Видрукував історичні романи «Тризна» (2007), «Іван Богун — полковник» (2008, 2010), «Отаман Яків Шепель» (2009), «Честь і плаха» (2012), пригодницький роман «Золотий вовк» (2014), «Чорна берегиня» та податковий детектив «Сліди на Печерську» (2010), а також есе «Іван Богун: життя героя» (2013). 24 лютого 2016 року у Книгарні «Є» (м. Вінниця) відбулась презентація нового пригодницького роману «Свій-чужий». Крім роману «Свій-чужий», у видання увійшло історико-публіцистичне есе «Іван Богун — життя героя» та оповідання «Ангелятко». У липні 2016 року вийшла друком нова книга — пригодницький роман «Позивний «Богомол».

Твори: «Сліди на Печерську» — податковий детектив; «Чорна берегиня»; «Ангелятко» — оповідання; «Професор» — оповідання.

Романи: «Тризна» — історичний роман; Дилогія «Честь і плаха. Сторінки невідомої історії часів великої Руїни (1664—1703 роки)» — історичний роман у двох книгах; «Іван Богун — полковник» — історичний роман -хроніка; «Отаман Яків Шепель» — історичний роман; «Золотий вовк» — пригодницький роман; «Офіцер» — історичний роман; «Свій-чужий» — пригодницький роман; «Позивний «Богомол» — пригодницький роман; «Зело».

Есе: «Іван Богун: життя героя» — пізнавально-історичне есе.

Премії та нагороди: Почесне звання «Заслужений журналіст України» (2014); «Золота медаль української журналістики» (двічі); Лауреат премії Національної спілки журналістів України «Золоте перо»; Почесна грамота Вінницької облдержадміністрації і облради з наданням грошової винагороди (2007, 2010, 2011, 2012, 2015 рр.)

Олександр Микитович Дмитрук, Заслужений журналіст України, письменник

Вінницький національно-технічний університет подарував нам незабутні зустрічі з дивовижними душами українства: ректор університету Володимир Грабко, проректор, викладач та просвітянин Анатолій Теклюк, мистецтвознавець Тамара Буяльська, учасниця російсько-української війни Світлана Бевз, поетеса та журналіст Світлана Травнева. І письменник та журналіст Олександр Дмитрук.

Письменник, котрий, збираючи архівні, історичні факти та відомості по крихтах відновлює нашу істинну історію, не спотворену червоною пропагандою. Він крок за кроком відновлює правду про нас, про українство, не приховуючи моментів нашого тріумфу та досягнень істинно видатних постатей та діячів і водночас не цураючись тих фактів та подій, котрі багато хто волів би не знати.

Нам, усій Нації, потрібна уся ця правда. Така, яка вона є. Ми маємо знати хто ми та звідки аби завдяки знанню досягнень та поразок минулого відновити, відбудувати нашу генетичну інтелектуальність. Предки залишили нам надважливі константи нашого буття – Бог і Україна. Але московитська пропагандистська машина, в жерновах якої згинули мільйони українців, сотнями років направляла усю свою міць на те, щоб спотворити ці постулати, викривити їх, а потім і стерти з нашої свідомості.

Зазвичай письменники створюють нову реальність, занурюючи в неї читача. Олександр Дмитрук у своїх романах не створює інші світи, а навпаки, повертає нас в ту реальність, котра існувала насправді й котру від нас так ретельно приховували. Досліджуючи, відтворюючи, відновлюючи наше минуле він тим самим допомагає нам будувати наше майбутнє. Свідоме, осмислене та правдиве.

Це щира та усвідомлена «Сповідь» українця, котрий більше не буде програвати ворогу ані наше минуле, ані сьогодення, ані майбутнє. Для котрого правда національна гідність та честь – не порожні слова, а глибинні принципи. В цій людині виявилося вдосталь душі та волі, щоб проникнути за ту завісу, котрою від нас приховували наше істинне минуле, нашу автентичність. Усвідомивши все побачене, він своєю працею, своєю творчістю відкриває Нації очі на те, хто ми є.

