хочу сюда!
 

Алинка

26 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 25-37 лет

Заметки с меткой «україна»

Патріот якої влади - Володимир Яворівський?




Сиджу за столиком, на ньому стоїть радіо, де якраз опівдні йде авторська передача Володимира Яворівського, аж тут надходить сусід і питає:
- Що слухаєш байки дідуся Ноя?
- Кого? Це Яворівський говорить...
- Так я й кажу: ниє і ниє постійно, тому і Ной. Головне, як комуністом за Союза був, то так славив радянську владу і любу компартію, такі хвалебні оди виспівував, що зараз і повірити важко, - націоналістом став таким, що самого Бандеру обскакав.
- Ага! Обскакав: обс і какав... За Совка Яворівський радянське життя хвалив, а за України критик-правдолюб став неймовірний: все йому не довподоби, все погано і не так, хоча відпочатку незалежності був при владі і більше 20 років провів у нардепах Верховної Ради, тобто сам усе це лайно в Україні і наробив, а тепер: я не я і срака не моя.
- О, по-темі нагадав мені випадок з молодості, коли я був у Києві десь у вісімдесятих та зайшов з цікавості у бар "Еней" при Спілці письменників, що знаходиться на вулиці Банковій на початку, а на іншому кінці вулиці метрів за півтораста був тоді Центральний комітет компартії України, де зараз Адміністрація Президента. В тому "Енеї" і почув, як письменники за чаркою підсміхалися поміж собою з Яворівського, що той більше буває в ЦК, аніж у Спілці. За тим один розповів анекдот: "В країні вже такий дефіцит на все, що навіть в ЦК партії не завжди під рукою туалетний папір буває, а ось Володя Яворівський - той завжди там є під рукою"



Подлые мальчики

Три «У» и новые лица в политике.


«Они не возмущают спокойствие, не представляют опасности для начальства, они просто продолжают двигаться всё выше и выше. У них нет особых идей, но они всегда под рукой»

Карл Айкан, американский миллиардер


Мы переживаем время, когда мир стремительно меняется. Перемены происходят во всех сферах жизни, и в образовании, и в медицине, и в финансах, и в политике. Вместо нынешней не устраивающей нас власти вырисовывается когорта новых лиц. Назовём их подлыми мальчиками. Они молоды, амбициозны, беспринципны и всегда крутятся около денег.


Подлые мальчики — политологический термин, обозначающий приспособленцев и карьеристов, которые по правилам этого государства внедряются в его системы. Часто их продвигают подлые папы и подлые мамы, устраивая по знакомым свои ненаглядные чада.


К подлым мальчикам относятся «общественники», получающие гранты, помощники народных депутатов, журналисты, пишущие «заказуху» и «джинсу», а также все те, кто ищет себе тёпленькое местечко в политической системе Украины. Хорошо было бы, если бы они хотели изменить страну, но их главная и единственная цель — приспособиться.


Подлые мальчики «играют» по законам этого государства. Они терпеливо участвуют во всевозможных конкурсах, программах, знакомятся с «большими людьми», ловя их после лекций и выступлений и тыча свои визитки в надежде получить доступ к кормушке. Весь их восторг заключается в том, чтобы преуспеть, сесть на должность, наколбасить бабла, чтобы другие такие же мальчики бегали вокруг них стайками, с надеждой заглядывая в глаза.


Понравиться дающему грант, организаторам мероприятия, своему «хозяину», преклонить колени перед политическими звёздами, приложиться к чьим-нибудь политическим мощам. Вот и вся тактика. УГАДАТЬ, УГОДИТЬ, УСТРОИТЬСЯ — настоящие цели подлых мальчиков. В фильме «Доживём до понедельника» один из героев характеризует этот класс личностей так: этот напишет правильное сочинение на правильную тему, чтобы получить правильную оценку.


Подлые мальчики беспощадны по отношению к любому инакомыслию, которое не укладывается в представления их «хозяев». Они рьяно защищают руку, бросающую им корм. Это внутренние бесы, которые могут убить нашу страну, потому что так или иначе они попадают во власть, их три «у» работают. Подлые мальчики отлично угадывают, угождают и замечательно устраиваются.


Это не новые лица, это хорошо замаскированные старые коррупционные морды, которые будут управлять нами через подлых мальчиков, ставших доверенными лицами, помощниками и замами. Берегитесь подлых мальчиков, потому что это лучшие манипуляторы и конъюнктурщики.


Во власти нужны бунтари, лидеры и создатели, люди с собственным мнением, горящим желанием перемен, потому что только они способны потащить за собой всю Украину.



Balashov.com.ua


Яка модель республіки потрібна Україні?

