хочу сюди!
 

Светлана

43 роки, лев, познайомиться з хлопцем у віці 39-53 років

Замітки з міткою «роздуми»

От чомутак завжди...

От живеш собі, не нудьгуєш, ходиш на роботу, на яку скаржишся час від часу, а потім бац звільняєшся. І вже котрий рік розумієш ’ Бляха, та то була найкрутіша робота, супер колектив, якого милого було йти’
А тепер заідаю шоколадками...

"Для звіту цього явно недостатньо"

Знаєте вислів: "Як не з'їм, то понадкушую"? Так от, є декілька незавершених тем для фотозвітів. І не знаю, що з цим робити? Постити "некоплектні" звіти не хочеться. А назбирати матеріал поки не вдається. "Для звіту цього явно недостатньо".

Але ще більше дивує, що навіть теми, на які вистачило матеріалів, не вдавалося відфоткати за один раз. А частіше буває: приїхав — подивився — і поїхав додому. Якесь невезіння.

Щоправда, вже напрацювався блогерський пофігізм. Нема про що писати — значить не буде нових записів.

Мобільний інтернет

Писав про це, чи ні — не пам'ятаю. Можливо і не писав — бо тарифний план з мобільним інтернетом з'явився нещодавно. Недарма ж в пресі писали, що оператори мобільного зв'язку дослідили, що багато користувачів юзають на телефонах інтернет. Так от, тепер і в мене з'явилась можливість користуватися інтернетом через SIM-картку. Звичайно, вже є деякі спостереження.

Зрозуміло, що мобільний інтернет не може позмагатися з інтернет-провайдерами. Спочатку відкривались лише блоги і синоптичний сайт. Ну, можна було подивитись Яндекс-карти. Новини і Вікімапія вилітали. Потім спробував активніше використовувати на вулиці. Дуже класна річ: сфоткав маршрутку — і одразу можна перевірити, чи є фото на сайті, чи ще не встигли відфоткати (щоб знати, чи видаляти знімок з фотіка, чи залишати). При зміні погоди можна звірятися з синоптиками. Бложики почитати. Хоча я ж на основні блоги пишу дуже рідко. Ну, тоді подивитись, що пишуть френди. От і се, що можна поюзати на телефонному інтернеті. Складні сайти — такі як новинні, довго туплять і іноді взагалі не відкриваються. Ютуб і Вікімапія теж сильно довго роздупляються і часто теж не завантажуються.

Потроху юзав активніше і активніше — і помітив цікаву річ: мобільний інтернет став краще працювати. Якщо почекати, то і новинні сайти відкриваються. А у Вишневому інтернет взагалі непоганої швидкості. Навіть вдома зросла швидкість. Але на дачі, або в Києві мобільний інтернет фіговий. Коротше, я так і не зрозумів навіщо людям треба багато мобільного трафіку? Адже скористатися ним на повну нереально. Тільки через wi-fi можна юзати. Одна видима перевага — скористатися там, де нема вай-фаю. І без переживань, що витратиш багато трафіку. Але все одно незрозуміло, як витратити тарифний трафік? В мене виходить використати тільки 15-25% тарифного трафіку. Притому що активно юзаю те, що відкривається — соцмережі, блоги, сайти погоди. Можна заюзати Ютуб — трафік швидко спалиться. Але ж мобільний інтернет не тягне перегляд відео.

Я не проти мобільного інтернету. Я просто не знаю, як витратити тарифний план.

Двадцять перше століття - століття відсутності життя у житті

Саме так, вважаю, потрібно було би назвати нашу епоху.
Заради того, щоб отримати життя - люди йдуть на роботу, одружуються, та народжують дітей.
Та багатьох й те не рятує від відсутності життя.





Чому так? Це можливо пояснити. Але здебільшого вважають за необхідне мовчати й не думати про те. Адже так соромно визнавати, що на роботу ходять для того, щоб "поцвірінькати" з подружками, помірятися жезлами з мужиками (мужики з мужиками), показати всім свої нові шмотки та себе. Тільки не для того, щоб працювати, і тим більш не для того, щоб розвивати якусь галузь.

Так само й про одруження і народження дітей. Мало хто робить це свідомо, заплановано, й через природні здорові потреби продовження роду.

Залишається загадкою - чому керівники терплять таких "трудівників". Просто через особистісну симпатію? Або ж у думках у них щось таке: "ой-ой, а що ж воно робитиме без роботи. Це ж зіп'ється! Ой-ой не можу того допустити - буду платити йому/їй хай ходить".

Дуже мало підприємств, де люди справді розвивають свою галузь. От тому  й так мало розвинутих підприємств в Україні.

