Підійшов до краю?

  • 03.08.21, 22:40
Останнім часом все складається ху... не так складно, як могло б. А вчора якогось дідька так накрило, що стало несила. Єдиним виходом здалося лиш вкоротити собі віку. Не знаю, що спрацювало, проте змусив таки себе відкласти все на добу. Як не дивно, вперше за кілька років мене попустило. Хоча б на один вечір. Я змирився з тим, що мене завтра(сьогодні) вже не буде й напруга відійшла. А зранку мене накрили лінощі. Я проспав пів дня, хоча, зазвичай, підриваюсь о шостій й не можу стулити ока. Потім розгріб срачі в квартирі. Раніше кожен рух був наругою, супроводжувався болями. В голові постійно дзвеніло, мов повмикувані всі прибори на повну гучність й теревенять кожен про щось своє. Сьогодні цього не було. Коли закінчив, приготував "реквізит". Сів писатти записку... Й таки ви рішив, що, може, не все так погано. І ось тепер, сука, мене знов корчить і ламає. Коротше - пиздець, вибачте мені мою хранцузьку. Розумію: вавка в голові. Тільки в тій сраці, де я виживаю, мозгоправів немає.
Кілька годин... Лиш кілька годин зміг відчувати себе людиною. Хотілося б знов повернутися, тільки без дамоклового меча. Ну й сім'я... Зараз всі трохи пороз'їжджались. Проте, не хотілося б їх лякати. Це важко вдавати з себе нормального і з усіх сил не помічати своїх глюків.

Пи.Си.: Хейтерам, котрі захочуть написати щось на кшалт: "Убийся й не мороч голову" від щирого серця побажаю лиш третину моїх відчуттів. Я ж не нелюд якийсь.
Пи. Пи. Си.: Святош прошу уточнити: якого саме бога маєте на увазі: число релігій і сповідуваних богів веде лік сотнями. Сам же я відношу свої погляди до пантеїзму.

Ритуал.

Місяць блідим більмом на оці неба сліпо вдивлявсь в надгробки на кладовищі. Вітер тихо шелестів листям, мовби голоси з минулого шепотом вривались в мертву тишу останнього прихистку спочилих тіл. Туман нерівними клаптями тіней витанцьовував химерні танці поміж могил. Живим було нічого робити в цьому царстві тліну й забуття. Проте чиїсь човгаючі кроки порушили таїнство ночі. Згорблена жіноча фігура, спираючись на кривий ціпок, повільно йшла поміж могил, вдивляючись в написи в невірному світлі повного місяця. Її розпущене сиве волосся нерівними пасмами шевелилось від вітру. Зупинилась біля одного з надгробків, підсліпкувато вдивилась і скрутно похитала головою. Подивившись по сторонах, продовжила свій шлях. Врешті, схоже, потрібна могила знайшлась. Вузлуваті пальці дістали з торби, що висіла за спиною, невелику торбинку. Руки, що тремтіли від старості почали виводити порошком з торбинки пентаграму. Таємні символи, не місце котрим під сонцем, лягали на землю нічного кладовища. Чорні свічки, чиї нерівні тіла несли на собі сліди пальців, що їх ліпили темної ночі, було встановлено по кутах. Чиркнув сірник і його нерівне полум’я затремтіло на вітрі, вихопивши з тіней лице, густо посічене зморшками. Вогник переселився на гноти свічок. Слова, темні,страшні, забуті, почали литися з висохлих губ. Нарешті! Заради цього вона поклала все своє життя. Відвідала місця, де не слід бувати людині. Прочитала книги, яким не місце на землі. І ось вона вже за мить до своєї цілі!

Вітер рвучким поривом ніби спробував зірвати страшний ритуал, смикаючи полум’я свічок. Собака завила вдалині. Хмари  сховали місяць, закриваючи від світла чорну справу. Стогін, тяжкою хвилею, прокотивсь цвинтарем. Земля здригнулась, вогкими грудками розсипалась вбоки й кістлява рука вигреблась назовні. Пальці без плоті вгризались в землю в марній надії зачепитися за щось міцніше. Слідом з’явилась друга рука й вчепилася в дернину, що поросла на могилі. Знов посипалась земля й ось обвітшалий скелет вже стає на бренну землю. Порожніми очними впадинами він тяжко дивиться на сиву заклинательку. Та порилась в своїй торбі й дістала потріпаний плащ, в якому зіяла діромаха.

- Ма-ам... заший, га? - пролунало в мертвій тиші.

