День прозорий мерехтить, мов пломінь, 
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору, чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово — Україна.
[ Читати далі ]

газета «Слово»

Минулого року в місті Березному на Рівненщині відкрито бронзове погруддя основоположнику УПА Тарасові Бульбі-Боровцю. Ця легендарна постать і за життя, і після смерті не мала шани та визнання ні у ворогів України-держави, ні в тих, хто за неї боровся — бандерівців і мельниківців. Зарозуміло, за що його переслідували німці, поляки, совети, та прикро, що розколоті на «б» і «м» оунівці намагалися його знищити лише за те, що Т.Бульба-Боровець як основоположник УПА стояв вище за їхні партійні інтереси, відмовився передати під оруду жодній оунівський «половинці» сформовану ним бойову силу.

Прикметно, що вже на вигнанні, в еміграції, коли 1957 року розпочалася сіоністська кампанія проти А. Мельника, Т. Бульба-Боровець став на його захист і виступив у пресі із запропонованою вашій увазі статтею, яку подаємо з незначними скороченнями.

[ розгорнути ]

Та виявляє стурбованість зазіханнями на завоювання імперії в царині русифікації українців.
А ще - ознайомлює широку російську публіку з назвами низки історичних українських патріотичних організацій. Але без ьрехні таки не обійшлося.

Узяв тут:
http://www.mid.ru/brp_4.nsf/0/55E758ACEF53576FC3257679002E1937
Всі виділення болдом - мої.

МИНИСТЕРСТВО ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

ДЕПАРТАМЕНТ ИНФОРМАЦИИ И ПЕЧАТИ
______________________________________

119200, Москва Г-200,Смоленская Сенная пл., 32/34
тел.:(499) 244-4119, факс:(499) 244-4112
e-mail: [email protected], web-address: www.mid.ru

Комментарий Департамента информации и печати МИД России к публикации указа В.А.Ющенко «О дополнительных мерах по признанию украинского освободительного движения XX века»

1790-25-11-2009

В последнее время видные представители президентской вертикали в Киеве не устают подчеркивать свою заинтересованность в возобновлении конструктивного диалога с Россией.

Однако ее практическая деятельность, так или иначе затрагивающая проблематику российско-украинских отношений, не привносит в российско-украинские отношения ничего конструктивного.

Публичная риторика на тему языка и истории по-прежнему нацелена на конфронтацию, на демонтаж российско-украинского добрососедства, культурно-языковую ассимиляцию русскоязычных регионов страны в интересах западно-украинского меньшинства, рассчитана на противопоставление Украины и России в угоду планам евроатлантистов.

Во время рабочих поездок по Западной Украине, приуроченных к 67-летию УПА, акценты расставлялись предельно четко: «западные украинцы в годы Второй мировой войны боролись сразу против двух мировых тоталитарных сил – нацистской и советской», боевики УПА провозглашались как борцы с фашизмом – наравне с ветеранами Советской Армии.

На официальном веб-сайте Президента Украины множится число распоряжений, вдалбливающих в сознание граждан страны радикально обновленный перечень «знаменательных дат» из истории Украины.

Свежий пример – указ «О дополнительных мерах по признанию украинского освободительного движения XX века», которым правительству Украины предписывается активизировать работу по признанию организаций, боровшихся за независимость Украины. В этом списке упоминаются Украинская военная организация, Карпатская Сечь, Организация украинских националистов, Украинская повстанческая армия, Украинская главная освободительная рада.

Напомним, что совсем недавно, в третьем квартале с.г., уже был подписан указ «О праздновании 65-летия Украинской главной освободительной рады», сформированной в 1944 году как подпольного всеукраинского парламента, провозгласившего борьбу с «советским режимом и немецкими оккупантами». Говорилось в нем и о мемориальных акциях по случаю 67-летия УПА. Удивительно, что до сих пор не издан указ в защиту И.Демьянюка, ожидающего в ФРГ судебного вердикта по обвинению в уничтожении евреев в гитлеровских концлагерях. Ведь за военного преступника официально ходатайствует Львовский областной совет.

А вот о совместной борьбе народов СССР против гитлеризма, об Украинских фронтах, прокладывавших в составе Советской Армии путь к Победе, о партизанском движении на территории, оккупированной фашистами Украины, русофобы предпочитают не вспоминать. Это не просто «опрокидывание» сегодняшней политики в историю – это оскорбление памяти миллионов погибших и их потомков, в том числе граждан сегодняшней Украины.

25 ноября 2009 года

Кінець цитати :)

Особливу подяку хочеться висловити МідеРеФові за ознайомлення широкої російської аудиторії з назвами низки українських організацій, починаючи з Карпатської Січі, що перша прийняла на себе удар фашистів (союзних Гітлерові угорців), за півроку до спільного нападу фашистської Німеччини та сталіністського СРСР на Польщу. От би ще написали, що керівник Карпатської України вмер у них у Бутирці.

(Продовження)

Если у кого-то еще остаются сомнения, на чьей совести львиная доля зверств в Западной Украине, то вот еще один документ.

«Совершенно секретно.

Наркому внутренних дел СССР Л. Берии.

26.07.1945 г. №8/156451.

Сообщение

об организации и результатах работы специальных групп для борьбы с оуновским бандитизмом в западных областях Украины.

Часть бандитов УПА, которые явились с повинной, используют сначала как отдельных агентов-боевиков, а позднее в боевых группах особого назначения, названных нами специальными группами.

В тех случаях, когда агент-боевик, который влился в банду или в подполье ОУН, не имел возможности физического уничтожения или захвата руководителя-главаря, его заданием была компрометация главаря банды или местного подполья для усиления и активизации разложения банды или местной организации ОУН.

Комплектование спецгрупп при оперативных группах НКВД УССР проводилось по принципу подбора агентов-боевиков, которые были проверены на исполнении заданий ликвидации оуновского бандитизма (в том числе убийств населения, которое сочувствовало ОУН-УПА).

В Ровенской и Волынской областях в состав специальных групп вливались также бывшие партизаны-ковпаковцы, хорошо знакомые с местными условиями, которые имели большой опыт борьбы с оуновским бандитизмом.

По своему внешнему виду и вооружению, знанию местных бытовых особенностей, языка и конспиративному способу действий личный состав специальных групп ничем не отличался от бандитов УПА, что вводило в заблуждение аппарат живой связи и главарей УПА и оуновского подполья.

