Місце під пам’ятник Голодомору у столиці США знаходиться неподалік від Капітолію. Проте, якщо уряд України не визначиться із переможцем та не перекаже кошти під спорудження, ділянка пропадеМісце під пам’ятник Голодомору у столиці США знаходиться неподалік від Капітолію. Проте, якщо уряд України не визначиться із переможцем та не перекаже кошти під спорудження, ділянка пропаде
Як можна передати відчуття голоду через посередництво бетону, каміння, металу або скла? І чи можливо взагалі висловити страждання мільйонів людей, умисно приречених на мученицьку смерть, мовою скульптури? Саме це завдання постало перед учасниками конкурсу на пам’ятник Голодомору у Вашингтоні. Додатковий виклик полягає в тому, що цю концепцію необхідно донести до глядача, для якого Україна з її історією – це щось далеке, загадкове і не зовсім зрозуміле. Для того, щоб її збагнути, він буде змушений вирушити у віртуальну мандрівку понад три чверті століття назад у просторі і часі.

Дискусія експертів

Проблеми дизайну пам’ятника Голодомору стали темою громадської дискусії, яка відбулася у приміщенні US-Ukraine Foundation у Вашингтоні під керівництвом президента Фундації Наді Макконелл. У дискусії брали участь Алла Роджерс – художниця, власниця і директор галереї Alla Rogers Gallery – та відомий вашингтонський архітектор та урбаніст професор Роджер Люїс. Професор Люїс – автор щотижневої рубрики про урбаністику у відомій газеті Вашингтон Пост, учасник і керівник численних конкурсів проектів памятників, а також член керівництва Меморіальної Фундації для Peace Corps. Згідно з договором між Сполученими Штатами та Україною, у 2008 році уряд США виділив під пам’ятник Голодомору ділянку землі у центрі міста. Одночасно було визначено дату закінчення терміну для спорудження пам’ятника – 2013 рік.

[ Читати далі ]

Сім  год  мак  не  родив -- і  голоду  не  було !

Советская история. (Радяньска історія) с Видео bigmir)net.

Оригинальное название: Soviet Story Название: Советская история Год выхода: 2008 Жанр: Исторический Продолжительность: 1:25:54 Язык: Русский Режиссер: Эдвинс Шноре В ролях: Норман Дэвис, Владимир Карпов, Михаил Горбачев, Владимир Буковский, Виктор Суворов, Борис Соколов, Николас Верт, Франсуаза Тома, Инесса Вайдере, Александр Гурьянов и др. О фильме: Нашумевший исторический фильм, вышедший в Прибалтике в апреле 2008 года. Полуторачасовая лента режиссера Эдвинса Шноре "Советская история" вышла в свет при финансовой поддержке фракции Европарламента "Союз европейских наций". Презентация документального фильма состоялась в Европарламенте и в странах Балтии.

Шановне і поважне товариство знає, що сьогодні за день... Мені чомусь пригадався віршик, який з'явився "в народі" після чорнобильської аварії... "Ми - українська нація! Не візьме нас радіація! Невсеремось!" Ті, хто старший за віком, зрозуміють, що "невсеремось" - це перекручене від нікарагуанського "венсеремос". Наразі, замість "радіація" можна підставити інше слово... Але зміст від того не зміниться.
Згадаймо і пам'ятаймо... Бо це наша історія... Не забудьте запалити свічку ввечері...

Мій Голодомор

Допоки я і мій народ не побачимо якого-небудь уколіненого перед нами із цього приводу Путіно-Медведєва, моє поле із незчисленними могильними горбочками буде стояти в мене перед очима...


Прогледівши вівторкового Шахвіка (так іменує Савіка Шустера одна наша літня сусідка) я піймав себе на бажанні не просто виключити телевізор, а викинути його геть за вікно заразом із усіма персонажами цього дійства. Ситуацію та й сам телевізор врятував Пономарьов. Шкода стало і Сашка, а особливо неперевершено виконану ним акапело «Ніч яка зоряна...» Тим не менш той балаган, влаштований навколо теми Голодомору на Шустер-live інакше як брутальним паплюженням пам’яті мільйонів загиблих українців назвати не можна. І хоча, відповідні відгуки на це дійство не затримались, в мене до деяких головних його учасників залишились питання. 

