Сповідь бунтівника комунізму.

       Я народився в Імперії Радянського Союзу. В ті часи всі народжувалися в ім’я комунізму, не виняток і моя особа! Радянська влада покладала на мене певні надії, як на будівника світлого майбутнього. І я свято вірив у те, що колись прийде той час, коли всім буде добре і ми будемо жити за принципом «від кожного за здібностями, - кожному по потребі». Та вірив у це я не довго.

З часом вірити в міражі, а тим більше, піддавшись загальному психозу, будувати суспільство, яке не розуміло і якому не потрібна моя творчість, мені не припадало. Творець, мабуть, відвів мені трошки інше… інше розуміння світу, відносин, іншу долю у цьому строкатому світі.

Я писав вірші і був тим щасливий...

читай на: http://stihi.ru/author.html?drabrezir

Тіло Людмили Старицької-Черняхівської конвоїри викинули з арештантського вагона дорогою до Казахстану

"Ми були першими українськими дітьми, - писала Людмила Старицька-Черняхівська про своє дитинство в Києві. - Не тими дітьми, що виростають у селі, у рідній сфері стихійними українцями, - ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку". Дворянські родини Старицьких, Косачів, Лисенків удома спілкувалися українською. Фото 1882 року

"Виконавицею мого заповіту, - розпорядився наприкінці життя письменник Михайло Старицький (1840 - 1904), - я залишаю свою улюблену дочку Людмилу, яка була моїм ангелом-хоронителем за мого життя і яка любить своїх сестер і брата, й вона не образить їх". Людмила Черняхівська-Старицька казала, що по смерті батька в неї розпочалося "життя з половиною серця"

Олександр Черняхівський (у центрі) та його донька Вероніка (перша ліворуч) під час перебування в Німеччині. Приблизно 1925 рік

[ Читати далі ]

... Кроп философ, он предлагает, чтобы при объявлении войны устраивалось нечто вроде народного празднецтва, с музыкой и входными билетами, как во время боя быков. Затем на арену должны выйти министры и генералы враждующих стран в трусиках, вооруженные дубинками, и пусть они схватяться друг с другом. Кто останется в живых, объявит свою страну победительницей. ...

Дощ тарабанив у шибки вікон, дощ колов моє тіло дрібними шпажками. У черевиках смішно хлюпало, вони враз зробилися із середини слизькими і це сповільнювало мою ходу, проте я вже давно була мокрою мов хлющ, тож тут чи поспішай чи ні однаковісінько.
Четвер добігав краю, ще лишалося хвилин десять до опівночі і почнеться очікувана п*яниця, така улюблена моїми співробітниками. Від згадки про колег та наш офіс, я усміхаюся, бо вже передбачаю завтрашній ранок і напевно знаю хто-що скаже.
Поодинокі перехожі поспішали до найближчого метро, аби встигнути і швидше опинитися вдома. А я ішла собі, смакуючи ці краплини і дуже тішилася, що можу дозволити собі насолоджуватися теперішнім і нікуди не поспішати. А куди поспішати, коли мені з цим дощем по дорозі? Та й до ранку досить часу, тож іще встигну і висохнути, і поспати. Я все встигну…

