Коли забув ти рідну мову -

яка б та мова не була -

ти втратив корінь і основу,

ти обчухрав себе дотла.

                     Коли в дорогу ти збирався,

                     казала мати, як прощавсь,

                     щоб і чужого научався

                     й свого ніколи не цуравсь.

Ти повернувсь душею бідний,

не просто розгубив слова.

Немов якийсь Іван безрідний,

Іван, не помнящий родства.

                     Не раді родичі обновам.

                     Чи ти об'ївся блекоти,

                     що не своїм, не рідним словом

                     із матір'ю говориш ти?

Ти втратив корінь і основу.

Ти обчухрав себе дотла.

Бо ти зневажив рідну мову,

Ту, що земля тобі дала.

                     Ту, що не вбили царські трони.

                     Ту, що пройшла крізь бурі всі,

                      крізь глузи й дикі заборони,

                      й постала нам у всій красі.

Сяйних перлин тобі не шкода.

Адже, набувши вищих прав,

те, що дала сама природа,

ти добровільно занедбав.

                        В пальті строкатім, як афіша,

                        крикливі модні кеди взув.

                        А мати? Де ще є рідніша

                        за рідну, котру ти забув?

Для тебе й Київ - напіврідний,

І Мінськ піврідний, і Москва.

То хто ж ти є? Іван безрідний.

Іван, не помнящий родства!

                                                 Дмитро Білоус.

                     

Від частого повторення брехня не стає правдою, однак усе більше тих, хто не вміє чи не бажає логічно мислити, проявляють готовність повірити в неї. 
Щось подібне сталося з не одне десятиліття пропагованими московською імперією міфами про «вєлічіє і могущєство русского язика», про «вєлікого Леніна», котрий «на ньом газгавагівал». Ну і нехай собі тішаться московити тією «величчю», як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежній державі що до того?
У тім то й річ, що вигаданий колись для ідеологічного виправдання уярмлення та тотальної русифікації пригарбаних Москвою народів міф продовжує руйнувати свідомість пересічного українця й сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш нахабних і провокативних форм пропаганди.
[ Читати далі ]

Я, взагалі-то не блогер, а смак до інтернет-боїв розгубив ще на початку даного століття. Але тут знову вліз в оцю халепу, і розібрала мене злість на деяких нерозумних істот.

Тому й вирішив зробити логічний висновок з нелогічної ситуації.

Отже - є Україна. Є український народ. І частина цього народу чомусь гидує власною мовою.

Одразу відкинемо тих осіб російської національності, котрі прибули сюди, впевнені в тому, що там, де ступив свого часу московський лапоть, їм повинні одразу піднести усі пільги, в тому числі і мовні, на блюдечку з блакитною облямівочкою. Що з них взяти - це діти Імперії. Біда їх ще не навчила - ось доведеться в недалекому майбутньому вивчати китайську, тоді зрозуміють.

Але поговоримо про т.зв. російськомовних українців.

Відомо, що за всіх часів московського панування, панство й чиновництво говорило російською. Нею ж велося діловодство. Нею ж навчали в школах та гімназіях. І хоча влада, що за царя, що за генерального секретаря була немилосердною до всього населення, російська мова чітко асоціювалася з владою, а отже - з силою.

Не секрет, що доволі велика частина людей поважає силу і владу. Селективний відбір довів цю масу поважаючих російськомовну владу і московський батіг до критичної точки.

Відомо також, що в Україні за царських часів, фактично не існувало україномовної інтелігенції (родина Косачів, та інші нечисленні винятки не в рахунок). Причини цьому відомі теж - через офіційні урядові заборони українська література, драма і т.п. могла існувати лише в Галичині, де австрійська влада була байдужа до мовного питання. Опісля 1905 року україномовна творчість "вийшла з підпілля", але то була творчість лише письменників-народовців, цілком присвячена багатостраждальному селу та бідноті.

Звісно, така творчість теж була потрібною. Однак, тодішня укр. інтелігенція зациклилась на селянській тематиці. Такий геніяльний виняток, як Леся Українка, котра підняла укр. драму на світовий рівень, знов-таки погоди не робив.

Суспільна думка твориться в великих містах. Це аксіома. А великі міста через відсутність літературних творів на теми козацтва, переможних воєн укр. народу, його ролі у світі як правонаступника Київської Русі, себе з українством не асоціювали.

