хочу сюда!
 

Татьяна

30 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 37-50 лет

Заметки с меткой «шкляр»

Велике дякую Забужке та її шанувальникам. Коментю коменти

Це не зовсім пост.

Скоріше відповідь на відповіді до мого комта на на інфу "фікуса":

"Забужко: большое спасибо Табачнику и его полоумным покровителям"

http://www.focus.ua/society/182777/?_rand=1187606282&r=5&comment=5&s=date#c5

(так би мовити - щоб два рази не вставати та не пити кухоль чарками)

Ех, панове співгромадяни! Нажаль не маю апломбу на кшталт забуживського, атоб впав у гріх гордині з огляду на таку популярність серед нацсвідомого прошарку уанету.

Трошки повагавсь – відповідати, чи ні. Але виховання не дозволяє повертатися до жинок спиною. Вже пардоньте, що відповідь буде одна на усіх. Проте і ваші комти – як один від усіх, немов один в іншого списували.

Так ось.

По1е, те, що п.забужко така ж письменниця, як я астронавт, зрозуміло будь-якій а)культурній і б)неупередженій людині. Тобто, людині, якій є з чим порівняти і яка дійсно спроможна зробити це об‘єктивно. Я певен, що більшість вас і близько не читала її «творчості» (і це, до речі, - розумне рішення). Визнаю – я також не читав. Але я, принаймні, пробував. Початок і – навмання - декілька шматків з середини (хоча і «початку» вистачило б із головою). Єдине враження – жах. Я вже не кажу про зміст (тут у кожного – своя думка). Але – форма!!! Є таке російське слово – НЕУДОБОЧИТАЕМЫЙ, що не має українського аналогу. Так от воно – саме то. Роман. Роман?!  Півтори сотні сторінок, ну дуже ВЕЛИКИМ шрифтом з дуже ВЕЛИКИМИ інтервалами, але на листах дуже мале-е-енького формату. І відсотків десять з них – переклади ні-в-тин-ні-в-ворота іноземних «вкраплень». Ото РОМАН, так роман. Майже «Війна і світ». Тьпру! Пробачте за русизм, нехай буде – «Прощавай зброє».

Та один тільки вступ чого вартий. Цитую шматочок: «Пропонований читачеві роман мав щастя зажити скандальної репутації задовго до виходу в світ… Авторці вже ввижалися дипломатичні конфлікти, численні ноти до українського уряду i, врешті, повна міжнародна iзоляцiя нашої незалежної держави. Звідси недалечко було й до танків окупаційної армії». Оце заибужка ЖЖЕТ! Якось Наполеона їй до пари не вистачає, вам не здається? Ах, ще – хто з вас назве повний перелік творчих надбань цього (цієї?) автора. Або хоч вгадайте, чи вистачить пальців на одній долоні, щоб їх перелічити! Агов?!

Про шкляра з його «запроданцем» навіть згадувати не хочу (хоча, об‘єктивно кажучи, він хоча б «удобочитаемый»). Хай замість мене про нього Дмитро Стус скаже, думку якого кожний «свідоміт» має поважати (і як сина, і як особистості), чи не так? Так от, я рекомендую погугліть його точку зору на цей – не на сон буде сказано – «твір».

По2е, щодо моєї «українофобії». Не збираюся не перед ким виправдовуватися, проте зауважу – ви якось в стилі буремних 90х приватизували поняття «патріотизм», «любов до Батьківщини», і навіть сам термін «українське». Тобто «українськими патріотами» - як за вас - можуть бути лише чубаті чолов‘яги у шароварах та чорнобриві кобіти у вишиванках, що з придихом розмовляють солов’їною і ненавидять *идо-*оскалів.

Упс. Помилочка трапилася. Серед 45 мільйонів громадян України, таких – на пальцях перелічиш.  

