хочу сюда!
 

Нэтали

40 лет, скорпион, познакомится с парнем в возрасте 30-50 лет

Заметки с меткой «оун»

Украинский националист о культе Бандеры.

Украинский националист из Полтавы: Культ Бандеры убивает наше движение.

28.12.2015 11:23

Мы вынуждены вечно оправдываться – за сотрудничество с немцами, за участие в Холокосте, за нацистскую эстетику всех этих флагов и факельных шествий...

bandera


Согнанные учителя, которые во избежание неожиданностей разбавлены военным, тоскливо слушают лекторов в вышиванках. Учителям донбасского города Красноармейска решили рассказать о Бандере. Инициатором стал некий «Комитет государственной идеологии» при местном горсовете.


Небольшое видео не расскажет нам ничего неожиданного: учителям пытаются «открыть глаза» на личность оклеветанного советского пропагандой величайшего героя Украины, национального лидера и гордость, «Проводника украинской нации» и так далее. Дальше этот мессидж учителя обязаны понести в свои школы, ведь Бандера – это и есть «государственная идеология», ради которой был создан этот комитет.


Личность Бандеры и его культ – тема настолько заезженная, что в нее сложно привнести нечто неожиданное. Тем не менее, попытаемся, и поможет нам в этом необычный человек – мой старый знакомый из Полтавы, украинский националист и… убежденный антибандеровец! Да, такое бывает, хотя и крайне редко. Публикуем нашу с ним беседу.


- Андрей, как ты относишься к современному украинскому культу Бандеры?


- Крайне отрицательно. Этот культ – огромная ошибка, которая принесла Украине и украинскому национализму массу вреда, имиджевых потерь и стратегических поражений.


- О чем ты говоришь?! Разве Бандера – не национальный герой?


- Герой… наверное. Но не такой, вокруг которого нужно формировать современную патриотическую идеологию. Мы – в 21 веке. Как можно не понимать, что делать «лицом нации» террориста – как минимум, несовременно?! Почему нельзя строить патриотизм вокруг историка и интеллектуала Грушевского, вокруг поэта и мыслителя Винниченко, вокруг каких-то более респектабельных личностей, в конце концов? Мы просто загоняем сами себя в имиджевую ловушку – героизируем архаичного, несимпатичного (внешне), нехаризматичного, и, в конечном счете, очень сомнительного персонажа. А потом удивляемся: почему его культ вызывает такое отторжение и вместе с ним отторгают все украинское.


- Но ведь он же, в понимании бандеровцев, сражался за Украину, внес вклад в ее независимость?


- И что? В украинскую независимость много кто внес вклад – зачем выбирать самую малопривлекательную фигуру? Меня, если честно, Бандера просто бесит. Сто раз мне приходилось оправдываться перед людьми, которые узнав, что я националист, сразу называли меня бандеровцем – что я не фанат этого карлика-неудачника, интригана и братоубийцу своих же единомышленников, из которого лепят нашего «Джорджа Вашингтона». Почему польских националистов не называют «пилсудчиками»? Да потому, что они не так глупы, чтобы всю национальную идею сводить к одной личности, с неизбежными недостатками и темными сторонами. А мы – да, глупы. Носимся с этим Бандерой как с писаной торбой, которая больше напоминает чемодан без ручки.


- Можно ли любить Украину и не любить Бандеру?


- Отличный вопрос. Я думаю – да. Мои оппоненты-бандеровцы уверены, что нет. Для них Украина – только и исключительно бандеровская. Фан-клуб поклонников Бандеры. Церковь святого Степана. Вне Бандеры Украины нет. Я уже устал с этим бороться, но смириться тоже не могу. Хуже всего то, что это стало единственным мейнстримом – вне бандеровщины никакого патриотизма нет, его физически зачищают.


- И есть ли шанс, что таки всё зачистят?


- Думаю, нет. Просто потому, что Бандера – безнадежно регионален. Центральная Рада, несмотря на все свои ошибки, была общеукраинским явлением. Бандера – только галицийским. Поэтому его культ чем дальше от Галиции, тем более вымученный и принудительный. Ну не могу я поверить, что для моей родной Полтавщины, с ее казацкой историей, древними народными традициями и культурой, Бандера важнее всего. Вместо поиска собственных героев для каждого региона, везде клонируют одну и ту же бандеровщину. Короче, был Ленин – стал Бандера, те же стандарты, то же единообразие. Сегодня сносят памятники Ленину – через десять лет будут сносить памятники Бандере.


- Если бы не было культа Бандеры – что бы изменилось?


- Украинский национализм вместо устаревшего имиджа с откровенно провокационными элементами эстетики и идеологии, получил бы привлекательный демократический европейский имидж. Бандеру – просто боятся. Да и как не боятся последователей человека, который занимался политическими убийствами как своих противников, так и своих конкурентов. Мы вынуждены вечно оправдываться – за сотрудничество с немцами, за участие в Холокосте, за нацистскую эстетику всех этих флагов и факельных шествий… Но зачем? Ведь можно все это тихо аккуратно снять с повестки дня, оставить в учебниках и в сельских музеях на Львовщине. А вместо этого делать объединительную для всех жителей страны платформу с современными социальными лозунгами, с позитивом, с акцентом на будущее, а не на прошлое.


- Был бы такой национализм более популярным?


- Конечно! Дух Бандеры с его внутриОУНовскими чистками витает над всей «правой» движухой. Дух угрюмой, подпольной, криминальной (уж простите) психологии поиска предателей, казней врагов, всей этой кровавой «романтики» с идиотскими лозунгами типа «москалей на ножи». Нельзя сейчас, в современном мире, такое кричать, даже если это правда! Это верх кретинизма! Это дикарство просто. Будь у нас вместо Бандеры, который вечно «в бой нас ведет», другие ориентиры, мы бы были гораздо более популярны и более открыты. А так к нам идет только очень специфическая категория людей – ограниченных, агрессивных, узколобых, нетерпимых.


- Итак, на чем закончим?


- Бандеру – в музей. От него больше вреда, чем пользы.



Григорий Игнатов


Мої життєписні дані

Частина автобіографії, написана в квітні 1959 року й призначена для американського генерального консуляту в Мюнхені, де Ст. Бандера безуспішно намагався одержати американську візу для поїздки до США. Про ці заходи є згадки в листах Ст. Бандери до Ігната Білинського (27 червня 1959), проф. Л. Добрянського та Ін.

Ця автобіографія була перший раз публікована в тижневику “Гомін України”, Торонто, чч. 42/648 - 45 651 з 14-го жовтня по 4-го листопада 1961 р.; передрукована, з доповненням д-ра Гр. Васьковича, в збірці матеріялів за редакцією Данила Чайковського “Московські вбивці Бандери перед судом”, Українське В-во в Мюнхені, 1965, стор. 439-445.

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було — Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого — Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.

Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі, наприклад, мої вуйки: Павло Ґлодзінський — один з основників “Маслосоюзу” і “Сільського Господаря” (українські господарські установи), Ярослав Весоловський — посол до Віденського парляменту, скульптор М. Гаврилко й інші. Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинне знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і велику ріжницю між українськими та московськими військовими частинами.

У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української держави. Мій батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті (з лікарем д-ром Курівцем) і я був свідком формування ним з селян довколишніх сіл військових відділів, озброєних захованою в 1917 р. зброєю. Від листопада 1918 р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности. Батько був послом до парляменту Західньо-Української Народньої Республіки — Української Національної Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині. Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народньою Республікою в одну державу, в січні 1919 р.

У травні 1919 р. Польща вжила у війні проти української держави армію ген. Галлера, яка була зформована й озброєна державами Антанти з призначенням до боротьби з большевицькою Москвою. Під її перевагою фронт почав пересуватися на схід. Разом з відступом Української Галицької Армії подалася на схід ціла наша родина, переїхавши до Ягольниці біля Чорткова, де ми зупинилися. Тут замешкали у дядька (брата матері) о. Антоновича, який був там парохом. У Ягольниці ми пережили тривожні й радісні моменти великої битви т. зв. Чортківської офензиви, що відкинула польські війська на захід. Але через брак військового постачання припинилася офензива української армії. Знову мусів початися відступ, цим разом за річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини, в тому числі й батько, як військовий капелян у рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919р. Жінки й діти залишилися в Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року моя мати, разом із дітьми, повернулася до родинного села — Угринова Старого.

