Вау! Ми тут!!  Приїхали сповнені надій на класні враження, відпочилі, готові до тривалих мандрівок та вау-вау класних вражень!

В серці торгівельного життя міста Львова на магдебурзькому праві був Ринок, в центрі якого розташовувались ратуша, криті торгівельні ряди, кілька житлових кам'яниць, склади, приміщення міри і ваги, криниця, будинок варти та стовп ганьби

Ятки-будки біля Ратуші в яких шевці, золотарі, кушніри, слюсарі, аптекарі, а також інші ремісники та купці продавали свої товари згодом розрослись у середринковий "квартал" з спеціалізованими кам'яницями.

Одну із перших згадок про середринкові кам’яниці знаходимо у "Хроніці" Д. Зубрицького, який біля 1563 року подає відомості про зведення 11 яток-крамниць, які було віддано в оренду ремісникам на певний час чи пожиттєво, щоб ті могли продавати свої товари.

Середринкові кам’яниці утворювали 3 вулиці: 

• найближчою до будівлі Ратуші була вулиця "пасомонників" або "між пасами" (Pasamonnicza, Grtler Gasse). Назва походить від майстрів, що виробляли гаптовані сріблом чи сухозліткою стрічки-прикраси для одягу. 
• у самому центрі торгового кварталу проходила вуличка "багатих крамів" (uliczka bagatych kramw). Її основне призначення - підвіз товарів до тильного боку кам’яниць. 
• у північно-західному куті розміщувалася невеличка "вуличка" (uliczka), яка забезпечувала доступ до кількох кам’яниць.

Квартал середринкових будинків можна поділити на дві групи: кам’яниці багатих купців та міські кам'яниці Cassa Civilіs, зведені у 1608 р. для розміщення міських слуг. Часто ці будівлі здавалися частково чи повністю в оренду.

Станом на 1712 рік в середринковому кварталі розташовувалися 28 кам'яниць, які у переважній більшості були мурованими з двома поверхами (партером та першим поверхом). Як виняток, два будинки з трьома поверхами та один - наполовину виконані з дерева.

Найпопулярнішими товарами, якими тут торгували були горілка, сукно, хутро, металеві вироби. Майже у кожній кам’яниці знаходився шинок, де продавали різноманітні трунки (мед, горілка, пиво).

Власниками чи наймачами середринкових кам’яниць були представники різних станів, різних національностей та статей. Власниками так зв. "багатих крамів" могли бути лише багаті купці (institas dives), які представляли окрему конгрегацію з власними внутрішніми правилами і традиціями.

Незважаючи на заборону громадам некатолицького віросповідання володіти нерухомістю поза межами національних кварталів міста Львова, русини (кам'яниці- Лавришевичівська, Прокоповичівська, Савичівська та інші), вірмени (Матіашовська, Тлумача, Сужиковська) та євреї (винаймали приміщення для торгівлі) в той чи інший спосіб користувалися нерухомою власністю в середринковому кварталі.

Більшість середринкових кам'яниць мали назви похідні від імен їх власників або ж від характерної деталі будинку чи специфіки його розташування. Певні спроби пронумерувати будівлі поряд з Ратушою зустрічаються у податкових шосах (декляраціях) XVIII ст. Тільки під кінець 18 століття,  із запровадженням конскрипційної нумерації, кам'яниці отримують фіксовані номери.(Конскрипційна (переписна) система нумерацї - це система при якій будинки нумеруються в межах населеного пункту по мірі забудови.Тому поруч на одній вулиці могли знаходитися будинки з номерами 3 і 176 наприклад. Сучасна орієнтаційна цифрова нумерація була впроваджена у Львові тільки  1871 року)

Згідно шосового податку 1767 року можна було  реконструювати розміщення середринкових кам’яниць: 

- з південної сторони - Ратуша, Постригальня;

- зі східної сторони - Міські Третя, Четверта, П’ята, Шоста;

- із західної сторони - Аустеріа, Дзядкєвічовська, Массаровська, Прокоповіча;

- окремо на східній стороні від Ратуші знаходилися Будинок варти та кам'яниці Біля Ваги та Під Вагою;

Серед інших у архівних документах також згадуються такі середринкові кам'яниці як: Капличка, Якуба Лауришевіча, Матіашевічовська, Сужиковська, Зярковська – Тарнавскєґо , Доброцькэґо, Кам’яниця Рурмістра та інші.