7 октября Путину будет 62 года.
Вспомнилось:
"Виноват, мягко отозвался неизвестный, для того, чтобы управлять, нужно, как-никак, иметь точный план на некоторый, хоть сколько-нибудь приличный срок. Позвольте же вас спросить, как же может управлять человек, если он не только лишен возможности составить какой-нибудь план хотя бы на смехотворно короткий срок, ну, лет, скажем, в тысячу, но не может ручаться даже за свой собственный завтрашний день? И, в самом деле, тут неизвестный повернулся к Берлиозу, вообразите, что вы, например, начнете управлять, распоряжаться и другими и собою, вообще, так сказать, входить во вкус, и вдруг у вас… кхе… кхе… саркома легкого… тут иностранец сладко усмехнулся, как будто мысль о саркоме легкого доставила ему удовольствие, да, саркома, жмурясь, как кот, повторил он звучное слово, и вот ваше управление закончилось! Ничья судьба, кроме своей собственной, вас более не интересует. Родные вам начинают лгать, вы, чуя неладное, бросаетесь к ученым врачам, затем к шарлатанам, а бывает, и к гадалкам. Как первое и второе, так и третье совершенно бессмысленно, вы сами понимаете. И все это кончается трагически: тот, кто еще недавно полагал, что он чем-то управляет, оказывается вдруг лежащим неподвижно в деревянном ящике, и окружающие, понимая, что толку от лежащего нет более никакого, сжигают его в печи.
...Да, человек смертен, но это было бы ещё полбеды. Плохо то, что он иногда внезапно смертен, вот в чём фокус!"
М.А. Булгаков. Мастер и Маргарита.