Мій батько перебув усю історію УГА на “Великій Україні” (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919-1920, боротьбу з большевиками й біломосковськими військами, тиф. До Галичини він повернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами з уваги на переслідування українських політичних діячів. Восени того ж року батько повернувся на попереднє становище пароха в Угринові Старому.

Весною 1922 р. померла моя мати на туберкульозу горла. Батько був на парафії в Угринові Старому до 1933 р. Того року перенесли його на парафію до Волі Задеревецької, повіт Долина, а опісля до села Тростянець, теж у Долинщині (вже після мого арештування).

У вересні, або жовтні 1919 року я поїхав до Стрия і тут, після складення вступного іспиту, вступив до української гімназії. До народньої школи я не ходив взагалі, бо в моєму селі, як і в багатьох інших селах Галичини, школа була нечинна від 1914 р. з уваги на покликання учителя до війська та інші події воєнного часу. Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок.

Українська гімназія в Стрию була організована й втримувана спершу заходами українського громадянства, а згодом дістала право публічної, державної гімназії. Около 1925 р. польська державна влада відібрала їй окремішність, перетворивши її на українські відділи при місцевій польській державній Гімназії. Українська гімназія в Стрию була клясичного типу. У ній я пройшов усі вісім кляс у роках 1919-1927, виявляючи добрі успіхи в науці. В 1927 р. я склав там матуральний іспит.

Матеріяльну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання й утримання забезпечили батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої сестри і брати під час шкільної науки. Літні й святкові ферії ми проводили в родинному домі, в Угринові Старому, який був віддалений від Стрия около 80 кілометрів. Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі. Крім того, почавши від четвертої гімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і тим способом заробляв на власні видатки.

Виховання і навчання в українській ґімназії в Стрию відбувалося за пляном і під контролею польських шкільних властей. Проте ж деякі вчителі зуміли вкласти в обов'язуючу систему український патріотичний зміст. Але основне національно-патріотичне виховання молодь набула в шкільних молодечих організаціях.

Такими явними — леґальними організаціями в Стрию були: Пласт — організація українського скавтінґу, і “Сокіл” — спортово-руханкове товариство. Крім того, існували таємні гуртки підпільної організації середньошкільників, яка стояла в ідейному зв'язку з Українською Військовою Організацією — УВО — і мала своїм завданням виховувати дібрані кадри в національно-революційному дусі, впливати в тому напрямі на загал молоді та залучувати старші річники до допоміжних дій революційного підпілля (наприклад, збірки на втримання українського таємного університету, поширювання підпільних і заборонених польським урядом українських закордонних видань, протидія спробам виломів з фронту національної солідарности — бойкоту польських товариств, конскрипції, перших виборів тощо).

До Пласту я належав від 3-ої гімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені їм. кн. Ярослава Осьмомисла, а після матури — в 2-му курені старших пластунів “Загін Червона Калина”, аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту в 1-ій, згл. 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити, і в 1922 р. був ок. два місяці в лічниці на водну пухлину в коліні). До підпільної Організації середньошкільників я належав від 4-ої кляси і був членом провідного звена (ланки) Стрийської ґімназії.

Після закінчення ґімназії й іспиту зрілости в половині 1927 р., я старався виїхати до Подєбрад у ЧСР на студії в Українській Господарській Академії, але цей плян відпав, бо я не міг одержати пашпорту на виїзд закордон. Того ж року я залишився в батьківському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні “Просвіти”, провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство “Луг” і належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколішніх селах.

У вересні 1928 року я переїхав до Львова і тут записався на аґрономічний відділ Високої Політехнічної Школи. Студії на цьому відділі тривали вісім семестрів; два перші роки у Львові, а в двох останніх роках більшість викладів, семінарійних і лябо-раторійних праць відбувалися в Дублянах коло Львова, де містилися аґрономічні заведення Львівської Політехніки. Абсольвенти складали, крім поточних іспитів під час студій, дипломний іспит й отримували диплом інженера-аґронома. Згідно з пляном студій, я пройшов 8 семестрів у роках 1928-29 — 1931-32, доповнивши два останні семестри в 1932-33 році. Мої студії закінчилися абсолюторією приписаних 8 семестрів, а дипломного іспиту я вже не вспів зробити через політичну діяльність і ув'язнення. Від осени 1928 р. до половини 1930 р. я мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34. Під час ферій перебував на селі у батька.

У своїх студентських роках я брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки “Основа” та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства Сільський Господар, що займався піднесенням аґрикультури на Західніх Українських Землях. В ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства “Просвіта” я відбував у неділі і свята поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій я був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів “Загін Червона Калина”, в Українському Студентському Спортовому Клюбі (УССК), а деякий час теж у товариствах “Сокіл-Батько” і “Луг” у Львові. До моїх спортових зайнять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алькоголю.

Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій. Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну самостійність України, я вже в гімназійному періоді шукав і знаходив контакт з українським підпільним, національно-визвольним рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями і діяльністю я познайомився частково через родинні зв'язки, а ще більш під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих гімназійних клясах я почав виконувати деякі допоміжні завдання в діяльности УВО: поширювання її кличів, підпільних видань та служба зв'язку. Членом УВО я став формально в 1928 р., діставши призначення до розвідувального, а потім до пропаґандивного відділу. Одночасно я належав до студентської групи української націоналістичної молоді, яка була тісно зв'язана з УВО. Коли на початку 1929 р. постала ОУН — Організація Українських Націоналістів — я зразу став її членом. Того ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи.

Мої завдання в ОУН були загально-організаційні на Калуський повіт і членська праця в студентських клітинах. Одночасно я виконував різні функції у відділі пропаганди. В 1930 р. я провадив відділ кольпортажу підпільних видань на Західньо-Українських Землях, опісля до цього долучився технічно-видавничий відділ, а з початком 1931 р. ще й відділ достави підпільних видань з-за кордону. В тому самому році (1931) я обняв керівництво цілою референтурою пропаганди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку в той час очолював Іван Ґабрусевич (загинув у нім. концтаборі “Заксен-гавзен” в Ораніебурґу коло Берліну в 1944 р.). В 1932-33 рр. я виконував теж функцію заступника крайового провідника, а в половині 1933 р. був призначений на становище крайового провідника ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. (Ці обидві функції були злучені від половини 1932 р., коли-то на Конференції в Празі в місяці липні завершено процес злиття УВО і ОУН так, що УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у військову та бойову референтуру, згл. відділ ОУН). Зв'язок з закордонними властями УВО й ОУН я втримував від 1931 р. з рації виконуваних мною організаційних функцій, виїжджаючи кількакратно за кордон різними конспіративними дорогами.

В липні 1932 р. я з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (т. зв. Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після основуючого конгресу). У 1933 р. відбулися теж ширші конференції в Берліні і в Данціґу, на яких я теж був. Крім того, на вужчих конференціях-зустрічах я мав кілька разів змогу говорити про революційно-визвольну діяльність Організації з Провідником УВО-ОУН сл. п. полк. Євгеном Коновальцем та з його найближчими співпрацівниками.

Революційно-визвольна діяльність на ЗУЗ за час мого керівництва продовжувалася в основному за дотогочасними напрямними, а сильніше акцентування одних ділянок і послаблення інших було достосоване до ситуації і до розвитку визвольного руху. Окремо відмітити можна б наступні моменти:

а) Широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому терені ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвячено охопленню Північно-Західніх Земель і тих теренів, які були пенетровані комуністичною роботою. Теж розгорнено акцію серед українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах. Поскільки перед тим кадровоорганізаційна праця йшла головно по лінії колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її поведено серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на Село й робітництво;

б) Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних щаблях. Ставлено три головні роди вишколу: ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок і т. д.);

в) Крім політичної, пропаґандивної і бойової діяльности самої Організації, розгорнено нову форму праці — масові акції, в яких приймали активну участь широкі кола суспільства, діючи за ініціятивою, вказівками та під ідейним керівництвом організаційних кадрів. У такому пляні проведено: протимонопольну акцію (бойкот продуктів державного тютюневого й алькогольного монополю) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики на тому відтинку та в обороні українського шкільництва й національного виховання;

г) Побіч революційної діяльности проти Польщі, як окупанта й гнобителя Західньо-Українських Земель, поставлено другий фронт протибольшевицької боротьби як рівнорядний і так самоактивний теж на ЗУЗ (а не тільки ОСУЗ). Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атестат М. Лемика на секретаря і політичного керівника совєтського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької аґентури, компартії та совєтофільства. Метою тих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західньої України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх і Східніх Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й аґентурно-совєтофільську працю серед українського населення.