Невигадані історії про котів та інших домашніх 17

На роковини народження сина теща нам подарувала… козу. Не зовсім козу, так козеня, зате щедро. «Хай у вас своє молоко колись буде…може...» Хай, то й нехай. За сніжно-біле хутро охрестили Бєлкою. Козеня, як водиться, було норовисте. Особливо облюбувала вона сусідку. Та частенько, йдучи повз наш двір від криниці, зупинялась дати бідній скотині водички попити. І це при тому, що вода в Бєлки свіжайша була завжди. А ця хитрюга перестрічала сусідку на початку зони досяжності від припиначки. Затим, попивши-непивши води відходила трохи осторонь і чекала, доки тітка добиралась майже до краю випасу. Затим, розганялась і зо всіло маху її під зад рогами – бум! Тітка в одну сторону, відра – в іншу, коза спокійненько йде собі пастись, ніби то й не вона вчинила… Коза припинана завжди була так, щоб не заважати проходу, тітка добровільно наривалась, така цікава жіночка була. Те ж саме робилось, коли сусідка приносила Бєлці гостинців: капустки, там, чи моркви трохи. Коза гостинці брала, розплачувалась з тіткою своєю «коронкою» й так і жили.

Підросла кізонька, настав час її до цапа вести. Прийшли до діда, що тримав цапка для порядку. Провів той нас до загону, гука свого Борьку: «Виходь, тут тобі нєвєсту привели». А кізочка ж в нас білюня-білюня. Вийшов жених-красень, губу задер. «Сміється.»- дід каже. Бєлка глянула на того скоса, та зразу ж цапа на роги – бац, бац! В діда й щелепа відвалилась. «Вперше таке бачу, щоб коза в гоні від цапа відбивалась…» - мовив, як з подивом справився. А бідний жоних не зна, куди від нєвєсти тікать – загорожа невелика. Спіймали ми козу, притисли до огорожі а цап до свого сарайчика – шмиг! «В гробу я бачив такі сватання» - мовляв. Ну, думаєм, треба буде нового жениха шукать. А дід прижимистий був, видно, каже: «Зараз щось придумаєм. Не бува такого, щоб мій Борька та козу не осіменив.».  Прив’язали Бєлку накоротко, дід підвів свого цапа… Бац! – то коза цапа задніми ногами та по морді. Той геть ошалів – збив діда з ніг, й знов забивсь у свій сарайчик. «Тяжкий випадок, та справимся. В’яжи їй ноги.» - не вгамовується дід. А цап, як знов узрів запинену нєвєсту аж затрясся з переляку. Впирається, кричить: «Нє-є!» . Ну, злучили якось їх. На другий рік куди вести козу? Був ще один цап, та чогось його зарізали. Пішли до Борьки.  Той, як вгледів, кого до нього ведуть, весь затрясся, замекав: «Що хочте робіть, не піду!!!» - і до сарайчику… Та всі вже вчені були, мотузками завбачливо запаслись…

Невигадані історії про котів та інших домашніх 16

Поїхали раз в гості до села. Максимус сина одразу ж на екскурсії по шкодах повів, а ми з тестем сіли трохи пива випити. Сидим, байки травим, аж тут і діти повернулись. Сина до мамки, кіт – до тестя. Став передніми лапами на коліно: «Ня-ав!».

-          Що, пива хочеш? – тесть питає, та так, злегка, з горла, на кота – плюсь! – і прямо в рота…

Кіт ковтнув, вирячив очі й дивиться на тестя.

-          Що витріщився? Марш закусювать!

Кіт миттю на кухню, до тещі – шмиг! За мить виходить теща:

-          Ой, котик так зголоднів, так картопельки уплітає…

Поставили всім обідати. Налили по чарчині.  Макс знов чогось до тестя причепивсь. Любов у них така була. Тесть задумливо подививсь на кота:

-          Що, й тобі сто грам? – та шмат млинця макнув в чарчину й котові кинув.

Кіт вмить ковтнув той шмат і знов так виразно подививсь на тестя…

-          Закусь там. – каже тесть і вказує на кухню. Шмиг…

-          Ой, який же кіт сьогодні голодний… - знов теща з кухні проявилась.

Через деякий час застаєм кота за вилизуванням горлечок пляшок з-під пива.

-          Мурченко! Не понижай градус! – це тесть.

Аж тут повз теща йде з тарілкою до кухні. Макс її за ногу - цап! Теща – Ой! Миска – брязь! Кіт  - шмиг надвір, та не добіг… За пару стрибків захитавсь, скрутивсь клубочком і заснув.

-          Що то було? – теща питає.

