Незважаючи на перемогу північних штатів у Американській громадянській війні (1861-1865рр.), «реконструкція» (відновлення і реорганізація) південних штатів 1865-1867 років проходила вкрай тяжко. Розорене війною і тероризоване неграми біле населення стало утверджувати свої права крайніми засобами, а саме особливою розправою над неграми-злочинцями та білими зрадниками – судом Лінча.

Лінчування – це народна страта (або побиття) без офіційного суду і слідства, що отримала свою назву від імені плантатора Чарльза Лінча, який жив у XVIII столітті у штаті Вірджинія. Лінчування звичайно застосовувалось щодо чорних злочинців, хоча часто йому піддавались і білі, за аналогічні злочини або пов’язані зі зрадою свого народу і раси.

З 1882 року, коли зафіксовано перші прояви самосуду, по 1927 рік лінчуванню було піддано 4950 осіб. Більшість зі страчених були неграми, але зовсім не через вибірковість чи упередженість «білих расистів». Бо вже тоді абсолютна перевага у злочинності в США належала чорним, а співвідношення страчених лінчуванням цілком відповідало реальній картині злочинів і співпадало з офіційною статистикою правоохоронних органів. Але якщо поліція не завжди могла довести справу до суду через брак доказів, то народ не обходили юридичні тонкощі і він давав злочинцям по заслугах.

Більшість страт, особливо тих, які мали місце на півночі і заході США, здійснювались простими засобами, наприклад, при допомозі вогнепальної зброї або мотузки, то на півдні люди часто удавалися до жорстоких засобів страти. Проте при розгляді злочинів, які стали причиною страти така реакція стає цілком зрозумілою. Наприклад, у 1893 році, 10 тисяч чоловік зібралися у місті Парижі, штат Техас, щоб бути присутніми при народній страті негра, що жорстоко вбив білу дитину. За рішенням громади злочинець був спалений на вогнищі. Незважаючи на зростаючу урбанізацію Півдня і на зусилля «Національної гвардії» з припинення самосуду, що призвели до зниження числа покараних злочинців, на початку XX століття у деяких ізольованих місцях суд Лінча продовжував правити у стосунках між білою громадою і чорними злочинцями.

Показовий випадок чорної злочинності і невідворотного покарання відбувся у Мемфісі 1893 року. Дві білі жінки їхали на возі в місто, коли на них напав негр і хотів зґвалтувати. Жінки підняли крик і негр втік, але потім був схоплений поліцією. Обурена громада штурмом взяла тюрму. Ґвалтівника було виведено з в’язниці і повішено на телеграфному стовпі, а потім спалено. Під час мітингу навколо вогнища громадяни закликали владу надалі страчувати негрів-ґвалтівників таким чином, і висловлювали стурбованість про те, що їх дружини і дочки можуть стати жертвами нападів негроїдів.

Провідну роль у провадженні лінчування відіграла біла патріотична організація Ку-Клукс-Клан. Клан особливо організовував свої таємні суди. Якщо негрів страчували серед білого дня, то відносно білих здійснювався таємний судовий ритуал. На початку існування Клан викликав злочинця на суд, що проходив зазвичай вночі, десь на пустинній місцевості або в лісу.

Не з’явитися на суд означало визнати свою вину і вирок Клану виносився заочно. Отримавши повідомлення людина могла уникнути суду, полишивши країну або, якщо провина стосувалася публічних дій, відмовившись від своїх антинародних поглядів і публічно засудивши їх. Звичайно Ку-Клукс-Клан влаштовував такий крок. Тих хто відмовився від покаяння, дуже часто чекала смерть, причому суди були прекрасно організовані, а у поліції південних штатів було така кількість членів Клану або співчуваючих, що практично жоден з судів не був розкритий як злочин.

Якщо звинувачуваний з’являвся на суд, то його чекала незвичайна містична церемонія. У нічній темряві його оточували члени Клану у білих балахонах, освітлені лише світлом смолоскипів, перед звинувачуваним стояв Голова Клану і зачитував звинувачення. [Маски і балахони, що робили членів Клану схожими на привидів були обрані не випадково – початково такий вигляд вибрали тому, що суєвірні негри вважали таких «привидів» духами вбитих солдатів армії Півдня, що додатково навіювало жах]. Спроби виправдовуватись і довести свою правоту могли лише обтяжити покарання, адже Клан проводив розслідування і звинувачував не випадково. Треба було визнати свою вину і просити пощади. Білі чоловіки потрапляли на замітку Клану переважно за публічне висловлення політичних гасел щодо «рівноправ’я негрів» і т.п., за спроби переслідування членів Клану тощо. Білі жінки могли бути покарані на таємному суді за сексуальні зв’язки з неграми і мулатами.