Цікаво, що трапилось би із Мустафою Найемом, аби він, наприклад, повернувшись на батьківщину в Афганістан в ході якої-небудь публічної дискусії про період совєцької інтервенції взяв би й заявив, що афганці незабаром після гіпотетичної відставки Хаміда Карзая візьмуть і раптом забудуть про мільйони загиблих співвітчизників. Чомусь мені здається, що після такої ескапади цій акулі пера в найближчому кабульському провулку як мінімум усі плавці переламають, а то й просто пристрелять як скаженого собаку, навіть якщо він встигне вибачитись за мовлене. І, можливо, саме тому сьогодні Мустафа перебуває в більш толерантній у цьому сенсі Україні, намагаючись повчати українців так званій політкоректності і при цьому часто-густо плутаючи поняття демократії та свободи слова із вседозволеністю стосовно історичної пам’яті та традицій народу, який надав йому притулок.

А ще мені цікаво, чи такою ж безглуздо-дурнуватою була би посмішка, яка з’являлась на обличчі аристократа Валіда Арфуша як тільки-но мова в студії заходила про Голодомор, аби в його присутності хтось почав би розпатякувати, що у всіх сучасних бідах Лівану винні не палестинські та інші місцеві екстремісти вкупі з ізраїльтянами та тими більш потужними геополітичними гравцями, що стоять за їхніми спинами, а самі ліванці, бо мали нещастя народитися в країні, де саме й зіткнулися інтереси цих самих гравців.

І хотів би я побачити реакцію Савіка Шустера аби на одній із його передач, хто-небудь із гостей почав би натякати, що Голокост то переважно вигадки сіоністів та гнилих демократів – чи була би його посмішка такою поблажливо-іронічною як минулого вівторка.

А додати до цього можна лише наступне: хай добре помізкують, коли іншого разу, чи їм усім гуртом, чи-то по окремо забажається подискутувати на предмет недорозвинутої політкоректності в українців або ж помусувати тему зросту злочинності на міжрасовому ґрунті, навіть якщо для цього матимуться підстави, чи не вони самі минулого вівторка стали однією із цих підстав.

Не маю я питань і до пана Кисельова. В мене до нього трохи більш конкретизована, ніж та, що пролунала від Ірини Геращенко, пропозиція відвідати українську глибинку: най приїздить до мене в гості в село Губарівку, що на Богодухівщині. Тут ще є живі свідки того, як у 33-му тисячі голодних українців намагались прориватися у сусідню, неохоплену голодом Росію, і як вони, наражаючись на загороджувальні енкаведистські загони, змушені були повертатися помирати на батьківщину. Ці ж таки свідки можуть повідати, що загони ті дислокувалися чомусь не на умовному на той час кордоні поміж Україною та Росією, а там де закінчувалися етнічні українські села Брянщини чи Білгородщини, населення котрих вимирало від штучного голоду точнісінько так, як і в самій Україні. А з Губарівки ми могли здійснити невеличкий тур по моїм родичам, для початку в Сумську область, де йому б розповіли точнісінько таку ж історію, тільки схожі події там відбувались не лише в російсько-українському прикордонні, але й на кордоні із Білоруссю. А звідтам ми могли би завітати до моєї рідні по маминій лінії в Луганське містечко Сватове, де нам би повідали, як їхні діди і прадіди заразом із родинами проривалися у 33-му через ті ж таки загороджувальні загони із вимираючої від голоду Кубані до єдиного неохопленого Голодомором українського регіону Донбасу. Нагадаю, що Кубань на той час в етнічному сенсі була на 70-90% українською, а в Донбасі голод не лютував, як на інших українських територіях, лише тому, що совдепівська індустріалізація тоді потребувала безмежну кількість вугілля та металу, а значить і дармової рабської робочої сили. 

А ще ми могли би завітати до родичів моєї колишньої дружини в Балаклійське село Мєловая. Вони ще пам’ятають, що до 33-го це село йменувалось Крейдяне. А Мєловой воно стало, коли до майже вщент вимерлої Крейдянки прибули організовані переселенці із Орловської області. До речі, переселенці ті на новому місці не прижились, а от нова назва залишилась і по сей день. 