В случаях угрозы расшифровки или невозможности осуществления захвата определенных планом главарей ОУН-УПА участники спецгрупп уничтожают последних, к тому же во многих случаях создают такое впечатление в оуновской среде и среди населения, что уничтожение руководителей ОУН-УПА осуществлено бандитами СБ (Служба безопасности ОУН. — Авт. ).

В состав каждой спецгруппы входит от 3 до 50 и больше лиц, которые в зависимости от легенды и задания представляют собой особую «свиту» вымышленного бандитского руководителя.

По состоянию на 20 июня 1945 г. всего в западных областях Украины действует 156 спецгрупп с общим количеством участников в них — 1783 человека.

Нарком внутренних дел УССР — Рясный».

Хочется обратить внимание читателя на выделенную мной фразу наркома, где он говорит о том, что своих агентов они проверяли на убийствах населения, сочувствовавшего ОУН-УПА. Заметьте, не сотрудничавшего, не помогавшего, а всего лишь сочувствовавшего ОУН-УПА. А если учесть, что сочувствовали в Западной Украине очень многие, подавляющее большинство, то и убивать можно было всех без разбору. Что и делалось. И послания отдельных военных прокуроров, которые пытались как-то ограничить этот беспредел, ничего изменить не могли.

Ну а жертвы многочисленных экзекуций НКВД-МГБ, как всегда, списывались на «зверства» «бандеровцев». А потом подключался мощный аппарат агитпропа и легенды о массовых «зверствах» ОУН-УПА распространялись от Житомира до Курильских островов. Советским людям лгали постоянно, организованно и профессионально.

И почему-то даже те люди, которые считают себя демократами, антикоммунистами и антисталинистами, продолжают транслировать еще сталинского закваса пропаганду о «бандитах» ОУН-УПА. А между тем «бандитами» были все, кто сопротивлялся большевистскому террору. От отравленных боевыми газами тамбовских крестьян, доведенных до отчаяния коммунистическими грабежами и насилиями и восставших под предводительством Антонова, до узбекских дехкан, которые ну никак не хотели принимать красные порядки. Эти, считающие себя демократами люди, почему-то не дают себе труда подумать: мог ли режим, уничтожавший собственный народ, вести себя лучше в Западной Украине? И что должны были делать западные украинцы: покорно, как бараны на бойню, идти в сталинские ГУЛАГи? А они вот взялись за оружие и стояли насмерть. И потому — «бандиты». Понятно, почему так люто ненавидят ветеранов ОУН-УПА коммунисты. Они ведь мало где получали такой серьезный отпор. Партийный актив чувствовал себя в Западной Украине уж очень неуютно. И пережитый ими страх до сих пор делает их самыми рьяными носителями соответствующих догм агитпропа, в первую очередь жуткого образа «бандеровца», который должен вызывать страх, ненависть и отвращение на физиологическом уровне. Этот более чем сомнительный в своей основе образ очень активно и, увы, успешно используется антиукраинской пропагандой как своего рода «страшилка» для этнических русских в Российской Федерации и Украине и для определенной части украинцев востока и юга. Это облегчается тем, что в названых регионах толкование истории украинского национально-освободительного движения отдано на откуп антигосударственным силам разной направленности, в первую очередь, коммунистам.

В их толковании, как и в большинстве российских публикаций (практически во всех), «бандеровцы» предстают как мастера самых изощренных пыток (хотя, в действительности, именно они часто были жертвами таковых), как носители зверских инстинктов, специалисты по разным издевательствам над русскими, евреями и поляками. Два последних этноса вряд ли вызывают искреннее сочувствие пропагандистов, но обязательно называются для придания «зверствам» большей универсальности.

Что касается трагических событий на Волыни и в Галичине, то они были спровоцированы польской Армией Крайовой (АК). Поляки организовали этнические чистки, а на Львовщине такие чистки имели геополитический характер: АК стремилась создать сплошной коридор польских сел от Кракова до Львова. С этой целью наносились систематические удары по украинским поселениям. УПА предложила АК прекратить эти акции и начать переговоры. Реакции не последовало. Тогда УПА по методу «клин клином» нанесла удар по польским селениям. После этого руководство АК пошло на переговоры с украинцами. Кого больше винить в этой ситуации: АК или УПА? Кстати, АК в Польше давно признана героической организацией, хотя она изрядно «пощипала» польских коммунистов.

Одновременно антиукраинские пропагандисты последовательно и принципиально замалчивают все жестокости против ОУН-УПА и мирного населения. Ибо признание этих преступлений также будет способствовать разрушению «антибандеровского» мифа. Соответствие этого абсолютно негативного образа «бандеровца» реальности — вопрос вне обсуждения в российской исторической науке, не говоря уже о публицистике. И все это несмотря на то, что сегодня существует возможность доступа ко многим аутентичным источникам.

Образ «бандеровца» в русском сознании почти полностью совпадает с образом галичанина, который воспринимается как западный, католический, чужой остальной Украине тип, как искуситель «пророссийского» (по определению) украинского народа.

Тут снова срабатывает фактор невежества. Как минимум, половину УПА и ОУН составляли выходцы из Волыни, Полесья, Буковины, в огромном большинстве — православные.

Галичане абсолютно противоречат всем устоявшимся русским догмам об Украине, что вызывает возмущение и враждебность большинства русской публики. Западные украинцы оказались более твердым и неуступчивым человеческим материалом, чем их восточные братья, находившиеся в значительно худших национальных обстоятельствах.

«Захиднякы» не поддавались русификации (прежде всего, психологической), были устойчивы к славянофильской и интернациональной пропаганде, религиозны, умели четко формулировать свои цели и национальные требования. То есть, они воплощали все те черты, которые русское сознание так не хотело видеть в украинцах. Галичане производили впечатление представителей развитой европейской нации, каковой по московским проектам не должно быть в Украине. Уровень их национального самосознания был, с точки зрения руководства СССР, слишком высок. Именно это в советские времена вызывало подозрение и недоверие к выходцам из Западной Украины, даже если это были носители обычных компартийных взглядов. Галичанину было практически невозможно попасть на верхушку партийного олимпа УССР.

Такое отношение русского общественного мнения (как правило, очень негативное) связано, кроме прочего, также с тем, что русская ментальность (и элитарная, и массовая) воспринимает высокий уровень украинского национального сознания как шовинистическую русофобию, нормой же считает почти полное отсутствие у украинцев национального сознания. Русские склонны приписывать «бандеровцам» ту враждебность к себе, которую они сами ощущают к сознательным в национальном отношении украинцам, и тогда тезис «мы их ненавидим» меняется на более удобный и психологически выигрышный — «они нас ненавидят».