І це насправді потужна перемога людини над системою. Тією системою, недобитки якої ще й досі активно псують нам життя. Ця зустріч, ця розповідь мене неймовірно вразила. Хоча відзнятий матеріал передає лише малу частину напрацювань Олександра Микитовича з творчістю якого, я в цьому щиро переконаний, мусить ознайомитися кожен свідомий українець.

Коли ми розмовляли з Тетяною Петрівною Пірус, котра, як і Олександр Дмитрук, відроджує глибинне українство, але через народну творчість: писанкарство та лялькарство, вона вкрай суворо ставилася до дотримання традиційності та обрядовості при відновленні нашої культури і категорично наполягала на тому, що писанки мають розписуватися з урахуванням «правил, традицій та заборон».

Ось так і герой цієї «Сповіді» вкрай принципово і навіть педантично ставиться до достовірності історичних подій і категорично не приймає будь-яких маніпуляцій чи перекручувань на цій ниві. Та саме такі люди потрібні нам у сьогоденні. Ми так багато помилялися, що сьогодні нам вкрай потрібні ті, хто своєю категоричністю та принциповістю допоможе нам відновити нас самих та не дасть знову і знову втрачати нашу автентичність та історію. Ті, хто не дасть нам знову втратити істинність українства.

 https://youtu.be/Jr6jjNTO3Ds

Пані Жанна не стане обманювати й обманюватись, не стане заспокоювати себе чи інших брехливою напівправдою – Олег Володарський (відео)

Оце такі ми зроду – українці

Вони з нас насміхалися на сцені,

А ми за це їм владу віддали.

І ми – незрілі, і вони – зелені!

Вони – неукраїнці, ми – хохли!

У цьому зачарованому колі

Будуєм Україну, а яку?

Ми хочемо добра, і щастя, й волі,

Та вперлись у глухий (як завше) кут.

І знову вибираєм не для себе,

І знову, так виходить, що для них.

А збоку скаже хтось: «Отак вам треба!»

Бо винні всі – що правда, то не гріх.

Оце такі ми зроду – українці:

Розсваримось, руками розведем…

Самі собі – чужинці і ординці,

Для себе – пекло, для чужих – едем.

Чекаємо, в задумі склавши руки, –

А де ж Апостол правди і науки?

І де він, український наш Мойсей?

В пустелі ще? Хто ж поведе людей?

Жанна Дмитренко

Жанна Дмитренко, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, депутат Вінницькоі обласної ради

Вона надзвичайна. Цільна і потужна, наче випущена стріла і водночас по-материнськи любляча та співчутлива. Неймовірно багатогранна особистість. Вона не схилить голови. Не погодиться з неправдою. Не промовчить. Вмить побачить соціальний блеф та лицемірство і буде говорити про своє бачення вільно та відкрито.

Пані Жанна не стане обманювати та обманюватися, не стане заспокоювати себе чи інших брехливою напівправдою. Адже в ній стільки щирості, гідності, поваги до себе та до ближніх. В ній так яскраво палає внутрішнє світло, відлуння якого бачно в її очах. Її душа вільна, сильна і безмежна, наче пориви вітру.

Багато років виховуючи дітей, вона силою любові долала соціальну байдужість і холоднокровність та навчала маленьких українців бути сильними, мудрими та люблячими у своєму ставленні до знань, до України та до ближнього.

Жанна Дмитренко все життя відбудовує нашу українську генетику, яку так довго ховали від нас за тоннами червоної брехні. Вона дихає нашою історією та культурою. Вона справжня Берегиня, котра люблячим серцем викохує українство.

Пані Жанна – вчителька від Бога. Все своє життя вона закликає, навчає та надихає знати та любити Україну й українство. Вона ніколи не складе крил. Вона горда бути українкою.

В її душі оголений нерв, котрий резонує на слова Кобзаря, бринить віршами та прозою Лесі Українки, відбиває набатом рядки Франка… Саме тому їй так болить усе те, що відбувається з нами сьогодні. Вона намагається прокричатися віршами, достукатися до сердець рядками, що йдуть від самого серця.

