хочу сюда!
 

Галинка

29 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 27-35 лет

Заметки с меткой «україна»

Дикість, що не в дикість

Прокиевские блогеры создали партию «Демократический топор»
05.08.18 15:32
341

Украинская пропаганда работает на всех парах и не собирается сбавлять обороты даже спустя столько лет после пресловутой «Революции достоинства». И это не лишено смысла: покрывать коррупцию, спад экономики, отсутствие социальных программ, провалы на Донбассе и вопиющей беспредел чиновников «на местах» от пристального взгляда населения «Незалежной» с каждым днём становится всё сложнее и сложнее.

Прокиевские СМИ вещают новости о чём угодно, только не о бедственном положении рядовых украинцев: «евроинтеграция», «декоммунизация», «перемога», «операция объединённых сил», «агрессия Кремля», «западные партнеры» – примерно так выглядит сетка сюжетов телеканала «Незалежной».

Удивительно, но киевским политтехнологам очень быстро стало ясно, что кормить столь отвратительной похлёбкой популизма, приправленного добротной щепоткой лжи и домыслов, зрителей уже нецелесообразно. Реакционная молодёжь и адекватные граждане давно «перекочевали» на просторы интернета, откуда и получают всю необходимую информацию относительно политических инсинуаций власти.

Удручающий фон, само собой, необходимо «перебить» позитивными новостями. В связи с этим на политической карте Украины совершенно внезапно возникла еще одна партия с непритязательным названием «Демократический топор», которая провела учредительное собрание 4 августа 2018 года в наиболее подходящем для данной публике месте – пивном ресторане «ВДоску». Но обо всём по порядку.

Впервые о «топористах» общественности стало известно еще в марте 2018 года во время выборов в общественный совет НАБУ. Тогда туда умудрились пройти несколько представителей движения с крайне неоднозначным названием «Демократический топор Орды». Впоследствии выяснилось, что «раскруткой» нового политического образования занимается целый спектр прокиевских блогеров-брехунов, в частности – Александр Нойниц и Антон Швец, а саму партию учредили прямо накануне голосования.

Впоследствии из названия исключили слово «Орда», видимо, из-за прямого соответствия образу неадекватных пропорошенковских интернет-троллей. Состав «Демократического топора» также крайне примечателен – в большинстве своём в него входят только те блогеры Украины, которые лично клялись в преданности «шоколадному королю».

Известная в «Незалежной» финансист и журналист Виктория Страхова так прокомментировала состоявшееся учредительное собрание киевских троллей: «Советую политическим журналистам использовать этот тест-прием: спрашивать как относятся представители демСокиры к Петру Первому Мальдивскому. Название ДемОрда мне нравилось больше - хоть коннотация с новыми мордами, пардон – лицами».

Уже сейчас можно смело заявить о том, что «Демократический топор» в первую очередь нанесёт рубящий удар не только по противникам Петра Порошенко и критикам киевского олигархата, но и обычным украинским пользователям социальных сетей и интернета, уставших от создания образа «солнцеликого и всемогущего шоколадного короля». Пропаганда на Украине крепчает и охватывает все больше информационного пространства, а значит – в скором времени не только на телевидении, но и в глобальной сети украинского сегмента не останется ни намёка на правду.

Коварний задум Угорської громади

дуже нагадує ті часи коли московський цар вирішив створити з величної  Московії та малоімущої України одну державу - росію.
Навчання, в Україні, дітей Угорській мові це невдала спроба нав'язування США та НАТО свого захисту на прикордонні областя з іншими територіями Азійських країн таких як Казахстан, Чуркістан й Біларусія.
Однак, Угорщина та її волелюбний народ, як всі незалежні українці, вже бувала у складі іншої незалежної імперії і хто-хто а вони найкраще знають як нам позбутися такого непотребу:
1) великоросійського, схваленого самим царем та його тодішніми й сучасними холопами, гімна і, прийняти за основу Державний Славень.
2) прибрати не хрещений старовинний малий герб-тризуб Турецького флоту з прапора підхолопної республіки.
3) на горі, назавжди обрати для себе й дітей жовтий колір головним державним символом життя та смерті в Україні і, незабувати про допоміжний блакитний колір налагодження стосунків з сусідами.
З життя Кравчук Леоніда Далекозорого, без своєї віри в єдину українську церкву треба прийняти іншу віру і правду, окупованного фашистом, населення (Кримський іслам). З прийняттям ісламу в працелюбних не болить а ні спина а ні мозок за православія, та й свою землю визволяти зручніше ніж з жертвою імперського раба (якого за власним не бажанням лікувати хворих і нужденних позбавили життя на хресті).
Цікаво - як зараз живуть Угорці, якої вони віри і чи не збираються здаватися в полон якщо на них нападе Українське військо, захоплюючи їх землю?

Україна перемагає!

