хочу сюди!
 

Sveta

33 роки, телець, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «література»

А.Драбрезір "КАНТОВАНОСТЬ ВРЕМЕНИ" (Рання творчість).

Сповідь бунтівника комунізму.

       Я народився в Імперії Радянського Союзу. В ті часи всі народжувалися в ім’я комунізму, не виняток і моя особа! Радянська влада покладала на мене певні надії, як на будівника світлого майбутнього. І я свято вірив у те, що колись прийде той час, коли всім буде добре і ми будемо жити за принципом «від кожного за здібностями, - кожному по потребі». Та вірив у це я не довго.

З часом вірити в міражі, а тим більше, піддавшись загальному психозу, будувати суспільство, яке не розуміло і якому не потрібна моя творчість, мені не припадало. Творець, мабуть, відвів мені трошки інше… інше розуміння світу, відносин, іншу долю у цьому строкатому світі.

Я писав вірші і був тим щасливий...

читай на: http://stihi.ru/author.html?drabrezir


62%, 13 голосів

33%, 7 голосів

5%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Українки вміють чесно вмирати

Тіло Людмили Старицької-Черняхівської конвоїри викинули з арештантського вагона дорогою до Казахстану
"Ми були першими українськими дітьми, - писала Людмила Старицька-Черняхівська про своє дитинство в Києві. - Не тими дітьми, що виростають у селі, у рідній сфері стихійними українцями, - ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку". Дворянські родини Старицьких, Косачів, Лисенків удома спілкувалися українською. Фото 1882 року
"Виконавицею мого заповіту, - розпорядився наприкінці життя письменник Михайло Старицький (1840 - 1904), - я залишаю свою улюблену дочку Людмилу, яка була моїм ангелом-хоронителем за мого життя і яка любить своїх сестер і брата, й вона не образить їх". Людмила Черняхівська-Старицька казала, що по смерті батька в неї розпочалося "життя з половиною серця"
Олександр Черняхівський (у центрі) та його донька Вероніка (перша ліворуч) під час перебування в Німеччині. Приблизно 1925 рік
[ Читати далі ]

Як повинні відбуватись війни

... Кроп философ, он предлагает, чтобы при объявлении войны устраивалось нечто вроде народного празднецтва, с музыкой и входными билетами, как во время боя быков. Затем на арену должны выйти министры и генералы враждующих стран в трусиках, вооруженные дубинками, и пусть они схватяться друг с другом. Кто останется в живых, объявит свою страну победительницей. ...

Еріх Марія Ремарк "На Західному фронті без змін" 

Я все встигну…

Дощ тарабанив у шибки вікон, дощ колов моє тіло дрібними шпажками. У черевиках смішно хлюпало, вони враз зробилися із середини слизькими і це сповільнювало мою ходу, проте я вже давно була мокрою мов хлющ, тож тут чи поспішай чи ні однаковісінько.
Четвер добігав краю, ще лишалося хвилин десять до опівночі і почнеться очікувана п*яниця, така улюблена моїми співробітниками. Від згадки про колег та наш офіс, я усміхаюся, бо вже передбачаю завтрашній ранок і напевно знаю хто-що скаже.
Поодинокі перехожі поспішали до найближчого метро, аби встигнути і швидше опинитися вдома. А я ішла собі, смакуючи ці краплини і дуже тішилася, що можу дозволити собі насолоджуватися теперішнім і нікуди не поспішати. А куди поспішати, коли мені з цим дощем по дорозі? Та й до ранку досить часу, тож іще встигну і висохнути, і поспати. Я все встигну…

Рейтинг блогов

Один з найулюбленіших творів)) і так доречно!