Трохи відлиги настало в 20-х роках минулого століття. Саме тоді з явилися україномовні твори високого рівня на всі вищезгадані теми. Потім настали 30-ті роки і тотальне знищення. Українство було винищене фізично (виморене голодом україномовне селянство, котре могло б стати мовним резервуаром великого міста) і морально: письменники, поети розстріляні, або вислані, селяни, котрі втекли від розкуркулювання на великі будівництва, змушені були мімікрувати і вивчати мову переможців. Окрім того, продовжувалось, розпочате ще за Імперії, ввезення в Україну етнічних росіян (знов таки на будови віку), та вивезення з України укр. інтелігенції - як в концтабори, так і "по распрєдєлєнію" на інший край держави.

Отже, наприкінці 20-го століття, коли всі перетурбації трохи уляглися:

1. В українських містах Сходу фактично не було українських шкіл. При чому населення цих міст у більшости своїй поповнювалось україномовними селянами області, діти яких вже були повністю русифікованими.

2. В багатьох українських містах не існувало україномовних вузів. Фактично вся вища освіта за винятком кількох західних областей, була російськомовною.

3. В шкільних програмах фактично вивчалася з зарубіжних лише російська література. Тим самим дітей переконували про її величезне місце в літературному масиві (а не те, що вона є рівна серед рівних в європейському суспільстві). Те саме було з фільмами та іншими засобами впливу на розум.

4.Інтелигенція України в більшости своїй розмовляла російською. До 90-х років було чітко сформована суспільна думка - українською говорить лише малоосвічений селянин, з яких городян ненав язливо привчали знущатись, забувши про те, хто їх, цих городян, годує.

5. Людина з інтелігентів, котра вперто розмовляла українською в вузі, на роботі і т.п., ризикувала або вилетіти з вузу (роботи) або й потрапити в холодні місця. За цим пильно стежили певні органи.

Однак, на початку 90-х більшість населення України проголосувало за незалежність. Багато хто свідчить - люди сприйняли спокійно і державну укр. мову. Ясно ж було - ніхто нікого не силуватиме, однак освіта буде українською. Тому, навіть росіяни з приїжджих, віддавали дітей в укр. школи - знадобиться.

Оскільки ж при владі в Україні зосталися фактично колишні комуністи і партократи, то їм стало вигідно утримувати населення України в стані постійної напруги. Тому вони роздули неіснуючу мовну проблему як московський піп кадило. Без цієї "проблеми" не обходилися жодні вибори

Патріотичного виховання українців за ці 20 літ фактично не існувало. А що б простіше - хто поліг за рідну землю, той і герой. А у нас досі при слові УПА у декого очі на лоба вилазять.

І що ж ми бачимо нині?

Виросло понівечене покоління, котре ненавидить свою країну і свою мову. Котре говорить російською, навчається російською, читає книги російською, однак впевнене, що якісь міфічні "націоналісти" йому все те заважають робити.

А за ці 20 років сильна Українська Націоналістична Держава могла виховати таку молодь, щоб її усі боялись і не насміхались.

Сумно жити в орчатнику, панове...

Якщо на вулиці  хтось заговорить до нас російською, ми враз переходимо на російську. Чому?? Чому переходимо на його мову, коли бачимо, що він навіть не намагається сказати хоча бслово по нашому? Бо він росіянин?? Бо він не знає української?? Бо він російськомовний українець?? Але за такої ситуації росіяни і всілякі російськомовні   коні троянські  завжди  будуть вважати себе кращими за нас. І навіть через  200 років  нічого не змінимо, а світ буде вважати, що Україна  - це одна із російськомовних країн.

                                  ****  ****   ****   ****

Прийшов Человік до місцевого відділку реєстрації громадян, щоб улагодити дуже важливу, термінову справу. 

--Здравствуйте – сказав  самовпевнено.

--...?? – відповів Чиновник.

--Что ви молчите? Я сказал здравствуйте! – розсердився  Человік.

--…??  –  у відповідь знову німе запитання.

--Я хотел уладить очень важное,  очень срочное дело! – майже крикнув відвідувач.

Тиша...

--Я хотел уладить очень важное, срочное дело!! – повторив Человік неприємним голосом, бо ця ситуація  вже почала його дратувати. 

Чиновник нарешті озвався:

--Але про що ви говорите? Я вас не розумію. Звідки ви приїхали? З Болгарії? Чи,може, із Сербії?  Вибачте, та я не знаю чужих мов. 

Здивований відвідувач  в першу мить  притих ... Коли ж  оговтався, то   став репетувати:

--Вы не понимаете, что я говорю?? Как это может быть!? Ведь я говорю на нашем языке! Почему вы делаете вид, что меня непонимаете? Я вызовувашего  начальника!