Середринкові кам’яниці було розібрано у 1826 році, після того як завалилась стара вежа Ратуші. Тепер на їх місці розташовується чотирьохповерхова будівля міської ради.

Місто Львів не даремно в Україні вважають як наші "Золоті ворота в Європу", що цілком відповідає реаліям. За своєю 758-річною історією та архітектурою Львів є містом європейським окрім двох часових винятків у 1914 -1915 та 1939 - 1991 років, коли Львів належав окупантам з Азії. На жаль, навіть через 20 років волі від неволі ми не можемо позбутись азіатщини в собі, хоч і дуже намагаємось демонструвати які ми у Львові вже супер-пупер європейці. Блефуємо, панове, блефуємо, бо ось що трапилось в новорічну ніч з шановним Богданом Бо у "європеському" Львові.
Звичайно, що новорічна ніч не є таким значним святом як Різдво Христове, але в ньому є своя принада простого дружнього єднання всіх з усіма. Один рік закінчився, а інший - розпочався: гарна причина для веселого спільного громадянського свята, щоб всі старі проблеми та чвари лишити в минулому році, а новий рік почати з чистої сторінки з надіями на нове щастя. В моєму розумінні свято Нового року є святом пригод, несподіваних радісних новин, подарунків, знайомств, забав тощо. Своєрідне карнавальне дійство, де всі радіють просто тому що хочуть цього - веселитись. Простіше кажучи: хочеш свята? - то зроби його собі сам!
Не буду розписувати причин, але у новорічну ніч я мусів знаходитись сам в центрі міста, тому вирішив зустріти новорічний момент о півночі коло головної ялинки Львова, що встановлено перед театром Опери та балету ім. Соломії Крушельницької, а щоб якось підвищити тонус і цікавість, то узяв собі в супутники нашого державного синьо-жовтого прапора з гарним тризубом на полотнищі. За чверть години до півночі я вийшов у мандрівку, яку розпочав коло фігури Матінки Божої, звідти пройшов і постояв хвильку коло пам'ятника Тарасові Шевченку, а тоді вже підійшов до ялинки. Люду вже зібралось чимало і найперше, що вразило: зачинені ятки новорічно-різдвяного ярмарку. Розумію, що всі хочуть святкувати, а не робити в новорічну ніч, але ж це "новорічний ярмарок" як не як і влада має домовлятись наперед, щоб його учасники працювали цілодобово на Новий рік та Різдво. Проте це був тільки початки неприємних див, бо найбільше мене здивувала новорічна ялинка: це було щось загадково-темне, тому що ілюмінація на ялинці була вимкнена. "Ага! - намагався я пояснити причину темноти:- Коли настане північ - ялинку включать для більшого ефекту! Славетне: ялинко засвітись! Гарно задумано!" Можете уявити моє розчарування, коли пролунав опівнічний бій годинника на львівській Ратуші, а новорічна ялинка так і залишилась чорною горою-потворою, що зловісно зависла на натовпом обнадієного люду...
Ще одною чорною глибою зависла над людьми сцена, порожня і темна, а по ній тинялось кілька постатей-привидів з шукачів екстріму, тому що можна було не догледіти країв сцени і добряче навернутись.
Ясна річ, що злітали феєрверки раз по раз, але це все були явно принесені публікою пускові установки, тому що якими мають бути справжні феєрверки я побачив по телевізору наступного вечора в інформаційних репортажах. Власне під час цього перегляду новин, де в Парижі, Берліні, Лондоні мільйони люду зустріли новорічну мить разом на площах, щоб подивитись організовані владою грандіозні феєрверки - саме тоді я і промовив саркастичну фразу: "Опа!- далеко ще Європа!"
Не знаю, скільки ще клепок треба додати до голів наших владних голів міста, щоб вони опанували європейську ментальність і зріклися азіатщини у любому мені Львові... Наразі, влада любить і шанує тільки себе, рідну...
Навпаки захоплююсь нашими людьми, бо попри всі владні дурості та прикрощі, як відсутність організованого комунального транспорту в новорічну ніч, зачинені ятки ярмарку і неувімкнену новорічну ялинку, відсутність  якісного феєрверку, новорічного концерту та інших веселих імпрез, які личать святу  -  наші люди дають собі раду і зробили собі свято, за що їм моя щира шана. Вся надія на наших громадян у мене і щодо проведення Євро-2012, бо з такою місцевою владою і радою прийдуть всі на футбол, а м'ячів-то і нема... Хто не здогадався чому, того попрошу перечитати цей матеріал.
Єдині, кому можу сказати слова вдячності з діяльності державних структур у новорічну ніч - це працівникам міліції. Особисто був свідком як моментально було припинено міліцією якийсь конфлікт між підпилими молодиками, хоча в основному все було спокійно.
Як я помітив, то переважно центром міста і коло ялинки збиралась молодь, а ще досить помітно було наявність чисельних туристів. Загалом людно було, але не надто і я вже розумію чому, бо теж і сам не захочу, й іншим не пораджу зустрічати новорічну ніч коло ялинки в центрі міста Львова - кому потрібна ця нудьга? Чорна-чорна ялина на тлі чорної порожньої сцени...
Хіба коли побачу з новин, як новорічну ніч відзначали у Парижі, Берліні, Лондоні, Києві, Львові - і не помічу значної різниці, ось тоді я знову вирішу зустріти новорічну мить в центрі Львова.