Тут следует обратить внимание на некоторые специфические психокомплексы в русском сознании. Русская общественность любит обсуждать враждебные чувства других народов относительно русских, но всячески уклоняется от обсуждения и анализа собственных негативных чувств к другим: евреям, татарам, кавказцам, украинцам, прибалтам, сплошь и рядом подменяя серьезный уровень рассмотрения примитивными клоунадами с заверениями «простых людей» в любви к соседу-инородцу или трогательной историей взаимоотношений отдельного русского с отдельным нерусским, что никоим образом не снимает с повестки дня необходимости глубокого и честного анализа взаимоотношений народов.

В отношении русской общественности к украинскому национально-освободительному движению можно отметить определенную культурно-психологическую особенность, которую определил Ф.М. Достоевский, сказавший, что люди всегда ненавидят тех, кому они причинили зло. Ведь русскому сознанию, над которым тяготеют (вспомним точку зрения историка В.Е. Возгрина) старинные племенные комплексы деления мира на «свой» и «чужой», а соответственно, и морали на мораль для своих и чужих, неимоверно тяжело отдать должное тем, кто был объективно против России, против ее войск и при этом был прав, а его действия были этически справедливы и исторически оправданы. Для этого нужно подняться над племенными комплексами, над национальной ограниченностью.

Наконец, признать историческую справедливость украинского освободительного движения 40 — 50-х годов на западных землях означает необходимость (логическую и моральную) сделать весьма самокритические выводы.

Вот уже 11 лет длится очень странное, абсолютно нелогичное состояние, когда мы ежегодно отмечаем День независимости Украины и одновременно с этим не признаем тех, кто, не щадя живота своего, за эту независимость боролся. ОУН-УПА была единственной вооруженной силой, которая боролась за независимое украинское государство.

Признавать независимость Украины — значит, признавать и героев борьбы за нее. Не признавать борцов за независимость — означает не признавать саму независимость. Надо быть последовательными: кто сказал «а», тот должен сказать и «б». И, кажется, что-то и у нас меняется даже не к лучшему, а просто к нормальному. Как сообщило агентство УНИАН: «… Под председательством вице-премьер-министра Украины Владимира Семиноженко состоялось очередное заседание правительственной комиссии по изучению деятельности ОУН-УПА, на котором обсуждался проект закона «О восстановлении исторической справедливости по отношению к борцам за свободу и независимость украинского государства» во исполнение поручения правительства. Представляя этот документ, заместитель государственного секретаря Министерства юстиции Александр Расенюк отметил, что основой для его разработки стал предварительный исторический вывод Института истории Украины — ведущего научного учреждения по вопросам изучения деятельности ОУН-УПА. Законопроектом предлагается признать борьбу Украинской повстанческой армии с идеологическим обеспечением Организации украинских националистов борьбой за свободу и независимость украинского государства и считать период с сентября 1939 г. до середины 50-х годов XX столетия движением сопротивления, которое оказывалось ОУН-УПА с одной целью — объединения и создания единой Украины. В ходе обсуждения практически все участники совещания отметили прогресс в рассмотрении этого вопроса. Они в целом одобрили поданный проект закона. Заинтересованным центральным органам исполнительной власти поручено доработать законопроект с учетом высказанных предложений и замечаний.

Участники совещания отметили, что успешная работа правительственной комиссии непременно будет способствовать консолидации украинского общества и является существенным вкладом в общественную деятельность по восстановлению исторической справедливости».

К этому сообщению трудно что-либо добавить. Ну, а «бандерофобия» будет постепенно исчезать, по мере того, как русское сознание будет примиряться с фактом существования независимого украинского государства.

P.S.

Кстати, а почему бы не создать комиссию по изучению деятельности КПСС/КПУ? И поручить Институту истории Украины сделать предварительные исторические выводы о последствиях для Украины работы этой организации. А заодно и деятельности таких структур, как ЧК, ОГПУ, НКВД, МГБ, КГБ по претворению в жизнь линии партии Ленина-Сталина.

P.P.S.

И наконец, для баланса и справедливости мне бы хотелось процитировать некоторые письма от русских людей, полученные моим коллегой, постоянным ведущим передачи «Якби ми вчились так, як треба…» на Украинском радио профессором Анатолием Погрибным.

Вот письмо от киевлянина А. Васильева:

«Ах, как мы, русские, боимся украинского национализма! Но националист — это человек, который любит свой народ, бережет свою культуру и язык. Поэтому все китайцы (в Китае) — националисты, все немцы (в ФРГ) — националисты, все русские (в России) — националисты. И т.д. Так почему же когда украинец на своей земле заговорит по-украински, мы его, как нацисты, травим?».

А вот письмо М. Мартынова из Харькова:

«Как-то в разговоре с одним демократом местного розлива зашла речь о формированиях ОУН-УПА. — Это бандиты! — безапелляционно выпалил собеседник. — Да, да, — поддакнул я, — проходу от них не было в Подмосковье. — Почему в Подмосковье? — непонимающе уставился он на меня. — Они же действовали в Западной Украине. — Разве? — притворно удивился я. — Но тогда позвольте спросить: кто туда звал советских? Не они ли вломились туда и стали насаждать свои порядки? Да ведь каждый в таком случае должен всеми способами защитить собственный дом. Итак, кто же бандит — тот, кто защищает свой дом, или тот, который в него врывается? Я русский человек, и я низко кланяюсь бойцам ОУН-УПА, это настоящие герои; в отличие от многих, они не пошли покорно в ГУЛАГ, а сопротивлялись до конца».

И это тоже русское сознание…

Игорь ЛОСЕВ

"Ідея суверенності без боротьби за неї - навіть безперспективної - стає святковою фразою. Мазепа теж програв, але його чин спородив державницьку ідею... Одного життя замало, щоб дожити до свободи, її здобувають, міняючись, цілі покоління, а те, яке пройде колись готовим мостом, можливо, й уваги не зверне, що міст стоїть на опорах, споруджених попередниками. Ми ж ті опори закладаємо, і наша робота найважча..."... "Хтось мусить це зробити... - якщо нам удасться розбудити в народі незалежницьку ментальність, якщо ми хоч трішки вичавимо з людей рабський дух, то й це буде нашою великою перемогою. Ми мусимо стати героями".

Роман ІВАНИЧУК, "ВОГНЕННІ СТОВПИ"

                                                                                      

Для того, щоб знищити націю, а народ перетворити на рабів треба зовсім небагато. 

