хочу сюди!
 

Ліда

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Замітки з міткою «україна»

Ще трохи про міграцію.

Натрапив на цікаві факти, що стосуються Росії, у тому числі міграції, тому вирішив навздогін нещодавньому своєму "Иммиграция в Украину" (http://blog.i.ua/community/662/1152519/) зробити невеличкий додаток. Треба ж орієнтуватись, що може нас очикувати.

- Принято решение о том, что Москва вдвое увеличит количество трудовых мигрантов. Источник: начальник отдела международного и межрегионального трудового обмена департамента труда и занятости Андрей Кубышкин
- Квота для мигрантов в розничной торговле увеличена на 25% Источник: Премьер-министр РФ Дмитрий Медведев
-  Министерство труда и социальной защиты утвердило на 2013 год квоту на приглашения для трудовых мигрантов. 1 225 907 гастарбайтеров привлекут работодатели в 2013 году. Источник: Министерство труда и социальной защиты

  • Каждое второе преступление (раскрытое) в Москве совершатся мигрантами. Источник: Мэр Москвы Сергей Собянин
  • - 80% убийств в столице совершается иностранными мигрантами. Источник: начальник ГУМВД Москвы Анатолий Якунин
  • - Ставропольский край. Нефтекумск: 88% преступлений совершают приезжие с кавказских республик. Источник: полиция Нефтекумска
  • - Мигранты занимают 7% рабочих мест РФ. 77% иностранных мигрантов прибывают в Россию из стран СНГ. В России находятся не менее 9,5 млн. иностранцев, из них не менее 3,5 млн. нелегально. Источник: глава Федеральной миграционной службы Константин Ромодановский
  • - Треть рабочих мест в Москве занимают мигранты. Источник: заместитель мэра столицы по экономическим вопросам Андрей Шаронов

  • - 71% процент граждан России считает, что рост числе преступлений связан с наплывом мигрантов и считают нужным ограничить их количество. Источник: Левада-Центр
  • - Власти Москвы разрешили строительство мечетей в каждом округе столицы. Источник: Председатель Совета муфтиев России Равиль Гайнутдин
  • - В московских роддомах в 30% случаев рожают мигранты. Источник: директор Института демографических исследований, Игорь Белобородов
  • - Самые разыскиваемые наркодиллеры РФ 2012 года: 12 азербайджанцев, 4 афганца (2-ое уже успели купить российское гражданство), 9 таджиков (1 с российским гражданством), 3 киргиза, 1 грузин, 1 казах. Источник:ФСКН   
  •   http://via-midgard.info/news/in_russia/vozrozhdenie-rossii-po-putinski-za-takie-itogi.htm; - там ще є багато цікавого.                                                 
Порівняно з Москвою в Україні не так складно, але навіть декілька маленьких штрихів свідчать, що проблема вже окреслилася:
-В целом в прошлом году иностранные граждане совершили только в Киеве 130 преступлений против украинцев А украинцы против иностранцев – 26 преступлений. 12.07.2007, начальник ЦОС ГУ МВД в Киеве Владимир Полищук.

-Представники інших країн, мігранти скоїли 357 правопорушень проти українських громадян; в той же час злочинів проти іноземців  зафіксовано всього 95 (2011р, 9міс).

Як себе поводити на дегустації вин


Відпочиваючи в Криму, просто необхідно відвідати дегустацію вин, щоб більше дізнатися про цей унікальний напій, адже вино треба знати, любити, цінувати і вміти пити.
Ці знання в подальшому можуть врятувати Вас від підробок, оскільки крім дегустаційних залів, покуштувати вина можна і на курортних базарчиках. Але пам'ятайте, що не все те є вино, що вином називають.
Щоб упевнено почуватися на дегустаційному заході, необхідно знати правила винного етикету. Детальніше тут

Аскольд, Олег та Ігор - великі засновники руської держави

Здається мені, що три історичних персонажа, яких я виніс у заголовок блогу, якось дуже мало висвітлюються сучасною масової культурою. Наші парки і сквери зайняті пам'ятниками іноземних діячів на кшталт Леніна-Ульянова-Бланка, вулиці часто носять назви іноземних євреїв, більш менш користуються популярністю більш пізні київські князі, а ось ті хто стояв у коріння створення великої держави Русь, якось замовчуються або їм присвячується декілька абзаців в підручниках історії.

Київський князь Аскольд найбільш таємничий персонаж нашої історії. Згідно з "Повісті временних літ" (ПВЛ) Аскольд разом з Діром були дружинниками Рюрика, котрий їх відправив у похід на Царград, але по дорозі вони захопили Київ, у похід не пішли, а стали княжити в Києві. Насправді ця історія викликає великі сумніви. І здається літописець просто по прошестю 300 років з тих подій намагався якось інтерпретувати залишені розповіді про якусь династичну війну у древності, котрі лишилися з тих часів у вигляді легенд та оповідань і перемішав історичні події з епосом. Здається якась крупна династична сварка була в Русі, але деякі факти можуть нам казати, що відбулася вона не в період Аскольда та Олега, а трохи пізніше і пов'язана радше з Ігорем. Я потім скажу чого я так думаю. 

Однією з небагатьох світлих думок Михайла Грушевського було поєднати сталість династичної спадковості Аскольда та Олега. Однак його теза про те, що Олег правив раніше за Аскольда не витримує ніякої критики. Але сама теза безумовно цікава. Цікаве ім'я князя Аскольд, в такому вигляді не можна казати про його належність до слов'янських імен, але не менш натягнутим виглядає виведення його зі скандинавського Haskuldr. Цікава версія Рибакова, який виводив ім'я Осколд від самоназви місцевих скіфів, яких Геродот називав сколоти. Польський хроніст Ян Длугош повідомляв, що Аскольд походив від роду засновника Києва - Кия. Цієї тези притримувався і Рибаков. Щодо ж напарника Аскольда - Діра, то я тут притримуюсь думки того ж Рибакова, що його скоріш за все не існувало:

«личность князя Дира нам не понятна. Чувствуется, что его имя искусственно присоединено к Оскольду, потому что при описании их совместных действий, грамматическая форма дает нам одиночное, а не двойное число, как это должно было бы быть при описании совместных действий двоих лиц». 

За "Новгородським первинним літописом" Аскольд правив Києвом ще до прибуття Рюрика. Тому я думаю можна вважати, що до дружини Рюрика він не мав відношення, а історія ПВЛ лише набагато пізніша інтерпретація подій, яких літописець не міг бачити.

Отже полишимо родовід князя і звернемося до його дій. Відомо про нього мало, але видно що саме він почав складати розрізненні племінні союзи у державу. Першою справою він звільнив Київ від дані хозарам. Аскольд почав брати під свою руку племена, приєднавши до Київської держави полочан та кривичей. Він першим вирішив оспорити  торговельну перевагу Візантії, два рази нападаючи на неї і примушуючи її до вигідних торговельних договорів. Відомо, що він вів якусь війну з болгарами, проте причини і мета князя невідомі. Аскольд почав будувати могутність майбутньої держави.

Хоча мушу зазначити, що я не згодний з твердженнями Михайла Юліановича Брайчевського, бо він дуже сильно перебільшує вплив і могутність держави Аскольда. І взагалі безглуздою виглядає теза, що наступник Аскольда Олег своїм "переворотом" відкинув Русь назад в розвитку. Твори Брайчевського явно ідеологізовані, не кажучи, що вони суперечать фактам. І твердити, що Аскольд завоював ледь не пів Азії, а такий-сякий Олег підірвав цю могутність...ну це щось схоже вже на фолк-хісторі. Хоча не заперечу, що Михайло Юліанович мав цікаві і світлі думки, особливо стосовно його дослідів щодо слов'янської рунічної писемності. Але з Аскольдом явне перебільшення.