А наостанку я би звозив пана Євгена на Полтавщину в Нові Санжари, де до цих пір багато хто шанує пам’ять мого прадіда Данила Івановича Чухрая. І не тільки за те, що в 33-му, він голова колгоспу розпустив його і роздав людям зерно, а ще й за те, що наділивши безпаспортних односельців колгоспними та сільрадівськими довідками допоміг їм за допомогою цих папірців облаштуватися на нових місцях проживання та роботи, а значить і вижити. 

Ну, а вже, якщо і в такий спосіб, поділившись із паном Кисельовим моєю особистою історією Голодомору, я не переконаю його, що то був саме геноцид українського народу, мені залишиться лише констатувати правоту Винниченка: російський демократ закінчується, як тільки-но виникає українське питання, а замість нього з’являється морда великодержавного шовініста. 

А взагалі-то я розумію позицію Росії, яка відмовляється визнавати Голодомор, як геноцид, бо в іншому випадку вона змушена буде визнати і свою відповідальність перед українським народом, як правонаступниці СРСР, і з презирством ставлюсь за це до чільників РФ. Я розумію аналогічне ставлення до Голодомору держави Ізраїль, бо: по-перше, здається, для ізраїльтян інших геноцидів окрім Голокосту, просто не існує; по-друге, «на чверть наш народ», вихований на совкових ідеологемах заперечення самого факту Голодомору, і до цих пір щиро вірить, що то все вигадки українських націоналістів; по-третє, Ізраїль аж ніяк не палає бажанням через український геноцид псувати і без того непрості стосунки із Росією; по-четверте, визнавши Голодомор геноцидом, Ізраїль змушений буде визнати і ту непривабливу роль, яку відіграли деякі представники єврейства в організації та здійсненні цього злочину. Я розумію і зневажаю за це керівництво Ізраїлю. Я розумію ті геополітичні мотивації – в першу чергу ризики розпаскудитися із Росією -, за якими уряди багатьох провідних країн світу не визнають геноциду українського народу, але це не додає мені поваги до них. Я розумію нащадків комуністів, енкаведістів та українських колабораціоністів, які взагалі заперечують сам факт Голодомору, бо саме руками їхніх батьків, дідів та прадідів творився геноцид, і ненавиджу їх за це. 

Але я геть не розумію тих моїх співвітчизників, батьки, діди та інші близькі та рідні котрих, стали жертвами геноциду, а вони – їхні нащадки – сьогодні із якихось суто особистих або кон’юнктурних міркувань, в принципі не заперечуючи сам факт Голодомору, негативно ставляться до поширення цієї теми на найвищому державному рівні чи у міжнародних стосунках України із іншим світом. Наприклад, нещодавно мій давній знайомий, людина демократичних поглядів та здавалось би інтелігентна (доктор біології), випадково зустрівши мене, бризкаючи слиною почав волати на всю вулицю: «Це ви, націоналісти, із вашим Голодомором мене по світу пустили!» Виявилось, що приятель мав такий собі бізнес – розводив різноманітних екзотичних тваринок - з головним ринком збуту у Росії. Але з якогось часу, росіяни ввіз цієї фауни чи то значно обмежили, чи то взагалі заборонили, про що мій приятель і довідався безпосередньо на російській митниці. Він був спробував качати права, але хтось із російських митників щиро зауважив приятелю, щось на кшталт: «Вы бы поменьше со своей голодухой носились, глядишь бы и санкций вводить не пришлось бы». Я спробував нагадати приятелю, як, з його ж слів, його мати ледве вижила в 32-33-му втративши майже всю родину, і як його батькові-професорові важко давалась кар’єра через репресованих за український націоналізм в 37-му батьків. Але він лише махнув рукою: «Що там зараз про те згадувати, тільки росіян дратувати. Та й що доброго в тому, що мої рідні аби вижити одне одного їли, як в переносному, так і в прямому сенсі». На що я лише й спромігся, що порадити приятелеві ще раз перечитати улюбленого ним Чингіза Айтматова, а саме про манкуртів – людей, котрі втратили пам’ять. На тому і розійшлись. 