Потрібно на початку окупувати землі того народу. Одразу без суду і слідства вбити активних та кращих передставників народу. Жорстоко винищити тих, хто першим виступить на спротив окупантам, стахом залякати всіх тих, хто залишився.

Потрібно заборонити мову того народу. Заставити всіх розмовляти та думати " языком" окупанта.
Поступово, але наполегливо перевести всі освновні засоби масової інформації на "язык" окупанта, а мову окупованого народу залишити глибинці та "селюкам", постійно акцентуючи, що мова - то не головне для народу.

Потрібно перебрихати реальні події спротиву народу проти окупації та окупантів.
Написати "свою окупаційну історію та правду " і заставити вивчити цю брехню як "молитву" окупований народ.
В любий доступний спосіб оббріхати всіх тих, хто боровся та бореться проти окупантів.
А Вам це знайоме ?

  

Одночасно любити Україну, та неповажати і ненавидіти тих, хто загинув в боротьбі за незалежну Україну - неможливо ! 
 Той, хто віддав своє життя за Україну, загинув за незалежність України в боротьбі з окупантами та ворогами своєї батьківщини - Герой України ! , як би це комусь не подобалось !                                                                                    

Цікаве дослідження Олександра Вєтрова (Національна спілка журналістів України). Не хотілося б щось виривати зі статтті, чи передавати по-своєму. Думаю, варто почитати...

Учасники національно-визвольного руху 40-х років XX століття багато перейняли від повстанців Холодного Яру, разом із його історичною назвою. Саме на Черкащині було започатковане повстанське вітання "Слава Україні!", з відповіддю "Україні Слава!", яке потім вояки УПА змінили на "Героям Слава!"

