В основах міцніємо  (переклад Гугла)

Галина Корба
   
Автори нової концепції Конституції спробували максимально наблизити документ до національним політичним особливостям

Сьогодні ( 21.06.2013) на закритому засіданні Конституційної асамблеї має бути представлений проект концепції реформування основного закону. Документ передбачає повну зміну моделі управління державою, віддаючи частину президентських повноважень Верховній раді. Мова, зокрема, йде про право парламенту призначати персональний склад Кабінету міністрів. Президенту тим часом має бути наданий повний контроль над призначенням і звільненням суддів. Автори концепції пропонують також збільшити роль народовладдя - запровадити інститути народної законодавчої ініціативи і народного вето.

Вчора у розпорядженні Видання опинився проект концепції внесення змін до Конституції, який є основним пунктом порядку денного сьогоднішнього засідання Конституційної асамблеї (КА). Захід обіцяє бути непростим і вперше за весь час існування асамблеї пройде в закритому режимі.

Скандал навколо КА розгорівся ще під час останнього засідання асамблеї в грудні минулого року. Його причиною послужив закон "Про всеукраїнський референдум", який дозволяє змінювати Конституцію в обхід парламенту і Конституційного суду. Всупереч вимогам декількох членів КА керівництво органу відмовилася розглянути питання про відповідність закону Конституції, в результаті незадоволені виступили за припинення роботи асамблеї (див. "Ъ" від 7 грудня 2012 року).

"Ця проблема не вичерпана. Нам обіцяли, що на засіданні буде піднято питання про референдум, але вчора прислали повістку дня, і там такого пункту не було. Тому нам доведеться вносити це питання з голосу. Ми хочемо звернути увагу президента і всього суспільства на те, що закон про референдум не відповідає Конституції України та європейським стандартам. Ми хочемо вимагати від президента і Верховної ради або прийняти закон у новій редакції, або внести в нього зміни",- заявив "Ъ" член КА, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко.

Питання виборчих прав громадян в проекті концепції, винесеної на обговорення КА, також приділено значну увагу. Розділ чинної Конституції України "Вибори. Референдум" пропонується замінити розділом "Безпосереднє народовладдя". У ньому передбачається запровадження інституту народної законодавчої ініціативи та інституту народного вето, що дозволяє проводити референдум для скасування прийнятих парламентом законів. Обов'язковому затвердженню на референдумі підлягають також міжнародні угоди України з питань зміни території або входження України до міждержавного об'єднання з делегуванням суверенних прав. Згідно концепції, рішення, прийняте на референдумі, не підлягає додатковому затвердженню в інших органах влади.

Слід зазначити, що в проекті приділяється окрема увага забезпеченню гарантій "стабільності розвитку і функціонування виборчого законодавства". "Слід закріпити положення про те, що питання виборчого права регламентуються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної ради і не може бути змінений за рік до дня проведення виборів",- йдеться в документі.

У парламентській більшості це положення зустріли зі схваленням. "Верховна рада узурпувала владу. Згідно з Конституцією, народ України є носієм суверенітету, тому будь-які зміни, що посилюють народовладдя, я вітаю. Чому ми віддали шельф біля острова Зміїний? Де був референдум? В Конституції має бути закріплено, що народ - єдине джерело влади",- заявив "Ъ" народний депутат Володимир Олійник (Партія регіонів).

Слід зазначити, що документ пропонує передати Верховній раді контроль над призначенням Кабінету міністрів. Глава держави зможе вносити в парламент тільки уявлення щодо формування Кабміну, при цьому безпосереднє призначення членів уряду буде здійснюватися народними депутатами.

За задумом авторів концепції, вирішальна роль у формуванні Кабінету міністрів повинна належати Верховній раді. Парламент також пропонують наділити правом припиняти повноваження членів уряду. Єдиним важелем впливу на парламент буде право президента розпустити Раду, якщо вона у встановлений законом строк не сформує Кабінет міністрів.

