хочу сюди!
 

Sveta

33 роки, телець, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «україна»

Цікавий серіал з історії україномовний

Цікавий серіал з історії україномовний і гарно проілюстрований, тому рекомендую заходити, підписуватись, одобряти, поширювати, коментувати і сприяти.


Львів вшанував 113-ть Степану Бандері

У Львові відзначили 113 річницю з дня народження Степана Бандери
  •  01.01.2022, 15:10
  • Пресслужба ЛМР
Сьогодні, 1 січня, у Львові керівництво міста та області, громадськість вшанували 113 річницю від дня народження голови Проводу ОУН, Героя України Степана Бандери. Від громади міста до події долучився перший заступник міського голови Львова Андрій Москаленко. Також квіти спільно з пластунами поклав син мера Львова Антоній Садовий.

Завантажити фото
Завантажити фото

Присутні поклали квіти до пам’ятника Степану Бандері (пл. М. Кропивницького). Опісля відбулась спільна молитва за Україну та громадське віче.

«На історію України припадало не одне випробування. Навіть сьогодні ми живемо в часі російсько-української війни. Історія нашої держави, нашої нації завжди показувала всім приклад. І досі продовжує це робити, адже завдяки незламному духу і героїзму, Україна перемагала і буде перемагати. Кожна перемога – це віддане життя і вічна боротьба. Ми сьогодні тут, бо прикладом такої перемоги є Степан Бандера і сучасні Герої України, які просто зараз боронять незалежність нашої країни. Слава нашим Героям, слава Україні», – сказав Андрій Москаленко.

Довідка

Степан Бандера – український політичний діяч, один з ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття, після розколу Організації українських націоналістів – голова Проводу ОУН-Б. Як активний діяч УВО та ОУН має законодавчо визначений статус «Борець за незалежність України у ХХ сторіччі».

У Львові відзначили 113 річницю з дня народження Степана Бандери
У Львові відзначили 113 річницю з дня народження Степана Бандери
У Львові відзначили 113 річницю з дня народження Степана Бандери
У Львові відзначили 113 річницю з дня народження Степана Бандери
У Львові відзначили 113 річницю з дня народження Степана Бандери
У Львові відзначили 113 річницю з дня народження Степана Бандери
У Львові відзначили 113 річницю з дня народження Степана Бандери
У Львові відзначили 113 річницю з дня народження Степана Бандери

Час єднатися Україні зі Світом у спільному святі Різдва

Час єднатися Україні зі Світом у спільному святі Різдва

Не намагаюся примушувати когось до своїх світоглядних концепцій, тому що анархісту то непотрібно. Але якщо тема не стосується суто мене – тоді, перепрошую: мушу і хочу заявити та вимагати. Як і визнаю, що кожен може мене послати. Так, можна послати і я піду, бо вже прийшов: я святкую Різдво Христово 25 грудня. 
Досить давно це вирішив сам і кілька раз писав на цю тему, що в тому календарному непорозумінні святкування Різдва немає взагалі ніякої релігії, а є чиста людська упередженість, а ще точніше: звичайна тупість. Це типове недолуге «старовіри», або ще точніше – «старообрядці», коли головним є звичка, а не зміст. Схоже як хреститись: двома пальцями чи трьома. Де тут віра? Єдина причина була в Україні мати різнобій в календарі через сильну католицьку експансію у певний час історії, тому що одночасне святкування взагалі б поглинуло православ’я. Тому навіть уніати-УГКЦ, будучи підпорядковані Риму, святкували усе за православний календарем, але тепер це викликає величезне здивування: проявляти УГКЦ спілку з Московським патріархатом, який люто ненавидів та нищив греко-католиків в усі часи аж до сьогодні. Поява незалежної автокефальної Православної Церкви України потребувала певної стриманості на початках, але тепер все усталилось і розведення дат святкування Різдва навпаки дозволить поставити питання руба: хто є хто? Хто за Україну, а хто далі за московією тягне.
Усе досить і досить важливо стає саме зараз, коли лідер країни з півночі почав активно говорити про «єдиний народ» і спільну історичну долю, а в тому «пропагандоні» велику роль відіграє спільне святкування релігійних свят. Тому нам потрібно в Україні конче перейти на святкування Різдва Христового як і всі інші релігійні свята разом зі своїми головними Патріархатами: греко-католики з Римом, а православні ПЦУ – з Константинополем, що давно вже перейшов на Григоріанський календар літочислення. Досить вичікувати невідомо чого, боячись реакції негативної від парафіян на ці зміни, тому що пастирі керують паствою, а не навпаки. Час приймати важливі рішення виважено, але рішуче.
Геть від Москви! Допоки ще не пізно.
Вітаю всіх українців зі святом Рождества Христового 25 грудня!
Хто не святкує – той москаль! (жартую, хоча в кожному жарті є доля правди) 
Давайте рішуче змінювати Україну на краще власною волею!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
12.12.2021