-          Неоптимальне вживання алкоголю… -  задумливо відповідає їй тесть з глибоко філософським виразом на обличчі.

Невигадані історії про котів та інших домашніх 15

Особливої уваги в моїх історіях маю приділити одному котею -  Максимусу. Ще маленьким, його довелось депортувати в село до батьків, через токсикози під час вагітності дружини. Максимус на сільських харчах виріс, роздобрів і перетворився на здоровецького котиська. Відпрацьовував своє ім’я на всі сто. А характером вдавсь таким, що нерідко можна було почути такі діалоги:

-          Сусіде, ваш кіт мені всі горшки на горищі потрощив!

-          А то він вам натякає, що час позбавитись від старого мотлоху…

-          Сусіде, ваш кіт повипускав моїх кролів і сидить, роздивляється, як вони бігають!

-          То ж він борець за свободу!.. І подякуйте йому, що приглянув, за вашою худобою…

-          Сусіде, ваш кіт мого загнав на дерево так, що той злізти не може…

-          А хай ваш кіт до його Муськи не ходить!

-          Так він же й до інших кішок нікого не підпускає!

-          Ото ж бо й воно!..

-          Сусіде, ваш кіт мого собаку на хату загнав!

-          То хай ваш собака не чіпа мого кота, бо я й сам його боюсь.

Тесть в мене з гумором був, проте, то інша історія. Макса, хоч і лаяли, проте й поважали, бо він був крисобоєм. Давив щурів з чисто спортивного азарту. Задавить з десяток і виложить перед дверима хазяїв двору акуратним рядочком, перфекціоніст. А ще дуже не любив, коли його ігнорували. Якщо проходиш повз кота на відстані досяжності лап, то просто зобов’язаний виказати пошану його  котячій шевеличносі. Погладити, чи хоч ногою почухати, бо цапне. Цапнути Макс міг і просто так, шоб було, шоб не розслаблялись. А, коли віддаси йому шану, то мурчав так, що здавалось, трактор їде, то ж і повне ім’я мав – Макс Мурченко.

Приїхали ми якось на гостини. Синуля, як взрів кота, миттєво ним зачарувавсь. Для сина перестали існувати мама й тато, дід з бабусею зі своїми гостинцями, був лише КІТ! Проте, знаючи агресивну натуру кота, його шевеличність спровадили з хати й зачинили двері. Сидимо, балакаєм з батьками, малий сопе ззаду, грається своїми забавками. В один момент ми розуміємо, що щось змінилось… Глянули до дитини а там… Макс Мурченко! Всі сполотніли… Кіт лежить на спині, зіщуливсь, зажмуривсь, а дитя розкриває йому очки, смиче вуса на міцність, пробує пальчиком зубки… Спіймавши момент, коли малюк трохи відпустив кота, я схопив його (в смислі, сина, не кота), щоб врятувати. Дитя, ясна річ, розплакалось. Макс схопивсь, та як кинеться кусати мене за руки!.. Сильно. До крові. Після недовгої боротьби, сина все ж таки відтяг вбік. Кіт випнувсь на мене, обматюкав по-своєму, по-котівськи, і одним, майже невловимим випадом, опинивсь знов перед малим в висхідній позиції… Маю сказати, синові тоді й року не було, ледь ходити розпочав, вони з котом майже одного розміру були. Ну, так, то й так. Зеленка, лейкопластир, все знайшлось і приклалось. Коли це дивлюсь – дружина зблідла й рота руками прикрила, щоб не заорати. Оглядаюсь… Мамо моя!.. Йде наше дитя, пихтить, сопе, а через плече котячий хвіст звисає… Бурлаки на Волзі… Ласкаво говорю з сином і обережненько розжимаю його пальченята. Звільнений Максимус тут же знов накидається на мої стражденні руки… За що?! Знов зеленка, пластир… Оглядаюсь.  Дитя вмостило кота в якості подушки, а Максимус поглядом попереджає мене: «Тільки тронь!». Ладно, змирились. Кіт муркоче свою колискову, ми мовчки молимось, дитя засинає. Через деякий час, коли сина вже міцно спав, Макс обережно, по-своєму, вивернувсь з-під дитяти й пішов у своїх справах…

Невигадані історії про котів 14.