ґ) В бойових діях занехано експропорціяційні акції, які переводжено давніше проти польських державних установ, зате сильніше заакцентовано бойові акції проти національно-політичного утиску й поліційного терору польської влади супроти українців.

Цей період моєї діяльности закінчився моїм ув'язненням у червні 1934 р. Передше я був кількакратно арештований польською поліцією у зв'язку з різними акціями УВО й ОУН, напр., при кінці 1928 р. в Калуші й у Станиславові за організування в Калуші листопадових свят-маніфестації в 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР у 1918 р. На початку 1932 р. я був притриманий при нелегальному переході польсько-чеського кордону й того року просидів 3 місяці в слідчій тюрмі у зв'язку з атентатом на польського комісара Чеховськрго і т. п. Після арештування в червні 1934 р. я перебув слідство у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. При кінці того року і на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому я, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за зорганізування атентату на міністра Броніслава Пєрацького внутрішніх справ Польщі (який відповідально керував польською ек-стермінаційною політикою супроти українців). У Варшавському процесі мене засудили на кару смерти, яку замінено на досмертну тюрму на підставі амнестійного закону, схваленого польським сеймом під час нашого процесу. В літі 1936 р. відбувся другий великий процес ОУН у Львові. Мене судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність ОУН-УВО того періоду. На лаві підсудних було більше членів очолюваної мною Крайової Екзекутиви. Вирок у Львівському процесі мені злучили з Варшавським — на досмертне ув'язнення. Після того я сидів у в'язницях “Свенти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П'ять і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Бересті. Про підготову Організації до моєї втечі, що була предметом судового процесу, я довідався щойно на волі.

Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції).

З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов'язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення та заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби. В Сокалі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші повернулися з в'язниці.

З ними я обговорив ситуацію і напрямні дальшої праці. Це був час, коли розвал Польщі вже був очевидний і стало відомим, що большевики мають зайняти більшу частину ЗУЗ на підставі договору з гітлерівською Німеччиною. Отже ціла діяльність ОУН на ЗУЗ мусіла бути швидко переставлена на один протибольшевицький фронт та достосована до нових умов! З Сокальщини я вирушив до Львова в товаристві пізнішого члена Бюра Проводу ОУН Дмитра Маївського-Тараса. До Львова ми прибули кілька днів після вмаршу туди большевицького війська й окупаційної влади.

У Львові я був два тижні. Жив конспіративно, але з уваги на початкове неналаднання большевицької поліційної машини, користувався значною свободою рухів і ввійшов у контакт не тільки з провідним активом ОУН, а й з деякими провідними діячами українського церковного й національно-церковного життя. Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ.

Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпосередній революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени Організації настоювали на тому, щоб я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю. Остаточно перерішив цю справу прихід кур'єра від Проводу з-за кордону з такою самою вимогою. У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом з братом Василем, який повернувся до Львова з польського концтабору в Березі Картузькій, та з 4-ма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами; частково пішком, частково поїздом прибув до Кракова. Краків став у той час осередком українського політичного, культурно-освітнього й суспільногромадського життя на західніх окраїнах українських земель поза большевицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень української еміґрації в Польщі. В Кракові я увійшов у працю тамошнього осередку ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, польських в'язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії. У листопаді 1939 р. я поїхав на 2 тижні до місцевости Піщани (Пєщани) у Словаччині на лікування ревматизму, разом з двома-трьома десятками звільнених з польських тюрем українських політичних в'язнів. Серед них було багато визначних провідників націоналістичного руху на ЗУЗ. До Піщан приїхало ще декілька провідних членів ОУН, які були в останньому часі активні в організаційній праці на ЗУЗ, на Закарпатті і на еміґрації. Це уможливило відбути в Піщанах низку нарад провідного активу ОУН, на яких проаналізовано ситуацію, дотогочасний розвиток визвольної боротьби, внутрішньо-організаційні справи в краю і за кордоном. На цих нарадах викристалізувалася низка справ, важливих для дальшої боротьби ОУН, що вимагали розв'язання.

Зі Словаччини я поїхав до Відня, де теж була важлива закордонна станиця ОУН, в якій концентрувалися зв'язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а також з Закарпатською Україною. При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р. до Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодішнім головою Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мельник. Моя поїздка до нього була проектована ще в Кракові. У висліді організаційних нарад у Львові, Кракові, Піщанах і Відні мені припало бути речником провідного активу ОУН на УЗ, активу звільненого з тюрем, та того закордонного активу, що вийшов з крайової боротьби останніх років і стояв у живому зв'язку з краєм. Я мав з'ясувати голові Проводу Організації ряд справ, проектів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним активом. Після смерти основоположника і провідника ОУН полк. Є. Коновальця створилися ненормальні відносини напруження і розходжень між Крайовим Проводом й активом Організації та ПУН-ом. Причиною того було з одного боку недовір'я до деяких осіб, найближчих співпрацівників полк. А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір'я зростало на підставі різних фактів його праці й організаційного життя. З другого боку, зростало настороження крайового активу до політики закордонного проводу. Зокрема після т. зв. Віденського договору в справі Закарпатської України це перетворилося в опозиційну поставу до орієнтації на гітлерівську Німеччину. Договір Ріббентропа- Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника. З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу ми сподівалися спільно переконати полк. А. Мельника і ліквідувати наростаючі розходження.

До Італії я поїхав перший, в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там зустрінувся я, між іншим, з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933-34, студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці. З полк. А.Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським.

Ці розмови закінчилися негативним вислідом. Поскільки раніше розходження стосувалися головно до співпрацівників А. Мельника, то у висліді його становища вони мусіли звернутися так само проти нього. Полковник Мельник не погодився відсунути Я. Барановського з ключевого становища в ПУН-і, що давало йому вирішний вплив і детальний вгляд у найважливіші справи Організації, зокрема в справи крайові та зв'язків між краєм і закордоном. Так само він відкинув нашу вимогу, щоб плянування революційно-визвольної протибольшевицької боротьби не зв'язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування чи виселювання національного активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію

(На цьому вривається власноручно написаний Степаном Бандерою його життєпис. Дані про дальші роки його життя і праці для української визвольної революції подаємо з статті д-ра Григорія Васьковича “Життя і діяльність Степана Бандери” („Українська Кореспонденція”, ч. 8 з 1. 10. 1964, Українське В-во в Мюнхені, стор. 3-7)).

Тому, що полк. А. Мельник не хотів поступитися в політичній і персональній площинах, у лютому 1940 р. створено Революційний Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою. Рік пізніше Революційний Провід скликав ІІ Великий Збір ОУН, на якому одноголосне вибрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН знову стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український леґіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Перед вибухом німецько-російської війни Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації ЗО. червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові, але тому, що Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю “змову українських самостійників”, німці заарештували Ст. Бандеру вже кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи приєднати собі ОУН і УПА, як союзника проти Москви. Німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН на УЗ у лютому 1945 р., що була трактована, як частина Великого Збору ОУН, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН. Як Провідник ОУН, Ст. Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерти.

У 1948 р. в Закордонних Частинах ОУН витворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. Того ж року за його апробатою представники ЗЧ ОУН входять до Національної Ради, щоб консолідувати політичну діяльність української еміґрації. Але два роки пізніше Провід ЗЧ ОУН вирішив вийти з УНРади, бо вона не давала моральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала право репрезентувати український нарід від імени фіктивних партій. Щоб справніше поладнати конфлікт з опозицією ЗП УГВР, у квітні 1948 р. Бандера запропонував Лебедеві перебрати головство Проводу ЗЧ ОУН і зформувати його з участю членів опозиції, з чого Лебедь уже в липні зрезиґнував, віддаючи назад керівництво Бандері. Для утихомирення дальшої опозиційної критики Ст. Бандера в грудні 1950 р. уступив з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН, підкресливши тим безпідставність закидів про його диктаторські амбіції і плянуючи перейти в Україну. Тим часом він виконував функції в Проводі 34 ОУН, як член цього Проводу, під головуванням спершу Ст. Ленкавського (Ст. Ленкавський очолив Провід ЗЧ ОУН 3 грудня 1950 р), а згодом, від квітня 1951 р. під головуванням Я. Стецька. Коли опозиція вперто поширювала вістки, що ОУН в Україні перейшла з націоналістичних позицій на соціялі-стичні і те саме мають зробити ЗЧ ОУН, Ст. Бандера радикальним потягненням вирішив примусити Крайову ОУН виразно визначити ідейно-політичні позиції, щоб унеможливити дальшу спекуляцію “краєвими позиціями” і підшивати під фірму ОУН неокомунізм. 22 серпня 1952 р. він уступив з посту Голови Проводу всієї ОУН. Це його уступлення не було, одначе, прийняте ніякою компетентною установою ОУН і Ст. Бандера остався далі Провідником ОУН до своєї смерти в 1959 р. Четверта Конференція ЗЧ ОУН в травні 1953 вибрала Ст. Бандеру знову на Голову ЗЧ ОУН Проводу. В лютому 1954 р. прийшло до розриву з новою опозицією, що наростала в Закордонних Частинах ОУН з 1953 р., після невдалих спроб договоритися на форумі “Колегії Уповноважених”, до якої “з волі Краю” входили Л. Ребет, З. Матла і Ст. Бандера. Рік пізніше, 1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандеру і з того часу знову інтенсивно поведено роботу Організації. Тоді присвячено особливу увагу організуванню теренів, крайовим зв'язкам і зовнішній політиці.