Наступник Аскольда Олег особистість легендарна і так що, залишила великий вплив у народній пам'яті у вигляді епосів і легенд. Це такий собі слов'янський Беовульф. Вокняжіння Олега за ПВЛ викликає великі сумніви. Згідно з версією Нестора, то Олег, будучи дружинником сина Рюрика Ігоря, напав на Київ, вбив Аскольда і Діра, як узурпаторів та почав княжити у Києві у якості регента при Ігорі. Вся ця історія викликає сумнів. По-перша дивна поведінка як на новгородця у Олега після захоплення Києва - він одразу ж накладає данину на Новгород. Російський історик Ловмянський досліджував це питання і довів, що важко його вважати новгородцем. Хоча теза Ловмянського, що він пішов зі Смоленського князівства також мало чим підкріплена. По-друге час регентства Олега це десь 40 років, за які Ігор мав би давно вирости і стати князем. Також цікаво, що Аскольда, начебто за версією Нестора узурпатора, було поховано з усіма почестями, а княгиня Ольга, жінка Ігоря Рюриковича, поставила на тому місці Церкву святого Миколая. Тобто якби дійсно Аскольд був узурпатором, навряд чи в Ольги було таке відношення до узурпатора. Тобто скоріш за все історія з Олегом і Аскольдом це якась історія, яка колись можливо і справді відбулася, проте навряд чи саме з Олегом і Аскольдом, скоріш за все правдива теза Грушевського про спадковість Олега та Аскольда щодо один одного.

Олег продовжив політику Аскольда на об'єднання розрізнених племен. Він підкорив своїй владі деревлян, уличей і тіверців, а також відвоював у хозарів сіверян та радимичей, котрі платили данину хозарам. Олег розумів, що в цьому регіоні є два серйозних гравця - Хозарія і Візантія. Він вирішив зробити першою в регіоні саме Русь. Всупереч тезам Брайчевського, саме з Олегом пов'язане визволення русів з під протекторату іноземців. Для початку Олегу треба було підкорити Візантію, котра вже давно була головним ворогом слов'янства. В 907 році Олег атакував Царград і імператор Лев ІV Філософ був змушений здатись русам. Олег змусив візантійців укласти мир, дозволити русам вільно торгувати, а також відтепер Візантія змушена була платити данину Русі. На знак своєї перемоги Олег прибив щит на воротах Царграду. Велика перемога нашої зброї!

Арабський історик Аль-Масуді повідомляємо нам ще про один похід Олега - на Каспій. Флот із близько 500 кораблів атакував берега Азербайджану. Що не поділив між собою Олег та хани Азербайджану невідомо, можливо це була звичайна торговельна війна, або просто намагання підкорити своїй руці далекі землі і перетворити їх на колонії. Хозарський каган, котрий мав договір з русами і Олег чесно його виконав, віддавши половину взятого в Азербайджані добра кагану, був ним зраджений і хазарська гвардія оточила русів і вбила їх. Скоріш за все саме так загинув "історичний" князь Олег.

Але окрім "історичного" Олега був ще Олег Віщий руського епоса. Таку кількість легенд і епосів руси не присвятили жодному іншому князю, а отже князь Олег користувався неабиякою популярністю у народу. За легендами Олег Віщий загинув від укусу змії, коли своєю зверхністю не повірив волхвам, які передрікли йому, що він загине від свого коня. Повернувшись на могилу свого коня, Олег почав насміхатись над пророцтвами, як в той час змія вилізла з черепа коня і вкусила князя. І не тільки руси присвятили Олегу свій епос. Ту саму історію описує нам скандинавська "Сага про Орварда Одда". Тобто або ця легенда тягне нас в глибини протоарійської спільності білої людини (бо схожі мотиви зустрічаються в епосах кельтського населення Британії), або Олег здобув таку прихильність серед народів, що і вікінги присвятили йому свою сагу, адже для того часу це не дивина, бо ті ж самі германці в свій час присвятили свою сагу герою Етлі, прототипом котрого був гунський Аттіла. Також князь Олег скоріш за все став прототипом народного епосу про пригоди Волька Всеславича. В цьому епосі вже сам Вольк-Олег народжений від змії, має здатність перекидатися вовком, воює з далекою Індією (скоріш за все Візантія) та завойовує місцеві слов'янські племена.

Наступником Олега був Ігор Рюрикович. Я спочатку сказав, що скоріш за все якась боротьба за київський княжий стіл відбулася саме за часів Ігоря. Мене наштовхнуло на цю думку така річ. Як ми бачимо, що одразу ж після вокняжіння Ігор починає те саме, що колись робив Олег - приборкання місцевих племен, Візантії та Хозарії. Це може свідчити, що на момент приходу Ігоря до влади могутність Русі була вже підірвана - Візантія не платить данини, а серед місцевих племен починається сепаратистські рухи. Таке послаблення навряд чи відбулося, якби Ігор мирно зайняв престол, а отже йому передувала якась сутичка, котра ослабила позиції Русі. Є версія, що літописець Нестор навмисно не розповів нам про ці події, бо на нього тиснула влада Рюриковичей і змушувала фальсифікувати історію на їхню користь, а, на думку прихильників цієї версії, Ігор зайняв престол або скинувши переворотом іншу династію, або розпочав братовбивчу війну. Я не прихильник цієї версії, бо літописець насправді не описував події в рожевому світлі. Княжіння Володимира та Ярослава він описує доволі чесно і без сентиментів, кажучи нам, що перед зайняттям престолу ті вбивають своїх рідних братів. Ні, звісно, якісь ідеологічні установки були, як наприклад приниження програвших і вимальовування їх не дуже приємними барвами і епітетами, типу Святополка Окаянного. Але думка і суспільна ідеологема накладається зверху а історичні події, а отже навряд чи літописець би приховував би якусь "братовбивчу" війну, так само як і переворот, коли описує події з Аскольдом. Тому просто скоріш за все літописець просто не знав про ті події, а народна думка про ті події перемішалась, створивши синтез епосів про улюбленого князя Олега Віщого та якихось подій перевороту чи династичної сварки.

Загалом, як бачимо Ігор починає з того, що збирає землі до купи знову. Він веде важку війну з деревлянами, яких кінець кінцем знову приєднує до Русі. Зумів він навіть і розширити свої володіння за рахунок уличів, котрих в свій час підкорити Олег не зміг. В цей же час, напевно дізнавшись про послаблення Русі, на історичну арену виходять печеніги, котрі йдуть на Русь. 920 року за Нестором (з датами треба бути обережними, бо є великі сумніви в їх точності, тому я намагаюсь їх по менше використовувати) Ігор розбиває печенігів, і саджає їх по кордонам Русі, як своїх васалів для захисту її кордонів. Ігор починає скріплювати свою державу династичним правлінням, бо скоріш за все Олег цього не робив, дозволяючи певну автономію земель, що в кінцевому випадку призвело до послаблення позицій держави після його смерті. Ігор саджає Ольгу правити Вишгородом, Новгородом свого сина Святослава, саджає по землям своїх племінників - Якуна, Ігоря і т.д. 

Розібравшись з внутрішніми справами, Ігор звертає увагу перед усім на зовнішні, і особливо на головного ворога Русі - Візантію. В 941 році Ігор організовує масштабний похід на Царград, зібравши близько 1000 кораблів. Однак несподіванкою це не стало, адже васали Візантії болгари повідомили імператора про дружину Ігоря. Імператор зумів зібрати флот під орудою Феофана Протовестіарія, який оточив флот руського князя і наказав здатись. Ігор відмовився і наказав атакувати. Грецький флот, маючи таку страшну на той час зброю, як "грецький вогонь" зумів в тяжкій битві розбити руський флот і Ігор був змушений відступати. Ігор з військом добрався до берегів Малої Азії, але на суходолі був оточений грецьким військом. З боєм руській дружині вдалося прорвати оточення та вирватись в Русь.

944 року зібравши ще численніше військо та печенігів він знову йде на Царград. Літопис каже, що грецький імператор Роман злякався численного руського війська та запропонував мир. Ігор погодився і уклав вигідні для Русі торговельні угоди. 

Повторюючи шлях свого попередника, не оминув Ігор і свій інтерес на Каспії. Зібравши велику дружину, Ігор пішов у Закавказзя, де напав і підкорив собі один з центрів тогочасної торгівлі на Каспії місто Бердаа. Дії Ігоря свідчать про те, що це був не просто похід заради грабунку (як скоріш за все і в Олега). Захопивши місто, він прийняв місто під свою руку і гарантував його захист, тобто фактично перетворив Бердаа на свою колонію. Місцеві мусульмани підняли повстання проти Ігоря, але воно було подавлено і Ігор дозволив всім бажаючим залишити місто. В цей час правитель Азербайджана Марзубан зібрав армію у 30 тисяч і напав на руське військо, проте всі напади армії Мазурбана були відбиті. Взяти Бердаа азербайджанський намісник не зумів. Як повідомляє Ібн Масхавейх полишати місто Ігор не бажав, однак в цей час поширилась епідемія дизентерії серед дружини князя, тому Ігор був змушений прийняти рішення покинути місто і повернутись в Русь. Якут ібн Аблаллах повідомляє, що руси володіли центром каспійської торгівлі один рік, що ще раз свідчить про далекоглядні плани Ігоря на Бердаа, однак їхній реалізації завадила епідемія.