А от інші – не такі шароварно-чорнобриві – вони що, до патріотів не дотягують? Риторичне питання. Як і щодо «українського». Скажу страшенну для вас річ – «українське», це не тільки те, що «Ґ-І-Ї-Є». Є українське руське, українське польське, українське грецьке, і навіть – увага – українське єврейське. І воно не менш українське, ніж українське українське. І – поряд з Шевченко Т.Г. – українськими є Булгаков, Гоголь, Короленко, Шолом-Алейхем… І от питання – хто більш «український»: Булгаков – якого читає і перечитує увесь світ, чи забужка, яка бовтається серед таких самих «свідомих літераторів» на кшталт яворівського-лайномета і відома за межами цього вузького кола обмежених істот лише власною «скандальністю» (за її ж визнанням).

Так що «українське» українському – дві великих різниці, як кажуть у несвідомій, але дуже веселій Одесі.

По3е, мені дійсно прикро, що немає «новоукраїнської» літератури. Причому без різниці - якою мовою писаної. Я ніколи не приховував, що не вважаю (та не збираюся вважати) українську мову своєю рідною. В мене вже є рідна мова, а я рідних не зраджую. Але будь-який дійсно гідний уваги «витвір мистецтва», що «витворений» саме тут, у наших безпорадних теренах навіть українською – я вітав би щиро і радісно. Але… Сучасні «українські митці» забули (або і не знали), що у словосполученні «українське мистецтво» наголос робиться саме на слові «МІСТЕЦТВО», а ні на його національній приналежності. І Г.Г.Маркес, наприклад, перш за все ПИСМЕННИК, а вже потім – «колумбійський». Бо був би він спочатку «колумбійським», а потім «ПИСМЕННИКОМ», то кому б він - крім колумбійців - був би цікавим? Або, скажемо Х.Муракамі… проте, це мабуть для вас занадто складно.

А от хто з вас знає, хто така - на превеликій жаль – БУЛА Анна Яблонська?

Яка так і не стала УКРАЇНСЬКИМ драматургом… Не з власної, звісно, вини.

По4е, за великим рахунком – і я з вами, і Табачник зі Шкляром – ніякі не опоненти, а самі що не на є – однодумці. Бо обидва ці різноповажних пани вихід з нашої складної української ситуації вбачають один – розлучення. Один – хоче звільнити Україну від тягаря бандерівської «западенщини», інший – від нахабних підмоскальских «східняків».  Різниця між ними лише в питанні, кому залишиться український центр. Ну, то справа технічна (хоч і не проста). Але концепція мені подобається. Лише за не чужий мені Львів сумно. Проте – після рогуль-окупації – що від нього залишилося. Тільки спогади…

 

Про 20-ті роки ХХ століття ми знаємо менше, ніж про Київську Рус

Василь ШКЛЯР: Про 20-ті роки ХХ століття ми знаємо менше, ніж про Київську Русь

Розмовляли Марія ТОМАК, Надія ТИСЯЧНА, «День», Олег КОЦАРЕВ

«…пам’ять про Холодний Яр 20-х років тільки-но починає повертатися до українців. Власне, «Чорний Ворон» — перший художній роман, присвячений тим подіям. …»

«Сучасні українці досі бояться слова «націоналізм». «Націоналіст» у нас звучить як «екстреміст» або щось гірше. З огляду на те, за якими ознаками у нас визначається націоналізм, усі європейські держави — націоналістичні. Саркозі — націоналіст. Меркель — націоналістка, бо вона каже те, чого ніколи не сказав би український президент: кожна людина в Німеччині, яка не знає німецької мови, є для нас небажаною. У нас кваліфікували б це як націоналізм, а то й фашизм. Українці бояться і цього слова, і відповідного мислення. Повернення до пам’яті, до певних базових речей відбувається дуже кволо.»

