хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «забужко»

Про мирний спосіб ведення війни

У сучасній війні, де 90 % агресії становить саме інформаційне руйнування, "деморалізація супротивника", вже не потрібно витрачати зайві гроші на бомби, не потрібно бомбити міста, - досить розбомбити мізки. Вам розбомблять мізки – і ви самі винесете завойовникам ключі від міста.
 © Оксана Забужко

Якою була б цивілізація, якби не Сандармох...

Інтерв'ю газети "День" з Оксаною Забужко читайте
на оригіналі: 
або тут:

Основна тема розмови - цьогорічна річниця Великого Терору, яку газета "День" вирішила назвати роком списку Сандармох (Сандармох - урочище в Карелії, де розстрілювали і закопували в'язнів Соловецького лагера, трудпоселенців Белбатлагу (будівничих Біломорканалу) та спецпоселенців з півночі).

Наведу кілька цитат з інтерв'ю.

1937-й був роком, коли «революція почала пожирати своїх дітей», — точніше, коли одна мафія витіснила іншу. Відповідно до спущених згори планових цифр під ніж ішла й українська партійна, господарська еліта. Тут варто згадати Наума Коржавіна (до речі, він родом з України), який першим озвучив тезу, що в Україні «37 рік» почався насправді раніше — в 1934-му, відразу ж після закінчення сталінської колективізації. Загалом початок 1930-х в Україні ознаменувався геноцидом («стратоцидом») не тільки селян, а й інтелігенції. Її знищення відбувалося в кілька етапів. Перший етап — 1930 рік, так званий процес СВУ, по якому пішла «стара» дворянська, «петлюрівська», інтелігенція, ще дореволюційна — умовно кажучи, «середовище Лесі Українки». Процес СВУ — це 30 тисяч в’язнів 1930 року (таку цифру подає Гелій Снєгірьов) — уважайте, увесь прошарок «старої» еліти. Це були носії якраз тієї культурної пам’яті, яку ми звідтоді все ніяк не можемо зібрати докупи, як отой порубаний козак у казці, якому, щоб стягнути всі свої члени докупи, належалося спочатку мертвої води дати напитись, а тоді вже — щоб підвестися — живої... Другий етап — це був «покіс» 1933—1934 років, починаючи від самогубств Хвильового та Скрипника: тоді спочатку в підвали Жовтневого палацу, де містився НКВС, а потім прямо під кулю пішла вже «нова інтелігенція», післяреволюційна, — так зване Розстріляне Відродження. Це покоління було всередині дуже неоднорідним, бурхливі дискусії й дебати 1920-х років тому доказ. Там були «ліві» й «праві», були ті, хто щиро вірив у «світову революцію», в те, що невдовзі весь світ стане «союзом вільних республік», — зрештою, українська соціал-демократія мала давні традиції (прекрасний переклад «Інтернаціоналу» Миколи Вороного — це, перепрошую, не «заказуха», а продукт щирого натхнення!). Об’єднувало їх те, що вони вважали УРСР хоч і комуністичною, але незалежною республікою, «своєю державою», для якої й працювали. Сталін показав цьому першому поколінню УРСР-івської еліти, хто насправді «хазяїн у домі».

Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів (чотири - Дитина) було вбито 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення «на честь свята», як у культах інків чи майя. Такий собі капітан Матвєєв власноруч із пістолета за чотири дні розстріляв в потилицю 1111 душ. І коли знати, ЩО то були за люди, й наскільки кращим було б людство, якби їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а продовжили мислити й творити... Розумієте, цього ніколи не можна забувати: що один якийсь «капітан матвєєв» здатен водномить заблокувати розвиток людства, — завдати йому такого «внутрішнього перелому», на лікування якого потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття.

Це десь так само, як спалення Александрійської бібліотеки. Ця історія не відпускає мене вже багато років. Від одної пожежі назавжди в небуття пішла колективна пам’ять людства про зниклі культури й народи, якої вже ніколи не відновити. Якою була б наша цивілізація, якби Александрійська бібліотека не згоріла, або якби розстріли в Сандармосі не відбулися, — такі питання вже хіба що для фентезі, для любителів жанру альтернативної історії. Але мене з суто творчої точки зору цікавить інше. Вже після публікації «Музею покинутих секретів» Леонід Плющ (ще одна прикметна постать для ілюстрації, як Україна не хоче знати своїх героїв!) підказав мені формулу, яку він знайшов у Мандельштама: «закон сохранения энергии сожженных черновиков». Куди ця енергія дівається? На що вона перетворюється? А що, як вона нам мстить? І що сталося з «енергією» тих 1111, життя яких було насильницьки перервано? Сталін говорив: «Нет человека, нет проблемы». Е ні, якраз тут вони, проблеми, й починаються! Для нащадків. «Батьки кислиці їли, а в синів оскома на зубах»...