Ну а потім була смерть Ігоря від рук деревлян. Історія смерті Ігоря доволі таки поширена і знана всіма, тому її повторювати не буду. Зазначу лише, що подробиці тих подій ми знаємо від грека Лева Диякона, і виглядає вона дещо надуманою. Тим паче, що Лев називає деревлян германцями. Напевно під час перебування князя за кордоном серед деревлян поширився знову сепаратизм і вони вирішили скористатись з відсутності князя. І повернувшись, князь знову вступає у боротьби з деревлянами, в якій і загинув. А чи таким способом, як це описав Лев, чи іншим не відомо і не суть важливо. Цікаво, що Брайчевський знайшов якісь релігійні мотиви у війні Ігоря і деревлян, інколи здається, що Микола Юліанович трохи зфанатів на релігійні темі, як марксист на економіці. Безумовно якби були якісь релігійні мотиви конфронтації деревлян і Київського князя, монах Нестор нас би про це повідомив.

Підведемо підсумки. Діяльністю Аскольда, Олега та Ігоря розрізнені слов'янські племена перетворилися на потужну державу, яка вирішила потіснити всіх гравців в регіоні на той час - Хозарію та Візантію. І цим князям це вдалося, по-перше вони звільнили слов'ян від іноземного протекторату, по-друге зробили Русь центром торгівлі в регіоні. Саме з іхніми іменами пов'язаний початок занепаду Хозарії (цвях у домовину цього кодла заб'є син Ігоря Святослав) та послаблення впливів Візантії в регіоні. 

Великі діячі української історії, яким чомусь знайшлося мало місця в підручниках історії України. В підручнику "Історія України. Неупереджений погляд" під редакцією В.В. Петровського, Л.О. Радченко, В.І.Семененко, вид. Школа, Харків" Аскольду, Олегу, Ігорю, Ользі та Святославу, всім їм разом, присвячена одна сторінка, більше вони присвятили параграфу під назвою "Норманська теорія еволюції державності на Русі". Антиукраїнська історія панує в наших школах!



Б.Ольшанський "Щит на воротах Царграду"

19 січня - Водохреща або Йордан


Як співається в коляді «Добрий вечір тобі»: «А що третій празник – Святе Водохреща». Третє і завершальне велике свято в різдвяно-новорічному циклі - Хрещення Господнє, воно збігається зі святом Богоявлення. Святкується в християн східного обряду 19 січня, коли Ісус Христос прийняв хрещення від Івана Хрестителя в річці Йордані. За християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець — в голосі, Син Божий — у плоті, Дух Святий — у вигляді голуба , свято треба розуміти у множині, бо вона означає празник святих Богоявлінь.


За давнім українським звичаєм, вода в ріках, як вірили селяни, хвилюється і стає святою. Хто першим в неї зануриться, той отримає особливу милість, привілей- прощення всіх гріхів. Вода є цілюща, і зберігалась у «знаючих» селян за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.
Готувались до свята ще за тиждень, парубоча громадапрорубували на річці ополонку, випилювала з льоду великий хрест, який ставили над ополонкою і обливали буряковим квасом (а козаки обливали старим вином), щоб був червоний. Поруч ставили з льоду престол, який оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата», ополонку навколо притрушували сіном. Детальніше тут

Urbi et orbi: "Року і віку"

Свята різдвяно-новорічні успішно проминули і час думати про майбутні справи, а вони у мене відтепер поділені чітко на три категорії

1. Книговидавнича справа та інша культурологічна діяльність у якості голови правління Видавничо-благодійного фонду ім. Галини Гордасевич.

2. Інтернет-діяльність в різних аспектах в стилі того, як було у минулому році, де мій улюблений ресурс i.ua буде мати однозначний пріорітет в першу чергу через наявність тут у мене дуже гарних і розумних друзів.

3. Приватне життя, яке вже мене не дуже обтяжує, тому сповна можу віддатись першим двом пунктам.

В загальному плані я не передбачаю, що рік 2013 буде чимось кардинально відрізнятись від проминулих років, як і тих, що прийдуть після нього, тому і зробив назву як "Року і віку". Оскільки нікому не дано знати, скільки віку йому відведено - я висловлюю свої задуми на рік з перспективою, що буде і подальший вік, а там життя покаже...
Сподіваюсь, що в наступаючому році зможу зробити більше, аніж минулого, який для мене був доволі посереднього змісту. Ні Євро-2012, ні вибори до Верховної Ради України мені значної радості не піднесли, бо втіха мала від тези: "Добре, що хоч так більш-менш нормально пройшло, бо ж могло бути набагато гірше".
Головна моя удача за минулий рік - вихід в світ книги Василя Кука "Степан Бандера. Роман Шухевич"! Мене особисто дуже ображало, що так вагома подія як 70-річчя УПА пройшло так скромно і непомітно навіть у нас у Львові, а головне - не означено матеріально! В різних вираженнях від ювілейних медалей, меморіальних таблиць, стел тощо, так і ювілейних видань. З того, що відомо мені приуроченого до 70-річчя УПА - тільки моє ж оце видання. Буду радий дізнатись, що є щось інше також.
Ще дуже вагомою і навіть знаковою для мене стала поїздка до нашої столиці на запрошення київського видавництва "Смолоскип", яке презентувало в історичній будівлі Центральної Ради (теп. Будинок вчителя) одразу свої два знакові видання 2012 року: Енциклопедичний довідник "Рух опору в Україні 1960 -1990 роки" та антологію "Поезія із-за грат" - поетична творчість українських політв'язнів радянських тюрем і концтаборів. За моїми критеріями це значно вагоміша подія за єврочемпіонат з футболу і виборами разом узятими, тому що їх вже забули, тоді як ось ці книги будуть пам'ятні на віки!
Хто захоче - може сперечатись, але моєї відповіді не дочекається. Я взагалі не планую марнувати час на порожні суперечки, на що могли зауважити уважні читачі мого блогу: у мене є своє особисте "вето" на теми теперішньої української влади, москалів, жидів та ще української діаспори - не маю бажання витрачати час на дурну балаканину. Для мене ці теми є однозначно визначені, як малораціональні: позитиву від їх обговорення мізерно мало для українського поступу, а  тому чи варто витрачати час і гроші на подібну дурню? Що тут обговорювати, коли все ясно і однозначно:  99% москалів - дурні вороги, 99% жидів - розумні вороги, 99% української діаспори - зрадники, українська влада - на 99% є зі злодіїв! Що тут ще можна обговорювати?
Своїм програмним девізом є дещо перероблений вислів з відомого художнього фільму "Москва слезам не верит": "Мене не цікавлять пояснення, чому є погано, а мене цікавить, що треба зробити для того, щоб стало добре". Власне цим я займався і буду займатись цього року і повік, скільки суджено прожити.

 З повагою до всіх друзів і прихильників - Богдан БО (в миру: Богдан Гордасевич, в поезії - Жорж Дикий)

СУМНА РІКА ВІЧНОСТІ

Далекi береги й сумна рiка,
через яку плисти я мушу,
той плескiт вiчностi човном своїм порушу...
Я не Харон. З нащадкiв Лакоона Я –
пророчу долю всупереч життя,
хоч знаю, що мовчати треба,
клякнути ниць й молитися до неба...
Вже пiдповза до нiг моїх змiя,
провалля Тартару чорнотою зiя...
Та Слово сказано – i човен мiй поплив:
для чого був безумний цей порив?..
Не треба сперечатися з Богами
навiть якщо ми схожi за дiлами,
бо все ж вони – Боги, а Я – людина:
життя моє миттєве, як хвилина...
Хисткий мiй човен у віках зника...
Далекі береги й сумна рiка...


Жорж Дикий

"Подарунок Хрущова". Як Україна відбудувала Крим.