У разі прийняття викладених у документі рекомендацій глава держави може втратити контроль над призначенням і звільненням генпрокурора (його пропонується призначати на сім років), голови СБУ, голови Антимонопольного комітету, голови Фонду держмайна та голови Національного банку. Їх кандидатури президент також буде зобов'язаний погоджувати з парламентом.

У парламенті до таких перспектив перерозподілу влади поставилися обережно. "Дали подачку Верховній раді призначати чи не призначати уряд. Президент - виконавча влада, нехай він і відповідає за виконавчу владу. А Рада повинна мати як функцію контролю тільки повноваження відправляти у відставку членів уряду",- заявив "Ъ" член парламентського комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Володимир Бондаренко ("Батьківщина").

Слід зазначити, що автори концепції пропонують істотно спростити процедуру імпічменту президента. Згідно з документом, підставою для зміщення з поста глави держави буде вважатися "вчинення ним злочину", а не державної зради, як передбачає чинний закон. При цьому для того, щоб ініціювати імпічмент, знадобиться 150 голосів народних депутатів, а не 226, як зараз. Висунути обвинувачення главі держави зможуть 300 народних депутатів з урахуванням висновку Конституційного суду, при цьому автори документа пропонують виключити положення про необхідність укладення Верховного суду у зв'язку з процедурою імпічменту, "оскільки це суперечить принципу безсторонності суду".

В той же час проект концепції передбачає монополію президента на призначення суддів. "Пропонується виключити з Конституції положення про обрання суддів безстроково Верховною радою, враховуючи, таким чином, рекомендації Венеціанської комісії щодо необхідності усунення парламенту як політичного органу від процедури призначення та обрання суддів,- йдеться в документі.- Повноваження з призначення суддів на посади та їх звільнення, а також переведення суддів повинні здійснюватися на підставі та згідно з поданням Вищої ради юстиції (ВРЮ.-"Комерсант") президентом".

На думку пана Олійника, таке нововведення відповідає вимогам європейського співтовариства. "Венеціанська комісія заявляла, що Верховна рада не може призначати суддів, президент теж не може, але є ВСЕ. Рада вносить пропозицію президенту, а президент позбавлений права вето, він не може відмовитися погодити кандидатуру. В даному випадку глава держави виконує лише церемоніальну роль, у Європі є така практика",- стверджує народний депутат.

Проектом концепції пропонується призначати суддів відразу безстроково (зараз при призначенні вперше діє п'ятирічний випробувальний термін), а також змінити вікові обмеження для суддів - нижній поріг для призначення на посаду судді підняти з 25 до 30 років, а граничний вік перебування на посаді - з 65 до 70 років. Для новопризначених суддів підвищуються вимоги щодо досвіду роботи у сфері юриспруденції - з 3 до 5 років. "Безстроково призначати суддів - це взагалі ненормально. Перше призначення повинно бути обмеженим у часі, щоб перевірити, чи не було порушень. Президент повинен призначати суддів перший раз, а парламент безстроково - це нормальний баланс",- заявив Володимир Бондаренко.

Член КА, науковий консультант Центру ім. Разумкова Микола Мельник побоюється, що одноосібне право президента призначати суддів зашкодить незалежності судової системи. "Я вважаю, що усунення парламенту від призначення суддів не усуне політичну складову в цьому процесі, а концентрація таких повноважень у президента порушить існуючий баланс та посилить негативну ситуацію з незалежністю суддів. Те ж саме стосується надання президенту права ініціювати створення, реорганізацію і ліквідацію судів",- вважає пан Мельник.

При цьому, за словами експерта, адміністрація президента (АП) надто активно залучена в процес роботи асамблеї. Останній конфлікт КА був викликаний рішенням голови асамблеї Леоніда Кравчука відправити на розгляд Венеціанської комісії розроблений в АП законопроект про внесення змін у розділ Конституції "Правосуддя" без узгодження з членами КА. "Наскільки мені відомо, Венеціанська комісія висловлювала зауваження, що Конституційна асамблея представляє не власні законопроекти, а законопроекти, підготовлені в АП. Виходить, що всі ініціативи, які нібито йдуть від асамблеї, підготувала не асамблея",- заявив Микола Мельник.