Український велогонщик Роман Гладиш став чемпіоном Європи
Сьогодні, 22:41 Переглядiв: 11764
 

Наш спортсмен першим фінішував у скретч

<p style="text-align: justify;">Гладиш після фінішу. фото AFP</p>
Гладиш після фінішу. фото AFP

Український велосипедист Роман Гладиш виграв свою другу медаль чемпіонату Європи, фінішувавши першим в Глазго.

Після "бронзи" чемпіонату Європи-2017 Гладиш піднявся на найвищу сходинку п'єдесталу в Шотландії. У скретч на дистанції в 15 км першим фінішну лінію перетнув українець. Срібну медаль завоював француз Адрієн Гарель, "бронза" у швейцарця Трістана Марже.

Відзначимо, що в Глазго проходить перший в історії чемпіонат Європи з літніх видів спорту – це об'єднані континентальні змагання з синхронного плавання, плавання, плавання на відкритій воді, легкої атлетики, велоспорту, стрибків у воду, гольфу, веслування, спортивної гімнастики та триатлону.

Раніше чемпіоном Європи став українець Михайло Романчук, який першим фінішував на дистанції 400 метрів вільним стилем.

Крім того, українські синхроністки Єлизавета Яхно і Анастасія Савчук завоювали "срібло" континентальної першості.

Нагадаємо, що сьогодні срібний призер чемпіонату світу 2017 року і переможець чемпіонату світу 2018 року в приміщенні російський стрибун у висоту Данило Лисенко був не допущений до чемпіонату Європи через три пропуски допінг-тестів протягом року.


Олександр Усик прочитав власний вірш про Україну

Олександр Усик прочитав власний вірш про Україну



Олександр Усик / sport.ua

 Я погоджуюсь з правилами сайту та політикою приватності
Український боксер, абсолютний чемпіон світу у першій важкій вазі Олександр Усик прочитав власний вірш українською мовою, присвячений Україні.

«Я написав цей вірш 2 січня цього року, в 1 годину 27 хвилин, незадовго до бою у Ризі з Майрісом Брієдісом», – цитує Олександра Усика sport.unian.ua.

Україна, моя Україна.

Моя сильна, моя Батьківщина.

Ти для мене, як матір для сина –

Сама рідна й навіки одна.

Ти козацького роду країна,

Богом ти на небі любима,

Батьківщина ти сильна моя

Тіло ми за тебе положим,

А душею ми з Богом завжди.

Ми за тебе рідненьку попросим

Всіх святих тебе зберегти,

І безкрайні поля без обмежень,

І вродливі ліса та поля,

Й карпатські гори високі,

І смереки стрункі, як струна.

Все в нас є: для життя та для свята,

В нас країна єдина на всіх.

Так помолимось браття ми Богу,

Щоб зберіг нас у єдності всіх. 

Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2018/08/03/oleksandr_usyk_prochytav_vlasnyy_virsh_pro_ukrainu_1378943

Сценарії дестабілізації України з боку Рефії

НЕ ТІЛЬКИ ВИБОРИ.

Все більше чомусь мені здається, що кремль не зміг виставити реально прохідних кандидатів на вибори Президента-2019. І що кремлівські кандидати програють. Чи не в першому турі. Є чомусь таке внутрішнє відчуття.
Але також переконаний, що на такий випадок у кремля є запасні варіанти. І головний з них – зрив виборів. Або хоча б делегітимізація виборів, зниження їх законності та легітимності в очах народу та світової спільноти.
Бачимо, що про наміри стати кандидатом у Президенти заявляють все більше персонажів. Це так звані технічні кандидати. Вони можуть вирішувати комплексні завдання. Завдання деяких (всіляких Дарт Вейдерів, Бобулів чи Зеленських) – принизити саму ідею виборів, зробити для обивателя буквальною фразу «та не піду я за тих клоунів голосувати». Знизити тим самим явку. Завдання інших – відтягнути голоси у кандидата, який категорично не влаштовує кремль. Треті можуть подавати масові позови щодо порушень, справжніх чи спровокованих. А провокувати буде кому – не дарма вирощують тилові парамілітарні організації, псевдо патріотів С14, Нацдружини та їм подібні. Не дарма піднімають їм рейтинги.
Але це ще м’які методи, так би мовити, в рамках карного кодексу.
Судячи з останніх подій, кремль настроєний не зупинятися ні перед чим. Це й зрозуміло. Тому що кремль програЄ Україну. А програш в Україні означає кінець імперії. Кінець РФ в сьогоднішньому її форматі.
Тому, в світлі останніх подій цілком вірогідними будуть напередодні виборів:
- Резонансні замовні вбивства опозиціонерів «режиму Порошенко» (що ми вже й бачимо);
- Навіть вбивство якогось із зареєстрованих кандидатів у Президенти (для того їх і плодять так багато). Того ж Онотолє,наприклад, на якого СК РФ завів сміхотворну справу, щоб розпіарити його в Україні, як «лічного врага Путіна». Пожертвувати можуть будь-ким, це для гебні не питання;
- Замах на вбивство діючого Президента. Отруєння як Ющенко, авіакатастрофа як Качинського, постріл упоротого фанатика з правих радикалів (кремль дуже любить робити такі речі руками «украінскіх націоналістов», і казати «ето ви самі, миніпрічьом»);
- Масовий кривавий теракт під час виборів;
- Провокування масових сутичок під будь-яким, навіть найпатріотичнішим приводом (знову ж таки руками С14, ПС чи Нацдружин – інструмент надзвичайно зручний);
- Штурм та погром виборчих дільниць (тими ж виконавцями. Не дарма кремль їх фінансує і продумано, виважено піарить);
- Жорстке загострення на фронті, щось типу Іловайська чи Дебальцево – із звинуваченням в цьому Порошенко.
Якщо в кремлі відчують, що програють вибори в Україні, вони можуть зважитись на відчайдушну атаку, в якій не шкодуватимуть ніяких фінансових чи людських ресурсів. Тому що ще одного президентського терміну Порошенко Росія не переживе.

