... i якщо iншi переселенці вели себе тихо, то мусульмани вважали, що Європа їм винна не тільки матеріальний добробут, але й духовний. Дійшло до того, що в деяких країнах заборонили ялинки, православнi дзвони і церковні процесії, аби не ображати мусульман. В окремих школах батьки-мусульмани добилися, щоб туди не постачали свинини. Мусульмани вільно будують в Європі свої мечеті. А от Туреччина не дозволила встановлювати хрести на відновлених християнських храмах.

   Значно активніше дбають про свою ідентичність Австралія і Канада. Так прем’єр-міністр Австралії заявив мусульманам, що iмігранти, а не австралійці повинні пристосовуватись. "Це НАША країна, НАША культура і НАШ стиль життя". Також мер Квебеку, відмовившись прибрати свинину з меню шкільних їдалень, заявив: "Мусульмани повинні зрозуміти, що це вони мають змінити свій спосіб життя, а не канадці. Для мусульман, які не погоджуються, є у світі 57 прекрасних мусульманських країн, більшість із яких рідконаселені і готові зустріти їх з розкритими обіймами".

   Дивує безпечність європейців. Чи замислюються вони над тим, що у світлі сучасної демографії приріст європейців мінусовий, а приріст мусульман зашкалює? Що буде з Європою за 100 років?

Швеція зіткнулася з неабиякою проблемою, коли біженцям пропонують терени серед гір і лісів, де люди потрібні, і де є змога збудувати для них будинки. Але ті збунтувалися. Їм хочеться великих комфортних міст і веселого життя. 

   Iслам не приймає світську державу як цінність, i мусульмани не збираються приймати європейську культуру. Чи почує це Європа, нарешті? Від цоьго залежатиме її майбутнє. I наше теж.

 

 (Юрій Винничук, український письменник)