   Жодного "подарунка Хрущова" не було. 19 лютого 1954 року на прохання Кремля Україна взялася рятувати украй занедбаний Російською РФСР Крим - із розваленою економікою і депортованим населенням.

Здавалося б, політичні діячі, які не мають ніяких стосунків зі спеціалістами з психіатрії, не повинні серйозно перейматися проблемами, на яких історія і саме життя вже давно поставили крапку.

У таких випадках люди зважають на нову історичну ситуацію. З врахуванням її вони і намагаються опікуватися реальними земними справами, перш за все дбати про добробут та благополуччя у своїх оселі, селі, місті і загалом у державі.

Незважаючи на юридичну бездоганність оформлення передачі в 1954 році Кримської області Україні та цілу низку міждержавних і міжнародних угод та експертиз, питання про легітимність цього акту продовжує хвилювати російських політиків.

Викликає подив, що деякі проросійськи налаштовані депутати кримського парламенту (а вони, до речі, є теж громадянами України і мали б опікуватися інтересами держави, у якій вони живуть і яка їх годує), аби підняти свій підупалий політичний рейтинг у суспільстві, продовжують експлуатувати акт приєднання Криму до України у 1954 році.

Намагаючись посіяти розбрат та неспокій у суспільстві, збурити кримське населення, яке тільки почало оговтуватися від політичних і етнічних протистоянь, вони знову нав'язують своїм виборцям думку про неправомочність рішень вищих законодавчих органів СРСР, РРФСР та УРСР стосовно приєднання Кримської області, називають це "подарком Хрущёва", якого виставляють не те що симпатиком, а затятим українським націоналістом.

   Аби внести певну ясність у це питання і покласти край політичним провокаціям, інсинуаціям, спекуляціям і пліткам ще раз повернемося до визначної події, яка відбулася у лютому 1954 року - прийняття рішення про введення Кримської області до складу Української РСР.

Ми свідомо не використовуємо авторитетні джерела, вирішивши поглянути на проблему зсередини, тобто із самого Криму. Для цього нам довелося вдатися до вивчення регіональних статистичних матеріалів та проглянути кримську пресу, що видавалася напередодні передачі області, тобто упродовж всього 1953 року і з початку наступного 1954-го до самого травня.

Опрацювавши ці джерела, дійшли висновку, що витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році.

Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч.

Якщо говорити образно, то всіх післявоєнних мешканців Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії.

Уже в перші дні і місяці після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Сталінсько-беріївські опричники, ніби навмисне, приурочили виселення кримських татар до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю.

У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні дарунки землі. По моторошно безлюдних, понищених та пограбованих татарських селищах та садибах бродили лише зголоднілі коти та собаки.

Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люд із лісистої Росії важко приживався в степу і не міг адаптуватися до гірської місцевості.

Ще важче переселенцям давалася вельми складна й специфічна землеробська культура. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті.

Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів, то у 1950-му вона зменшилась майже на 100 тисяч (881,9 тис. га).

До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році складала 447,5 тис. га, а в 1950-му зменшилася майже вдвічі (257,5 тис. га). Значно скоротилися площі і технічних культур (72,9 тис. га в 1940 році і 53,6 тис. га в 1950 році).

Навіть досить побіжне ознайомлення зі статистикою для кожної неупередженої людини переконливо покаже справжню причину "щедрого дарунку Хрущова".

Отже, наберімося терпіння, аби осмислити ці унікальні статистичні дані:

В 1913 році середній урожай зернових культур на кримській землі складав 11,2 ц/га, в 1940-му - 10,7, а в 1950 році - 3,9 ц/га. Відповідно, врожайність провідної зернової культури - озимої пшениці становила 13,1 ц/га в 1913 році, 11,5 ц/га в 1940-му і 4,4 ц/га в 1950 році.

Ще до революції кримські селяни в середньому по регіону в посушливому степу одержували по 5 ц/га соняшнику. В 1940 році, за колгоспно-радгоспної системи господарювання, спромоглися підвищити цей показник лише на 0,8 ц/га. А в 1950 році врожайність соняшнику в Криму становила 1,7 ц/га.

Порівняно з довоєнним періодом вдвічі зменшилась урожайність тютюнових плантацій (з 7 ц/га до 3,3 ц/га), картоплі (з 68 ц/га до 35 ц/га), овочів (з 120 ц/га до 61 ц/га) і в 2,5 раза - винограду (з 26,1 ц/га до 11,5 ц/га).

Істотно знизилась і врожайність садів. У сприятливому для садівництва 1950 році середня врожайність кримського саду становила 42,7 ц/га, а в 1940-му цей показник складав 53,6 ц/га. В наступні роки врожай фруктів у кримських садах зменшився майже вдвічі і варіював у межах 20 - 22 ц/га. В дореволюційні часи майже такий урожай у приватних садах збирали з одного - двох дерев кримських Синапів.

Аби можливі опоненти не звинуватили нас у перебільшенні господарських негараздів Криму, спробуємо на економічний стан регіону у післявоєнні роки подивитися очима самих мешканців області. Для цього погортаємо пожовтілі від часу сторінки "Крымской правды" - органу Кримського обкому КПРС.

У жовтні 1958 року Рада міністрів України вирішила будувати найдовшу у світі тролейбусну лінію Сімферополь-Алушта-Ялта. Перша черга цієї лінії, Сімферополь — Алушта, довжиною 52 км, була побудована та здана в експлуатацію в рекордні терміни — за 11 місяців. Її будували фахівці більш ніж 80 підприємств із 10 міст України.

На фото з Вікіпедії - відкриття лінії на Алушту

Не будемо аналізувати весь період, а зосередимо увагу лише на 1953 році, що віддзеркалює стан економіки, зокрема сільськогосподарського виробництва, напередодні передачі області до складу України.

І зупинимося лише на деяких галузях: виноградарстві, садівництві та овочівництві...

Перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов у газеті "Крымская правда" від 1 вересня 1953 року повідомляє:

"Переважна більшість виноградників посаджена багато років тому. Так, у радгоспі "Гурзуф" 80 га виноградників закладено 80 - 100 років тому, а в радгоспі "Гірський" - 60 - 70 років тому. Ці насадження безсистемні, сильно зріджені.

Урожайність таких виноградників - 12 ц/га. Незважаючи на це, в районі реконструйована лише десята частина площі. Виноградарство ведеться по-старому. Не всі насадження поставлені на шпалеру. Виноградні кущі уражені мільдью та оїдіумом".

Про рівень догляду за виноградниками свідчить і професор П. Т. Болгарєв: "Після садіння рослини лишаються беззахисними від худоби та сільськогосподарських шкідників. Не приділяли належної уваги і догляду за ними. Тому посаджені рослини гинули, державі і колгоспам завдавалося великої шкоди. Темпи посадки попередніх років не можна визнати задовільними" ("Крымская правда", 8 жовтня 1953 рік).

Майже половину продукції заводи Кримського винтресту змушені були виготовляти з привізного виноматеріалу, оскільки власного винограду в господарствах вирощували дуже мало.

Зазначені автори пишуть:

"Упродовж останніх років радгоспи збирають вельми низькі врожаї і погано забезпечують сировиною заводи. Нові плантації розширюються повільно, а старі скорочуються та зріджуються.

Замість оновлення плантацій трест пропонує радгоспам списувати старі виноградники як економічно збиткові. В радгоспі "Сонячна долина" списано 30 га виноградників, у радгоспі "Феодосійський" заплановано списати 24 га занедбаних плантацій.

Повільно створюються нові плантації. Замість 210 га по тресту їх посаджено лише 31 га. У радгоспі "Сонячна долина" одержали лише 16,1 ц/га винограду, тоді як до війни вирощували по 60 ц/га сонячних ягід. У господарстві низька культура агротехніки. На 316 га міжряддя плантацій зовсім не оброблені. Старі безсистемні насадження взагалі не обробляються" ("Крымская правда" від 7 червня 1953 р.).

До війни алуштинські виноградники славилися високими врожаями і забезпечували виробництво унікальних марочних вин. Проте упродовж десяти післявоєнних років нові господарі так і не спромоглися відродити цю галузь.

"Минулої осені, як і раніше, виноградарі та садівники району не порадували Батьківщину й себе достатком винограду і фруктів. Майже всюди урожай був досить низький...