Жанні Дмитренко важко бачити, чути та відчувати стільки горя, котре розлите в повітрі, але від цього її любов до рідної землі тільки міцнішає. Вона ні за яких обставин не полишить та не зрадить Україну та українство. Я слухав її й подумки молився.

Ця Вчителька усім своїм життям говорить про святу любов до України. Я слухав її серцем і молився. Прохав у Господа віри. Такої ж сильної та незламної, як і у неї. Я просив Всевишнього об’єднати усіх нас: тих, кому так болить Україна.

Я просив у Богу сили слухати та чути одне одного. Адже нам так необхідно почути й бути почутими. Вона говорить до нас рядками своїх віршів. І нам вкрай необхідно її почути!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Героїня програми – Жанна Дмитренко, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, депутат Вінницькоі обласної ради

https://youtu.be/43p5ENEV0Mg

Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини – Олег Володарський

Заліщицька трагедія, вчинена сталінським режимом, має згадуватись у Всеукраїнському масштабі

Вересень 1939 року радянська армія ввійшла на територію західної України, тоді мешканці нашого регіону сприймали цих людей як визволителів, людей які об’єднали дві України – східну та західну. Та вже у 1941 році, коли ці ж «визволителі» поспіхом відступали, залишаючи після себе в прямому значенні лише кривавий слід, стала явною правда про їх діяльність. Тисячі людей на Західній Україні фізично знищували, розстрілювали та проводили інші звірства проти патріотів та інтелігенції.

Про скільки трагічних смертей та жорстокостей ми вже знаємо, а про дещо тільки дізнаємось. Про трагедію, яка сталась на залізничному мості у Заліщиках мало хто знає навіть у Тернопільській області. Адже цієї інформації немає у підручниках з історії, Інтернет-мережа теж не рясніє згадками про цю подію і тільки в книзі, виданій у Чернівцях є всього лиш сторінка, яка описує все жахіття тодішнього радянського режиму.

Заліщики пам’ятають ще одну криваву сторінку із нашої історії, коли НКВД, робивши зачистку тюрем, навмисне жорстоко стратили сотні мешканців Західної України. Коли проходили розвантаження тюрем та фізичне винищення в’язнів, НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Залізничний міст у Заліщиках через Дністер з тактичних міркувань 7 липня було зруйновано, а з обох боків надійшли два ешелони по сім вагонів із в’язнями (14 вагонів кожен із 50-70 арештованими). Так описує цю історію у своїй книзі Нестор Мизак.

Тих, які змогли врятуватися з подвійного пекла, –у воді і на березі добивали кулями. В цей же, чи на наступний день (малоймовірно) із західного берега було скинуто в Дністер один чи два вагони з в’язнями Коломийської тюрми. На берег Дністра приходили люди, щоб впізнати загиблих, але тіла були обгорілі і зробити це було важко.

На жаль, напевно вже ніколи не будуть відомі прізвища всіх тих, хто загинув у вагонах. Навіть ті, кого упізнані в Заліщиках, – офіційно вважаються розстріляними в Умані. Свідчення очевидців про цю трагедію написав Нестор Мизак у своїй книзі «За тебе, свята Україно». Зокрема, Теофіль Баранецький, мешканець Кострижівки Заставнівського району Чернівецької області згадує: «Я мав 18 років і все бачив на власні очі… Коли відступала Червона армія, йшли ешелони з награбованими продуктами і людьми з боку Івано-Франківщини. Вікна вагонів були задротовані».

Віра Панчак, мешканка Заліщиків розповідає, що тоді вона була мала, але це надовго їй запам’ятається: «Батько мій прийшов додому і сказав, що був на березі Дністра, поблизу залізничного моста і бачив, як люди з навколишніх сіл витягували трупи з річки. Люди знаходили, знайомих, рідних, щоб поховати на цвинтарі».