Обирали і лайно обрали для Суспільного

Шановні друзі! Запрошую Вас поставити свої підписи за відставку голови правління Суспільного телебачення З. Аласанії. Зокрема, запрошую тих, хто вже проголосував у фейсбуці і твітері. Зрозуміло, літо, відпустка, але для чистоти процедури потрібно трохи "мокрих підписів". Їх у цю неділю, з 12-00 по 13-00 біля пам'ятника Тарасу Шевченку в парку Т. Шевченка біля червоного корпусу Університету збиратимуть кілька хлопців, що вирішили підтримати слово ділом. Нагадаю про суть питання. 
Багато-хто серед громади обурювався політиці Суспільного телемовника під час ходи за створення Помісної Православної Церкви. Давайте спробуємо вирішити це питання в легітимний спосіб. Адже хороші ідеї найчастіше нищаться саботажем нагорі. Було б дуже сумно, якби це спіткало ідею суспільного мовленння, про яку говорять років з двадцять і під яку освоєно неймовірну кількість іноземних грантів.

"НАГЛЯДОВІЙ РАДІ ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА 
"НАЦІОНАЛЬНА СУСПІЛЬНА ТЕЛЕРАДІОКОМПАНІЯ УКРАЇНИ"


ЗВЕРНЕННЯ

Шановні члени Наглядової ради ПАТ «НСТУ»!