В колгоспі ім. Маленкова сад посаджено давно. Минулої осені мали б зібрати перші плоди, а їх зовсім не було. Та й чи можна сподіватися на виконання плану і тепер, якщо сад перетворено у випас для худоби" ("Крымская правда", 16 січня 1954 р.).

Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Газета "Крымская правда" у передовій статті 14 серпня 1953 року, аналізуючи стан галузі, писала:

Як же оцінювала стан сільського господарства області в перші післявоєнні роки обласна партійна організація і яку роль відігравала вона у відродженні галузі?

Якщо оцінювати діяльність партійних і господарських органів за кінцевими результатами, то слід визнати, що внесок обласної "керівної і спрямовуючої сили" у той час у розбудову сільського господарства був досить низьким, а діяльність її - малоефективною.

Виявилася безперспективною орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону лише за рахунок переселенців з Росії. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому вельми складному і примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди з степовою землеробською культурою.

Сьогодні нинішній головний редактор незалежної від совісті та історичної правди газети "Крымская правда" Михайло Бахарєв та його "боевая подруга" Тетяна Рябчикова, безнадійно хворі на українофобію, намагаються переконати довірливого читача в тому, що "украинское нашествие на Крым" започаткував 1954 рік.

Про історичні українські корені на цій землі не варто дискутувати з фахівцями такого ґатунку. Але ж теперішній шеф "Крымской правды" мав би читати видання своїх попередників. Їх рідна "Крымская правда" 12 січня 1954 року - ще до передачі Криму Україні - писала:

"Глибокої осені 1952 року в колгосп ім. Калініна Зуйського району прибули переселенці. Їх було 86 сімей, всі з України, з Чернігівщини. Тривалий час у колгоспі не ладилося з тваринництвом. Для худоби не вистачало приміщень, кормів, на фермі дуже низькою була трудова дисципліна. Потрібно було вживати рішучих заходів".

Найрішучішим заходом, виявляється, стало переселення у Крим працьовитих українських селян.

"За два роки, - пише кореспондент цієї газети І. Поляков, - у колгоспі здали в експлуатацію свинарник та телятник, кожний на 100 голів, і корівник на 120 голів". "Тепер корівники колгоспу, - захоплюється кореспондент, - являють собою світлі теплі приміщення. На фермах діють підвісна дорога, автопоїлки, працює кормокухня".

На жаль, така ідилічна картина спостерігалася не на всіх фермах і не в кожне кримське село в 1952 році переселяли сотні сімей українських селян. Цей процес значно пожвавішає впродовж весни 1954 року і триватиме в 60 - 70-ті роки.

Шлюз на Північно-кримському каналі (1960-ті). Гігантська іригаційна споруда, побудована у 1961-1971 рр, постачає дніпровську воду з "материку" у Крим - в степові райони, в Сімферополь, Феодосію, Керч, Судак...

На початку 90-х років, коли розбурхані Москвою сепаратистські пристрасті досягли апогею, а Крим став яблуком розбрату між Україною і Росією, знаного журналіста Олексія Аджубея певні шовіністичні сили намагалися використати в обґрунтуванні вигадок про "хрущовський дарунок Україні".

На їхнє замовлення в часописі "Новое время" № 6 за 1992 рік він видрукував статтю з тенденційною назвою "Как Хрущёв Крым Украине отдал". Правда, досвідчений журналіст увів ще й другу назву - "Воспоминания на заданную тему".

Олексій Аджубей цією публікацією, на мій погляд, зробив ведмежу послугу замовникам, оскільки в ній фактично підтверджує економічну вимушеність передачі Криму. Кримська дійсність 1953 року, зображена ним, просто вражає своєю безнадійністю.

За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину Першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги.

"Це зараз я пишу: приїхали, - зазначає Аджубей, - а вони кричали: "Нас пригнали". З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: "Картопля тут не росте, капуста в'яне". Або раптом вкрай сумне: "Блощиці заїли".

"Чого ж ви їхали у Крим?" - питав Хрущов. - І натовп заволав: "Нас обманули".

За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день терміново виїхав до Києва. По приїзді у Маріїнському палаці він мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Головною темою її стало кримське питання та неприємні враження від поїздки в Крим.

Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. "Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку", - переконував він.

Безперечно, рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії - Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна - воно б не відбулося.

Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. А тому намагання деяких російських політиків і місцевих кримських сепаратистів перекласти відповідальність на Микиту Хрущова з наукової точки зору не витримують критики і є кон'юнктурно-спекулятивними.

Не існує жодного документа, який би підтверджував вирішальну роль Хрущова у кримському питанні 1954 року, а тим більше намагання зробити якусь послугу Україні. Все це брутальні шовіністичні вигадки.

Як людина, що найбільше зналася на сільському господарстві і відповідала за його стан, він справді міг запропонувати шляхи виходу Криму з економічної кризи. В Кремлі добре знали про тісну інтеграцію Криму з економікою України.

Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними.

Україна ще до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.

Це сьогодні керована україноненависником Михайлом Бахарєвим "Крымская правда" галасує про утиски та жахливе пограбування Криму київськими "дядьками". Але ж були часи, коли ще до передачі області Україні та ж "Крымская правда" постійно вшановувала український народ за його величезну допомогу півострову.

Ось що писала ця газета 17 січня 1954 року:

"Не остаются в долгу и украинцы. Они деятельно помогают крымчанам строить прекрасные города и курорты, развивать промышленное производство. На стройки города-героя Севастополя, курортной Ялты непрерывным потоком идут с Украины мощные отечественные механизмы и оборудование.

Столица Украины - Киев шлет сюда мощные механические погрузчики, автоматические дозаторные устройства для бетонных заводов; Харьков дает башенные и электромостовые краны, тракторы; Николаев - транспортеры для бетонных заводов, бульдозеры; Днепропетровск и Дебальцево - корытные мойки для предприятий, производящих флюсовый известняк; Осипенко (Бердянск) - дорожные машины; Кременчуг - асфальтно-бетонные смесители; Прилуки - раствороносы для механизации штукатурных робот; Мелитополь присылает компрессоры последних выпусков".

На підставі вивчення наявних матеріалів доходимо висновку, що рішення про передачу Кримської області Україні у вищого керівництва СРСР визріло наприкінці 1953 - на початку 1954 року. Впродовж цього періоду велася напружена підготовча робота. Проводилася також інтенсивна ідеологічна робота з підготовки кримчан до перемін.

Саме в цей час на сторінках кримської преси замайоріла й українська тематика. Так, тільки в січні 1954 року "Крымская правда" присвячує українській темі такі матеріали, як "Торжество дружбы народов великой Родины", "Нерушимое братство", "Навеки вместе", "Советский Киев" (подається світлина Хрещатика).

А в номерах за 17 та 19 січня газета подає спеціальні добірки під рубрикою "Цвети, Советская Украина". Зазначені публікації в друкованому органі іншої республіки переконливо засвідчують про початок підготовки громадської думки.

Січневий пленум Кримського обкому теж був складовою частиною розробленої в Кремлі програми вирішення кримської проблеми. Ще в 1953 році одна із престижних центральних вулиць міста була перейменована у бульвар Івана Франка.

Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом "Секретно" "О состоянии сельського хозяйства Крымской области" від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. Її порівняно недавно знайдено у Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України. Ф-1-ОПЗО. Спр. 3590. Арк. 109 - 110).

Вже сама назва, а тим більше зміст цього надзвичайно цінного документа переконливо засвідчують справжню причину перепідпорядкування Криму.

Дата надходження доповідної записки першій особі в республіці є доказом серйозного підходу керівництва СРСР до вирішення кримської економічної проблеми. Тому про якісь спонтанні рішення однієї, хоч і досить високої посадової особи у державі не може бути й мови.

Шкода, що цей важливий документ до цього часу лишається маловідомим. Запитаймо у нинішніх недолугих кримських політичних крикунів та розповсюджувачів міфу про "подарок
Хрущёва": для чого б це першому секретарю ЦК КПУ забивати голову інформацією про ганебний стан сільського господарства у Кримській області, яка підпорядкована Російській РФСР?

Навіщо Олексію Кириченку опікуватися чужою бідою, коли й у власній хаті проблем було достатньо? У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні.

Загалом довідка підтверджує всі раніше названі кризові проблеми кримської економіки.