Яка модель республіки потрібна Україні?
Сергій Шебеліст, 3 травня
 
Реформа Конституції не належить до переліку проблем, які найбільше хвилюють українців. Наших громадян, як свідчить соціологія, насамперед турбують війна на Донбасі, корупція та безробіття. Натомість мешканців політичного Олімпу питання внесення змін до Основного Закону ще й як цікавить. Надто ж напередодні президентських і парламентських виборів 2019 року. Від них залежить не лише доля держави, збереження її внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу, але також і політичне майбутнє багатьох представників правлячих кіл. Саме тому вони так переймаються і проймаються темою конституційної реформи.

Хроніки колотнечі

В Україні це питання постає на порядку денному не вперше. 1996 року, коли була ухвалена Конституція, її називали однією із найкращих в Європі. Принаймні, на рівні задекларованих у ній принципів: людина – найвища соціальна цінність, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ.

Вона ж заклала систему поділу влади, наділивши президента чималим обсягом повноважень. При цьому й парламент був далеко не декоративною інституцією. Один зі спікерів Верховної Ради Олександр Ткаченко якось назвав себе «не першою, але і не другою людиною в державі».

Президентсько-парламентська форма правління проіснувала до 2004 року, допоки її не вирішили змінити на парламентсько-президентську. Цю новацію активно просували напередодні президентських виборів, ставки на яких були надзвичайно високими. Вибір стояв доленосний. А оскільки кандидат від опозиції Віктор Ющенко мав високі шанси на перемогу, його як потенційного нового главу держави хотіли максимально послабити інституційно.

З іншого боку, «партія влади» (в широкому сенсі) сподівалася і розраховувала, що в разі ухвалення змін до Конституції Леонід Кучма зможе посісти крісло прем’єра – замість того, аби піти на «третій» президентський термін. Таку можливість «освятив» своїм рішенням Конституційний Суд, порахувавши, що 1+1=1. Мовляв, перша каденція Леоніда Даниловича не рахується, бо її початок припав на той період, коли ще не було Конституції.

Такий поворот подій навряд чи був би схвально прийнятий суспільством, яке дедалі частіше вигукувало: «Кучму – геть!», і світовою спільнотою. Тому «кучмісти» шукали прийнятніших й легітимніших способів збереження себе у владі. Але й тоді їхні спроби проштовхнути реформу були невдалими.

На дискредитацію самої ідеї парламентсько-президентської моделі працювало ім’я одіозного Віктора Медведчука (і меншою мірою – Олександра Мороза). Цей політик із реноме «сірого кардинала» і співтворця кланово-олігархічної системи «кучмізму» навряд чи міг розраховувати на підтримку виборців, навіть застосувавши адмінресурс. Однак завдяки зміні форми правління мав високі шанси вбудуватися в нову архітектуру влади, будівничим якої він і був.

Опозиції тоді вдалося переконати суспільство, що спроби переписування Конституції мають на меті аж ніяк не вдосконалення механізму державного управління, а є намаганням позбавити народ права обирати президента, перетворивши його на церемоніальну постать з обмеженими повноваженнями.

Утім, наприкінці 2004 року, на хвилі Помаранчевої революції, країна знову повернулася до дискусії з цього приводу. Згода на зміни до Конституції стала запорукою проведення повторного голосування (так званого «третього туру») і дозволила вийти з політичної кризи, врегульовувати яку до Києва з’їхалися представники ЄС, РФ, Литви й Польщі.

До набуття змін новообраний президент Ющенко мав іще рік «кумівських» повноважень. Його прибічників не надто хвилювало те, що невдовзі він позбудеться більшості «старих» функцій глави держави й особисто не призначатиме купу чиновників. Популярність і авторитет, які справді були у Віктора Андрійовича в перші місяці президентури, обнадіювали соратників, що ця тенденція збережеться і після парламентських виборів 2006 року. Ющенко, думали вони, матиме в Раді потужну фракцію, котра буде старшим партнером у коаліції з іншими учасниками Майдану, у нього будуть свій прем’єр і уряд, які втілюватимуть у життя його програму «10 кроків назустріч людям».

Практика ж довела помилковість таких сподівань. Уже за рік після вступу президента на посаду симпатії виборців перехилилися на користь Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко. Але Ющенко вперто хотів мати свого прем’єра, навіть у коаліції з регіоналами. Через демарш соціалістів, лідер яких марив посадою спікера, початковий формат більшості змінився. ПР, СПУ і Компартія створили «Антикризову коаліцію», а прем’єром став Віктор Янукович, політик, якому ще недавно передрікали політичне забуття.

Президент хоч і кооптував в уряд міністрів з «Нашої України», та співпраці не вийшло. 2006–2007 рр. пройшли під знаком постійних конфліктів між Кабміном і канцелярією глави держави. Нормально співіснувати ці інституції не змогли. Протистояння сягнуло піку навесні 2007-го, коли регіонали шляхом «тушкування» депутатського корпусу ледь не сколотили конституційну більшість і не зазіхнули на урізання повноважень президента.

