя, іншим - погибель. Однак - ми від початку були єдині у думках і ревно виконували накази командирів. Тому прохаємо, щоб і нам дозволено було померти разом з усіма"
"Прохання було відхилене - незворушно коментує японець, котрий описав цю подію, - тому, що потрібна була лише певна кількість осіб"
Ввечері приречені на смерть влаштували прощальну вечірку разом зі своїми однополчанами, котрі мали їх охороняти. Воїни пили саке, складали вірші і сумували лише про одне: їх приречено на ганебну страту, наче звичайних злочинців. А вони ж нічим не завинили - навпаки оберігали честь Ямато.
Зрештою вони вирішили домогтися дозволу на харакірі. І з цією метою відправили до начальства посланників.
Спершу вояків не хотіли приймати, але вони підняли галас і увірвалися взутими до внутрішніх покоїв ( для японців це так само жахливо, як для віруючого європейського вояка в їхати на коні до церкви).Зрештою, їх вислухали, і княжа рада винесла таке рішення:
"Завтра, в Сакаї, ви виконаєте харакірі. Виконайте цей обов язок з честю, адже всі ми належимо вітчизні. Покажіть високим особам та іноземцям всю силу японського духу".
Оскільки серед двадцятки самураями були тільки їхні командири (шерегові воїни були селянського походження, або з ронінів - збіднілих самураїв, котрі зостались без покровителя і мало чим відріжнялись від селян), то князь дарував їм всім самурайські звання.
А тепер уявіть собі... Стратити цих людей мали простим стинанням голови. Процедура малоприємна, однак час страждань є коротким. Тепер, чого вони домагались з криком і ламанням традицій, вриваючись взутими до свого сюзерена.
Під час харакірі людина сама розпорює собі живіт, розширює руками рану і викладає кишки на циновку. Все це вона має проробити без зойків, без судом, трохи не з усміхом. Ззаду стоїть помічник, зазвичай кращий друг - з мечем, щоб скоротити муки. Не кат-фахівець, котрий набив руку в стинанні голів А меч провертається в спітнілій від хвилювання руці, і вдаряє трохи не плазом, і доводиться рубати ще...
Уявили?... Тепер сьорбнемо саке... тобто горілочки і читаємо далі.
Приречених ніхто не охороняв. Три дні до "показового виступу" вони блукали по місту, милувались краєвидами, складали вірші - ті, хто вмів. Один з офіцерів був чудовим поетом - люди просили його написати танка на рукавах своєї одежі, якщо під рукою не було паперу. Зрештою він написав для тих, хто витягнув "життя" таке:
Японія жива - вам є для чого жити
Вітчизні вірні ми, і знаєм своє право
Собі добудьмо чести - князю слави
А смерть така дрібниця, що про неї
Не варто й говорити.
На церемонії був присутнім французький консул. Він не знав, що мусить побачити. А видовище було не для слабодухих. Коли дванадцятий воїн розпоров собі живіт, француз кинувся тікати геть
Оскільки наказ був - відбути покарання в присутньости іноземця, представники князя спинили церемонію. Позосталих вояків відвели до храму і там зоставили. Без охорони.
А тепер знову уявіть собі... Церемонія продовжувалась кілька годин. Ці воїни все бачили... І очікували своєї черги... Уявили? Сьорбнули саке, читаємо далі.
Француз був у шоці. Він благав князя помилувати засуджених, вважаючи, що це якась особливо витончена страта. Маючи наказа потакати іноземцям, князь помилував позосталих вояків.
Думаєте вони зраділи? Вони написали скаргу, в якій обурювались, що їм завадили померти з честю. Жити ж погодились тільки, коли зі столиці прийшов імператорський наказ.
Донині в храмі Мьококудза, неподалік Сакаї є дванадцять обелісків з каменю. І вісім порожніх кам яних трун - в пам ять тих, хто готувався до почесної смерти. До храму відбуваються паломництва.
Якщо ви думаєте, що японські воїни купалися в розкошах, то помиляєтесь. Для прикладу - винагородою тим, хто зостався в живих, була шовкова білизна, нове кімоно і три товстих ковдри. А ще їм щодня давали тушене м ясо - розкоші, однак.
А тепер, вільні люди і просвічені європейці, прочитайте все це ще раз і спитайте себе - а я би зміг?. А тоді й називайте вільних людей рабами.
І якщо ви думаєте, що за сто літ японського духу поменшало - ой, помиляєтесь. Коли під час Другої Світової оголосили набір в пілоти-камікадзе, то бажаючих було вдвічі більше, ніж в Японії літаків.
Те, що я оповів - це не голівудський фільм, а історичний факт. Я знаю,
що японці далеко не ангели, що з витонченою любов ю до краси у них
завжди уживалась витончена жорстокість, що в середньовіччя вони вели
кровопролитні громадянські війни, що японське селянство тоді жило бідно
(а де воно, зрештою, в ті часи жило багато), що деякі групи населення
офіційно не вважалися людьми (ета-парії, котрі виконували роботу
різників). Ну, і так далі...
Однак, чого у них ніколи не можна було відняти - любові, вірності і відваги.
І тому не загине Дракон Ямато. Не дочекаються.