--А може покличете Президента?  - іронічно запитав чиновникі продовжив:-- Чи ви не чули про нові закони!? В державних установах  говоримо тільки українською мовою. Кожному,  хто на державній службі   спілкується російською, загрожує п’ять років в’язниці. Тому ідіть геть звідси! Та не повертайтеся, поки ненавчитеся  користуватися українською!  Інакше  покличу не тільки начальника, але й прокурора. І розлючений чиновник схопив  слухавку:  - Прокурор? Прийшов сюди якийсь провокатор, приїжджайте чимскоріш!

Наляканий чоловік кинувся навтьоки. Потім довго не міг второпати, що сталося. Вдома розповів про все  дружині. Вона також не змогла розібрати вчому річ. Увімкнули телевізор, дивляться -- а по телебаченню всі говорять українською. Увімкнули радіо – тесаме.  Нічого не розуміють… Нарешті спало їм на думку, щоб увімкнути радіо Москва. Якраз почули такі новини:

«…..На Украине  вступил вдействие  новый закон о языке.Запрещается  разговаривать на  русском  в государственных учереждениях, в армии,  милиции, средствах массовой информации,   учебных заведениях   и тому подобное. Каждому,  кто  нарушит закон, угрожает не менее пяти  лет  тюрьмы….»

Чоловік, мовчки, глянув на дружину -дружина на чоловіка.... Що ж робити? Дружина,  дещо мудріша за свого чоловіка, зметикувала  і придумала:

--Тебе надозаписать на бумаге то,  что нужно сказать в отделении   на украинском языке. Пойдёш туда ещё раз, возьмёш шпаргалку и будешь читать. Пусть наш сосед  поможет  Тебе  составить  несколько предложений. Нет другого выхода.

Человік зробив так, як порадила йому дружина. Сусід добре не знав української мови, але  з неабиякими зусиллями  написав на аркуші паперу всі можливі запитання чиновника і відповіді на ці запитання. І Человік знову вирушив  до відділку реєстрації громадян. Коли увійшов, то побачив  того самого Чиновника --  і   трохи  злякався. Але його справа була термінова, тому зважився підійти. Взяв  у руку шпаргалку і став читати:  

--Добрий день… я хотіти… улагодити… вкрай… важлива… справа…

Чиновник  привітався у відповідь та  привітно посміхнувся:

--  І навіщо  було вам гарячкувати? Бачите, якщо людина дуже чогось хоче, тоді може це зробити.  Чим  я можу вам допомогти?

--… мені… треба… паспорт… я... хотіти... їхати... до Росія – сказав Человік звеликими складнощами і зітхнув, немов переплив  через  ріку, в якій повно крокодилів.

--А на який термінви хочете їхати до Росії?

--... – занімів у відповідь Человік. 

Такого запитання у шпаргалці не було…Человік стояв, дивлячись  у  свою картку…   і нічого не міг сказати. Не був упевнений, чи те, що було в нього написане стосується цього запитання. Розмірковував  подумки, чи відзиватися, чи, може, зновувтекти.  Але наважився і невпевненим голосом, що зазвучав неначе погано настроєна скрипка, заговорив:

--Я… хотіти… їхати… і... моя… дружина… також… я просити… ви… дати… мені…паспорт…- прочитав Человік не дуже впевнений у собі. Подивився на Чиновника зі страхом в очах, бо здалось йому, що той хоче взяти до руки слухавку і знову покликати міліцію або прокурора. Але ні. Цього разу Чиновник був стриманим і терплячим.Человік зітхнув та подумав, криво посміхнувшись: «Видно у него сегодня хорошее настроение». 

Чиновник угледів цю посмішку:

--З чого ви смієтеся!? Чи бачите тут щось смішне!? Скажіть, що тут такогосмішного?  – запитав розсерджено.

Піт з’явився на лобі  відвідувача. Вже всерйоз наляканий,  він намагався щось сказати, але згадав, що російською  не слід говорити:

--Я... я... – зумів промовити тільки  дваслова.

