Заметки афоризм

М-05. Дорога змін. #dorogazmin

06.05.16, 13:46
#dorogazmin, афоризм, блог, дорога, зміни, київ, книга

Аннотація.

Ця книга буде написана на протязі трьох місяців, в якій я розкажу про реалії життя за межами "Зони комфорту".

Ідея написати таку собі "книгу-серіал" прийшла до мене за одну мить, коли я зрозумів що в житті чогось/когось не вистачає.

Саме про такі речі і про таких людей йтиметься у моїй розповіді.

Скажу чесно, я ще не визначився з тематикою розповіді, її стилем та структурою, але бажання і мотивація перевершили всі мої сподівання і я взявся за написання, яким би лінивий не був.

Перші сторінки, а точніше електронні версії сторінок, я починаю писати вдома, на ліжку, на чужому девайсі, з купою думок та матеріальних ідей, з надією що вони не тільки дійдуть до адресатів, але й дадуть їм нові сили для підкорення вершин.

РОЗДІЛ І. ПРОЩАННЯ.

Надворі вже світало, коли я повертався додому. У повітрі ще стояв запах свічок та ладану він вчорашніх подій, але навіть це не давало мені змоги розслабитися, бо енергетики і алкоголь ще тримали моє тіло в тонусі. В голові лунали звуки приторної та монотонної музики, які супроводжувалися стукотом коліс та ревінням мотору старої іномарки на якій я їхав. Це було таксі. Водій, як це притаманно всім таксистам, щось бубонів собі під ніс і намагався завести розмову, але мені було не до того, я просто хотів скоріше опинитися вдома і відпочити.

Почалось все з того, що я приїхав додому на вихідні. Святкові вихідні, коли навколо тільки й чути вигуки "Христос Воскрес..", "..Воістину Воскрес". Всі студенти, робітники та ще купа людей, немов ті мухи, позліталися в одному невеликому містечку, недалеко від столиці. Таке відчуття що столиця в цей момент навпаки, як гумова кулька, здулася, зморщилася і дихати стало легше.

Після короткої ночі, десь під ранок, у мене задзвонив телефон. Це була Юля, яка напівсердитим голосом мовила: "Ти не забув що обіцяв зустрітися зі мною?". Я продовжував дивитися сон і паралельно слухати її теревені.

- Саша, ти мене чуєш? - знову гиркнула вона.

- Так.. Ало.. - сонним голосом, немов сурікат, відповів я. - Ти зараз де?

- Я вже в центрі з Веронікою, через 30 хв щоб ти був тут. - до слова, центр, це той район міста де, при погляді школьніка ти розумієш, що алкоголь в його крові ще не всосався а запах диму не вивітрився. Люди там, немов купа Астеріксів. Відмінність між ними одна, - в дитинстві Астерікс впав в посудину з зіллям і тепер завжди відчуває себе сильним, а наші люди, таке відчуття, що і хотіли б бути тверезими, але ж ні, алкоголь в іхній крові з дитинства. Такими були і ми. Загалом, в центрі є все що забажаєш: і ресторани, і кафе, і, навіть, зони для куріння, на які всім наплювати.

- Добре, - відповів я, - скоро буду.

Сам я розумів, що прийду до них не раніше ніж за годину, але жага швидше розкурити папіроску і випити чогось міцненького гнала мене на подвиги.

Десь під вечір ми вже опинилися на пляжі з невеликою кількістю алкоголю в крові та в пакеті, і примітивними закусками в виді насіння. Цього нам було достатньо аби спіймати всю насолоду тутешнього відпочинку.

Розмови спочатку не йшли. Ми сиділи немов опущені в воду і чекали один від одного якоїсь найменшої ініціативи. Ми піднімали свої "келихи" і раз за разом вимовляли якісь дурні, примітивні тости, щось накшталт "За удачу", "За те що зібрались", "Будьмо". Хотілося крикнути: "Рєбята, яка удача? що за тости? Ми сидимо як купка дебілів, кожен з яких на своїй хвилі. Нам нема, навіть, про що поговорити. Прокиньтесь!"

На той момент я відчув себе екстрасенсом який заліз в думки кожного з присутніх і промовив їм це на вушко. Бо не минуло і хвилини, як Тарасенко крикнув: "го в карти". Я подумав про себе: "Алілуя". Нарешті стане веселіше.

До слова, Тарасенко це одногрупник Жежеруна (про цього кадра я розповім пізніше). Теж навчається в НАУ, теж "ходить" на пари, в принципі як і всі ми - нормальний хлопець.. Хоча ні! Є у нього одна відмінність властива саме йому. Цей скіл складається з трьох етапів: п'яніти першим, пити до кінця та забувати все, що робив на протязі перших двох пунктів.