Дивлюся я на технічний прогрес... Все більше відпадає необхідність тих чи інших професій та посад. Цікаво, що робитимуть ті люди, яким колись не стане куди ходити красуватися собою, а власного життя не мають?
Можна було би об'єднуватися та влаштовувати власні справи. Але ніхто не хоче. Ніхто до того не готовий морально. Бо люди наші глибоко в голові = істоти звиклі до стійла. Забери в них стійло - в них їде дах і не можуть дати собі ради.
А ті, хто не такий -  опиняється на самоті без можливості підняти справу самотужки. Якщо ж стає сміливості почати наодинці - справа чавить їх як виноградину під ногами, й вони не виживають.

Якщо помиляюся (а я хочу помилятися smile ) - розкажіть приклад, коли людина наодинці створила якусь справу, вижила, й те діло її не покалічило.


День молоді

У нашому місті до Дня молоді Можна було б випертися подивитись. Вважаю, що нічого цікавого там не буде. Свіжі знімки на Фейсбуці з заходу зовсім не вражають: ярмарка всіляких фєнєчок і фуд-корт. А... ще обіцяли дискотеку. Анонсували сети крутих ді-джеїв. Щось слабо віриться. Ну, я сам собі DJ.

От такі розклади. Зате вже другий день не виходжу з хати. Мабуть треба розпочинати ставити рекорд з домосідства.

Відповідь.

Відповідь на це питання я шукала підсвідомо вже більше 18 років....
З підліткового віку я не можу без музики. Це як залежність, як наркотик....
І ось що я зрозуміла протягом останньої доби.
Ноти, на мою думку, з'явились від звуку крапаючого дощу, крапель у калюжу... Сім нот, мабуть, бо з різною швидкістю/силою....
Напевно, хтось дуже давно почув музику/ритм у краплинках, що падають з гілки абощо.
І, відповідно, людина має у складі воду, тобто мозок теж має у складі воду.
На цю думку надихнула партія фортепіано з пісні "Капронові банти" А.Р.Мірзояна.
І мені здається, тепер я розумію, чому люди вірили шаманам, коли ті викликали дощ.
Якщо краплі дощу падають з певним ритмом/звуком, то, за логікою, якщо "штучно" створити подібний ритм (на барабанах, тотемах тощо), то вірогідно звукові коливання викличуть дощ. P.S.А дощ я безмежно люблю....

Топографічний кретинизм

Хочете історії — а будь-ласка. Хоча я б написав про нову вітчизняну музику.

Один чувак написав в приватні повідомлення на одному блозі. Цікавився закинутими місцями. Запитав де знаходиться запитуваний об'єкт. Відповів (хоча сталкери зазвичай не «зливають» координати заброшок). Назвав населений пункт, в якому розташований об'єкт. Карти в руки — і шукай. Ні, треба все розжувати, показати на карті де воно знаходиться. Здається, це називається «топографічний кретинизм».

А як же деякі дізнаються координати заброшок не знаючи ні назви населеного пункту, ні точного місцерозташування? Щось народ у нас зовсім розлінувався. Все подавай на блюдечку.

ЛЮДИ КАК ЛЮДИ? Олег Басилашвили




ЛЮДИ КАК ЛЮДИ?

Я вот думаю: а что было бы, если бы Воланд прибыл в Москву сейчас. То есть не в Москву Сталина, а в Москву Путина? И время по сюжету подходящее — как раз весна, дело к маю.

Как вы помните, во время триумфального выступления своей свиты на московских подмостках «профессор» делает эдакое философское отступление, пристально рассматривая зрителей:

Ну что же, они — люди как люди. Любят деньги, но ведь это всегда было...Человечество любит деньги, из чего бы те ни были сделаны, из кожи ли, из бумаги ли, из бронзы или из золота. Ну, легкомысленны... ну, что ж... и милосердие иногда стучится в их сердца... обыкновенные люди... в общем, напоминают прежних... квартирный вопрос только испортил их...

Когда некоторые нынешние аналитики уподобляют нашу эпоху тридцатым годам, они не совсем правы.

Те люди, люди 30-х, действительно «напоминали прежних», дореволюционных. Манерами, бытом, представлениями. Булгаков это хорошо показывает. С нынешними россиянами людей 30-х по-настоящему роднит лишь одно: любовь к деньгам. Как же так, возразит кто-то. А отношение к власти, холуйские славословия, поголовная поддержка политики вождя? Разве всё это не похоже на нынешнюю 86-процентную поддержку Путина?

Отвечу: похоже, но только ВНЕШНЕ. У нас ситуация с общим качеством населения неизмеримо хуже, чем в 30-е годы. Хуже!

Когда мы видим кадры кинохроники, на которых монолитные колонны маршируют под лозунгами «Слава великому Сталину!», «Смерть троцкистским собакам!», мы должны видеть, что стоит за этим. А за этим стоит гражданская война, за этим годы геноцидного террора и социальной дискриминации. За этим стоит всепроникающий, как Интернет, страх. Вот что надо понимать.