Тоді Ющенко з політичною мотивацією оголосив про розпуск парламенту, який не визнавав його рішень і увійшов у нову фазу конфлікту. Правову базу під рішення президента підвели згодом, унаслідок компромісу і згоди ключових гравців на перевибори.

У принципі, це нормальна модель виходу із політичної кризи. Але у випадку України на цьому вона не закінчилася. Нова більшість, яку сформували БЮТ і «Наша Україна – Народна самооборона», виявилася хисткою і не менш проблемною. Попри те, що люди президента отримали рівно половину портфелів в уряді (хоч електоральний урожай «НУ – НС» був скромніший, ніж у БЮТ), Ющенко «воював» із Кабміном, призупиняв його постанови і скеровував їх до Конституційного Суду.

БЮТ відповідав взаємністю і періодично голосував в унісон із ПР та ще й так, що справа ледь не дійшла до широкої коаліції. ПР і БЮТ розписали між собою поділ влади на 20 років. Ці домовленості, до яких, кажуть, доклався й Медведчук, передбачали вибори президента в парламенті та почергову зміну Януковича і Тимошенко на посаді президента і прем’єра.

Велика угода затятих опонентів зірвалася буквально в останню мить. Віктор Федорович здав назад, зрозумівши, що прямий мандат виборців для нього легітимніший і вигідніший. Тим паче, він мав образу за 2004 р., вважав, що в нього «вкрали» перемогу, а Кучма «кинув» його, не зважившись на силовий розгін Майдану. Реванш став для лідера регіоналів питанням принципу.

Так воно і сталося. 2010 року Янукович переміг на виборах президента, швидко сформував нову коаліцію і свій уряд (байдуже, що в нелегітимний спосіб «тушкування»). Попри чинну на той час модель парламентсько-президентської республіки, Кабмін був абсолютно лояльним і підконтрольним главі держави. У залі засідань уряду навіть повісили великий портрет Віктора Федоровича, щоб знали, хто головний.

На цій хвилі суспільство спокійно «проковтнуло» рішення Конституційного Суду про повернення до Основного Закону 1996 року, що наділив Януковича повноваженнями, під які його ніхто не обирав. Слова про державний переворот тоді мало хто сприймав усерйоз. Авторитарна модель влади і до того розбудовувалася, а відтоді вона отримала правове закріплення.

Сила авторитету й авторитет сили

Повернення до парламентсько-президентської форми відбулося щойно після Революції Гідності, в лютому 2014-го. Це було однією з вимог Майдану і необхідною умовою запобігання авторитаризму. Така модель не дає можливості монополізувати владу. Значно зросла роль парламенту, який після втечі Януковича був фактично єдиними легальним і легітимним органом влади. У перші дні й місяці після Майдану Рада голосувала з дивовижною результативністю, адже цього потребували вимоги часу, коли країна перебувала за крок від прірви.

Новообраний президент Петро Порошенко, який для багатьох став компромісною фігурою, від самого початку задекларував, що йому достатньо наданих повноважень, насамперед у сфері національної безпеки й оборони та зовнішньої політики. Водночас він розширив свій вплив завдяки тому, що після виборів значна частина політикуму переорієнтувалася на переможця, бажаючи потрапити в лави провладної партії. Так був сформований «Блок Петра Порошенка», під прапорами якого до нової Ради пройшло найбільше депутатів.

Маючи потужну фракцію в парламенті, президент посилив неформальний вплив і отримав чималу квоту в уряді, не обмежившись лише МЗС і Міноборони. Понад те, Порошенко хотів мати й свого прем’єра, попри те, що лідером електоральних симпатій за партійними списками став «Народний фронт» Арсенія Яценюка. За цю політичну силу багато українців голосували саме тому, аби забезпечити баланс влади. Це бажання збігалося із позицією Заходу, і тому Петро Олексійович був змушений погодитися на друге прем’єрство Арсенія Петровича.

Проте гармонійної співпраці не вийшло. Із подачі «БПП» кабінет Яценюка (до речі, коаліційний) почали нещадно критикувати за неефективність і низькі темпи реформ. На його дискредитацію були кинуті значні фінансові, медійні й організаційні ресурси. В атаку пішов VIP-борець із топ-корупцією – голова Одеської ОДА Міхеїл Саакашвілі, який уже бачив себе у кріслі прем’єра.

Яценюка врешті змусили піти у відставку та замінили його на Володимира Гройсмана. З точки зору Порошенка, це означало додаткове посилення впливу на уряд. Але, з іншого боку, відтоді президент почав розділяти відповідальність за успіхи й невдачі Кабміну. Вже не можна спихати і списувати все на Яценюка, бо є свій Гройсман, який, проте, виявився не таким ручним і зручним. Ба більше, Володимир Борисович швидко усамостійнився та зблизився зі своїм попередником. Нині вони говорять один про одного винятково в компліментарній тональності, що не може не дратувати Банкову.