І тут я зрозумів, що по-перше, кожен має своє усвідомлення Голодомору, а по-друге, історією свого Голодомору треба ділитися із іншими, щоб картина цієї трагедії була як найобсяжнішою та глибинною, і аби хоча би якось запобігти процесу манкуртізації сучасного покоління, як це трапилось із значною частиною підсовкового покоління. 

Так ось, коли мова заходить про Голодомор 1932-33 р.р., я завжди згадую всіяне безліччю безіменних могильних горбочків безкрає поле на околиці мого рідного полтавського села Велика Рублівка, що на Полтавщині. Пригадую, в дитинстві, коли ми із сусідськими хлопчаками намагались побавитись там у партизан чи козаків-розбійників, старезна, як світ, баба Манчиха, прогонила нас звідти дрючком, посилаючи навздогін прокльони. Батьки ж, на наші запитання, чому саме на цьому, котре ніколи так і не засівалось, полі, не дозволялось гасати, частіше за все відмовчувалися, а матері, не знаходячи, що сказати, просто нагороджували запотиличниками. З часом я дізнався, що на цьому полі в жахливі 30-ті ховали загиблих від голоду і з самої Рублівки, і з навколишніх сіл. Аби зрозуміти масштаби мого потрясіння, зауважу один нюанс. Поруч із згаданим полем розташований офіційний сільський цвинтар, що функціонує за своїм призначенням десь із повоєнного часу. Так от, це понад ніж півсторічне кладовище великого 6-7 тисячного села здатне десятикратно розміститися на тому самому полі. І таке поле є часткою не тільки моєї історії Голодомору, але й без сумніву є в душі кожного українця. 

А ще, коли я спостерігаю за теперішніми помпезними офіційними заходами із приводу Голодомору, мені пригадується, як наприкінці 1989 р. гурт активістів харківського Руху, УГС, «Меморіалу», «Просвіти» та інших національно-демократичних організацій Харківщини встановлювали в так званому Молодіжному парку, а фактично на місці масового поховання жертв Голодомору та сталінських репресій, пам’ятний хрест. Пригадується, як перший секретар Київського райкому ще тієї самої, єдиної партії О. Кривцов у супроводі кількох гебістів, що вигулькнули, як Пилип з конопель, вимагали хрест знести. А коли із наскоку нічого не вийшло, то ці діячі почали вмовляти народ розійтися: мовляв, нічого з хрестом до ранку не трапиться. А вже ранком пропонувалось як-небудь цей пам’ятний знак узаконити. Народ повірив і почав потихеньку розходитися. Невідомо, чим би завершилась вся ця історія. Не дивлячись на обіцянки Кривцова і гебістів, виставити до ранку міліцейську охорону, хрест, швидше усього, знесли би. Але хтось помітив бригаду робітників із бензопилами, що причаїлись в околишніх кущах. Тоді народ став повертатися. І не дивлячись на дощ зі снігом, не зважаючи на кістколомний гнилий вітер, люди так до ранку і простояли біля хреста. Відстояли перший на Харківщині, та й , напевно, перший в Україні пам’ятний знак жертвам геноциду. Так, на Харківщині, де, за останніми офіційними даними, в 1932-33 рр. від голоду загинуло понад 1,5 млн чоловік, і зародилась традиція поминання загиблих від комуністично-російського геноциду.

І я вважаю, що тутечки не до так званої політкоректності, і пропоную у даному конкретному випадку слово геноцид стосовно українського народу вживати саме в цьому словосполученні. Противники цієї термінології стверджують, що, мовляв, Росія в ті роки також постраждала від голоду. Так, постраждала. Але політика масового геноциду як в 30-ті, так і в 20-ті та 40-ві рр. провадилась переважно проти українців, як на теренах України, так і на теренах РРФСР.

А в звільнені у такий звірячий спосіб українські села переселялись чомусь не чукчі, не татари чи узбеки, а саме росіяни із Орловської, Курської, Тамбовської та інших областей Росії. Переселенці ці, до речі, так і не прижились. Українські села поступово відродились. А пам’ять залишилась. Вона стукає нам в серця. І ми, щоби там не казали із цього приводу сучасні українські керівники, і ми маємо право вимагати від Росії – правонаступниці СРСР, як мінімум вибачень, за скоєний над українцями геноцид. І допоки я і мій народ не побачимо якого-небудь уколіненого перед нами із цього приводу Путіно-Медведєва, точнісінько так, як вся Європа спостерігала за уколіненим перед єврейською нацією німецьким канцлером Шредером, моє поле із незчисленними могильними горбочками буде стояти в мене перед очима, і тисячі таких же ланів будуть стояти перед очима і стукати в серця мільйонів моїх співгромадян.