Богдан Гордасевич
4 січня 2012 р.



Не поспішав публікуватись, тому що свята і нема чого нудьгу вже наганяти, проте і замовчувати взагалі не годиться, тому що я певен у тому, що наша влада міста навіть не знає про цей стан речей і не включену вчасно ялинку.
Як каже народна мудрість: "Вміли, матко, готувати, та не вміли дати"

політичного вибору керівників "Карпат".

Під час матчу "Карпат" і "Металіста" на стадіоні "Україна" львівські фанати виставили банер, яким висловили свій протест проти політичного вибору керівників клубу.
Очевидно, так уболівальники відреагували на те, що спортивний директор "Карпат" Степан Юрчишин і генеральний директор клубу Ігор Дедишин потрапили у списки Партії регіонів на виборах до Львівської обласної та міської рад, повідомляє "Спортивна Галичина".

 
  [ Читати далі ]

Вже зрозуміло, що влада готує 22 червня нові провокації у Львові. Про це, по-перше, проговорився Допа, сказав що поїде з якимись отморозками у Львів ходити під червоними прапорами, по-друге, вчора сесія Луганської облради (читай Партія регіонів) прийняла звернення щодо вивішування 22 червня  червоних прапорів смерті. По-третє, депутат Верховної Ради від КПУ Євген Царьков (автор закону про червоний прапор смерті) заявив, що 22 червня, в річницю початку Великої Вітчизняної війни, КПУ і КПРФ планують спільну акцію у Львові, де пройдуть ще більш масштабні заходи з використанням червоних прапорів, ніж були 9 травня. Тут же якась російська молодіжна організація заявила, що надішле ло Львову 1000 своїх молодих фашистів із червоними прапорами.

Тобто готується серйозна різанина, в цій ситуації потрібно бити у всі дзвони. Сьогодні прочитав у блозі Андрія Окари:

12.05.2011 12:42 _ Андрій Окара

Битва во Львове: наивные VS. идиоты VS. подонки?

Очевидно лишь, что те, кто на полном серьезе говорит о побоище во Львове в категориях того, что, мол, не предадим память о погибших в ВОВ (поэтому мы с красным флагом), либо не дадим осквернять красным флагом многострадальную галицкую землю, – все эти люди либо НАИВНЫЕ, либо ТУПЫЕ ИДИОТЫ, либо ГНИДЫ И ПОДОНКИ.

Речь идет всего лишь о технологиях УПРАВЛЯЕМОГО ХАОСА (интересно, Ефремов недавно произносил это словосочетание – правда, по другому поводу; почему сейчас молчит, когда такая технология ПО-НАСТОЯЩЕМУ РЕАЛИЗОВАНА?).

Главные события надо ожидать 22 июня.

Технологии по реальному расколу Украины  ЗАПУЩЕНЫ.

Неужели кто-то способен на этом фоне говорить о том, что речь идет о прошлом (памяти павших)?