– Залізничний міст підірвали і штовхнули вагони з людьми зі сторони Заліщиків у бік підірваного мосту. Вони упали в воду. Усе горіло і люди теж. Частина людей з вагонів якось виривалась, але тонула. Я був неподалік і все це бачив, – каже Теофіль Баранецький.

Очевидці трагедії згадують, що руки у людей були перевязані дротом, нещасні у вагонах просили води. За радянських часів стверджували, що міст підірвали німецькі диверсанти, але насправді німці окупували цю територію 14 липня, а трагедія, як пише Нестор Мизак сталася 7 липня.

Проте зараз історична пам’ять оживає, принаймні на районному рівні. Кілька років поспіль на місці трагедії влаштовують поминальні служби та мітинг-реквієм за невинно вбитими. Жаль, щоправда, що Заліщицька трагедія згадується не у Всеукраїнському масштабі, адже українці мають знати не тільки про тяжкий злочин проти українського народу, як Голодомор, а й про жахіття сталінських репресій. Причому знати ми це повинні на конкретному прикладі, щоб таких трагедій на нашій землі більше ніколи не було. А зараз це, як ніколи, актуально.

Марія Бойко, Тернопільська Липа

Джерело: http://lypa.com.ua/2014/07/08/zalischytska-trahediya-vahony-z-lyudmy-nkvd-oblyly-palnym-pidpalyly-ta-skynuly-z-mostu/

Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

За більш ніж 200 «Сповідей» навчився з першого погляду впізнавати в людині усвідомлену українську генетику. Такі люди зовсім інші. Вони інакше дивляться. Інакше думають. Говорять трохи сором’язливо і відсторонено. Інколи навіть складається враження, що їм не цікаво, не комфортно поруч зі своїм співрозмовником. Але це хибне враження.

Річ у тому, що більшість з нас сприймають все почуте та побачене через призму власного Я, реагуючи відповідно до свого характеру, знань, життєвого досвіду та переконань. А ті, кому з дитинства привили любов до Бога і України, сприймають будь-які події, запитання чи твердження значно ширше, адже їх світосприйняття набагато глибше, ніж миттєві, часто неусвідомлені реакції обивателів.

Але насправді ці люди дуже прості. І скільки б років їм не було, як би не склалося їх життя, які б випробування не подарував їм Господь, вони не скаржаться та не втрачають святу віру у світле майбутнє, котре очікує на Націю, котра так вірно та віддано береже віру в Бога. Скільки б років їм не було, вони завжди турбуються про тих, хто цього потребує.

Допомагають воїнам, підтримують хворих та поранених, опікуються дітьми. Для них не буває чужих дітей. Та в першу чергу в них Україна. Вони наївно, по-дитячому сентиментальні. Їх легко розчулити зворушливими історіями та щирими емоціями. Але так само легко розізлити будь-якою згадкою про той біль, котрий віками завдає нашій Нації наш давній ворог. А ще з ними можна помолитися. Мовчки. Щиро та самовіддано.

Ми знову були в Заставній. Маленьке, лагідне, затишне містечко, мешканці якого віддано й щиро люблять Україну. Цього разу героєм програми став історик, краєзнавець, письменник, волонтер Юрій Кушнір. Юрій Аксентійович уважно спостерігав за мною, моїми словами та поведінкою.

Як запеклий українець, він прагнув переконатися в моїй істинній принциповості в питаннях українства. Як батько, дослухався до кожного слова, прагнучи почути те, що стоїть за цими словами. Можливо саме завдяки цьому, завдяки його переконаності й принциповості, мені було надзвичайно легко та спокійно вести діалог з цим усвідомленим українцем.

Кожна «Сповідь» – це дотик до людської душі. Але не можливо торкатися людської душі, не відкриваючи власну. Тому кожен такий діалог – це прагнення поділитися своєю душею з тими, хто так самовіддано любить нашу країну. І багато хто відповідає на цю щирість такою ж неймовірною взаємністю. Дивуються. Каються. Розповідають. Плачуть. Сміються. А я в цей час дивлюся на них і щораз сильніше закохуюся в нашу таку надзвичайну Націю.