Ми, представники громадськості України, звертаємо Вашу увагу на низку грубих порушень мети, принципів та завдань діяльності ПАТ «НСТУ», заявлених у її Статуті. 
Звертаємо Вашу увагу на той обурливий для багатьох громадян факт, що телекомпанія фактично проігнорувала трансляцію заходів, присвячених отриманню Українською Церковю Томосу про Автокефалію. 
Згідно зі Статутом, «телерадіокомпанію утворено з метою… надання суспільству достовірної та збалансованої інформації про Україну, зміцнення української мови та культури, особистості та народу України». Головною метою діяльності Телерадіокомпанії визнано «забезпечення права кожного на… отримання повної, достовірної та оперативної інформації». Діяльність Телерадіокомпанії, за Статутом, має провадиться на принципах «всебічного, об’єктивного і збалансованого інформування про суспільно значущі події». 
Натомість, попри надзвичайно велику вагу створення Помісної Православної Церкви для життя і національної безпеки України, особливо під час війни з Росією, попри значення цього питання задля утвердження суспільної моралі та ідентичності України, усі заходи зі створення Помісної Православної Церкви, включно з висвітленням візитів ієрархів Вселенської Патріархії, що відбулися на такому рівні вперше за 1030 років, телекомпанія, 100 відсотків акцій якого належать державі і засновником якої є держава в особі Кабінету Міністрів України, фактично проігнорувала трансляції цих доленосних для України подій під приводом того, що в них, мовляв, брав участь президент України. 
Можливо, наступним кроком телеканал відмовиться висвітлювати діяльність Української Армії з захисту України через те, що в неї є верховний головнокомандувач, а діяльність України через те, що в ній є загальнообраний президент?
Звертаємо Вашу увагу на те, що у ході Московського патріархату, що відбулася напередодні, брали участь лідери політичних сил та народні депутати. І це не завадило ПАТ «НСТУ» висвітлювати ці заходи в значно більшому обсязі, ніж численнішу ходу за створення Помісної Православної Церкви. 
Крім того, звертаємо Вашу увагу на той показовий факт що телекомапанія забезпечила в ефірі значно більший обсяг ефіру для висвітлення гей-параду в Києві 17 червня 2018 р., ніж ходи за створення Помісної Православної Церкви. І це попри те, що в хресній ході взяли участь незрівняно більше громадян, а Статут телекомпанії зазначає, що «діяльність телерадіокомпанії провадиться на принципах дотримання норм суспільної моралі, традицій і культури Українського народу, поширення сімейних цінностей та зміцнення ролі традиційної сім’ї у розбудові українського суспільства». 
І перший, і другий випадок є несумісні зі Статутом телекомпанії та є неприкритою дискримінацією більшості українського суспільства. Тим часом, згідно зі Статутом телекомпанії, її дільність має провадитися на принципах «відсутності дискримінації за будь-якою ознакою». Адже демократія, крім захисту законних прав меншин, є владою більшості народу та інструментом захисту законних прав більшості. 
Слід відзначити, що контракт ПАТ «НСТУ» з головою правління пунктом 5.7.2. передбачає, що Наглядова рада ПАТ «НСТУ» достроково звільнє голову правління у разі, якщо його дії «несумісні з місією, метою, принципами та завданнями телекомпанії, закріпленими в Статуті».
Тим часом голова правління НСТУ Зураб Аласанія, відстоюючи дії телекомпанії, заявив, що «більшість жителів України не є вірянами чи прихожанами тієї чи іншої церкви взагалі. Більшість - не просто переважна, а 9 з 10. В такий ситуації меньшість (так в оригіналі) за демократичними нормами, має мати можливість доступу до бажаної церкви». 
Така заява пана Аласанії - невігласька і заперечується всіма наявними даними соціологічних опитувань. За даними свіжого дослідження Центру Разумкова, у 2018 р. 67,3% мешканців України назвали себе православними християнами (до УПЦ (КП) віднесли себе 28,7% населення України, до УПЦ (МП) 12,8%, просто православними вважають себе 23,4%), ще 9,4% греко-католиками і ще 7,7% представниками інших християнських конфесій (https://risu.org.ua/…/…/ArticleFiles_70946_2018_Religiya.pdf). 
Як бачимо, ні про які 9/10 мова не йде. Очевидно, пан Аласанія проводить політику телекомпанії не для тієї України, яка є насправді, а для вигаданої ним чи для кола своїх знайомих. Для голови правління ПАТ «НСТУ» такий підхід є явною ознакою професійної некомпетенції. Тим часом, контракт ПАТ «НСТУ» з головою правління прямо передбачає його звільнення за рішенням Наглядової ради у зв’язку з виявленням ним недостатньої професійної компетенції (пункт 7.4.2.1.) Вочевидь, про некомпететність голови правління свідчить і глядацький рейтинг телеканалу, (найгірший серед загальнонаціональних каналів і найнижчий за весь час існування телеканалу).
Якщо врахувати численні скандали, які супроводжують діяльність НСТУ (демонстрація в ефірі карти України без Криму, конфліктні ситуації з польськими журналістами, історія з продажем права трансляції футбольного чемпіонату в Росії, зарплати і премії менеджменту, що майже в 40 разів перевищують зарплати творчих працівників компанії тощо), то, вочевидь, настав час руба ставити питання про втрату довіри до голови правління як підставу його звільнення (пункт 7.4.2.9 контракту) Наглядовою радою.

Шановні члени Наглядової ради!

Україна занадто довго й непросто йшла до створення свого суспільного мовлення, аби безглуздо занапастити і заплямувати цю ідею, як це вже зроблено з багатьма хорошими ідеями. 
У Вас є всі важелі. У Законі про суспільне мовлення було прозорливо закладено механізм стримувань і противаг. Його задіяння може виправити ситуацію, спрямувати суспільне мовлення в Україні до щирого служіння українському суспільству в ці непрості часи війни і боротьби за виживання нашого народу. 
Тому закликаємо Вас не зважати на приватні інтереси чи зв’язки і висловити недовіру нинішньому голові правління, призначити т.в.о. голови правління та оголосити новий конкурс. Зволікання поглибить недовіру і дискредитацію. Упевнені, що внаслідок Ваших рішучих дій суспільне мовлення в Україні отримає новий старт.

З повагою,

Олександр Палій, історик, кандидат політичних наук,
...

Молодець, Усик - він справді Герой України без офіціозу!

Усик: відмовився від звання Героя України

Український боксер Олександр Усик відмовився від звання Героя України. Про це спортсмен заявив на прес-конференції в Києві.

ПОЗИЦІЯ. Боксер заявив, що не потребує ніяких регалій. За словами спортсмена, він цінує підтримку людей більше, ніж держнагороди, які “роздають будь-кому”.

“Після приїзду в Україну багато людей почало висловлювати думку, що мені дати, що забрати. Не треба мені нічого давати. Я вас прошу тільки про одне: не заважайте мені йти тією дорогою, якою веде мене Всевишній. Герой? Мені не потрібні ніякі зірки, якісь регалії. Визнання – це підтримка людей, а не зірки, які ви роздаєте будь-кому”, – сказав боксер.