Тих, хто визнав свою провину і розкаювався звичайно відпускали, їх могли змусити полишити країну, роботу, рідше могли висікти. Якщо ж звинувачувані упиралися у своїх хибних поглядах то покарання було тяжчим.

Жінку могли остригти в знак ганьби, роздягнути догола, побити батогом тощо. Інколи на тілі жінки випалювали клеймо. Найбільш впертих або небезпечних противників вішали, перед тим роздягнувши догола і побивши батогом. Найгірша доля чекала членів Клану, які зрадили організацію і товаришів. Їх викрадали і доставляли у безпечні місця: закинуті підземелля, будинки. Там підозрюваного допитували.

При підтвердженні підозр зрадника піддавали покаранням: за дрібні проступки побивали батогом, проводячи крізь лаву озброєних бичами членів організації. Значно гірше було тим, хто зрадив друзів видавши таємниці Клану, або шпигував на користь властей. Таких зрадників звичайно били батогом і страчували.

Один з найгучніших судів Лінча у XX столітті пройшов у 1918 році, коли в ході п’ятиденного масового протесту у штаті Джорджія, було страчено 8 чорних злочинців і білу жінку, вагітну від негра. На півдні США суд Лінча діяв до кінця XX століття. Так у 1987 році у штаті Алабама члени Ку-Клукс-Клану спочатку побили, а потім повісили на дереві чорного злочинця.

У 1990 році був оштрафований на суму 2,5 мільйона доларів колишній Голова Ку-Клукс-Клану, який санкціонував страту його членами негра у Портленді, штат Орегон.

Слід відмітити, що до суду Лінча удавались не лише білі патріоти. Ця методика самосуду широко застосовувалась членами «Комітетів пильності», які існували за часів Фронтієра (XIX - початок XX ст.) у західних штатах, Техасі, Клондайку, Алясці. Оскільки у цих місцях нечисленні шерифи не могли адекватно протистояти розгулу бандитів, конокрадів, мисливців за золотом та іншої нечисті, обурені безладом злочинців мешканці почали організовувати самочинні загони, переслідувати злочинців та їх спільників і після короткого розслідування вішати.

«Пильні» так само як і члени Ку-Клукс-Клану приховували обличчя під масками, побоюючись помсти злочинців, проте судили завжди у людних місцях, в оточенні співчуваючих громадян. Так само як на судах Клану засуджених не катували, а просто страчували, проте бували й виключення. Влада часто намагалася завадити самодіяльним творцям правосуддя, але дуже довго ці спроби виявлялись марними. Самодіяльні суди вдалося усунути лише після освоєння цих штатів і встановлення сучасної адміністрації.

Після згадуваної страти негра у Джорджії 1987 року, сенатор штату М.Фігерс заявив:

«Це поворотний пункт нашої історії, і я впевнений, що ми більше ніколи не зіштовхнемося з цим ганебним явищем».

Сенатор був правий, сьогодні у США остаточно запанував лібералізм з толерантністю і політкоректністю. Справді такого «ганебного явища» як лінчування більше немає. А про торжество людяності свідчить жахлива кримінальна статистика геноциду білих людей паразитами. На початку 90-х негри складали лише 12% (відповідно 6% чоловіків) населення США, але кількість їх злочинів непропорційно більша. На них приходиться 58% убивств, 41% зґвалтувань, 62% пограбувань та інших злочинів. Щороку негри вбивають більше 1600 білих людей. Кількість білих, вбитих неграми у 18 разів більша від числа негрів, вбитих білими. Щороку негри вбивають, грабують, нападають і ґвалтують біля 1 мільйона білих. Біля 90% жертв злочинів на расовому ґрунті – білі. На душу населення негри коять у 50 разів більше насильницьких злочинів ніж білі. Негри коять у 8 разів більше нападів ніж білі, у 9 разів більше зґвалтувань ніж білі, у 14 разів більше убивств ніж білі, у 19 разів більше збройних пограбувань ніж білі. Негри коять у 2,5 рази більше злочинів у співвідношенні до їх проценту від загального населення, а насильницькі злочинів у 4 рази більше у співвідношенні до проценту від населення. Кількість убивств, скоєних неграми у 5 разів більше від їх процента популяції в США. За останні десять років жахливі цифри зросли, але більше не оприлюднюються державними органами статистики США.

Тільки тепер насправді видно, яке саме явище можна назвати ганебним. Народ більше не захищається перед ворогом. Тепер паразити безперешкодно знищують білу расу за сприяння Системи.

На закінчення треба сказати, що традиція судів Лінча не була справою лише США, а існувала і існує у багатьох країнах світу. І наша Батьківщина має свою історію подібних судів. Не вдаючись у деталі можна згадати що ще у XVII-XVIII століттях українці саджали на палю пійманих циган-конокрадів. Також достатньо почитати оповідання Грінченка або Купріна, щоб переконатись, як зловлених злодіїв і конокрадів на Русі всім селом забивали на смерть.

Якщо держава не дбає про інтереси народу і політика її спрямована не проти соціальних паразитів, а проти страждаючого народу, то для окремих людей не здатних водночас побороти Систему не залишається іншого виходу як вершити самосуд і ставати санітарами занедбаного суспільства. Коли маса таких представників народу досягне критичної межі, то справа не обмежиться окремими судами. Перед народним судом постануть всі: паразити, виконавці Системи, зрадники.

Проблеми США тепер актуальні і для України…

P.S. 2 лютого 2006 року в районі станції метро «Шулявська» відбувся дикий злочин проти українців. П’яний негр почав чіплятись до двох молодих українок. Після чого на заклик знахабнілого “гостя” збігалось біля дюжини одноплемінників (імовірно, працівники ринку), які по звірячому побили дівчат. В результаті обидві українки потрапили до лікарні: у одної відбито нирки та важкий струс мозку, у другої зламано ніс.

Автор: Петро Пильний, УНТП

Ну дуже актуальні...

"Я достаточно мрачно смотрю на будущее Африки. Вся наша социальная политика базируеться на том, что у них такие же умственные способности как и у нас, в то время как все тесты говорят об обратном, и я знаю, что с этой щекотливой темой некуда ткнуться. Я надеюс, что все люди равны, но в то же время люди, имеющие дело с черными работниками, считают, что это не так". 

Друзі, ось беремо підручник зі Всесвітньої історії, знаходимо параграф "Веймарська республіка" і читаємо - яка чудова, демократична, ну просто казка, а не республіка. А поганий дядя Гітлер зруйнував цю чудову республіку. Який жах. Автори підручника не кажуть нам чому погані дяді і тьоті німці підтримали "ізувера" Гітлера, чому "гади" так не любили милих і привітних "юден". Як же ж це зло сталося? Чому раптом "дойчланди" кинулися гнати "майбутніх жертв холокосту". Чи то біс вселився, чи що? Чому зруйнували так чудову і культурну Веймарську республіку? А давайте зануримось в атмосферу "чудової" Веймарської республіки за фото. 

Друзі, часто можна почути "про таємні плани євреїв по захопленню світу". Однак ті часи, коли вони були "таємними"вже давно пройшли. Народи в масі своїй стали настільки промитими, що скривати це немає потреби. І я це доведу.

Насправді сьогодні було приємно дивитися новини. Народ зруйнував паркан навколо Верховної Ради і знову намагався взяти штурмом парламент. Це вже вдруге. Було приємно дивитися на біле перелякане обличчя Єфремова, котрий здавалося, даючи інтерв'ю подумки згадував, яку нерухомість має за кордоном і наскільки швидко йому зроблять російський паспорт.

3 липня 964 року князь Русі Святослав Хоробрий знищив паразитичну юдейську державу Хазарський каганат. Це була велика перемога народів Русі, котримим є українці. Тож вітаю, друзі, з великою перемогою руської (української) зброї. Так буде з кожним ворогом Русі-України, в тому числі з послідовниками хазарської ідеї

З0 червня 1941 року у Львові проголошений Акт про відновлення  Української держави.

Нам кажуть, що після війни країни демократичної Європи об'єдналися задля проведення спільних політичних та економічних рішень і бла, бла, бла.

Доволі часто помічав, і не тільки тут, що як тільки мова заходить про винуватців Другої світової розгораються спори і опоненти закидають нас інфой и посиланнями на свою ікону - Олексія Валерійовича Ісаєва. Написав ряд творів в серії "Антисуворов", де нібито доводить недолугість версій Суворова-Різуна. Я особисто читав Ісаєва і нікому б не радив цього робити, хіба що заради того, щоб побачити примітивну роботу гебіських подпєвал. Ну а для цілого пласта "патріотів совєцкой родіни" це звісно ж авторитет. Так ось, друзі, протиотрута є! Це книга Петра Тона "Живому классику А.Исаеву", де автор послідовно, чітко, пункт за пунктом доводить брехню цього нібито об'єктивного історика та його "істеричних фактів". Тож, друзі, наступного разу коли вам будуть тикати Ісаєвим, давайте їм читати Тона, може порозумнішають.

Ну я ему про “Введение” все и рассказал, что обнаружил. Он ответил — “быть не может, чтобы так много ляпов было всего на шести страницах! Наверно, ты что-то не так понял”

Вот я и спрашиваю у Алексея Валерьевича - “может, я действительно что-то не так понял?”