Таким людям, як Юрій Аксентійович, неймовірно болить все те, що відбувається з нашою такою зболілою Україною і втомленими війною українцями. Проте замість того, щоб скаржитись, вони роблять все можливе, аби в міру своїх сил, власним прикладом змінювати країну на краще, не шкодуючи на це ані часу, ані сил, ані ресурсів.

Цей Вчитель не словами, а справами, власним прикладом навчає любити Україну. Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини. Ті, хто на це здатен – найважливіші. Їх теплі та рідні душі, котрі з такою беззастережною вірою відмолюють нашу країну.

Ми часто прагнемо віднайти цю країну в музеях та історичних працях. А вона живе там, де маленька дитинка з насолодою куштує шматок запашного хліба. Або там, де живе в окопах неголений, замурзаний воїн і майструє саморобний хрестик. Оживає під час вранішньої та вечірньої молитви капеланів на лінії фронту. Розквітає під іконами у тих, хто ніколи не втрачає віру в Бога й Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

https://youtu.be/_HPT2Vl7Vno

Вони не вдягають вишиванки напоказ – Олег Володарський

«Розсекречені документи з архівів, підшивки газет, спогади очевидців – все це лягло в основу книги Юрія Камаєва. Навіть назви для книги автор бере із заголовків власних оповідань, уникаючи будь-яких зайвих експресій. Історичним тлом оповідання «Мед з дікалоном» є події громадянської війни як і більшості творів («Гандзя», «Марення», «Політика», «Втеча», «Банда», «Сало», «Я є цар добрий» та ін.).

Складну військово-політичну ситуацію тодішньої України автору вдається змалювати надзвичайно динамічно: час, ніби стиснута пружина, буквально вибухає від тієї коловерті подій, якими насичений текст. Для цього Камаєв обирає відповідну манеру письма: фрагментарність, розірваність хронологічної послідовності подій дозволяє охопити різні часові зрізи. Адже на самісінькому початку оповідання «Мед з дікалоном» головний герой постає як єфрейтор Добрармії, а буквально через два абзаци читач дізнається, що він, цей герой, «колишній офіцер, лейтенант флоту». Власну позицію персонаж пояснює одним реченням: «А мені зовсім не по дорозі ні з єдинонєдєлімщиками, ні з червоними».

У коловерті зміни «властєй», у кривавій мішанині людських тіл, де ціна життя зведена на ніщо, персонаж Камаєва може здатися дещо суперечливим. З одного боку, він є достатньо герметичним (зі своєю шкалою цінностей), а з іншого – схожий на міфічного професора, що готовий пустити собі ін’єкції з усіма можливими бацилами світу, аби на власному прикладі виробити рецепт універсального щеплення. Саме тому він є «своїм» і серед єдинонєдєлімщиків, йому вдається вижити серед інтернаціональщиків, а на завершення ще й розпивати марсельський лікер із солдатами повстанської армії: «Ти диви, – яке ж воно добре – як мед з дікалоном, – із захопленням промовив дядько, витираючи рукавом вуса». Власне, саме той «мед з дікалоном» – вимовлений дядьком у жупані підкреслено на говірковий лад, став розгорнутою метафорою книги. Мовний елемент автор використовує як одну із яскравих характеристик своїх персонажів.

Так, колишній професор словесності, Павєл Аристархович («Втеча»), розмовляє великодержавною «Н-да, Україна – історічєскоє нєдоразумєніє, вознікшеє на цивілізаціонном разломє», говірка дядька Грицька («Політика») влучно відображає складну політичну ситуацію «Самі знаєте, що за часи були. Що не день – то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань», червоний комісар висловлюється лаконічно й експресивно «Вот люді, бля, протів нас даже с сумашедшим пойдут» («Я є цар добрий»).