ОФІЦІОЗ. З пропозицією присвоїти Усику звання Героя України виступив прем’єр-міністр України Володимир Гройсман. Приводом стала перемога боксера над росіянином Муратом Гассієвим у ніч з 21-го на 22 липня.

НАГАДАЄМО, що Олександр Усик, перемігши Гассієва, став абсолютним чемпіоном світу в першій важкій вазі, об’єднавши всі чотири пояси – WBC, WBO, WBA і IBF. Також він став володарем трофея імені Мухаммеда Алі і першим в історії переможцем турніру Всесвітньої боксерської суперсерії.

https://uk.etcetera.media/usik-vidmovivsya-vid-zvannya-geroya-ukrayini.html

Монархія по-українськи


Монархія по-українськи: хто і чому претендував на український престол

У проекті хронограф на сайті EtCetera ми говоримо про тих людей, події та явища в історії України, про яких вам навряд чи розповідали в школі чи вузі.
Ви не повірите, але ще не так давно реально існували люди і цілі рухи, які хотіли бачити Україну монархією. Більш того, такі люди існують і зараз. Ви запитаєте: навіщо? Ну, по-перше, це красиво. Хто з нас не зворушувався англійською королевою, яка сама водить машину і розводить маленьких сосископодібних собачок? А дехто не просто зворушувався, а плекав мрію: от би й мені так. А по-друге… А по-друге, і це вже серйозно – нестачі в різного роду навколополітичних фріках у нас ніколи не було.
Утім, про все по порядку. Ідея української монархії народилася ще в роки Першої світової війни, в організації під назвою «Спілка визволення України». Її активісти сподівалися, що уряди Німеччини та Австро-Угорщини, які воювали проти Російської імперії, допоможуть Україні досягти незалежності.
Ідеалом політичного устрою майбутньої України для «Союзу» була конституційна монархія – вони вирішили, що на республіку німці з австрійцями просто не погодяться. А претендентом на престол бачили когось із австрійського імператорського дому. Найбільш підходящим варіантом здавався ерцгерцог Вільгельм Франц Габсбург, троюрідний племінник государя імператора Франца Йосифа. Так-так, того самого, якого засиділи мухи в знаменитій епопеї Ярослава Гашека про бравого солдата Швейка. Тим більше, що ерцгерцог Вільгельм співчував українському рухові і навіть служив у легіоні січових стрільців під ім’ям Василь Вишиваний. До речі, деякі кола української еміграції пророкували йому престол навіть після війни. Утім, сам Вільгельм Габсбург всі подібні пропозиції категорично відкидав.
Набагато ближче до реалізації своєї мрії українські монархісти підійшли в квітні 1918 року, коли вчорашній царський генерал Павло Скоропадський, не без підказки німецьких військових, що окупували Україну, згадав про своїх козацьких предків, розігнав законний український парламент – Центральну Раду – і оголосив себе гетьманом. Правда, монархія протрималася менше року і була зметена повстанням під прапором Української Народної Республіки. Скоропадському довелося емігрувати до Німеччини. Там він, однак, продовжував іменувати себе гетьманом і навіть на якийсь час об’єднав навколо себе українських монархістів. У свій час прихильником Скоропадського був навіть такий видатний мислитель, як основоположник українського консерватизму В’ячеслав Липинський.
Але вже через кілька років в гетьманському таборі почалися чвари і розколи. Прихильники Скоропадського ніяк не могли вирішити, яка саме монархія потрібна Україні – виборна чи спадкова. А у декого з них, за влучним висловом того ж Липинського, і зовсім стерлася межа між монархією і диктатурою. Зрештою, рух – і до того не надто численний – розвалився на кілька угруповань, які постійно гризлися між собою. А після того, як в 1957 році при загадкових обставинах (можливо, не без участі агентів КДБ) загинув син і спадкоємець гетьмана-невдахи, Данило Скоропадський, ідея українського монархізму померла і юридично. Дочка Данила від будь-яких претензій на престол публічно і безапеляційно відмовилася.