22:22 12.12.2021

Слово на захист голови ОПУ Андрія Єрмака

Відкритий лист Президенту України Володимиру Зеленському
Слово на захист голови Офісу Президента України Андрія Єрмака
Шановний пане Президенте, я належу до ваших опонентів, але саме тому і виступаю на захист Андрія Єрмака у темі так званого «вагнергейту». Правдива опозиція, як відомо, критикує і навіть сварить діючу владу з метою покращання її діяльності, але коли починають підривати суто діючі інститути влади, то це зовсім не опозиція, а антидержавний заколот. Опозиція любить і покращує свою державу, а не руйнує її. Саме тому дякую за правильну ізоляцію ворога України Віктора Медведчука, закриття контрольованих ним засобів ЗМІ, а також за іншу роботу щодо припинення існування антидержавного угрупування в Україні під абревіатурою ОПЗЖ. На жаль, але останнього часу до цього антиукраїнського збіговиська почали долучатися інші антидержавні сили під прикриттям так званого «вагнергейту». Зокрема, вони висунули ультиматум негайного звільнення голови ОПУ Андрія Єрмака, або вони інакше почнуть робити, що їм захочеться. Сподіваюсь, що ви, як Президент України, відкинете цей ганебний ультиматум і будете продовжувати діяти єдиною командою, яку саме і хочуть вороги роз'єднати і по-частинах подолати.
Пан Андрій Єрмак молодчина, а його робота щодо відтермінування спецоперації захоплення бійців «Частной военной компании – ЧВК «Вагнер» є абсолютно правильною. Я не був присутнім особисто на обговоренні цього питання в ОПУ після того, як про то доповіли керівництво української розвідки та СБУ, але однозначно в перекладі на українську прозвучало найпершим саме від Андрія Єрмака: - А нахріна нам вся ця хрінь?! І пан Президент з цією думкою абсолютно слушно погодився, як типу недоречною і шкідливою.
Аналогічною була і моя думка, про що свідчать записи у блозі 2019 року: дякувати Богу, що то минулося і так без шкоди для нас. Далі я темою «вагнергейту» не переймався, як явною дурницею, але переглядав реакції та дії інших коментаторів, критиків влади й прапороносців вихваляння цієї операції в Україні, як і вичікував на розслідування незалежне Bellingcat, однак вже терпець мені урвався. Насправді для чого була операція захоплення бійців «ЧВК «Вагнер»? Хто вони є? Ніхто! Гарматне м'ясо! Найманці! Для чого таке лайно розвідці? Про себе вони усе цінне виклали ще в прайс-листах. Ах, хтось з них воював на Донбасі. І що з того? Є рішення суду по комусь з них в Україні? Немає. А тільки суд визнає людину злочинцем, а не СБУ чи ГУР. Єдина цінність цього контингенту була як обмінний фонд на наших моряків, незаконно захоплених ФСБ РФ під час спроби пропливти на катерах Керченською протокою. Для тогочасної влади в Україні, спілкування з якою Кремль заблокував, це було єдиним, можливо, дієвим варіантом, але чи мудрим?
Шанований пане Президенте, я розумію, що зараз серед нас найрозумніший є пан Арестович, але прошу на один день винайняти знаючого спеціаліста з міжнародного права в темі міждержавного авіасполучення, який би пояснив, що означає в правовому полі перехоплення іноземного літака та арешт іноземних громадян. Це є міжнародний злочин! Під час польоту літак має статус екстериторіальної недоторканості, тобто екіпаж як і всі його пасажири мають статус рівний дипломатичного змісту. Я спрощую, але суть одна. Так само попри всі виправдання у невинуватості, але літак MH-17 був збитий в українському повітряному просторі і впав на українській землі тому і тільки тому, що тодішня українська влада вчасно одразу після військового захоплення Слов'янську – не закрила весь повітряний простір над Лівобережною Україною. Розпитайте детально про то фахівця з права щодо міжнародних авіаперевезень. Тобто хочу вказати, що коли як нормальне лунає серед заходів спецоперації про перехоплення літака і арешт його пасажирів, не зважаючи, що то є відпочатку злочинно! Зауважте, що Лукашенко викрав громадянина Білорусії, тобто не було держави, яка б постала на його захист. Міжнародна спільнота постала на захист авіакомпанії! А фактичне незаконне викрадення громадян РФ, з якою в України йде неоголошена війна, стане виправдання для повномасштабної військової агресії куди більше, аніж захоплення Цхінвалі військами Грузії в серпні 2008 р., тобто на чию реально користь проводилась операція захоплення бійців «ЧВК «Вагнер»? Питання далеко не риторичне.
Далі: важливо і хто давав дозвіл на проведення такої злочинної операції, і хто відповість за величезні витрати з українського держбюджету не тільки на зарплати і технічне забезпечення задіяних працівників ГУР МОУ та СБУ, але було виплачено значні аванси кожному зі завербованих найманців. Як і чи всі гроші були витрачені за призначенням, чи їх чимало відмили і привласнили? Внутрішнє розслідування повинно дати відповіді на ці питання.
Нарешті заключне найголовніше: однозначно, що держава з агресивними намірами зацікавлена напасти тоді, коли об’єкт її уваги знаходиться у найслабшому стані, коли його внутрішня ситуація дестабілізована і влада паралізована, чому аналог є Білорусія, анексія якої державними інститутами РФ відбувається активно зараз без усіляких військових дій – ось де справді чудова спецоперація. Перепрошую, але подобається нам чи ні, проте маємо визнати, що силові структури РФ в усіх напрямках є дуже сильними. А їх розвідка і контррозвідка в Світі є в лідерах. Майже всі найманці «ЧВК «Вагнер» є вихідцями з отих силових спецпідрозділів, тому повірити у брехню пана Гордона, що специ контррозвідки РФ усе «проспали» просто смішно слухати. Оскільки пана Гордона наївним хлопчиком назвати важко, то ясно на кого він працює, не зрозуміло навіщо, бо: «Нелепо желать себе Алепо!» Однозначно в ГРУ РФ все знали про цю операцію з «вагнерівцями» і всіляко їй сприяли. Чому? Читайте уважно написане вище. Не спрацював план «А» - почав діяти план «Б» як «вагнергейт», а його медійне і персональне прикриття усе є перед вашими очима.
Виступ колишнього голови ГУР МОУ Василя Бурби на теле-шоу Шустера з натяками на «крота» в ОПУ чітко вказує, хто був і є справжнім «кротом», як і активним генератором цієї злочинної спецоперації. Всі реалії в тому хай виясняють фахівці, якщо у нас такі ще є після трагічної загибелі Максима Шаповала по наводці зі середини своєї розвідки. Вічная пам'ять герою.
У мене щодо генерала розвідки України пана Василя Бурби є тільки одна ремінісценція пов’язана з анекдотом про відомого всім штандартенфюрера СС Штірліца: шеф Гестапо Мюллер запитує у Штірліца: Як це можливо?! Ми стільки часу за вами слідкуємо, Штірліц, і так і не можемо вияснити, чим ще ви займаєтесь в Управлінні РСХА окрім шпигування на російську розвідку?
Перепрошую, що так завершую свого відкритого листа Президенту України пану Володимиру Зеленському щодо захисту голови ОПУ Андрія Єрмака, але серйозне завжди стає яснішим на фоні гумору.
З повагою, опозиціонер Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
23 листопада 2021 р.


Свобода є, а що то дає?

Свобода є, а що то дає?
До Свята День Гідності і Свободи 
21 листопада 2021 р.

Так: свобода в нас є, а що то дає? Однозначно, що учасники обох Революцій Помаранчевої та Гідності були переконані у значному покращенні нашого життя в Україні після таких потужних звершень і перемог, але «маємо те, що маємо! (Іван Багряний, ремікс – Леонід Кравчук). Чому так є? Відповідь проста: а тому що. Чи могло бути інакше? Звичайно, що могло, але сталося, як є й іншого вже не буде. Тому особливо обговорювати нічого. Ну смішно аналізувати та оповідати процес, коли «Юліна тисяча» перейшла до «Вітіної тисячі» і ось перевтілилось у «Вовину тисячу», бо я фактично все сказав у одній фразі. Покращення відбулося і то її рівень.
Я не належу до скептиків, як і до оптимістів, що вірять: – Хто каже, що гірше вже не може бути?! Може! Ще як може! – І це чиста правда. Коли ниють, як нам зараз зле, то я заспокоюю отаких саме тим: ця біда ще не біда, бо як прийде справжня біда – ото вже буде біда. Подивіться на Сирію і тіштесь, що москалі не зробили те саме з України. Я тільки починаю переживати, як би наша люба українська влада не зробила те саме замість москалів. Переживаю суто за 27%, бо оті 73%  – мені не шкода зовсім: маєте заслужену ваучерну «Вовину тисячу» і вистачає з вас.
Чи можливе «покращення вже сьогодні» в Україні? Не бачу звідки візьметься подібна радість. Не з Ростова однозначно. Водночас намагаюся знайти якісь позитивні рухи і порухи щодо того у нас в Україні. Не дуже виходить, але куди маю поспішати? Часу вистачає до наступних виборів чергового блазня і його ко. Коли електорат на бздури рад, то це не лікується швидко. Отой «пост-совковий синдром» потребує тривалої реабілітації країни України. Я сподівався, що то буде швидше, але 73%  – довели протилежне. Нічого. Почекаємо. Можливо, що надцять Майданів ще проведемо. Такі ми вже є приколісти. Зрозуміло, що вітаю усіх зі святом – Днем Гідності і Свободи.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
21 листопада 2021 р. (7529)


2041

— Пане Президенте, вже минув рік, як Вас було обрано на цю посаду. За цей час Вас багато критикували — як усередині країни, так, наприклад, і з боку Європейського Союзу. Що Ви можете сказати їм у відповідь?

