Я, взагалі-то не блогер, а смак до інтернет-боїв розгубив ще на початку даного століття. Але тут знову вліз в оцю халепу, і розібрала мене злість на деяких нерозумних істот.

Тому й вирішив зробити логічний висновок з нелогічної ситуації.

Отже - є Україна. Є український народ. І частина цього народу чомусь гидує власною мовою.

Одразу відкинемо тих осіб російської національності, котрі прибули сюди, впевнені в тому, що там, де ступив свого часу московський лапоть, їм повинні одразу піднести усі пільги, в тому числі і мовні, на блюдечку з блакитною облямівочкою. Що з них взяти - це діти Імперії. Біда їх ще не навчила - ось доведеться в недалекому майбутньому вивчати китайську, тоді зрозуміють.

Але поговоримо про т.зв. російськомовних українців.

Відомо, що за всіх часів московського панування, панство й чиновництво говорило російською. Нею ж велося діловодство. Нею ж навчали в школах та гімназіях. І хоча влада, що за царя, що за генерального секретаря була немилосердною до всього населення, російська мова чітко асоціювалася з владою, а отже - з силою.

Не секрет, що доволі велика частина людей поважає силу і владу. Селективний відбір довів цю масу поважаючих російськомовну владу і московський батіг до критичної точки.

Відомо також, що в Україні за царських часів, фактично не існувало україномовної інтелігенції (родина Косачів, та інші нечисленні винятки не в рахунок). Причини цьому відомі теж - через офіційні урядові заборони українська література, драма і т.п. могла існувати лише в Галичині, де австрійська влада була байдужа до мовного питання. Опісля 1905 року україномовна творчість "вийшла з підпілля", але то була творчість лише письменників-народовців, цілком присвячена багатостраждальному селу та бідноті.

Звісно, така творчість теж була потрібною. Однак, тодішня укр. інтелігенція зациклилась на селянській тематиці. Такий геніяльний виняток, як Леся Українка, котра підняла укр. драму на світовий рівень, знов-таки погоди не робив.

Суспільна думка твориться в великих містах. Це аксіома. А великі міста через відсутність літературних творів на теми козацтва, переможних воєн укр. народу, його ролі у світі як правонаступника Київської Русі, себе з українством не асоціювали.

Трохи відлиги настало в 20-х роках минулого століття. Саме тоді з явилися україномовні твори високого рівня на всі вищезгадані теми. Потім настали 30-ті роки і тотальне знищення. Українство було винищене фізично (виморене голодом україномовне селянство, котре могло б стати мовним резервуаром великого міста) і морально: письменники, поети розстріляні, або вислані, селяни, котрі втекли від розкуркулювання на великі будівництва, змушені були мімікрувати і вивчати мову переможців. Окрім того, продовжувалось, розпочате ще за Імперії, ввезення в Україну етнічних росіян (знов таки на будови віку), та вивезення з України укр. інтелігенції - як в концтабори, так і "по распрєдєлєнію" на інший край держави.

Отже, наприкінці 20-го століття, коли всі перетурбації трохи уляглися:

1. В українських містах Сходу фактично не було українських шкіл. При чому населення цих міст у більшости своїй поповнювалось україномовними селянами області, діти яких вже були повністю русифікованими.

2. В багатьох українських містах не існувало україномовних вузів. Фактично вся вища освіта за винятком кількох західних областей, була російськомовною.

3. В шкільних програмах фактично вивчалася з зарубіжних лише російська література. Тим самим дітей переконували про її величезне місце в літературному масиві (а не те, що вона є рівна серед рівних в європейському суспільстві). Те саме було з фільмами та іншими засобами впливу на розум.

4.Інтелигенція України в більшости своїй розмовляла російською. До 90-х років було чітко сформована суспільна думка - українською говорить лише малоосвічений селянин, з яких городян ненав язливо привчали знущатись, забувши про те, хто їх, цих городян, годує.

5. Людина з інтелігентів, котра вперто розмовляла українською в вузі, на роботі і т.п., ризикувала або вилетіти з вузу (роботи) або й потрапити в холодні місця. За цим пильно стежили певні органи.

Однак, на початку 90-х більшість населення України проголосувало за незалежність. Багато хто свідчить - люди сприйняли спокійно і державну укр. мову. Ясно ж було - ніхто нікого не силуватиме, однак освіта буде українською. Тому, навіть росіяни з приїжджих, віддавали дітей в укр. школи - знадобиться.

Оскільки ж при владі в Україні зосталися фактично колишні комуністи і партократи, то їм стало вигідно утримувати населення України в стані постійної напруги. Тому вони роздули неіснуючу мовну проблему як московський піп кадило. Без цієї "проблеми" не обходилися жодні вибори

Патріотичного виховання українців за ці 20 літ фактично не існувало. А що б простіше - хто поліг за рідну землю, той і герой. А у нас досі при слові УПА у декого очі на лоба вилазять.

І що ж ми бачимо нині?

Виросло понівечене покоління, котре ненавидить свою країну і свою мову. Котре говорить російською, навчається російською, читає книги російською, однак впевнене, що якісь міфічні "націоналісти" йому все те заважають робити.

А за ці 20 років сильна Українська Націоналістична Держава могла виховати таку молодь, щоб її усі боялись і не насміхались.

Сумно жити в орчатнику, панове...