Варто сказати про інтертекстуальність книги. Вона є просто згустком алюзій на український літературний процес, адже часто-густо герої готові просто перестріляти одне одного на ґрунті розбіжності поглядів щодо малих та великих прозових форм. Персонажі цитують Шевченка та співають українських романсів («Банда»). А однією з ключових фігур «Меду з дікалоном» є основний ВАПЛІТянин – Микола Хвильовий, який у тексті постає у іпостасях літератора та чекіста».

Тетяна Мельник «Історична проза Юрія Камаєва»

Юрій Камаєв, письменник, літературний критик. Є люди надзвичайно спокійні та стримані ззовні. Та придивившись до них уважніше, розумієш, що в них у душі живе, вирує, болить Україна. Люди, котрі пов’язані з нею генетично, духовно, емоційно.

Такі люди, як Юрій Камаєв. Їх зазвичай не помітно в натовпі. Усвідомленню в собі українства не властиві зовнішні прояви. Це глибоке та внутрішнє відчуття. Такі люди не вдягають вишиванки напоказ, їм не властиві прояви радикалізму. Вони мовчки вірують. Вони витримані та неконфліктні. Не люблять протистоянь та суперечок. Погоджуючись з тобою, вони ледь помітно посміхнуться, а у випадку незгоди в цій посмішці з’явиться нотка суму.

Під час програми стриманість гостя періодично здавалася мені холодністю та відстороненістю. Та передивляючись відзнятий матеріал, перечитуючи його книжки, спостерігаючи за ним в соціальних мережах, я зрозумів, що це скоріше внутрішній спокій людини, котра вже усвідомила себе, котрій вже не потрібно комусь щось доводити чи справляти на когось враження. Його внутрішнє самоусвідомлення не здатні похитнути жодні зовнішні обставини.

Він усвідомив себе. Усвідомив себе українцем. Юрій Камаєв добре знає історію свого народу і сьогодні, коли країна вкотре опинилася на роздоріжжі, обираючи своє майбутнє, проводить паралелі між минулим та сьогоденням, усвідомлюючи, що Нації дається шанс виправити історичні помилки, запустивши власну історію на якісно новий виток.

Зазвичай я намагаюся дізнатися про гостей «Сповіді» напередодні зйомки, щоб скласти про них певне враження. Цього разу я пошкодував про це. Юрій яскраво бачить історичні паралелі минулого і сьогодення, а я замість того, щоб почути це в ньому, розпитував про ідеологічні та соціальні проблеми.

Наші погляди не суперечили одне одному. Просто він намагався переосмислити мої запитання через призму свого світосприйняття. Це було значно глибше, ніж я очікував. Треба віддати належне Юрію, він пробачив мені мою мимовільну упередженість та поверховість.

Він глибокий письменник. Думаючий. Я також пишу і намагався знайти щось спільне між нами. Та ми по-різному думаємо і, як наслідок, по-різному пишемо. Різний стиль. Різні акценти.

Спільний ворог. Ворог, котрий тривалий час видавав себе за друга. Вовк в овечій шкурі. Ворог, котрий віками інфікував Націю, підло та підступно винищуючи українство. Саме тому багато націоналістів цієї країни люблять її тихо та мовчазно. Проте беззастережно та самовіддано. Вони знають, що боротьба за свободу їх Нації виходить на фінішну пряму. Це боротьба на виживання. Боротьба за виживання. Боротьба двох ідеологій. Двох вір. Двох етносів.

Та ми самі дозволили цій чумі паразитувати на тілі своє Нації, ослаблюючи це тіло своєю отрутою. Серце цієї потвори за тисячі кілометрів, та її щупальці простягаються на тисячі кілометрів. Потвора розуміє, відчуває генетичний код українства краще за нас і не полишає спроб переписати його на свій лад, спотворити його. Це небезпечний, жорстокий та непримиренний ворог, котрий ніколи не пробачить нам самого факту нашого існування.

Я прагну до того, щоб відповідати рівню мого співрозмовника. Глибині його знань в історії та культури нашої любої України. Він черпав знання з книг та наукових праць, мій шлях складається із зустрічей і людських доль. Я пізнаю українство через віддзеркалення в серцях тих, хто навчився ньому задовго до мене, намагаючись надолужити все те, чого мене позбавило «совєтскоє» дитинство.