— Перепрошую, але віднедавна я не Президент, а Гетьман. Мене обрав український народ цілком демократичним шляхом. Вільне волевиявлення показало, що люди хочуть змін. Більшість людей хотіла бачити нову державну політику. Мене може дехто критикувати за певні рішення, однак ніхто не заперечить, що жити стало веселіше. Щодо шанованих мною європейських колег можу сказати коротко: це не їхня справа. Український народ як суверенний суб’єкт політичної дії сам вирішує, що та як йому робити. Але загалом ми читаємо всі ці поради. Хай не думають...

— Зокрема, Вас критикують за те, що Ви застосували вибіркові репресії щодо колишніх керівників держави.

— Попередній глава держави зараз живе на селі, а саме на фермі. Думаю, це піде йому на користь. Там свіже повітря, чисті продукти. Раціон не дуже різноманітний, зате корисний для здоров’я. Мінімалізм та аскетизм зараз у моді. Рішення про зміну його статусу було прийнято не мною, а високоповажним незалежним Судом. Причому саме присяжні визначили, що мій попередник — козел. А козлу місце на фермі. У кращому випадку. Власне, можете пройтися оновленим Хрещатиком і попитати в людей — більшість погодиться з цим вердиктом.

— Але це ж суперечить здоровому ґлузду! До того ж, судове провадження вів суддя, відомий своїми сумнівними резонансними рішеннями за часів Ваших попередників. Тому майже очевидно, що Ви так само здійснювали тиск на суд.

— Ваші слова ще більше підкріплюють мою точку зору. Оскільки попередні керівники так довіряли людині, що давали їй можливість розглядати дуже важливі судові справи, то тепер вони не мають жодного морального права не довіряти цьому судді. До того ж, Ви не можете заперечити, що прийняти таке рішення може тільки людина дуже смілива...

— Або божевільна. Чи під тиском...

— Ви не маєте жодних доказів мого втручання в розгляд справи. Це все брехня й наклеп недоброзичливців. Якщо так кажете — спочатку доведіть. Гарантую Вам, що таких доказів не існує й існувати не може. Також варто зауважити, що згідно з Головним Законом (тепер у нас один єдиний кодекс, а тому немає плутанини) під час слідчого провадження та судового розгляду має превалювати дух, а не буква закону. Це має бути новим суттєвим кроком на шляху до повної гуманізації правосуддя.

— Хм, я зрозумів. Дозвольте Вас також спитати, чому за останній рік було перейменовано майже всі державні посади та установи? Невже від того, що Верховна Рада тепер називається Зборами, змінилася якість її роботи?

— Треба докорінно міняти політичну систему в Україні. І з чогось потрібно починати. Погодьтеся, що перейменувати установу — найлегше. Тому ми почали з цих простих та ефектних кроків. Скоро на нас очікують перевибори за новою прогресивною системою, якої ще не було ніде у світі. Нехай новий орган представницької влади навіть за своєю назвою не буде асоціюватися зі старим корупційним та імпотентним псевдопарламентом. До речі, всі ці зміни вносять різноманіття та радість у життя людей. Як і щовечірня святкова ілюмінація в центрах міст. Я вже казав, що жити стало веселіше, цікавіше. Принаймні, для мене.

— Щодо зовнішньої політики... Ваші дії йдуть у розріз із вимогами до вступу України до ЄС. Що Ви на це скажете?

— Якщо їм сильно треба, візьмуть і так. Ми не будемо набиватися, в нас тепер є свій газ.

— А як же загроза з боку Росії?

— Їм зараз не до нас. У них вирішується китайське питання. Поки вони його вирішать, у нас буде доволі міцне Військо. А загалом я дуже люблю Росію й росіян — от прямо задушив би в обіймах.

— Хотілось би торкнутися економічної політики Вашої команди. Зокрема, Генерального Підскарбія. Раптово всі валютні рахунки було переведено на гривні, а валюту було вилучено державою й покладено на окремі державні рахунки. По-перше, ці дії дестабілізували ситуацію на фінансовому ринку та загалом у країні. По-друге, хто контролює валютні кошти?..

— Я контролюю. Так що можете не хвилюватися за них.

— Залежність від однієї людини може призвести до зловживань і корупції...

— Гірше, ніж було, просто бути не може. До того ж, якщо я буду багато розкрадати, а народу нічого не дістанеться, то він наступного разу може обрати якогось ніби-то більш перспективного кандидата, а насправді падлюку, яка розвалить країну дощенту. Я цього допустити не маю права. Тому а пріорі не зможу багато красти. Я знаю міру. Повірте, нам багато не треба.

— Такі валютні пертурбації викликали хвилю протестів серед громадськості.

— Нехай собі мітингують, вони мають право. Але це їм нічого не дасть.

— Навіщо було зроблено цей крок — націоналізацію валюти?

— Нам потрібно багато чого купити за кордоном. Нове устаткування, технології. В нас розвалена вся наука та промисловість, окрім деяких галузей.

— Але як тоді якесь приватне підприємство може придбати за валюту нові станки, якщо валюти в неї немає?

— Ми можемо купити для них, якщо вони доведуть таку необхідність.

— А не занадто багато контролю й ручного управління?

— А раніше було менше?

— На мою думку, менше.

— Це Ваша суб’єктивна думка. Можете залишатися при ній, у нас вільна країна.

— Як Ви будете контролювати надходження всієї валюти до Скарбниці? Чи не будуть гроші осідати в офшорах?

— Для цього в нас є незалежна Система Судів. Зараз на розгляді... (Дивиться на екран.) ... 13427 економічних справ за статтею "в особливо крупних розмірах".

— А якщо власники великих підприємств виїдуть за кордон?

— Не виїдуть. Принаймні, нікому ще... Ніхто ще не виїхав. Мабуть, тому, що в нас так добре жити.

— Як себе почуває середній бізнес?

— Не знаю, особливо не жаліються. Значить, добре. Ми їм трохи зменшили податки, а вони за це нас не критикують. Деякі все одно критикували, але вони вже перейшли в категорію малого бізнесу. Тепер їх не так чути.

— На завершення — які Ваші подальші плани? Маю підозру, що їх у Вас багато.

— Насамперед треба повечеряти, я зголоднів. Потім треба буде створити Новий Курінь Внутрішньої Безпеки, а старий КВБ перейменувати на Старий. У кожного будуть свої повноваження. Їхні старі навички, сформовані протягом останніх п’яти десятиліть, можна вжити з користю для суспільства. Натомість НКВБ буде перейматися безпекою більшості населення нашої чудової квітучої країни. Дякую, мені пора.