Це стало несподіванкою для президентської команди, котра навіть планувала зняти з посади норовливого прем’єра. Зняти, звісно, вона може, але голоси під його заміну навряд чи вдасться назбирати. Тому Гройсмана терплять і заманюють у нову партію влади, вимагаючи чіткої заяви про підтримку Порошенка на новий термін.

Сам же прем’єр натомість дедалі частіше говорить про необхідність конституційних змін, аби нарешті визначитися, яка в нас республіка. Представники «НФ», насамперед Яценюк і глава МВС Арсен Аваков, давно агітують за посилення повноважень парламенту й уряду. Свою позицію вони пояснюють необхідністю усунення дуалізму влади, конфлікту повноважень і орієнтацією на європейську модель. Водночас «фронтовики» виступають проти скасування всенародних виборів президента, який має стати арбітром нації.

«Парламент – не підрозділ Адміністрації президента, а Кабінет Міністрів – не її господарське управління», – заявив Яценюк в нещодавньому інтерв’ю тижневику «Фокус» і порадив Порошенкові очолити процес комплексних конституційних змін. Інакше – обставини можуть скластися таким чином, що ці новації ухвалять без нього.

Схожі тези озвучує не лише екс-прем’єр. У владних кабінетах як один із можливих сценаріїв обговорюють зменшення впливу президента, який, бачте, сам пішов на урізання власних повноважень. Начебто за таких умов «НФ» може підтримати висунення Порошенка на другий термін. Опрацьовується і гіпотетичний варіант перенесення виборів у парламент. Знову ж таки: в Європі практикується. Та чи зрозуміють виборці?

На іншому полюсі дискусії – запит на сильну руку, який також існує в українському суспільстві (невипадково ж до війни найпопулярнішим закордонним політиком в Україні був президент РФ Володимир Путін, а нині його потіснив білоруський лідер Олександр Лукашенко). І політикум на нього відгукується. Екс-міністр оборони Анатолій Гриценко в інтерв’ю «РБК-Україна» прямо заявив, що не треба боятися авторитарного режиму: «Це не диктатура, яка масово придушує права і свободи людей. Авторитаризм має однокореневе слово – авторитет». Освічений авторитаризм у стилі Лі Куан Ю чи навіть Авґусто Піночета, на його думку, виведе країну на новий рівень економіки й демократії. Хоча в новітній історії України всі спроби побудувати тут авторитаризм завжди закінчувалися повстанням.

Малоймовірно, що дебати й порухи тіла довкола зміни Конституції мають на меті оптимізацію моделі державного управління, хоча така необхідність існує. За рік до виборів навряд чи можливо підготувати якісний документ і пройти повну процедуру його ухвалення. Швидше за все, йдеться про черговий раунд боротьби, шантаж партнерів/конкурентів і підвищення ставок у політичній грі


https://zaxid.net/kovdra_povnovazhen_n1455718

Богдан Гордасевич: Моя думка, що сучасна модель парламентсько-президентська цілком життєва і корисна для України, як і система виборів 50/50 мажоритарно-партійна до ВРУ, бо, по-суті, це є поєднання двопалатного парламенту, що також добре.

В Світі гинуть в ДТП кожні пів хвилини одна людина!

Моторошна статистика смертності у ДТП: кожні 1,22 хвилини гине одна людина

Моторошна статистика смертності у ДТП: кожні 1,22 хвилини гине одна людина
Моторошна статистика смертності у ДТП: кожні 1,22 хвилини гине одна людина / Фото з відкритих джерел
 


Виконувач обов'язків міністра охорони здоров'я Уляна Супрун прокоментувала статистику смертності в результаті дорожньо-транспортних пригод. Одна з причин гибелі людей – “заглушки” на паски безпеки, які використовують водії, для того, "щоб "надокучливий" автомобіль не набридав сигналом з нагадуванням пристебнутися".

Про це Супрун написала у Facebook.

Читайте також: З'явилося відео ДТП у Києві, у якій водій втік, залишивши дружину і двох дітей в авто

Супрун назвала ДТП глобальною проблемою у всьому світі, "адже кожні 1,22 хвилини гине людина в аваріях на дорогах". 

"До прикладу, на сайті roads.live.kiln.digital можна наочно можна прослідкувати зворотній відлік до наступної смерті, яка станеться у світі через автокатастрофу", – додала вона.


Сайт roads.live.kiln.digital з відліком часу до наступної смерті у результаті ДТП

Уляна Супрун наголошує, що "тільки за останні 3 місяці в Україні кожного дня помирало 6 людей. Та найгірше, що ці смерті – зазвичай молоді люди".

На сайті державного підприємства "Український науково-дослідний інститут медицини транспорту Міністерства охорони здоров'я України" опублікована статистика ДТП за останні місяці в Україні.


Статистика ДТП з січня по березень 2018 року


Статистика ДТП з постраждалими з січня по березень 2018 року

Факти говорять про те, що використання пасків безпеки зменшує ризик смерті пасажирів на передньому сидінні на 40-50%, на задньому сидінні – на 25-75%,
– повідомляє виконувач обов'язків міністра охорони здоров'я.