Ну, а поки - запалимо свічки і пом’янемо мільйони наших безвинно загиблих співгромадян.

Валерій СЕМИВОЛОС (Харків)

21 Ноября 2008 13:23
V

Сьогодні не будемо плакати, тільки пом'янемо всіх невинно убієнних, голодом заморених та закатованих протягом кількох голодоморів, геноцидів та репрессій українців...

Кількість українців з 1926 по 1939 рр. скоротилася з

31,195 до 28,111млн., тобто на 11%. За цей же час кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 млн., або на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16%…

23 докази геноциду й жодного спростування

Янукович закликає вивчати факти. А факти, такі, що навіть 7 мільйонів жертв може виявитися мінімальною оцінкою.

Якщо Голодомор – не Геноцид, а  "спільна трагедія", то як так

сталося, що між переписами 1926 і 1937-го років населення СРСР, без урахування українців і казахів, зросло на 119,4%? За цей же час чисельність українців зменшилася на 15,3% від чисельності українців у 1926-му році. Тобто станом на 1937 рік число українців, у разі поширення на них загальносоюзних тенденцій,мало б становити 37,246 мільйона.

А СТАНОВИЛО 26,421 МІЛЬЙОНІВ, ТОБТО НА 10,825 МІЛЬЙОНІВ МЕНШЕ.Звичайно, можна сказати, що перепис 1937 року організували шкідники

троцькісти-бухарінці, за що їх було жорстко, але справедливо покарано радянським правосуддям.

Але як тоді з даними офіційно визнаного в СРСР радянського перепису 1939 року? За цими даними, кількість українців з 1926-го по 1939-ий роки скоротилася з

31,195 до 28,111 мільйона, тобто на 11 відсотків. За цей же час, приміром, кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 мільйонів, тобто на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16% - зі 147,028 до 170,557 мільйона.

Якби на Україну поширити хоча б середньосоюзні темпи зростання населення, навіть з урахуванням показників України, то тоді кількість українців у 1939 році мала б становити 36,186 мільйона, тобто на 8,075 мільйона більше, ніж їх виявилося насправді. І це при тому, що ще на початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. А сьогодні Україна - №1 у світі за швидкістю зменшення населення.Можна було б поставити Януковичу, який заперечив геноцидний характер

Голодомору, ще чимало запитань. Наприклад, такі:

· Чому в селах України, які проводили відповідні обрахунки, кількість

загиблих у результаті Голодомору більша, ніж у Другій світовій війні? У ній загинуло щонайменше шість з половиною мільйона мешканців України.

 · Чому з усього СРСР в 1932-1933 роках лише в Україні

застосовувалися військові операції з огородження, з тим щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті?

· Області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР у

1932-1933 роках були оточені військовими загонами, у сутичках з якими загинуло багато втікачів. Цьому є маса доказів та свідчень досі живих людей.

· Чому нічого схожого в інших регіонах СРСР не було?

· Чому єдиним регіоном, крім України, де в 1932-1933 роках були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань - єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення? 

· Чому по всьому периметру кордону України, від Житомирщини до Луганщини, розташовано численні українські села, які вимирали з голоду, а за  кілька кілометрів, за кордоном України, населення інших республік - Росії та  Білорусії - не згадує жертв голодомору?

    · Чому тільки щодо населення Українибуло ухвалено постанову, яка  запровадила вилучення в селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів? · Чому в розпал голоду 22 січня 1933 року Кремль спеціальною директивою наказав не допускати виїзду селян із території України й Кубані в інші райони, а "тих, хто пробрався на північ" негайно заарештовувати, і, після

того, як були виявлені "контрреволюційні елементи", висилати на місця попереднього проживання?

   · Чому в розпал голодомору, 17 березня 1933 року, було прийнято

постанову,згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили?