Показовим є використання назви "Холодний Яр" в закодованих назвах формувань та підрозділів у ряді регіонів України. Перше збройне формування, під час проголошення у Львові самостійної Української держави 30 червня 1941 року, носило назву "Холодний Яр". Невдовзі, 27 липня 1941 року в Рівному, на святі української Державності на площі Старого Замку, у присутності 10 тисяч людей, постав Перший курінь Українського війська імені Холодного Яру. Полковник СБ УПА Федір Кондрат згадував, що в Дубровицькому районі Рівненської області, це район річки Горинь на кордоні України й Білорусії, уже восени 1942 року була створена школа командирів УПА "Холодний Яр", у якій проводився офіцерський вишкіл . 12 квітня 1943 року розроблено проект розгортання повстанської армії "До ситуації", де проблемі поширення УПА на Наддніпрянську Україну приділено значної уваги. Перехід ОУН до збройної боротьби автори документа відносять до другого тактичного ступеня діяльності - самооборонного. Планували, зокрема, ліквідувати комуністичний вплив серед населення Наддніпрянщини, у міру можливості почати організацію третього перехідного осередку, що своєю базою мав би холодноярські ліси та дніпровські плавні. Завдання цього осередку полягало в гуртуванні боєздатних утікачів із примусових робіт, таборів полонених тощо, та переправлення їх на Полісся. Один із керівників ОУН Шанковський відмічав: "Можливості використання місцевини й традицій Холодного Яру для розгорнення повстанської дії в Південній Україні розглядалися в повстанських штабах на Волині. І для ствердження тієї можливості вже в червні вислано звідтіль рейдуючий відділ УПА, який пройшов через Житомирщину, Трипільщину, і через Черкащину добився до Кіровоградщини, де мав зустріч із провідником ОУН Кіровоградської області - Мартином. Можна сказати, що цей рейдуючий відділ заініцюював створення УПА-Південь". Влітку 1943 року на території центрально-українських областей створено два відділи УПА: у Холодному Яру під командуванням Білика - "Костя", та на Уманщині під командуванням Мартина - "Остапа". Наприкінці літа до них долучився відділ із Полтавщини під командуванням "Діда Тараса", колишнього учасника повстансько-партизанського руху на Наддніпрянщині в 1920-1923 роках. Для підсилення повстанської групи в жовтні 1943-го з Волині на Наддніпрянщину відправлено сотню під командуванням Омеляна Грабця - "Батька". Розсекречені в 2008 році документи НКВС-МДБ СРСР свідчать: "Керівник опергрупи НКВС УРСР "Орел", діючий в тилу противника, доніс, що по перевіреним агентурним даним 21 вересня 1943 року з району Колки, Волинської області, командуванням УПА була направлена в район Білої Церкви бандгрупа УПА, чисельністю до 300 чоловік, під командуванням Железняка, яка перейшла лінію фронту з тими ж завданнями, і діє в даний час в лісах Холодного Яру Кіровоградської області". На території Північно-Західних українських земель (Волинь і Полісся), де діяла УПА-Північ, назва "Холодний Яр" трапляється в звітах 7-ї сотні 1-го куреня загону імені Івана Богуна. Названа сотня, під командуванням Богуна-"Батька" діяла у Володимир-Волинському районі Волинської області. В одному зі звітів зазначалося, що сотня була сформована у вересні 1943 року й переведена на терен свого базування під кодовою назвою "Холодний Яр". У 1944 році підрозділи УПА-Північ перейменували на зразок поселень Центральної, Північної й Східної України. Так з'явилися загони Полтавський, Сумський, Чернігівський, Батуринський, Корсунський. Зміни сталися й у структурі УПА-Південь. Саме в квітні 1944 року командування південної групи УПА виділило значну кількість відділів на формування з'єднання УПА-Південь під назвою "Холодний Яр". Його очолював Іван Свистун (Ясен). В архіві СБУ зберігся протокол допиту начальника штабу з'єднання "Холодний Яр" УПА-Південь Євгена Басюка, від 29 вересня 1944 року. На запитання: "Чому ваше з'єднання було назване Холодний Яр?", він відповів: "Назву "Холодний Яр" надали не випадково. Як відомо, район Холодного Яру в період 1920-1922 років був базою петлюрівських загонів у їхній боротьбі з радянською владою за самостійну Україну. Щоб надихнути людей на боротьбу й зберегти зв'язок із тією боротьбою, з'єднання назвали "Холодний Яр". В оперативному плані це з'єднання мало діяти в межах генеральної військової округи, між Збручем і Дніпром. Один із куренів з'єднання під командуванням "Панька" мав базуватися в районі Холодного Яру на Черкащині. Повстанців в УПА виховували, зокрема, на описах боротьби селян Центральної й Східної України в 1920 - 30-ті роки проти більшовиків. До переліку літератури, рекомендованої для читання воякам-повстанцям, був включений "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського. Можна сказати, що УПА розглядала себе спадкоємицею задумів, за які боролися отамани-холодноярці. Псевдоніми, криївки, методи підпільної роботи - усе це лише дещиця із запозиченого в співвітчизників із Центральної України. УПА-Південь розділялась на три військові округи: ВО "Холодний Яр"; ВО "Умань"; ВО "Вінниця". 5 липня 1944 року в Жовківському районі Львівської області, на території військової округи "Башта", було сформовано сотню УПА під криптонімом "Холодноярці". На її основі згодом формують сотні "Холодноярці-1", "Холодноярці-2"і "Холодноярці-3". У серпні 1944 року із цих підрозділів формується курінь Холодноярців. Окрім Львівщини, сотня з тотожною назвою "Холодноярці" також діяла з 1944 року в складі 17-го Бережанського тактичного відтинка на Тернопільщині, на території військової округи "Лисоня". Навесні 1945 року, після реорганізації структур ОУН і УПА, було створено Закерзонський край та військову округу УПА "Сян". За організаційним поділом край складався з менших підпільно-територіальних одиниць, зокрема, з округ та надрайонів. Один із надрайонів отримав назву "Холодний Яр". Він охоплював своєю діяльністю польський повіт із центром у місті Перемишлі. Можна констатувати, що назва "Холодний Яр" та похідна від неї назва "холодноярці" були поширені в криптонімах формацій національно-визвольного руху в середині 40-х років ХХ століття. І визначальну роль у цьому відіграв роман Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр". Тож, ці факти є чудовим прикладом тяжіння традицій української національно-визвольної боротьби до ролі в ній Холодного Яру. Навесні 1944 року курінь УПА Івана Сала "Мамая" у складі сотень Гутича, Великана та Яструба, поповнившись у Тернополі новобранцями 1925-1927 років народження, прибув на Волинь. Звідти вони вирушили на Наддніпрянщину в бік урочища Холодний Яр, із наміром підняти повстання проти радянської влади. Цей рейд не вдався. Їх перепинили, сили були не рівні. Повстанцям удалося відірватися від переслідування внутрішніх військ НКВС. Пошарпаний у боях курінь на чолі з Іваном Салом відступив на північний захід і розсіявся по лісах Рівненщини. Про те, що курінь просувався до урочища Холодний Яр для підготовки збройного повстання, указував ще один затриманий бандерівець - Миколайчук. А пропагандист сотні "Велетня", на псевдо "Смерека", стверджував, що там передбачається "агітувати населення за самостійну Україну, а тоді буде революція". Куреню Івана Сала (Мамая) добратися до Холодноярщини не вдалося. Курені з'єднання не змогли синхронно, як планувалося, прибути туди з Рівненщини. Натомість малими групами розосередилися по лісах. Ні Мамай, ні його зверхник, командир з'єднання "Холодний Яр", Свистун-Ясен - свідками Холодноярського повстання так і не стали. Мамай загинув у вересні, а Ясен загинув 8 грудня. На початку того ж весняного місяця з району міста Дубно на Рівненщині, якісь прибічники командира з'єднання "Холодний Яр" Свистуна-Ясена знову вирушили на Холодноярщину. Групами по 40-50 чоловік вони сподівалися прибути в район Холодного Яру, і підняти збройне повстання проти радянської влади. Повстанці несли із собою пропагандистську літературу. Радянським спецслужбам не вдалося напасти на слід цього підрозділу Ветеран УПА Іван Олексійович Приходько, 1922 року народження, уродженець села Сні тинь Лубенського району Полтавської області, згадував: "У серпні 1944 року в Рівненських лісах, на межі з Тернопільщиною, біля містечка Майдан була сформована бойова сотня "Дніпро" (відділ УПА-Південь) на чолі з командиром, що мав псевдо "Ягур". Особовий склад сотні був укомплектований вихідцями з Наддніпрянської України. "Дніпровці" успішно вели бої із чекістами на теренах Шумського, Дедерківського, Вишневецького й Кременецького районів Тернопільщини, а також Дубненського району Рівненщини. 12 грудня 1944 року сотня "Дніпро" отримала наказ вирушати й продовжувати боротьбу в Наддніпрянській Україні. Одразу після переходу колишнього кордону СРСР, на території Хмельницької області, сотня розділилася на два загони: перший на чолі із чотовим "Атосом" рушив напрямком на Житомирщину. Другий загін очолив чотовий "Берест". Сам родом із Жашкова Черкаської області, він мав провести бойовий підрозділ УПА на допомогу повстанцям Холодного Яру". Не судилося. У Липовецькому районі Вінницької області, під час переправи через річку Соб, загін потрапив у засідку, де й прийняв останній бій. Декого з повстанців схопили просто на воді, і лише одиницям удалося прорватися крізь щільне кільце чекістів. ...Все ж деякі групи дісталися Холодноярщини. Про це свідчать ряд оперативних зведень спецорганів: "4 октября 1947 года, примерно в 18-19 часов, в селе Екатериновка Каменского района Кировоградской области, бандгрупой "УПА", численностю в 4 человека, совершён налёт на здание сельсовета и правления колхоза. Бандиты были в возрасте от 20 до 30 лет, вооруженные автоматами, пистолетами и гранатами. ...Бандиты с колхозниками разговаривали на украинском языке, а между собой говорили на непонятном для присутствующих языке, но якобы имеющим сходство с польським"

""Спочатку Україна в серцях українців, потім – держава на українській землі."

 Степан Бандера ( 01.01.1909р.- 15.10.1959р.вбитий агентом КГБ Б.Сташинським)  

"ОУН виступає проти більшевизму тому, що більшевизм – це система, якою Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність... Більшевизм засобами фізичного винищування бореться на східноукраїнських землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами в підземеллях ГПУ, виголоджуванням мільйонів людей і постійними засланнями на Сибір та Соловки... Тому що більшевики приміняють фізичні методи, тому й ми вживаємо в боротьбі з ними фізичний метод...".

http://www.stepanbandera.org/bandera_nabytovych.htm

“Проби смерти не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерті захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя”.

У цій думці є пояснення, чому фізичне знищення Бандери не вирішило жодного із завдань, які ставило перед собою КҐБ

Лев Ребет  ( 03.03.1912р.- 12.10.1957р.  вбитий агентом КГБ Б.Сташинським )    

Предтеча української державності. Лев Ребет: політик, вчений, публіцист

«український народ, будучи у Східній Європі народом із найстаршою хліборобською культурою, має дані бути також речником передових думок людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення і на місце тиранії, яку сторіччями на Сході репрезентувала російська — біла і червона — імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де свобода і гідність людини не є пустим звуком».

