Розтріпані коси сумних оксамитових крон, Віддалено видно похмурість осіннього неба, Не треба, чудна жовта осінь, не треба Так стрімко летіти, немов навіжене метро. О, щастя величне — у згоді з собою іти І те не згубити, що зроду душі притаманне, Туманні шаради, мов Лондон туманний, Розвішала осінь в серпанку хистких павутин. Я знаю, що віхола слід мій колись замете, Я знаю — холодна зима все вбере в свою пащу, Найкраще не руш моє, осінь, найкраще, Осіннє, останнє, таємне, щемке і святе... 2000

 

Це - о-с-с-сінь…

Вітер копирсається в листі, підкидає його, граючись. І сміється, споглядаючи ті химерні танці, які жовтогаряче, золотаве і багряне листя витанцьовує, покірне його, вітру, примхам. Сміх вітру чудернацький, отакий:

• Ш-ш-шш!!!! С-с-ссс!!!! Х-х-х-хи-хи!!!!! Ха-ха-х-х-х-ш-ш-шшшша!!!!.....

Ніби старенький беззубо щось промовити намагався, та закахикався. І це кахикання переходить в таке собі сміхошипіння.

Раптом:

• Цок! – легенько по гілці…

І знову:

- Цок! Тук!.. –більше схоже на шепіт

-Тук-тук! Цок-цок-тук-тук! – все пришвидшуючись. Тихий та рясний, дрібненько побіг по гілках дощик, вмиваючи листя, що ще на гілках тримається, і воно, змочене, обважніло і повільно падає униз, схоже на позолочені вітрильники, які, поступившись силі шторму, ідуть на дно. Дно океану. Осіннього океану.

А там, на дні, затишно. І падають золоті вітрильники, і вже купи їх лежать внизу. І падають униз темно-брунатні блискучі бурштини каштанів та жолудів. Цілі розсипи дорогоцінні! Яка розкіш, яке багатство!

І лежать засмучені та самотні скарби та коштовності осінні, лише інколи дитинчата, скарбошукачі з сяючими очима, збирають в жменьки, несуть додому, посміхаючись та щось їм промовляючи...

21.10.2009

Copyright © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

    

                               

Кожен повинен скласти в ціле те,   що в ньому найкраще і роздати іншим.   І ділитися разом з тими , яких любить ,     щоб відновити радість. (Robert Fulghum)

Klopoty zakochanych Zakochani mowili - przeciez nie do wiary czy to prawda, moze sie nam zdaje, czy tak latwo sie spotkac cierpia*cym na milosc w swiecie, w ktorym klopoty nasze nie ustana*, bo jak diabel ucieknie  - odejdzie i aniol. Jestes i nie ma ciebie. Ten sam , znowu inny troche na odczepnego i troche na niby. Jak len, co kwitnie niebiesko, bialo i rozowo choc swit i zmierzch sprawia, ze inne kolory. Czy to ty Jestes blisko, jakbys sluchal  serca i Jak matka przechodzisz przez srodek sumienia. Jesienia*  deszcz zaslania, zima*  snieg zabawny. Ten, ktorego sie kocha jest wcia*z   niewidzialny. ( ks. Jan Twardowski )

W kolejce do nieba Powoli nie tak predko prosze sie nie pchac. Najpierw trzeba wygla*dac na swietego, ale nim nie byc. Potem ani swietym nie byc,  ani na swietego nie wygla*dac. Potem byc swietym tak, zeby tego wcale nie bylo widac. I dopiero na samym koncu swiety staje sie podobny do swietego.

( ks. Jan Twardowski )

                                        

100 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича

(Народився 5 жовтня 1909 , с. Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (тепер - територія Польщі) у сім"ї священника       -      помер  6 липня 1937, Львів)

Український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

Здобувши за життя славу одного з найкращих поетів західноукраїнських земель, викликавши багато суперечок своєю творчістю, він після смерті випав з історії української поезії. Поет, який прожив усього двадцять вісім років, стільки ж років перебував у зоні мовчання. Історія української літератури подавалася у старанно процідженому й урізаному вигляді. Творчість майже всіх майстрів слова Західної України, які писали протягом міжвоєнного двадцятиліття, за винятком п’ятьох-шістьох, котрі орієнтувалися на СРСР, замовчувалася.

„Білою плямою” була і творчість Б.-І. Антонича.

Я, сонцеві життя продавши  За сто червінців божевілля,  Захоплений поганин завжди,  Поет весняного похмілля, "— такий автопортрет створив Богдан-Ігор Антонич.

ВИШНІ                                   

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,  на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.  Моя країно зоряна, Біблійна й пишна,  квітчаста Батьківщино вишні й соловейка!  Де вечори з Євангелії, де світанки,  де небо сонцем привалило білі села,  цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,  як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. 

ЩАСТЯ  З усіх людей найбільше я щасливий,  будую білий калиновий міст.  Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.  Великої моєї філософії  такий безглуздий зміст.  Не заплачу стражданню й горю мита,  люблю риск, небезпеку й сум’яття.  Я є рушниця, радістю набита,  якою вистрілю на честь життя.  Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,  ніщо, що людське, – не є мені чуже,  а що сьогодні я не маю грошей на обід, –  байдуже.

                                          

ТЮЛЬПАНИ ДВА...   Тюльпани два, мов ти зо мною,  на двох краях життя пустелі  даремне кличуть, лиш водою  йдуть світла золоті тунелі.  Червоне полум’я двох квітів  крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.  Так родяться мистецтво й міти  із туги за далеким, вищим...  За кращим, більшим, за незнаним,  що підняло б над світу низом.  Два райські птахи – два тюльпани –  карає ніч за мрії безум.  Червоне полум’я двох квітів  просвітлює сіряву сутінь,  червоне полум’я тюльпанів –  цвісти, горіти, проминути

 верлібр

До! – до-мажор, акорди літа.

Мі! – Місяць, млинчик з медом в небі.

Соль! Соль! – Кохання соло. Соловейко

Співає аріозо.

Фа! – Фанфари

Лунають зоряні; фортіс-Сі!-мо любовне.

Ре! – Мо-Ре… Хви-Ля… Ля! У хвилях

Світанок вже скупався. Сонце!!!

Симфонія ранкова!

Сон це… Сон це…

01.10.2009

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109270254

   

                     

І все-таки до тебе думка лине, Мій занепащений, нещасний краю, Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине. Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали, Вони б над ним ридали, Та сором сліз, що ллються від безсилля. О, сліз таких вже вилито чимало,— Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись,— Що сльози там, де навіть крові мало! ( Леся Українка ) 1895        

                   

Я із надій будую човен, І вже немовби наяву З тобою, ніжний, срібномовен, По морю радості пливу.

І гомонять навколо хвилі, З бортів човна змивають мох, І ми з тобою вже не в силі Буть нещасливими удвох. І ти ясна, і я прозорий, І душі наші мов пісні, І світ великий, неозорий Належить нам — тобі й мені. О море радості безкрає, Чи я тебе перепливу? Якби того, що в мріях маю, Хоч краплю мати наяву. ( Василь Симоненко ) 1961