Ніколи не думав, що мій роман "Танґо смерті" викличе таке обурення у окремих молодих людей, які раптом вдягнулися у тогу критика і взялися судити про окремі епізоди. Спершу вони обізвали ті сторінки роману, які їм не сподобалися, "бородатими анекдотами", а потім уже пішли в тотальну атаку, звинувативши і в антисемітизмі, і в перекрученні історичних фактів, і в творенні міфу Львова, і в тому, що я усе вигадав. З антисемітизмом якось їм не пішло, бо якраз євреї мені за цей роман дякували. Але дивно усе це було чути від осіб, які ніколи історією Львова не цікавилися, не займалися і ніколи про це не писали. Це все одно, що яка-небудь доярка вирішила б подискутувати на тему хімії з хіміком. Я ж бо принаймні видав кілька книжок про Львів, опублікував сотні статей, а для цього прочитав сотні і сотні видань. Що ж так розгнівало новітніх пуристів, зокрема Яну Дубинянську, яка свій крик душі вилила на сайті "Української правди"? А розгнівала дуже проста річ. Опис "визволителів", які у 1939 році "визволяли" Західну Україну. Дісталося тут не тільки мені, але й Оксані Забужко, яка описала у своєму романі ті самі події. Так от "визволителі" насправді повели себе, як грабіжники. У перші ж дні вони захопили на вокзалі товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із центральної Польщі, спішно вантажили його на авта і кудись відвозили, а усе, на їхню думку зайве, скидали на купи й палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на вокзал почали збігатися власники того майна й намагалися показувати квитанції на вантаж. Їх тихенько відводили на бік і розстрілювали. Торговицю за Оперним називали Кракідалами, львів'яни продавали тут безліч усіляких речей, а поміж ними походжали покупці – переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам. Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали чи, як вони казали, "на Кракаділи", бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащі, притьма перевдягалися у брамах і тоді аж виходили до міста. "Визволителі" змітали геть усе в усіх крамницях. На вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі було уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня. Невже справді такого не було? А от будь ласка спогади совєтського військового Петра Горєліка ("Звезда" 2002, №5): "Август 1939 года. Я думал, что еду в какую-то глушь, — Польша представлялась мне страной на обочине Европы, а Западная Украина — захолустьем Польши. Но Львов оказался городом европейским. Мы знали свои провинциальные города, с пустыми полками магазинов и очередями, идеологически поддутым энтузиазмом и серыми однообразными лозунгами, навевавшими скуку на каждом перекрестке. Львов же, несмотря на военное положение, выглядел веселым и преуспевающим. Изобилие товаров и улыбок, несмолкаемость "шума городского" — все это поразило нас в те дни раннего бабьего лета. Улицы были полны с утра до поздней ночи. У входа в гостиницы и рестораны на столах лежали горы аппетитных бутербродов и пирожных... На прилегавших к центру улочках, в маленьких лавчонках, ломившихся от мануфактуры, обуви, парфюмерии и косметики, наши солдаты и командиры сметали все подряд; когда недоставало денег, расплачивались облигациями займов. Полки мгновенно пустели, но вскоре наполнялись снова; этот "фокус" капитализма поражал особенно. На толкучем рынке за оперным театром продавалось все... В Черновцах и других городках Буковины повторилась картина, которую я наблюдал во Львове: установленный курс "за 100 лей румынских — один рубль русский" позволил в несколько дней очистить полки румынских магазинов до первозданной пустоты". По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені "закусочні" та "чайні", большевики тільки те й робили, що жували, жували і жували. У львівських каварнях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання – хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже усі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах. Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали неабиякий подив, вони були геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімаючи капелюха чи кашкета, не просили вибачення, коли когось штовхнули. Всюди, де черга чи більше скупчення людей, вони поводилися, як дикуни, лаялися і грубіянили. А найпопулярнішим словом у будь-якого совєтського урядовця було "давай": "давай назад", "давай впєрьод", "давай прахаді". І всім вони "тикали", незважаючи на вік людини, зайшовши до галичан у хату, ніхто з них не скидав шапки. Простих робітників за зовнішністю приймали за інженерів чи навіть за буржуїв, бо були вбрані набагато краще за їхніх службовців. Білизна совєтських жінок – окрема пісня. Усі вони носили бавовняні до колін труси, які називалися досить таємничо "блюмерс". Усі однієї – яскраво волошкової барви. Галичани це страхіття називали майталесами. Особливістю цих майталесів було те, що вони замість гумки мали довгу бавовняну тасьму, яку жінка мусила обкрутити тричі довкола стану. Пояси для підв'язок на панчохи були скроєні з полотна, станики чи то пак бюстгальтери рідко хто мав. Але найбільше обурення жінок-критикес викликав факт, який вони назвали анекдотом. "Визволивши" галичан з їхніх будинків, нові власники отримали окрім меблів ще й гардероб. І ось яка картина постала перед оторопілими галичанами в театрі: "На одних – довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других – уже муслінові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки "мілянез", які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій "сукні" товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там – часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін". Але окремі критики цього факту навідріз не сприймають: "Оккупанты как персонажи вообще не появляются в тексте, – пишуть про мій роман Татьяна Кохановская і Міхаіл Назаренко ("Новый Мир" 2012, №12). – Для рассказчика и его соотечественников это гротескные фигуры в диапазоне от видений ночного кошмара до грубой карикатуры. Кошмары, увы, вполне документальны, а карикатурные зарисовки "советских освободителей" содержат явные анахронизмы, но, вероятно, потому, что опираются на городской фольклор (офицерские жены приняли ночные рубашки за вечерние платья и т. п.). А тим часом це описано у безлічі-пребезлічі спогадів. Зрештою, я застав іще чимало свідків цього неймовірного видовища. Наводити цитати зі спогадів галичан чи поляків – марна справа. Тоді звернемося до спогадів дружини Олександра Довженка Юлії Солнцевої. Ось як вона, гостя з СССР, описує Львів: "На вулицях були відкриті всі магазини з дуже гарними для нас небаченими речами. І всі військові частини, які вже ввійшли в місто, до речі багато хто сюди приїхали із дружинами, відправилися в магазини. Кілька днів пізніше я була вражена. На маленькій вулиці Львова якась юрба варшав'ян і львів'ян стежила за нашими військовими із дружинами. Дружини одягли нічні сорочки, думаючи, що це сукні з мереживами, й з гордістю носили їх. Ми пройшли опустивши голови, підійти й сказати їм – ми не змогли. Публіка гоготала, йшла за військовими з їхніми дружинами... Дуже шкода, що ми з нашими добрими намірами й найчастіше відсутністю культури потрапляли у важке становище й псували все, що створювали наша пропаганда й наш високий духовний світ радянської країни". А атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі "Жорж", одного разу поприходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю. Багато хто з совєтів уперше в житті побачив унітаз і вирішили, що це вмивальник, ба навіть воду з нього пили і ще нарікали, що він надто низько. "У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду. Я запитала, де вона бере воду. "Да там, в комнатке". – "У вас там є кран?" – "Да с раднічка". – "Якого сраднічка!?" – отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема". Як свідчать записні книжки Петра Панча, восени 1939 р. після появи в готелі "Жорж" совєтських громадян, з'явився на спинці накривки унітазу напис: "На єйо садяться, а не стают ногами". І що? Це теж вигадка?   ТСН.ua Інструкція у фінському громадському туалеті Але ж насправді ніщо не змінилося. Ось новина сучасна. "Фіни вирішили пояснити туристам, як правильно користуватись туалетом: інструкція пояснює, що на унітазі потрібно сидіти, а не стояти. "Російські туристи за звичкою часто забираються на унітаз ногами. Тому ми вивісили інструкцію, щоб туалети залишалися чистими. Нікому не хочеться сідати на унітаз, якщо там сліди ніг", – заявив регіональний директор компанії АВС Мінна Раса в інтерв'ю місцевій газеті Lnsi-Savo". Схожі інструкції російською мовою з'являться також на інших АЗС в прикордонних районах країни". Але хтозна чи за якийсь час наступне покоління у правдивості цієї новини не засумнівається. Вся надія на вічність інтернету.