7 октября Путину будет 62 года.
Вспомнилось:
"Виноват, мягко отозвался неизвестный, для того, чтобы управлять, нужно, как-никак, иметь точный план на некоторый, хоть сколько-нибудь приличный срок. Позвольте же вас спросить, как же может управлять человек, если он не только лишен возможности составить какой-нибудь план хотя бы на смехотворно короткий срок, ну, лет, скажем, в тысячу, но не может ручаться даже за свой собственный завтрашний день? И, в самом деле, тут неизвестный повернулся к Берлиозу, вообразите, что вы, например, начнете управлять, распоряжаться и другими и собою, вообще, так сказать, входить во вкус, и вдруг у вас… кхе… кхе… саркома легкого… тут иностранец сладко усмехнулся, как будто мысль о саркоме легкого доставила ему удовольствие, да, саркома, жмурясь, как кот, повторил он звучное слово, и вот ваше управление закончилось! Ничья судьба, кроме своей собственной, вас более не интересует. Родные вам начинают лгать, вы, чуя неладное, бросаетесь к ученым врачам, затем к шарлатанам, а бывает, и к гадалкам. Как первое и второе, так и третье совершенно бессмысленно, вы сами понимаете. И все это кончается трагически: тот, кто еще недавно полагал, что он чем-то управляет, оказывается вдруг лежащим неподвижно в деревянном ящике, и окружающие, понимая, что толку от лежащего нет более никакого, сжигают его в печи.
...Да, человек смертен, но это было бы ещё полбеды. Плохо то, что он иногда внезапно смертен, вот в чём фокус!"
М.А. Булгаков. Мастер и Маргарита.