Улюблена мелодія Степана Бандери  на слова Богдана Лепкого.

"Ішов відважний Гайовий"

                                      

До 102-ї річниці з дня народження Провідника ОУН
Степан Бандера і далі залишається в Україні «суперечливою», неоднозначно трактованою фігурою. Хоча, якщо розібратися, то це цілком цілісний, однозначний (для українців — однозначно позитивний) історичний персонаж. І те, що він залишається для більшості з нас «суперечливим», «неприйнятним» — передусім проблема самих українців, зокрема нерозуміння ними справді вартісних моментів своєї історії.

Хоча радянська пропагандистська машина цілеспрямовано очорнювала С.Бандеру, не зупиняючись навіть перед цинічним обманом, «бандерівство» так і не вдалося витравити. Це, зокрема, показало телешоу «Великі українці», що свого часу проводилося на каналі «Інтер». Реально саме С.Бандера став «українцем №1». Хоча певні сили (звісно, які) зробили все, аби представити інший результат. Та навіть при сфальсифікованому результаті виявилося, що провідник ОУН має шалену популярність.

Як пояснити це? Адже про С.Бандеру маємо вкрай мало вартісних, партійно не заангажованих публікацій (особливо таких, які були б розраховані на широку публіку). Серед них можу відзначити хіба що книгу Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф». (До речі, ця авторка більшу частину свого життя прожила на Донбасі). Не маємо також наукової біографії С.Бандери. Хоча питання про це піднімалося. Словом, про С.Бандеру абсолютна більшість українців (навіть його прихильники) мають приблизне уявлення.

Та все ж свідомі українці інстинктивно відчувають: С.Бандера — їхній герой. І вони ладні з гордістю носити ім’я бандерівців.

КОМПЛЕКС НАПОЛЕОНА?

Трапляється, великими людьми стають зовсім невеликі люди (принаймні на зріст). А ще трапляється, що ці великі були незугарні на вигляд, мали проблеми зі здоров’ям і т.д. і т.п. Ледь не з дитинства їм доводилося в нерівних умовах змагатися зі своїми ровесниками, доводити, що вони чогось варті. Для одних людей вади, якими наділила їх природа, стають своєрідним прокляттям. У них опускаються руки. Інші, навпаки, приймають виклики природи. І в цій борні загартовують себе.

До останніх належав С.Бандера.

Народився він 1 січня 1909 р. в селі Старий Угринів (нині Калуський район Івано-Франківської області). Його батько був греко-католицьким священиком. У часи створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) обирався послом до Національної Ради, власне, парламенту цієї держави. Під час польсько-української війни 1919 р. став капеланом Української Галицької Армії (УГА). Разом з її вояками терпів незгоди воєнного життя. С.Бандера так писав про це: «Мій батько перебув всю історію УГА на «Великій Україні» (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919—1920, боротьбу з більшовиками і біломосковськими військами, тиф. До Галичини він повернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами, з огляду на переслідування ними українських політичних діячів». Невдовзі після воєнних лихоліть, у 1922 р., померла від туберкульозу його дружина, лишивши на нього семеро дітей. Степан був другою дитиною в сім’ї.

Певно, дитинство С.Бандери назвати радісним складно. Сільська глибинка, воєнне лихоліття, нестатки, рання смерть матері. До того ж Степан мав погане здоров’я. У нього був ревматизм суглобів. Йому навіть відмовляли ноги і він втрачав можливість ходити. Ця хвороба не покидала його протягом усього життя. На деяких фотографіях бачимо Степана з паличкою. Однак С.Бандера навчився боротися з цією хворобою. Що тут було головним: цілеспрямований характер, сила волі, віра в ідею, «вище покликання»? Про це можемо лише гадати.

Мимоволі напрошується паралель з одним радянським героєм — письменником Миколою Островським, який важко хворів. Як і С.Бандера, мав проблеми із суглобами. Був ніби дуже ідейний та цілеспрямований. А хвороба в нього прогресувала, і помер він у молодому віці. На відміну від С.Бандери!

Може, ідея була «не та»? Розумію, дехто скаже: мовляв, порівняння некоректне. Хоча чому? Відомі випадки, коли віра допомагала людям боротися з недугами.

С.Бандері, саме зважаючи на його проблеми зі здоров’ям, відмовили в прийомі до Пласту — української скаутською організації, яка робила ставку на фізичне загартування й патріотичне виховання молоді. Степан все таки добився, щоб його прийняли в Пласт. І змолоду дружив зі спортом. Навіть відомий його арешт 14 червня 1934 р. відбувся при «спортивних обставинах». Поліція заарештувала С.Бандеру тоді, коли він збирався грати в теніс.

Середню освіту С.Бандера здобував у Стрийській українській гімназії. Хворобливий, низькорослий хлопець, звісно, мав мало шансів завоювати увагу й повагу товаришів. Та все ж це йому вдалося. Зі спогадів випливає, що він мав незалежний характер, міг, відстоюючи свою позицію, піти на конфлікт із вчителями. Водночас, учився добре. Тому йому ставили високі оцінки, незважаючи на конфліктність.

У старших класах гімназії С.Бандера прилучається до підпільного українського націоналістичного руху. Можна дошукуватися різних причин того, чому він це зробив. Певну роль зіграла позиція батька, свідомого українця, виховання в сім’ї, атмосфера, яка панувала в Стрийській українській гімназії, вплив старшого товариша С.Бандери, його тезки Степана Охримовича. Останній і прилучив Степана до націоналістичного руху. Однак, на нашу думку, далеко не останню роль у цій справі відіграв юнацький максималізм, прагнення до героїчного, намагання самоствердитися.

Цікаво, що С.Бандера свідомо готував себе для мучеництва заради ідеї. Відомий такий факт: у 15 років, довідавшись про мученицьку смерть української націоналістки Ольги Басараб, Степан вирішив «поекспериментувати», довідатись, чи зможе він витерпіти катування. З цією метою почав заганяти собі голки під нігті. За цим заняттям застала його сестра Володимира. Потім, за свідченням товаришів, С.Бандера, уже навчаючись у Львівській політехніці, бив себе ременем, припікав пальці, защемляв їх у одвірках дверей і т.п.