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера впав жертвою скритовбивства. Медична експертиза виявила, що причиною смерти була отрута. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивником Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після докладного слідства проти вбивника Сташинського відбувся процес від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня, в якому Сташинського засуджено на 8 років важкої в'язниці. Німецький Верховний Суд у Карльсруге ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є совєтський уряд у Москві.

Майдан-3 ??



7%, 2 голоса

60%, 18 голосов

33%, 10 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Про пільги

Щодо питання про пільги

Сижу, розглядаю документ, отриманий нещодавно. За цим документом можна було б звернутися до певних органів, щоб отримати статус учасника бойових дій. Це дає неабиякі пільги, проте я вже маю певний досвід, знаю.


У 1986 році я вже був на ліквідації аварії на ЧАЕС. Отримав посвідчення ліквідатора. Маю пільги, причому дагато, я все ж там був з початку травня і до льодоставу в радіоекологічній розвідці. Тож пільги неабиякі, тільки.... Частина тих пільг взагалі щороку відключається ВР України, І їх взагалі нема. А ті, що є цілком описуються словани коміка з мініатюри:

«- Скажите, я имаю право...

- Имеете.

- А могу ли я....

-Не можете.»

Спробуйте сісти на маршрутку і сказати, що ви – пільговик! На маршруті це взагалі не має смислу, бо

- В мене уже є .

А на кінцевій це можливо, і то не завжди, якщо в салоні є  менше двох пасажирів. Інакше – вже є – і плати. Доходить до смішного, у Києві заходжу в маршрутку, там сидить мурин і дві школярки. Водій зразу заявляє, що в нього вже є пільговики, місця, мовляв, зайняті. Я не втримався і попросив вказати, хто саме. Присутні в салоні підняли регіт, а водій на цей раз здався, хоча обпік мене таким поглядом, що радіація в Чорнобилі в порівнянні з ним була як лагідний промінь ранкового сонечка. А деякі автопідприємства, наприклад Ірпінське, взагалі, вирішили «підприавити Закон і прийняли внутрішню постанову, що правом безоплатного проїзду користуються лише чіквідатори першої категорії. Цікава правка. Ліквідатори першої категорії – інваліди і вже за цією ознакою користуються цим правом. А якщо я не інвалід, то що?  Пан Сотніков краще знає, користуюсь я чи ні? Певно краще, бо правити Закони України мають нахабство. Я сам бічив те ганебне внутрішнє розпорядження.

А з іншого боку – я мешканець передмістя Києва, спокійнісінько їжджу на електричці, та і на маршрутках випадаєх і на метро, трамваї, тролейбусі. А як цим правом користується мій побратим, який мешкає в забутому Богом селі? там ні метро, ні тролейбуса, ні хамовитої маршрутки не стріти. Отже реально він ен має цього права.

Ще аспект, маємо право на щорічну путівку для охдоровлення на курорт чи санаторій. Але у випадку, якщо треба щось лікувати. А мені не треба, я веду досить здоровий спосіб життя і не слабую. Отже, за весь час по аварії я жодного разу не міг скористатися цим правом.

так розглянути можна всі пільги і виявиться, що всі вони або не діють, або скористатися ними може вузьке, обмежене коло пільговиків. Чи не було б справедливіше їх взагалі скасувати, а натомість визнаити певну суму грошей, які держаава витрачає й так на субвенції перевізникам та іншим конторам, а просто передати їх у вигляді державної пенсії тим громадянам, які ними користуються, чи мають право на них, а вони самі понесуть їх тим, кому слід і належить. Таким чином буде дотримана рівність громадян по закону, справедлива оплата за комунальні послуги, прозд чи лікування. Тоді і отримають їх ті, хто справді допомагає людям, а не ті, хто будучи бізнесменом, завбачливо «прикупив» округ і сів у бюджетну комісію міста, щоб отримати субвенцію «по повній».

А пільговики не мотатимуть свої нерви в транспорті, благаючи прозду на пару зупинок чи ще там на що, бо зможуть оплатити їх із своєї кишені за державну цільову пенсію, отриману за особливі заслуги.

Отже чи варто гаяти час, добиватися пільг учасника бойових дій, якщо точно такі пільги я вже маю (по Закону) як учасник ліквідації аварії на ЧАЕС ім. В.І.Леніна, ален е можу ними скористатися? Чи не будуть ці пільги додатковою причиною для тіпання нервів?

А заодно про пенсію – свого часу Микола Янович Азаров з Тігіпком, не червоніючи, відібрали в мене і в багатьох таких, як я чорнобильські пенсії=. Азарова разом з Януковичем прогнали, до влади прийшли «наші». І що? А нічого, як забрали ті, так ці і не повернули. То чим для мене персонально Яценюк кращий за Азарова!?

Трохи відео з Пісок

Наші хлопці повернулися с Пісок і привезли з собою відео.

З поганого: Пєтя гандон (за словами бійців), перемир'я немає - війна кожного дня, враг готується до великого наступу...

З хорошого: хрєн ім а не Піски, добровольці будуть стояти до останнього


Наразі працюємо над новими напрямами по волонтерці і збираємо нові партії допомоги

Десять питань про УПА, котрі ставлять вату в тупик

Блоґер tyler78у своєму ЖЖ підібрав десять питань для ватних тролів, котрі ставлять їх в тупик. Використовуйте їх в ваших суперечках з дєдовоєватєлями. Щоб не дублювати інформацію, наводжу посилання на оригінал:



Чи існував український тоталітаризм?

 Олександр Зайцев, 24 жовтня 2013

Коли описують становище України під час Другої світової війни, зазвичай уживають вислів «між двома тоталітаризмами». Характеристика правильна, але неповна, бо, крім принесених ззовні, українці мали ще й власну модель тоталітаризму – не так імпортовану, як вироблену власноруч за чужими зразками. Щоправда, ця модель так і не отримала шансу втілитися в життя, але не з вини її розробників.

Повернутися до роздумів на цю тему мене спонукала спонтанна дискусія, яка виникла між мною та відомим істориком Володимиром В’ятровичем під час його недавньої лекції про розвиток ідеології та програми ОУН. Після короткого, але жвавого обміну думками я отримав запрошення продовжити дискусію в іншому форматі. Охоче його приймаю і в очікуванні наступної нагоди стати на герць з паном Володимиром особисто, спробую вже тепер сформулювати деякі мої розходження із концепцією шановного опонента, що сьогодні належить до «мейнстріму» української історіографії ОУН.

Безперечно, В’ятрович багато в чому має рацію, а зокрема в тому, що ідеологію ОУН варто розглядати як динамічну систему, що проходила ряд етапів розвитку. Не підлягає сумніву і національно-визвольний характер боротьби ОУН на всіх її етапах. Однак, на мій погляд, історик схильний применшувати тоталітарні тенденції в ОУН 1930-40-х років, натомість невиправдано перебільшувати демократичні тенденції, нібито властиві бандерівському відламові ОУН після її розколу.