Проте монархічна ідея відродилася на початку 1990-х років, вже в незалежній Україні. Більш того, її навіть намагалися просувати в політику. Правда, як би це м’якше сказати, політику вже дуже маргінальну. Спочатку український престол намагалася спорудити Українська національно-консервативна партія. Ви чули про таку партію? Ото ж бо ж. З’явився і Союз гетьманців-державників, але він складається всього з кількох людей. У 2002 році якась ініціативна група відправила листа тодішньому Президенту Леоніду Кучмі з пропозицією відновити гетьманат. Кучма таке важливе послання чомусь проігнорував, і справа на цьому і закінчилася. Нарешті, на парламентських виборах 2006 року ультраправа партія УНА-УНСО раптово виступила з програмою якоїсь «сонячної революції», яка, на думку партійних ідеологів, мала привести до «третього гетьманату». Виборці не оцінили глобальність задуму – партія набрала всього 0,06%.
Загалом, з монархією в Україні якось не склалося…
Стоп! Здається, ми упустили найважливіший момент. Кого, власне кажучи, українські монархісти бачили на престолі рідної країни? О, повірте, це – чудові люди. Ось, наприклад, якийсь Михайло Карачевський-Вовк. Людина з таким чудовим ім’ям з’явилася у Львові в 1993 році. Він називав себе «великим князем Київським, Чернігівським і Карачевський», зводив свій рід від Рюриковичів і розповів, що приїхав з Франції. Князь навіть провів в місті «перший міжнародний форум відродження монархії в Україні». Перший форум, правда, виявився також і останнім. Зате сам «великий князь» ще довго роздавав направо і наліво графські і баронські титули. До речі, дарма смієтеся – Карачевському-Вовку вдалося «розвести» цілком серйозних людей. Наприклад, дворянський титул з його рук отримав тодішній міністр закордонних справ Геннадій Удовенко. На жаль, в середині 2000-х сліди «великого князя» губляться.
Приблизно одночасно з Карачевським-Вовком з’явився ще один претендент на український престол – «ясновельможний князь Аргутінський-Долгорукий, Аршакід», а «в миру» звичайний одесит Володимир Подгайнов. України йому здалося мало, тому він висловив претензії ще й на трон Вірменії. Утім, крім чвар з місцевими спадкоємцями дворянства, він нічим особливо не запам’ятався. Був ще якийсь «король Михайло» зі Львова, який проголосив себе прямим нащадком Данила Галицького. Цей персонаж називав себе главою «ордена українських монархістів», що з нього одного і складався. А на початку 2000-х громадський рух «Трон» відправив листа синові останнього австрійського імператора, Отто фон Габсбургу. Учасники руху написали, що вважають пана Отто єдиним законним претендентом на український трон і навіть присягнули йому на вірність. Уявіть собі, яке здивування викликав у 91-річного лояльного громадянина Австрійської Республіки такий лист! Габсбург відповів, що дуже задоволений і бажає щастя українському народу.
Але найбільш бурхливу діяльність розвинув на початку 1990-х якийсь громадянин Іспанії, який називав себе «королем України-Руси Олельком ІІ». Варто зазначити, що українським королем цей старий авантюрист став уже після того, як претендував на трони спочатку Чорногорії, а потім Греції – як ви розумієте, обидва рази невдало. До Олелька потягнулися різні авантюристи і дивні особистості з України, яким він щедро роздавав княжі і графські титули.
Найбільш наполегливим з них був якийсь Орест Карелін-Романишин.Після того, як у 1994 році Олелько відійшов в інший світ, Орест оголосив, що перед смертю король призначив його «регентом». Через якийсь час регентства йому здалося мало, і він коронував сам себе під ім’ям «короля Ореста І». Це дуже специфічна людина. Крім царственого титулу, він називає себе магістром декількох лицарських орденів, а також «митрополитом Карпатським». Утім, сан в християнській церкві не заважає королю сповідувати язичницьке вчення РУН-віри. Сам він ніякого протиріччя в цьому не бачить: мовляв, «я вірую в Бога всіх релігій, ні з ким не хочу лаятися». Орест стверджує, що навіть був в АТО, правда недовго: «Мені сказали, щоб я більше на фронті не з’являвся, оскільки дано завдання російським снайперам мене пристрелити». А ще кілька років тому король розповідав, що регулярно спілкується з інопланетянами.


