Українська політична псевдоеліта вкотре засвідчила, що до керування державою вона ніяк не доросте. Замість важкої управлінської праці її представники залюбки бавляться у гетьманів і принцес, з будь-якого приводу чи без нього засвічуються на телеекранах і навіть не підозрюють, наскільки суспільству набридло спостерігати за всіма цими оперетково-цирковими виставами. Щоб замаскувати власну безпорадність, десь раз на рік збанкрутілі можновладці проводять строкові чи передчасні вибори, влаштовуючи для простого люду нову укбраїїнську національну розвагу. Тільки народу від таких розваг стає вже млосно. Тим паче, що більшість розуміє: справжнього вибору давно немає, замість нього підсовується лежалий і підгнилий політичний непотріб.

Гниття неминуче там, де купка правителів утворює  замкнуту касту і намагається не допускати до своїх лав принципово нові сили. Коли втрачається динаміка, негайно виникає болото. 

Совєтський Союз розпався, на його місці виникли нові держави.  І в нібито незалежній Україні розпочався постійний процес тасування заяложеної номенклатурної колоди, і при владі весь час опинялися то колишні партійні чиновники, то комсомольські діячі, то чекістські ґенерали.  Сутність правлячої верхівки фактично не мінялася.

Втім, життя невблаганно іде вперед. Можновладці старіють, їм на зміну приходить інше покоління. Але відбір наступників здійснюють все ті ж вихованці минулої історичної епохи, і шлях нагору вони намагаються відкривати лише гідним продовжувачам своєї справи. Питання виникає тільки одне: якої справи? 

Якщо перше покоління „української політичної еліти” головною справою свого життя зробило захоплення колишньої „загальнонародної власності”, то чим повинні зайнятися „гідні продовжувачі їхньої справи”, кінчені циніки і ненажери? Судячи з усього, лише переділом вже поділеного. А це означає, що забирати доведеться у тих, хто був активним учасником „великого хапка” початку 90-х років. Коли слабшає старий лев, молоді  шакали вишкірюють зуби, готуючись до переділу здобичі…

Проблема полягає лише в тому, що ці „мажори” непристосовані до самостійного життя – вони звикли до тепличних умов і понад усе цінують власний комфорт. То ж і потрібно забезпечувати інтереси правлячих кланів за допомогою цілої армії „партійної піхоти” – новітньої номенклатури апаратних співробітників псевдопартій.  За крихти з панського столу вони мусять займатися нелегкою чорновою роботою із постійного обдурювання виборців нездійсненними обіцянками партійних вождів. Напередодні виборів партапаратникам роботи все більше: розгортати аґітаційно-пропаґандистську кампанію, організовувати візити вождів у реґіони, готуватися до наповнення виборчих комісій своїми людьми і т.д. У разі перемоги на виборах партійні лідери розплачуються із виконавцями-апаратниками престижними посадами, почесними званнями та нагородами. Так що й „польові командири партійної піхоти” мають власний інтерес брати участь у виборчих перегонах.

 Але чи мають такий інтерес прості виборці? Недарма спеціалісти сумніваються у тому, що в разі дострокових парламентських виборів електорат посуне на дільниці щільними лавами. Все більше людей висловлюють своє небажання допомагати процесові перетасування заяложеної політичної колоди. Адже до парламенту проходять тільки ті сили, які мають достатньо фінансових засобів для використання сучасних по-літичних технологій і можуть з достатньою ефективністю засліпити виборців примарними обіцянками. А потім знову влаштовують цирк під скляним куполом верховної ради, дискредитуючи ідею парламентаризму в очах громадськості. Людям же лишається одне – надіятися на появу нової політичної еліти.