Для початку – два принципові застереження. По-перше, дискусія тільки тоді матиме сенс, коли її учасники заздалегідь не приписуватимуть один одному позанаукових намірів чи мотивів. Володимир  В’ятрович, наприклад, стверджує, що за спробами порівняти ідеології ОУН 1930-40-х років із фашизмом приховуються політичні мотиви, навіть більше – «порівняння ідеології ОУН та ідейних засад фашистських рухів робиться для закріплення за українськими націоналістами радянських штампів про зрадників і нацистських посіпак» (цитую за ZAXID.NET). За такого підходу будь-яка фахова дискусія довкола проблеми «ОУН і фашизм» відразу втрачає сенс. Порівнювати з фашизмом не конче означає прирівнювати до фашизму, однак, за логікою В’ятровича, кожного, хто пробує застосувати історико-порівняльний метод до дослідження ідеологій фашизму та ОУН, варто підозрювати в антиукраїнській діяльності. Саме такий спосіб полеміки і є «радянським штампом» – у радянські часи достатньо було сказати, що такий-то «ллє воду на млин буржуазних фальсифікацій», і дальші аргументи ставали зайвими.

Академічна дискусія можлива лише за взаємного визнання презумпції наукової сумлінності опонентів. Дискутувати варто з висловленими аргументами, а не зі здогадними лихими намірами того, хто їх висловив. Зрештою, навіть якщо опонент має політичні упередження (припускаю, що абсолютно неупереджених істориків не існує в природі), то й тоді на його аргументи слід відповідати аргументами, а не відкидати їх як «радянські» чи «націоналістичні» штампи.

Друге застереження стосується методології дослідження будь-якого ідеологічного руху. Коли ми хочемо реконструювати ідейно-програмні засади, що лежали в основі діяльності певної політичної сили, ми не можемо обмежуватися, як це зробив Володимир В’ятрович у своїй лекції, офіційними документами декларативного характеру (у випадку ОУН – постановами її Великих зборів і конференцій, маніфестами Проводу тощо). Це приблизно те саме, що намагатися пізнати сутність комуністичної ідеології на підставі самих лише рішень з’їздів КПРС та «Морального кодексу будівника комунізму». Офіційні документи, очевидно, потрібно уважно вивчати, але поряд із ними треба брати до уваги документи для внутрішнього вжитку, секретні інструкції, листування, а головне – практичну діяльність. Саме врахування зв’язку ідеології з практикою найбільше бракує концепції В’ятровича.

Переходячи до конкретних зауважень, у цій статті зосереджуся лише на одній дискусійній темі – наявності/відсутності тоталітаризму в ідеології та практиці ОУН, залишаючи інші розходження для дальшої полеміки.

Заперечуючи мені, В’ятрович наполягав, що українського тоталітаризму ніколи не існувало, й ідеологія ОУН ніколи не мала тоталітарного характеру. Цим історик вступає в дискусію вже не зі мною, а з самими ідеологами ОУН, які цілком недвозначно називали свій націоналізм тоталітарним. Приміром, в ідеологічному альманасі ОУН «На службі нації» (1938) «протинаціональним концепціям» демолібералізму та марксизму протиставлено «сучасний революційний, тоталітарний і авторитарний націоналізм». Запозичивши в італійських фашистів термін «тоталітарний», оунівці, як і фашисти, вкладали в нього позитивний зміст: тотальний контроль націоналістичної держави над усіма сферами суспільного життя уявляли як конструктивний і потрібний для творення нового ладу й нової людини. Саме так розумів логіку тоталітаризму провідний ідеолог ОУН Микола Сціборський:

Тоталітарна місія націоналізму покликує його не до плекання й поглиблення роз’юшених антаґонізмів, а до скріплення внутрішнього зв’язку й співпраці всіх здорових складових частин нації. […] Анархічна й експльоататорська капіталістична демократія мимо свойого «індивідуалізму» витворює в державі й народньому господарстві деструктивні явища. Тоталітарний і етичний устрій націократичної Української Держави зможе натомість скермувати всі без вийнятку виробничі ґрупи суспільства на шлях здорового (індивідуального й колєктивного) розвитку та поставити їх усіх на службу нації.

Тоталітарну націократичну концепцію покладено в основу розділу «Державний лад» Політичної програми, яку прийняв Другий Великий збір ОУН (серпень 1939 року), та проекту конституції України (осінь 1939 року), що його написав Сціборський, і перша стаття якого проголошувала: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно-становою державою, що носить назву Українська Держава». Та річ навіть не в терміні «тоталітарний», а в самій суті тогочасних оунівських проектів державного устрою, які передбачали створення монопартійної держави з єдиною обов’язковою ідеологією та «Вождем Нації» на чолі, а також у практичній політиці ОУН, спрямованій на дискредитацію інших партій та встановлення власної монополії у визвольному русі.

Авторитарні й вождистські тенденції в ОУН визнає і Володимир В’ятрович, але зводить їх до поверхової інтелектуальної моди, принесеної із Заходу. Гадаю, що головні причини «повороту праворуч» були значно глибшими. Український тоталітаризм постав як відповідь на історичний виклик більшовицького тоталітаризму, що його сприймали як загрозу самому існуванню української нації. Позірні успіхи тоталітарних режимів сприяли переконанню, що весь світ рухається в цьому напрямі, і що тільки тоталітарна держава має шанс утвердитися і вижити в цьому новому світі.

Чи справді постання ОУН під проводом Степана Бандери стало поштовхом до засадничих змін в ідеології? Володимир В’ятрович стверджує, що створене ОУН(б) 1941 року Українське Державне Правління нібито було «багатопартійним урядом» – мовляв, де ж тут тоталітаризм? Насправді ні про яку «багатопартійність» не йшлося. ОУН включила до складу УДП деяких колишніх членів давніх партій, але не як представників цих партій у коаліційному уряді. «Бо цих партій вже не існувало», – заперечує В’ятрович і має рацію, але про яку «багатопартійність» тоді може бути мова?

Однак річ навіть не в тому, що легальні партії вже були знищені більшовиками, а в принциповій відразі ОУН до «партійництва» як підвалини «демолібералізму». Ставлення ОУН під проводом Степана Бандери до багатопартійної системи цілком чітко сформульоване в інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» (травень 1941 р.):

…Многопартійна політична система та розподіл державної влади за міжпартійним ключем уже виказали свою шкідливість як в Україні, так теж і в інших державах. Тому ОУН відкидає і поборює таку систему. […] До часу завершення процесу внутрішньої політичної кристалізації та повного охоплення націоналістичним рухом всього провідного активу цілої України (курсив мій, – О.З.) державна влада буде організована під персональним оглядом не на партійному принципі, тільки на принципі особистих і фахових кваліфікацій.

Це стосувалося Центральної та Східної України, де ОУН тоді не мала жодного впливу. Що ж до західних українських земель, згадана інструкція визначала «генеральну лінію» однозначно:

Перебираємо всю політичну владу ми безподільно… Других анґажуємо до співпраці й помочі, але під нашою кермою.

А ось про ставлення до політичних конкурентів:

Ліквідувати, примінюючи відповідні санкції, всі спроби творення в терені не ОУНівські клітини (так у документі, – О.З.). Провідних організаторів згаданих клітин уважати за провокаторів. Особливу увагу звернути на «мельниківців».

Документи і практичні дії ОУН(б) 1941 року не дають підстав для висновку, що вже тоді вона відмовилася від тоталітарних засад. Щоправда, вони так і залишилися здебільшого теоретичними, але не з волі бандерівців – це радше «заслуга» нацистів, які не дозволили створити вже проголошену Українську Державу. Режим усташів у Незалежній Державі Хорватії 1941-45 років – добра модель того, якою могла б бути Українська Держава під егідою Третього Райху, якби вона постала. Розігнавши в липні 1941 року уряд Ярослава Стецька, гітлерівці запобігли повторенню в Україні хорватського сценарію і підштовхнули українських націоналістів до перегляду своєї стратегії.

Закінчити хочу словами Івана Лисяка-Рудницького, якими він підсумував дуже схожу полеміку з Мирославом Прокопом:

Я не хотів би, щоб читачі цих критичних заміток залишилися з враженням, що в мене існує намір дискредитувати табір ОУН. Такого тенденційного бажання я не мав і не маю, бо розглядаю націоналістичний рух, подібно як усі інші українські політичні й ідеологічні течії, як частину спільного історичного досвіду нашого народу. Націоналізм зробив, безсумнівно, вагомий внесок у розвиток пореволюційної України. В його доробку було теж чимало позитивного, чого я не мав можливости належно висвітлити в рамках цієї дискусії. Поряд з цим були, звичайно, велетенські помилки, що на них не сміємо заплющувати очей, якщо хочемо, щоб вони не були повторені в майбутньому. Критична перевірка історичного досвіду являє собою конечну передумову проґресу політичної думки та росту національної самосвідомости.