Є ще один важливий момент у «Списку Сандармоху». Українців там було понад 200, з більш-менш пропорційним представництвом галичан і східняків, тобто список був — соборний. До нього потрапила найбільш пасіонарна частина інтелігенції Західної України — ті, хто їхав на Велику Україну, приваблений «державницьким» масштабом культурного будівництва 1920-х, якого їм бракувало в провінційній («містечковій») Галичині. Саме тому, між іншим, у Харкові опинився Курбас. Усякі сьогоднішні балачки про «розділ України» — це спроби переступити через їхню пролиту кров. Якби Сандармох сидів у свідомості українців так само міцно, як, наприклад, Катинь у свідомості поляків, нікому б просто язик не повернувся до якихось сепаратистських закликів.

Капітан Матвєєв — це, мабуть, найрепрезентативніший символ убивства духу. Зрозуміло, що в «капітана матвєєва» можуть бути тисячі імен — німецькі, російські, українські, китайські... «Капітан матвєєв» — це людина зі зброєю, наділена владою стріляти. Таких земля родила й родитиме. Питання в іншому: як не проґавити ту поворотну точку історії, після якої під дулом пістолета «капітана матвєєва» опиняться голови геніїв?

Я кажу «генії» — без перебільшення. В українському «Списку Сандармоху» їх принаймні чотири. Це Курбас — один із найзнаковіших реформаторів європейського театру. Режисерів такого класу в новітній історії — одиниці. Друга геніальна постать — Микола Куліш, досі недооцінений та недопрочитаний. Це Микола Зеров — геній перекладу, трансмісії, посередництва між культурами. Й, нарешті, прозаїк, якого особисто я радянській владі не пробачу й якого вона винна особисто мені — це Валер’ян Підмогильний. Його забрали в 34 роки. Для прозаїка це «вік дебютанта». Романи молодого Підмогильного можна назвати предтечею екзистенціалізму — на два десятиліття раніше за Камю, й мене особисто, як прозаїка, було обкрадено на всі ті романи, які мав би написати зрілий Підмогильний — у свої 40—50—60: в юні роки я вчилася техніки психологічної прози не в нього — а таки у французів...

Взагалі, коли поглянути на літературу України 1920-х, цієї нашої, метафорично кажучи, «Веймарської республіки», то я б сказала, що там дуже явний протоекзистенціалізм. А Куліш — предтеча театру абсурду: ті жорстокі істини про людину, які Західна Європа відкрила тільки з Другою світовою війною, Україні відкрилися на ціле покоління раніше, після кривавої лазні 1918—1920 рр., і культура Розстріляного Відродження, в усіх видах і жанрах, обіцяла такий внесок у скарбницю людства, втрата якого не відшкодовна. Повірте, я це говорю не з патріотичної схильності перебільшувати українські досягнення, я людина дуже, так би мовити, національно критична... Але тут якраз є всі підстави для національної гордості — й для пекучого болю за те, що все це було перервано, а то й просто фізично знищено, як, наприклад, роботи бойчукістів. Один із провідних британських мистецтвознавців мало не зі сльозами на очах мені розповідав, як після виставки в Метрополітен-музеї робіт бойчукістів, точніше, того, що по них лишилося, вони з дружиною місяць не могли спати, мусили лікуватися від нервового потрясіння. Можна уявити, яке це для нього було шокуюче відкриття: побачити, що в 30-х роках минулого століття було знищено якимись «капітанами матвєєвими» цілий напрямок у світовому монументальному мистецтві. А він же як фахівець відразу проектує на пізніших монументалістів, на Сікейроса, на Ріверу, а тут під кожним ескізом — «знищено», «знищено», «знищено». Для жителя Британії, де від віку нічого не пропадало, ніколи не було ніяких воєн та пожеж, історія знищення українського авангарду — майже те саме, що історія спалення Александрійської бібліотеки. Це ми з вами живемо в звичному для нас режимі постійної Руїни...

У підсумку, те, що відбувалося в урочищі Сандармох — це геноцид еліти. Сандармох є символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену. І з того часу вона все ніяк не може відродитися.