початок тут http://blog.i.ua/community/662/1454977/

Дєйствіє восьме…
 Потихеньку-помаленьку, але слухи про трагічеську загибель Хуйла таки достігають Росії. Там починається всенародне лікованіє, покаяініє і самобічєваніє. Потім все це переходить в повальну похабну п’янку, общу колективну всенаціональну драку і, зрештою в руський бунт. Бессмислєнний і безпощадний. Причому він настільки безпощадний і настільки бессмислєнний, шо даже китайці бояться туда йти і роблять привал по путі експансіонізма…
 …Ящо в цей момент глянуть на Москву з висоти птічьєго помьота, то можна, напрімєр побачить, як коло башні “Астанкіно” Хрюша і Гаркуша писдять ногами Дмітрія Кісільова за долгіє годи вранья і надругатєльств… А трохи далі Равшан і Джамшут возять у клітці Кобзона без парика і б’ють його батогами… Зрештою йому вдається вирваться і він совершає на колінах акт покаянія – пользьот на прощу до Києво-Печерської лаври. По дорозі він питається давать концерти і співать пісню “Тєнь побєди”. Але його ніхто не слухає і нічого не платить. В общим йому так і не удається доповзти до лаври, бо за кілька метрів до целі, на площі Слави у Києві, він падає ізмождьонний і умирає од скарлатіни…
 Необратімі ізмінєнія проісходять і у всьому остальному мірі. І якщо підняться више, десь аж у трахосферу, то можна наблюдать картіну, як на задворках Чорноморської цивілізації Україна підходить до Криму вплотную і, оглянувшись по сторонам, наносить йому короткий, сильний і незамітний для постороннього глаза удар в бок…
 -От тобі “славянскоє братство”, от тобі “духовние скрєпи”, от тобі черноморський флот, от тобі бєс в ребро…
 Крим за все врем’я екзекуції не іздає ні звука. Со сторони може показатья, що це почтітєльний син разговаріває с отцом. Тільки син слішком оживльонно трясе головою…
 А тепер – пшол вон отсюда!, - говорить Україна полуострову… (Ну потом вона все таки пробачає, і приймає до себе назад блудного і непутьового сина)…
 Трохи згодом все болєє-менєє устаканюється. В Росії проісходять демократичні вибори верховного шамана, на яких безапіляціонно і в першому турі побіждає дух Єлєни Блаватської, який набирає 146 процентів голосів…
 Проводяться серйозні реформи. Знову разрішені каблуки, кружевні труси і кеди… Але тепер можна носить тільки кружевні труси, кеди і каблуки. А все остальне – нельзя… Причому каблуки можна носить тільки отдєльно - без сапогов, і без трусов… Также в Росії полностью упраздньон алкоголь… Це послєдствія 386-го етапу мєждународних санкцій… Кацапи ходять по просторах своєй нєоб’ятной родіни в кружевних трусах і в кедах, самі отпєті – тільки на каблуках… Вони прив’язують їх мотузками до ніг, як ото коньки “Снєгирі” до валянків в совєцькі времєна… Всі кацапи - тверезі і злі і винуваті…
 Однак, неумолімих законов історії – не остановіть… На День святого Миколая (який тепер переіменований на святого Мао Цзедуна) в Москву вступають китайські войска…
 Нова сцена… 
 Красная плошчадь… Йде перший робкий сніг… Бравою походкою до Кремльовської стіни підходить Брюс Віліс… Це наш старий знакомий: полковнік подводной развєдки з Волині…
 Ми й досі не знаємо як його звать. Ні імені, ні хвамилії… Він продовжує свою опасну секретну місію… Причому місія ця, сука бля, наскіки страшна й сєкрєтна, що й сам полковнік боїться згадувать як його звать на самом дєлє…
 В Москву він прибув інкогніто… По фальшивому паспорту Казанського ханства під іменєм Інні Пух… Він представляється, як комівояжор із Шанхая, шо приїхав ізучать риночний спрос на новєйше ізобрітєніє – протівозачаточні таблєтки для самцов тутового шелкопряда…
 Полковнік задумчиво дивиться на Кремльовську стєну і в голові у нього грає музика з фільма “Сімнадцять мгновєній весни”: Не думай а сікундах свисока… Потом він згадує, шо це не патріотично, і, подумки, переходить на “Лєнта за лєнтою”… А также (в целях конспірації) – на китайську народну пісню “Ой у полі журавель, насіяла конопель”…
 Также полковнік згадує, шо він і як Штірліц двадцять лєт не бачив свою жену… Але потом думає: і слава богу, пашла она нахуй…
 В Москві проблєми з продовольствієм. Полковнік голодний… Він двигається вдоль торгових рядов, що розположились вдоль Крємльовськой стіни… По дорозі він замічає, як бояриню Морозову отправляють в ссилку на санях за прівєрженность к старовєрству (це такий якоби сдвіг во врємені; видумка режисьора… З якою целью? – не понятно…)…
 Полковнік підходить до кіоска, де старий китаєць Вонг продає єду… Він заказує собі миску шаурми з соснових іголок і морожино з жовтого снігу з естрактом стевії дікорастущєй… Старий китаєць Вонг проворно ріже соснові іголки тонкими полосками і опускає в спеціальну сковородку вок, де вони апетітно шкварчать в разогрєтому до бєлого калєнія барсучому смальці…
 Внізапно попід Кремлівською стіною стрємітєльной тєнью проноситься утконос з чемоданом в крєпких мускулистих лапах… -Їдріть твою мать! А це шо за хрєнь така? – встигає подумать полковнік. Од неожиданності він оступається і нечаянно перевертає спіртовку старого китайця Вонга…
 Починається хаотичний і неконтроліруємий пожар… Потом, пізніше старожили будуть розказувать, шо по сравнєнію з цим пожаром, - пожар за Напалєона – це дєцкій лєпєт…
 Сначала загорається Спаська башня, потом Мавзолєй, потом собор Васілія Блаженного… Потом загорається вообще все… Потом (тоже пізніше), виясниться, що і собор Блаженного і Кремль і Мавзолєй, - все це на самом дєлє – із дерева, ловко замаскіроване под камєнь архітєктором Растрєллі…
 З считані часи згорає вся Москва к ібеням, вообще полностью і безповоротно… 
 Дуже невиносімо багато жертв… Але полковнік устигає витягти живим із ужасающего пламєні кота Василя, з попередньої п’єси… Василь приїхав з України на поїзді “Красная стрєла” в статусі обичного туріста шоб подивиться на Царь-колокол і Царь-пушку… (колокол і пушка, кстаті, тоже оказались із дерева, і тоже к ібеням згорають)… Не згорає тіки вєчний огонь коло Кремльовської стіни (бо я не знаю, як огньом унічтожить огонь з хімічеської точки зренія)
 Полковнік забирає Василя з собою в Шанхай і отдає його на обученіє в сєкрєтну школу “Усатий нінзя”… Там готовлять безжалосних і неотвратімих котів-убійц… В школі йому дають сікрєтне ім’я “Мяучар” (тіпа, як яничар, тіки – кіт)… Сначала Василя сослуживці опрідільонне врем’я сильно писдять за врождьонну лєнь та обжорство. Але потом він починає серйозно заніматься, накачує собі на животі кубіки преса і стає сержантом…
 А тєм времєнєм - в Берліні… 
 Коло Бранденбурзьких ворот гуляє мальчик, вдягнутий в красіву коричневу цигейкову шубу і підперезаний таким же красівим красним кушаком; на голові у нього шапка з кокардою желізнодорожних войск вермахта… В руках у мальчика совок, відьорко і резинова снігова баба… Мальчика звать Діма Мєдвєдєв… Внізапно з тіні сада до мальчика підходить якесь опудало в длінному темному балахоні…
-Мальчик, хочеш канхвету “Білочка”? - питає опудало…
 -Кто ж єйо нє хочєт, - відповідає Діма Мєдвєдєв… І ясно, шо це просто пароль…
Мєдлєнно, невиносімо мєдлєнно опудало приспускає капішон… У зрітєля кров стине в жилах… У опудала видовжене ліцо, два величезних зелених глаза, отсутствіє шерстяного покрова на ліце і дві хрящовидних антени замість вушей, що заканчуються кісточками… Це – неземне существо, воно прилетіло з далекого холодного і непонятного космоса…