Краще не скажеш.

http://zaxid.net/news/showNews.do?chi_isnuvav_ukrayinskiy_totalitarizm&objectId=1296155


Сралинист и фальсификатор истории Олег Росов

Сралинист Петрашенок Дмитрий Евгеньевич ( Олег Росов ), державнийчиновник, директор ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГОРЕГІОНАЛЬНОГО ВІДДІЛЕННЯ КООРДИНАЦІЙНОГОЦЕНТРУ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ОРГАНІВ,ТКАНИН ТАКЛІТИН МОЗ УКРАЇНИ  ( http://archive.is/E8Fdx ) ,закатований нав’язливим станом "абшерусской идеи", взявсобі за хоббі досліджувати історію ОУН-УПА і викладати свої “дослідження” в інтернет та у друковану продукцію підконспіративним псевдонімом Олег Росов, одночасноховаючись у блозі за аватаром зображення молодого  Судоплатова: 

Детальніше: 

Література про ОУН(б) від українських націоналістичних діячів


Микола Куделя «Крізь бурі лихоліть», Олег Штуль-Жданович – О. Шуляк «В ім’я правди»Тарас Бульба-Боровець «Армія без Держави»Григорій Стецюк «Непоставлений Пам’ятник»Михайло Подворняк «Вітер з Волині»Максим Скорупський-Макс «У наступах і відступах»Михайло Каркоць-Вовк «Від Вороніжа до Легіону Самооборони»Василь Станіславів-Макух «Ліс приймає повстанців»Маруняк В. «Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовой війні». Мюнхен, 1982 р. стр 246-248,Роман Кричевський: "ОУН в Україні, ОУН з і ЗЧ ОУН", Нью-Йорк, 1962 , Данило Шумук «За східнім обрієм» (Спомини про пережите) Зіновій Книш «Бунт Бандери» , Зіновій Книш «Розбрат» , Паньківський К. «Роки німецької окупації »,

Ще архівна справа В. Охрімовича: ГА СБУ, ф.5, д.445, т.2, л.33б

І ресурси:

Щоб зрозуміти суть ОУН(б), цю літературу треба перечитати кожному. Більшість з цих книг та документів є в інтернеті.

Національно-визвольні змагання чи громадянська війна?

Національно-визвольні змагання чи громадянська війна? 
(Бульба-Боровець проти Бандери) 

Петро ТОЛОЧКО 

Після приходу до влади в Україні «оранжевої» команди на чолі з Ющенком визначилася різка зміна ставлення до багатьох подій вітчизняної історії, зокрема — до націоналістичного руху в Західній Україні в роки Другої світової війни. Відбулася фактична його реабілітація на рівні верховної влади, свідченням чого стало присвоєння одному із чільних провідників ОУН-УПА, гауптштурмфюреру Роману Шухевичу звання Героя України. 

Цей безпрецедентний акт викликав неабияке збурення громадської думки в Україні і шок — у наших найближчих сусідів, на заході і сході. 

Президент та його ідеологічні однодумці мотивують таку переоцінку цього неоднозначного явища в нашій історії тим, що воно, мовляв, надто тенденційно висвітлено в радянській історичній науці, а тому, мовляв, настав час відмовитися від демонізованого його образу. 

Можна було б і погодитися з цим, коли б «героїчні» діяння націоналістів були висвітлені тільки в дослідженнях радянського часу, в необ'єктивності яких сьогодні не звинувачує хіба-що лінивий. На щастя, вони непогано представлені і в націоналістичних виданнях, які виходили на Заході. Вміщені в них автентичні документи, а також свідчення учасників цього руху змістовно не надто дисонують з тим, що розповідають про нього документи і свідчення очевидців з радянського боку. Оцінки ж, що цілком природньо, діаметрально протилежні. 

Як відомо, ОУН-УПА не становили собою монолітного й ідеологічно єдиного руху. У ньому було три течії: бандерівці, бульбівці і мельниківці, котрі впродовж усієї їхньої діяльності взаємно поборювали одна одну. Це поборювання, за твердженнями самих же його учасників, було громадянською війною, в яку було втягнуте і мирне населення. Особливо ворожими були стосунки бульбівців і бандерівців. Останні навіть видали наказ винищувати усіх бульбівців так само, як німців, більшовиків та поляків. 

Приводом до цього послужив відкритий лист Т. Бульби-Боровця до С. Бандери, опублікований у центральному друкованому органі Української народної Революційної Армії під проводом Бульби від 10.08.43 р. У ньому в достатньо різкій формі висловлено відмову підпорядковуватися «проводові партії, яка починає будову держави з вирізування національних меншин та безглуздого спалення їхніх осель». «При ваших методах вистрілювання українців із Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців, душення путом найкращих людей, — стверджував Бульба, — ви не змобілізуєте армії»... «Ваші провідники, відкидаючи всякі переговори та порозуміння, вимагають абсолютного підпорядкування виключно проводові Вашої ОУН. Вони відверто заявляють, що для осягнення своєї партійної диктатури не завагаються розпочати братовбивчу війну, навіть — коли б вона коштувала українському народові не сотні, а цілі мільйони жертв». 

Далі Бульба звинувачує бандерівську ОУН у тому, що та організована на фашистських засадах безоглядної диктатури однієї партії і співпрацює з німцями. «Ми не могли підпорядковуватися урядові, який проголосив Українську Державу за плечима німецької армії». 

У відповідь на цей лист керівник бандерівської cлужби безпеки Микола Лебідь (псевдонім Максим Рубан) видав 19.08.43 р. наказ про активізацію боротьби з бульбівцями. У ньому проголошено смертний вирок особисто Бульбі та його штабу. В результаті бульбівська УНРА була розгромлена бандерівцями, велика кількість її бійців винищена. Бульбі вдалося врятуватися, а ось його дружина Анна Боровець потрапила до рук головорізів Лебедя і була ними замордована до смерті. 

Та повернімось до звинувачень Бульби у терористичній діяльності бандерівців. Наскільки вони вмотивовані і чи знаходять підтвердження у свідченнях інших учасників так званих визвольних змагань на Західній Україні? Нинішні апологети бандерівщини стверджують, що дані про звірства націоналістів стосовно мирного населення, а також і соратників по спільній справі, які наведені в працях радянських авторів, суціль сфальшовані. Насправді, мовляв, нічого такого не було, а тому годі повторювати «кедебешні» агітки. 

Можна і не повторювати. Щоб скласти об'єктивне уявлення про кривавий терор лебедівської служби безпеки (СБ), досить і тих свідчень, що є в націоналістичних виданнях: різних збірниках, а також у «Літописі УПА». Практично усі вони відтворюють зловісний образ цієї структури. Розходження тільки в тому, на що вона була схожа. За свідченням одних, вона нагадувала радянське ЧК, інші були переконані, що СБ зорганізована на німецький зразок. Більшість її командирів — це колишні курсанти німецької поліційної школи в Закопаному 1939—1940 рр. Ними були переважно галичани. 

Як вважав один із провідних діячів ОУН-УПА Максим (Макс) Скорупський, «СБ і її діяльність — це найчорніша сторінка історії тих років. Гірше не могло бути, бо поліція сама була законом і судом». Цілком співзвучний йому Шуляк, котрий у праці «В ім'я правди» ввів поняття «рубанівщина» як явище терору в націоналістичному середовищі. «Ця система надзору і ліквідування жертв на підставі рішень самого СБ — без усякого суду — була ганебна, жахлива». Бандерівці, згідно з названим автором, «загнали опозицію під землю. У цю категорію потрапляли всі, хто не був прихильником бандерівщини». 

Під нещадний ніж бандерівської СБ потрапляли справді усі. Свої поселяни, яких нищили тільки за те, що хтось із них критично висловився щодо методів її боротьби. Вбивали цілими сім'ями, палили живцем у хатах. «Вистачало комусь висловити свою думку, яка не повністю узгоджувалася з тезами нашої пропаганди, — згадував Скорупський, — і вночі така людина зникала. Тепер з такими «судами» навіть не ховаються, людей вішають і вбивають просто на їхніх подвір'ях». 

Наводяться і приклади таких «судів». Так, у с. Шепетиці без жодного суду і слідства повісили Василя Федорука, його дружину Тетяну, брата Михайла, вбили Наталку, дружину якогось В. і його стару матір Христю. Більшою мірою, як зауважує Скорупський, терпіли так звані східняки, котрих убивали просто так, про всяк випадок. Під час рейдів на схід «розстрілювали разом із родиною і палили хати тих, хто відмовлявся йти в УПА». 

