хочу сюда!
 

Алинка

27 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 29-37 лет

Заметки с меткой «письменник»

Таких, як Юрій Камаєв, зазвичай не помітно в натовпі

Вони не вдягають вишиванки напоказ – Олег Володарський

 

«Розсекречені документи з архівів, підшивки газет, спогади очевидців – все це лягло в основу книги Юрія Камаєва. Навіть назви для книги автор бере із заголовків власних оповідань, уникаючи будь-яких зайвих експресій. Історичним тлом оповідання «Мед з дікалоном» є події громадянської війни як і більшості творів («Гандзя», «Марення», «Політика», «Втеча», «Банда», «Сало», «Я є цар добрий» та ін.).

Складну військово-політичну ситуацію тодішньої України автору вдається змалювати надзвичайно динамічно: час, ніби стиснута пружина, буквально вибухає від тієї коловерті подій, якими насичений текст. Для цього Камаєв обирає відповідну манеру письма: фрагментарність, розірваність хронологічної послідовності подій дозволяє охопити різні часові зрізи. Адже на самісінькому початку оповідання «Мед з дікалоном» головний герой постає як єфрейтор Добрармії, а буквально через два абзаци читач дізнається, що він, цей герой, «колишній офіцер, лейтенант флоту». Власну позицію персонаж пояснює одним реченням: «А мені зовсім не по дорозі ні з єдинонєдєлімщиками, ні з червоними».

У коловерті зміни «властєй», у кривавій мішанині людських тіл, де ціна життя зведена на ніщо, персонаж Камаєва може здатися дещо суперечливим. З одного боку, він є достатньо герметичним (зі своєю шкалою цінностей), а з іншого – схожий на міфічного професора, що готовий пустити собі інєкції з усіма можливими бацилами світу, аби на власному прикладі виробити рецепт універсального щеплення. Саме тому він є «своїм» і серед єдинонєдєлімщиків, йому вдається вижити серед інтернаціональщиків, а на завершення ще й розпивати марсельський лікер із солдатами повстанської армії: «Ти диви, – яке ж воно добре – як мед з дікалоном, із захопленням промовив дядько, витираючи рукавом вуса». Власне, саме той «мед з дікалоном» вимовлений дядьком у жупані підкреслено на говірковий лад, став розгорнутою метафорою книги. Мовний елемент автор використовує як одну із яскравих характеристик своїх персонажів.

Так, колишній професор словесності, Павєл Аристархович («Втеча»), розмовляє великодержавною «Н-да, Україна – історічєскоє нєдоразумєніє, вознікшеє на цивілізаціонном разломє», говірка дядька Грицька («Політика») влучно відображає складну політичну ситуацію «Самі знаєте, що за часи були. Що не день – то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань», червоний комісар висловлюється лаконічно й експресивно «Вот люді, бля, протів нас даже с сумашедшим пойдут» («Я є цар добрий»).

Варто сказати про інтертекстуальність книги. Вона є просто згустком алюзій на український літературний процес, адже часто-густо герої готові просто перестріляти одне одного на ґрунті розбіжності поглядів щодо малих та великих прозових форм. Персонажі цитують Шевченка та співають українських романсів («Банда»). А однією з ключових фігур «Меду з дікалоном» є основний ВАПЛІТянин – Микола Хвильовий, який у тексті постає у іпостасях літератора та чекіста».

Тетяна Мельник «Історична проза Юрія Камаєва»

 

Юрій Камаєв, письменник, літературний критик. Є люди надзвичайно спокійні та стримані ззовні. Та придивившись до них уважніше, розумієш, що в них у душі живе, вирує, болить Україна. Люди, котрі пов’язані з нею генетично, духовно, емоційно.

 

Такі люди, як Юрій Камаєв. Їх зазвичай не помітно в натовпі. Усвідомленню в собі українства не властиві зовнішні прояви. Це глибоке та внутрішнє відчуття. Такі люди не вдягають вишиванки напоказ, їм не властиві прояви радикалізму. Вони мовчки вірують. Вони витримані та неконфліктні. Не люблять протистоянь та суперечок. Погоджуючись з тобою, вони ледь помітно посміхнуться, а у випадку незгоди в цій посмішці з’явиться нотка суму.