Іван Франко – поет національної честі

ІВАН  ФРАНКО – ПОЕТ  НАЦІОНАЛЬНОЇ  ЧЕСТІ

...Лиш праця ржу зотре, що грудь з’їдає,
Чуття живе, неткнуте заховає,
Непросихаючу нору живить!
Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.
Іван Франко

Великий глибокий знавець давнини свого народу, ерудит у сфері світової історії й письменства – Іван Франко – ці свої знання послідовно й активно спрямовував на відстоювання й утвердження окремійності й давності українського письменства.
Іван Франко... Перегортаючи сторінки його творчості, ми прагнемо збагнути й осягти багатогранний талант цієї людини. Цей діамант, який щоразу виблискує новими гранями, дивує нас, зачаровуючи.
Великий глибокий знавець давнини свого народу, ерудит у сфері світової історії й письменства – Іван Франко – ці свої знання послідовно й активно спрямовував на відстоювання й утвердження окремійності й давності українського письменства.
Наукова спадщина І. Франка включає десятки й десятки праць, у яких автор звертається до проблем національної ідентичності не тільки письменства, а й українського народу.
Поезія І.Я. Франка близька до народної творчості своєю глибиною і простотою. Яскравий тому приклад – невмируща його збірка “Зів’яле листя”, джерелом для якої були ситуації з його життя. Великий шанувальник Франкової поезії Дмитро Павличко написав передмову до збірки “Зів’яле листя”.
У ній він, зокрема, підкреслює: коли поет у власні страждання починає вбирати болі й муки понівеченої душі своєї любові, то досягає найвищої, найщирішої й найрозручливішої ноти.
“Є в “Зів’ялому листі”, – пише Д. Павличко, – особливо в його другій частині, речі такої краси й глибинності, що їх сміливо можна зарахувати до найгеніальніших творінь світової любовної лірики”. Поезія митця – це побудовані на народопісенній основі твори про власні болісні переживання, бурхливі та пристрасні.

Лиш біль страшний, пекучий в серці там
Все заповнив, усю мою істоту.
Лиш біль і се страшне: бам, бам, бам.
А сліз нема, ні крові, ані поту.
Умеркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.
Ридать! Кричать! – та горло біл запер.

Його твори стали популярними піснями і на крилах музики линуть до людських сердець, роблячи їх відвертими, добрими, спонукаючи людей на світліші вчинки. Сам же Франко писав: “... надіюся, що й теперішнє покоління знайде в моїх віршах не одно таке, що відгукнеться в його душі зовсім не песимістичними тонами”. Але багато творів І. Франко ніколи в пресі і зі сцени не звучали в радянський час.

Лише борися, не корися
Радше впадь, а сил не трать
Хоч пропадь, але не зрадь!
. . . . . . . . . . . . .
Довго нас недоля жерла,
Досі нас напруга жре,
Та ми крикнім: “Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!”

Звичайно, такі заповіти письменника не могли побачити світ у часи переслідування. Утвердження поетом невмирущості рідної літератури, що особливо яскраво проявилося у творах “Пролог”, “Великі роковини” та ін., також було не до вподоби властям, тим паче, що митець визначив основною ідеєю своїх творів боротьбу народа за свою незалежність.
Важливо відмітити, що у творчості І. Франка велике значення мав образ злочинця. Злочин стає подійним ферментом, що спонукає людську психіку до осмислення власного гріховного вчинку, що врешті до каяття (“Для домашнього огнища”, “Ріпник”, “Оповідання про розбійника Флавіана”, “Надні”, “В тюремній шпиталі”). Я вважаю, що саме цей психологічний підхід ретельно описаний у його творчості оберігає людину від учинення вчинків, які можуть нашкодити якимось чином оточуючим. На мою думку людей не можна винуватити за те, що вони коять злочин. Вдумавшись у суть практично кожного злочину, ми бачимо, що злочинці роблять ці вчинки заради щастя, комфорту. Цих людей можна тільки пожаліти, як це й робив Іван Якович Франко. У своїх витвірах митець зображав аналогічні ситуації, і писав, що в кожному випадку є вихід, навіть якщо в усьому винна влада. “Людина від віків прямує до одної мети, до щастя. Щастя це здобуде аж тоді, коли наука і праця зіллються для неї в одне; коли всяка її наука стане працею, корисною для суспільства, а вся праця буде виявом її розвиненої думки, розуму й науки”. І Франко, здавалося б, віднаходить душевний спокій, “наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких він зробився”, а проте і в цих його творах лунає глухий відгомін соціальної боротьби за існування.
Висока пристрасть, глибокі патріотичні поривання і поетична щирість, мистецька самобутність так природно поєднується в них. Зауважу лише, що Франко як поет-громадянин у багатьох своїх творах свідомо порушував проблеми народного життя, свої патріотично-політичні ідеї висловлював у формі національних гасел. Найчастіше для опису своїх заповітних думок митець звертався до жанрів гімну, прологу, наповнюючи їх злободенним змістом, втіленим у динамічну, оригінальну художню форму. У “Великих роковинах”, наприклад, історичну долю нашого народу автор розкрив за допомогою алегоричного образу козака-невмираки, що виступає символом незнищенності України.
Його цікавлять соціальні й екологічні сторони сільського життя, гніт, страждання і всяка кривда. Франко віддає своє серце і всі свої симпатії тим, хто добуває хліб не тільки собі, але й іншим. Разом з вірою в людину у Франковій душі живе віра в світле майбутнє нашої землі. Воно прийде, те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скелю неправди і пробитись до світла, хоч би й довелось вкрити кістками шлях до нового життя. Це свята віра лунає у Франковому вірші “Коменярі”. Цей вірш не можна читати без хвилювання: романтизм його захоплює і підносить, викликає глибоку повагу до тих, хто проголошує свою мету:

... своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добре нове у світ.

Образ коменярів, озброєних важкими залізними шолотами, під ударами яких рушиться скеля старого задушливого світу, виростає до узагальненого показу революціонерів, борців за нове життя, за добро і щастя.
Образ коменярів, який з надзвичайною силою втілює красу і велич колективної праці, не втратив свого ідейного й художнього значення і для нас. Як коменярі падають на шляху до нового життя, знесилені, так і інші, що заступають на їхнє місце, йдуть, не збавляючи кроку, бо їм світить ясність ідеалу:

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

Лірика поета будить сумління, допомагає вистояти в будь-яких життєвих випробуваннях, кличе на боротьбу. Але як сказав Михайло Коцюбинський: “Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного”.
Відколи існує людина на землі, існує кохання – чисте, благородне почуття. Тема кохання – вічна тема в літературі. Наврядчи знайдеться хоч один поет у світовій літературі, котрого б не хвилювала, не бентежила ця тема. Та Іван Франко, звернувшись до інтимної лірики, сказав у літературі про кохання своє, неповторне, глибоко хвилююче слово. Чи можна залишитись байдужим, читаючи такі вірші як “Не знаю, що мене до тебе тягне”, “Так, ти одна моя правдивая любов”.
Франко зізнається: “Хвилини, в котрих я любив..., були, може, найкращі в моїм житті – жаль тільки, що були це заразом хвилини найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не радості”.
Трьох коханих послала доля поету, але дружиною стала четверта – Ольга Хоружинська. Жінка, яка ділила радощі і горе, яка створювала умови для творчості, була жінкою-другом, жінкою-сподвижницею.
Як і кожна людина, Іван Франко мріяв про велике кохання, про гарну і вірну подругу свого життя. І, мріючи, він створив собі ідеал кохання і коханої. Його дівчина повинна була бути вродлива, щира і розумна, палкої вдачі і передових поглядів, щоб стала для нього і чарівною дівчиною, і вірною дружиною, і надійним товаришем.
Цей ідеал молодий Франко шукав і в житті, а коли не знаходив – тужив за ним і знову шукав. Він так вірив, що любов врятує його від отих земних незгод. Але нажаль він помилився. Його доля була не настільки проста. Отже тільки праця... Ось що тепер його врятує.
Були у Франка свої дні журби, і часто його життя тягнулось за ним, наче воєнний табір. Але він ніколи не був песимістом, ніколи не відокремлював себе від народної недолі, не замикався у власних стражданнях. Тому він мав повне право на весь голос заявити:

Я син народа, що вгору йде,
хоч був запертий в льох.
Мій поклик – праця, щастя і свобода,
я є мужик, пролог, не епілог.