Тож на підставі цього документа маємо можливість з'ясувати, що ж "дарувало", а точніше, нав'язувало кремлівське керівництво Україні та яким, за висловом сучасних політиків, був цей "орден на грудях планети" у 1954 році?

З довідки дізнаємося, що в 1954 році порівняно з 1940-м площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. З 30 наявних колгоспів лише три спромоглися освоїти польову та кормову сівозміни. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році не досягла довоєнного рівня.

За станом на 1 січня 1954 року площа садів складала лише 87 відсотків, а виноградників - 79 відсотків рівня 1940 року.

Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953/54 року лише на 37 відсотків забезпеченими кормами. План будівництва корівників та телятників у 1953 році область виконала на 35,6 відсотка, а пташників - на 43 відсотки.

В області не вистачало понад 1 100 тракторів. Сільське господарство Криму потерпало від гострої нестачі води. За станом на січень 1954 року в господарствах Криму зрошувалося лише 40,9 тисячі гектарів сільськогосподарських угідь.

У 1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн. 60 тисяч карбованців.

Украй занедбаними були легка та харчова промисловості. У 1953 році план не виконали всі підприємства цих галузей. Область виявилася нездатною освоїти величезні кошти, які виділяла держава на капітальне будівництво. Через це Рада Міністрів Російської РФСР лише в Ялті змушена була зменшити в 1953 році капіталовкладення на 5,2 млн. крб.

Глибоку кризу переживала і соціальна сфера області.

Сьогодні ніхто не повірить у те, що в Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових крамниць.

Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі" (ЦДАГО: Ф-1-ОП 52. Спр. 490. Ар. 9. Цит. за Василем Чумаком, 1993). Занепокоєння і розпач лунали навіть з трибун партійних конференцій.

"Минуло десять років після закінчення війни, - говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, - трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?

В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир... Багато з цих питань неодноразово ставилися перед вищими організаціями - Радою Міністрів РРСФР і міністерствами. Але..." (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 125).

"Хто відбудовує Кіровський район Керчі - центральну частину міста? - запитував з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін і сам же відповідав: - Ніхто! Нема такого будівельного тресту... Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста...".

Відповідні рішення (доповідач наводить конкретні приклади) були прийняті урядами РРСФР та СРСР ще в 1952 - 1953 рр., та ось "уже 1954 рік", а будівництво багатьох об'єктів, зокрема "морського вокзалу, молокозаводу та ін. так і не розпочато" (там же. Арк. 115 - 116). (Цитата з книги М. Лукінюка, с. 193).

Ознайомившись із цими приголомшливими документами, добре поміркуймо ось над чим: є передача Кримської області до складу УРСР "щедрим дарунком" чи накинутим економічним ярмом?

Досвідчені політичні шулери й інтригани, які пройшли багатолітній вишкіл у "сталінських університетах", добре розуміли, що під передачу Криму необхідно було підвести надійне ідеологічне підґрунтя. Ним став досить вигідний і зрозумілий радянським масам ювілей - 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперії представляли як возз'єднання України з Росією.

Цю дату вирішили гучно і широко відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята "вечной дружбы двух братских народов" чудово вписувалася в добре підготовлений кремлівський сценарій.

Подальші події показали, що такого гучного пропагандистського шоу, влаштованого в Криму в другій половині травня 1954 року з нагоди 300-ліття возз'єднання, мабуть, не було в жодній з українських областей, навіть у Переяславі.

16 травня 1954 року, згідно з постановою виконкому Кримської обласної і Сімферопольської міської Рад депутатів трудящих, відбулася об'єднана ювілейна сесія, присвячена 300-літтю возз'єднання України з Росією.

Засідання відбувалося в обласному театрі ім. Горького. 24 травня 1954 року "Крымская правда" писала: "Как большой радостный праздник встречают трудящиеся Крыма знаменательную дату - 300-летие воссоединения Украины с Россией".

В обласному театрі впродовж травня - червня з величезним успіхом йшла п'єса О. Корнійчука "Богдан Хмельницький". 23 травня на центральній площі міста відбувся багатотисячний мітинг.

Після цього грандіозне дійство було перенесене на стадіон "Харчовик". Про його масштаби можна судити з того, що лише чисельність зведеного хору міста Сімферополя та Таврійського військового округу складала 1000 осіб. Ця потужна громада співаків серед інших пісень виконала і "Реве та стогне Дніпр широкий" на слова Тараса Шевченка.

 

   Як відомо, з юридичної точки зору передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР здійснена бездоганно. Сьогодні на підставі наявних матеріалів є можливість простежити процедуру вирішення цього питання, яке деякі російські політики, позбавлені історичної пам'яті, піддають ще й нині сумніву.

Всіх їх відсилаємо, аби подолали історичну безграмотність, до відповідних документів, а "гаспадина" Бахарєва - до архівних підшивок, зокрема до газети "Крымская правда" від 19 лютого 1954 року. Нехай випускник київської ВПШ надолужує змарнований там час та виправдовує гроші українських платників податків.

Після належного проходження "кримського питання" по всіх інстанціях в РРФСР та в УРСР і ретельного обговорення його на засіданні Верховної Ради СРСР Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року одноголосно ухвалила Указ "О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР".

"Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет: утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики".

У пресі, в тому числі і кримській, його було опубліковано 27 лютого. Наступного дня, 28 лютого 1954 року, газета "Крымская правда" вже вийшла як орган Кримського обкому КПУ.

Проте остаточна законодавча ухвала Указу про передачу Криму Україні відбулася лише через два місяці, 26 квітня 1954 року. Згідно з існуючим законодавством, рішення про зміну існуючих кордонів між республіками за їхньою згодою могла ухвалити лише Верховна Рада СРСР. Закон було прийнято у такій редакції:

"О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР.
ЗАКОН ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР

Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:

1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета ССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской Советской Социалистической Республики.

2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР".

Наприкінці березня 1954 року в Києві відбувся XVIII з'їзд КПУ. Виступаючи на ньому, перший секретар Кримського обкому Д. С. Полянський зазначив:

"Сегодня на съезде мне хотелось бы кратко доложить вам о самой молодой области Украинской республики - Крыме. Решение Верховного Совета СССР о передаче Крымской области в состав Украинской республики является свидетельством дальнейшего укрепления единства и нерушимой дружбы русского и украинского народов в великой и могучей семье народов Советского Союза.
Крым и Украину роднит, помимо общности экономики, территориальной близости, тесных хозяйственных и культурных связей, еще и общность многовекового исторического развития.

Передача Крыма в состав Украинской республики, безусловно, положительно скажется на всестороннем и более быстром развитии Крымской области и будет содействовать дальнейшему развитию экономики Украины.

Трудящиеся Крымской области с исключительным удовлетворением встретили заявление секретаря Центрального Комитета Коммунистической партии Украины тов. Кириченко о том, что со стороны правительства Украинской республики и Центрального Комитета Коммунистической партии Украины будет уделено должное внимание дальнейшему развитию народного хозяйства Крыма и повышению материального благосостояния трудящихся области. В этом трудящиеся Крымской области убеждены".

Безперечно, Дмитро Полянський не помилився, сподіваючись на економічну підтримку Кримської області Україною. Треба відверто визнати, що вона, за рахунок зменшення фінансування інших областей та капіталовкладень в інші регіони України, була всебічною і величезною.

Якщо говорити образно, у 1954 році на зруйновану війною Україну Кремль накинув, повторюся, ще одне економічне ярмо, змусивши відбудовувати ще й вкрай занедбаний Російською РФСР Крим.

Швидке економічне піднесення всіх галузей виробництва вже в перше десятиліття після передачі Криму Україні - найвагоміший доказ вирішального внеску українського народу в післявоєнне відродження півострова.

Тож орденом "на грудях планети", за висловом Пабло Неруди, він став уже в складі України.

Джерело: "Кримська світлиця"

Петро Вольвач
Старший науковий співробітник ВІКЦ в м. Сімферополі.
Голова Кримської філії Наукового товариства ім. Шевченка.
Академік УЕАН, заслужений діяч науки і техніки АР Крим

Пляжі Криму на північно-західному березі


Крим щорічно зустрічає туристів, охочих відпочити на Чорному або Азовському морях. Узбережжя, що розтягнулося на багато кілометрів всіяне пляжами, які задовольнять будь-які запити і смаки. Тут можна знайти піщані і галькові пляжі, та місця де море впирається у високі скелі.