Не повезло росіянам із фольклором. А все тому, що їхня нація творилася згори, від правлячої еліти, яка мала мужика за пусте місце, через те навіть назви місяців не народні, нема народного гімну, ба навіть жодної пісні, яку б народ слухав чи співав стоячи.

Взагалі з піснями біда, дуже мало таких, що годяться для співу, наприклад, за столом чи для обробки сучасною естрадою.

Російські народні пісні дуже рідко виконують навіть народні хори, воліючи співати щось, що вийшло не з вуст мужиків, а створене поетами і композиторами: "Ой мороз, мороз", "Из-за острова на стрежень", "Коробейники", "В далеких степьях Забайкалья", "Ямщик, не гони лошадей", "Однозвучно звенит колокольчик" або ж пісні на мелодії поцуплені у січових стрільців ("Дан приказ ему на запад", "Там вдали за рекой", "Поручик Голицын" ба навіть "Катюша", яка спочатку існувала у стрілецькому варіанті ще під час Першої світової, а вже у Другу світову прикрасилась приспівом "Ой ти Галю, Галю, з Нахтіґалю!"

З казками та сама біда. При чому не тільки з народними. Алєксєй Толстой переписує "Піноккіо" Карла Колоді і видає "Буратіна", Корнєй Чуковський робить ту саму процедуру з казкою Х'ю Лофтінґа "Доктор Дулітл" і маємо "Доктора Айболита", а ще він позичає в англійців малюка Бібігона.

Ще хитріше вчинив А. Волков, поцупивши у американця Л. Ф. Баума цілу країну Оз та сотворивши на тій основі п'ять книг, шоста начебто оригінальна, але надто поступається за художністю попереднім.

Дехто вважає, що все нормально: Волков переписав книги Баума для совєтських дітей. Тоді насувається думка: а що як узяти та й переписати "Анну Каринину" або "Мертвые души"? А потім видати під своїм іменем? Яка буде реакція?

Ось брати Капранови зредагували "Сестер Річинських" Ірини Вільде і повикидали усе, що було там написане на догоду радянській ідеології. Але роман вийшов під іменем Ірини Вільде, а не Капранових.

Більшість казок Пушкіна не мають жодного стосунку до російського фольклору. Казка про золоту рибку походить з Німеччини. "Конек-горбунок" Єршова походить з українських записів.

"Маленький цветочек" Аксакова – це англійська казка. Як і казка Толстого "Маша и три медведя". Жодна з цих казок ніколи не було зафіксована у фольклорних записах до того, як з'явилася в літературному опрацюванні.

Казки про "Снігурочку", "Колобка", "Ріпку" – усе це позичено в українців, а казка "По щучьему веленью" у фінів. Коли візьмете в руки три томи "Народных русских сказок" А. Афанасьєва, то побачите там цілу купу українських і білоруських казок, одні з них в оригіналі, інші – в перекладі, а ще доволі багато казок, про які скоромно не вказано, де записані.

Хоча сумніватися не доводиться. У примітці до казки №56 про дурного вовка читаємо: "К словам "Ну, уж никому так не достанется, как кургузому" дано пояснение "У малороссиян существует поговорка "Кому, кому, – а що куцому, то вже не минецця". До чого тут українська приказка, якщо казка російська? Але, де вона записана – знову мовчок.