***
І про сучасне:
...не тільки вибори є механізмом оновлення політичного життя в країні: громадські рухи, об’єднання, всі форми громадянської активності (що їх більше, то краще) — це теж, між іншим, сигнал політикам — «посуньтесь, бо не справляєтесь», і я якраз найбільше надій покладаю на таку політичну творчість «знизу». Адже очевидно вже, що справа не в персоналіях, а в системі — в тому, що Україною керує певний автаркічний, закритий клуб, інтереси якого дедалі менше перетинаються з життєвими інтересами нації, і доки нація цього сповна не усвідомить і не «зламає консенсусу», ми так і хляпатимемося в тому самому болоті.

0%, 0 голосів

27%, 3 голоси

0%, 0 голосів

64%, 7 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

9%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Табачник изъял из ВНО литературу о Голодоморе.

Министерство образования и науки, молодежи и спорта Украины изъяло из внешнего независимого тестирования в следующем году произведения о Голодоморе, сообщает Униан.

В пресс-центре Центра исследований освободительного движения, из тестов изъяты, в частности, ранее обязательные произведения Уласа Самчука "Мария" и Василия Барки "Желтый князь".

«В школьной программе для старшеклассников оба эти произведения, которые описывают огромную трагедию украинского народа - геноцид 1932-1933 годов, рекомендованы для дополнительного, то есть самостоятельного чтения. И только школьники с филологическим направлением обучения обязательно изучают роман Уласа Самчука "Мария". Изучают, но во ВНО о нем не упоминается», - сообщили в пресс-центре.

Писательница Оксана Забужко возмущена этим фактом. «Это манера карманного вора-"тихушника", который орудует втихаря (а это вообще стиль работы нашего министра образования Дмитрия Табачника), и как мартышка из кормушки таскает бананы, так он по кусочку таскает у молодежи те составляющие украинской идентичности и самосознания, которые дразнят "русский мир», - сказала она.

По мнению Забужко, такие действия Минобразования можно расценить как «интеллектуальную кражу в общенациональном масштабе», которая должна приравниваться к преступлени против Украины и ее будущего.

«Изъяты именно произведения, которые не просто являются образцами высокохудожественной литературы, а посвящены одной из крупнейших трагедий украинцев - Голодомору. Это является свидетельством целенаправленной государственной политики и продолжением попыток Дмитрия Табачника скрыть страницы украинской истории", - сказал член Общественного комитета памяти жертв Голодомора-геноцида 1932-1933 годов в Украине Владимир Вятрович.

Велике дякую Забужке та її шанувальникам. Коментю коменти

Це не зовсім пост.

Скоріше відповідь на відповіді до мого комта на на інфу "фікуса":

"Забужко: большое спасибо Табачнику и его полоумным покровителям"

http://www.focus.ua/society/182777/?_rand=1187606282&r=5&comment=5&s=date#c5

(так би мовити - щоб два рази не вставати та не пити кухоль чарками)

Ех, панове співгромадяни! Нажаль не маю апломбу на кшталт забуживського, атоб впав у гріх гордині з огляду на таку популярність серед нацсвідомого прошарку уанету.

Трошки повагавсь – відповідати, чи ні. Але виховання не дозволяє повертатися до жинок спиною. Вже пардоньте, що відповідь буде одна на усіх. Проте і ваші комти – як один від усіх, немов один в іншого списували.

Так ось.

По1е, те, що п.забужко така ж письменниця, як я астронавт, зрозуміло будь-якій а)культурній і б)неупередженій людині. Тобто, людині, якій є з чим порівняти і яка дійсно спроможна зробити це об‘єктивно. Я певен, що більшість вас і близько не читала її «творчості» (і це, до речі, - розумне рішення). Визнаю – я також не читав. Але я, принаймні, пробував. Початок і – навмання - декілька шматків з середини (хоча і «початку» вистачило б із головою). Єдине враження – жах. Я вже не кажу про зміст (тут у кожного – своя думка). Але – форма!!! Є таке російське слово – НЕУДОБОЧИТАЕМЫЙ, що не має українського аналогу. Так от воно – саме то. Роман. Роман?!  Півтори сотні сторінок, ну дуже ВЕЛИКИМ шрифтом з дуже ВЕЛИКИМИ інтервалами, але на листах дуже мале-е-енького формату. І відсотків десять з них – переклади ні-в-тин-ні-в-ворота іноземних «вкраплень». Ото РОМАН, так роман. Майже «Війна і світ». Тьпру! Пробачте за русизм, нехай буде – «Прощавай зброє».