Тобто він знав, що може потрапити у в’язницю. Знав, які там насильства чинять над українськими націоналістами. Зокрема, згадуваного його товариша С.Охримовича польська поліція забила до смерті. Тому С.Бандера готувався до цього. Можна в цьому свідомому мучеництві побачити й відгомін християнських ідей. Адже, виховуючись у священицькій родині, Степан знав житія святих, те, як святі усмиряли муками своє тіло і страждали заради християнства. Такі приклади могли бути для нього взірцем.

ЧИ БУВ С.БАНДЕРА ТЕРОРИСТОМ?

Звісно, зараз слово «терорист» має вкрай негативну конотацію, а боротьба з тероризмом проголошується ледь не проблемою №1. Однак тероризм — непросте й далеко не однозначне явище. Зокрема, воно стало «доброю традицією» на теренах деспотичної Російської імперії. До терору вдавалися різні революціонери — соціальні, національні. Нагадаймо: до смертної кари за тероризм був засуджений рідний брат «вождя світового пролетаріату» В.Леніна, Олександр Ульянов. Терор широко використовували російські есери. Та й більшовики не гребували ним. Наприклад, не менш значимий «вождь пролетаріату» Й.Сталін у молоді роки здійснював грабіжницькі «експропріаційні акти» (екси), добуваючи гроші для більшовицької каси.

У молоді роки займався терором Юзеф Пілсудський — вождь Польської держави міжвоєнного періоду, проти якої боровся С.Бандера. Ця держава тероризувала численне українське населення Галичини, Волині, Холмщини, Берестейщини, Підляшшя. Лише т.зв. пацифікація, коли українських селян без суду й слідства били, а то й забивали до смерті, чого вартувала! Не дивно, що на державний терор українські націоналісти відповідали індивідуальним політичним терором.

Не будемо зараз вдаватися до аналізу терористичної діяльності ОУН. Цьому треба було б присвятити окреме об’ємне дослідження. Зазначимо лише, що терор ніколи не був основною ланкою діяльності українських націоналістів. Зокрема, за часів, коли ОУН реально керував С.Бандера.

Але давайте повернемося до політичної кар’єри С.Бандери. Після закінчення гімназії він планував продовжити навчання в Українській Господарській Академії, що знаходилася в Подєбрадах, у Чехословаччині. Однак здійснити це не зміг, оскільки йому не виготовили закордонного паспорта. Польська влада дуже прискіпливо відстежувала діяльність свідомих українців і намагалася всіляко обмежувати їх. Перебувши рік вдома, він вступив на агрономічний факультет Львівської політехніки. Брав активну участь в українському національному русі, в роботі різноманітних українських легальних організацій. Став членом ОУН. У 22 роки очолив пропагандистський відділ організації, у 23 став заступником крайового провідника, а в 24 сам очолив Крайовий Провід. Погодитись очолити Крайовий Провід ОУН — це майже підписати собі смертний вирок. Як правило, на цьому становищі люди перебували не більше року і гинули від рук польської поліції. Так, зокрема, сталося з попередниками С.Бандери, Юліаном Головінським та згадуваним Степаном Охримовичем.

Уже на початкових стадіях своєї діяльності в ОУН С.Бандера зарекомендував себе не як майстер терору, а як умілий пропагандист. Можливо, тут давалося взнаки походження зі священицької родини. Він засвоїв, що слово може бути найефективнішою зброєю. Принагідно відзначимо: сам С.Бандера терористичних актів не здійснював — лише готував окремі з них.

Пригадаймо основні моменти. У листопаді 1932 р. 11 бойовиків ОУН здійснили напад на поштове відділення в Городку поблизу Львова. То був типовий екс, спрямований на добування грошей для організації. Даний напад (до речі, його готував не С.Бандера) виявився невдалим. Двоє нападників були вбиті на місці. А двох, Василя Біласа й Дмитра Данилишина, арештувала польська поліція. Після скорого суду ці двоє були повішені. С.Бандера у день, коли відбувалася страта, організував акцію — у церквах Галичини задзвонили дзвони. Це було нагадування про мученицьку смерть бойовиків.

Ставши крайовим провідником ОУН, С.Бандера відмовився здійснювати екси. Підготовлені ним терористичні акти мали переважно політичний і відплатний характер.

Одним з найбільш відомих стало вбивство радянського дипломата Олексія Майлова в жовтні 1933 р. Здійснив його Микола Лемик. Перед цим терактом бойовик зустрічався зі С.Бандерою та Романом Шухевичем і отримав від них інструкції. Відповідно до цих інструкцій, він, здійснивши вбивство радянського консула у Львові (планувалося саме таке вбивство), мав здатися польській поліції й заявити, що цей замах здійснений на знак протесту проти Голодомору в Україні 1932—1933 рр. Правда, М.Лемик убив не консула, а спецуповноваженого ГПУ, який перевіряв роботу радянських консульств у Європі. Зрештою, це більше важило, ніж убивство консула. М.Лемик віддався поліції, а потім виступив на суді з відповідною заявою. Це, зрозуміло, викликало чималий розголос у Польщі.

Ще одним резонансним політичним терактом стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, здійснене 15 червня 1934 р. На совісті пана міністра були масові переслідування українців. Б.Пєрацький був особою, наближеною до Ю.Пілсудського, і міг реально стати наступником цього «начальника держави».

У самому теракті щодо Б.Пєрацького є чимало «дивних» моментів. Існує навіть така версія, що українських націоналістів просто використали противники цього впливового політичного діяча. Зараз не будемо розбирати ці версії — оскільки, знову ж таки, це окрема розмова. Зазначимо тільки, що саме вбивство Б.Пєрацького стало основним звинувачувальним моментом на варшавському суді 1935—1936 рр. проти С.Бандери та інших оунівців.

Проте не політичні вбивства були головними в діяльності ОУН 30-х рр. ХХ ст. За ініціативою С.Бандери та під його керівництвом українські націоналісти провели низку успішних акцій. Зокрема, вдалося організувати широкомасштабну «шкільну акцію», яка охопила величезну кількість українських школярів Галичини. Було видруковано й розповсюджено 92 тисячі листівок і 6 тисяч брошур. На той час це був дуже великий наклад. Завдяки пропагандистській роботі вдалося зорганізувати учнів шкіл, які одномоментно виступили проти польської мови викладання, традиції молитися польською мовою та польської державної атрибутики в школах Галичини.