Разом з цим, за її словами, люди "продовжують ігнорувати паски безпеки, ставити на них "заглушки", обмотувати їх навколо сидіння, аби "не пікало". Обурює, коли від безвідповідального ставлення дорослих гинуть діти, які беруть приклад від старших щодо ставлення до безпеки".

Супрун розповіла, що часто, коли викликає таксі у Києві, то доводиться мати справу з такими "заглушками" або відсутністю паска безпеки на задньому сидінні.

Користувачі соцмереж також приєдналися до обговорення.

Любов до олігархів існує

Нові лідери неофеодалізму
 13 травня 
Українські олігархи щиро вірять, що вони і є держава.
Українські олігархи щиро вірять, що вони і є держава. / "Лівий берег"
 

У мене є знайомий олігарх. Він – абсолютно непублічний, ви навіть не знайдете його фото в інтернеті. Але це не робить його "меншим" олігархом, ніж, скажімо, Пінчук чи Новинський.

Але він – "хороший" олігарх. Щомісяця він витрачає на допомогу армії мільйони гривень. Не для піару, а просто від душі. Абсолютно щиро вболіває за перемоги наших на фронті та так само болісно, як ми, переживає втрати. У нас з ним цілковите взаєморозуміння щодо потреб армії, ситуації на фронті та в тилу.

Читйате також: Українські надра належать усім громадянам країни, але хто ж насправді ними володіє

Але в якийсь момент я зрозуміла, що безкінечно займатися тільки волонтерством на благо армії неможливо, і мене потягнуло назад у журналістику. Ми з колегою Марією Томак вирішили створити Медійну ініціативу за права людини, отже, постало питання фінансування нашої нової організації. Просити гроші в олігарха вже не на армію, а на щось хоч і суспільно корисне, але своє, було страшенно незручно. Та знайомі атовці переконували: "Йди до олігарха, він же хороший, він допоможе". І я пішла.

Олігарх спитав, чим буде займатися наша організація. Я розповіла, що ми плануємо займатися журналістськими розслідуваннями порушень прав людини в контексті збройного конфлікту. Як приклад, навела справу Дмитра Шабрацького – "айдарівця", якого ймовірно убив Ігор Радченко, який є пов’язаним із нардепом Сергієм Дунаєвим, який є пов’язаним із олігархом і теж нардепом Юрієм Бойком.

Хороший олігарх уважно вислухав мене. Підлив мені ще трохи дорогого віски.

"Я знаю Бойка. Рідкісне падло, погоджуюсь, – дуже спокійно сказав він.  – Але розумієш, Оля... Те, чим ви збираєтесь займатись, небезпечно для держави".

Суть його промови зводилась до того, що в Україні існує негласний консенсус між олігархами (такий собі суспільний договір по-українськи), і тільки цей хиткий консенсус забезпечує стабільність, державну цілісність і суверенітет. Розірвання "олігархічного договору" потягне за собою непередбачувані для країни наслідки, аж до втрати державності.

Грошей на нашу ініціативу він не дав.

Такий він, український неофеодалізм. Олігархи є готовмии вкладати сотні мільйонів у телеканали та телешоу, створюючи для себе та народу ілюзію справжнього життя. Вони платять стипендії студентам, проводять форуми, стають філантропами і меценатами, почесними прихожанами чи почесними професорами. Вони є готовими безкінечно фінансувати бойові дії, делікатно оминаючи той момент, що саме вони, тобто побудована ними система суспільних відносин, і є справжньою причиною війни.

Вони абсолютно щиро вірять, що вони і є держава.

Олігархи, Україна, гроші, влада

Реальне громадянське суспільство для них – ще з кучмівських часів і до сьогодні – було і є антагоністом. І зовсім не дивно, що в їхній риториці (особливо, в риториці провладних феодалів) все частіше з’являються фрази на кшталт "вороги держави" в бік журналістів і активістів… Не забуваймо, з точки зору олігархічно-феодального світогляду, кожен, хто хоче підірвати основи "олігархічного консенсусу", а насправді просто розслідувати чи унеможливлювати злочини сучасних феодалів, знищує основи державності.

Читайте також: Коломойський, Ахметов, Фірташ: тотальні змови та "договорняки" Порошенка

Не допустити до прийняття рішень людей іншого світогляду, які виступають проти існування феодалізму в 21 столітті, – це олігархату диктує уже навіть не логіка, а інстинкт самозбереження. Так, звісно, феодал-олігарх може бути "хорошим", оплачувати протези пораненим і лікування діткам, але це не робить його "меншим" феодалом, тобто монопольним власником феоду. А відтак, залишає в силі феодальні суспільні взаємини з усіма наслідками, що із цього випливають. Корупція, патерналістська свідомість населення, торгівля національними інтересами – все це нас жахає в теорії, все це з екранів незмінно засуджують депутати та чиновники, незмінні слуги феодалів. Але на практиці ці речі виявляються цілком прийнятним для нас, бо якось з цим живемо, і нічого.