Дія восьма і епілог

початок тут http://blog.i.ua/community/662/1454977/

Дєйствіє восьме…
 Потихеньку-помаленьку, але слухи про трагічеську загибель Хуйла таки достігають Росії. Там починається всенародне лікованіє, покаяініє і самобічєваніє. Потім все це переходить в повальну похабну п’янку, общу колективну всенаціональну драку і, зрештою в руський бунт. Бессмислєнний і безпощадний. Причому він настільки безпощадний і настільки бессмислєнний, шо даже китайці бояться туда йти і роблять привал по путі експансіонізма…
 …Ящо в цей момент глянуть на Москву з висоти птічьєго помьота, то можна, напрімєр побачить, як коло башні “Астанкіно” Хрюша і Гаркуша писдять ногами Дмітрія Кісільова за долгіє годи вранья і надругатєльств… А трохи далі Равшан і Джамшут возять у клітці Кобзона без парика і б’ють його батогами… Зрештою йому вдається вирваться і він совершає на колінах акт покаянія – пользьот на прощу до Києво-Печерської лаври. По дорозі він питається давать концерти і співать пісню “Тєнь побєди”. Але його ніхто не слухає і нічого не платить. В общим йому так і не удається доповзти до лаври, бо за кілька метрів до целі, на площі Слави у Києві, він падає ізмождьонний і умирає од скарлатіни…
 Необратімі ізмінєнія проісходять і у всьому остальному мірі. І якщо підняться више, десь аж у трахосферу, то можна наблюдать картіну, як на задворках Чорноморської цивілізації Україна підходить до Криму вплотную і, оглянувшись по сторонам, наносить йому короткий, сильний і незамітний для постороннього глаза удар в бок…
 -От тобі “славянскоє братство”, от тобі “духовние скрєпи”, от тобі черноморський флот, от тобі бєс в ребро…
 Крим за все врем’я екзекуції не іздає ні звука. Со сторони може показатья, що це почтітєльний син разговаріває с отцом. Тільки син слішком оживльонно трясе головою…
 А тепер – пшол вон отсюда!, - говорить Україна полуострову… (Ну потом вона все таки пробачає, і приймає до себе назад блудного і непутьового сина)…
 Трохи згодом все болєє-менєє устаканюється. В Росії проісходять демократичні вибори верховного шамана, на яких безапіляціонно і в першому турі побіждає дух Єлєни Блаватської, який набирає 146 процентів голосів…
 Проводяться серйозні реформи. Знову разрішені каблуки, кружевні труси і кеди… Але тепер можна носить тільки кружевні труси, кеди і каблуки. А все остальне – нельзя… Причому каблуки можна носить тільки отдєльно - без сапогов, і без трусов… Также в Росії полностью упраздньон алкоголь… Це послєдствія 386-го етапу мєждународних санкцій… Кацапи ходять по просторах своєй нєоб’ятной родіни в кружевних трусах і в кедах, самі отпєті – тільки на каблуках… Вони прив’язують їх мотузками до ніг, як ото коньки “Снєгирі” до валянків в совєцькі времєна… Всі кацапи - тверезі і злі і винуваті…
 Однак, неумолімих законов історії – не остановіть… На День святого Миколая (який тепер переіменований на святого Мао Цзедуна) в Москву вступають китайські войска…
 Нова сцена… 
 Красная плошчадь… Йде перший робкий сніг… Бравою походкою до Кремльовської стіни підходить Брюс Віліс… Це наш старий знакомий: полковнік подводной развєдки з Волині…
 Ми й досі не знаємо як його звать. Ні імені, ні хвамилії… Він продовжує свою опасну секретну місію… Причому місія ця, сука бля, наскіки страшна й сєкрєтна, що й сам полковнік боїться згадувать як його звать на самом дєлє…
 В Москву він прибув інкогніто… По фальшивому паспорту Казанського ханства під іменєм Інні Пух… Він представляється, як комівояжор із Шанхая, шо приїхав ізучать риночний спрос на новєйше ізобрітєніє – протівозачаточні таблєтки для самцов тутового шелкопряда…
 Полковнік задумчиво дивиться на Кремльовську стєну і в голові у нього грає музика з фільма “Сімнадцять мгновєній весни”: Не думай а сікундах свисока… Потом він згадує, шо це не патріотично, і, подумки, переходить на “Лєнта за лєнтою”… А также (в целях конспірації) – на китайську народну пісню “Ой у полі журавель, насіяла конопель”…
 Также полковнік згадує, шо він і як Штірліц двадцять лєт не бачив свою жену… Але потом думає: і слава богу, пашла она нахуй…
 В Москві проблєми з продовольствієм. Полковнік голодний… Він двигається вдоль торгових рядов, що розположились вдоль Крємльовськой стіни… По дорозі він замічає, як бояриню Морозову отправляють в ссилку на санях за прівєрженность к старовєрству (це такий якоби сдвіг во врємені; видумка режисьора… З якою целью? – не понятно…)…
 Полковнік підходить до кіоска, де старий китаєць Вонг продає єду… Він заказує собі миску шаурми з соснових іголок і морожино з жовтого снігу з естрактом стевії дікорастущєй… Старий китаєць Вонг проворно ріже соснові іголки тонкими полосками і опускає в спеціальну сковородку вок, де вони апетітно шкварчать в разогрєтому до бєлого калєнія барсучому смальці…
 Внізапно попід Кремлівською стіною стрємітєльной тєнью проноситься утконос з чемоданом в крєпких мускулистих лапах… -Їдріть твою мать! А це шо за хрєнь така? – встигає подумать полковнік. Од неожиданності він оступається і нечаянно перевертає спіртовку старого китайця Вонга…
 Починається хаотичний і неконтроліруємий пожар… Потом, пізніше старожили будуть розказувать, шо по сравнєнію з цим пожаром, - пожар за Напалєона – це дєцкій лєпєт…
 Сначала загорається Спаська башня, потом Мавзолєй, потом собор Васілія Блаженного… Потом загорається вообще все… Потом (тоже пізніше), виясниться, що і собор Блаженного і Кремль і Мавзолєй, - все це на самом дєлє – із дерева, ловко замаскіроване под камєнь архітєктором Растрєллі…
 З считані часи згорає вся Москва к ібеням, вообще полностью і безповоротно… 
 Дуже невиносімо багато жертв… Але полковнік устигає витягти живим із ужасающего пламєні кота Василя, з попередньої п’єси… Василь приїхав з України на поїзді “Красная стрєла” в статусі обичного туріста шоб подивиться на Царь-колокол і Царь-пушку… (колокол і пушка, кстаті, тоже оказались із дерева, і тоже к ібеням згорають)… Не згорає тіки вєчний огонь коло Кремльовської стіни (бо я не знаю, як огньом унічтожить огонь з хімічеської точки зренія)
 Полковнік забирає Василя з собою в Шанхай і отдає його на обученіє в сєкрєтну школу “Усатий нінзя”… Там готовлять безжалосних і неотвратімих котів-убійц… В школі йому дають сікрєтне ім’я “Мяучар” (тіпа, як яничар, тіки – кіт)… Сначала Василя сослуживці опрідільонне врем’я сильно писдять за врождьонну лєнь та обжорство. Але потом він починає серйозно заніматься, накачує собі на животі кубіки преса і стає сержантом…
 А тєм времєнєм - в Берліні… 
 Коло Бранденбурзьких ворот гуляє мальчик, вдягнутий в красіву коричневу цигейкову шубу і підперезаний таким же красівим красним кушаком; на голові у нього шапка з кокардою желізнодорожних войск вермахта… В руках у мальчика совок, відьорко і резинова снігова баба… Мальчика звать Діма Мєдвєдєв… Внізапно з тіні сада до мальчика підходить якесь опудало в длінному темному балахоні…
-Мальчик, хочеш канхвету “Білочка”? - питає опудало…
 -Кто ж єйо нє хочєт, - відповідає Діма Мєдвєдєв… І ясно, шо це просто пароль…
Мєдлєнно, невиносімо мєдлєнно опудало приспускає капішон… У зрітєля кров стине в жилах… У опудала видовжене ліцо, два величезних зелених глаза, отсутствіє шерстяного покрова на ліце і дві хрящовидних антени замість вушей, що заканчуються кісточками… Це – неземне существо, воно прилетіло з далекого холодного і непонятного космоса…