Речь идет О БУДУЩЕМ

 

Ось з таким виконавчим провадженням по рішенню, котре прийняв вночі Львівський окружний адміністративний суд. Приходили судові виконавці о 5 ранку. Яка оперативність.

Провокация удалась и уже пожинает свои плоды.

Ніколи не думав, що мій роман "Танґо смерті" викличе таке обурення у окремих молодих людей, які раптом вдягнулися у тогу критика і взялися судити про окремі епізоди. Спершу вони обізвали ті сторінки роману, які їм не сподобалися, "бородатими анекдотами", а потім уже пішли в тотальну атаку, звинувативши і в антисемітизмі, і в перекрученні історичних фактів, і в творенні міфу Львова, і в тому, що я усе вигадав. З антисемітизмом якось їм не пішло, бо якраз євреї мені за цей роман дякували. Але дивно усе це було чути від осіб, які ніколи історією Львова не цікавилися, не займалися і ніколи про це не писали. Це все одно, що яка-небудь доярка вирішила б подискутувати на тему хімії з хіміком. Я ж бо принаймні видав кілька книжок про Львів, опублікував сотні статей, а для цього прочитав сотні і сотні видань. Що ж так розгнівало новітніх пуристів, зокрема Яну Дубинянську, яка свій крик душі вилила на сайті "Української правди"? А розгнівала дуже проста річ. Опис "визволителів", які у 1939 році "визволяли" Західну Україну. Дісталося тут не тільки мені, але й Оксані Забужко, яка описала у своєму романі ті самі події. Так от "визволителі" насправді повели себе, як грабіжники. У перші ж дні вони захопили на вокзалі товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із центральної Польщі, спішно вантажили його на авта і кудись відвозили, а усе, на їхню думку зайве, скидали на купи й палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на вокзал почали збігатися власники того майна й намагалися показувати квитанції на вантаж. Їх тихенько відводили на бік і розстрілювали. Торговицю за Оперним називали Кракідалами, львів'яни продавали тут безліч усіляких речей, а поміж ними походжали покупці – переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам. Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали чи, як вони казали, "на Кракаділи", бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащі, притьма перевдягалися у брамах і тоді аж виходили до міста. "Визволителі" змітали геть усе в усіх крамницях. На вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі було уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня. Невже справді такого не було? А от будь ласка спогади совєтського військового Петра Горєліка ("Звезда" 2002, №5): "Август 1939 года. Я думал, что еду в какую-то глушь, — Польша представлялась мне страной на обочине Европы, а Западная Украина — захолустьем Польши. Но Львов оказался городом европейским. Мы знали свои провинциальные города, с пустыми полками магазинов и очередями, идеологически поддутым энтузиазмом и серыми однообразными лозунгами, навевавшими скуку на каждом перекрестке. Львов же, несмотря на военное положение, выглядел веселым и преуспевающим. Изобилие товаров и улыбок, несмолкаемость "шума городского" — все это поразило нас в те дни раннего бабьего лета. Улицы были полны с утра до поздней ночи. У входа в гостиницы и рестораны на столах лежали горы аппетитных бутербродов и пирожных... На прилегавших к центру улочках, в маленьких лавчонках, ломившихся от мануфактуры, обуви, парфюмерии и косметики, наши солдаты и командиры сметали все подряд; когда недоставало денег, расплачивались облигациями займов. Полки мгновенно пустели, но вскоре наполнялись снова; этот "фокус" капитализма поражал особенно. На толкучем рынке за оперным театром продавалось все... В Черновцах и других городках Буковины повторилась картина, которую я наблюдал во Львове: установленный курс "за 100 лей румынских — один рубль русский" позволил в несколько дней очистить полки румынских магазинов до первозданной пустоты". По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені "закусочні" та "чайні", большевики тільки те й робили, що жували, жували і жували. У львівських каварнях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання – хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже усі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах. Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали неабиякий подив, вони були геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімаючи капелюха чи кашкета, не просили вибачення, коли когось штовхнули. Всюди, де черга чи більше скупчення людей, вони поводилися, як дикуни, лаялися і грубіянили. А найпопулярнішим словом у будь-якого совєтського урядовця було "давай": "давай назад", "давай впєрьод", "давай прахаді". І всім вони "тикали", незважаючи на вік людини, зайшовши до галичан у хату, ніхто з них не скидав шапки. Простих робітників за зовнішністю приймали за інженерів чи навіть за буржуїв, бо були вбрані набагато краще за їхніх службовців. Білизна совєтських жінок – окрема пісня. Усі вони носили бавовняні до колін труси, які називалися досить таємничо "блюмерс". Усі однієї – яскраво волошкової барви. Галичани це страхіття називали майталесами. Особливістю цих майталесів було те, що вони замість гумки мали довгу бавовняну тасьму, яку жінка мусила обкрутити тричі довкола стану. Пояси для підв'язок на панчохи були скроєні з полотна, станики чи то пак бюстгальтери рідко хто мав. Але найбільше обурення жінок-критикес викликав факт, який вони назвали анекдотом. "Визволивши" галичан з їхніх будинків, нові власники отримали окрім меблів ще й гардероб. І ось яка картина постала перед оторопілими галичанами в театрі: "На одних – довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других – уже муслінові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки "мілянез", які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій "сукні" товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там – часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін". Але окремі критики цього факту навідріз не сприймають: "Оккупанты как персонажи вообще не появляются в тексте, – пишуть про мій роман Татьяна Кохановская і Міхаіл Назаренко ("Новый Мир" 2012, №12). – Для рассказчика и его соотечественников это гротескные фигуры в диапазоне от видений ночного кошмара до грубой карикатуры. Кошмары, увы, вполне документальны, а карикатурные зарисовки "советских освободителей" содержат явные анахронизмы, но, вероятно, потому, что опираются на городской фольклор (офицерские жены приняли ночные рубашки за вечерние платья и т. п.). А тим часом це описано у безлічі-пребезлічі спогадів. Зрештою, я застав іще чимало свідків цього неймовірного видовища. Наводити цитати зі спогадів галичан чи поляків – марна справа. Тоді звернемося до спогадів дружини Олександра Довженка Юлії Солнцевої. Ось як вона, гостя з СССР, описує Львів: "На вулицях були відкриті всі магазини з дуже гарними для нас небаченими речами. І всі військові частини, які вже ввійшли в місто, до речі багато хто сюди приїхали із дружинами, відправилися в магазини. Кілька днів пізніше я була вражена. На маленькій вулиці Львова якась юрба варшав'ян і львів'ян стежила за нашими військовими із дружинами. Дружини одягли нічні сорочки, думаючи, що це сукні з мереживами, й з гордістю носили їх. Ми пройшли опустивши голови, підійти й сказати їм – ми не змогли. Публіка гоготала, йшла за військовими з їхніми дружинами... Дуже шкода, що ми з нашими добрими намірами й найчастіше відсутністю культури потрапляли у важке становище й псували все, що створювали наша пропаганда й наш високий духовний світ радянської країни". А атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі "Жорж", одного разу поприходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю. Багато хто з совєтів уперше в житті побачив унітаз і вирішили, що це вмивальник, ба навіть воду з нього пили і ще нарікали, що він надто низько. "У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду. Я запитала, де вона бере воду. "Да там, в комнатке". – "У вас там є кран?" – "Да с раднічка". – "Якого сраднічка!?" – отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема". Як свідчать записні книжки Петра Панча, восени 1939 р. після появи в готелі "Жорж" совєтських громадян, з'явився на спинці накривки унітазу напис: "На єйо садяться, а не стают ногами". І що? Це теж вигадка?   ТСН.ua Інструкція у фінському громадському туалеті Але ж насправді ніщо не змінилося. Ось новина сучасна. "Фіни вирішили пояснити туристам, як правильно користуватись туалетом: інструкція пояснює, що на унітазі потрібно сидіти, а не стояти. "Російські туристи за звичкою часто забираються на унітаз ногами. Тому ми вивісили інструкцію, щоб туалети залишалися чистими. Нікому не хочеться сідати на унітаз, якщо там сліди ніг", – заявив регіональний директор компанії АВС Мінна Раса в інтерв'ю місцевій газеті Lnsi-Savo". Схожі інструкції російською мовою з'являться також на інших АЗС в прикордонних районах країни". Але хтозна чи за якийсь час наступне покоління у правдивості цієї новини не засумнівається. Вся надія на вічність інтернету.