Український неофеодалізм – він такий. Він вимагає вправності у конформізмі та компромісах не лише від самих феодалів, але й від підданих. Він підміняє поняття (наприклад, політичних партій), нівелює цінності (наприклад, українські чи європейські), змушує імітувати цілі процеси та явища (наприклад, реформи). А найголовніше, він змушує жити в цих симулякрах велику частину суспільства, витрачати сили, енергію, роки на імітації та безрезультатність.

Олігархи, Україна, гроші, влада

Сьогодні феодали спинним мозком відчувають запит українців на зміну суспільних відносин. Поки що виборці це формулюють як потребу нових облич у політиці та нових політичних сил (хоча ми ж з вами розуміємо, що наш запит не зводиться до зміни облич, чи не так?).

Хочете нових лідерів? – питає олігархічна система. – Їх єсть у мєня!" І у відповідь на суспільний запит готує чергову імітацію у звичному та зручному для себе форматі  – телевізійному: проект "Нові лідери". Вуаля!

У процес імітації відразу включаються піддані. Хтось збирається наглядати за прозорістю імітації. Хтось прозріває: "О богі! До імітації є причетними олігархи та "зашкварені" особи!" І ніхто не запитає: друзі, а чи взагалі можливою є поява нових лідерів у процесі імітації?

Кого ж насправді цікавить, що про ідеї політичного елітизму, політичного лідерства в світовій політичній думці написано цілі трактати. Що формування політичного лідера – це складний багаторівнений еволюційний процес, в якому, на жаль, Україну було відкинуто на кілька століть назад негативною селекцією радянських часів, війнами та репресіями. Що лідери проявляються в процесі об’єднання людей навколо себе, у формулюванні ідей і політичній боротьбі.

Читайте також: Кого будуть підтримувати українські олігархи на майбутніх президентських виборах

Олігархи, Україна, гроші, влада

Людям, звиклим до життя в телевізорі, потрібно дати відчуття оновлення. І вони його отримують. У форматі телевізійного шоу, де, безперечно, будуть хороші учасники, які казатимуть правильні слова та викликатимуть овації. До речі, про ту частину суспільства, яка відмовилась від телевізорів і перейшла  у Facebook, головні феодали теж не забули. Вона отримає нову та прикольну партію "Демократична орда" – теж, до слова, непогана імітація.

Ось так, з попкорном і безкінечними шоу, пройде черговий виборчий рік. Хиткий "олігархічний консенсус" буде збережено. В крайньому випадку трішки підправлено. Задля держави, звісно.

Проте еволюційні процеси не є підвладними олігархічним впливам. Десь у Києві і регіонах триває дуже повільне та поступове, але невідворотне формування ціннісно нової політичної еліти. Вона формується у боротьбі з неофеодалізмом, з конформізмом і власними вадами. І її не приховаєш за жодними імітаціями.

Ольга Решетилова

Оригінал: "Лівий берег" 

Кому вигідні "євробляхи"

Кому і скільки приносять "євробляхи": схема розкрита
17:58, 10 травня

Припущення про те, що легалізовувати "євробляхи" до виборів ніхто не збирається, знаходить нові підтвердження. Також стало зрозуміло, чому існуюча схема багатьох влаштовує і буде існувати ще довго.

Відомий український журналіст Олександр Дубинський опублікував на своєму сайті розслідування, яке багато в чому пояснює не тільки механізм ввезення автомобілів з іноземною реєстрацією без сплати митних платежів, але і виводить на кінцевих бенефіціарів схеми. Якщо доводи журналіста виявляться правдою, то про зміну існуючого положення справ можна забути, як мінімум до виборів.

Читайте также: Роберт Горват оголосив ставки для розмитнення "євроблях"

За підрахунками Олександра Дубинського, майже 210 мільйонів доларів хабарів зібрали митники на ввезенні "євроблях" за 8 місяців. Також винайдено відносно нову схему ввезення та подальшої експлуатації "євроблях" – через Білорусь. Згідно з даними журналіста, на пункті пропуску на кордоні з Білоруссю "Доманове-Мокрани" організований канал легалізації "євроблях", який за 8 місяців приніс хабарів на 4 мільйони доларів.

У лютому 2018 року ДФС опублікувала дані про те, що всього за 2017 рік в Україну ввезли понад 958,5 тисяч автомобілів на іноземній реєстрації, з яких 209,6 тисяч – авто, ввезені в режимі "транзит", тобто через 5-10 днів ця машина повинна виїхати з країни. Приблизно 748,9 тысяч автомобілів, що залишилися, в'їхали в країну в режимі "тимчасового ввезення", тобто можуть перебувати на території країни до 1 року.