Конєц восьмого дєйствія…

https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/797370283640996


 ЕПІЛОГ…
 Сцена представляє собою тотальне, абсолютне, безупрєчне згарище… Куди не кинь оком, аж до самого горизонту і далі – тільки попелище… Тут ще вчора була Москва… Холодне і неприятне російське зимове сонце сідає за обрій, але його пагано видно в диму…
 На случайно уцелєвшому уламку порєбріка сидить свинюка Анжела. На ній вдягнутий плащ з крокоділової кожі, очки од сонця “Рей-Бен” і наушники Beats By Dre… Вона слухає пісню групи “Лєнінград” – “Москва сгорєла вся до тла”…
 З диму і туману до неї виходить утконос… В утконоса в лапах чемодан із крокоділової кожі, такої ж рацвєтки, як і у Анжели плащ… Становиться ясно, шо крокоділа вони порішили самостоятєльно. І самі ж ізготовили свої вешчі на дому в кустарних условіях…Бо раскройка плаща в Анжели, єслі чесно, просто ужасна, а на чемодан утконоса даже стидно дивиться… Ну то не важно…
 В чемодані в утконоса крем для бриття носа “Nivea” і крем для бриття утки “Красная Масква”, а також опасна бритва “Золінген”… Більше в чемодані ніхуя нема…
 Утконос підходить до Анжели і сідає на остаток порєбріка куском жопи (хоча я, чесно говоря, не знаю, чи є в утконосів жопа)…
 Якусь хвилину мовчать…
Утконос: Ну і де ж твоя Москва? ВеДееНХа?
Анжела: Ти представляєш, - все, абсолютно все, згоріло к ібеням…
Утконос: Жалко…
Анжела: Та хулі там жалко? Слава Україні!
Утконос: Шо?
Анжела: “Героям слава!”, а не “шо” … село, блять…
Утконос: Чого ти заводишся?
Анжела: Та того, шо ти начинаєш мені надоїдать, єслі чесно… За який хрєн я тібя содіржу?
Утконос: Як це - ти содєржиш? А де ж гроші за мою австралійську хату?
Анжелла: Вкрали в аеропорту, я ж тобі казала… (Анжела явно чогось не договарює)… І вообще піди достань шось пожрать, я сутки нічого не їла… Альфонс, бля…
Утконос: Де? Де тут можна шось достать пожрать, як усе згоріло?
Анжела: Ну не знаю, може хотя би якийсь шашлик…
Утконос: Ага, … свиной…
Анжела: Заткнись…
Утконос (осторожно): В тебе ж вроді була банка тушонки…
Анжела: Тоже вкрали! Разом з дєньгами… І вообше, шо за прідіркі, я не понімаю… Іди за жратвой, бо щас получиш в рило…
Утконос: В дзьоб…
Анжела: Шо?
Утконос: В дзьоб… В мене – дзьоб, я - утконос, рило – у тебе…
 Анжела: ой, нє астрі, петросян, бля, іді давай…
 Утконос нехотя піднімається і уходить в димку на поіскі їди…
 Анжела жде поки він ісчезне в димці, і достає із саквояжа з крокоділовой кожі банку тушонки, на якій написано: “Мельбурн. Тушонка. Порк – фрі”, маленьку фарфорову рюмочку і півбутилки “Мартіні б’янко”…
 Вона наливає собі мартіні, одкриває тушонку і закурює тонку коричневу сігарєту “Море”… Потім шось згадує, лізе знову в саквояж, достає з його дна невеличку чорну маслину… Маслина вся обакатана в табаку і хлєбних крошках… Анжела здуває з маслини мусор мощним ну елегантним свинячим вздохом і кидає маслинку в рюмку з мартіні… “Плюх!”- ігріво каже Анжела сама собі…
 Вона сидить, п’є мартіні, закушує тушонкою, курить длінну коричневу сігарєту і просто дивиться вдаль…
 На задньому фоні ансамбль Надєжди Бабкіної громко і заразітєльно пляше під пєсні групи “Чінгісхан”… З другого боку, на горизонті, по якійсь необ’яснімій прихоті режисьора, Владімір Клічко несамовито, довго і тяжко качає прес…
Завіса…
КОНЄЦ ПЕРШОГО СЕЗОНА!