   · Чому поселенців і червоноармійців, які заселялися на місце

вимерлих селян, влада забезпечувала харчами, а місцеве населення - ні?

  · Чому Голодомор проводився паралельно з відновленням масштабних

репресій проти культурної еліти України та згортанням українізації в Україні й на Кубані?

      · Чому про Голод у Поволжі 1921-1922років у СРСР можна було вільно

писати, а про просту згадку про Голодомор в Україні ще в 1980-х роках можна було потрапити за ґрати? Чому в розпал Голодомору в Україні СРСР називав повідомлення про нього у світі "брудними наклепами" йпродовжував так робити ще десятиліття?

      · Чому під час Голодомору в Українів 1932-1933 роках СРСР експортував

за кордон мільйони тонн зерна та значні обсяги інших харчів, чому є маса підтверджень в офіційній біржовій статистиці?

      · Убивство мільйонів українців завдало значної шкоди економіці СРСР.

Найбільш вразливими до голоду є діти. Вони мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на їхнє вбивство. В українських селах постійно народжувалися люди, виховані українською  мовою в українських традиціях. Врятувати їх від голодної смерті коштувало б копійки в порівнянні з тим, що ці люди щороку заробляли для країни. Однак керівництво СРСР їх не врятувало. Чому?

       · Невже в такій країні, як СРСР, де люди часто боялися говорити пошепки під ковдрою, могли вмирати від голоду мільйонами протягом майже двох років без відома й схвалення цього в Москві?      · Чому іноземні дипломати повідомляли про приватні заяви радянських

керівників про те, що в Україні в результаті голоду "етнографічний матеріал буде змінено"?

   · Радянський Союз здійснив геноцидні дії у вигляді виселення проти

низки народів Криму й Кавказу. Невже Сталін більше любив українців?

    · Чому свідки розмови Сталіна за участі Постишева і Косіора, заявляли,як Сталін похвалив їх за звіти в Москву про кількість померлих від голоду вУкраїні і сказав Постишеву: "Ты, Паша назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом), и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные"?       · Чи довіряє Віктор Януковичматеріалам з`їзду КПРС і самому

Генеральному секретареві Комуністичної партії про те, що Сталін вирішив виселити всіх українців з України: "Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив".

      · Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справСРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру.       · У своїх спогадах радянськігенерали зізналися в існуванні такого

наказу та готовності його виконати. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з`їзді КПРС у 1956 році зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов.

    · Згідно зі спогадами американського державного секретаря

Стеттініуса, під час переговорів у Ялті в 1945 році Сталін скаржився на "ненадійне" становище в Україні, та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.

  

· Якщо в 1944 році керівництво СРСР було готове на геноцид українців посеред війни, то чому вони не могли цього хотіти в 1933?

 

Якби президенту була важливіша правда і повага до земляків (якщо не співвітчизників) за окрик з Москви, то він би дав логічну відповідь на ці питання.

      А найголовнішу відповідь мають дати собі українці. До таких катастрофічних наслідків призвела втрата державності у Визвольних змаганнях 1917-1923 рр. І зараз наміром вступити до Митного союзу, змінивши Конституцію, „українська” влада в особі Януковича фактично створює передумову для чергової трагедії. Бо ж ніхто з ідеологів „руського міра” й не збирається приховувати, що для цього „міра” український народ є помилкою, яку треба виправити (викорінити).       Суспільство поділено на тих, хтосолідаризується з жертвамиГолодомору й тими, хто його організував.     У заявах щодо Голодомору, так само як і в інших заявах, котрі стосуються питань історії, українське керівництво стає однозначно на бік Росії, а не на

бік української національної ідентичності, яка є постгеноцидною і формується в дуже складних умовах. Це означає, що для нинішнього керівництва Україна є, по суті, чужою - з нею поводяться як із засобом для отримання коштів, а не як із Батьківщиною.