Чому більшість автомобілів ввезені саме як "тимчасове ввезення", здогадатися не складно. Саме воно дозволяє вам цілий рік умовно законно їздити на автомобілі територією країни без його розмитнення та встановлення на український облік.

Тільки от біда, громадянин України (резидент) не має права ввозити автомобіль на рік. Українці можуть лише ввезти його "транзитом" на 5-10 днів. На рік автомобіль може ввезти лише громадянин іншої країни (резидент).

5 днів за рік

Але з'явився новий дуже зручний спосіб "зробити документи на рік". Схема організована на Волинській митниці за безпосередньою участю самих митників і виглядає так:

1. Вибираємо автомобіль в Польщі чи Литві і зв'язуємося з українським "загоничем", який привозить з ЄС в Україну. Втім, можна з'їздити за ним і самостійно.

2. "Загоничу" на території ЄС, від польської чи литовської компанії, виписується довіреність на право керувати цим авто, за якою він ввозить машину в Україну через митний пост "Ягодин". Також виписується кілька порожніх бланків довіреностей.

3. Митники прекрасно знають загоничів. Останнім під час подачі документів у вікно митниці на посту, необхідно вкласти в паспорт всього 200-300 грн. (якщо цього не зробити, довіреність можуть вважати фальшивою). Таким чином авто потрапляє в Україну транзитом на 5-10 днів.

4. Відразу після в'їзду в Україну цей автомобіль їде на найближчий митний пункт на кордоні з Білоруссю "Доманове", що знаходиться в 108 км від "Ягодина".

5. Приїхавши на пункт "Доманове", водій виїжджає з території України, у бік Білорусі, "закриваючи" транзит. По митній базі машина тепер значиться як така, що залишила країну. На цьому етапі довіреність, за якою авто ввезли з Польщі в Ягодин, втрачає актуальність.

6. Далі цей автомобіль не заїжджає в Білорусь, а розвертається на нейтральній смузі. Через "рішал", які перебувають на пункті пропуску, викликається так званий "верблюд" – громадянин Білорусі, що і буде тим іноземцем-нерезидентом, який ввезе авто на рік. Як правило, "верблюди" – це безробітні або неблагополучні мешканці прикордонних міст, які за свою роботу отримують близько 20 доларів.

7. Після появи "верблюда", його дані вносяться в порожній бланк довіреності на право користування авто від польської чи литовської фірми, щоб цей автомобіль повернувся на територію України іноземцем на 1 рік.

8. Але митники не дурні: в'їхати по такій довіреності на це авто, яке щойно виїхало, не так-то й просто. За це в паспорт потрібно вкласти 250 доларів. Після цього митниця реєструє тимчасове ввезення цього автомобіля іноземцем на рік.

9. Ввізши таким чином авто в Україну, "верблюд" віддає машину, а сам іде пішки назад через кордон. Довіреність, по якій він щойно ввіз автомобіль в Україну, більше не потрібна.

10. Фінальною крапкою схеми є вписування в бланк довіреності від польської чи литовської фірми кінцевого користувача автомобіля, українця, який цю машину і замовив. Але якщо українець пригнав машину сам, то довіреність вже є.

Втім, останній етап не важливий. Переміщаючись на нерозмитнених автомобілях всередині України, водій зобов'язаний мати при собі та пред'явити у разі потреби співробітникові поліції лише техпаспорт, водійське посвідчення і страховку. Довіреність може знадобитися тільки для спілкування з митниками в зоні митного контролю.

Читайте также: Куди пропали ввезені в Україну електромобілі

Суть схеми

За ввезення авто по Волинській схемі, крім вартості самого авто потрібно сплатити:

– хабар митникам на посту "Ягодин" та "Доманове" за закриті очі на фальшиві довіреності приблизно 250-300 доларів,
– за послуги "рішал", "верблюдів", "загонича" і саме виписування довіреностей – 500-700 доларів.

Не складно підрахувати, що 1 млн. машин приносить митникам близько 700 млн доларів хабарів. Розуміння цієї схеми дає чітку відповідь на питання, чому ніхто не поспішає легалізувати "євробляхи" і вже тим більше встановлювати прийнятні тарифи на розмитнення потриманих автомобілів.

Варто сказати, що схожа схема діє і на кордоні з Польщею. Саме там вона з'явилася спочатку. Але на поляків вже оформлено занадто багато машин. Наприклад, у прикордонному Перемишлі на 17 жителях (верблюдах) числиться 12,5 тисяч автомобілів. Ввезення на поляка є дорожчим. За ці послуги європейські "верблюди" беруть не 20 доларів, як білоруські, а від 40 до 150 доларів.

Схема з белорускими "верблюдами" – монопольна тема Волинської митниці, яка з'явилася на початку 2017-го, і місцеві пов'язують її появу з призначенням в грудні 2016 начальником Волинської митниці вінницького екс-фіскала і депутата Віктора Кривицького.