 

Творіння Світла, Творіння Пітьми...

Цей допис свого часу відкрив мені очі на проблеми релігійного дуалізму. На мій погляд викладено хороше і доступно. Ну, а кожен, звісна річ, має право на власну думку з цього приводу.

Білобог та Чорнобог перуняться…

«…Білобог та Чорнобог перуняться – і тим Сваргу удержують, аби Світу не буть поверженому» (д. 11-А) – говориться у Велесовій книзі. Отже, нашим пращурам були відомі першопочатки релігійного дуалізму – більш пізнього світогляду, котрий виник серед нащадків аріїв вже за часів Калі-Юги.
Багато сучасних дослідників закидають природнім релігіям «відсутність моралі», або навіть «аморальність», тобто нерозуміння добра і зла. І дійсно, прихильник, наприклад, індуїзму не зможе сказати чи добре його Божество, чи зле, бо ніколи не переймається цими питаннями. Один той самий Бог, або Богиня може виступати у безлічі проявів, як-то ніжна Парваті, віддана  дружина грізного Шіви, має одним зі своїх проявів Калі – богиню-воїна, заслужити милість якої можна ритуальним убивством.
[ Читать дальше ]

Легенда про лицаря в чорнім оксамиті.

Доволі часто доводилось мені зустрічатись з думкою, що у нашого народу, нібито не було шляхти, і що за часів Хмельницького відбулася не національно-визвольна війна, а "повстання народу проти "панів". При чому дуже часто про це говорять і наші патріоти, а не патріоти зазвичай ще й починають спекулювати на тему, чому Русь змінила назву, і що таке Україна.
Тому я завжди з зацікавленням вивчав матеріали про Русько-Литовське князівство... Про його знать, в чиїх жилах кров русичів змішалася з кров ю язичників-литвинів.
І от трапився мені один цікавий життєпис, гідний роману, а чи фільму... Принаймні - фільм вийшов би цікавішим, аніж "Огнєм і мєчєм", де наших пращурів показано у вигляді напівголих дикунів.
Отже - жив на казковій Волині в 16 столітті князь Богдан Ружинський. Хоч і не був він такий заможний, як його далекі родичі Вишневецькі, але мав і маєток, і жону-красуню, і маленького сина. Читав пан Ружинський стародавні книги про військову штуку греків та римлян, займався господарством і не думав ні про які військові звитяги. Не думав, доки, повернувшись з дальньої поїздки, застав замість дому руїну.
Того страшного для Руси року татарські загони сплюндрували Волинь і прорвалися аж на Галичину. Серед свого понищеного дворища, між тілами челядинців та вояків-охоронців, Богдан знайшов тільце свого сина з розбитою голівкою та труп старої княгині-матері. Жону його, напевне забрали у полон, бо через півроку Ружинський з являється у перекопського мурзи з великим викупом за молоду пані Ружинську і тут таки дістає звістку про її загибель.
Ще через деякий час серед січового козацтва, котре починало тоді якраз вбиватися в силу, об явився похмурий воїн в чорному оксамитному вбранні. Непоштиві до титулів запорожці прозвали його Богданком, і швидко по тому молодий волиняк за свою шалену хоробрість заслужив славу одчайдуха, чого нелегко було домогтися у відважного степового лицарства. Блискавична його військова кар єра увінчалась обранням на гетьмана Запорозького Війська.
Отримавши булаву, Богданко закликає козацтво до походу на Крим. Походу-відомщення. Він особисто добирає собі людей - тих, котрі, як і він сам, постраждали від татарських нападів. 1575 року військо під проводом Ружинського захопило міст між Кінбурською косою та степом, переправилося через Сиваш і взяло місто Ор. Звідти козаки рушили вглиб Криму, на Кафу.