https://uk.etcetera.media/monarhiya-po-ukrayinski-hto-i-chomu-pretenduvav-na-ukrayinskiy-prestol.html

Де добробати зараз

Що зараз відбувається з добровільними батальйонами

У 2014 році українські добровольчі батальйони зіграли якщо не ключову, то, у всякому разі, дуже важливу роль в протистоянні російськоій агресії. Але з тих пір добровольці неодноразово ставали фігурантами конфліктів і скандалів. EtCetera розбирався, що на сьогоднішній день являє собою добровільний рух в Україні.

ОСТАННІ НЕЗАЛЕЖНІ. Станом на липень 2018 року тільки два добровольчих формування до сих пір не приєдналися до жодної з офіційних силових структур. Це «Добровольчий український корпус» (ДУК) «Правого сектора» і «Українська добровольча армія» (УДА) на чолі з Дмитром Ярошем, що відкололася від нього.

Невизначений статус цих формувань давно викликає невдоволення військового командування. Своєю чергою, наприклад, в ДУК неодноразово критикували заяви військових. А в кінці липня в мережі з’явилося відео, на якому нібито показано роззброєння добровольців спецназом СБУ. Утім, і в добровольчих формуваннях, і в спецслужбі ролик назвали фейком. Більш того, Дмитро Ярош розповів, що «всі бази УДА з 2015 року вже «захоплені СБУ». За його словами, добровольці цілком підпорядковані командуванню ООС, а на їх об’єктах завжди знаходяться представники військової контррозвідки.

ПРИВАБЛИВА ПРОПОЗИЦІЯ. Після скандалу з фейковим відео командувач ООС генерал Сергій Наєв зустрівся з командирами УДА і ДУК – відповідно, Дмитром Ярошем та Андрієм Стемпицьким. Генерал запропонував добровольцям вступити до лав ЗСУ. Дмитро Ярош відповів, що не виключає такої можливості. У «Правому секторі» відреагували більш стримано. Прес-служба руху повідомила, що Наєв і Стемпіцький домовилися «продовжити діалог, об’єднати сили і діяти послідовно».

І НЕ БАТАЛЬЙОН ЗОВСІМ. Третє незалежний добровільний підрозділ – батальйон ОУН – фактично більше не існує. Ще в 2015 році частина його бійців влилася до складу Збройних Сил. Решта утворили так званий «Добровольчий рух ОУН», зосереджений на політичних акціях.

ІНШІ добровольчі батальйони увійшли до складу офіційних силових структур:

Національна Гвардія: батальйон «Донбас», батальйон імені Кульчицького та полк «Азов»;

Збройні Сили України: батальйони «Айдар», «Донбас-Україна» (частина колишніх бійців батальйону «Донбас»), а також 11-й, 16-й 20-й, 39-й і 40-й окремі мотопіхотні батальйони (відповідно, колишні батальйони «Київська Русь», «Полтава», «Дніпропетровськ», «Дніпро-2» і «Кривбас»);

Національна поліція: полки «Дніпро-1», «Київ» і «Миротворець», батальйони «Луганськ-1», «Львів», «Шторм», «Івано-Франківськ», «Миколаїв», «Вінниця» та «Харків», роти (колишні батальйони) «Січеслав», «Херсон», «Святослав», «Чернігів» та «Тернопіль».

КРІМ ТОГО, три батальйони були розформовані: «Артемівськ», «Шахтарськ» і «Слобожанщина».

Гетьман Іван Виговський.


Іван Виговський походив з української православної шляхти. І як багато її представників, перебував на службі Речі Посполитої, не забуваючи рідної віри та мови. Змолоду вчився в Київській академії, служив у коронному війську, пізніше обіймав посаду урядника Луцького староства. У 1638-1648 роках ротмістр Іван Виговський обіймав посаду писаря в комісара Речі Посполитої при Війську Запорозькому Я. Шембеку.

Навесні 1648 року Виговський перебував у загоні Стефана Потоцького і під Жовтими Водами потрапив у полон до татар. Богдан Хмельницький викупив його і взяв до себе на службу, бо бракувало у війську освічених людей. Незабаром він став генеральним писарем Війська Запорозького й не лише завідував гетьманською канцелярією, але зробив свою посаду ключовим пунктом державного управління, де сходилися всі нитки внутрішньої та зовнішньої політики. Складав "Реєстр Війська Запорозького 1648-1650 років". Як пише Іван Крип'якевич, Іван Виговський був "правою рукою, дорадником і заступником старого гетьмана, мав сильний вплив на Хмельницького, не раз гамував його надто гострі виступи і був посередником між ним та старшиною". До того ж, йому вдалося поріднитися з родиною гетьмана, одруживши свого брата Данила з донькою Хмельницького Катериною.

Хоча, помираючи, старий гетьман заручився обіцянкою старшини, що його наступником буде Юрій Хмельницький, проте гетьманський син не був достатньо визначною особистістю й не був популярним у колах старшини. Окрім того, можновладці не дуже хотіли, щоб гетьманський уряд став спадковим. Тому 5 вересня 1657 року на козацькій раді у Чигирині новим гетьманом було обрано Івана Виговського.

Геть від Москви

Виговський продовжував передсмертні задуми покійного гетьмана про послаблення зв'язків з Москвою та укладення союзу із західним державами Швецією, Трансільванією, а також заміну московського протекторату якимось іншим. Одночасно новий гетьман намагався покласти край анархії, що витворилася в Україні та створити керівну верству з освічених, достатньо заможних людей, які мали б національну свідомість, дбали про державні інтереси. Виговський хотів посилити її шляхетськими елементами, котрі б разом із заможними козаками утворили нову національну еліту, на яку мала б спиратися держава.

Це, звичайно, не сподобалося "поспільству". Незадоволення соціальних низів використали у боротьбі за владу полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозькій кошовий Яків Барабаш, інспірувавши повстання проти гетьмана. Це використали московські аґенти, намагаючись ослабити гетьманську владу та схилити її до більших поступок та обмеження автономії України. Виговському вдалося до осені 1658 року придушити повстання Пушкаря, але в братовбивчій боротьбі загинули тисячі українців.