Він був справді сумлінням нації і її інтелектуалом. Маленькою краплиною, в якій відзеркалювалась доля його народу, віками гнобленого і віками пригніченого. Незважаючи на всі свої кривди, образи та страждання, Іван Франко з трепетом у душі дивився, як прокидається український народ, прагне до справедливості і правди та шукає до них шляхів. Уже задля цього міг нести ціле своє життя важкий хрест. Не зважаючи на життєві негаразди, письменник з гідністю виходив з будь-якої складної ситуації.
І коли Іван Франко саме на цих теренах великою людиною став, то завдячувати це він міг виключно собі, заплативши за свою велич важкою ціною своєї тяжкої долі, щоденною боротьбою з оточенням, обставинами і самим собою.
В сучасному світі можна тільки позаздріти силі його могутньої волі та шляхетному характеру. Можливо саме цих рис нам іноді бракує для досягнення своїх мрій та сподівань.
Найбільше, що вражає і вражатиме в нім – це його прагнення до правди, справедливості, істини, майже не властиві у ті часи українській нації. Провиною всьому був страх, навіяний (або прищеплений) українцям самодержавною владою, цілью якої було винищення цієї нації взагалі. Подібні почуття загоняли жертв самодержавного строю у глухий кут, більшість не знала, як поводитись себе з суровою владою. Люди боялись ділитись між собою власними думками, щодо нестерпного життя, бо ніхто не знав якими наслідками все це могло оберну-тись.
Знаючи все це, І. Франко сам вирішив, що для нього головніше майбутнє своєї Батьківщини. В його характері і нетрадиційній, майже неукраїнській, волі – саме сконцентрована його велич. Для нас навіки залишиться таємницею як людина може переступити через своє особисте життя, та присвятити його народові. Звісно його діяльність зробила величезний внесок у самовизначенні українців, але на початку свого життєвого шляху він не знав вдасться йому виконати свої задуми, чи ні.
На мою думку, якщо б в нашій державі було більше патріотів, схожих на І. Франка, то наш народ був більш сплаченим та єдиним. Кожний громадянин відчував би відповідальність за майбутнє України і робив би свій вклад, хоча б маленький, але все ж таки значний для Батьківщини.
Треба задуматись над словами І. Франка, які є дуже актуальними у наш час: “Я можу здригатися, можу тихо проклинати свою долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням”. Ці слова дійсно дуже важливі і ми повинні до них прислуховуватись.
Такі люди як він змогли донести до нас культуру, мову українського народу, хоча їм було дуже тяжко. І ми, в свою чергу, повинні передати естафету наступним поколінням. Але нажаль не всі українці це цінують та звертають на це увагу.
Івана Франка називали Коменярем, Вічним революціонером і Духом неспокою, Титаном праці і думки, але все це дозволяло спокіно дивитись, як кожного дня він відчайдушно бореться з нуждою, бореться за виживання, подібно до того, як це чинимо сьогодні. Він був відомим ученим, з його думкою рахувався вчений світ, був членом Академії наук, першим серед українців, який мав дістати Нобелівську премію, але його не допустили до звичайної доцентури у Львівському університеті.
Він, Франко, став непотрібним для цієї справи. Він став зайвим. Його треба було спихнути і оголосити політичним трупом та порекомендувати зайнятись тихою наукою, яка б, до речі, нікому не шкодила. Оскільки створена Франком радикальна партія могла мати одного лідера, то вона розлетілась на нові з новими лідерами та опікунами народу.
З Франка нагло сміялися. Про нього розпускали найогидніші плітки тільки з однією метою: загнати його в кут. Ці чутки, плітки мали на меті скомпроментувати його в очах народу, який вірив тільки йому. У його житті вишукували свідомо компроментуючи випадки, робили їх набутком всіх. У ньому ніхто ніколи не шукав доброго, світлого, гідного наслідування.
Йому навіть не дали роботи у своїх рідних українських видавництвах. Ним ігнорували. Якщо й давали роботу, то для того, щоб відносив кореспонденцію на пошту, сидів кореспондентом на судових нудних процесах, був коректором та переписувачем чужих рефератів та докладів. Він був першим українським письменником, який не відважився, а вимушений був жити з праці рук.
Суспільство побудоване так, що одні захопили незчисленні багатства, а інші не мають нічого. В деяких країнах багаті хоч трохи діляться з бідним і тим самим стимулюють суспільство від вибуху; в інших же неімущі залишені напризволяще і або вимирають, або ж готуються до вибуху чи вивчають закони, щоб досягти покращення свого становища мирним шляхом. Так так побудоване суспільство. Таким його бачив І. Франко.
Він помер і достатки його були такі, що не було його в чому похоронити: ні взуття, ні білизни, ні костюму. Те, що мав, вкрали в першу ніч окупації російськими військами міста Львова. На постій у хату Франка, беззахисної людини з паралізованими руками, ввели двісті солдат, результати перебування яких шокували цілий цивілізований світ.
Так, він був не без гріха. По тій дорозі, якою вів народ до землі обітованої, неначе Мойсей. Натикався на гострі кути та блудив манівцями. Але саме завдяки його радикальним ідеям український народ зміг відродитися. Навіть у часи повної зневіри, коли здавалося, що ніякого просвіту в житті уже не буде, Франко знову й знову ставав до боротьби. Силу йому повертало все те ж почуття любові до людини і високої відповідальності перед майбутніми поколіннями.
Так і Франко вірить, що посіяне ним слово проросте в душі народу покликом до боротьби, пробудження національної гідності та послужить поступу до омріяної незалежності, до св. волі:

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народі вольних волі
Пруснем Кавказ, впережится Бескидом,
Покотиш вірним морем гомін волі
І глянеш, як хозяїн домовитий
По своїй хаті і по своїм полі.

А. Н.

Уламки роздумів українського панка

УЛАМКИ РОЗДУМІВ УКРАЇНСЬКОГО ПАНКА

ЖОРЖ  ДИКИЙ
Передмова 
Привіт, Жорж, я думаю що тобі давно пора почати щось...    (велика пауза у кілька місяців через поламку комп'ютера)

п'ятниця, 26 березня 2004 р.

З цього дня я починаю щоденно одну гордину-годину присвячувати творенню книги  свого особистого життя.
Спочатку кілька думок стосовно всього задуму: в основу книги  буде покладено мої архівні накопичення в в першу чергу статті починаючи від мого звільнення з армії у 1982 р., коли мені вже виповнилось 20 років. Але перед тим думаю варто буде представитись і подати стисло свою автобіографію. Потім почну давати в хронологічному порядку свої статті, які набиратиму згідно оригіналу і українською, і російською мовами, проте до книги перекладатиму все на українську за допомогою програми-перекладача, а оригінальний текст скидатиму у Додаткову частину, де також буду накопичувати оригінали матеріалів, які я критикую чи на які посилаюсь.

ПЕРЕДМОВА
Починаючи роботу над книгою, яку я не можу назвати  спогадами, мемуарами чи щось тому подібне, а ще менше можу причислити її до якоїсь духовної сповіді, - тому одразу вважаю  за потрібне вказати на мою скептичну байдужість стосовно неї.  Ні, я зовсім не збираюсь тужитись над розкриттям  глибин своєї душі та інтелекту, бо якщо і що в мене є за душею буде видно й без моїх вказівок-пояснень. Я хочу претендувати тільки на одне – на щирість свого викладу та коментарів всього написаного в різні часи мого матеріального буття, життя, тертя тощо.  Моє скептично-іронічне ставлення до власного твору полягає в усвідомленні часової тлінності всього у цьому світі взагалі  та стосовно книжок зокрема. Все моє життя від самого народження проходить серед стосів книжок, з яких я не перечитав навіть сотої частини з того, що маю лише в своїй бібліотеці, а з маминою – і тисячної. Причому значна частина цих книжок  мені до вподоби, а скільки я знаю книг, які не варто читати... Звичайно, що на кожний товар знайдеться свій покупець або не знайдеться. Можливо тут важливо не стільки процес споживання, як виробництва?..
Шкода дуже книжок нечитаних і непотрібних, якими, для прикладу, вважаю багатотомні видання різних вождів у СРСР ( Союзі Радянських Соціалістичних Республік), але потім мені спало на думку, що книга навіть непотрібна набагато краща за непотрібну кулю, бомбу, міну  тощо просто своєю матеріальною безпечністю, бо духовний зміст книжок часом  буває жахливіший за  будь-яку зброю.  Власне тому я постійно відкладав написання своєї книги, щоб добре виважити її причинно-наслідкові можливості.  Найголовніше правило медиків: не зашкодь! Тобто не завдай шкоди хворому при лікуванні більше від самої хвороби,- що, як на мене, стосується не тільки лікарів, але й фахівців багатьох інших професій, включно з письменниками. Сподіваюсь, що моя книга принаймні нікому не зашкодить. Чи стане вона комусь корисною? Хотілось би. 
Головною ідеєю книги є відтворення  епохи і часу, коли мені довелося жити, через свої  різні матеріали, частина з яких була опублікована у спотвореному редакторами вигляді, а інші не були оприлюднені з різних причин.  Після того як мною зовсім недавно була осягнута істина, що справжній митець не творить епоху, а відтворює її, тому чим він талановитіший – тим точніше відображення. Коли ж митець починає свідомо спотворювати реалії  з будь-яких причин, то це вже політика. Як неодноразово говорилось: політик  займається категоріями  сьогодення, а митець – категоріями Вічності. Оскільки в мене немає жодного бажання творити епоху і всі мої політичні устремління, ілюзії, алюзії і тому подібне відійшли у минуле, то я з спокійним серцем  хочу зафіксувати  своє бачення життя і не більше того. Це є моє особисте означення Світу.  А для чого-кого призначено мою роботу? Щоб хтось міг порівняти мій Світ з своїм світобаченням, якщо захоче. Я нікого не збираюсь повчати тим більше як тепер модно висловлюватись – “грузити”.  Моє завдання показати як, чому і про що я думав  колись і думаю про це  тепер.

Автобіографія без ускладнень
 
В мене десь вже є кілька начерків своєї автобіографії, які я потім перегляну і можливо використаю в подальшому, а поки що просто  переповім свій життєпис в довільній формі.
Народився я в сім’ї... Ні, не народився я в сім’ї, а народився я у самітньої жінки, яка хотіла і стала матір’ю. Тобто я народився, як позашлюбна дитина, про яких в Україні кажуть: байстря. Усвідомив цей свій стан я не дуже давно, бо всі минулі 30 з гаком років свого життя мене це ніяк не турбувало. Відсутність батька від самого дня появи мене на світ Божий зробила подібний стан речей для мене нормальним і я ніколи не переймався тим, що  в мене батька нема.
Отже народила мене моя матуся Галина Гордасевич 19 червня 1961 року. За її словами, я був гарненький карапуз вагою у 3,5 кілограми, значно більший з усіх новонароджених дітей в роддомі, тому вона мене одразу вирізняла серед інших, коли приносили годувати. Ще в мене був на скроні жмут білявого волосся подібний до оселедця, тому лікарі жартували: -Одразу видно козака вродила. 
Все, що можу сказати про свого батька, це що він по національності росіянин і його звали Петро Амелін. Кілька раз він приїжджав до нас і я його бачив, проте зовсім не запам’ятав і не маю жодних вражень чогось позитивного до нього. Мама описала про батька в своїй повісті “Двадцять років і один день”, але я  досі її не прочитав. До батька я був і є байдужим, що спричинено напевно його байдужою поведінкою до мене, тому що не пригадую якого-небудь подарунку чи уваги з його боку до мене. З слів мами він був що кажуть “не від світу сього”, тобто дивакуватий і непрактичний в житті. Він декілька раз одружувався і постійно його кидали жінки, бо не витримували з ним жити. За фахом він був електрик, тобто пролетарій-робітник, що зовсім не відповідало його зовнішньості якогось інелігента (судячи з світлини) і капризного характеру, через що він частенько сварився з начальством, а тому міняв місця роботи в постійному режимі. Ці риси батька проявляються досить помітно в мені, особливо життєва невизначеність, невміння чи скорше: нехотіння дертись “ за місце під сонцем”.
Зараз логічно мені шкода, що в мене не було батька, як шкодую за тим, що в мому житті не було людини, яку б я міг назвати своїм Учителем. Всіх їх мені замінило соціальне середовище, яке раніше мало термін “вулиця”, а зараз навіть не знаю, як описати його. Від малечку мене виховувало життя, яке було однозначно байдуже до мене, часом жорстоке, проте доволі правдиве. Вулиця навчила мене бачити життя таким, яким воно є насправді, за що я їй певним чином вдячний. Інша справа, що я не радію від усвідомлення існування такої брутальної правди життя. Для прикладу наведу такий сюжет: журналістка прийшла у дитбудинок і була здивована тим, що в палаті з немовлятами дуже тихо і жодна дитина не кричить, аж потім вона зрозуміла причину цього: діти не кричать тому, що ніхто на їх крик не реагує,- о певній годині немовля годують і перегортають в чисте, потім звернуть увагу знову у призначений час, тому кричати немає жодного сенсу і нерозумні немовлята швидко розуміють жорстокі правила буття в дитячому сиротинці.
Мені довелося з малечку пройти подібну школу виживання в цілодобових групах у яслах та дитячому садку, але в мене було те життєдайне сонечко, яке після своєї відсутності появлялось нарешті і зігрівало мене своєю любов’ю і ласкою – моя мама. Все, чим я є зараз як людина – я завдячую їй. І коли ми десь за рік до її смерті сиділи якось удвох і розмовляли, то мама стала розповідати про свої найбільші життєві трагедії-потрясіння, нарахувавши їх щось 7 чи 8, - це, як усвідомлення малою дитиною відсутність любові до неї у батьків, ув’язнення, смерть першої дитини, мого старшого брата Сергія, також позашлюбного тощо. Я ж вислухав маму, подумав і сказав у відповідь: -Знаєш, ма, а в мене в житті жодного!-жодного! потрясіння не було. Я не можу визнати своє життя успішним, проте можу назвати його сповна щасливим. І в тому майже повністю твоя заслуга.
Так воно і є – я людина щаслива. Ще б: я нікого не вбивав і мене ніхто не мордував, я нікого не карав і мене не надто зачіпали, я болісно не мучився, не голодував, не принижувався і начебто нікому зумисно чогось злого не чинив – хіба це не щастя?! Відсутність трагічно-негативних моментів в житті – велике благо, а воно ж у мене доста було ще й  добрих – як тут не чутися щасливим?.. 