Конєц восьмого дєйствія…

https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/797370283640996

 ЕПІЛОГ…
 Сцена представляє собою тотальне, абсолютне, безупрєчне згарище… Куди не кинь оком, аж до самого горизонту і далі – тільки попелище… Тут ще вчора була Москва… Холодне і неприятне російське зимове сонце сідає за обрій, але його пагано видно в диму…
 На случайно уцелєвшому уламку порєбріка сидить свинюка Анжела. На ній вдягнутий плащ з крокоділової кожі, очки од сонця “Рей-Бен” і наушники Beats By Dre… Вона слухає пісню групи “Лєнінград” – “Москва сгорєла вся до тла”…
 З диму і туману до неї виходить утконос… В утконоса в лапах чемодан із крокоділової кожі, такої ж рацвєтки, як і у Анжели плащ… Становиться ясно, шо крокоділа вони порішили самостоятєльно. І самі ж ізготовили свої вешчі на дому в кустарних условіях…Бо раскройка плаща в Анжели, єслі чесно, просто ужасна, а на чемодан утконоса даже стидно дивиться… Ну то не важно…
 В чемодані в утконоса крем для бриття носа “Nivea” і крем для бриття утки “Красная Масква”, а також опасна бритва “Золінген”… Більше в чемодані ніхуя нема…
 Утконос підходить до Анжели і сідає на остаток порєбріка куском жопи (хоча я, чесно говоря, не знаю, чи є в утконосів жопа)…
 Якусь хвилину мовчать…
Утконос: Ну і де ж твоя Москва? ВеДееНХа?
Анжела: Ти представляєш, - все, абсолютно все, згоріло к ібеням…
Утконос: Жалко…
Анжела: Та хулі там жалко? Слава Україні!
Утконос: Шо?
Анжела: “Героям слава!”, а не “шо” … село, блять…
Утконос: Чого ти заводишся?
Анжела: Та того, шо ти начинаєш мені надоїдать, єслі чесно… За який хрєн я тібя содіржу?
Утконос: Як це - ти содєржиш? А де ж гроші за мою австралійську хату?
Анжелла: Вкрали в аеропорту, я ж тобі казала… (Анжела явно чогось не договарює)… І вообще піди достань шось пожрать, я сутки нічого не їла… Альфонс, бля…
Утконос: Де? Де тут можна шось достать пожрать, як усе згоріло?
Анжела: Ну не знаю, може хотя би якийсь шашлик…
Утконос: Ага, … свиной…
Анжела: Заткнись…
Утконос (осторожно): В тебе ж вроді була банка тушонки…
Анжела: Тоже вкрали! Разом з дєньгами… І вообше, шо за прідіркі, я не понімаю… Іди за жратвой, бо щас получиш в рило…
Утконос: В дзьоб…
Анжела: Шо?
Утконос: В дзьоб… В мене – дзьоб, я - утконос, рило – у тебе…
 Анжела: ой, нє астрі, петросян, бля, іді давай…
 Утконос нехотя піднімається і уходить в димку на поіскі їди…
 Анжела жде поки він ісчезне в димці, і достає із саквояжа з крокоділовой кожі банку тушонки, на якій написано: “Мельбурн. Тушонка. Порк – фрі”, маленьку фарфорову рюмочку і півбутилки “Мартіні б’янко”…
 Вона наливає собі мартіні, одкриває тушонку і закурює тонку коричневу сігарєту “Море”… Потім шось згадує, лізе знову в саквояж, достає з його дна невеличку чорну маслину… Маслина вся обакатана в табаку і хлєбних крошках… Анжела здуває з маслини мусор мощним ну елегантним свинячим вздохом і кидає маслинку в рюмку з мартіні… “Плюх!”- ігріво каже Анжела сама собі…
 Вона сидить, п’є мартіні, закушує тушонкою, курить длінну коричневу сігарєту і просто дивиться вдаль…
 На задньому фоні ансамбль Надєжди Бабкіної громко і заразітєльно пляше під пєсні групи “Чінгісхан”… З другого боку, на горизонті, по якійсь необ’яснімій прихоті режисьора, Владімір Клічко несамовито, довго і тяжко качає прес…
Завіса…
КОНЄЦ ПЕРШОГО СЕЗОНА!

