В США склали перелік книг, які не рекомендують читати в жодному разі. Хоча для інших народів ця десятка може виглядати дещо дивною. Про це пише ЛітАкцент.

У результаті журналістського опитування ряду вчених і політиків США було опубліковано десятку найбільш шкідливих, на їхню думку, книжок для людства.

Останнє місце списку посідає праця англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей". Книжку звинувачують у пропаганді впливу держави на економіку країни.

На дев’ятому місці – Фрідріх Ніцше з "По той бік добра і зла". Незважаючи на захопливість, книжка, на думку опитаних, погана тим, що презентує дискримінаційну "теорію надлюдини".

Восьме місце в десятці отримав "Курс позитивної філософії" Оґюста Конта. Це основні положення теорії позитивізму: з сучасної точки зору, деякі з них сумнівні, але загалом книжка доволі цікава й цілком гідна прочитання.

На сьомому місці – "біблія фемінізму", написана американкою Бетті Фріден, "Таємниця жіночності".

Шосте місце належить "Капіталу" Карла Маркса. Нагадаємо, там ідеться про шкідливість капіталу для суспільства і про прийдешню перемогу комунізму за рахунок економічних передумов.

П’ята позиція списку вельми суперечлива, однак, на думку деяких американських учених, книжка "Демократія та освіта" Джона Дьюї антирелігійна і відкидає загальноприйняту мораль.

На четвертому місці – "Сексуальна поведінка самця людини", книжка, написана американським сексологом Альфредом Кінсі. Вона описує, зокрема, аморальну поведінку й сексуальні збочення, і тому, як вважають опитані, після її прочитання залишитися нормальною людиною не вийде. Хоча, звісно, читання захопливе…

Третє місце посідає вкрай популярна в Китаї і значно менш відома на Заході книжка-збірник висловів Мао Цзедуна. Це цитатник, що містить висловлювання Мао часів "культурної революції". Багатьом із нас окремі цитати здадуться банальними, наївними чи попросту маячнею, проте в Китаї громадяни вважають за святий обов’язок знати хоча б десяток із цих висловлювань напам’ять.

"Mein Kampf" Адольфа Гітлера опинилася на другому місці ганебного списку. "Моя боротьба" вважається настільною книжкою будь-якого нациста: в ній наводяться обґрунтування расової теорії.

І, нарешті, найбільш шкідливою книжкою всіх часів і народів визнаний "Маніфест Комуністичної партії". Його, як відомо, створили основоположники наукового комунізму Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.

О, так. Тільки ситий, веселий і неосвічений раб не становить небезпеки для правлячого класу.

Цікаво, що то за анонімний список "вчених та політиків США"... Я пишаюся, що найнебезпечнішу книжку для людства я давно прочитав. А зараз долаю книжку того ж автора, що перебуває на шостій позиції чарту. Хоча і досить поволі: шматок здоров'ячка - цей логічний молот) Досить важкий... Очевидно, слід поповнити свій персональний список творів, що обов'язково мають бути прочитані. Ну, за винятком, можливо, Ніцше та Мао...

Доставая бумажник, разглядываю витрину. Стандартный набор продуктового ларька: сигареты «Родина» и папиросы «Россия», водка «Ржаная» и «Пшеничная», хлеб черный и белый, конфеты «Мишка косолапый» и «Мишка на Севере», повидло яблочное и сливовое, масло коровье и постное, мясо с костями и без, молоко цельное и топленое, яйцо куриное и перепелиное, колбаса вареная и копченая, компот вишневый и грушевый, и наконец – сыр «Российский».
Хороша была идея отца Государева, упокойного Николая Платоновича, по ликвидации всех иноземных супермаркетов и замены их на русские ларьки. И чтобы в каждом ларьке – по две вещи, для выбора народного. Мудро это и глубоко Ибо народ наш, богоносец, выбирать из двух должен, а не из трех и не из тридцати трех. Выбирая из двух, народ покой душевный обретает, уверенностью в завтрашнем дне напитывается, лишней суеты беспокойной избегает, а следовательно — удовлетворяется. А с таким народом, удовлетворенным, великие дела сотворить можно.
В.Г. Сорокин. День опричника.

                           2011 року Ганна Осадко публікує нову книжку під назвою
                
                                                                             «Знаки приватної пунктуації»
            
             

Книга виходить у світ у Тернопільському видавництві «Богдан».
Містить нові – ніде не друковані у часописах раніше – вірші!
Поділяється на шість частин і оформлена світлинами авторки
та Оксани Куценко, що вони їх привезли з літніх мандрів стежками Європи
(Польщі, Чехії, Італії, Франції, Швейцарії, Бельгії, Німеччини).
Дизайнером і художнім редактором книги та палітурки виступив,
як завше в таких особливих випадках,
художник Ростислав Крамар.
І книга – повірте – справді переворот свідомості!
Цього разу поетеса демонструє читацькому загалу вишукану добірку верлібрів.

І під час читання цієї добірки загартована розмаїтою літературою Я
час від часу впадала в транс,
і тільки думки про те,
що я не дочитала рукопис до кінця,
виводили мене з цього позамежового стану.

Думаю, що нова книга поетеси
 «Знаки приватної пунктуації»,
так само, як і попередня збірка 
«Та, що перевертає пінгвінів»,
завоює серця вдячних читачів.

Мені надзвичайно (!!!) пощастило!

Я чи не найперша декілька разів прочитала цю книгу
(ще у рукописному варіанті!)

і мрію
(о!)
потримати томик

цієї шедевральної поезії

в друкованому виданні у руках

(бо ПДФку я вже маю!)  

Гарний радянський фільм "Офіцери". Про подвиг радянських людей, героїв. Про життя у війні. З великими акторами. Ще чорно-білий... Але коли я почав читати "Офіцери" Бориса Васільєва, я не міг згадати багато чого з написаного в романі. Розумію, що цензура тоді була не жартівливою. Але думаю, що всім, хто любить та пам'ятає цей фільм варто й прочитати роман. Це доповнює. Знайти його в мережі не важко, думаю... Принаймні мені яндекс дав декілька посилань, з яких я помітив такі:

http://webreading.ru/prose_/prose_classic/boris-vasilev-oficeri.html
http://bookz.ru/dl2.php?id=41489&t=z&g=41&f=vasiljev_boris07&a_id=267


А приклад не побаченого в кіно я наведу, користуючись тим копіпастом, який всі критикують . Ну все одно, не напишу я краще за Бориса Васільєва. А тим, хто сумує за минулим - варто почитати великого письменника. Це також варто пам'ятати.

Це лише один приклад... Там ще багато чого написано...


Стояла осень, и в маленьком городском сквере печально шуршали под ногами листья. По аллее шли две матери: санитарка и студентка одного института.
— Наши дети дружат три года, — говорила безулыбчивая мать девочки. — Сначала мне казалось, что это — детская блажь...
— Думаю, ваши опасения абсолютно беспочвенны, — неприязненно перебила Люба.
— Напротив, Любовь Андреевна, я очень рада. Право, очень. Маша воспитывается без отца, ей просто необходим друг, советник, рыцарь, наконец.
— Господи, какая я ревнивая дура! — улыбнулась Люба. — Мне показалось, что вы не доверяете этой дружбе. А ведь мой Егор — Трофимов, это совершенно особая порода. Они не умеют объясняться в любви, не дарят цветов, забывают о ваших днях рождения, но... Знаете, сколько раз мой Егор приходил домой с разбитым носом?
— Я знаю, сколько раз моя Маша возвращалась счастливой. И вот как раз об этом, об их счастье я и хотела бы поговорить...
Безулыбчивая санитарка вдруг оглянулась и замолчала. Какая-то мужская фигура мелькнула на пустынной аллее. Очень похожая на институтского преподавателя.
— Как отвратительно, — брезгливо и одновременно с этим устало сказала мать девочки. — Как отвратительно, когда бывшие сослуживцы добровольно следят за каждым вашим шагом. Это преподаватель с кафедры марксизма-ленинизма, когда-то он очень любил бывать у нас дома. Не оглядывайтесь, Любовь Андреевна, вам еще предстоит сдавать ему экзамен. Давайте сядем на ту скамью, к ней ему подползти будет затруднительно.
Они прошли на открыто стоящую скамейку и сели. И пока шли к ней, Люба искоса смотрела на санитарку из собственного института, потом спросила:
— Кто вы, Анна...
— Васильевна. Сначала о детях, это важнее. Дети — самое главное. Переведите сына в другую школу, Любовь Андреевна.
— По какой причине?
— Я — жена врага народа. По всей вероятности, вдова, но они молчат. А Маша, следовательно, дочь этого врага.
Она замолчала, но, поскольку Люба молчала тоже, тихо заговорила вновь:
— Странно, что нас до сих пор не арестовали. И даже позволили жить в одной из комнат нашей прежней квартиры. И даже, представьте себе, позволили работать в том же институте, в котором мы работали вместе с ним.
— Профессор Юркевич?
— Полагаю, что теперь вы переведете сына в другую школу.
Анна Васильевна встала, намереваясь уйти, но Люба удержала ее, усадив чуть ли не силой.
— Подождите, Анна Васильевна, подождите. Я глубоко благодарна вам за откровенность, но прошу выслушать и меня. Я не только жена офицера, но и дочь офицера. А мой Егор не только сын офицера, но и внук офицера и даже правнук, насколько мне известно. И вы предлагаете воспитать из него трусливого мещанина? Угодливого обывателя?
— Да представляете ли вы, Любовь Андреевна, что происходит в стране?
— Я не судья моей стране, но я судья себе самой. Честь офицера — выше собственного благополучия, выше самой жизни. Вот что я хочу вложить в моего сына. А вы предлагаете обратное. Да разве Егор простит себе, что струсил и предал свою первую любовь? Ни Егор, ни Маша не простят нам с вами этого никогда. Никогда!
— Но для их же спасения...
— Их спасение в любви, Анна Васильевна. Вы же интеллигентная женщина, доцент и кандидат медицинских наук...
— Бывший... — странным, дрожащим шепотом произнесла вдруг санитарка медицинского института.
Лицо ее задрожало беспомощно и жалко, и годами сдерживаемые слезы наконец-то хлынули из глаз. Люба прижала к груди ее голову, гладила по плечам и тихо шептала:
— Поплачь. Поплачь, легче станет.

Давно  не  вносила цитат із "Записок
самашедшего..."  Передозування  емоційної правди не дозволяє прочитати
одним махом. Дійсно  читаю  серцем, бо  не  можу  проаналізувати 
етимологію  болю. Внутрішнього, тихого, склизького, який змією оплутує
серце. Моє  українське серце. Хоча кров в мені й російська і білоруська і
польська (за свідченням родичів). І УКРАЇНСЬКА  на  відміну  від перших
трьох не  мовчить, а  голосно  промовля ЛЮБОВ’Ю ДО УКРАЇНИ. Тому
відчуття  головного  героя  мені  зрозумілі, разом з  ним  я  відчуваю
все. Дивилася "творчий вечір" Ліни  Василівни і  ось що  подумала.
Скільки  людей прочитало, та ще  прочитає "Записки..",  скільки 
прочитає  отаких  постів як  в мене... То  як  би  вони на  словах не
ховали націю, нація  є  і  буде,  а лихі  часи  колись (вірю)
закінчаться. Бо лихі  часи тримаються  на  лихих людях, колись і
українські часи настануть!

Тож залишаю цитати в блозі,  щоб  не  загубилися:

[ цитати з книги ]

(Психоделічеські опити)… або тріллер про сіпаратізм ног…

Чомусь майже під кожним постом на ФБ мене питають, шо я курю? Відімо для цього є якісь вєскі основанія… В общим, прийшла пора розставить крапки над “і”…

Курю я все. Давно і основатєльно… Я про тютюн, в даному случає. Почав курить я довольно рано, десь років в шість, або около тово. За весь свій стаж курільщика я кидав курить один раз – в шість з половиною год, по причині фінансової несостоятєльності… І не курив, пожалуй, аж років до семи… Потом ми навчилися збирать бички і більше подібних крізісов в кар’єрі не вознікало. Бички ми хранили у дворі у тьотки Нінки, в старій ржавій духовці. Один раз я знайшов половинний бичок із “Стюардеси” і став авторітєтом. Його ми скурили на якийсь значітєльний совєцький празник…

Ще я доволі догий час курив трубки. Їх у мене штук тридцять. Трубку курить тяжело і неудобно, хоч і гламурно. Із-за трубок у мене пропалена вся одежа, даже спортивні труси “Найк”. Із-за цього я люблю повєргать в шок фітнес-інструкторов. Особенно за кордоном. Коли вони питають, що це в мене за дирка в трусах, то я їм відповідаю: біг вчора “десятку”, але відімо перепив і впав в канаву, і прожог труси люлькою… Із-за цього мене уважають і роблять скидки…

Я даже в армії, коли ми кожного четверга бігли 6 км в протівогазах, якось умудрявся скурювать півпачки цигарок… За це мене уважали тоже. А більше – ні за шо…

Зараз я курю “Кемел”, ну то не важно…

Що ж стосується інших смєсєй, то їх я тоже пробував. Ну, я не фанат, так – прі случає… Кстаті, один нарколог розповідав, що за 20-ть років його кар’єри до нього ніхто ні разу не звернувся з залежністю від маріхуанни. Видно, адептам трави живеться хорошо і здорово. Це як ото в анекдоті: - Чесоткой давно страдаєтє? – Доктор, почему “страдаю”?, - Чешусь с удовольствием…

Тяжолої гадості я не пробував ні разу. Даже кокса, в чом признаюсь вам со стидом і покаянієм. А флора – це, в принципі, класна вешч іногда…

Колись мій кум поїхав в Амстердам і там когось ждав в кофе-шопі цілу годину. Він скурив два косяка, які, понятноє дєло, ніфіга не вставили. То він ззів ще кусок аналогічного торта. І знову – нічого! Він заказав ще подвійну порцію торта, на що його офіціантка вполнє обоснованно спросила: Мужчіна, а может хватіт? – Ну, кум не послухався, і доїв “десерт” до конца… Потом, розказує кум, - до мене внізапно вернулася ця сама офіціантка і з усієї сили всадили мені в голову тупор… Сижу, каже, я такий з цим топором в голові, - кровіща хлеще на пол літрами, позвонки порозходились, перед посітітєлями неудобно. То він забився під стіл і каже: тьотінька не бєйте меня пожалуста, я больше не буду, і збирає крихти з пола, і їсть… Потом, згодом, попустило…

А в мене був тоже страшний случай. Колись в одній з столиць прибалтійських республік (не скажу в якій саме, шоб не палить контору) ми также назлоупотреблялись “грін-грасом”. Я прийшов додому, в готель, і тоже нічого не вставило, як обично… Все було вполнє пристойно до того часу, пока я не сів на кровать… І в цей самий момент обидві ноги відокремились від тіла і пішли гулять по номеру. Найстрашніше заключалось в тому, шо ноги відокремились від тіла не синхронно, а по одній. К тому же, права нога одирвалася вище коліна, а ліва – нижче… Я латентний перфекціоніст і це сильно ранило мою тонку натуру…

Ей, ноги! – звертався я до них, - шо за хрєнь? Ану назад, в будку, нах, бо будете страшно наказані! - спробував я взять бика за рога, ну було вже пізно… Ноги пішли в ванну, і там – чистили зуби, одкривали шкафи, грюкали дверима і тупо хіхікали надо мною… Также вони кидали на пол чисті полотенця і провіряли як працює смив в унітазі…

Я пойняв, шо шантажом і грубостю ділу не зарадити і почав з ними осторожні переговори. Ноги, - кажу, окей я був не прав, але давайте просто спокойно поговоримо… Да, я поводився з вами жестоко, согласєн! Обидві з вас я ламав. Один раз- як неудачно упав з верби в школі, бо хотів понаравиться однокласниці Люді Андрущенко і зробить сальто, а другий раз – коли стрибав з мосту на берег просто із-за ідіотізма…

Але ж, бля, кажу, войдіть і ви в моє положеніє! Чи не я збирав для вас лічебні “грицики” для того, шоб купить вам, суки ви неблагодарні, в спеціальному магазіні дефіцитні руминські кросовки, які ви, козли, порвали вже через два тижні на діскотєці? І чи не для вас я в армії, супротів Устава, доставав дефіцитні носки, шоб ви не вигляділи як опущені лохи в портянках? Ви цього не помните?

-Помним-помним, - відповідали з душа ноги, і фиркали, миючись шампунню для голови…

- Ну добре, козляри, кажу! Сіпаратісти, хренові! Хрен з вами. Я то без ваш проживу (сказав я, згадуючи про безсметний подвиг Мєрєсьєва, одноного Кір’яна з фільма “Вєчний зов” і про свою фамілію), ну подивимось як вам буде без мене…

Мабуть, після цієї репліки ногам стало сцикотно і вони повернулися назад і присоєдінилися до мого туловища назад… Але, як подлі і мстітєльні істоти, присоєдінились неправильно, - ліва – на праву ногу, а права – на ліву, к тому же – нерівно, з якимсь зазором…

Ну, ладно, і так нормально, - подумав я, і ліг спати…

Вранці ногам було стидно і вони просили у мене прощенія (трава була качественна і долгодєйствующа)… Ладно, кажу, забилі, дома поговоримо…

Більше вони ні разу не тікали. Воспітаніє дає свої результати…

https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/799506470094044

            Чомусь вважається, що дорога біжить… ДО кого чи ВІД кого?

Частіше це ми біжимо самі від себе і тоді здається, що навколишній світ, подібно нам, активно рухається: біжить-летить-переливається…

А, коли спиняємося, то все набуває чіткості і обєму, - ми бачимо себе в іншому, барвистому світі… Або на перехресті, де світофор за мить змінить колір. І тоді знову - вперед…