Повний текст розмови - газета "День"

Битва навколо "Чорного Ворона"

Битва навколо "Чорного Ворона": Лев Давидович vs Олександр Борисович
Патентований борець з українським буржуазним націоналізмом Олександр Фельдман (нагадаю: він є автором відповідного законопроекту, внесеного ще в бутність Фельдмана в лавах "біло-сердечних") вийшов на нову політичну орбіту.

Всеєвропейську. А то і всесвітню. Тепер він перед усіма усюдами викриває зловмисну "літературну тягнибоківщину" в особі роману лауреата Шевченківської премії Василя Шкляра "Чорний Ворон (Залишенець)". Так, саме лауреата, бо Шевченківський комітет премію йому присудив, а те, що Віктор Янукович не підписав відповідний указ – то таке ж історичне непорозуміння, як і сам Віктор Федорович на президентській посаді.

Що ж такого скоїв Василь Шкляр? Він сказав щось негарне на адресу власника харківської "Барабашовки"? Може, звинуватив нардепа Фельдмана у подвійній зраді – коли той, обраний 2002 року до Верховної Ради від Партії регіонів, згодом підтримав "помаранчевих", і далі вже обирався від БЮТ, - обирався, щоби 2010 року прудко втекти із опозиції до нової-старої правлячої коаліції і залишитися, таким чином, при владному кориті? Може, письменник незлим тихим словом охарактеризував тих олігархів України, які ніяк не сподобляться вивчити українську мову і всебічно підкреслюють своє неукраїнство, демонстративно нехтуючи українською культурою?

Та ні, Василь Шкляр написав роман зовсім про інші часи, аніж сумирні наші, а саме про бурхливу добу Української революції 1917-21 років. Причому оповідь письменник веде не від свого "я", а від імені селянина-повстанця, Чорного Ворона. Ну, а той послуговується неполіткоректною лексикою свого часу, і замість того, щоби розшаркуватися перед тими, хто приходить до сіл забирати хліб, убивати людей, заводити комуни, та ще й знущатися із рідної для селян мови, - одним словом, руйнувати український світ, що тільки-но почав перетворюватися з етнічного на національний, - так от, замість того, щоби мовчати або схилятися перед ворогами цей повстанець має нахабство непоштиво говорити про нападників та про їхню національну належність.

А особливо про росіян, євреїв та китайців.

Як їх звуть герої "Чорного Ворона" – повторювати не буду, а то раптом також опинюся у середовищі "літературної тягнибоківщини". Краще поставлю елементарне запитання: а з якого дива український селянин, котрий воює за свободу своєї країни, так непоштиво ставиться не тільки до окремих представників певних етносів, а й до самих цих етносів як таких?

Дивно, що таке елементарне запитання не здогадався поставити сам собі Олександр Фельдман, судячи з розмірів його статків, - людина недурна.

Можна, втім, ще жорсткіше і точніше: чому український селянин, котрий воює за свободу своєї країни, так непоштиво ставиться не тільки до окремих представників певних етносів, з лав яких масово рекрутуються противники свободи його країни, а й до самих цих етносів як таких?

Ну, а якщо дещо змінити це запитання і вкрай спростити його, то воно звучатиме приблизно так: чому червоноармійці у 1942 році зневажливо звали німців гансами та фріцами (з малої літери), а не представниками великого культурного народу, і на додачу не дуже милували полонених?

Найпростіше з китайцями. "Козак китайця як піймає під час громадянської війни, обов’язково уб’є, та ще й із нього познущається". Це не про українців – це про донських козаків. І не хтось непевний писав, а Йона Якір, визначний червоний полководець, у якого китайський батальйон був у підпорядкуванні.

А чому ж так ставилися до китайців на просторах колишньої Російської імперії? Відповідь на це питання знаходимо у сучасного білоруського дослідника Володимира Бешанова: "Китайців широко використовували для проведення каральних акцій, розстрілів, як фахівців із тортур". Було цих китайців-найманців у Червоній армії понад 40 тисяч – число стабільне, бо весь час на місце загиблих приходили добровольці, які там само спокійно й безсторонньо робили свою справу фахових карателів.

Ясна річ, ототожнювати Китай із цими китайцями – справа неправильна. Але це на рівні раціональному, на рівні добре освіченої інтелігенції. А на рівні селян-повстанців, на рівні їхнього емпіричного досвіду?

Майже так само просто і з росіянами. Російська демократія так і не змогла відповісти на засадниче для неї запитання, яке сформулював ще уславлений соціолог Макс Вебер 1906 року, - на запитання про ставлення до проблеми української свободи. Все залишилося – у кращому разі! – на рівні "з одного боку, з іншого боку...". Мовляв, "українці “загалом і в цілому” все ж нація, але ж, як то кажуть, треба і честь знати. Іншими словами, якщо нація, то другого сорту, то ж доля України має визначатися інтересами Росії...", - як сказав один із учасників тогочасних подій, саркастично описуючи ідеологію "демократичних кріпосників". А як мусить ставитися селянин до кріпосників та їхніх пахолків? Саме так, як герої "Чорного Ворона".

А, до речі, чому б не вилучити із шкільних програм усі твори, де солдати звуть своїх ворогів "гансами" та "фріцами", а на додачу ще й не порушити питання про позбавлення їхніх авторів Шевченківських премій? Ну, а Гоголя з його "ляхами" та описанням єврейського погрому, вчиненого бравими ревнителями "православного царя" (за останньою версією "Тараса Бульби") – так того слід навіть із бібліотек вилучити!

Чи, може, "ляхів" та "фріців" літературним героям зневажати можна?

Та найскладнішим тут є питання щодо антисемітизму чи, принаймні, певних антисемітських настроїв головного героя "Чорного Ворона". Для деяких діячів, і не тільки в Україні, антисемітизм однозначно ототожнюється із нацизмом, фашизмом. А от для того політичного діяча, котрого я вже процитував, коли йшлося про "демократичних кріпосників", далеко не все настільки однозначне: для нього антисемітизм нероздільний також як із бюрократичним централізмом, так і з єврейською українофобією. І провину за розбурхування антисемітських настроїв серед українських селян він покладає передусім на більшовиків: "Ані для кого не таємниця, що не Денікін змусив нас залишити межі України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас українське сите селянство. Комуну, надзвичайку, продовольчі загони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі. У ньому прокинувся сплячий сотні років вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків. Це страшний дух, який кипить і вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити чудеса хоробрості. Це той самий дух вольності, який давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків і здобувати над ними блискучі перемоги".

Так, це Лев Троцький. Ім’я від народження – Лейба Бронштейн. Надзвичайно суперечлива постать світової історії, але, поза сумнівом, не україножер, як його головний опонент Сталін. Ба більше – Лев Троцький добре знав і по-своєму любив Україну, бажаючи зробити її зразковою вітриною світового комунізму. І в цьому він не був оригінальним: Микола Скрипник, Василь Еллан-Блакитний, Володимир Винниченко, Юрій Коцюбинський, Віталій Примаков, Микола Хвильовий... Список питомих українців, котрі так само в ім’я своєї любові до України активно нищили її свободу й незалежність (бо ті, бач, були "невірні", "неправильні", "ненародні") можна продовжити аж по сьогодні. Але, на відміну від них, Троцький під кінець життя виступив за революційний вихід незалежної України зі складу СРСР. І не випадково, бо Союз перетворився на тоталітарну централізовану великодержавну імперію.

Принагідно: хтось вважає текст Троцького, цитата з якого наведена вище, фальшивкою, проте аналіз всього присвяченого Україні масиву статей "червоного Лева" доводить: ні, перед нами – не тільки стилістика головного конкурента Сталіна, а і його думки. І перед нами – блискуча соціально-психологічна характеристика головного героя роману Шкляра...

Так от: Лев Троцький вважав, що компартійна номенклатура єврейського походження провокує своїм нетолерантним ставленням до української культури і мови негативне ставлення до себе серед українців: "У 1923 році я на партійній конференції більшовицької партії України висунув вимогу: чиновник повинен вміти говорити і писати на мові навколишнього населення. Скільки з цього приводу було іронічних зауважень, які йшли значною мірою від єврейської інтелігенції, котра говорила і писала по-російськи і не хотіла навчатися української мови!". Це в 1923 році, коли політика "коренізації" вже була проголошена, – а що ж коїлося кількома роками раніше, коли такої – вимушеної, слід сказати, – політики ще не було?

Говорячи ж про УРСР "розвиненої" сталінської доби, Троцький констатує: "Мало змінився національний склад бюрократії [тобто до неї належать в основному євреї та росіяни – С.Г.] і, що незмірно важливіше, антагонізм між населенням і бюрократією страхітливо зріс за останні 10-12 років. Про наявність антисемітизму, причому не тільки старого, але і нового, “совєтського”, свідчать властиво всі серйозні і чесні спостерігачі, особливо ті, кому довелося тривалий час жити серед трудящих мас".

А ще він перераховує питомі ознаки цієї доби: "деспотичний режим, переслідування всілякої критики, придушення живої думки, нарешті, судові фальшування"... Чи не нагадує це вам щось більш близьке у часі? Та ми ведемо мову про іншу добу, про події 90-літньої давнини...

А в цю добу і пізніше антисемітські настрої українського селянина, як кваліфіковано зазначив Лев Троцький, мали своїм психологічним підґрунтям реакцію на діяльність непропорційно великої партноменклатури із числа русифікованого єврейства із його презирством до всього "хохляцького". Тож не до Василя Шкляра і не до його героя мусить висувати претензії Олександр Фельдман, а до зовсім інших персонажів – як історичних, так і сучасних. У тому числі й до себе, рідного, оскільки шанобливе ставлення до української мови і культури, їхнє знання за ним не помічені. Останній приклад з цього ряду – це кваліфікація Шевченківського комітету, до якого, попри всі реорганізації, входить чимало знакових діячів української культури, як "бюрократичної організації", де "мала місце елементарна бюрократична халатність, а саме – ніхто не спромігся уважно прочитати цю книжку". Хто ж ці халатні бюрократи? Богдан Ступка, Іван Драч, Борис Олійник, Вадим Писарєв Василь Герасим’юк, Мирослав Скорик, Сергій Якутович, Роман Балаян, Дмитро Стус, Олег Вергелес, Євген Станкович, Марія Стеф’юк та інші. Куди їм до Фельдмана і Ко у вмінні читати!

Отож хіба не гідним нащадком отих персонажів, яких картав Троцький, виступив Олександр Фельдман?

...Ну, а з "літературною тягнибоківщиною" Олександр Борисович теж вочевидь не оригінальний. Уже були в радянський час "літературні власовці" – першим назвали Бориса Пастернака, другим – Олександра Солженіцина. Пісня знайома і не нова. Та от що цікаво: генерал Власов тільки раз порушив присягу, а депутат Фельдман аж двічі обдурив своїх виборців, чи не так?

Український тиждень

Госпремия с душком: В.Шкляр, как зеркало свидомого бескультурия

«ХАХЛЯРИ юрбою налетіли на мертвого — дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров'ю мармизами»"Залишенець. Чорний ворон". В.Шкляр. Намедни трапилася подия, которая - имхо - должна была получить всеукраинский масштаб и резонанс: Шевченковский комитет присудил премию по литературе за 2010г. некому Василю Шкляру за его т.н. роман "Залишенець. Чорний ворон" и, заодно, 260тыс. отечественных денёг, по-видимому, на продолжение «творчества» в том же духе.  А «лауреат» - возьми и засвети свою «гражданскую позицию» отказом от премии в целом и «матчасти» в частности по причине несогласия с нахождением при власти широко, хоть и неоднозначно, известного Д,Табачника.В результате ожидаемо наклюнулся сурьезный шкандаль. Поводов тому действительно представилась масса. Тут и вопрос допустимости оскорбления в литературном произведении одних граждан Украины от имени других граждан, и вопрос приемлемости абсолютного однобокой трактовки истории, и вопрос подсудности литературного деятеля за караемое Законом «разжигание национальной вражды», и вопрос правомочности освящения всего вышеперечисленного именем Государства.… А также вопрос о том, должно ли государство (и его конкретные представители) нести ответственность за ущерб, нанесенный всем этим имиджу самого государства и каждому из его граждан, не только не причастных, но и категорически не согласных с этим шабашем пещерного самосознания.  Поэтому я ожидал, что ситуация с Залышецем и его афтаром станет предметом очень серьезной нацдискуссии. Но! Как всегда – ХОХЛОСРАЧ победил всё позиции, аргументы, обоснования... Всё.  Q.E.D. И, поскольку в срачи я не игрок, а остальное народ «нехавает», то тему можно было бы закрыть. Но что-то не дает просто взять и забыть, не отпускает. Поэтому - пару мыслей по поводу.Наиболее рельефно эта тема раскрылась у Киселева в его «БП».И, по ее итогам, можно констатировать, что шкляр - хам (его демонстративный уход для любого зрителя с минимум культуры – шок), мракобес (политкорректированные Красовицьким цитаты из Залышенца не требуют допкоментов, его выводы очевидны для любого цивилизованного хомосапа), лжец (его неуклюжие попытки дистанцироваться от своих же перлов), трус (лягает Табачника и лижет Проффа, хотя и дураку ясно, что без второго не было бы первого) и очевидный конъюнктурщик. Самым показательным фактором, какпомне, была «группа поддержки» шкляра – шизофреничка фарион, лайномет яворивський, профессиональный свидомит гарань  и столь же профессиональный клоун поярков. По большому счету – если эти люди претендуют на то, чтобы презентовать «украинскую культуру», то храни Бог Украину от такой «культуры». Ксти, было похоже, что в отличие от их оппонентов, они книгу и не читали-то вовсе (впрочем, как и подавляющее большинство шклярозащитников на айюа и т.п.)Но, лично для меня, САМЫМ главным стало то, что говорил(пытался сказать!) на передаче Д.Стус – один из наиболее уважаемых  мной людей современной украинской КУЛЬТУРЫ (всамом высоком значении этого слова). Его отец – высочайший образец высшего человеческого достоинства и высшего служения Родине.  Я – убежденный руськоментальный – искренне преклоняюсь перед этим Человеком и невероятно рад, что его сын достоин своего отца. Назвать Дмитрия русофилом и украинофобом может только полный дебил (однако фарионше это удалось). И если кто-то ДЕЙСТВИТЕЛЬНО хочет разобраться в ситуации, очень рекомендую обдумать то, что сказал по этому поводу Дмитрий.Если б такие Люди, а не перевертни яворивские или дегенеративные шкляры-фарионы-гарани  определяли векторы развития украинязычной части украинской культуры (и не только культуры), то проблема войны культур в Украине ушла бы сама собой: БОЛЬШИЕ культуры не воюют – они ВЗАИМОДОПОЛНЯЮТ друг друга.ЗЫ1. Ксти, книга чисто литературно – имхо – НАПИСАНА профессионально, т.е. «хорошо читаемо». Но - не более того, мягко говоря, - не шедевр. ЗЫ2. Кто из шкляролюбителей читал его «запроданця», тьфу – «залышенця»? Только честно!ЗЫ3. Кто из шкляролюбителей знает кто такая Анна Яблонская? Только сразу!ЗЫ4. Кто этого еще не делал, рекомендую прогуглить словосочетание «Яворивский-Стус-КГБ». А также разузнать о его повести  Вечные Кортелисы. Очень отрезвляет.