*** 
Народився я 19 червня 1961 року на Донбасі, в роддомі м. Макіївки, а потім жив з мамою в самозахопленій квартирі в одному величезному бараці в шахтарському селищі Ханжонково. Жити мамі було ніде, тому що мій батько повернув ордер на одержану ним квартиру, бо вона йому не була  потрібна, а віддати її мамі... Скажемо вічливо: не додумався. Мама про нього зле не говорила і я не буду, хоча коли я дізнався у свої 30 років про цей момент з нашого життя, то остаточно викреслив батька з своєї душі як непотріб. Він був мені потрібен в дитинстві, як кожному хлопцеві, а тепер – мені байдуже де він і що з ним. Якогось так званого “потягу крові” я ніколи не відчував, ніколи в мене не виникало бажання мати батька чи вбачати свою ущербність через його відсутність. Це відчувають діти, які хоч трохи мали батька, а потім його втратили, або діти, якими батько опікується не проживаючи разом в їх сім’ї, тобто діти відчувають турботу про себе і любов від іншої людини.  В мене нічого подібного не було. Жодного подарунку мені від батька чи якоїсь матеріальної допомоги мамі не було, хоча іноді мама з ним зустрічалась і говорила. Пригадую тільки епізод, що десь у дошкільному віці я прибіг з вулиці додому і мама підвела мене до свого гостя і сказала:”Сину – це твій тато” Той чоловік не проявив до мене жодних рухів і немав навіть якогось простенького гостинця як шоколадка чи цукерки, тож я байдуже поглянув, сказав у відповідь:”Добре. А можна мені ще побігти побавитись на вулицю?” і одержавши дозвіл - з радістю побіг гуляти. 
Узагальнено я можу означити своє ставлення до батька подібним до того, як ми ставимось до  поняття “нуль”: ми знаємо, що воно є, але емоцій з того ніяких. Це і не “плюс”, і не “мінус”, не багато і не мало – це ніщо. Просто зараз на власному неупорядкованому житті я починаю логічно розуміти  потрібність батька в сім'ї для повноцінного розвитку дитини, але щоб я колись душевно переживав чи страждав з цього приводу – ніколи. На тому про мого батька досить.
Отож моя мама захопила квартиру самочинно і хоч радянська влада була байдужа до проблем самотньої молодої матері, проте законно виселити її силоміць не могла, тому квартира закріпилась за мамою. Десь через рік мамі вдалось дуже вдало поміняти свою квартиру в Ханжонково на двокімнатну квартиру в Донецьку. Ця квартира знаходилась практично в підвалі одного з найоригінальніших будинків в Донецьку за своєю помпезною архітектурою і побіленими стінами. Він дуже відрізнявся від новіших пятиповерхівок-коробок без жодних прикрас. Не знаю, яким чином збудовано наш будинок-унікум, але він був панського штибу і мені жити в ньому було гонорово, нехай і в напівпідвалі. 