Шуляк пише: «Найжахливіша трагедія розігралася із полоненими Червоної армії, яких тисячі жили і працювали по селах Волині... Бандерівці придумали таку методу. Приходили вночі до хати, брали полоненого, виводили надвір і заявляли, що вони совєтські партизани і жадали, щоб ішов із ними, бо інакше застрелять. Хто погоджувався на це, того тут же і розстрілювали». 

За свідченням Скорупського, «СБ спочатку розстрілювала і усіх совєтських партизанів, але пізніше ми побачили, що це ідіотизм, бо таким способом треба було вистріляти всіх східняків, що були в совєтській партизанці і в Червоній армії, а з ким же тоді робити революцію проти совєтів?» 

Масові чистки вчиняла СБ також у самій УПА. Насамперед це стосувалося мельниківців і бульбівців, але ліквідації підлягали також ненадійні елементи і у підрозділах, контрольованих ОУН Бандери. Практично у кожному із них, навіть і в найдрібнішому, були наставлені «політруки» від СБ, чия влада нічим не обмежувалася. По суті на весь націоналістичний рух поширювалася диктатура однієї партії. Тільки на Дубенщині СБ вбила понад 30 активних членів ОУН. 

Наприкінці березня 1943 р. керівник СБ Лебедь видав наказ розпочати радикальне очищення української території від польського населення. Формальним приводом було те, що поляки співпрацювали з німцями, а насправді бандерівці реалізували один із пунктів львівського Акта Української держави, згідно з яким Україна оголошувалася країною тільки для українців. Після спалення польського села Кути і винищення його жителів, свідчить Скорупський, «день у день, як тільки заходило сонце, небо купалося в заграві пожеж. Це палали польські села». 

Отже, і в цьому підтверджується справедливість звинувачення Бульби-Боровця, який вважав неприпустимим ганебне винищування польського цивільного населення й інших національних меншин, котре до того ж здійснювалося «під маркою УПА, та ще й нібито, з наказу Бульби». 

На жаль, щиросердні зізнання учасників визвольних змагань не супроводжуються такою ж мірою об'єктивними оцінками того жахливого бандерівського терору. Тільки дехто з них вважав цей терор наслідком націонал-фашистської ідеології ОУН. Більшість (у тому числі вже згадувані Скорупський та Шуляк) чи не єдиним джерелом цього зла, яке посіяло стільки горя і ненависті, вважали Миколу Лебедя-Рубана. Це він і його партійна злочинна кліка, стверджували названі автори, божевільно проливали братню кров, але «у всіх цих ганебних злочинах не винні ані героїчні бійці УПА, ані старшини УПА, ані рядовики-виконавці СБ». Шуляк назвав Лебедя-Рубана «найвищим держимордою УПА». 

Але ж, якщо був найвищий, то були і нижчі. Звичайно, не всі в УПА відповідальні за кривавий терор СБ, але, очевидно, немає жодних підстав виправдовувати тих людей, котрі виконували злочинні накази свого «вождя» і заплямували себе кров'ю сотень тисяч невинних жертв. І чи може їм бути прощення за це? 

Для тих із наших сучасників, які схильні до ідеалізації і навіть героїзації ОУН-УПА, наведу слова одного із вояків відділу УПА на Дубенщині — Івана Вільхового. В розмові із підпільницею Олею Горошко він сказав: «На бойовій площині УПА вела криштальну роботу, коли на неї дивитися звисока чи здалека. Треба прийти впритул, щоб побачити все інше, яке здалека зовсім не видно. У низах нашої дії повним розмахом розгулювали людські пристрасті, злоба, ненависть, заздрість і бажання ницого показати свою силу... Ми майже свідомо потурали злу і дозволяли ганьбити все те, що мало бути святим». 

А тепер щодо звинувачення Бульби бандерівців у співпраці з німцями. На жаль, воно також знаходить підтвердження реальними фактами, хоч грішними у цьому були не лише вони, а й увесь націоналістичних рух Західної України. Пізніше різні гілки ОУН-УПА будуть звинувачувати одна одну у співпраці з гестапо і в тому, що в Україну вони увійшли на початку війни Німеччини з Радянським Союзом в німецьких обозах. Значною мірою це відповідає дійсності, адже від самого зародження ОУН користувалася підтримкою відповідних розвідувальних служб вермахту. Значна частина старшинської верхівки майбутньої УПА пройшла вишкіл у 1939—1940 рр. в німецьких військових таборах і навіть отримала відповідні чини німецької армії. 

Після окупації Польщі і до нападу Німеччини на радянський Союз у Кракові діяв Український центральний комітет під керівництвом проф. В. Кубійовича, який працював з дозволу і під захистом німецької адміністрації. Впродовж 1939—1940 рр. українська молодь за його сприяння залучалася до служби у німецькому підрозділі «Веркшуці» у Кракові, де проходила «військовий та ідеологічній вишкіл». Якась її частина направлялася на роботу до Німеччини, де оволодівала німецькою мовою. В цілому вся верхівка ОУН бачила в німцях природніх союзників у боротьбі за незалежну Україну і з почуттям радості зустріла звістку про початок війни. 

Попервах німці справді, як свідчать самі націоналісти, толерували їхній справі. 30 червня 1941 р. під їхнім покровительством у Львові було проголошено Акт утворення Української держави на чолі зі С. Бандерою і Головою крайового правління Я. Стецьком. Про те, якими були взаємини ОУН з німцями, яскраво свідчать слова вітання у цьому акті «героїчній німецькій армії і її фюрерові Адольфові Гітлерові». За цим аналогічні вітання надіслали «творцеві і вождеві великої німеччини Адольфові Гітлерові, славній німецькій непобідній армії» також збори українців західних земель України. Представник Бандери та всі присутні «гаряче і щиро» привітали присутніх старшин німецької армії і — у свою чергу — отримали привітання представника німецької армії проф. Коха, який закликав до «якнайтіснішої співпраці з німецькою армією під проводом великого вождя німецького народу — Адольфа Гітлера». 

Фактично спочатку німці підтримали і Поліську січ Бульби, яка розгорнула діяльність на Волині цілком легально, без жодного спротиву нових господарів краю. Більше того, Бульба сподівався, що йому і далі «вдасться вдержати в українських руках певну можливість громадської та військової діяльності під німецькою окупацією». Отже, сподівався на порозуміння і співпрацю з німцями. Ілюзії ці скінчилися, як тільки на Волині було налагоджено цивільне німецьке правління, місця в якому ні Бульбі, ні його Січі не було. Довелося переходити на підпільне становище, йти в ліси і мати відтепер німців не за союзників, а за ворогів. Подекуди вести з ними боротьбу, масштаби якої, втім, були надто скромними, щоб серйозно зашкодити окупаційній владі. 

Іншим було становлення до спротиву німцям з боку ОУН Мельника. До 1943 р. вона принципово не бажала вдаватися до так званої «партизанки», мотивуючи це тим, що головна увага мусить бути зосереджена не на сьогоднішній боротьбі з німцями, а на майбутній — «з москалями». Інструкції, що надходили зі Львова, зводилися до того, що «розгортати партизанку не доцільно», щоб не сприяти розвалюванню Східного фронту. «Чим довже триває війна з Москвою, тим краще, тим більше вона (Москва. — Авт.) вичерпується». 

При цьому покликалися на Захід, котрий дотримується такої ж тактики і не поспішає висаджувати десант у Франції. 

Аналогічним ставленням щодо ведення партизанської боротьби проти німців відзначалася і ОУН Бандери. Вона уникала її до початку 1943 р. Більше того, розсилала відозву на місця, якою «партизанка» оголошувалася злочином проти власного народу. Тільки в 1945 р. група Бандери—Лебедя оголосить себе основоположницею УПА і боротьби з гітлерівцями. 

Згодом різні відділи ОУН-УПА будуть змагатися за пальму першості у започаткуванні цієї боротьби. Але насправді сперечатися не було про що. І ті й інші, власне, більше імітували боротьбу. Із спогадів її учасників випливає, що до зброї вони вдавалися, коли потрібно було визволяти із в'язниці своїх товаришів, кинутих до неї окупаційною жандармерією, або поповнити запаси цукру із складів, що охоронялися німцями. Як правило, у таких військових акціях загони УПА втрачали три-чотири вояки, що само по собі свідчить про невеликі їхні масштаби. При цьому в усіх випадках сутички відбувалися не з військовими частинами і не заради того, щоб пустити під укіс ешелон із зброєю для фронту, як це робили радянські партизани, а з німецькою жандармерією і польськими поліцаями, щоб помститися за утиски, вчинені ними стосовно населення. 