Но когда современное российское большинство поддержало «крымнаш», поддержало «новороссию», у него за плечами был не опыт Соловков, не опыт раскулачивания, массовых расстрелов и Беломорканала.

Нынешний обыватель не знает, что это такое — шаги НКВД ночью, за твоей дверью. Его не били по половым органам на допросах. Нет, у нынешнего большинства за плечами опыт совсем другой жизни: опыт жизни при демократии 90-х, пусть и очень несовершенной, да, но демократии. Наше большинство, так возлюбившее Путина, уже не знало страха и железного занавеса. Нынешнее большинство никто не запугивал и не принуждал. Когда советский народ в 1939-м, стоя на митингах по заводам и фабрикам, единодушно гавкал после нападения на Финляндию: «Да здравствует мирная политика Советского союза! Да здравствует великий Сталин! Мы полностью одобряем меры, принятые Советским правительством!» — я понимаю, что это происходило в стране ГУЛАГа. Попробуй-ка не поддержи. Если не выразишь одобрение — погибнешь лютой смертью.

Но тем, кто в марте прошлого года рукоплескал в Кремле по поводу «возвращения» Крыма — им удары сапогом по почкам и ГУЛАГ явно не грозили. Как и остальным 86-ти процентам. Ну ладно, не пойдёшь ты на митинг в поддержку «Крымнаш» — ну, выгонят с работы, это самое большее (но не расстреляют и на Колыму не ушлют). И, кстати, не всех же гоняют на эти митинги. Подавляющее большинство сидит себе дома и исповедует «Крымнаш» совершенно добровольно, наедине с собой и телевизором, в семейном кругу, по зову сердца, безо всякого давления и безо всякого стимулирующего страха. Они, эти люди, не прошли через мясорубку террора. Они имеют опыт достаточно свободной постсоветской жизни, у них загранпаспорта и выход в Интернет, но притом они уже готовы нести по улицам лозунги: «Слава великому Путину!» и «Смерть пятой колонне!». У них, в принципе, в 90-е был шанс стать нормальными людьми, войти в круг нормальных народов. Но нет, они по доброй воле выбрали сталинизм-2 и бредни о новом имперском величии — вот в чём коренное отличие наших современников от людей 30-х годов. Зная ВСЁ о сталинском терроре, наши современники, по данным «Левада-центра», его оправдывают, очевидно, надеясь, что новый террор лично их не затронет. То есть они, сволочи, согласны на репрессии, если будут «грести» ДРУГИХ. Если ДРУГИМ будут ломать судьбы; если ДРУГИХ будут гнобить, мучить и убивать. Вот какое у нас замечательное население сегодня.

Совок совершил ужасное дело: похоже, за время своей истории он истребил почти всех, кто мог бы воспринять свободу. Последний всплеск сопротивления — Новочеркасский бунт при Хрущёве. Когда потом появился шанс на свободу, воспользоваться им было уже некому. Воля к свободе осталась в Украине, в Прибалтике, в Грузии. Но не у нас, не у русских. У нас качество населения низведено ниже плинтуса. Оно не идёт ни в какое сравнение со сталинскими временами. Ибо тогда система всё-таки преодолевала сопротивление, с нею всё-таки боролись. Были крестьянские восстания, потом были власовцы. Был огромный пласт людей, ненавидящих Сталина и совок вообще. Недаром системе требовался ГУЛАГ. Сейчас он не нужен. ЭТОТ народ любит вождя и без ГУЛАГа. Страшное дело — рабство из-под палки. Но ещё страшнее — рабство без палки. Страшен совок в ватнике. Но страшнее совок на иномарке, в импортных шмотках, отдыхающий в Европе и притом ненавидящий Запад. Помнится, при совке власть обязывала хозяев личных домов вывешивать по праздникам красный флаг. Не вывесишь — будут неприятности. Сейчас никто никого не принуждает цеплять «колорадскую» ленточку на свой личный автомобиль — но цепляют все, сами цепляют, не замечая, как двусмысленно и даже комично этот круглогодичный «символ победы» выглядит на «мерседесе» или «фольксвагене».

Этот нынешний добровольный неосталинизм, добровольный отказ от возможности быть свободным — гораздо страшнее атмосферы 30-х годов. Он знаменует полную деградацию, возможно, уже необратимую. Это вырождение как следствие мощнейшей антиселекции, отрицательной калибровки. В великом русском языке есть слово «люди» и слово «ублюдки». Как видите, они вроде бы созвучны, похожи друг на друга (может даже показаться, что корень у них один). Однако значение этих слов совсем разное. И корни разные — «люд» и «блуд» соответственно. Между этими двумя словами при всём их некотором созвучии — дистанция огромного размера. Такая же, как между русскими 30-х годов и нами, нынешними русскими. Там, в 30-х, были всё-таки люди.

