присвята моїй любій доні 

Передзим’я. Старий-Листопад

Кволий, труситься...

Крутиться світ.

ЗореНіч... ЗореРух... Зорепад…

Леоніди летять – ЗореКвіт,

 

ЗореДиво! – Дивуюсь, дивлюсь;

Поміж тисяч малих тих свічад

Є й  моє… Тихо Богу молюсь –

«Зустріч нам подаруй в зорепад!..»

 

Час минав… От і Спас на порі!

Пахнуть яблука, мед…

ЗореНіч!

Персеїди палають вгорі –

Сотні  Богом запалених свіч.

 

При надії, пильную на мить

Чудотворення, вгору дивлюсь …

Зірка просто в долонях горить!!!

Дивородження!..

 Богу молюсь…

 

 

11.11.2010

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109299746

© Stepans’ka Marina (SMG)

Якби ж побачить журавлиний клин,

Що від озер ясних до сонця лине…

Не йняти віри тузі –

Не один

Ти знаєш:

Ні.

Надія не загине.

Крижинам не віддасть свого тепла,

Не змовкне навіки, гріхами скута.

Землі чужої запашна отрута

Не вб’є жаги,

Не спинить вороття

До вод джерельних.

З безлічі шляхів

Той шлях,

Що досі в серці не зотлів,

Розбудить пам’ять…

 

Тож нехай зі скла,

Немов з душі запиленого тла,

Дощі змивають дні,

Змивають ночі –

У погляді надії на життя

То сльози каяття,

То сльози прощі.

Не вір тому, хто каже: вірш

Складати – невелика праця.

Це наче сісти небораці

Та стиха каву пить – не гірш.

 

Не вір отим, котрі плетуть

Із слів мережива холодні:

Слова ті,

Наче пси голодні – кістки,

Свою шукають суть,

Та не знайдуть

Ні крихти в плетиві отім.

 

Коли вогонь породить слово,

То непотрібная полова

Без залишку згоряє в нім.

Послухай водоспад гірський,

Що голос свій несе долині,

Пекучій лиш повір сльозині,

Як вірить день зорі ясній.

Вдивись – і не побачиш слів:

Роса на білий лист злетіла,

І очі смутком оповила.

Незрозуміліше із див –

Вже вогник той, що ледве тлів,

Доріс багаття! Не комиш

Палає в нім –

В нім ти гориш,

І кров гаряча б’є в обличчя,

А серце вже за хмари кличе…

 

Що те було?

Те просто вірш.

Як стиха каву пить – не гірш…

Написав для сина.

Далматинець

 

Рано-вранці, хлопчик Толя

на заняття йшов у школу

та зустрів він Далматинця,

що довкола метушився.

 

Лютим звіром гавкав пес

Толя крикнув:" Згинь, балбес".

Пес за ласку те прийняв,

поруч з хлопцем почвалав.

 

Раптом звір кота уздрів

та й погнав його у двір.

Там біда для Далматинця:

він з півнями зачепився.

 

Оточили його півні,

але пес був їм не рівня -

під ногами прокотився,-

півень з іншим ізчепився.

 

Півні б`ються і тріпочуть,

відступитися не хочуть;

ґвалт стоїть на все подвір`я,

пес сидить і ловить пір`я.

 

На свою біду котяра

виглянув із-за кошари,

песик вмить його уздрів -

дуже він любив котів.

 

Не біда, що кіт завбільшки,

як той пес, ба, більший трішки...

Песик радісно дзявкоче,

налякати кота хоче.

 

Кіт був гордий, вигнув спину,

зашипів на вражу псину...

але потім ізлякався

і до дерева помчався.

 

Далматинець кота гнав

та й індиків налякав.

Розлетілись ті індики,

наче вибух був великий.

 

Гуси тут загелготіли,

я не знаю, що хотіли.

Песик зразу до гусей -

щоб підтримать гамір цей.

 

Та нарвався не на тих:

стали гуси пса скубти.

Зойкнув він, як лиш умів,

та й сховавсь до бур`янів.

 

Та сидів там пес недовго -

вже за мить цікава морда

на подвір`я визирала,

свої справи оглядала.

 

Півні, гуси, кіт, індики...

кавардак стояв великий

і сусідка, баба Ганна,

псу виказувала "шану".

 

Далматинець, оцінивши,

що зробив, і вдовольнившись,

почвалав тихенько в школу

доганяти свого Толю.

 

Після всіх отих пригод

песик вигляд мав ще той...

Шерсть стирчить, із реп`яхів

мав прикраси біля брів,

 

збоку, ззаду, на хвості

весь обвішавсь, чим лиш міг;

ще й стирчали дві пір`їни

із-за вух - такий ось псина.

 

Хоча ростом був малий,

проте дуже бойовий,

був до шкоди він завзятий

Далматинець, пес кудлатий.

 

Ліна КОСТЕНКО

ЗДИВОВАНІ КВІТИ

Сю ніч зорі чомусь колючі, Як налякані їжачки. Сю ніч сойка кричала в кручі, Сю ніч ворон казав: “Апчхи!" Сю ніч квітка питала квітку: — Що це робиться, поясни? Тільки вчора було ще влітку, А сьогодні вже — восени!

Перебирає тихо струни осінь,

Вплітає павутинки в жовті коси.

Гітари звуки чисті та сумні.

Палають ягоди калини, як вогні.

Танцює листя неповторні вальси,

Дерева голі - гілки, наче пальці.

І плаче дощ, закоханий у осінь,

Своє кохання загубивши в її косах. (с)                                                                                    

                                                                                

Розкисла і розплакалася осінь

Свинцевий колір замінив блакить.

І у дворі берізка напівгола

Вже не жива, хоча іще й не спить.

Із неба сіє, і шалений вітер

З дерев зриває чарівний покрів.

То вересень чомусь залистопадив

Неначе разом з нами геть здурів.

1 жовтня 2010 р.

Михайло ДІД.

Алчевськ.

згадка про вересневий вечір на Володимирській гірці

 

Пригадую... Вечірній древній Київ

Князь Володимир у задумі споглядав.

Зітхав Дніпро... Про що він мріяв?

Неголосно що князеві розповідав?

 

ПраЮний, Вічний, Дід Старезний - Час

Над містом сиві крила розпростав.

Дніпро, і гірку Володимирську, і нас

Двох м'яко присмерк вересневий огортав.

 

Незламний, в бронзі князь на постаменті,

Як хоронитель Києва, з хрестом стояв.

Світ поза часом, простором, в моменті

Завмер в молитві... Бога прославляв!

29.09.2010

 

© Stepans’ka Marina (SMG)