У північно-західному Криму розкидані по всьому узбережжю північніше Тарханкуту пляжі в селищах Чорноморське, Міжводне, Оленівка. Вони піщані, просторі, місцями є скелясті узбережжя. Клімат трохи прохолодніший, вода прогрівається довше ніж на південному березі. Найкомфортніший теплий період для відпочинку тут це липень і серпень. Детальніше тут

Проблема мракобісся

Російський академік Володимир Арнольд ще наприкінці ХХ століття сказав, що у майбутнє дивиться похмуро, тому що бачить настання нової ери обскурантизму і невігластва. З кожним роком видно, як слова вченого збувається - навколо повальна дебілізація населення і настання ери повного мракобісся, з яким скоро навіть вигадкам буржуазії про Середньовіччя буде важко зрівнятись.

До вчених може бути багато претензій. Перш за все це звісно їхня політична ангажованність, бо будь-яка наука ніколи не може бути незалежною від політики. На цьому стовпі досі тримається міф про холокост, тримається міф Ейнштейна, ліквідацію терміна катаморфоз в анатомії через політкоректність або міф, котрий оскаржував ще Лінней, про єдиновидовість людства, міф про "братьєв славян" і т.д.  Але сьогодні треба встати на захист академіків, тому що те, що відбувається в суспільстві це вже ні в які рамки не влазить.

Включаєш телевізор, переклацуєш декілька каналів з передачами "Рускіє сенсаціі" і науково-популярні фільми типу "ДНК: портрет нації", та шоу про битву мракобісів екстрасенсів бо людина здравомисляча нічого окрім огиди до таких передач відчувати не може. І ось начебто знайшов новини, здається, що може бути більш нейтральніше ніж звичайні новини. Але фіг там, журношлюхи їдуть з камерами до якогось екстрасекса, щоб він составив гороскоп політиків на 2013 рік і пояснив, як змія буде впливати на українську економіку. Потім декілька сюжетів про чубакабру і як правильно поставити унітаз згідно з фен-х шуй. Після всього цього виникає бажання кинути пультом у телевізор.

І ось тоді виникає у мізках крик відчаю і заклику повернути інквізицію, щоб цих екстрасексів, парапридурківпсихологів та журношлюх разом з ними закинути на вогнище, бо скільки вже терпіти можна це мракобісся? Але нікого то не цікавить, бо бородатий професор занадто нудний для піпла, куди вигідніше запросити до студії якогось хрича у цяцьках, який розповість, що він реінкарнація царя Ашоки, особисто в астралі мав розмову з Буддою, а дух Лао Цзи сидить у нього на плечі і видає всі таємниці Атлантиди. І він точно знає все про перехід ер згідно календаря Майя. І хочеться мати можливість перемістити в минуле цього придурка в часи Майя на Юкатан, щоб вони його принесли в жертву богу Іцаману.

Насправді фріків дійсно багато, але здавалось би що в тому небезпечного? Проблема, що ця пошесть поширюється з неймовірною швидкістю, а рівень знань населення стрімко спадає. Як вірно підмітив Невзоров, ще у початку ХХ століття в якійсь ресторації можна було видернути якусь першу попавшу курсистку і обговорити з нею Геккеля, то зараз максимум про що ви будете розмовляти з курсисткою це вплив Марсу на сузір'я Водолея. Притому що вона смутно буде уявляти взагалі що таке Марс і як сузір'я Водолея виглядає. І що саме погане, це те, що в часи, коли кожна друга курсистка могла вільно обговорювати Геккеля, вона ніяк не впливала на державу, в той час як сьогодні всі ці "свідєтєлі Нібіру" мають право голосу і обирають президентів і парламент. Не інакше як по гороскопу. Дебілізація населення ще років двісті тому могла пройти і непоміченою, адже фрікі могли своїх "рептілоїдів"  обговорювати в кружках по своєму дебілізму, але сьогодні вони носії суверенітету. І тепер уявіть, якщо Ленін зумів увести у психоз тих, хто знали хто такий Геккель, то що можна зробити з тими, хто поклоняється слов'янському божеству Ра?

І це ніяк не має зачіпати релігійні покуття когось, тому що там і натяку немає на будь-яку релігію. На сайтах по Цигун проповідують настання нової раси, хоча китайці і не знали такого слова раса, бо воно латинське. На сайті з буддизму один клоун з третім оком пише про Атман, за що його любий би буддиський монах вдарив би по голові бубном, бо спір буддистів проти індуїстів з приводу неіснування Атману, привів до того, що їхню більшість вигнали з Індії в Тибет та Непал. Якийсь йогін розповідає про енергію гаввах, хоча гаввах не санскритське слово, а закос під санскрит з боку "туриста по світам" Данила Андрєєва. І так можна продовжувати до безкінечності. І я вже наводив приклади, як вони потворять спадок слов'ян богами Ра, Рамхами,Вишнями і Кришнями, за що Святослав посадив би цих полудурків на палю.

І тут головний аргумент - вони мають право (ну йопт, це ж демократично) доносити свій погляд до населення. Але це злочин, бо насправді те, що вони роблять це вбивають здатність мислити у нації. Дебілізують націю. І це негайно вартувало б припинити, загнавши цих мракобісів знову у підвали, щоб вони сиділи там мов щури і не вилазили. Вони спеціально створюють такий ореол типу: "вчені нічого не знають, вони ще нічого не довели, тому всі мають право на думки". І доводять, що немає авторитетів в кожній області. Немає, кожен має право на свою думку. І той хто писав дисертацію, і той хто сидів до 90-х у брудних підвалах і визивав духа Наполеона. З розумним виглядом вони кажуть: "вчені не знають, що було до Великого вибуху, вчені не розуміють природу Чорних дір і т.д.". Так не знають, не розуміють і що з того? Вони так і кажуть, а не висувають божевільні гіпотези. А якийсь мудослав знає, бо він "реінкарнація Далай Лами". Дійсно куди там вченим? Більш того деякі доходять до "епохальних" висновків: а на фіг ті вчені взагалі? Є гуру, він все знає, в ноосфері Землі вся інформація, на фіг тратити життя і щось вивчати, краще досягти "просвітлення" і підключитись до егрегора, а там все розкажуть: як воно і що там до чого. Ну як же гуру ж зловив "Ноосфера ФМ", значить і всі можуть. Головне слухати гуру і не займатись такою ахінеею як фізика, хімія або астрономія. Взагалі краще оградити себе від будь-якої інформації, окрім книжок гуру. 

І куди це нас приведе років через 30? Як буде виглядати суспільство, котре вірить у кінці світу (майже всі, особливо за сенсаційно знайденим календарем лемурійців на острові Пасха), настання нової раси (ось тільки всі спроби левітації закінчуються плачевно, а Блюватська про це не попереджала), пророцтва потомка в двадцять п'ятому коліні брата сестри мужа сенатора, що тринадцятим ударив кинджалом Юлія Цезаря, підтверджені гороскопом академіка астрологічних наук Академії ім. Павла Глоби?  Я так думаю така нація буде здатна на великі звершення, наприклад прочитати думки інших націй і нанести превентивний удар ментальним маваші у астральний енергетичний центр ворога.

І в нас ситуація чи не найгірша в цьому питанні з усіх країн колишнього совка. Бо в Росії є хоч комісія РАН по боротьбі з лженаукою (яку голова держдуми РФ Гризлов назвав мракобісами і закликав розігнати), то в нас часто самі академіки виявляються шарлатанами, що купили диплом за сало. А справжні академіки воліють не піднімати своїх дуп з крісел кабінетів, щоб донести до людей світло здорового глузду, варючись у своєму "академічному соку". Підіть до книжкового і подивіться скільки тираж книжки, випущеної академією наук, якщо вам пощастить знайти її серед купи кервіництв "магії для чайників" та посібників по хера-мантії. ТіВі, книжкові магазини, інтернет - все завалено інфою мракобісного спрямування і це типу вже нормально. І ви думаєте це все просто так? Ні, звісно ви можете мати "версію", що ось воно нарешті "перетворення бренних людішек на нову расу", у духовний прорив настав (я б радше це назвав поносом). Але здоровий глузд мені дозволяє стати на іншу точку зору. Чудово пояснив ситуацію все той же академік математичних наук Володимир Арнольд в своїй статті "Новый обскурантизм и российское просвещение", уривок з неї:

Американские коллеги объяснили мне, что низкий уровень общей культуры и школьного образования в их стране — сознательное достижение ради экономических целей. Дело в том, что, начитавшись книг, образованный человек становится худшим покупателем: он меньше покупает и стиральных машин, и автомобилей, начинает предпочитать им Моцарта или Ван Гога, Шекспира или теоремы. От этого страдает экономика общества потребления и, прежде всего, доходы хозяев жизни — вот они и стремятся не допустить культурности и образованности (которые, вдобавок, мешают им манипулировать населением, как лишённым интеллекта стадом).