Вдалося досягнути деяких успіхів у зовнішній політиці, де соратником гетьмана був Юрій Немирич. Власне Немирич був теоретиком трансформації з козацько-православної орієнтації на державницьку. З'явилася можливість утворити власне "Руське князівство", про українців в Європі стали говорити як про націю.

Правовою підставою нової державності мала стати угода з Польщею, укладена 16 вересня 1658 року в Гадячі. Згідно з нею дуалістична, польсько-литовська, Річ Посполита мала отримати третього незалежного суб'єкта -- "Руське князівство" у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств з незалежними фінансами, військом та судовими органами. На відміну від Переяславського договору, за яким в Україну вводили московські залоги, польським військам не вільно було входити на Надніпрянщину. Зате поляки не погодилися поширити дію угоди на інші українські землі -- Волинь, Поділля та Галичину. Проте треба було мати вільні руки в боротьбі з основним суперником -- Москвою, тому Виговський пішов на підписання Гадяцької угоди, яка так ніколи не була впроваджена в життя.

Московський наступ

Незалежницька політика Виговського занепокоїла царський уряд. Спочатку Москва пообіцяла піти на поступки, забрати свої гарнізони з Києва та інших українських міст. Та коли до Києва підійшло козацьке військо на чолі з братом гетьмана Данилом, воєвода Василь Шерємєтьєв несподівано на нього напав. Одночасно з півночі в українські землі увійшло військо воєводи Григорія Ромодановського, який намагався взяти Лохвицю.

А в січні 1659 року з Москви вирушило 150 тисячне військо на чолі з князем Олексієм Трубєцким. На початку травня це військо підійшло під Конотоп і взяло в облогу його залогу, якою командував ніжинський полковник Григорій Гуляницький. Козаки мужньо оборонялися проти численного ворога понад 70 днів і дочекалися підмоги.

7 липня під Конотоп підійшли основні сили українського війська на чолі з гетьманом та татарські союзники. Наступного дня зранку Виговський, сховавши більшу частину свого війська за річкою Соснівка, з невеликим відділом атакував московське військо, що взяло в облогу Конотоп. Після такого успіху козаки не розпочали бою з силами, що переважали їх, і почали відходити, імітуючи втечу. Московські війська почали їх переслідувати, забувши про обережність, і наштовхнулися на основні сили українського війська. Розгром був величезним, рештки московського війська втекли з України. Загалом москалів під Конотопом було вбито 40 тисяч та захоплено в полон понад 15 тисяч.

"Цвіт московської кінноти, що здійснив щасливі походи 54-го та 55-го років, згинув в один день; полонених дісталось переможцям тисяч п'ять; нещасних вивели на відкрите місце і різали, як баранів: так домовились між собою союзники хан кримський та гетьман Війська Запорозького! Ніколи вже після цього московський цар не мав змоги вивести в поле такого сольного ополчення. В жалобному одязі вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах напав на Москву... Після здобуття стількох міст, після взяття столиці литовської царствуючий град затрясся за власну безпеку: у серпні люди всіх чинів за государевим указом поспішали на земляні роботи для укріплення Москви", -- писав про події літа 1659 року московський історик ХІХ століття Сергій Соловйов.

Програна перемога

Проте виграна битва залишилася фактично безрезультатною. Спровокований москалями Іван Сірко напав із запорожцями на Крим, що змусило татар залишити Виговського та повернутися додому. Поляки не поспішали надавати суттєвої підтримки Україні, приславши на допомогу Виговському лише 1500 вояків.

Московським аґентам вдалося поширити ворожнечу до гетьмана серед старшини, обіцяючи їй нові привілеї. Проти гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковськи налаштовані полковники Безпалий, Цюцюра та Золотаренко. Москалі використали Юрія Хмельницького, довкола якого почала гуртуватися опозиція. Бачачи занепад своїх планів і не бажаючи розпалювати ворожнечу, Іван Виговський у жовтні 1659 добровільно склав булаву, гетьманом було обрано Юрія Хмельницького. Москалі стероризували нового гетьмана, і він був змушений 27 жовтня 1659 року підписати нові "Переяславські статті-2", які значно обмежували права самого гетьмана та України у складі московської держави.

Сам Іван Виговський, будучи сенатором і Київським воєводою, переїхав в Галичину, до свого маєтку Руда. Він продовжував займатися українськими справами, зокрема вступив до Львівського православного братства. Розлючені ще однією невдачею свого походу в Україну поляки розстріляли Івана Виговського без суду 16 березня 1664 року. За переказами, поховали Виговського у "Великому Скиті біля Рудки Гніздичової". Тож не можливо, що саме під старим дубом у селі Руді покоїться прах гетьмана.