Дивною була ця боротьба, яка не перешкоджала підтримувати оунівцям цілком мирні переговорні відносини з німцями і укладати з ними угоди про співпрацю. Такі переговори, зокрема, відбулися у Луцьку в листопаді 1943 р. між мельниківцями і німцями. Сторони дійшли згоди, що повстанці «мають право організовувати збройні сили для боротьби проти совєтських партизан та інших диверсійних банд, які нищать українське населення». З цією метою було сформовано «Український легіон», який справді боровся з радянськими і польськими партизанами. 

В кінці 1943-го — на початку 1944 р. приклад мельниківців наслідували і бандерівці. В м. Кремінці вони провели переговори з німецьким командуванням «Кампфгрупе Прютцман», з яким уклали цілком мирну угоду. Керівництво УПА зобов'язувалося не воювати з німцями, а ті пообіцяли те ж саме зі свого боку. Крім того, бандерівці отримали від німецького командування пароль, за яким бандерівців мали безперешкодно пропускати в німецькі тили. 

Переговори з німцями вів і Бульба-Боровець у жовтні—грудні 1942 р. Німецьку сторону представляли рівненський гебітс-комісар доктор Беер і командир поліції Волині й Поділля підполковник СС доктор Пюц. На жаль, для Бульби, його умови співпраці (на відміну від бандерівських і мельниківських) були поза межами компетенції названих посадових осіб, а тому переговори скінчилися нічим. Можливо, коли б вони відбулися в 1943 чи 1944 рр., Бульба і доктори Беер та Пюц були б менш амбітними у своїх домаганнях. А у 1942 р. вони ще не втратили надії на кращий розвиток подій. 

У 1944 р. ставлення німців до УПА стало цілком толерантним, можна навіть сказати, союзницьким. Вони постійно вели переговори з командуванням окремих повстанських загонів, давали зброю з єдиною умовою, щоб ті використовували її для боротьби з Червоною армією. «Наше завдання, як згадують учасники тих подій, — було приготуватися якнайліпше до боротьби із новим окупантом. Про сутички з німецькою армією ніхто вже й не думав». 

Заради справедливості слід сказати, що про ці «сутички» націоналісти не надто думали і раніше. Тепер же, в 1944 р., між ними і німцями визначилося повне порозуміння. Відступаючи, німці озброювали загони УПА для продовження боротьби з ненависними для тих і тих «совєтами». Фактично, між сторонами відновився той альянс, котрий спостерігався у 1939—1941 рр. 

Таким чином, ні на які два фронти ОУН-УПА не воювали. У них був лише один фронт, за їхньою термінологією — «совєтський». Звичайно, якщо не рахувати фронту проти мирного населення. 

У 1941 р. німецьким командуванням на ОУН-УПА було покладене завдання переслідувати і знищувати радянські частини, котрі потрапили в оточення. Так, як це було на Поліссі, де цим займалися цілком легальні військові формування під проводом Бульби. У пізніших спогадах учасники цієї кампанії жалкували лише за тим, що їм так і не вдалося «знищити совєтські частини, бо вони спішно відійшли під натиском українсько-білоруських партизанських з'єднань через ріку Прип'ять». Бандерівці відстрілювали тисячами тих радянських воїнів, які відстали від своїх військових частин і проживали на окупованих німцями територіях серед місцевого населення. 

Був у ОУН-УПА і ще один ворог. Це радянські партизани. Нинішні націоналісти, домагаючись реабілітації своїх давніх попередників, час від часу заявляють, що українські повстанці і радянські партизани знаходили порозуміння, то чого ж його, мовляв, не можна знайти їхнім нащадкам. Насправді в реальних воєнних обставинах такого порозуміння не було. Та й не могло бути, оскільки для націоналістів, особливо для бандерівців, партизани були «совєтами», «більшовиками» і «східняками», котрі підлягали знищенню. Втім, пеговори між ними справді мали місце. Як згадує Скорупський, ковпаківці пропонували спільно боротися з фашистськими загарбниками, або хоч би не воювати між собою, але «на це ніхто (із учасників переговорів від бульбівців і бандерівців. — Авт.) не погодився». 

Розповідаючи про рейд з'єднання Ковпака на захід, щоб знищити нафтові промисли у Дрогобицькому басейні, котрі були головною базою постачання пального для німецьких механізованих частин на Східному фронті, Скорупський зауважує: «Під час цього маршу в одну й другу сторону найбільше дошкуляли йому німецькі літаки і українські партизани». На ціле з'єднання Ковпака «славні вояки» нападати не сміли, оскільки, за їхнім власним визнанням, не мали такої сили, а ось окремим підрозділам ковпаківців завдавали відчутних ударів. Так, у Суражському лісі в липні 1943 р. відділи УПА розбили партизанський загін Бегми. За свідченням Скорупського, бій тривав цілий день і цілу ніч. Коли він скінчився, і повстанці нарешті оволоділи партизанським табором, то «місце його було вкрито трупами». 

Подібне зіткнення упівців з радянськими партизанами мало місце пізньої осені 1943 р. в районі с. Мачулянки, що на правому березі р. Случ. Вище командування УПА наказало очистити цей край від радянських партизанів і кинуло проти них понад 600 вояків. Після жорстокого бою, зазнавши численних втрат, повстанці в паніці відступили, так і не виконавши завдання. 

У спогадах М. Лебедя, полковника М. Омелюсіка та інших чільних провідників ОУН-УПА тема боротьби з радянськими партизанами посідає одне із центральних місць. Звичайно вони героїзують себе, а відтак говорять не лише про дійсне, але й уявне. Полковник Омелюсік повідомляє, що з'єднання Ковпака, яке налічувало 2 тис. бійців, було вщент розбите ними в галичині. Згідно з Лебедем, червоні партизани Ковпака були розгромлені відділами УПА ще на Волині. 

Правда, це не завадило партизанам дійти до Прикарпаття, де проти них виступила так звана «Українська народна самооборона»*, створена за наказом керівництва ОУН, «щоб не дати Ковпакові опанувати Карпати». 

У даному разі важливим є не стільки те, чи відповідають дійсності дані націоналістів про завдані радянським партизанам втрати, скільки їхні зізнання в тому, що саме УПА була тією силою, котра солідаризувалася з гітлерівцями у боротьбі з радянськими партизанами. Незалежно від того, якими мотивами керувалися її провідники, об'єктивно поборювання радянських партизанів шкодило справі визволення України від загарбників. 

Із наведених матеріалів з усією очевидністю випливає, що на Західній Україні в роки Великої Вітчизняної війни мали місце не так національно-визвольні змагання, як справжня громадянська війна. Війна між різними націоналістичними партіями і їхніми збройними формуваннями. Війна з власним народом і національними меншинами. Війна з радянськими партизанами і так званими «східняками». У таких умовах ОУН-УПА, навіть коли б вони справді хотіли, не мали жодної можливості об'єднатися для спільної боротьби з гітлерівцями. 

На закінчення ще кілька рядків із вже згаданого листа Бульби-Боровця до Бандери: «Товариші націоналісти! Як вам не соромно і де ваша національна мораль та гідність толерувати такі злочини? Хто з чесних революціонерів може розділювати сьогодні функції в Україні, коли вона димиться в пожежах та спливає кров'ю? Хто ще сьогодні може мріяти про ті ваші посади, коли щоденно тисячі гинуть від терору й голоду? Чи важливіше сьогодні те, хто керуватиме Україною, чи те, щоб її спільними силами врятувати від цілковитої заглади? Державна влада не вигідне місце, а найвідповідальніша стійка тяжкої служби Батьківщині». 

Чи не правда, сказане можна адресувати і нинішнім націоналістам? 

P.S. Тим, хто побажає переконатися в правдивості викладеного в цій статті, рекомендую ознайомитися із збіркою документів і спогадів учасників націоналістичного руху «Туди, де бій за волю» (Лондон-Париж. 1989), виданої в пам'ять Максима Скорупського фундацією ім. О. Ольжича у Великій Британії. 

* Певно, назва саме цього військового підрозділу ОУН надихнула її нинішніх послідовників на створення однойменної партії «Народна самооборона». 

Петро ТОЛОЧКО