 

Мігранти

Хочу звернути увагу товариства на проблему мігрантів в Україні, про те, якими підступними методами формують громадську  думку, що це неминучий процес.

Ось як подає інформацію один з українських проєвропейськи налаштованих порталів :

"У 1950-1960-х роках основна маса трудових мігрантів складалася з малоосвідчених людей, готових виконувати фізично важку, малокваліфіковану працю у відповідь на попит на робочу силу в будівництві, промиловому секторі, сільському господарстві та енергетиці.
Нині найбільший дефіцит робочої сили відчуває сектор інформаційних технологій. Утім досить затребуваним залишаються працівники будівельних спеціальностей, інженери, фахівці в галузі виробництва та переробки продуктів харчування, у сфері туризму а також у сфері охорони здоров"я, особливо догляду за хворими та перестарілими". Іміграція подається як безвихідь в т.ч для України, оскільки населення старіє, а приїзжають молоді люди.

Згадується про те, "які жахіття чекають мігрантів у Європі (трудова і сексуальна експлуатація)

Наголошується про те, що уряди країн повинні вживати спеціальних засобів для захисту особливо вразливих груп мігрантів (жінок, дітей, осіб людей старших вікових груп).

А тепер розберемо по порядку :

Хіба схожі ці люди на спеціалістів у інформаційному секторі та ІТ технологій?








Бачите, не хочуть демократії! Тоді навіщо їдуть у Європу???

А ось ці люди, схожі на будівельників???







Чи хочете ви, щоб ці жінки доглядали за вашими батьками? І чи готові вони це робити?











Питання до чоловіків : " Чи готові ви до "сексуальної експлуатації" таких жінок?




Чи хочете ви, що б вони з осудом дивились на ваших співвітчизниць?







Чи хочеться вам, щоб вони зневажали ваш прапор?








Подивіться на що вони перетворили чисті міста німецьких бюргерів, де подівся шарм і неповторність Франціїї і куди котиться чопорна Британія?
Поле битви Лондон, Брюсель і Мюнхен!










Чи готові  ви до засилля мігрантів?


85%, 34 голоси

0%, 0 голосів

5%, 2 голоси

10%, 4 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

РуSSo - фашисто

У своїх відкритих текстах  націонал - соціалістична ідеологія в загальних рисах являє собою німецький варіант поєднання російсько - імперської та марксистко - ленінської ідеології . Суттєва вдімінність між ідеологіями лежить не у відкритих , а у прихованих , закритих положеннях. Якщо кремлівські ідеологі проголошували інтернаціоналізм, а насаджували російський шовіністичний імперіалізм , то ідеологі гітлеризму навпаки  - проголошували німецький націоналізм , а планували встановити панування своєрідного есесівського інтернаціоналізму  - нового суспільства расово  "чистих" людей , без уваги на їх національну приналежність ( у секретних планах "SS" планувалося масове знищення будь - яких "расовонеповноцінних" людей , в т.ч. й німців , правда , в останню чергу )

   Hа сайті  http://politiko.ua  iснував такий собі користувач   RUSS  активно пропагуючий "воз’єднання" трьох "братніх" народів ( українського , білоруського та кацапського "русского" ) в єдину державу і основою цієї держави має бути "воз’єднання" за гаплогрупо R1a1 та за "об’єдночую" релігією - православієм. Основним гучномовцем його є  Радикальна Українська Солідаристська Спілка 


Ідея об’єднання на основі гаплогрупи як вже видно виникла вперше не у РУССов , якщо взяти конкретно які національності та яка частка цієї гаплогрупи є серед цих народів то ми бачимо що багата частка серед них навіть не європейц Этногеографическое распространение Наибольшее распространение имеет в Северо-Западной Индии, Пакистане, Центральной и Восточной Европе: среди лужичанentry.bml (63 %), поляковentry.bml (ок. 56 %),украинцевentry.bml (54 %), русскихentry.bml (52—53 %), белорусовentry.bml (52 %), литовцевentry.bml (45 %),латышейentry.bml (41 %), татарentry.bml (33—34 %), башкирentry.bml (26 %) (у башкирentry.bml Саратовской и Самарской обл. до 48 %)[1]; и в Центральной Азии: у худжандскихentry.bml таджиковentry.bml(64 %), жумгальских киргизовentry.bml (63 %), ишкашимцевentry.bml (68 %). Умеренное распространение в скандинавских странах (23 % в Исландииentry.bml, 18—19 % в Швецииentry.bml и ок. 27 % в Норвегииentry.bml), в Иранеentry.bml (от 4 до 25 %?)[2].

(джерело Вікі )

Ал RUSS  nbsp;, про це навіть не згадує , але "активно бориться" з жидівством. На перший погляд він начебто каже правилні речі , але чи є це так насправді ?

14 декабря 2010 года в Москве между гражданами России, Украины и
Беларуси был подписан «Договор о создании собора вольных объединенных
держав» на базе «Духовно-родовой державы Русь».
Этот Договор
документально утверждает этническое единство славянских народов, ведущих
свою родословную от арийского населения древней Руси.


Зверніть увагу , чому саме у Москві ?  Може саме тому що вона ще з часів Орди виступає "сабєратєлнєцєю" земель руських ?  І знов ідея "воз’єднання" трьох "братніх" народів , але зараз вже "науково" обоснована . Ну і звісно православіє , куди ж вже без нього ? :) 

Та і ще на РУССа , одне згадування про бандерівців, українських націоналістів та РУНВіру діє як червона ганчірка на бика  і зазвичай головним доводом у суперечці у нього є знов тема жидівства. 

Те , скільки горя завдало християнство Україні не варто тут згадувати , варто тільки нагадати що до хрещення Україна була наймогутьньошою державою Європи , яку жоден ворог не здатен був підкорити . 

За часів Ющенко , Україна начебто стала відроджуватися , принаймні так здавалося на перший погляд. Навіть він надав звання Героя України Бандері та Шухевичу . Але коли до України повернувся Лев Силенко , духовний вчитель РУНВістів , то родина Ющенків зробила все щоб його виштовхнути назад з України.  Лев Силенко: убитий вигнанням?

1558.jpg

А тепер нагадаємо що думали про роль християнської віри визначні Українці :


«Душе моя, знай, що читати Біблію і брехню – це те саме»(Г.Сковорода); 

«Церков-домовина розвалиться... і з-під неї встане Україна»(Т.Шевченко);

«Християнство от де зло»; «Я ні краплі крові не віддам за кров Христову»Л.Українка);

«Біблія – Славо Боже – це погано скомпоновані твори іудейських раввинів...»І.Франко).


Так чи є ця РУСС проукраїнською чи промосковською ? 

Москва дуже підступна , вона використовує будь які методи за те щоб не відпустити Україну зі своїх пазурів , вона дуже добре розуміє що існувати їй у теперешньому стані вже залишилося не довго і питання стоїть саме яка нація успадкує і очолить "слов’янський простір" після розпаду РФ.  Москва дуже легко віддає китайцям тисячі квадратних кілометрів Далекого Сходу  , але витрачає величезні кошти на свою пропаганду у Криму та  взагалі на Україну, бо дуже добре розуміє що без України вона просто зникне як державне утворення та і взагалі припиниться існування "русского" народу як етноса який просто розчиниться серед інших. 

Саме тому боротьба збанкрутілої  Московської "Християнсько - Православної" цивілізації з Україною , з її самобутністю , з цивілізацією онуків Дажбожих , саме ця боротьба стане змістом цілої епохі глибоких змін на "слов’янських просторах" колишнього СССР.