Та один тільки вступ чого вартий. Цитую шматочок: «Пропонований читачеві роман мав щастя зажити скандальної репутації задовго до виходу в світ… Авторці вже ввижалися дипломатичні конфлікти, численні ноти до українського уряду i, врешті, повна міжнародна iзоляцiя нашої незалежної держави. Звідси недалечко було й до танків окупаційної армії». Оце заибужка ЖЖЕТ! Якось Наполеона їй до пари не вистачає, вам не здається? Ах, ще – хто з вас назве повний перелік творчих надбань цього (цієї?) автора. Або хоч вгадайте, чи вистачить пальців на одній долоні, щоб їх перелічити! Агов?!

Про шкляра з його «запроданцем» навіть згадувати не хочу (хоча, об‘єктивно кажучи, він хоча б «удобочитаемый»). Хай замість мене про нього Дмитро Стус скаже, думку якого кожний «свідоміт» має поважати (і як сина, і як особистості), чи не так? Так от, я рекомендую погугліть його точку зору на цей – не на сон буде сказано – «твір».

По2е, щодо моєї «українофобії». Не збираюся не перед ким виправдовуватися, проте зауважу – ви якось в стилі буремних 90х приватизували поняття «патріотизм», «любов до Батьківщини», і навіть сам термін «українське». Тобто «українськими патріотами» - як за вас - можуть бути лише чубаті чолов‘яги у шароварах та чорнобриві кобіти у вишиванках, що з придихом розмовляють солов’їною і ненавидять *идо-*оскалів.

Упс. Помилочка трапилася. Серед 45 мільйонів громадян України, таких – на пальцях перелічиш.  

А от інші – не такі шароварно-чорнобриві – вони що, до патріотів не дотягують? Риторичне питання. Як і щодо «українського». Скажу страшенну для вас річ – «українське», це не тільки те, що «Ґ-І-Ї-Є». Є українське руське, українське польське, українське грецьке, і навіть – увага – українське єврейське. І воно не менш українське, ніж українське українське. І – поряд з Шевченко Т.Г. – українськими є Булгаков, Гоголь, Короленко, Шолом-Алейхем… І от питання – хто більш «український»: Булгаков – якого читає і перечитує увесь світ, чи забужка, яка бовтається серед таких самих «свідомих літераторів» на кшталт яворівського-лайномета і відома за межами цього вузького кола обмежених істот лише власною «скандальністю» (за її ж визнанням).

Так що «українське» українському – дві великих різниці, як кажуть у несвідомій, але дуже веселій Одесі.

По3е, мені дійсно прикро, що немає «новоукраїнської» літератури. Причому без різниці - якою мовою писаної. Я ніколи не приховував, що не вважаю (та не збираюся вважати) українську мову своєю рідною. В мене вже є рідна мова, а я рідних не зраджую. Але будь-який дійсно гідний уваги «витвір мистецтва», що «витворений» саме тут, у наших безпорадних теренах навіть українською – я вітав би щиро і радісно. Але… Сучасні «українські митці» забули (або і не знали), що у словосполученні «українське мистецтво» наголос робиться саме на слові «МІСТЕЦТВО», а ні на його національній приналежності. І Г.Г.Маркес, наприклад, перш за все ПИСМЕННИК, а вже потім – «колумбійський». Бо був би він спочатку «колумбійським», а потім «ПИСМЕННИКОМ», то кому б він - крім колумбійців - був би цікавим? Або, скажемо Х.Муракамі… проте, це мабуть для вас занадто складно.

А от хто з вас знає, хто така - на превеликій жаль – БУЛА Анна Яблонська?

Яка так і не стала УКРАЇНСЬКИМ драматургом… Не з власної, звісно, вини.

По4е, за великим рахунком – і я з вами, і Табачник зі Шкляром – ніякі не опоненти, а самі що не на є – однодумці. Бо обидва ці різноповажних пани вихід з нашої складної української ситуації вбачають один – розлучення. Один – хоче звільнити Україну від тягаря бандерівської «западенщини», інший – від нахабних підмоскальских «східняків».  Різниця між ними лише в питанні, кому залишиться український центр. Ну, то справа технічна (хоч і не проста). Але концепція мені подобається. Лише за не чужий мені Львів сумно. Проте – після рогуль-окупації – що від нього залишилося. Тільки спогади…