Сонце вже йшло на мінус, ми визначилися хто отримав звання "Дурень вечора", алкоголю теж, з кожним ковтком, ставало все менше, як на горизонті, а точніше за 200 метрів від нас, ми побачили Середу.
Ні, ми не з'їхали з розуму. Насправді починали пити ми в неділю, а отже і закінчували в той самий день. А Середа - це прізвище нашого рятівника, на той момент хотілося називати його тільки так. Не знаю, чи було це неочікувано для хлопців, але для мене точно було, бо Середа приніс ще. І навколо, наче веселка заграла фарбами, стало ясніше. Наче цирк приїхав у місто - стало веселіше, а потім, в один момент всім стало сумно. Якщо ви розумієте про що я.

Минуло ще пару годин і я зрозумів що нас залишилось троє. Я і дівчата. Дівчата і я.. Дівчата.. Я.. Ми.. Стоп, а куди поділися хлопці і як довго їх вже немає?

Ця думка, на той момент, цікавила мене найбільше..

РОЗДІЛ ІІ. ТЕТ-А-ТЕТ

Весняний день, від якого чекаєш чогось більшого ніж просто число в календарі був наповнений наполегливим бажанням скоріше здихатися цього відчуття. Фонова музика, з динаміка радіоприймача, втілювала в мене щось свіже, непритаманне звичайному дню. Це було свято для моїх вух. "Зрештою, ти коли небудь задумувався над тим, для чого людині вуха?" - звернувся я сам до себе і відповідь не змусила себе мене довго чекати. Роздумуючи над цим, здавалося б, простим питанням можна знайти доволі нестандартні відповіді.
Вуха це інформаційний фільтр, який не буде працювати без мозку. Ти тільки уяви собі, скільки непотребу проходить крізь них і якщо його не сортувати ти помреш. Ти помреш морально, вичерпавши всього себе. Ти дивишся телевізор, слухаєш музику, впускаєш в свій простір різних людей і не помічаєш, як вся ця інформація, наче зола в старому каміні, осідає у тебе в голові. В тому місці, де мав би бути резервний вінчестер для важливої інформації, ти тримаєш брехню.

Ми споживаємо мережу одного wi-fi роутеру, ми - девайси. Якщо ти не розумієш про що я, ти обрав не ту книгу.
Я - роутер. Я зламаний роутер, який може роздавати тільки брехливу інформацію, але мій Ментор навчив мене робити інакше. Він полагодив мене.

Ці, здавалося б, дотошні думки і не закриті питання літали у повітрі на протязі року і тільки Ментор зміг змінити мене. Зміг полагодити.

У мого "Я" був ворог, злісний ворог, якого я завжди вважав своїм другом. Точніше, це не він, а вона. Ти її знаєш, її знають всі. На протязі всього життя я товаришував з нею, ми були найкращими друзями і ніхто, навіть близькі та рідні люди не могли нас розлучити. Нам завжди було чим зайнятись. Хоч це і входило в звичку, але нам це було цікаво. Весь час проведений з нею пролітав дуже швидко.

Одного разу я їхав у потязі і спостерігав за картинками дерев, які швидко бігли у вікні. До них не можна було доторкнутися, їх не можна було повернути назад. Одне за одним ті дерева зникали.. Так само зникало моє життя з нею. Нічого не можна було повернути, бо ми ні за що не чіплялись, ми жили одним днем.
її звали лінь.

Розділ ІІІ ЧАЙКИ

Дорога була довгою, але воно того варте..

Не те щоб я так сильно хотів відвідати це місто, але, як мінімум, для галочки у своєму нотатнику це треба було зробити. Зараз ти подумав що я знахабнів, та я відповім, що просто цей клімат не для мене. Мені більш до вподоби повалятися десь на травичці, біля намету, поряд з вогнищем, в якому потріскують від жару гілки берези і в повітрі пахне смаженим. Якщо я збираюся їхати на відпочинок, то, не роздумуючи, я вибираю ліс. Бо в ньому можна розтворитися, спіймати нотку нірвани і, лежачи на покривалі з моху, розкурити одну-дві цигарки. В цей момент всі думки з голови літають у повітрі. І якщо помахати руками - їх не спіймати..
Та цього разу доля завела мене на південь. В місто, про яке ходять легенди і, в якому стілець зробить тебе багатим, а дванадцять стільців - зруйнують все.
Ти правий, друже, це Одеса.