 

Під час програми стриманість гостя періодично здавалася мені холодністю та відстороненістю. Та передивляючись відзнятий матеріал, перечитуючи його книжки, спостерігаючи за ним в соціальних мережах, я зрозумів, що це скоріше внутрішній спокій людини, котра вже усвідомила себе, котрій вже не потрібно комусь щось доводити чи справляти на когось враження. Його внутрішнє самоусвідомлення не здатні похитнути жодні зовнішні обставини.

 

Він усвідомив себе. Усвідомив себе українцем. Юрій Камаєв добре знає історію свого народу і сьогодні, коли країна вкотре опинилася на роздоріжжі, обираючи своє майбутнє, проводить паралелі між минулим та сьогоденням, усвідомлюючи, що Нації дається шанс виправити історичні помилки, запустивши власну історію на якісно новий виток.

 

Зазвичай я намагаюся дізнатися про гостей «Сповіді» напередодні зйомки, щоб скласти про них певне враження. Цього разу я пошкодував про це. Юрій яскраво бачить історичні паралелі минулого і сьогодення, а я замість того, щоб почути це в ньому, розпитував про ідеологічні та соціальні проблеми.

 

Наші погляди не суперечили одне одному. Просто він намагався переосмислити мої запитання через призму свого світосприйняття. Це було значно глибше, ніж я очікував. Треба віддати належне Юрію, він пробачив мені мою мимовільну упередженість та поверховість.

 

Він глибокий письменник. Думаючий. Я також пишу і намагався знайти щось спільне між нами. Та ми по-різному думаємо і, як наслідок, по-різному пишемо. Різний стиль. Різні акценти.

Спільний ворог. Ворог, котрий тривалий час видавав себе за друга. Вовк в овечій шкурі. Ворог, котрий віками інфікував Націю, підло та підступно винищуючи українство. Саме тому багато націоналістів цієї країни люблять її тихо та мовчазно. Проте беззастережно та самовіддано. Вони знають, що боротьба за свободу їх Нації виходить на фінішну пряму. Це боротьба на виживання. Боротьба за виживання. Боротьба двох ідеологій. Двох вір. Двох етносів.

 

Та ми самі дозволили цій чумі паразитувати на тілі своє Нації, ослаблюючи це тіло своєю отрутою. Серце цієї потвори за тисячі кілометрів, та її щупальці простягаються на тисячі кілометрів. Потвора розуміє, відчуває генетичний код українства краще за нас і не полишає спроб переписати його на свій лад, спотворити його. Це небезпечний, жорстокий та непримиренний ворог, котрий ніколи не пробачить нам самого факту нашого існування.

 

Я прагну до того, щоб відповідати рівню мого співрозмовника. Глибині його знань в історії та культури нашої любої України. Він черпав знання з книг та наукових праць, мій шлях складається із зустрічей і людських доль. Я пізнаю українство через віддзеркалення в серцях тих, хто навчився ньому задовго до мене, намагаючись надолужити все те, чого мене позбавило «совєтскоє» дитинство.

 

Це був не діалог, а знайомство за шаховою дошкою. Такі зустрічі мають тривати значно довше, ніж дозволяє ефірний час.

Містичне місто Кременець. Місто контрастів. Почаєво. Монастирі. Храми. І недобитки червоного минулого, котре лише війна почала вимивати з душ та свідомостей. Щось є в ньому непізнане, те, що приховано від наших очей. Та в нас ще є час зрозуміти його. Головне вірити.

Юрій Камаєв. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/kDD3kDDHktI

Вояк УГА, український мемуарист із бразильського Сан-Паулу

Цими днями нарешті підготував і виставив в українську Вікіпедію, нашу Інтернет енциклопедію, сторінку про цікаву людину – Івана Олександра Максимчука – доктора права з Стрия Львівської області, вояка Української галицької армії (УГА), громадського активіста, письменника-мемуариста. Невиправдано забутого нашого звитяжного героя.

Звікував чоловік надзвичайно нелегко, але через усе життя, навіть на інший кінець планети проніс святу любов до України та українців. Завжди беззастережно підмагав людям. Ще у громадянську потрапив до московітського полону, у складі шестисот вояків УГА був вивезений безпардонними чекістами до першого в Росії концентраційного табору «Кожухів», який живодери облаштували безпосередньо у Москві. Виніс там неймовірні тортури, страждання, яким піддавалися особливо ж такі, як він, хто заступався не лише за себе, але й за інших. Усе це в деталях згодом Іван-Олександр відобразив у документальному творі «Кожухів», який вийшов друком 1928 року у Львові. Критики одразу помітили – з’явився новий толковий мемуарист-документаліст.