***
В дворі, підвалах та чердаку будинку на Макшосе ХХ( скорочення від первинної назви вулиці: Макіївське шосе) та великому сквері поряд пройшли мої дитячі роки від 1962 по 1971. Там я пішов у школу №95, де вчився в першому і другому класах, а у третій мама мусіла віддати мене до інтернату, що знаходився у селищі Мар'янівці кілометрів 50 від Донецька. Мені невідомі причини колізій в моєму житті, які відбувались, але сприймав я їх спокійно і зараз мені важко пригадати з свого дитинства епізоди емоційних надривів – їх не було. Згадую хіба моє дитяче міркування над численими транспарантами стосовно ХХІV з'їзду КПРС, а саме я тішився своєю знахідкою, що можна використати ці транспаранти багаторазово: варто замалювати палочку перед  V , щоб узгодити їх з новим з'їздом, а ще пізніше можна домальовувати палочки-одинички з другого боку одну, другу, третю. Слава богу, та третя паличка стала останньою, і я може не став би наводити цей епізод, якби він не відворював у доволі точній формі той час, що зараз називають “застійним”. Дитиною я не тямив, що палички в транспарантах і стендах змінювати можна, проте самі засоби наочної агітації за такий тривалий час розваляться, якщо їх не оновлювати цілком. Виявилось потім, що не тямили цього і тодішні державні мужі, які міняли тільки палички для цілого радянського суспільства, через що струхлявів і врешті-решт розвалився увесь Радянський Союз. 
В інтернаті я пробув рік, за який мама закінчила своє заочне навчання у Літературному інституті в Москві, а також одержала нову квартиру, бо вийшла урядова постанова поліпшити житлові умови всім, хто живе у підвальних приміщеннях. Наша нова двокімнатна квартира знаходилась далеко від центру на самій окраєні міста в мікрорайоні з дуже гарною назвою Заперевальна. І вулиця, на якій ми жили, теж назву мала чудову - Нижнекурганська. Як поетично звучали ці назви: за перевалом , нижче кургану. Мені постійно було приємно це усвідомлювати.
Квартира наша була розхташована на третьому поверсі п'ятиповерхового панельного будинку і мала дві грандіозні особливості: першим був величезний балкон у всю довжину торця будинку, де знаходилась наша квартира, що складало метрів 10, а другим грандіозо був сусідній з нами величезний і довжелезний дев'ятиповерховий будинок, який зависав над нашим і уподоблювався до античного амфітеатру, а для мене він був цілодобовим театром для споглядання. За його грандіозну в ті часи довжину будинок називали  “китайська стіна”. В подальшому такі будинки стали звичним явищем у нашому мікрорайоні, але цей був першим з них.
На Заперевальній я ходив у 4 клас до 136 середньої школи, а наступного року відкрили нову 147 школу, де я вчився з 5 по 8 клас. Про шкільні роки нічого особливого пригадати не можу, окрім кількох моментів.  У 136 школі я спочатку навчався у 4-в класі, але через перевантаження всіх 4-х класів понад 40 чоловік чисельністю було вирішено зробити додатковий 4-ж клас, куди класні керівники спрямували з своїх класів всіх, хто їм створював проблеми і порушував порядок під час уроків, отож компанія у 4-ж зібралась дуже розбишацька. Попав до неї і я. Клас наш розташовувався  поряд з учительською та кабінетом зауча, яка частенько навідувались до нас для наведення порядку. Не пригадую, щоб я колись був лідером або організатором, але чомусь у мене виник сильний конфлікт з молодою вчителькою російської мови та літератури, точніше вона мене якось просто органічно не переносила, а тому як тільки починався її урок, то я без будь-якої вказівки сам збирав свої речі, виходив за двері і стояв коло вікна під дверями класу весь урок. Якщо під час уроку завуч чи ще хтось запитували мене, чого я не на уроці, то я спокійно пояснював:”Так у нас урок російської мови... або літератури”. “Ясно”- відповідали мені і залишали в спокої. Зараз віддаль часу і події сучасності роблять цей епізод з мого життя доволі пікантною деталлю, але водночас я просто мушу зауважити, що за весь час свого життя на Донбасі я ніколи не почувався зневаженим національно, тобто мене ніхто ніколи не ображав і не обзивав хохлом чи бандерою, не пригадую я і проблем стосовно з своїм доволі дивним для тих країв ім'ям Богдан. Просто вдома ми говорили з мамою тільки українською, а деінде я послугувався виключно російською  мовою, отже в усіх колективах я автоматично сам займав позицію певної дистанційної самоізоляції, при тому будучи сповна комунікабельним і товариським в спілкуванні.
В школі стосовно навчання я ніколи особливо не напружувався, бо мама хоч і контролювала, але була доволі ліберальна і уроки вдома я практично не робив. Найбільші проблеми я мав з предметами з мови: і російської, і української, і англійської. Граматики не знав і толком не знаю й досі. Зате з математикою я був у дуже добрих стосунках , а в старших класах покращало з оцінками по російській літературі, бо непогано творив твори. В загальному плані я ходив до школи не стільки вчитись, скільки розважатись, причому в старших класах робив це сповна усвідомлено, особливо у 8 класі. 
Тоді життєва крива привела мене аж до м. Запоріжжя, де я поступив навчатись у СПТУ№ 29 на столяра будівельного, а став столяром-меблевиком і водночас одержав диплом з відзнакою про середню освіту зовсім не напружуючись задля цього. Зараз навіть дивуюсь, як я легко одержав те, що колись не дали мамі: замісь золотої медалі вручили срібну, бо донька директора школи теж була випускниця, а медалей було один комплект на школу,- це стало одною з тих життєвих драм мами. Знову не можу пригадати чогось особливого про свій перший самостійний період життя в Запоріжжі, бо як і в інтернаті я продовжував триматись позиції усамітнення при одночасному повноцінному комунікативному житті в середовищі бурси. Перший рік був доволі жорстоким і важким, а потім мені вдалося з другого курсу поселитись окремо в кімнаті гуртожитку і другий та третій курс я прожив комфортно. Загалом цей період згадую з приємністю, особливо відпочинкові моменти з купанням в Дніпрі та блуканням по місту.
Достроково на місяць закінчивши навчання у СПТУ№29, я за наполяганням мами підготувався  і поїхав поступати у вуз до Москви, а саме у МФТІ (Московський Фізико-Технічний Інститут), щоб стати фізиком і сповнити мрію мами, тому що особисто мені було байдуже. Мене цікавили науки взагалі, у тому числі фізика, проте якогось пріорітеного захоплення я не відчував до жодного фаху, тому я цілком спокійно побачив свою нікчемність в знаннях і можливостях для навчання в МФТІ, свідомо зрізався на першому екзамені і цілий місяць гуляв Москвою, бо мав наперед куплений квиток на поїзд.
Повернувшись додому до Донецька, я пішов працювати на меблеву фабрику столяром. Восени 1979 року мене хотіли забрати у армію, проте я заартачився, що не хочу зараз, а хочу весною. Мене направили на курси телеграфістів на півроку без відриву від виробництва. Як потім вияснилось цей мій каприз врятував мене від можливої участі в початку окупації Афганістану 1980 р., куди з Донбасу багато хлопців попало. А я  спокійно пішов до армії весною 1980 р. і доля занесла мене на Західну Україну, на Львівщину у м.Червоноград, де на болотах у лісах були розташовані площадки з стратегічними ракетами ядерного начинення. Служба моя була така собі беззмістовна, тобто відбув, бо мусів, а що вояка з мене вийшов нікчемний, так кому я потрібен був у тій армії: все деградувало і я з ними.
В Радянській Армії я відбув рівно 25 місяців: забрали 11 травня 1980, а звільнили аж 11 червня 1982 року. Проте свій день народження я встиг зустріти з мамою в Донецьку. Ще в армії я написав одного величенького листа про незадоволення своєю службою до Головного політичного управління (скорочено ГПУ -!), а після став дещо пописувати і проявляти певну політичну заангажованість, хоч твердо можу сказати про відсутність у мене якогось романтичного невігластва. Від самого початку свого політиканства я чітко усвідомлював незначну дієвість моїх усіх писань, але тоді ж я прийняв рішення-програму “малої краплини”, яка полягала в тому, що не треба ставити собі надмірних завдань революційного характеру, а просто варто робити те, що ти можеш зробити. Наприклад,  мої  листи до генесеків Андропова чи Горбачова від самого початку писались з розрахунку, що вони попадуть в органи контролю КГБ, а там будуть проаналізовані, отож таким чином я вплину на свідомість цього середовища, яке в свою чергу має вплив на правлячу верхівку. З того часу моїм правилом стало: краще зроби щось мізерне, але хоч щось зроби, чим взагалі нічого.
З 1982 по 1984 роки я знову працював на Меблевій фабриці у Донецьку, а потім поступив навчатись на денну форму у Донецький Університет на філологічне відділення за спеціальністю “українська мова і література”. Вчився так собі, без особливого ентузіазму, тому що як викладачі були поганенькі, так і загальна атмосфера  суспільної деградації та масового алкоголізму не надихала на якусь духовну наснагу. Хоча курс наш був активний і я в тому числі, через що вперше філфак став чемпіоном Клубу Ввеселих та Кмітливих  у ДонГУ, але в цілому мені було скучно, тому я вирішив у свої 25 при першій-ліпшій нагоді одружитись, що незабаром сталося. Восени 13 вересня 1986 року я одружився на однокурсниці без найменшого почуття закоханості, а просто альтернатив не було. Невдовзі кинув навчання у ДонГУ і переїхав жити до дружини у село Золотий Колодязь, що мало вже 300 років і було україномовне. Загалом сільске життя мені присмакувало, але з народженням 17 червня сина Ростислава ми восени 1987 року переїхали жити до Донецька, де я поступив працювати столяром в ЖЕК, а незабаром ми з жінкою розлучились.
 Тоді я подався в світи і з осені 1988 року поновився вчитись на українського філолога у Тернопільському педагогічному інституті, але тривало це недовго, бо після короткочасного мого підключення до революційних подій “Горбачовської перебудови” я надовго виключився від активної політичної участі через свою внутрішню відразу до розігруваного фарсу в Україні та дебілізму демократичних вождів. Я покинув навчання і вдруге одружився 1990 р. та перебрався жити до Львова, куди того ж року переселилась і моя мама, обмінявши квартиру в Донецьку. Наступні 4 роки я пропрацював столяром у СКБ “Автонавантажуач”, а потім подався у журналістику, де чогось значного не досяг і в свої теперішні 43 роки продовжую бути чисто богемним чоловіком без статку в голові і кишенях. У позитив собі можу зачислити  сім'ю, народження доньки Соломії у 1994 році та участь у виданні значного об'єму книг мами, свого доробку в поезії під псевдонімом Жоржа Дикого і книжки “Мотлох” та ще перевидання двічі книги “Степан Бандера: людина і міф” і видання книги-мартиролога “Нескорена Берегиня”, яку в рукописі залишила мама. Вона померла 11 березня 2001 року і була поховано мною у рідному їй м. Кремянці.  А я ось живу і хочу до відзначення свого 44-річчя в наступному році підготувати книгу “Уламки роздумів...” за своїми архівами. З Богом!