Це був не діалог, а знайомство за шаховою дошкою. Такі зустрічі мають тривати значно довше, ніж дозволяє ефірний час.

Містичне місто Кременець. Місто контрастів. Почаєво. Монастирі. Храми. І недобитки червоного минулого, котре лише війна почала вимивати з душ та свідомостей. Щось є в ньому непізнане, те, що приховано від наших очей. Та в нас ще є час зрозуміти його. Головне вірити.

Юрій Камаєв. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/kDD3kDDHktI

Цими днями нарешті підготував і виставив в українську Вікіпедію, нашу Інтернет енциклопедію, сторінку про цікаву людину – Івана Олександра Максимчука – доктора права з Стрия Львівської області, вояка Української галицької армії (УГА), громадського активіста, письменника-мемуариста. Невиправдано забутого нашого звитяжного героя.

Звікував чоловік надзвичайно нелегко, але через усе життя, навіть на інший кінець планети проніс святу любов до України та українців. Завжди беззастережно підмагав людям. Ще у громадянську потрапив до московітського полону, у складі шестисот вояків УГА був вивезений безпардонними чекістами до першого в Росії концентраційного табору «Кожухів», який живодери облаштували безпосередньо у Москві. Виніс там неймовірні тортури, страждання, яким піддавалися особливо ж такі, як він, хто заступався не лише за себе, але й за інших. Усе це в деталях згодом Іван-Олександр відобразив у документальному творі «Кожухів», який вийшов друком 1928 року у Львові. Критики одразу помітили – з’явився новий толковий мемуарист-документаліст.

У лиху годину фашистського нашестя, у Стрию юрист Максимчук створив і очолив Допомоговий комітет, який займався порятунком людей. Скількох же ж він тоді, як адвокат визволив з поліції і навіть гестапо, врятував від вивезення до рейху?! А загуркотіли гармати Червоної армії, прийшлось йому збирати валізи, виїздити на Захід. Він був у розшуку НКВС ще з часів «золотого вересня» 1939-го за книжку «Кожухів». За пекельну правду про московський концентраційний табір.

Що було далі, - ви дізнаєтесь із публікації у Вікіпедії. Лише замічу, що зібрати матеріали для статті було вельми не просто, і займався цим я не один місяць. Але все це, слава Богу, вже позаду.  Тут лише додам. Що доживав віка Іван-Олександр Максимчук у далекому Сан-Паулу, в Бразилії. Це найбільше місто Південної Америки, де мешкає велика громада української діаспори. Писав і видав твори про рідну свою Україну.

Є в мене у Ріо-де-Жанейро друзі. Я розповів їм про мій пошук матеріалів про нашого героя-українця, який рятуючись, у роки Другої світової війни добрався від Стрия до Сан-Паулу, перевіз туди дружину і двох синів. Коли матеріал з’явився у Вікіпедії, друзі мої прочитали його і одразу написали: «Ми включаємось у подальший пошук».

Вони найближчим часом  збираються в поїздку до Сан-Паулу, щоб відшукати, якщо вдасться,   нащадків українського письменника-мемуариста. У разі, коли їм повезе, будуть цікаві знахідки, я обов’язково розповім. Чекайте…

***

Стаття про Івана Олександра Максимчука у Вікіпедії знаходиться тут.

 «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще ,нехай судять люди».(Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12т. К.: Наук. Думка, 2001) http://izbornyk.org.ua/shevchenko/shev7.htm

Тарас Шевченко

Тараса Григоровича Шевченка.

Він Великий українець тим, що Сам пізнав рабство, Сам пізнав, що таке бути в прислужниках, в козачках, але людям те саме пізнати не бажав. "Москалева криниця", "Кавказ", інші твори його наповнені побажанням усім людям доброї пам'яті і Волі. І за душу його велику -- буде йому, співаку правди пам'ять навіки!!!