Згідно з проектом порядку денного сьогоднішнього засідання КА, концепція внесення змін до Конституції буде винесено на всенародне обговорення. Пропозиції до документу експерти повинні внести до 1 вересня.

http://www.kommersant.ua/doc/2216188

Богдан Гордасевич: особисто я вважаю, що Україна за минулі 25 років змінилась докорінно і станом на 2013 рік постає питання абсолютно НОВОЇ Конституції України, а не якоїсь оновленої старої, яку один раз вже невдало переробляли. Інше питання, що старі міхи не можуть витримати молодого вина, тому не допускають до роботи Конституційної Асамблеї молодих фахівців, а все перетасовують стару компартійну номенклатуру з генезою конституційних принципів "совка" з його купою пустопорожніх фраз і декларацій. Нам не потрібна Конституція облуди і фальсифікацій, як це демонструє демонстративно Конституційний Суд України. Нова Конституція України має бути викладена чітко і однозначно, як інструкція: пряма проста послідовність що і як під'єднується та включається в державному устрої України. Порушення Конституції дає прямий дозвіл на всенародне повстання - тільки так!

Давайте самі творити Нову Конституцію України!

(деталі будуть далі)

Просто фото і просто музика - тим все сказано













Якість запису досить посередня, але пісня вартує того, щоб її прослухати. Вона давно вразила мене, бо має досить дивну назву "Колискова для мами" на слова Богдана Стельмаха і музику Богдана Янівського у виконанні В.Соколова, запис десь 60-ті роки 20 століття.
Пісня вражає змістом, особливо якщо згадати фільм "Врятувати рядового Раяна", - такого в Україні було і було. Тому просто послухайте цю трагічну колискову для матері.

Відеосюжет одного німецького каналу про українських активістів, які протистоять владі на вулицях та інтернет-сторінках.

Десь колись в одній артілі
Просто серед дня
Люди крику наробили:
— Циган вкрав коня!
Посідали хлопці браві
На автомобіль,
Наздогнали конокрада,
Привели в артіль.
Циган став серед контори
І товче одне:
— От спасибі, що догнали,
Що спасли мене.
Я й не думав, що в артілі
Є такі орли...—
Хлопці сердяться: — Що мелеш?
Як же ми спасли?
— Йшов селом я,— каже циган.
Стежечка вузька,
А на стежці кінь розлігся
І не пропуска.
Тільки-но задрав я ногу,
Щоб переступить,
Кінь схопився і подався
Із усіх копит.
Так могло б кудись і в прірву
Затаскать, дурне...
От спасибі, що догнали,
Що спасли мене!                         Павло Глазовий

від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б'ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!

Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені. Упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,
і віки без голів'я вогонь, -
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь!
© Ліна Костенко
Сучасна українська поезія<

Цікаво, коли ж таки в Україні серед політиків розпочнеться люстрація?

  Кожного дня нас, як нарід,  принижують, позбавляють власної думки та розуміння того, що з нами поробляють. Як це робиться? Щляхів багато і по всіх іде наступ на нашу свідомість. Це і споювання (горілка,пиво, енергетики), це і привчання до табаку, це підконтрольні можновладція схеми наркоторгівлі. А куди нас ведуть підвласні америкосам та олігархам газетки та програми, чого вартий тільки один шустер... А от ще один спосіб культурного отупління мас - навязування музики на незрозумілій мові (це ще винахід Гебельсовської команди). А наскільки ефективно працює метод  викревлення історичного минулого ми вже можемо судити по хитанням істориків від комуністів до націоналістів. А чим не є ефективними такі  методи притуплення свідомості та активності людей , як економічний  (штучні хвилі криз), як подання неповної інформації (підручники на американський кшкалт, новини про суцільні катастрофи, фільми з насиллям та порнухою), як стравлювання людей різних регіонів та віросповідань...