  -- Що за «Я..я...»? – запитав грізно чиновник- Я поставив просте запитання: «На скільки часу ви хочете їхати до Росії», а нез ким ви їдете! – кричав чиновник. Чоловік, відчуваючи щораз більший страх іневпевненість у собі, стояв, дивився на чиновника і не знав, що відповісти. Нарешті наважився: ще раз підняв тремтячими руками свій папір  і трусячись  почав читати:

--Я… хотіти… їхати… і… моя… дружина… також…

--Годі! – пробив криком тишу чиновник. Ви так знаєте українську, як я китайську. Але для таких, як ви, ми робимо виняток. Даємо паспорти навіть тоді, коли в них таке знання української, як у вас. Причому то паспорти одноразового використання.  Поїдете тільки в один напрямок - туди. Без можливості повернення…

                                      ****    ****  ****  ****

.. І смішно і грішно…  Якби ж то наша влада булла іншою.. Якби  президентом не була  маріонетка без власних  поглядів, а рішучий і безоглядний політик,  справжній патріот…  

Або заведемо відповідні закони, або повік-віків будемо жити в дусі Радянського Союзу: вже назавжди в тіні Росії.  Прокиньмося! Бойкотуймо людей, які нав’язують  нам думку, що наша мова гірша. Не купуймо у крамницях, де не говорять українською, не відповідаймо людям на вулицях, коли питають в нас про що-небуть російською, не дозволяймо нашим дітям гратися з дітьми, яких батьки не хочуть навчати української мови, не читаймо газет, не дивімося телебачення, не слухаймо радіо на російській мові, не читаймо блогів, писаних російською, оминаймо десятою дорогою підприємства, в яких не говорять українською!   З такими людьми слід поводитися рішуче - не говорімо з ними! Просто  бойкотуймо їх всіх!! Рано, чи пізно вони будуть змушені  навчитися української або переселяться  звідси, якщо не зможуть нічого залагодити, не знаючи нашої мови. Показуймо завжди і всюди нашу українську гідність! Влада в нас така, яка є, зараз її не змінимо. Але влада - це не Народ. Бо Народ  - це звичайні люди, це ми! Показуймо всім, що ми українці і пишаймося нашою Батьківщиною!

Я знаю, що тепер нема такого політика, відважного, хороброго, який зумів би розбудити українській народ. Але  вірю, що така людина з’явиться.

Я вірю, що наша Україна зрештою стане справжньою Україною!

 

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми браття козацького роду!»

Не забуваймо слів нашого чудового гімну, не забуваймо, що ми українці, пишаймося нашою українською мовою і нашою  Україною!! 

 

PS - Нехтую коментарі писані російською мовою!!!! 

 

 

 

Була в мене хвора. Ні, не так. Ми якось здружилися за час, поки були знайомі, тому просто хворою я її також не можу назвати. Навіть, коли я перейшов на іншу роботу (а разом з цим на іншу спеціальність) - ми все одно достатньо регулярно передзвонювалися а потім ще й переписувалися, коли вона стала користуватися інтернетом. Трохи не дожила вона до свого 29-річчя...

Так ось, пишу про що. Вона була суто російськомовна. Якусь частину свого життя вона взагалі прожила в Монголії. Ну, не знала вона до путя української. А от коли Анюта стала користуватися інтернетом, тоді вона від мене стала отримувати листи українською. Бо свого часу я на українську письмову перейшов та пишу в основному нею (за винятком тих випадків, коли спілкуюся з людьми, які однозначно українську не можуть зрозуміти - це, найчастіше, жителі Росії). Одного разу серед інших слів, які я отримав від Анюти листом, я прочитав наступне:

"Иногда ловлю себя на мысли, что думаю на украинском языке..."

От і слухай тепер про тих нещасних, хто не може чути в Україні українську мову! Я в існування мовного питання тепер зовсім не вірю! Якщо людина нормальна, то вона нормально сприймає й нашу мову. Анюта це також довела...

Наводжу як наслідок обговорення теми http://blog.i.ua/user/6799913/1992566/ для тих, хто відкрив для себе нове слово "світлина"

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 92.

і.uа забороняє поміщати у коментарі та замітки деякі типи посилань, тож наводжу витяг з Вікіпедії за статтею

Словник української мови в 11 томах

Сучасні українські мовознавці загалом високо оцінюють якість «Словника української мови» в 11 томах. Водночас, вони застерігають проти деяких його вад, зокрема невмотивованих обмежувальних позначок щодо питомо української лексики.

Мовознавець Василь Німчук, член-кореспондент НАНУ, вважає СУМ «вершиною української лексикографії», якою він «є і нині».

Мовознавець Олександр Пономарів характеризує словник як такий, що має вади, але укладений фахівцями. Словник укладали в період, коли в УРСР втілювалася в життя «теорія зближення мов та націй», за якою нібито всі мови та нації повинні були злитися в одну, тому зі словників викидалися питомі українські слова, які не схожі на російські. Щоб зберегти ці слова, мовознавці включали їх у СУМ із примітками «застаріле», «обласне», «діалектне», «рідковживане». Як приклад Пономарів наводить слово "містянин" , що позначене у словнику як «рідковживане».