Кривавим слідом був одмічений цей похід. Богданко не милував нікого і не брав полонених. Він взяв штурмом та спалив Кафу, визволив сотні руських та польських бранців і спинився лише на річці Салгир, де посланники від всмерть переляканого хана запропонували грізному воєводі мир на будь-яких умовах.
Богданко не згасив ворожою кров ю своєї люті і зовсім не бажав миру. Але, маючи вояцький розум, знав, що кримці скоро отямляться від першого переляку, а за військом Ружинського нині тягнувся великий обоз, обтяжений здобиччю та визволеними полоненими. Тож звитяжний гетьман прйняв угоду і безперешкодно повернувся в Україну (для тих, хто вчив історію по Карамзіну - Україною в ті часи називалися козацькі землі: сучасні Запорозька, Дніпропетровська та частина Херсонської обл.)
Наступного ж року Богданко вирушає в морський похід - на Туреччину, котра власне й нацьковувала свого васала -  Кримське ханство на сусідів. Похід був успішним, однак Ружинський не спинився і на цьому. Третій його випад був націлений на Молдову, яка тоді належала туркам. Опісля успішної облоги, Ружинський взяв місто Килію, другий за значенням центр работоргівлі опісля Кафи, і рушив на Іслам-Кермень.
Життя звитяжного воєводи обірвалося під мурами Іслам-Керменю - Богдан Ружинський загинув під час облоги, особисто керуючи роботами по підведенню під мури міста порохових зарядів.
Діяння гетьмана Ружинського здалися занадто кривавими і занадто романтичними нашому відомому історику-демократу М. Грушевському, котрий ставить під сумнів саме існування цієї особи. Однак, з глибини віків до нас дійшла дума про гетьмана Богданка, в якій оспівується коротке, але звитяжне життя молодого воїна, та гнівні листи кримського хана до короля польського, в яких володар Криму скаржиться на порушення мирних угод та на безоглядну жорстокість козаків Ружинського, забуваючи при тому, що творили на волинській землі його підданці.
Та козацька пам ять байдужа до звивин історичної думки. В ній навіки зостався грізний і привабливий образ молодого волинця, котрий спалив своє життя на вогні любови та помсти.
"Ой, Богдане, Богданочку,
Гетьмане Запорозький...
Ой, чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?
Мого сина кримці вбили
стару неньку порубали,
А дружину в полон взяли..."

Цей таємничий Хорс


Нещодавно була у мене суперечка з одновірцем щодо того, чи є Хорс одним з проявів сонячного Божества, а чи це слов янський Місяць. Як-то часто буває в таких розмовах - кожен зостався при своїй думці. Оскільки я більше практик, аніж теоретик, то за своїм звичаєм віднайшов інформацію, яка більше підтверджує мою думку. Однак тема залишається відкритою для суперечок.

Хорс є найзагадковішим Божеством слов’янського світу. В ріжних джерелах його називають Богом сонячного диску, котрий є завжди поруч з Дажбогом, сонячним світлом…  Наведемо декілька версій.
Російський історик Лев Прозоров в книзі «Боги і касти язичницької Руси» доводить, що Дажбог і Хорс є не Богами ріжних сонячних проявів, а одним і тим же Божеством – Дажбог Хорс, при чому одне з імен є епітетом.
Український етнограф В. Скуратівський визначає Хорса як Бога Місяця. На доказ цьому він наводить ті рядки зі «Слова про Ігорів похід», де говориться про полоцького князя Всеслава, котрий вважався перевертнем-вовкулакою:

«А сам вовком серед ночі темної
Вибігав із города з Києва
До півнів сягав Тмуторакані
Вовком путь перебігаючи
Великому Хорсові…»
[ Читать дальше ]