      Сьогодні слід усвідомити, що нашесуспільство поділене не на Схід і Захід, а на тих, хто солідаризується з жертвами геноциду 1932-1933 років, і тих, хто з тими, хто організовував і здійснював геноцид. Останніх – незначна меншість. Але вони добре розставлені.       У Партії регіонів є багато людей, які тутне народилися і які не мають

родичів в Україні. І звичайно, їм не так близька наша історія. Але коли ти приходиш на чужу землю, твоя цивілізованість визначається тим, чи шануєш ти могили цієї країни. Власне, людська цивілізація почалася з ушанування могил. Так власне історики та археологи визначають початок людської цивілізації. До того, як люди почали вшановувати могили, вони були дикунами.

      Судячи з дій влади, не можна виключати,що поставлено й виконується завдання ліквідації Української держави, із забезпеченням матеріальної винагороди її ліквідаторам.       Очевидно, що постгеноцидний характер України послаблює нашу країну, дає

можливість робити з нею те, що влада робить сьогодні. Може, ще й тому влада не бажає чесно думати й говорити про Голодомор?

Олександр Палій, історик

Отрывок из публикации Олега Шамы "Партійні дрова сталінської топки 1932--33 років".

 Історик Юрій Шаповал стверджує, що в ті роки по всіх українських селах було 112 тис. активістів. Як правило, вони числилися бідняками. Таких на початок 1930-х було 10-15%. Образу на своє безталання вони і зганяли на сусідах, у яких життя склалося успішніше. До того ж нова влада постійно твердила про щасливе майбутнє, коли все стане загальним, кожен буде вкладати в це загальне по можливості, а отримувати - за потребою. Чого ще бажати?

Працювали активісти не безкоштовно. Після вилучення захованого зерна вони отримували певний пайок з конфіскованого. Він допоміг декому пережити пік голоду. Але доля Параски Чорної з Леб'яжого показує, що далеко не всім.

За підсумками хлібозаготівель член Політбюро компартії України Хатаєвич, відповідальний за вилучення зерна на Харківщині, проголосив: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витримки. Голод довів, хто тут господар. Ми виграли війну!»

Безпосередні організатори голодомору пожили трохи довше за Параску Чорну. Через чотири роки Хатаєвич в катівнях ГПУ зізнався, що є членом неіснуючої терористичної Польської військової організації. Розстріляний в 1937-му.

Чому вигадана організація була Польською? Мабуть тому, що головний український комуніст під час голодомору Станіслав Косіор був етнічним поляком. Сталін з підозрою ставився до нього ще в початку 1932-го. Не влаштувало вождя і глобальне вилучення хліба, організоване Косіором. У 1939-му він зізнався в польському тероризмі після того, як у підвалах ГПУ на його очах під час допиту зґвалтували 16-річну дочку.

Так само посміялася доля і з керівників силового блоку під час голоду - товаришів Балицького, головного чекіста України, і Якіра, командувача Українським військовим округом. Їх розстріляли восени 1937-го.

Павла Постишева, другого секретаря ЦК КП (б) У, московські чекісти катували рік, поки не розстріляли в кінці 1939-го. Він зізнався в тому, що майже 20 років працював на розвідку Японії.

Півроку протримався на допитах ГПУ Влас Чубар, очільник українського уряду в 1932-33 роках. Його старанність у хлібозаготівлях було оцінено смертним вироком за антирадянську діяльність, тероризм і шкідництво.

Цей список організаторів голоду досить довгий. Варто лише згадати, що 80% керівництва областей і районів України теж знайшли чекістські кулі або кайло і лопата в ГУЛАГу.

Вкотре це доводить, що виконавців беззаконня воно незабаром теж знищить. Може не в першу, але точно в другу чергу вони йдуть в топку тих, хто береться вершити долі цілих народів. Але чомусь, коли подібні беззаконня замислюються, охочих до їх виконання довго шукати не доводиться.

http://nv.ua/ukr/opinion/shama_2/partijni-drova-stalinskoji-topki-1932-33-rokiv-291377.html

Станислав Косиор. Родился в 1889 г. в польском Венгруве. Член РСДРП(б) с 1907 г.; 1907--1918 -- участник большевистского движения в Донбассе и на Дону; один из организаторов КП(б)У; в 1928--1938 гг. -- генеральный (с 1934 -- первый) секретарь ЦК КП(б)У. Расстрелян в 1939 г.