 Питання, винесене у заголовок,  ще два роки тому назад поставив   Андрій Прилоус на шпальтах УП  (http://www.pravda.com.ua/columns/2011/05/18/6205834/  ), але і надалі воно актуальне. Я постараюсь у блозі переопубліковувати його думки і надалі, бо дійсно находжу в них відповіді на небайдужі для мене питання.

 

"Я втрачаю дар мови, коли бачу, що всяка людська діяльність зводиться до задоволення своїх потреб, які у свою чергу мають одну ціль – продовжити наше жалюгідне існування".

 

Йоганн Вольфганг фон Ґете, "Страждання юного Вертера"

 

На початку 90-х, в атмосфері ще не зовсім явного та зрозумілого дерибану незалежної України й ще не зовсім втрачених надій на її світле майбутнє, якось у розмові із друзями хтось висловив зауваження, що, мовляв, тепер уже скоро для нашого народу й для всієї країни настане незворотне покращення життя.

 

Я уточнив: "Не менше ніж через два десятки років". І то при умові, що на державному рівні буде проведено кваліфікований та об'єктивний системний аналіз економічної та соціальної ситуації, будуть розроблені стратегічні й тактичні цілі, прийнята надійна економічна модель, а також повинні бути визначені сили, засоби та виконавці цих завдань. При цьому сама людина має бути поставлена як ціль і засіб розвитку суспільства й країни в цілому, і повинна свідомо та зацікавлено брати участь у такому будівництві.

 

Тобто, при розумному, логічному, науково обґрунтованому цілеспрямованому розвитку.

 

Через декілька років, уже при президентстві Леоніда Кучми, мене жартома запитали: "Ну, скільки там років із твоїх двадцяти залишилося до нашого загального щастя?" На що довелося нагадати у відповідь, що необхідною умовою "незворотного покращення життя" повинне бути його науково обґрунтоване свідоме цілеспрямоване будівництво.

 

А до такого будівництва в нас поки що ніхто не тільки не приступав, але й не збирався того робити.

 

Отож, весь той час ті "мінімальні двадцять років" так і залишалися цнотливо недоторканними.

 

З тих часів залишилися афористичні характеристики того, що відбувалося тоді в Україні, такі собі старі прислів'я на новий лад:

 

"Діждалися пори, що покотились ми з гори".

 

"У нас те сталося, чого інші народи боялися".

 

"Тоді для нас добре життя блисне, як рак свисне".

 

"На владу сподівався, без штанів зостався".

 

"Нехай тому трясця, кому таке життя – щастя".

 

"Чи є в світі така сила, щоб нас в люди вивести зуміла?"

 

Головне, що турбувало тоді – це те, як швидко можновладці та підвладні їм ЗМІ пристосувалися до того перехідного, а по суті – кризового стану в країні та почали видавати його за нормальний. Попри розвал економіки, галопуючу інфляцію, "кравчучки", з якими доводилося вештатися по магазинах та ринках у пошуках чого-небудь їстівного. Людей "годували" нічого не вартими купонами, на які в магазинах нічого було купити.

 

А з телевізорів та радіо лунали бадьорі звуки якихось новітніх примітивних конкурсів, виступів штучно веселих та бездарних артистів і різних, в основному сумнівної якості, а часто й просто халтурних новоявлених видовищ.

 

Уже тоді можновладці вчилися збивати градус напруження людських емоцій та настроїв, а також привчати людей до думки, що нібито все в країні йде нормально.

 

І при хитрому радянському ідеологові Кравчуку було "нормально", коли в країні був роздрай, а економіка майже не працювала.

 

І при кланувальнику залишків економіки тупувато-жадібному Кучмі, якому так сподобалося сидіти у високому кріслі, що йому захотілося посидіти там ще декілька строків, – теж було "нормально".

 

А вже при українолюбному бухгалтерові Ющенку – то вже в країні все "дуже нормально" було. Якби ще трохи більше українства вдалося вбити в голови недолугих українців – тоді настав би повний порядок.