https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/797387760305915

На “Книжковому Арсеналі” вперше буде представлено велику біографічну книгу Ліни Костенко у співавторстві з Іваном Дзюбою та Оксаною Пахльовською. 

"Ніколи не кажи: в цій державі. Так завжди казали ті, для кого вона чужа. Кажи: наша."

Завдяки гранту студенти з Волині перекладуть на українську твори О.Хакслі та Д.Оруелла.

27 липня 1841 року у віці всього лише 26 (!) років на Кавказі на дуелі був убитий російський поет Михайло Лєрмонтов. Застрелив його – його ж товариш Микола Мартинов. І застрелив, скажемо відверто, - за діло. Лєрмонтов був, як то кажуть, страшною “язвою” і досить ціинічним та безжалісним пересмішником, як, власне, і належить поету. Словом, Михайло Юрієвич – нарвався…

Будучи російським поетом з шотландським корінням, він так до кінця, здається, і не зрозумів цю дивну і дику свою московську “родіну”. Він весь час в опозиції і весь час в засланні. Микола Перший на звістку про смерть Лєрмонтова кинув: “Собаці – собача смерть”, чим і виразив віковічне ставлення російської більшості та влади до неординарних людей.

Лєрмонтов, здається, був знайомий з Тарасом Шевченком (вони познайомилися у Петербурзі) і мав денщика-українця, з яким говорив українською мовою. А ще Лєрмонтов був закоханий в українську княжну Марію Щербатову. Вона в нього – також. І він їй написав :

На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла

Ці стосунки, на жаль, не мали продовження, оскільки Лєрмонтова зненавиділа стара карга – бабця Щербатової. І взагалі –його мало хто любив за життя.

Я, як і переважна більшість з нас, не любив шкільної класики… Але «Героя нашего времени» прочитав з власної ініціативи. Кажись, це була взагалі перша класична річ, яку я прочитав…

А з Росією Лєрмонтов встиг пропрощатися:

Прощай немытая Россия,
Страна рабов, страна господ…
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ…

Минуло майже двісті років, а там все так, як і було за Лєрмонтова. Ті ж самі “голубиє мундіри”. І в прямому, і в переносному сенсі. В сенсі – енкаведисти і підараси (в плохом смислє). І народ той самий… Прєданний…

https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/795898957121462