Чудово, що саме західними українцями для всіх нас збереглося слово "світлина" попри тиск польської і російської мови, що обидві узаконили у себе грецьку кальку цього поняття.

dixi

Заява міністра освіти Табачника про зниження відвідуваності кінотеатрів через запровадження обов'язкового україномовного дубляжу кінофільмів не відповідає дійсності, повідомляє Майдан.

Про це заявляє генеральний директор кінокомпанії B&H Film Distribution Богдан Батрух.
За його словами, у 2009 році, порівняно з 2008, приріст кіноіндустрії за валовим збором склав 37%, а по глядачах — 17%. А за три місяці 2010-го валовий збір виріс на 50%, а кількість глядачів — на 27%.

«Таких цифр про те, що із запровадженням україномовного дубляжу, продажі квитків впали втричі не існує в природі, — констатує Богдан Батрух, — Якщо вже міністр освіти іде до того, щоб вживати неправду в якості аргументу, то це дуже низько. Який приклад він подає студентам?».

«Якщо валові збори і кількість глядачів зростають, то ми не бачимо причин заявляти і про нібито низьку якість україномовного дубляжу. Можливо когось дратує, що є такий приріст відвідуваності, бо це йде в розріз з їхніми поглядами і бажаннями», — підсумував гендиректор кінокомпанії.


Нагадаємо — обов'язкове дублювання фільмів для кінопрокату, демонстрування та домашнього відео українською мовою було запроваджено головою партії «За Україну!» В'ячеславом Кириленком в січні 2006 року, коли він працював на посаді віце-прем'єр-міністра з гуманітарних питань.

Сьогодні день української  мови та писемності... 

Можна  запитати : «Навіщо це все? То ж тільки мова…»  Але  якби не було української  мови,  тоді не було б українського народу, був би він немов сирота, неначе  каліка… Рідна мова – це наш спадок,   дар Божий,  велика цінність, народний скарб.  Для справжнього  патріота наша мова найкраща, найгарніша, найчудовіша.  Неможливо любити Батьківщину,  відмовляючись  водночас від  її рідної мови.  

Україна та українська мова – це одне.  Пам’ятаймо про людей,  які віддали своє життя тільки тому, що говорили українською, крізь  століття  зберегли мову -  душу нашого народу.  Пам’ятаймо про них та шануймо  їх. Шануймо нашу мову – іншої в нас нема і не буде. І нам не треба іншої.  Мусимо  плекати, доглядати, піклуватися  про неї.  Бо це  те  спільне, народне, що належить нам всім і  об’єднує нас.   

Як упізнати, що росіянин – це росіянин, а поляк – це поляк?  Можна  дізнатися  заглядаючи до їхніх паспортів.  Але по суті, завдяки їхнім мовам. Завдяки нашій, ми є українцями.  Тож  намагаймося говорити українською, щоб ніхто, наприклад коли поїдемо за кордон, не плутав  нас з росіянами. Бо інакше, навіщо були ці жертви, нащо  було людям віддавати  життя за мову? Щоб ми тепер соромилися нею говорити? Щоб відмовлялися від неї? Якщо людина почуває себе українцем, тоді говорить українською. Якщо не знає мови, тоді вивчає її. Але, щоб навчитися

чогось,  треба це любити.  І не слід казати, що під батьковою стріхою говорилося російською, тому і я нею говорю. Бо ніхто не забороняє навчатися. А якщо людина виправдовується в такий або подібний спосіб, то це означає, що не любить та не хоче говорити  мовою  своєї держави, що взагалі не вважає українську мову  своєю рідною.  Вже краще було б сказати відверто – «не говорю українською, не вивчу її, бо не хочу, не люблю цієї мови, вона мені чужа». Було б чесно.

Доглядаймо нашу українську  мову щодня, щоб не плювали на неї  люди,  які її не люблять, яким вона заважає, яким вона чужа і,  які мріють, щоб Україна   стала  не україномовною  країною. Але не  будемо зараз  сперечатися на цю тему.  Адже сьогодні свято всіх  тих людей, які люблять та  шанують нашу рідну  українську мову.  

Сьогодні о  16.10, на Першій та Третій програмах Українського Національного Радіо відбудеться всеукраїнський диктант національної єдності. Запрошую  всіх, кому  небайдужа доля нашої України взяти участь в диктанті. Це добра нагода  показати, що ми українці  і  любимо  нашу рідну  мову та  оберігаємо її.   Хай напишуть  диктант також наші діти, адже мова передається з діда-прадіда прийдешнім поколінням, а  вони є нашим майбуттям.