https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/797387760305915

Нову книгу Ліни Костенко представлять на “Книжковому Арсеналі”

На “Книжковому Арсеналі” вперше буде представлено велику біографічну книгу Ліни Костенко у співавторстві з Іваном Дзюбою та Оксаною Пахльовською. 

Студенти вперше перекладуть Оруелла і Хакслі української

Завдяки гранту студенти з Волині перекладуть на українську твори О.Хакслі та Д.Оруелла.

 Студенти СНУ імені Лесі Українки виграли грант для перекладу на українську мову творів Олдоса Гакслі та Джорджа Орвелла, які раніше можна було прочитати лише російською.

http://lovelylife.in.ua/tvorchist/literatura/studenty-z-volyni-vpershe-perekladut-oruella-i-haksli-ukrayinskoyu-movoyu.html

Чепинога про Лєрмонтова

27 липня 1841 року у віці всього лише 26 (!) років на Кавказі на дуелі був убитий російський поет Михайло Лєрмонтов. Застрелив його – його ж товариш Микола Мартинов. І застрелив, скажемо відверто, - за діло. Лєрмонтов був, як то кажуть, страшною “язвою” і досить ціинічним та безжалісним пересмішником, як, власне, і належить поету. Словом, Михайло Юрієвич – нарвався…

Будучи російським поетом з шотландським корінням, він так до кінця, здається, і не зрозумів цю дивну і дику свою московську “родіну”. Він весь час в опозиції і весь час в засланні. Микола Перший на звістку про смерть Лєрмонтова кинув: “Собаці – собача смерть”, чим і виразив віковічне ставлення російської більшості та влади до неординарних людей.

Лєрмонтов, здається, був знайомий з Тарасом Шевченком (вони познайомилися у Петербурзі) і мав денщика-українця, з яким говорив українською мовою. А ще Лєрмонтов був закоханий в українську княжну Марію Щербатову. Вона в нього – також. І він їй написав :

На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла

Ці стосунки, на жаль, не мали продовження, оскільки Лєрмонтова зненавиділа стара карга – бабця Щербатової. І взагалі –його мало хто любив за життя.

Я, як і переважна більшість з нас, не любив шкільної класики… Але «Героя нашего времени» прочитав з власної ініціативи. Кажись, це була взагалі перша класична річ, яку я прочитав…

А з Росією Лєрмонтов встиг пропрощатися:

Прощай немытая Россия,
Страна рабов, страна господ…
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ…

Минуло майже двісті років, а там все так, як і було за Лєрмонтова. Ті ж самі “голубиє мундіри”. І в прямому, і в переносному сенсі. В сенсі – енкаведисти і підараси (в плохом смислє). І народ той самий… Прєданний…


https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/795898957121462