Начало перестройки было ознаменовано появлением знакового фильма «Покаяние» Тенгиза Абуладзе. Собственно, перестроечная критика сталинизма началась с него. Главный смысл этого фильма был не воспринят, он показался тогда слишком радикальным и даже нигилистическим. Сын выкапывает из могилы труп отца-тирана и выбрасывает его с горы куда-то в мир — на ветер, на вечный позор. О, как тогда, в пору выхода фильма на экраны, многие клеймили эту яркую сцену, как оскорблялись ею! Фильм стал своего рода «проверкой на вшивость», проверкой готовности общества к переменам, к перерождению. Он нёс в себе послание, которое не было услышано: нас может спасти только радикальное отречение от скверны. Подобное тому, что совершила Восточная Европа. Но это не произошло. Покаяние — а именно в этом состояло послание фильма — не состоялось. Фильм, повторяю, не был услышан, и само это слово — покаяние — стало по большей части вызывать раздражение и озлобление, и чем дальше, тем сильнее.

Призывы к покаянию стали восприниматься как оскорбление национального и личного достоинства: «Кому, НАМ каяться?! Перед кем?? Да мы всех их спасли от фашизма!!». Сегодня тема покаяния, звучавшая в годы перестройки, окончательно перечёркнута великой темой «вставания с колен». Её венец — «Крымнаш». Законченный исторический цикл: от фильма «Покаяние» до фильма «Путь на родину». Мы вернулись-таки «на родину». Кто-то, вспоминая картину Абуладзе, сказал, что зловонный труп тирана теперь подобран и водружён на старый пьедестал. Не совсем так. Этот полуразложившийся труп наши современники притащили к себе домой и усадили за семейный стол. В его обществе пьют чай. С ним подобострастно беседуют, с ним советуются. И если у трупа вдруг отваливается голова, её с извинениями прилаживают на место.

Так Вы говорите, мессир, люди как люди? Нет, увы, к нам это уже не относится. Это не про нас. Мы не «люди как люди», а некий продукт системы расчеловечивания. Покаяние могло пробудить в нас человеческое, но мы, потоптавшись немного на историческом перепутье, отвергли этот шанс. У людей 30-х такого шанса не было, и единственное, что нас роднит с ними, единственное, что мы от них унаследовали — их негатив: готовность стучать, трамвайное хамство и слабость к халяве. Несмотря на то, что Москва сейчас сияет модными бутиками, навроде миланских и прочих, нынешняя публика, думаю, так же ломанулась бы в «магазин» Геллы на сцене театра Варьете. И коварные купюры, дождём слетающие с потолка, хватала бы только так, за милую душу. Путин смекнул, как можно купить эту «милую душу». Он пытается Вам подражать, мессир. «Наш Крым» — это тот же «магазин» Геллы на сцене современности.

Хит сезона «русской весны». Интересно, кто в роли Геллы? Вероятно, блядские российские СМИ с трупными пятнами на руках. Народ вот уже год активно и упоительно примеряет на себя Крым, приговаривая: «Шикарно! Качественно! Патриотично! А как оперативно провернули! Глазом не успели моргнуть!». На что надеется Путин? На то, что иллюзия, морок станет вечной реальностью? Даже Вы, мессир, на это не посягали. Морок развеется, оставив только срам и массовый визг. Вам-то что, мессир, Вы встали и ушли. А Путину податься некуда: он не вольный художник, в отличие от Вас, он директор-хозяин этого, блин, «Варьете». Он обречён метаться по рушащемуся зданию, среди разочарованной, озлобленной, взбешённой публики, теряющей человеческие признаки.

Вот такой театр. «Сеанс окончен! Маэстро! Урежьте марш!!!».

Олег Басилашвили

http://newrezume.org/news/2017-05-12-10922

Спостереження

Проблема нашої держави в тому, що більшість її громадян хоче існувати за рахунок держави і не розуміє, що держава існує за рахунок її громадян.

Миру всім

«А я не був закордоном...»

«Я не був закордоном,
Не дививсь на Біг-Бен з балкону.
Не кохав азіатку
І у Берні не маю людного статку.»

«А ти така встала.
"Ніде не були..." — сказала.»

Під враженням від почутої пісні, що презентував у попередній замітці — ADAM - Закордоном (Маруся).
А ще читав одного блогера, який хвалився тим, що об'їздив декілька країн і побував закордоном (взагалі емігрував з України).

А я? Ну декілька раз подорожував. Був у Маріуполі, Луцьку, Вінниці, Сарнах, Чернігові, Славутичі, Умані. Але закордоном взагалі не бував.
Правда, життя триває. Може все-таки кудись виберусь.

Як вважаєте: чи варто корити себе за те що не вдосужився побувати закордоном? Чи ви були закордоном?