Джерела Олександра Дубинського стверджують, що більша частина суми, отриманої від цієї схеми, надходить саме керівництву Волинської митниці. З приблизно 250 доларів хабара за кожне авто, 100 залишається на посту, 150 йде нагору, в кабінети начальника митниці та його кураторів. За даними журналіста, керівництво Волинської митниці дало особовому складу розпорядження приймати липові довіреності по прайсу.

Якби митники працювали по-чесному, то не могли б не помітити, як транзитні авто, які щойно виїхали, через 30 хвилин знову заїжджають по інших довіреностях і з іншими водіями, але вже на рік. Не можуть вони не бачити і розгорнутого на нейтральній смузі "бізнесу" з посадки білорусів та виписування фальшивих документів.

Щоб не бути голослівним, Олександр Дубинський опублікував частину митної бази Волинської митниці, згідно з якою лише за період липень 2017 – лютий 2018 за описаною схемою ввезли 13 570 автомобілів на європейських номерах. Там дуже багато людей з однаковими прізвищами, які ввезли в Україну десятки автомобілів. Загальний "вихлоп" хабарів, за інформацією Олександра, склав приблизно 4 мільйони доларів.

Напомним, что виявлено нову нелегальну "схему" 

Богдан Гордасевич: Я дивуюсь і не дивуюсь, що ВРУ не спроможне прийняти простий Закон про дорожний збір, де з кожної "євробляхи" мали сплатити 2 євро в день (60 за місяць) за час перебування в Україні і високі штрафи за порушення, а тепер прорахуйте прибуток до бюджету України.Питання оплати досить просте: "євробляха" на кордоні отримує привязку номера доособового рахунку на спецрахунку податкового ресурсу України і там йде автоматичний обрахунок коли авто перетинає кордон і кількість оплачених коштів через звичайні термінали включно з нарахуванням штрафних санкцій автоматично! Як у банку це роблять, так і тут. Людський фактор виключено. А МВС має базу контролю оплати і в разі заборгованості конфіскує авто, як тільки - так одразу. Тут можлива корупція, але де є люди - там цього не уникнути ніколи, а головна різниця - маштаби.


Все головне в Україні за перший тиждень травня





День великої  омани. Скільки ще Україна буде боятися визнати, що Німеччина капітулювала 7го , а 9-те - це сталінська примха? Що заважає знищити радянський міф?

Об'єднані Сили жорсткіше ставлять на місце російського окупанта у відповідь. 

Так хто тут бариги? Фінал Ліги Чемпіонів  вибухнув космічними цінами за житло. Чи так Київ готується до крапки першості, як мріє заробити на туристах?

Пенсійний туризм  - вони повертаються, або як Верховний Суд України не помітив окупації ОРДЛО?

19:07 13.05.2018

Бюджет України за 2017 р. у калькуляції

Доходи державного бюджету України за статтями доходів в 2017 р. (млн. грн.)на 31.12.2017 (за 2017 р.)Код бюджетної
класифікаціїДоходи
Усього
793265,0100.00%
Податкові надходження10000000627153,779.06%
Податки на доходи, прибуток та збільшення ринкової вартості11000000141945,317.89%
Податок на доходи фізичних осіб1101000075033,49.46%
Податок на прибуток підприємств1102000066911,98.44%
Рентная плата та плата за використання інших природних ресурсів 1300000048661,16.13%
Внутрішні податки на товари та послуги14000000422274,153.23%
Акцизний податок з вироблених в Україні підакцизних товарів1402000066303,78.36%
Акцизний податок з ввезених в Україну підакцизних товарів1403000041989,75.29%
Податок на додану вартість з вітчизняних товарів
 (з урахуванням бюджетного відшкодування)
1406000063450,48.00%
Податок на додану вартість з імпортних товарів14070000250530,231.58%
Податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції1500000024541,83.09%
Ввізне мито1501000023898,43.01%
Вивізне мито15020000643,50.08%
Збори на паливно-енергетичні ресурси17000000-12,10.00%
Місцеві податки та збори18000000695,10.09%
у т.с. Єдиний податок18050000695,10.09%
Інші податки та збори19000000-10951,6-1.38%
Неподаткові надходження20000000128402,316.19%
Доходи від власності та під­приємницької діяльності2100000071553,79.02%
Адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної діяльності2200000010437,61.32%
Інші неподаткові надходження2400000010882,61.37%
Власні надходження бюджетних установ2500000035528,34.48%
Доходи від операцій з капіталом30000000286,90.04%
Надходження від продажу основного капіталу3100000039,80.01%
Надходження від реалізації державних запасів товарів32000000182,00.02%
Кошти від продажу землі і нематеріальних активів3300000065,10.01%
Кошти від закордонних країн і міжнародних організацій420000001607,40.20%
Цільові фонди5000000029847,13.76%
Офіційні трансферти400000005967,70.75%

Cтруктура доходів Державного бюджету України на 31.12.2017 за найбільш вагомими показниками: