Моё отношение к происходящему между Россией и Украиной?

Да, я Украинец! Да, я говорю на русском языке, ведь у меня дед с России…

Мне не нравиться когда в мою страну приходят войска другова государства и защищают меня от призрачного врага…

При этом территория моей страны становится почему-то меньше на 1/20 часть, и если меня будут и дальше так защищать, я буду вынужден взяться за оружие, для того, чтоб мне было, где дальше жить…

А в это время где-то далеко… за 1000 километров, будет призван на службу молодой паренек, и бросят его мир творить… И мы с ним встретимся, ведь мы так давно не виделись с племянником. Да только встреча эта будет на войне, и нет никакой гарантии, что мы узнаем друг друга через прицел снайперской винтовки…

ОДУМАЙТЕСЬ! ПЕРЕД ТЕМ, КАК БРАТЬСЯ ЗА ОРУЖИЕ!

29 травня, поблизу міста Слов’янська Донецької області, унаслідок падіння гелікоптера Мі-8 Нацгвардії, що потрапив під обстріл терористів, загинув начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії України генерал-майор Сергій Кульчицький.

Звістка про трагічну смерть схвилювала усіх, хто знав та служив з Сергієм Петровичем.

Скрізь, де доводилося служити генералу Кульчицькому, люди були найкращої думки про нього: порядність, розсудливість, врівноваженість, доброзичливість - далеко не усі якості, притаманні цьому талановитому та енергійному командирові.

Вимогливий, принциповий офіцер вимагав від себе й від підлеглих сумлінного виконання службових обов’язків на благо Вітчизни. Він віддавався роботі наповну, турбувався про підлеглих і в тяжку хвилину ставав горою на їх захист. Високий, мускулистий, міцної статури, з мужнім, вольовим обличчям він мав неабиякий талант командира…

«…Справжній командир… Завжди був поряд зі своїми бійцями: жив у палатці їв нехитру солдатську їжу, яку бувало, сам і готував, - так охарактеризував Сергія Петровича користувач соцмережі, який спілкувався з генералом під час виконання завдань на сході. – Він завжди літав чи їздив туди, де стоять його солдати. Він захищав Україну і робив це добре, робив це чесно. Мені пощастило бути знайомим з цією людиною…»

Подібні слова вимовить кожен резервіст першого батальйону Нацгвардії, адже останні місяці свого життя генерал-майор Сергій Кульчицький присвятив підготовці саме цих бійців.

Від першого дня навчань він був поряд з добровольцями. Пригадується день відправки батальйону на схід для служби на блокпостах… З оптимістичною посмішкою Сергій Петрович того дня вселив надію кожному, що все буде добре, - перемога за нами...

Більше місяця він разом із бійцями перебував на сході в зоні проведення АТО, з честю виконував свій обов’язок та до останнього подиху залишався вірним своєму народу, служінню якому присвятив усе життя…

Цікавим і непростим був життєвий шлях доблесного офіцера. Народився Сергій Петрович Кульчицький 17 грудня 1963р. у Східній Німеччині у місті Веймар, де проходив службу його батько, Петро Іванович, радянський офіцер.

З дитинства Сергій Кульчицький мріяв стати офіцером, як батько, а тому в 1981р. вступив у Далекосхідне вище загальновійськове командне училище в місті Благовіщенську Амурської області.

У 1985 р. він закінчив училище з відзнакою, отримавши військове звання лейтенанта, для проходження служби відправився за Полярне коло в селище Печенга-І Мурманської області, де обіймав посаду командира десантно-штурмового взводу 61-ї окремої бригади морської піхоти Північного флоту.

Молодий лейтенант Кульчицький мав І розряд з бігу та лижних гонок, І розряд з подоланням смуги перешкод і гирьового спорту. В рукопашному бою переважав одночасно двох-трьох супротивників, навіть сміливці не наважувались зійтись з ним у двобої.

У 1991р., після проголошення незалежності України, прослуживши майже 8 років в Заполяр’ї, Сергій Кульчицький перевівся служити до України в місто Тернопіль в батальйон Національної гвардії на посаду заступника командира батальйону.

Наступні роки Сергію Петровичу довелося проходити службу в Криму та на Івано-Франківщині.

З 2010 по 2012 рік Сергій Кульчицький обіймав посаду заступника начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України, а з серпня 2012 року - начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління внутрішніх військ МВС України (тепер Національної гвардії України).

За умілі та сміливі дії під час ліквідації наслідків повені в Хустському районі Закарпатської області його відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

За заслуги перед Вітчизною генерал-майор Сергій Петрович Кульчицький нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, орденом «Ілля Муромець», орденом «1020 років хрещення Київської Русі», вищою нагородою товариства Червоного Хреста України «Почесна відзнака» та 8-ма медалями, зокрема медаллю «За відзнаку у військовій службі».

Командування та особовий склад Національної гвардії України низько схиляє голови в скорботі. Відданому та мужньому Офіцеру - вічна пам’ять…

Генерал-майора, начальника управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України Сергія Кульчицького поховають у Львові на Личаківському цвинтарі в пантеоні героїв України.

http://www.vv.gov.ua/news.php?nid=4893&lang=ua

Процвітає Україна, її слава й воля

 А нам, браття Українці, усміхнулась доля ! 

Гинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Бо пануєм лиш Ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми підняли за нашу свободу,

Бо віками є ми браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кривавий, від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море в нас сміється, дід Дніпро радіє,

Бо у нашої Вкраїни доленька квітніє.

Душу й тіло ми підняли за нашу свободу,

Бо віками є ми, браття, козацького роду.

Бог, завзяття, праця щира всіх нас об'єднає,

Пісня волі в Україні гучніше лунає.

За Карпати відоб'ється, полетить степами,

України слава сяє поміж ворогами.

Душу й тіло ми підняли за нашу свободу,

Бо віками є ми, браття, козацького роду.

 Олексій Цвєтков:  – Якби я був тут, то вийшов би на Майдан

Народжений в Україні живий класик російської літератури різко спростовує одні стереотипи і охоче підтверджує інші.



Олексій Цвєтков – одна з перших фігур сучасної російської поезії. Учасник легендарної поетичної групи 1970-х «Московський час», лауреат премій Андрія Білого (2007) і «Російської премії» (2011). Навчався на хімічному факультеті Одеського університету, історичному та журналістському факультетах МГУ. У 1975-му був заарештований і висланий з Москви. У тому ж році емігрував до США, закінчив Мічиганський університет, захистив дисертацію з теми «Мова Андрія Платонова», доктор філософії (1983). З 1989 по 2007 роки працював на радіостанції «Голос Америки» у Вашингтоні, на «Радіо Свобода» в Мюнхені та Празі. З 2009-го живе в Нью-Йорку.



Колишній громадянин СРСР і нинішній США, своєю батьківщиною Цвєтков вважає Україну. Поет народився в Станіславі (нині Івано-Франківськ), ріс в Запоріжжі і Євпаторії, навчався в Одесі. З 2006-го щороку приїздив в Україну в якості учасника провідних літературних фестивалів країни – «Київських Лаврів», Форуму видавців у Львові, Волошинського фестивалю в Коктебелі.
Вірші Цвєткова, які він записує без великих літер і розділових знаків, відрізняються епічною міццю, складністю синтаксису, різноманітністю лексики і багатством культурно-історичних алюзій. Він також займається перекладацькою діяльністю, зокрема, його перу належить новітній, вельми неординарний переклад шекспірівського «Гамлета» (2010). Крім того, Цвєтков відомий як публіцист ліберально-атеїстичного напрямку, автор безлічі статей в галузі філософії, політології, культурології та релігієзнавства.
В нинішній непростій політичній ситуації позиція Цвєткова цілком однозначна: він безумовний прихильник Євромайдана і затятий противник політики Путіна. Розмова з беззмінним учасником і першим лауреатом ( 2006 ) «Київських Лаврів» Forbes вирішив побудувати кілька незвичайним чином. Олексію Петровичу було запропоновано ряд стереотипних, іноді відверто безглуздих висловлювань, які слід було або підтвердити, або спростувати.

– Америка – світовий жандарм?

Так, як в позитивному сенсі, так, на жаль, і в негативному. Світ не може бути без жандарма. Є так звані суспільні блага, які великі держави виробляють крім своєї волі – для того, щоб забезпечити можливість торгувати виробленим продуктом. Так, Америка – жандарм, причому поганий жандарм. Але гірше було б, якби жандарма не було.

– Після того, що Штати творили в Югославії, вони не мають права засуджувати Росію за Крим і Донбас?

Вони мають повне право. В Югославії Сполучені Штати були на правій стороні. Насправді, вони втрутилися навіть занадто пізно, після різанини в Сребрениці і стрілянини у Вуковарі, після початку етнічних чисток в Косово, які загрожували перейти в геноцид. Добре це вийшло, погано чи, але самий негативний епізод стався, коли миротворці пішли з Сребрениці. Я думаю, югославські події символічного капіталу Штатам тільки додали.

– Українцям не слід було затівати Майдан – в результаті вони втратили Крим і отримали війну на Сході?

Звичайно, не слід було. В рабстві жити зручніше – тебе годують, одягають, можуть навіть зробити довшим ланцюжок, на якій ти сидиш... Однак у людей є й інші запити, вони чомусь вперто хочуть жити на волі. Для різних людей ціна свободи різна. Ті, хто вийшов на Майдан, згодні були сплатити цю ціну. В Україні таких людей поки що набагато більше, ніж у Росії.

– Владу в Києві захопила хунта фашистів і бандерівців?

Бредні, звичайно. Я не дивлюся телевізор і дізнаюся про подібні твердженнях від тих людей, яких знаходжу в соціальних мережах. Зате я прекрасно знаю багатьох з тих, хто виходив на Майдан, це мої хороші друзі. Якби я був тут, то вийшов би на Майдан разом з ними.

– Українці та росіяни – братські народи?

На жаль, в братстві настала криза. Дитинство у нас було спільне, але тепер ми розійшлися. Це розлучення дивовижний, ми довго жили разом, Україна – про це зараз мало хто пам'ятає – була ядром східнослов'янського світу, з якого культура поширилася на дрімучу Москву, і лише потім Москва перетягнула ковдру на себе. Тепер ці культури розійшлися і якийсь час будуть розвиватися по-різному. Проте, в Україні є російськомовне населення, яке нікуди не дінеться, з ним потрібно знайти якийсь консенсус і здатність жити разом. Це вже буде зовсім не Росія : ми ж бачимо, що англійська мова є і в Америці, і в Індії, і в Австралії, але Лондон при цьому нікому не указ.

– Путін зійшов з розуму?

О, ні, це занадто просте пояснення. І Гітлер, і Сталін не сходили з розуму, влаштована ними масова різанина була зовсім осмислена, кожен домігся саме того, чого хотів, тільки Сталін вчинив менше помилок. Путін робить те, що йому потрібно в нинішніх обставинах, – підвищує свій рейтинг і намагається відродити імперію. Власне, інших завдань крім самовозрожденіе і експансії у імперії немає.

– Росіяни зійшли з розуму?

Країна не особистість, ці терміни ми застосовуємо до неї метафорично. Не те щоб зійшли з розуму, але, грубо кажучи, заблукали. При цьому не можна все звалювати на погану владу – чомусь в Росії вона весь час погана.

– Розумом Росію не зрозуміти?

Це було сказано про певний складі розуму. І взагалі, Тютчев пожартував. Не можна сказати, що ця гірко-іронічна жарт виявилася невдалою – швидше, надто вдалою.

– Росія за своєю природою не може бути демократичною країною?

У тому вигляді, в якому вона залишилася в якості уламка імперії, зберігши в собі імперська свідомість, – так, не може. Демократію можна будувати тільки на місцях, її не можна будувати з Кремля. Спробували – не вийшло.

– «Наклепникам Росії» Пушкіна і Бродського – погані вірші?

«Наклепникам Росії», на жаль, – вірш гарний, воно зроблено цілком на рівні Пушкіна. Правда, воно підле. Типовий приклад генія і лиходійства дав людина, яка придумала це формулювання: вірш присвячений колишньому польському одному, чию батьківщину Росія втопила в крові. А ось «На незалежність України» Бродського просто жахливе, мені страшенно соромно не тільки за його думки, але і за те, як воно написано.

– Коли поети пишуть без великих букв і розділових знаків, вони просто випендрюються?

Для мене це просто автоматичний прийом. Ну що тут сказати – Аполлінер випендрювався? Слава богу, що був Аполлінер. До речі, наприклад, Маяковський взагалі не знав ніяких розділових знаків, йому їх Ліля Брик розставляла. Роль ком і крапок у нього виконувала «драбинка».

– Атеїстові важче жити, ніж віруючому?

Безумовно. У віруючого, грубо кажучи, є пропис, за якою можна жити. У нього є хтось, хто в кінцевому рахунку несе відповідальність за те, що відбувається. Атеїст же змушений брати відповідальність на себе. Це не означає, що, як у Достоєвського, «все дозволено». Навпаки, тобі кожен раз самому потрібно з'ясовувати, що дозволено, а що ні.


Переклав з російської – Богдан Гордасевич

Завтра, 18 травня, о 12.00 в Національному історико-меморіальному заповіднику "Биківнянські могили" відбудеться щорічне урочисте вшанування пам'яті жертв політичних репресій 1937-1941 рр, повідомили УНН у прес-службі Мінкульту.



В заході, що має на меті нагадати нам про трагедію, що була спричинена сталінським тоталітарним режимом, візьмуть участь виконуючий обов'язки Президента України та Голови Верховної Ради України О. В. Турчинова, Прем'єр-міністр України А. П. Яценюка, Міністра культури України Є. М. Нищук, голова Київської міської державної адміністрації В. Д. Бондаренка, голова Київської обласної державної адміністрації В. М. Шандри.

Офіційні представники державної влади в знак шани покладуть квіти до могил загиблих, після чого відбудеться Народне віче



ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

30 квітня 1994 року відбулося відкриття Биківнянського меморіального комплексу жертвам комуністичного режиму.
Постановою Кабінету Міністрів України від 22.05.2001 року № 546  поблизу селища Биківня у Биківнянському лісі в місті Києві створено Державний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили», з метою увічнення пам'яті жертв політичних репресій 1937 – 1941 рр.
24 червня 2001 року у рамках офіційного візиту в Україну Биківню відвідав Папа Іван Павло II.
Указом Президента України від 17.05.2006 року № 400/2006 Державному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» надано статус національного.
Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 року № 928 «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до державного реєстру нерухомих пам’яток України» Меморіальний комплекс в пам'ять жертв політичних репресій 1930-х років віднесено до об’єктів культурної спадщини національного значення.
Биківнянський ліс став останнім місцем упокоєння для понад 100 тисяч невинно розстріляних осіб, які були заарештовані радянською спецслужбою НКВС.
Стосовно Биковнянських поховань створювалось чотири Державні комісії 1944 р., 1971 р., 1987 р. і 1988-1989 р. р. Остання Державна комісія, яка була створена 08.12. 1988 року розпорядженням Ради Міністрів УРСР за № 534 після розкопок, часткової ексгумації жертв і свідчень більше двохсот свідків встановила, що у 19-му та 20-му кварталах Дарницького лісництва біля селища Биківня поховані жертви сталінських репресій 30-х та початку 40-х років.
ДОВІДКОВО: Листом, до голови Держбуду від 20. 08. 2001 р., звертається секретар Ради охорони боротьби та мучеництва Польщі А. Пшевозьнік. Він, спираючись на якійсь газетні публікації, стверджує що ніби у Биковнянському лісі «спочиває біля 3500 поляків»
Російські офіційні джерела: Головний Державний архів Російської Федерації, головний архівіст Р.Г. Піхоня. Із доповідної Голови Комітету Держбезпеки при Раді Міністрів СРСР А. Шелєпіна до М.С. Хрущова від 03.03. 1959 р. №.Н-632-ш: «В Комитете Государственной безопасности при Совете Министров СССР с 1940 года хранятся учетные дела и другие материалы на расстрелянных в том же году пленных и интернированных офицеров, жандармов, полицейских, осадников, помещиков и т. п. Лиц бывшей буржуазной Польши…. Всего пол решениям специальной тройки НКВД СССР было расстреляно 21857 человек из них: в Котынськом лесу (Смоленская область) 4421 человек, в Старобыльском лагере близ Харькова 3820 человек, в Осташковском лагере (Калининская область 6311 человек и 7305 человек были расстреляны в других лагерях и тюрьмах Западной Украины и Западной Белоруссии.
Вся операция по ликвидации указанных лиц проводилась на основании Постановления ЦК КПСС от 5-го марта 1940 г. Все они были осуждены к высшей мере наказания по учетным делам заведенным на них как на военнопленных и интернированных в 1939 году.»
Українські офіційні джерела: Державний архів м. Києва, директор Б.П. Курінний, повідомлення від 21.09. 2001р. «Повідомляю, що в Державному архіві м. Києва відомостей про місця поховань на території м. Києва поляків-жертв тоталітаризму не виявлено»
1. Судмед-експерт Київского обласного бюро судово-медичної експертизи Юрій Коваленко: «Практически с 1971 г., я принимал участие во всех ексгумациях тисяч жертв репресий в Быковне. И со всей ответственностю заявляю: Да, там захоронены останкы, по крайней мере, несколькых десятков расстреляных в 40-м году польских офицеров''
2. Слідчий по особливо важливих справах Київської міської прокуратури Володимир Ігнатьев: «Так вот, четыре года назад, 89-м году в одном из вскрытых в Быковне ям, мы обнаружили останки не менее 30 польских офицеров''. ''Где расстреливали пленных – в Киеве или в Быковне, – сказать трудно. По всей вероятности, в Быковне. Но содержали их, насколько мне известно, в Лукьяновской тюрьме вместе с женами. Правда, на разных этажах. Кто были эти офицеры, установить тогда не удалось, а затем следствие и вовсе прекратили. Поднимите протоколы правительственной комиссии: там должны быть зафиксированы мои выводы''.
3. Бувший голова Київського міськвиконкому Микола Лаврухін: «Что касается поляков, скажу следующее. Если в Киеве и расстреливали польских военнослужащих, то речь может идти не о тисячах или сотнях, а нескольких десятках человек». «В захороненнях, мы обнаружили и останки восьми расстреляных женщин-полек».
26 листопада 2011 року на території Національно-історичного меморіального заповідника «Биківнянські могили» Президент України Віктор Янукович взяв участь у церемонії вшанування пам’яті жертв тоталітаризму. Президент України Віктор Янукович взяв участь у відкритті наріжного каменя під будівництво Меморіалу пам’яті жертв репресій 1936 – 1941 років.
У Биківнянському лісі знаходиться найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій. Тут був об'єкт спеціального призначення НКВД, де у кінці 30-х – в 40-х роках відбувалися масові захоронення розстріляних та закатованих. Трагедія Биківні стоїть в одному ряді із такими злочинами як Аушвіц, Бухенвальд, Дахау, Бабин Яр та Катинський розстріл.
Біля селища Биківня у 1930-х – початку 1940-х років (до окупації німцями Києва) в таємній обстановці здійснювались масові поховання осіб, репресованих і страчених у Києві органами НКВС. Офіційно будівництво спеціальної зони для таємних поховань розпочалося 1936 року.
В районі селища Биківня закопували приречених до розстрілу в позасудовому порядку, вирок стосовно яких виконано у місті Києві. За даними науковців, у Биківнянському лісі покоїться понад 100 тис. репресованих комуністичною владою. На сьогодні за виявленими і опрацьованими співробітниками СБУ документами встановлено прізвища понад 30000 осіб.
Ці могили було розкрито на огляд громадськості під час окупації німецькою владою з метою викриття злочинів більшовицького режиму. Однак після закінчення війни радянською владою всю інформацію було знову засекречено і проведено «власні розслідування»: три державні комісії 1945, 1971, 1987 років оголосили про те, що у Биківні поховані жертви фашизму. При цьому в ході діяльності останньої з них було виявлено та знищено багато документів. Лише четверта комісія у липні 1989 року оголосила, що у Биківні поховані жертви сталінських репресій.
Меморіал складається з семи об'єктів, розосереджених від головного входу до братської могили. Загальні композицію і філософську концепцію меморіалу складають як суто мистецькі твори монументальної скульптури, камені-присвяти, хрести – сакральні символи православно-християнської віри, так і природне історико-документальне довкілля – ландшафт.
На початку доріжки з гравію, яка веде у глибину лісу, ліворуч споруджено бронзову скульптуру чоловіка на повний зріст
(висота – 3,6 м), встановлену без плінта на ґрунт. Обабіч скульптури розташовані брили з сірого граніту, на одній з яких (праворуч) – лаконічна дата накладними бронзовими цифрами «1937». Скульптор створив психологічно сконцентрований «пам'ятник-стан». Чоловік, одягнений у чоботи, ватник, з речовим мішком в опущених і складених «у замок» руках. Документальна правдивість образу, максимально наближена до життєвої ситуації, є містким символом незчисленних репресованих, особистості яких були штучно уніфіковані, знеособлені, часто морально зламані, перетворені на аморфний натовп. Лише одна деталь натякає на минулий соціальний стан ув'язненого – окуляри, як риса, штрих до портрета колишнього працівника інтелектуальної сфери діяльності. Толерантний психологізм портретної характеристики свідчить про глибоку внутрішню трагедію людини (в широкому значенні – всього радянського народу), репресованої за власні переконання, ідеали, а потім і фізично страченої.
Ліворуч від доріжки з гравію, навпроти скульптури встановлено брилу з сірого граніту з написом: «Тут у 19 кварталі Биківнянського лісу поховані жертви політичних репресій». Неподалік від першої брили у лісі (праворуч від доріжки) – брила з сірого граніту без напису, на якій вибито хрест. Далі в лісі (ліворуч від доріжки) – ще одна брила з сірого граніту без напису, на якій також вибито хрест. У глибині лісу за поворотом, праворуч від доріжки – брила з сірого граніту з написом:«Найдорожче у вас – воля, ми оплатили її життям». У глибині лісу (праворуч від доріжки) – брила з червоного граніту з написом: «Ці сосни є свідками страшного злочину. Тут поховано тисячі невинно Убієнних. Поклонись праху їх. Вічна пам'ять».
У глибині лісу (в кінці траурної доріжки) на майданчику, викладеному брущаткою прямо розташована братська могила жертв репресій, ліворуч Центральний монумент Меморіалу із вічним вогнем, уздовж лівого боку розташовані гранітні плити із іменами українських осіб, які трагічно загинули у 1937 – 1941 роках. Праворуч польська частина Меморіалу із стіною пам’яті, братською могилою у вигляді горизонтально розташованого хреста, обкладено плитами із іменами поляків, що трагічно загинули.
На початку меморіалу – праворуч і ліворуч від скульптурної постаті репресованого (вздовж траси Київ-Бровари), а також у глибині лісу встановлено 87 стилізованих металевих хрестів. Архітектурно-просторове розпланування меморіалу разом з архітектурно-скульптурними об'єктами є вдалим вирішенням художньо-образної структури комплексу.
Щороку у травні місяці в Биківнянському лісі, що під Києвом, на місці поховань більше як 100 тисяч розстріляних більшовицькою владою людей відбувається «День скорботи», в якому, як правило, приймають участь депутати Верховної Ради України, депутати Київради, представники органів виконавчої влади, духовенство традиційних українських церков, представники партій і громадських організацій, а також широка громадськість Києва і гості столиці.
Наразі споруджено першу чергу міжнародного Меморіалу жертвам тоталітаризму 1937 – 1941 рр. на території Національно-історичного меморіального заповідника «Биківнянські могили». Автором проекту є Лариса Павлівна Скорик. В основу проекту покладено тему кам’яної меморіальної Стіни з тисячами відшуканих імен жертв, похованих у Биківнянському лісі. Стіна складається із фрагментів, що дозволяє вільно обходити биковнянські сосни, які самі є промовистими ландшафтними елементами загальної меморіальної аури. Стіна тягнеться через ліс із сходу на захід за напрямком однієї із смертних доріг і оточує територію площею 2,5 га.
21 вересня 2012 року за участю  президентів Польщі Б. Комаровського та України В.Ф. Януковича на території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» було урочисто відкрито Міжнародний Меморіал жертв тоталітаризму 1937-41 рр., який включає в себе українську та польську частини меморіалу.
Науково-дослідним інститутом пам’яткоохоронних досліджень розроблено Генеральний план розвитку Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» у м. Києві, яким  передбачено заходами на території Заповідника щодо створення Музейного комплекс, спорудження дзвіниці-пам’ятника, створення ландшафтно-меморіального парку та інші заходи з охорони, використання, музеєфікації об’єктів (пам’яток) Заповідника.

http://ua.bykivnya.org/page/storichniy_oglyad
http://io.ua/26510415p

Церемонія пам’яті 70-ої річниці депортації кримських татар відбулася в ООН



Після анексії Криму Росією понад 7 тисяч кримських татар змушені були залишити півострів "через тиск з боку окупантів"

КИЇВ. 17 травня. УНН. Урочиста церемонія, присвячена пам’яті 70-ої річниці депортації кримських татар з кримського півострова, відбулася у штаб-квартирі ООН, передає УНН з посиланням на медіа-портал української діаспори VIDIA.
Участь у церемонії взяли активісти кримськотатарської громади США та Криму, постійні представники України та Польщі при ООН, артисти та громадські діячі.
На церемонії виступив постпред України при ООН Юрій Сергеєв, який зауважив, що депортація кримських татар з Криму стала для всього світу символом нелюдяності тоталітарної влади.
Він заявив, що українська влада стурбована ситуацією в Криму – "залякуваннями, обшуками та придушенням прав кримськотатарського населення в Криму, тим, що лідеру кримськотатарського народу Мустафі Джемілєву заборонений в’їзд до Криму, тим, що заборонені церемонії в пам’ять про жертви депортації".
За його словами, після анексії Криму Росією понад 7 тисяч кримських татар змушені були залишити півострів "через тиск з боку окупантів".
Представник України заявиви, щонова  влада виступає за солідарність між усіма українцями, але агресори намагаються цю солідарність зруйнувати.
Нагадаємо, напередодні самопроголошений в.о. глави Республіки Крим Сергій Аксьонов заборонив проводити масові заходи на території Кримського півострова до 6 червня, а пізніше все-таки дозволив кримським татарам провести 18 травня мітинг з нагоди 70-ої річниці депортації на мусульманському кладовищі.

Артур Гончаров
http://www.unn.com.ua/uk/news/1343775-tseremoniya-pamyati-70-oyi-richnitsi-deportatsiyi-krimskikh-tatar-vidbulasya-v-oon

Також нагадуємо,  в Києві вшанули жертв депортації кримськотатарського народу

16 травня о 18:00 у Національній опері Україні відбувся вечір-реквієм, присвячений вшануванню жертв 70-й річниці депортації кримських татар та інших депортованих народів з території Криму.
На сцені Національної Опери виступили народні артисти України, відомі українські та кримськотатарські виконавці. Зокрема, народна артистка України Ада Роговцева, народний артист України Олексій Богданович, акторка та режисер Катерина Степанкова, кримськотатарські та українські виконавці – Джамала, дует «Сестри Тельнюк», Арсен Мірзоян, Ленара Османова та Едіп Асанов. Академічне виконання в програмі вечора забезпечували  Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Г. Г. Верьовки та Академічна чоловіча хорова капела ім. Л.Ревуцького.
В рамках вечора було презентована самобутня кримськотатарська культура. Серед іншого на сцені продемонстрували знаний автентичний танок – “Хайтарма” (“Повернення”), прочитали поетичні фрагменти літературних творів, зокрема, кримськотатарських, перекладених українською мовою. Протягом усього заходу демонструвалися архівні відео та фото матеріали про депортацію кримськотатарського та інших народів з Криму. Також у стінах Національно Опери було відкрито виставку творів кримськотатарського мистецтва.
Режисером вечора став Ахтем Сейтаблаєв, головний актор та режисер фільму «Хайтарма», першого художнього фільму про депортацію кримськотатарського народу.
Гостями заходу були перші особи держави, лідери кримськотатарського народу, дипломати, культурні діячі, державні діячі різних рівнів та інші запрошені.
Захід відбувся за підтримки Міністерства культури України, Міністерства соціальної політики України, Меджлісу кримськотатарського народу та ГО «Земляцтво кримських татар в місті Києві».
http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/publish/article/