У лиху годину фашистського нашестя, у Стрию юрист Максимчук створив і очолив Допомоговий комітет, який займався порятунком людей. Скількох же ж він тоді, як адвокат визволив з поліції і навіть гестапо, врятував від вивезення до рейху?! А загуркотіли гармати Червоної армії, прийшлось йому збирати валізи, виїздити на Захід. Він був у розшуку НКВС ще з часів «золотого вересня» 1939-го за книжку «Кожухів». За пекельну правду про московський концентраційний табір.

Що було далі, - ви дізнаєтесь із публікації у Вікіпедії. Лише замічу, що зібрати матеріали для статті було вельми не просто, і займався цим я не один місяць. Але все це, слава Богу, вже позаду.  Тут лише додам. Що доживав віка Іван-Олександр Максимчук у далекому Сан-Паулу, в Бразилії. Це найбільше місто Південної Америки, де мешкає велика громада української діаспори. Писав і видав твори про рідну свою Україну.

Є в мене у Ріо-де-Жанейро друзі. Я розповів їм про мій пошук матеріалів про нашого героя-українця, який рятуючись, у роки Другої світової війни добрався від Стрия до Сан-Паулу, перевіз туди дружину і двох синів. Коли матеріал з’явився у Вікіпедії, друзі мої прочитали його і одразу написали: «Ми включаємось у подальший пошук».

Вони найближчим часом  збираються в поїздку до Сан-Паулу, щоб відшукати, якщо вдасться,   нащадків українського письменника-мемуариста. У разі, коли їм повезе, будуть цікаві знахідки, я обов’язково розповім. Чекайте…

***

Стаття про Івана Олександра Максимчука у Вікіпедії знаходиться тут.

Фонд ім. Галини Гордасевич діє!

Продовжено роботу над скануванням ти викладанням на сайті у вигляді світлин щоденників та листів з архіву Галини Гордасевич:

 

http://fondhg.io.ua/story

Листи до Галини Гордасевич від: Івана Дзюби, Надії Світличної, Василя Захарченка, Валерія Шевчука,Генадія Шкляра.
 
http://fondhg.io.ua/album715567


№ 1 Щоденники Галини Гордасевич 1960 - 1963 роки

http://fondhg.io.ua/album672817


№ 2 Щоденники Галини Гордасевич 1963 - 1965 роки

http://fondhg.io.ua/album715510


№ 3 Щоденники Галини Гордасевич 1966 - 1968 роки

http://fondhg.io.ua/album715511


№ 4 Щоденники Галини Гордасевич 1969 - 1970 роки

http://fondhg.io.ua/album715515


№ 5 Щоденники Галини Гордасевич 1970 - 1971 роки

http://fondhg.io.ua/album715520


№ 6 Щоденники Галини Гордасевич 1971 - 1973 роки

http://fondhg.io.ua/album715524


далі буде

поза чергою щоденники останніх років життя:


№ У Щоденники Галини Гордасевич 1998 - 1999 роки

http://fondhg.io.ua/album715530

№Х Щоденники Галини Гордасевич 2000 - 2001 роки

http://fondhg.io.ua/album715544


Щоденники - це найкраще відображення епохи і часу, як і самої особистості, бо фіксація відбувається в процесі життя як такого, тоді як спогади-мемуари переважно відтворюють минуле спотворено і перелицьовано, зачасту для власного звеличення. Оприлюднення щоденників письменниці Галини Гордасевич посприяє всім шанувальникам її творчості краще зрозуміти їх зміст і значення через умови, плани, сподівання, успіхи і проблеми приватного життя письменниці.

Світлини з Керемянця на вшанування у 2010 році 80-річчя Галини Гордасевич

http://fondhg.io.ua/album715556

В цей день народився відомий російський письменник Микола Гоголь

1 квітня 205 років назад 1809 г. народився Микола Гоголь російський письменник , класик світової літератури . Життєвий і творчий шлях Гоголя і його трагічна доля досі являють собою загадку , яку розгадує не одне покоління дослідників. Микола Васильович Гоголь народився 1 квітня 1809 в містечку Великі Сорочинці Миргородськог... Читати далі »

Душа Тараса

 «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще ,нехай судять люди».(Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12т. К.: Наук. Думка, 2001) http://izbornyk.org.ua/shevchenko/shev7.htm