 

У той час як в Україні, де вже два десятки років народ опущено до рівня третьосортних заробітчан, де активні громадяни та високопрофесійні спеціалісти постійно покидають країну, де немає ніяких перспектив розвитку, занедбана інфраструктура, де антинародними олігархічними угрупуваннями узурповано владу, сплюндровано парламентаризм, понівечено демократію та узаконено корупцію, де простим людям не може бути нормального повнокровного життя – весь цей час характерним станом був саме стан перманентної кризи.

 

Головне ж, чого вдалося добитись високопосадовцям – це повної безвідповідальності за свої дії.

 

Хто відповів хоча б символічно за той дерибан, що був влаштований у державі при участі названих "вождів" та їх команд?

 

Хто хоч колись відповість за розвал країни, опускання її по всіх показниках до рівня слабкорозвинених африканських країн?

 

Хто відповість за грабунок країни олігархічними кланами, за втрату реальних можливостей для її нормального розвитку й входження в розряд цивілізованих?

 

За прихід до влади антинародного олігархічного керівництва, яке остаточно вбило всяку надію на здорову конкуренцію, розвиток, економічну стабільність, нормальне життя й добробут народу?..

 

Питання риторичні. Ніхто.

 

Суспільство, побудоване на обмані й насильстві, не має перспективи. Воно не може вижити в конкурентному світі, бо вбиває людське в людях і підростаючому поколінні.

 

Збільшення соціальної нерівності, особливо тієї, яка зумовлена владою олігархії, впливає на все: на злочинність, хвороби, скорочення тривалості життя, профпридатність, низькі економічні показники. Навіть саме життя в умовах нерівності та соціальної несправедливості – це постійний стрес. А в Україні за різними оцінками коефіцієнт нерівності доходів бідних і багатих складає від 1:40 до 1:60 (!).

 

Давно доведено, що в більш "рівних" країнах – порівняно більша тривалість життя й здатність людей довіряти одне одному, вищий рівень і якість освіти. У суспільстві таких країн менше схильність до психічних розладів, наркоманії та суїциду, нижча злочинність і, відповідно, кількість ув'язнених. У таких країнах навіть винаходів реєструється більше ніж у соціально "нерівних" країнах.

 

В Україні ж, з причини деформації системи цінностей, пріоритет особистого й соціального здоров'я людей ігнорується, поступившись місцем наживі та багатству.

 

Вищий ступінь некомпетентності керівництва державою, споживацький підхід влади до своєї діяльності за визначенням не може забезпечити нормального розвитку суспільства. Багато хто із владоможців ігнорують не лише народ, а і його мову, висловлюючи свої немічні думки російським суржиком.

 

У нас до цього часу не відбулося переосмислення ні своєї, ні чужої історії.

 

Тому ми, у своїй переважній більшості, продовжуємо жити старими міфами, старими уявленнями, старими героями й безнадійно застарілими принципами управління.

 

Нас свідомо "розвертають головами назад", а за можливості ще й протиставляють одне одному, не даючи осмислювати сьогодення, а тим більше – прогнозувати майбутнє.

 

Нам не дають усвідомити, що "найжорстокіша форма насилля – це бідність".

 

Нам не дають можливості вирішувати самим свою долю, обирати достойних людей у владу, це за нас вирішують грошові мішки різного окрасу й ґатунку. У нас убивають почуття власної гідності, без якого девальвується сенс життя. Бо сенс життя – сфера публічна, а саме її в нас забрано.

 

Нам залишають ще, правда, дещо зі сфери інтересів, цієї приватної сфери, але вона не може повністю задовольнити людину повноцінним наповненням життя. Професія, матеріальні цінності, успіх у суспільстві – це інтереси, а не сенс життя. Причому, чим більші потреби, тим більша залежність від них. Велика частина людей цілком задоволена таким станом і більшого не бажає.