Всеволод Балицкий. Родился в 1892 г. в Верхнеднепровске Екатериславской губ. (ныне Днепропетровская обл.). Член РСДРП с 1913 г., с 1915 -- большевик. С 1918 г. - на нелегальной работе в Грузии. В октябре 1919 г. -- глава Украинской организационной комиссии, потом политинспектор ВЧК.  В 1919 г. - глава Волынской, затем Киевской ЧК. 1924--1930 -- нарком внутренних дел УССР; в конце 1932 назначен зам. председалеля ОГПУ СССР. Расстрелян в 1937 г.

Иона Якир. Родился в 1896 г. в Кишиневе Бессарабской губ. Член РСДРП(б) с апреля 1917 г. В 1918 г. командовал красными отрядами в боях с румынскими войсками. В 1930--1934 -- член Реввоенсовета СССР. С 1934 г. -- член ЦК ВКП(б). Расстрелян в 1937 г.

Павел Постышев. Родился в Иваново-Вознесенске в семье ткача. Член РСДРП(б) с 1904 г. С 1918 -- председатель Ревтрибунала. С ноября 1926 -- секретарь ЦК КП(б)У, с 1927 -- член ЦК ВКП(б). В 1938 снят со всех постов и арестован. Расстрелян в 1939. В последние годы наблюдалось расстройство психики на почве поиска врагов советской власти и репрессий. В 1938 г. были расстреляны также жена и сын, еще два сына получили длительные сроки заключения.

Влас Чубарь. Родился в с.Федоровка Екатерининской губ. (сейчас Запорожская обл.) в многодетной крестьянской семье. Участник революции 1905 г. Вступил в РСДРП(б) в 1907 г. В 1919--1922 -- председатель Оргбюро по восстановлению промышленности Украины, член Всеукр. ревкома. В 1920--1937 - член ЦК КП(б)У; в1920--22, 1923--34 -- член Политбюро ЦК КП(б)У. В 1921--23 председатель ВСНХ УкрССР. В 1923--1934 -- председатель СНК УССР. В 1938 -- арестован, расстрелян в 1939 г.

Лазарь Каганович. Родился в 1893 г. в деревне Кабаны Радомысльского уезда Киевской губ. (впоследствии с.Диброва Полесского р-на Киевской обл., ныне входит в Чернобыльскую зону). Отец был зажиточным крестьянином, в начале Первой Мировой войны разорился. С 14 лет Лазарь работал в Киеве на заводах, фабриках, в мастерских. Член РСДРП(б) с 1911 г.  С 1918 работал в Петрограде, затем Москве, Нижнем Новгороде. В 1920 направлен партией в Туркестан. В 1925 избран генеральным секретарем ЦК РКП(б)У по рекомендации Сталина. В 1957 снят со всех постов, в 1961 исключен из КПСС, однако получил статус персонального пенсионера союзного значения. Умер 25 июля 1991г. в 97-летнем возрасте. 

  

Наш "президент" сегодня отжигал в Страсбурге. Похоже, он поставил своей целью уничтожить все, за что так самоотверженно боролся предыдущий президент Ющенко. Несмотря на то, что у последнего были свои плюсы и минусы, все же его большая заслуга в восстановлении исторической памяти про страшную трагедию украинского народа - Голодомор. А сегодня он заявил в Страсбурге: "Голодомор в Украине 1932-33 годов нельзя  признавать геноцидом Об этом глава украинского государства заявил сегодня, отвечая на  вопрос депутатов Парламентской Ассамблеи Совета Европы в Страсбурге. «Это были последствия сталинского тоталитарного режима, отношения к людям», - приводит слова Януковича УНИАН. «Но признавать Голодомор как  факт геноцида относительно того или другого народа, мы считаем, будет  неправильно, несправедливо. Это была трагедия, общая трагедия государств, которые входили в СССР», - добавил он." Но почему-то в этих государствах не вымирали от голода целые села, как в Украине? Кроме того, выступая на сессии ПАСЕ, Янукович заявил, что в ближайшее время намерен поставить вопрос о целесообразности членства Украины в Организации за демократию и экономическое развитие (ГУАМ). Конечно, лучше в таможенный союз с Россией и Беларусью, а потом и вовсе станем губернией в составе Великороссии.

28 листопада українці вшановують пам’ять жертв голодоморів.