Ще однією кампанією, ініційованою С.Бандерою, стала «антимонопольна акція». Вона полягала в бойкоті монопольних товарів — горілки й тютюну. З одного боку, ця акція мала на меті підірвати фінанси Польської держави. Адже для останньої торгівля горілкою й тютюном була важливим джерелом грошових надходжень. Окрім того, ця акція була боротьбою за здоров’я нації. До речі, сам С.Бандера ніколи не вживав ні горілки, ні тютюну.

Також під керівництвом С.Бандери на Галичині почалася широкомасштабна акція вшанування могил січових стрільців, що загинули в боротьбі за незалежність України. Ці могили почали впорядковувати: ставили на них пам’ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби, влаштовували віча. У селах, де не існувало таких могил, насипали символічні, встановлюючи на них хрести.

Польська влада швидко зорієнтувалася, що це сприяє розвитку самосвідомості українців. Тому поліцейські та польські шовіністи нищили ці могили, скидали пам’ятники, зрубували хрести. Такі варварські акції часто здійснювали вночі. Тут мимоволі напрошується одна паралель. У розпал «перебудови» на батьківщині С.Бандери, в селі Старий Угринів, йому спорудили скромний пам’ятник. Проте доблесне радянське воїнство його підірвало. Після відновлення пам’ятника знову вчинило такий самий акт вандалізму. Думаю, коментувати не треба.

Та повернімося до особи С.Бандери. Можемо констатувати, що під його керівництвом діяльність ОУН на українських землях мала різносторонній характер. Бандеру не можна схарактеризувати як стовідсоткового терориста. Принаймні, Юзефа Пілсудського чи Йосифа Сталіна є більше підстав за «гріхи молодості» звинувачувати в тероризмі, ніж С.Бандеру. Правда, ці персони стали державними мужами і ніби тим самим «змили» з себе гріх тероризму. Хоча, знаходячись при владі, вдавалися до широкомасштабного державного терору, перед яким їхній «молодіжний» терор видається просто квіточками.

ШЛЯХ ДО СЛАВИ

Чому саме С.Бандера став найбільш знаним оунівським діячем, своєрідним символом українського націоналізму, відсунувши на задній план таких видатних особистостей, як Євген Коновалець чи Роман Шухевич, не кажучи вже про інші, «менш помітні», фігури? У цьому при бажанні теж можна побачити своєрідну загадку чи містику.

До кінця 1935 р. С.Бандера не належав до знаних осіб. Однак саме в кінці 1935-го — першій половині 1936 рр. про нього почали багато говорити й писати. Цьому сприяли два судові процеси — варшавський та львівський.

Після арешту 14 червня 1934 р. С.Бандеру почали допитувати, однак знайти якийсь компромат на нього слідству було важко. Сам же провідник ОУН мужньо тримався, нічого не виказуючи. Те саме стосувалося і багатьох інших арештованих його товаришів. Здавалося, інкримінувати йому якусь протизаконну діяльність не вдасться. Тим більше, що таке було не вперше: перед тим кілька разів С.Бандеру арештовували, але потім відпускали. Він воістину був блискучим конспіратором. Ніхто навіть не міг подумати, що цей невиразний студент політехніки є крайовим провідником ОУН. Однак стався збій. У другій половині 1934 р. до рук чеської поліції потрапили організаційні архіви ОУН, т.зв. «архів Сеника». За нього відповідали Омелян Сеник та Ярослав Барановський. Через якийсь час цей архів опинився в руках польської поліції.

Загалом справа «архіву Сеника» є однією з найзаплутаніших сторінок історії ОУН. До сьогоднішнього часу правда так і не з’ясована. Існувала підозра, що цей архів здав Я.Барановський. Тим більше, виявилося, що його брат був агентом-провокатором польської поліції. Здача «архіву Сеника» полякам стала сильним ударом для ОУН. Це допомогло польській поліції виявити, що С.Бандера є крайовим провідником. Саме в такій іпостасі він і постав у Варшаві на судовому процесі проти 12 оунівців, який відбувся з 18 листопада 1935 р. по 13 січня 1936 р.

Основним звинуваченням на цьому суді було вбивство Б.Пєрацького. Влада хотіла представити оунівців як обмежених та жорстоких терористів. Не дивно, що суд широко висвітлювала польська преса. Однак все вийшло навпаки. Вразила поведінка С.Бандери. Він дав зрозуміти, що не вважає себе громадянином Польщі і не визнає польських законів. На запитання про своє громадянство відповів: «Українське». Також відмовився виступати польською мовою, а сказав, що спілкуватиметься українською. Такі самі заяви зробила більшість підсудних.

С.Бандері відмовили в праві виступати українською. Іноді силою виводили з зали. Сам процес набув скандального характеру і фактично скомпрометував польську владу. На ньому С.Бандері винесли смертний вирок. Він зустрів його словами «Хай живе Україна!». Правда, потім цей вирок замінили довічним ув’язненням.

Проваливши судовий процес у Варшаві, польська влада спробувала взяти реванш у Львові. З 25 травня по 26 червня 1936 р. тут відбувався суд, де оунівцям висунули звинувачення — вбивство своїх: директора української академічної гімназії у Львові Івана Бабія та студента Якова Бачинського. Ці вбивства, особливо І.Бабія, були неоднозначно сприйняті в українському середовищі Польщі. Тому існувала надія, що оунівці постануть тут у вкрай негативному світлі. Однак С.Бандера показав, що Я.Бачинський був убитий за те, що став провокатором-донощиком, а І.Бабій не лише співпрацював з польською владою, а й намовляв учнів своєї гімназії доносити поліції.

У Львові підсудним дозволили виступати українською мовою. Це вони використали сповна для пропаганди ідей ОУН. Вражав своєю поведінкою та словами С.Бандера. Дехто навіть казав, що від нього йшла якась надзвичайна сила. Був навіть випадок, коли в залі суду всі, включаючи поліцейських, суддів, встали, вітаючи провідника ОУН. Польський часопис «Ойчизна» так писав про нього: «Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, одягнений у чорне вбрання. Поводиться вільно й починає зізнаватися зрівноваженим голосом. Думки виявляє в ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних».

Промовистим було останнє слово С.Бандери. Його варто навести хоча б частково: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали говорити, навіть про мою власну діяльність... З розправи виходило б, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойових акцій. Заявляю, що бойова акція не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, які виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-будь інший, уміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН цінить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є в нашому понятті така велична, що, коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя рятувати. Жиючи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити».

Не думаю, що в даному випадку С.Бандера лукавив. Та, власне, для чого?