Тарас Шевченко

народився 9 березня 1814 року в с. Моринці (нині Черкаська обл.) у сім’ї кріпака і до 25 квітня 1838 року був кріпаком, та рабство не стало йому до смаку і всі свої сили він приклав до оспівування волі, до клейміння кріпацтва. Думки Тарасові крутилися біля звільнення рідного народу з рабства. Всі дії Шевченка були направлені на утвердження українського слова. Всі сили і здоров'я поклавши на поборювання кріпацтва, Тарас Григорович добився свого. Хоча кілька днів він не дожив до одміни кріпацтва, але внесок до тої перемоги його неймовірно великий. Душа Тарасова, з малку, завжди жила Україною, для України та заради українців. Друзі Тараса 150 років тому назад повернули українській землі і тіло академіка гравюри, великого українського поета та вчителя, сина чумака і внука гайдамаки

Тараса Григоровича Шевченка.

Він Великий українець тим, що Сам пізнав рабство, Сам пізнав, що таке бути в прислужниках, в козачках, але людям те саме пізнати не бажав. "Москалева криниця", "Кавказ", інші твори його наповнені побажанням усім людям доброї пам'яті і Волі. І за душу його велику -- буде йому, співаку правди пам'ять навіки!!!

Василь Стефаник

/14.05.1871р.н. – +7.12.1936р./

Бог нагородив заможного селянина Семена Стефаника, за його надмірну працю на добробут родині, славним сином. Те сталося 140 років тому на Станіславщині у селі Русові. Увесь у батька, та коли батько був скупий на гроші, то сину славу в світі дарувала його неймовірна скупість на слова. Навіть «академік українського слова», перекладач з 14 мов, Іван Франко захоплено називав Василя «артистом», який без сліду песимізму правдиво малює «трагедію душі» українців без жодного зайвого слова. Небачений запас українських слів у письменника сплітаються чарівними візерунками неочікуваних комбінацій та створює коротенькі за обсягом, та великі за сюжетом новели.

З гімназії почав він свою боротьбу проти поневолювачів українства. Агітував за «мужицького депутата», свого вчителя, Івана Франка. Згодом і сам став депутатом, допомагав простому народу задіявши до цієї справи друга адвоката.  «Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою (у «Союзі» тоді ніхто і звичайної пенсії не мав. Б.)призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, однак, Стефаник у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Внаслідок чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано (найповніше «Повне зібрання творів» у 3 томах, 1949—1954), представляючи як прихильника радянського ладу». http://uk.wikipedia.org/wiki/Стефаник_Василь_Семенович

Оцінюючи вчинок по відмові від персональної пенсії треба мати на увазі, що Василь з січня 1930 р. мав частковий параліч, що «прикував … до ліжка». /Василь Стефаник, Твори, «Дніпро», К., 1964/

 На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко.

Маю думку, що Василь Стефаник, хай би нічого не писав, лише три невеличкі новели з циклу «Земля», такі як «Марія», «Сини» та «Діточа пригода», то і цього було би досить, аби його включити до найкращих українських письменників, твори його до класики української літератури, і обов’язково вивчати їх у всіх школах. Не лише тому, що вони сприятимуть збагаченню  запасу українських слів у учнів. Сину божому не поступаються, по їх значенню для України, герої з новел «Марія» і «Сини».

 

 

 

Герой України

Президент України Віктор Ющенко присвоїв звання Героя України українському письменникові Юрієві Мушкетику. Про це йдеться в указі № 174/2009 від 20 березня, опублікованому на офіційному сайті Президента.

Юрій Мушкетик удостоєний звання Героя УкраїниЯк повідомляється, звання Героя України із врученням йому ордена Держави присуджено Мушкетику "за самовіддану службу Україні на літературному поприщі, утвердження високих моральних та художніх цінностей, багаторічну плідну творчу та громадську діяльність.

Зазначимо, 21 березня Юрієві Мушкетику виповнилося 80 років.

Він автор романів Семен Палій, Крапля крові, Обвал, Гайдамаки, Рубіж, На брата брат, Яса та інших.

Юрій Мушкетик - лауреат Шевченківської премії (1980) за роман Позиція.

По материалам Телекритика

Письменик..

Парадокс всього, що існує на землі можна висловити словами класичного письменника з заходу: "У всіх нас іде боротьба з самим собою, і наша жага до життя завжди перемагає."