 

Якось чуємо: Пустолайка  здійняла черговий ґвалт. Зважаючи на її характер, було зрозуміло: то вона радо зустрічає чергового кота. Зазвичай, всі сусідські коти адекватно реагували: дибились, шипіли і давали дьору. Пустобреха гордо гавкала їм услід і, з почуттям виконаного обов’язку, заглядала до нас у вікно. Проте цього разу гавкіт не припинявся а перейшов в несамовите скавуління… Собака гавкала й скавчала, неначе… Та й не придумаєш, на що це схоже. В інтонаціях Пустолайки відчувались біль і радість одночасно. Геть заінтриговані ми припали до вікна…

Взамін передчасно почившої під колесами шального авто ЛедіВаськи нам подарували кошеня. Дівчинку. Така вся симпатюля, сіро-димчаста, з полосками на спині й білою грудкою. Викапана леді. Так і назвали, не без пам’яті почившої попередниці. І ось така картина: три-чотиримісячне кошеня сидить перед лайкою-переводняком. Пустолайка завбільшки з мале теля а Леді – зо два кулаки, і то, як розпушиться. І всілася, буквально, за палець від того одоробла. Лайка рвется, гавка, скавчить, проте лиш на саму малість не дотягується до киці. А та сидить, голову нахилила, грудку випнула – супер-лапуля. І так, поблажливо, псину по носі лапкою – тиць! Пустолайка від щастя підскакує на метр вгору, намотує пару кіл по своєму периметру і знов вся історія по-новій: гавкіт, лемент… І Леді її знову – тиць!..

Невигадані історії не про котів 13.

                Якось, в 90-ті, пізно ввечері по ТБ показували Кінг-Конга, кіно таке. І в один з напружених моментів, як завжди і буває, пустили рекламний блок. Моя дружина, вся така під враженнями, побрела до кухні. Чи  то чаю зробити, чи просто води випити – не в тім суть. Лиш почув, що клацнув вимикач, як з кухні волає несамовитий крик дружини і звук падіння… Вилітаю, серце калатає – що ж таке? Дружина сидить під стіною, перебирає ногами, щоб відповзти далі. Слова вимовити не може, лиш тремтячими пальцями вказує на вікно… Повертаюсь, і жилки затремтіли і в мене…

                Очі… Червоні, великі очі заглядали до вікна. Щось там не просто заглядало. Щоб подивитись на нас воно пригиналось, бо раз за разом ті очі зникали за верхньою фрамугою. «Фундамент, стіна, вікно – більше чотирьох мерів!» - мелькнуло в моїй голові… Очі не зникали, і це не було галюцинацією. Ми обоє їх бачили. Тваринний страх все більш глибше проникав у єство. Воно там рухалось, ми тут вклякли і що робити далі? Тут почав подавати ознаки буття мій розум: «Нема такої тварі, щоб так заглядати». На геть ватяних ногах я почав підходити до вікна, щоб роздивитись на той жах… І тут я зрозумів…

                На днях нам презентували собачку, «щоб двір боронила». Таку собі, ледь не до пояса, лайку-якийсь-гад-споганив. І ця пустобреха, за своє невгамовне бажання потренувати свій голосок і подратувати нас, одразу ж отримала ймення Пустолайка. Ця скотина гавкала лиш на котів та горобців. А як кого з людей бачила, то засовувала свій язик кудись так, що й не знайдеш. Спрацьовував інстинкт самозбереження, не інакше. Що ж зробить кіт чи горобець? Втіче. А людина може й палицею дати… І, виходило, що, в разі вторгнення, ми не чули гавкоту. По цьому й орієнтувались. Пристроїли Пустолайку за хатою, саме під вікнами кухні. А поруч з вікнами стояла драбина на горище…

-          Пустолайка, скотина дурна-небита! – в серцях вигукнув я. – Шо ж ти нас так лякаєш, альпіністка ти недороблена…

Я всівсь на табуретку, бо ноги вже геть не тримали. Пустобреха весело гавкнула нам у вікно і спустилась з драбини додолу. Дружина прийшла до тями і розверзлась такими словесними епітетами, що професійні алкаші з замиранням серця конспектували б її, боячись пропустити хоч слово. Рекламний блок скінчився і ми пішли додивлятись фільм.

Невигадані історії про котів 12.