Більшість записів російських казок були сфальсифіковані. У той час, як українці не мали в Росії своєї літератури, а казки існували винятково в усній формі, росіяни уже з XVІІІ ст. масово поширювали серед народу так звані лубочні книги.

Їх розносили по селах разом з гребінцями й люстерками коробейники, по-теперішньому комівояжери. Відтак селяни, прочитавши німецькі, французькі чи там арабські казки, залюбки потім пригощали ними фольклористів.

У зібранні Афанасьєва у примітках до казок так і пишеться: "Текст перепечатан с лубочного издания" або "Текст представляет собой літературно-повестовательную обработку былины об Илье Муромце и Соловье-разбойнике".

Питається: на якій-такій підставі ці казки приписані до народних? А що серед народних російських казок роблять авторські казки українських письменників Миколи Тихорського, Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ'яненка, Михайла Максимовича, Левка Боровиковського? А казки записані у Башкирії, Татарстані, Мордовії?

Та й казки, записані на якій-небудь Тамбовщині, викликають тиху підозру про фальсифікат: "Сивко бурко, вещий воронко", "Две Доли", "Марко Богатый", "Лихо". Казка "Людська доля" подається чистою українською мовою, але... записана в "Малмыжском районе Кировской области".

І ось на фоні усього цього розкрадання чужого фольклору раптом дізнаємося, що автори "Казкової карти України" посварилися з укладачами аналогічної карти Росії, звинувачуючи росіян у тому, що вони привласнили собі таких казкових героїв як Колобок, Ілля Муромець, Курочка Ряба та інших.

Герої українського фольклору відтепер будуть представляти світові Росію. Корінними російськими значаться ще й Дід Мороз і Снігуронька, Золота рибка, соловей-розбійник, Кощій Безсмертний, Мара, Баба Яга, Іван-дурень та інші.

Згідно з "Казковою картою Росії", батьківщиною Колобка вказана Ульяновська область. В Ульяновську вже прийняли програму з популяризації цього казкового бренду".

Насправді найдавніший російський варіант було записано в Архангельській області, але перед тим уже існував український. Саме слово "Колобок", як і "Сивко-бурко" не російське.

Ілля Муромець, давно уже доведено, теж не в Росії жив: "Коли князь покликав Іллю Муромця захищати Київ, то він дістався до міста за 5 годин, тобто фактично дійсно він міг дістатися з Чернігівської області за 5 годин до Києва, але ніяк не з міста Мурома", – заявила керівник Казкової карти України Марина Применко. Та й похований Ілля Муромець у Києві.

Але це ще не все! "Російський виробник дитячих іграшок "Комета-Плюс" (Смоленськ) подав позов до Господарського суду Криму з вимогою припинити на півострові нелегальне виробництво м'яких іграшок, що нагадують мультиплікаційного персонажа Чебурашку".

Ну, мультиплікаційний персонаж справді має своїх батьків і тут нічого не попишеш. Але ось казкова істота Чебурашка – це не що інше як український чеберяйчик.

Судячи з української народної пісеньки він схожий на зайчика, чеберяйчики зустрічають у казках, у віршах і навіть у романі Павла Загребельного "Євпраксія", де чеберяйчикам присвячено цілий розділ.

Саме слово Успєнскій сконструював з чеберяйчика та з назви танцю "чабарашка", "чеберячка" (дивись словник Б. Грінченка).

"Чеберяйчиків ніхто ніколи не бачив, хоч і відомо, що живуть вони в лісах і серед трав, – читаємо у П. Загребельного. – Мабуть, а може, й напевне, чеберяйчики всі однакові. Побачити одного - однаково, що побачити всіх.

[ Читати далі >>> ]

До Юрія Винничука через скандальний вірш прийшли додому львівські міліціонери

23 січня додому до львівського письменника Юрія Винничука, який написав скандальний вірш "Убий під...аса", приходили міліціонери. Вони принесли повістку та наказали з'явитись у відділок.

Відео

"Учора о 16:00 до мене додому зайшли двоє міліціонерів - дільничий та представник міської міліції, - розповідає Юрій Винничук. - Дома була лише дружина з сином. Міліціонери принесли повістку, що я повинен з'явитися у райвідділок завтра зранку. Я приїхав додому, мені сказали, що можу написати пояснення на скаргу Леоніда Грача дома, аби не йти до них завтра".

У поясненні по пунктах Винничук вказав, що дома не зберігає порнографію, та що у його віршах немає заклику нікого вбивати - це література. Що порнографію в літературі і в малярстві взагалі визначити неможливо. Обшук правоохоронці не проводили.