 

Але ж є багато таких, яким простого матеріального існування не достатньо для повнокровного життя! Вони повинні розвиватися самі й розвивати суспільство, науку, економіку, мистецтво, саму державу. Які хочуть не стільки матеріального, скільки духовного росту, розвитку й реалізації своїх природних якостей та можливостей.

 

Саме вони є двигунами прогресу суспільства.

 

Але тут, в атмосфері тиску централізованої влади, олігархії та тотальної наживи їм просто немає місця.

 

Саме тому мільйони наших земляків зі справді людськими духовними, науковими, творчими та іншими широкими запитами давно покинули й продовжують покидати цю країну недорозвиненого суспільства, що його вже нинішня влада намагається представити як "найнормальніше" за два десятки років існування.

 

Багато людей покладали надії на День Гніву. Але, враховуючи мізерний масштаб і жалюгідні наслідки цього необхідного й, по суті, праведного Дня, організованого "Спільною Справою", мусимо визнати, що в нинішній Україні вже немає в масі тих сил і тих людей, котрі хотіли б, і могли йти на барикади заради свободи. А значить, були б гідними її.

 

Одних потенційних організаторів і виконавців підгодовує влада – і вони перестали прагнути до духовного розвитку, обмежившись чисто матеріальним.

 

Інші просто розчарувались й зневірились в можливих результатах подібних заходів.

 

А ще інші живуть далеко за межами цієї безперспективної для простих людей країни.

 

Схоже, основна маса населення, яке залишилось, люмпенізувалась остаточно й безповоротно, бо цього руху, організованого на його захист, народ примудрився просто не помітити.

 

Отже, відповідаючи на питання заголовка, можна з великою долею вірогідності визнати, що поки що ні в Україні, ні деінде такої сили немає.

 

"(Українці), будучи наслідувачами у всьому, виконують усе, що їм накажуть, або все, що їх змусять зробити, але вони не зуміють нічого, якщо їм доведеться діяти на свою відповідальність. І дійсно, цього важко очікувати від тих, хто ніколи не знав, що таке відповідальність...".

 

У цій цитаті Фрідріха Енгельса замінено лише одне слово. Але не за значенням, бо слово "росіяни", яке стоїть в оригіналі, у той час мало означати й означало також і українців.

 

Скоріше за все, замість розуму та устремління до свободи й розвитку, замість знань та досвіду, а також замість моралі та совісті розвивати Україну – буде лише еволюція.

 

А на це підуть навіть не десятки років, а скоріше – сотні...

 

 

   

і  ось  такі   "скарби"   цікавлять  сучасну  молодь........
      

Недавно в Україні була видана унікальна карта " Голодомор 1932 - 1933 років ”, на якій позначені не лише місця так званих "чорних дощок" (спеціальні каральні заходи проти окремих сіл, коли голодне село оточували озброєними загонами, чим прирікали його на загибель, жорстоку смерть), але й дороги переселення на вимерлі території людей з Россії та Білорусі.

З Білоруської РСР в Одеську область - 68 ешелонів, із західних областей РРФСР в Дніпропетровську - 125 ешелонів, з Горького в Одеську - 141 ешелонів, з центрально-чорноземного регіону Россії в Харківську область -188 ешелонів. З Іванівської в Донецьку - 147 ешелони, і багато - багато інших людей та ешелонів, яких не вдалося встановити. На карті вказано переселення за один місяць. Переселяли коней, корів, овець, завозили курей та інший скот, переселяли цілі колгоспи з технікою та інвентарем. Переселяли російських вчителів . Багато мільйонів переселених ! Переселяли родинами, діти, їх старі бабусі, всі родичі родини, двоюрідні, троюрідні.Тисячі сіл стояло пустих, на пів пусті міста, після закатованих голодом українців, а закатували московити майже 10 мільйонів, закатували за 6 місяці (зими-весни)!!! За такий короткий термін і така велика кількість масового вбивства,- великий геній був сралін. Навіть Гітлер заздрив цьому факту і посилав лідерів СС до СРСР переймати такий досвід.
і

Те, що пророссійські південь та схід України сьогодні - це наслідки Голодомору і подальшого масового заселення українських територій переважно московитами, не новина... Але вона кожного разу приголомшує мене, навіваючи сумні думки, особливо останнім часом, коли все частіше говорять про можливий розкол країни.

Росіяни мені здаються людьми хорошими. Але, на жаль, зневага до інших націй характерна для всіх них, особливо вороже вони ставляться до слов'янських народів, добре вони ставляться тільки до споріднених з ними по крові - азійських націй . А ще вони дуже важко пристосовуються до життя поза межами Россії , погано асимілюються.
Відомо, що досить багато з них, переселившись до Америки, так і не освоїли англійську мову...Тому, вважаю, їм краще жити на своїй землі.

Але багато хто з них не хоче жити в Россії з економічних і соціальних міркувань і прагнуть емігрувати. І ті, кому це вдалося, не хочуть повертатися на історичну батьківщину. Хоча продовжують вважати Россію своєю батьківщиною, любити її (на словах, адже на відстані її любити легко) і страждати на чужині. Напевно, це одна із загадок москвинської душі.

Якось була можливість спілкуватися з москвинкою, яка живе в Естонії. Ми зустрілися в Москві, куди вона приїхала в гості до родичів. Привезла з собою копчену скумбрію. "Це єдине, що залишилося смачного з естонських продуктів після вступу країни до Євросоюзу", - пояснювала вона кожному, кого пригощала. Мені довелося вислухати довгу, неначе завчену напам'ять, розповідь про те, як погано живеться в країнах Прибалтики після розвалу СРСР... Про те, як естонці вдають, ніби вони не знають россійської, і їй доводиться спілкуватися з ними лише естонською
мовою. Про те, як там не люблять московитів і вороже до них відносяться. Про те, як вона не любить естонців, Естонію, Євросоюз і не сприймає політичних, економічних та соціальних змін, які там сталися. При цьому вона не переставала захоплюватися Россією . "У Россії краще, ніж де б то не було, ви щасливі тим, що живете в Россії ", - повторювала вона, звертаючись до своїх россійських родичів і друзів, які без особливого ентузіазму погоджувалися з нею.

"Я не зміг б жити в країні, яку так сильно не люблю, де мені так некомфортно. Це ж справжня мука", - сказав я їй. - Може, тобі краще повернутися до Россії ? І теж бути щасливою?" Вона замовкла і пильно поглянула мені в очі, намагаючись зрозуміти, чи не насміхаюся я випадково над нею.

Ні, я не насміхався. Я говорив цілком серйозно, тому що дійсно не уявляю собі життя в чужій, ненависній країні. Вона щось спробувала пояснити. Говорила так непереконливо, що я навіть не запам'ятав її аргументів. Суть в тому, що повертатися до Россії вона жодним чином не бажає.
Пам'ятаю лише, що її россійська подруга сказала: "А я змогла б жити в будь-якій країні, якби там було море, - я море дуже люблю". От і в Україні вони живуть, їдять українських хліб, і хаять Україну та українців з усіх боків, скиглять про мову, а переїхати назад не хочуть, мову вивчати також, і вчать цієї зневаги своїх дітей.

Напевно, ті московити які після 1933 року переселялися на південь та схід України, теж мріяли про море. Або, може, їх приваблювали родючі землі (хоча московити ніколи не любили рільництво ), та залишені вимерлими українцями будинки і майно дуже приваблювало, ( вони б і пішки пішли б, аби забрати щось чуже собі, то вже у генах )...
Що б там не було, але тепер їх нащадки є громадянами України .
І не варто було б згадувати про те, що було колись, якби минуле не мало наслідків у наш час.