Леді Васька, окрім екстремальних пригод, була ще дуже мстивою. Бува, пригорнемося з дружиною одне до одного, а ця шевеличність підійде і так ненароком: «О! Колготочки!», - і кігтиками, кігтиками, прямо дружині по ногах, або вискочить їй на спину і мліє по-котячому, не забуваючи кігтиками промасажувати…

Якось сіли обідати. Насипали собі, насипали того ж самого Васьці. Ця приндцеса лиш скоса глянула на свою порцію і давай виводити немелодійні рулади на тему: «чого мене садять окремо, я теж хочу їсти зі столу…». На моє «Тпрусь!» наділила мене зневажливим поглядом і продовжила на вищих тонах. Врешті-решт мій терпець увірвався і довелося використати радикальніші міри. Ложками, як мій нині покійний вже дядько, кидатись по котах не звичний. Тарілку жаль, в ній борщ. Проте, на колінах рушник лежав. Чим для своєї тварі не пожертвуєш? Запустив я тим рушником по Васьці. Промазав… Васька романтично прослідкувала поглядом за польотом рушника, задумалась…Потім вперла свій погляд в мене і так виразно: «Ня-а-ав!..» - і дивиться, знов: «Ня-а-ав!..» - і знов-таки очі в очі. Хто ж стерпить відверте знущання ? Довелось пожертвувати тапком… Знов не влучив. Ну, пожалів, заразу… Які ж висновки зробила киця? Прослідкувавши за стрибками тапка до дальньої стіни кухні, Васька відійшла й залізла за газову плиту. Переконавшись, що не знаходиться на лінії прямого вогню, знов почала: висунеться з-за плити: «Ня-а-ав!..» - і сховається, перечекає трохи і знов: «Ня-а-ав!..». «Концерт по заявках» - для кращого травлення…

А ще ця зараза хитрющою була… Сидимо в кімнаті, чуємо: з кухні долинають звуки, ніби там бенкет: ложки цокають, чашки. На столі чисто, все прибрано, знаю ж котячі вподобання. Єдине: посудника в нас не було і посуд акуратненько стояв на столі. Виходжу: порядок і тиша І Васька в кутку, згорнута клубком, підіймає голову: «Га?». І ні сліду. Полишаю все, як є, переходжу до кімнати. Через деякий час – знов бенкет… Я – на кухню… там та ж сама картина: «Га?». Попалася на тому, що шерсть полишила на митому посуду. Ревізорша, блін.

Невигадані історії про котів 11

У зв'язку з моїм одруженням, мати презентувала нам кошеня від Васьки. «Воно таке ж противнюче, як ти!». Підтримуючи заданий тон, я кицю назвав Васька2, що не оминуло тут же визвати відповідну реакцію в матері.

Васька2 росла розумницею, жвавою і веселою. За культурну поведінку швидко отримала доповнення до свого імені і стала Леді Васька. Генетична пам'ять, мабуть, сильна штука, оскільки Леді Васька стала ходить за мною, як її мамка за моїм братом. Проте визначною рисою киці було вміння втрапляти до екстремальних ситуацій.

Одного разу, моя дружина забігає до кімнати, скидає халатик на стілець і гепається на нього, аж ноги задерла. І завмерла… І затихла… Скочила, вся труситься, плаче:

-          Т-там…  Т-там… - і пальцем на стілець вказує.

Я зірвав халатик а там… Васька… Сіла, головою трусить. Глянула на дружину таким поглядом, що та ще дужче заплакала, виматюкалась щось по-своєму, по-котячому, перебігла на диван і вже звідти дивилась на дружину так, ніби роздумувала, як би їй помститись. З тиждень Леді Васька всім своїм виглядом виказувала свою думку про дружину. Тиждень дружина підлещувалась до Васьки ковбасками та рибками. Коли вже на другий тиждень я забрав черговий гостинець киці прямо в неї з-під носу і сказав: «Дулю тобі з маком!», - Леді жваво вискочила до дружини на руки й стала умиватись, ніби тільки-но й не тероризувала її.

Іншого разу… Прокидаємось о п’ятій ранку від дивного, безперервного виття. І щось борсається на підвіконні. Ми – туди, а там наша Леді з дротом від переноски в зубах витанцьовує танець «мене довбонуло». Дружина до кішки, я дружину по руках і висмикнув переноску з розетки. Васька обм’якла. Полежала, доки моя благовірна трохи отямилась і протягла до киці руки, щоб взяти її. Тут Васька як скочить, як помчиться!... Давай гратися. Ганяє глюків по всій хаті. По підлозі, на килим, на шафу, на килим, на сервант, на підлогу… І так безупинно. По завершенні другої години таких ігрищ я зробив висновок, що Вася перезарядила батарейки і їй треба випрацювати надлишковий заряд. Насипали ми Васьці харчу, щоб поснідала. Киця підбігла до своєї миски, схопила шмат картоплі і… Мені здалося, що вона його ковтнула на ходу, продовжуючи гратися з глюками. Три дні Васька їла, не перестаючи гратись, пристосувавшись бігати довкола мисочки, доки не поїсть. На четвертий батарейки здохли. Васька гепнулась на бігу і тут же заснула. І проспала цілу добу.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
15
предыдущая
следующая