А наслідки є, і вони дійсно вражаючі. Це велике переселення московитів виявилося бомбою сповільненої дії, і час цієї дії настав сьогодні. Ми маємо здебільше непатріотичний, неукраїнський південь та схід, який тяжіє до Россії так, що аж готовий злитися з нею. Частина громадян нашої держави не зацікавлена в її територіальній цілісності і в її існуванні взагалі, краще б зникла Україна з мапи світу. Від переселенців пішли матюки, п'яниці та гульки по поводу та й без нього, аби не робити, брехня, зрада, крадіжки - це кредо московита !, у українців такого не було взагалі, до приходу московитів у нас хати не запиралися! ( про це все детально описав у історично-дослідницькій праці Пало Штепа "Московство":

...На презентації вищезазначеної карти Голодомору колишній директор Українського інституту національної пам'яті академік НАН України Ігор Юхновський (його на цій посаді змінив якийсь неокомуніст), зокрема, розповів про те як у Верховній Раді ухвалювався закон про визнання Голодомору геноцидом. Частина депутатів з партії регіонів проголосувала за цей закон (на його прохання), а частина - ні. То були депутати з місць, заселених московитами...

- Ігор Рафаїлович, це ж не єдине голосування, де виявляється відношення цих людей до країни, в якій вони живуть. Була безліч інших важливих голосувань, це і громадська думка, і народне волевиявлення, це і відповідне відношення до української мови й культури, до української історії. Це формування негативного іміджу країни за кордоном. Це виховання нового покоління українських росіян у дусі неповаги до власної держави...

Пан Юхновський сказав наступне: -
Дійсно, те, що ці люди були переселені, впливає на їх ставлення до України як до держави. Люди по-різному поводяться на чужій землі. Але вони приїхали на чужу землю від імені держави, яка їх послала, і вони підтримуватимуть ту державу, яка їх послала. Вони самі цього можуть і не усвідомлювати.

- Отже, ми приречені на те, що частина людей в Україні - нащадки тих переселенців-московитів - весь час прагнутимуть до Россії ,
відповідно голосувати на виборах, виявляти неповагу до української мови і культури й виховувати в цьому дусі своїх дітей?

- Проходить час, і кожна земля «творить» націю. Неукраїнці асимілюються, стають українцями, і це не залежить від свідомості людей або від директив влади. Так само чужоземці стають поляками на польській землі, французами - на французькій землі, німцями - на німецькій. Хоча з московитами це питання проходить дуже тяжко, не піддається цей народ асиміляції, для нього люба нація світу - ворожа нація, може час все виправить.

Я позаздрив оптимізму пана Юхновського. Скільки ж ще потрібно часу, аби московити стали українцями? Напевно, не менше сотні років, або більше. Думаю, цей процес піде швидшим, якщо Україна зможе підняти економіку. Якщо життєвий рівень в Україні буде вищий, ніж в Россії , «співвітчизники» вже не хотітимуть злиття з історичною батьківщиною. Як показує світовий досвід, ситі і задоволені життям московити нудьгують за батьківщиною не менше голодних і знервованих, але повертатися в неї не квапляться. І зливатися з нею теж.

Vavit:
Тож українці - робимо, пашемо, кормимо московита, аби він був нагодований і не волав про розкол України та приєднання Криму, Донбасу до московії ! А може треба поступати так як поступають прибалти, там мешкало 45% московитів, зараз набагато меньше. Вони просто не беруть на роботу якщо не володієш національною мовою, і не звертають уваги на тих хто балакає чужою для них, ті українці яких примушували вивчати россійську і вони вже забули українську, це не біда, українець швидко та легко востанове все втрачене,( бо воно своє, рідне), дітей будуть навчати рідній мові. Треба зробити так щоб пенсіонери россійського флоту не залишалися у Криму, а виїжджали назад до себе, а це тисячі військових + їхні сім'ї, діти . Українцю у Україні немає місця, звідусіль з нього знущаються владні табачники , колеснікови , царьови , вітренчихи і т.д., церкву гноблять, мову нищать, культуру нищать, історію переписують...

PS Россія - не Русь, вказано дві літели "СС", московит не слов'янин і ніколи ним не був. Слов'янин для московита найлютіший ворог.

http://rusich.info/history/21-masove-pereselennya-rocciyan-v-ukrayinu-pislya-golodomoru.html